Рудик, який стояв біля дверей, намацав у темряві вимикач, і кімнату осяяло яскраве світло. З-за кулеметного макета, що стояв у кутку музею, вистрибнув Льоха Холмс. В іншому кутку кімнати з-під стенду вигулькнув Миха Ватсон. Ближче до кулемета, біля самого стенду, де знаходився китель з орденами, звивався один з голомозих. Ноги його заплуталися в кільцях волосіні, розкладених на підлозі, а згори його накрило трьохрядною рибальською сіткою-плутанкою. Він намагався її зняти або подерти, проте лише ще гірше заплутувався. Льоха з Михою вже закружляли довкола нього, обмотуючи скотчем, як бандероль на пошті. За півхвилини Барбоса, а це був саме він, знерухомило.
— Піймався! — закричав Льоха.
— Ось вона, білочка, — зловтішно сказав Миха. — Схопила таки блешню, а?! Ти Дизель? Це ти, гад, Артемона… тобто, Бетмена, тьху ти! Костика покалічив? — І вихопив з кишені старий, вкритий іржею, револьвер, який він ще з вечора вийняв з одного зі стендів. — Ну? Відповідай, бо гірше буде! — І сунув цівку просто під ніс злочинцю.
Барбос був зляканий до нестями.
— Дизель у вікно… Це Дизель… — він хотів вказати пальцем на причинене вікно, але не зміг навіть поворухнути рукою. — А я Барбос.
— Рудику, — розпорядився Миха, — біжи до тітки Тетяни й викликай міліцію.
Наряд приїхав дуже швидко, хвилин за десять. Капітан Слісаренко, який цієї ночі чергував, запитально подивився на хлопців.
— Знову своєї? Хто це такий?
— Барбос, — охоче відповів Миха.
— Хто-хто? — не зрозумів капітан.
— Один із наших кошенят. Думав, що щука, а насправді кошеня… — глузливо пояснив Льоха.
Капітан обійшов по колу похнюпленого злодія, посмикав сітку, оглянув кільця з волосіні й похитав головою:
— Справжня спіраль Бруно…
— Вона і є, — усміхнувся Мишко. — Я цю ідею з книжки взяв.
— Що це за спіраль Бруно? — здивувався Льоха.
— А спеціально з дроту такі ж кільця робляться, щоб ноги плуталися. А я з волосіні зробив, щоб непомітніше було.
— А сітка? — Капітан помацав рукою сіть, в якій, немов величезна рибина, заплутався Барбос.
— А її ми скотчем до стелі приліпили, а донизу спустили мотузки. Смикнули гарненько й накрили! Направду риболовля виявилася дуже вдалою: і на блешню взяли, і у сітку попалося…
— Браконьєри, — пробурчав капітан. — На яку ще блешню?
— Та ось… — Миха витяг з вітрини саморобний посмертний жетон, і розповів капітану історію його виготовлення. Весь цей час Барбос стояв зі зв’язаними руками. Він уже прийшов до тями, стулив рота і тільки презирливо кривив губи.
— А другий? — запитав капітан.
— Дизель? Утік.
— Який ще Дизель?
— Так прозивають іншого.
— І знову через ваше самовольство! Я ж казав вам: не наближатися до цієї справи на гарматний постріл!
— Але одного-то ми злапали, Ігорю Борисовичу!
— Без вас би обійшлися! А іншого впустили? Михайло, наступного разу вуха обом обірву! — Капітан штовхнув Барбоса в спину: — Ворушись! Рухай ногами!
Але, як виявилося, саме ногами Барбос рухати і не міг: вони міцно заплуталися в волосіні. Довелося шукати ножиці, щоб звільнити
грабіжника-невдаху. Міліціонери забрали Барбоса, дірку у вікні затулили картоном.
— Можна й додому, — Льоха мав святковий вигляд, Миха ж навпаки, був серйозний, майже похмурий. — Михо, чого це ти?
— Ти чув, що там варнякав Дизель на прощання? — він почухав потилицю.
— Ні…
— А ти, Рудику? Ти ближче до вікна стояв.
— Та щось про собаку якусь…
— Отож-бо. Він сказав: ну, Жучко, начувайся… І сказав дуже неприємним тоном. Жучка — це вони так Артемона прозивають. Я коли з його мобіли дзвонив, то вони мене теж Жучкою назвали.
Михове занепокоєння передалося хлопцям. Льоха відразу запропонував:
— Може, гайда до лікарні? Вартуватимемо Жучку?
— Який він тобі Жучка? — обурився Миха. — Артемон — то ще сюди-туди, але Жучка?! — Миха помовчав трошки, і вже тихомирно повів далі: — Навряд чи Дизель туди сьогодні подасться. Якщо він і вирішить помститися, то для цього треба знати, де лежить Артемон, приготуватися…
— Схоже, він піде вдень, — припустив Льоха. — Вночі до лікарні відвідувачів не пускають.
— Навряд чи він піде нібито відвідувач, — Миха почухав потилицю. — І піде він у найнесподіваніший час — уранці. На його місці я б учинив саме так! Ми тут сиділи допізна, значить, вранці будемо спати. Вранці в лікарів зміна чергування, а це неминуча метушня. Тож, збираємося біля лікарні о сьомій ранку.
— А, може… — почав скиглити Рудик, поціновувач подушки.
— Ніяких може! — відрубав Миха. — Ти хіба не розумієш, як це серйозно? Кошеня перетворилося на тигра!
— Ти не думаєш, що треба повідомити капітана? — засумнівався Льоха.
— А якщо Дизель не прийде? Ти уявляєш, який рознос він нам учинить?
— Але це загроза Артемоновому життю! — і далі наполягав Льоха.
— Отже, нам треба все організувати, щоб жодної загрози не було! — твердо вирішив Миха. — Завтра на місці зорієнтуємося.
Коли Льоха прийшов додому, світло горіло тільки в сестриччиній кімнаті. Бонасьє одразу зазирнула до брата в кімнату, з кошеням у руках.
— Ну? — запитала вона коротко.
Брат відповів так само стисло:
— Одного взяли, інший пішов.
— Слабаки! — прокоментувала мадам Бонасьє, погладивши свого улюбленця. — Від мене не пішов би!
— Дурна ти, мадам Бонасьє! Від мене не пішов… — перекривив він сестру. — Та він утричі більший за тебе! Чхне — і тебе вітром по стінці розмаже!
Настя вдала, що не чула останніх братових слів:
— І що далі?
— Завтра вранці йдемо охороняти Артемона! Дизель обіцяв йому помститися, а він бандит серйозний.
— І я з вами!
— Настя, я тебе благаю, хоч ти не втручайся! Тут самому страшно…
Настя мовчки пішла до себе в кімнату. Льоха завів будильник на шосту ранку й заснув ще до того, як його голова торкнулася подушки.
Вся трійця зібралася біля лікарні за п’ять на сьому. На початок обійшли будівлю довкруж і подивилися, де є ще двері. Крім головного входу, до лікарні вели ще двоє дверей, обоє було замкнуто.
— Так… — простягнув Льоха, — у будь-якому випадку, тут можна не перейматись.
— Не факт… — Миха почухав потилицю. — По- перше, пізніше їх можуть відчинити, по-друге, він може відікнути їх сам: відмичкою, ключ підібрати або просто зламати. Хоча навряд чи, — розмірковував він уголос, — щоб зайти в двері, треба знати, куди вони ведуть… Так, Льохо, ти правий, тут вартувати нічого.
Вони повернулися до головного входу, піднялися сходами й увійшли до холу. Там, у цей ранішній час, нікого не було. Миха не вагався ні миті:
— Ходімо!
Вони прудко, майже бігцем, але геть безгучно, мов три привиди, ковзнули по сходах на другий поверх і рушили до травматології. У коридорі було порожньо.
— Швидко, по палатах! — прошепотів Миха, і вони жвавим кроком сунули коридором, зазираючи до кожної палати. Раптом Рудик зупинився біля дверей з номером дванадцять і замахав рукою.
Відчинилися двері кімнати для медперсоналу, і звідти вийшла чергова сестра, підправляючи білу шапочку на голові, але в коридорі вже нікого не було.
Артемон в палаті лежав один, його сусіда виписали вчора після обходу, а нового поки що не поклали. Здивовано вирячивши очі, він прошепотів:
— Хлопці…
— Тихо, Артемоне, тихо… Як ти почуваєшся?
— Зараз бодай якось почуваюсь, а зо два дні тому ще нічого не відчував, лежав, як цурка дерев’яна…
— Ти знаєш, хто це тебе так?
Артемон замовк і заплющив очі.
— Бачу, знаєш… Або здогадуєшся. Тебе намагався вбити Дизель, той самий, якому ти злив інформацію про музей. Через те, певне, що ти його знав на обличчя. Він, швидше за все, думав, що більше його в обличчя ніхто не знає, але він помиляється. Я теж його бачив і можу впізнати. А вчора ми взяли Барбоса.
— Як? — здивувався Артемон і тут же скривився від болю.
— На блешню! — усміхнувся Льоха.
Рудик додав:
— А для страховки ще й сіткою накрили.
У коридорі почувся гомін, грюкнули двері в сусідній палаті.
— Атас… — прошепотів Артемон. — Сестра градусники розносить.
У палаті був окремий туалет з умивальником, і всі троє миттєво заскочили туди.
— Доброго ранку, хворий, як наші справи? — почули вони приглушений дверима голос медсестри.
— Здрастуйте, тітко Олю, — почули вони Артемонів голос. — Добре сьогодні, ноги майже не болять.
— Ну й добре, ставимо градусник.
Коли медсестра пішла, розмова продовжилася:
— Розумієш, Артемоне, по-перше, Дизель і досі вважає, що тільки ти можеш впізнати його, не враховуючи Барбоса, звісно. А по-друге, він учора, коли втік, дещо дуже недобре сказав. Ми думаємо, він сюди заявиться, щоб завершити справу.
— Тобто? — не зрозумів Артемон.
— Ти що, тупий? — не витримав Михові політеси Рудик. — Замочити тебе заявиться, що ж тут незрозумілого?
— Нічого собі… — промимрив Артемон.
— Ти не бійся, тому ми й прийшли сюди, — Льоха підбадьорливо поплескав по грудях хворого, і той скривився від болю. — Ой, вибач…
— До тебе відвідувачів уже пускають? — запитав Миха.
— Учора мама приходила.
— Отже, впускають.
— Ти ходити можеш? — запитав Рудик.
— У мене ж обидві ноги переламані, рука і ще ребро…
— Ого, — шанобливо пробурмотів Льоха, — це круто! Але нічого… Видужаєш!
— Виходить, рухатися ти зовсім не можеш? — Миха ще раз уважно оглянув палату.
— Не-а, геть-чисто не можу.
— А зубна паста тоді навіщо?
На тумбочці лежали мило, тюбик зубної пасти, зубна щітка й пакунок з добірною вишнею.
— Мама учора принесла.
— Та-а-а-к… — протягнув Миха, почухав потилицю й хижо посміхнувся. — Рибалимо далі. — І потягнувся до тумбочки.
Близько восьмої години ранку Дизель стояв біля лікарняного ґанку. Дарувати Жучці зраду він не збирався, тим більше, що результатом цієї зради став Барбосів арешт. Але навіть не це було головним. Головне полягало в тому, що Жучка знав його на обличчя. У Барбосі Дизель був упевнений, а Жучка… Цей здасть його відразу ж, щойно оклигає після наїзду. Не суцільний же він ідіот, утямить, хто його збив! Співставить час дзвінка й наїзду… І навіть якщо він не бачив за кермом Дизеля, все одно йому кранти! Це вже спроба вбивства, і термін за це світить неабиякий!
Де шукати Жучку? Або в хірургії, або в травматології, це зрозуміло. Запитати у реєстратурі він не може з однієї простої причини: не знає, як Жучкове прізвище, навіть як звуть, і то не знає. Жучка або Бетмен — інших імен вони не вживали. І все ж, треба якось викрутитися.
— Пробачте, в яке відділення у вас кладуть тих, хто потрапив під машину? — чемно запитав він у медсестри. Він нахилився так, щоб обличчя затуляв напис на склі «Реєстратура».
— Можуть до травматології, а можуть і до хірургії… В залежності від характеру травм, — відповіла медсестра.
— Кілька днів тому до вас хлопчика поклали…
— Костю Печерицю? Він у травматології, у дванадцятій палаті.
— Велике спасибі, — ввічливо сказав Дизель.