Справа честі. Справа №5

Розділ 5

О дев’ятій ранку Льоха з Михою стояли біля міліції. Капітана вони побачили здалеку й рушили йому назустріч.

— Доброго ранку! З минулим днем народження! — в один голос привіталися вони.

— Доброго! — розсміявся у відповідь капітан. — А ви звідки знаєте?

— У нас своя розвідка, — і собі розсміялися хлопці, а тоді приголомшили Слісаренка. — Ми їх знайшли!

— Кого? — спочатку не зрозумів той.

— Злодіїв! Тих, хто музей обікрав!

— Ану, ану… Ходімо до мене в кабінет.

Миха швидко і логічно розповів, як вони здобули телефон викрадачів, і поклав перед капітаном аркушик із номером.

— Ет, чорти забирай! Чому ж учора мені про це не сказали? Знову самі полізли, куди не слід…

— Та ми приходили, а черговий сказав, що у вас день народження… Та раз на рік же…

— Отримає він у мене на горіхи! Раз на рік… Отже, так… Льошо, ти з ними переговори вів? Привітаєшся й одразу слухавку передаси мені, ніби я твій батько. Не хвилюйся, говори просто й чітко.

Льоха набрав номер. Цього разу хрипкий голос відповів одразу:

— Га?

— Доброго ранку. Я вчора дзвонив з Митяшевої мобілки щодо орденів.

— А це що за номер висвітився?

— Та я в Горобинівці живу…

Капітан скривився: як же це, не зметикували! Треба було з мобільного дзвонити! Такий збіг обов’язково викличе підозру!

— У Горобинівці? — здивувався голос.

— Так, а що тут дивного? — вельми натурально в свою чергу здивувався Льоха.

— Ні, нічого… То що ти хочеш?

— Я нічого не хочу, я передаю слухавку батькові, розмовляйте з ним.

— Давай батька…

— Доброго дня! Мене звати Ігор Борисович.

— Ну?

— Син казав, що у вас був Ленін до тисячі і є сорокатисячний?

— Ну? — знову одноманітно запитала слухавка.

— Я, мабуть, візьму. Скільки за нього хочете?

— Три з половиною зелених, — певно, співрозмовник багатослівністю не вирізнявся.

— Не забагацько?

— Не подобається — не бери.

— Три, — почав торгуватися капітан.

— Три з половиною, — наполягав голос.

Слісаренко задоволено посміхався: якщо злодій почав торгуватися, виходить, клюнув.

— Торгуйтеся не торгуйтеся, більше ніж… — і подивився на Мишка, той підняв на одній руці три пальці, на другій один, — три сто не дам.

— Ні вашим, ні нашим, — прохрипів голос, — три двісті п’ятдесят, і більше не торгуємося.

— Гаразд, — невдоволено відказав капітан. — Де зустрічаємося?

Слухавка замовкла на хвилинку, мабуть, співрозмовник міркував, де зручніше призначити здибанку, і нарешті проказав:

— Метро «Вокзальна», по боці, де потяги йдуть у центр. Друга лава від голови потягу. Зараз пів на десяту? Об одинадцятій рівно. І не запізнюйтесь. Не люблю чекати!

На цьому розмова завершилась. Капітан поморщився:

— Не тішуся з того, що маємо проводити операцію на чужій території, та й часу обмаль. Гаразд, хлопці, ви вільні, до метро не лізьте, можете всю справу зіпсувати!

Капітан пішов до керівництва погоджувати план операції, а Льоха з Михою рушили додому.

— Ну? — запитально подивився Льоха на Миху.

— Що ну? Ти ж чув, що сказав Ігор Борисович? Не лізти!

— І що? Думаєш, не лізти?

— Ще чого! В іншій справі не пхався б, але це для нас справа честі! Цих… — Миха навіть слів добрати не зміг для злодіїв, які довели до інфаркту Костя, — цих кошенят… Ні, я обов’язково хочу подивитися, як їх візьмуть! Просто мрію!

— Я теж! їдьмо до Києва!

І вони повернули в бік вокзалу.

Дизель поклав слухавку й замислився. Те, що покупець виявився з Горобинівки, надто вже йому не сподобалося. Товар вони також у Горобинівці взяли! Дуже дивний збіг… А з іншого боку, це перша реальна пропозиція купити орден. Позбутися його зараз саме час! Барбос сидів поруч і запитально дивився на Дизеля:

— То що? Бере?

— Бере-то бере, та якось не подобається мені цей покупець. То орден лишень до тисячі йому

подавай, а то бере й сорокатисячник… Та ще з Горобинівки! Не подобається мені це…

— Та ну, Дизелю, все буде добре! Ментам на нас по життю не вийти!

— Не до вподоби мені це, Барбос… Де шашки, що ми на базарі минулого місяця купили?

— У коморі.

— Отже, вчинимо так…

Миха з Льохою приїхали на «Вокзальну» за чверть об одинадцятій й стали під стінкою метрів за п’ятнадцять від призначеної лавочки. Коли підходив потяг, натовп пасажирів закривав лаву, потяг ішов, і лаву знову було добре видно. Вони вдавали, що балакають поміж собою, а насправді уважно оглядали кожну людину, що ходила по перону. Одну прикмету вони знали: злочинці мусять бути або коротко підстрижені, або взагалі голені, як сказав дядько зі зльоту. Рівно об одинадцятій до лави наблизився хлопчик років тринадцяти, й тут-таки з потягу вийшов Слісаренко. Він демонстративно глянув на годинник і сів на лавку.

— Це ви запитували про орден? — запитав хлопчисько.

Слісаренко уважно подивився на пацана. Голос у телефоні точно не належав підлітку.

— Ну, я.

— На вас чекають на наступній зупинці біля першого вагона.

Проказав, стрибнув у відчинені двері потягу й зник.

«Обережні… — подумав капітан, — навіть дуже».

Але підкорився й зайшов у вагон. Він знав, що за ним у цей же потяг посідало щонайменше три колеги — оперативники з міліції метрополітену. Більше співробітників залучати було нерозумно, злочинці могли їх помітити. Краєчком ока в натовпі він зауважив Михове обличчя:

«Ото вже хлопці! — подумки гукнув капітан. — Вуха обірву!»

Біля першого вагона нікого не було. Потяг пішов. За кілька хвилин до перону підкотив наступний, і лише тоді хтось смикнув його ззаду за рукав:

— Ось орден, давай гроші.

Капітан схопив руку й рвучко повернувся назад. Негайно в обличчя йому вдарив струмінь сльозогінного газу. Водночас просто з-під кабіни машиніста заклубочив густий білий дим, і хтось несамовито заволав:

— Пожежа! Рятуйся, хто може!

Паніка виникла миттєво. Пасажири повалили з вагонів у бік ескалатора. Миттю утворилась гігантський корок, де й зник той, хто приніс капітанові орден. Поки Слісаренко протирав очі, злочинець так загубився у величезному натовпі, що годі було навіть і думати його відшукати.

Паніці не піддалися тільки Льоха з Михою. Вони стояли метрів за десять від капітана, і коли здійнявся рейвах, встигли добре роздивитися бритоголового. Він був у синій смугастій сорочці, джинсах і чорних кросівках. Хлопці укмітили й іншого, який щось кинув на рейки просто під кабіну машиніста, а після того звідти й повалив білий дим. Він був худіший, теж коротко стрижений, теж у джинсах, тільки сорочка в нього не синя в смужку, а картата.

— Димова шашка, — стиха промовив Миха, — хитромудрі…

Все це відбулося впродовж кількох секунд. Миттю до них підскочив капітан:

— А ви чого зволікаєте? Бігцем до ескалатора!

— Нікуди не треба бігти! — відповів йому Миха, — це лишень димова шашка.

— Ми самі бачили, — підтвердив Льоха, — ще один гад кинув її під поїзд.

— Ет, чорти забирай… — пробурмотів капітан, — ошукали, як хлопчака!

І негайно заходився заспокоювати пасажирів. Аби вгамувати наляканих і розлючених людей, часу знадобилося хвилин двадцять. Втім, позаяк вогню ніде не було, люди поступово почали приходити до тями, а подекуди вже навіть чувся сміх: пасажири сміялися з себе, згадуючи, хто як перелякався.

Нарешті, коли всі заспокоїлися, капітан підійшов до хлопців.

— Я ж вам казав, щоб ви сюди не потикалися! Вас що, зв’язувати треба?

— Але ж ми обох злочинців бачили!

— Он воно як…

До капітана підійшли троє колег з метрополітенівської міліції.

— Нічого собі, незначна операція! Дякувати Богу, бодай без жертв відбулися!

— Одверто кажучи, я й сам не очікував… — Капітан зі здивуванням знизав плечима. — Через дріб’язкову крадіжку такі перестороги! Чогось я тут не доберу!

— Нічого собі дріб’язкова! — пробурчав Льоха. — Географ з інфарктом до лікарні втрапив, а ви — дріб’язкова…

— Який ще географ? — не зрозумів співробітник. — І взагалі, хто ви такі? Капітане, що за дитячий садок?

— Не все так просто. — У Слісаренка досі сльозилися очі, і він час від часу обережно протирав їх носовичком. — Ці хлопці цілком у курсі справі. Це вони мене на цих… — він незрозуміло куди кивнув головою, — вивели… Можемо складати фоторобот, вони їх добре роздивилися.

— Гаразд, їдьмо до нас! Зараз це вже не тільки ваша справа, але й наша! Те, що вони зробили, — справжнісінький теракт, і дарувати його ніхто не збирається!

Наступні дві години Льоха з Михою складали фоторобот обох злочинців за допомогою спеціальної комп’ютерної програми.

— Схожі? — запитав капітан, простягаючи хлопцям два малюнки, віддруковані на принтері.

— Схожі, — погодилися друзі.

— Щось я не чую піднесення в голосі, — сказав капітан.

— А з чого радіти? — запитав Миха. — Орденів ми не повернули, голомозі втекли! Панікою в метро нехай вони займаються, — він кивнув у бік співробітників міліції метрополітену, — а нам треба ордени повернути!

— Нічого, хлопці, все буде добре. У нас свої методи, ми їх обов’язково візьмемо.

«Так, візьмемо… — подумав Миха, — а от чи повернемо ордени, ось у чому питання!»

До Горобинівки поверталися по обіді. Капітан весь час намагався розрадити хлопців, згадуючи кумедні випадки зі своєї багатої практики, от тільки нічого в нього не виходило. Зрештою, Льоха не витримав і запитав:

— Ігорю Борисовичу, як ви тепер їх шукати будете? Вони зараз зачаяться, і їх узагалі ніхто не знайде! Он скільки дерев у лісі, спробуй тепер цих кошенят зловити! Така можливість була, а ви…

— Яких ще кошенят?

— А-а-а… — Миха махнув рукою, — це ми так злодіїв прозвали: банда «Руде кошеня». Але те, що ви схибили, — це факт.

— Охолоньте, — суворо відказав капітан, — замалі ви ще мене критикувати! Не всі операції завершуються вдало, нічого не вдієш! Цього разу вони нас переграли. Занадто мало часу було для підготовки затримання. Але наступного разу ми ваших кошенят…

— А чи буде він, той наступний раз? — запитав Мишко.

У відповідь капітан тільки важко зітхнув.

На привокзальній площі зустрілися з Рудиком. Вгледівши друзів в капітановому товаристві, він одразу підійшов:

— Привіт гігантам розшукової справи! Добрий день, пане капітане!

Той лише засмучено махнув рукою і рушив у бік міліції.

— Чого це він? — запитав Рудик.

— Та тьху на них усіх! — Льоха цикнув зубом і сплюнув. — Тримали голомозих у руках, та проґавили! Пішли наші кошенята…

Піднявшись разом із розбурханим натовпом ескалатором нагору, Дизель і Барбос вийшли на привокзальну площу і взяли таксі.

— Ти вважаєш, це мент був? — стиха, щоб не розчув водій, запитав Барбос.

— Скидається, — похмуро відповів Дизель. — Він мене за руку схопив, ти ж бачив…

— Гарно ми їх! Знатимуть, як з нами зв’язуватися! Запам’ятають тепер!

— Отож бо! — розлючено промовив Дизель. — Нам зовсім не потрібно, щоб нас запам’ятовували!

— Та годі тобі! Там такий рейвах миттєво зчинився, що жоден нічого не розгледів і не запам’ятав, головою можу заприсягатися!

— Швидко вони на нас вийшли, нічого не скажеш! Начебто нормально все зробили, щоб на двієчників подумали. Поки вчительську рознесли, скільки поту пролили, а потім ще той клас… Швидко зметикували… Ось що, Барбосе…

У цей час таксі зупинилося:

— Приїхали, — виголосив таксист.