Справа честі. Справа №5

Розділ 9

Бетмен був збентежений. Він вважав, що у нього в кишені з’явилася ще одна тисяча доларів. І вона не лише з’явилася, він навіть подумки її вже витратив, а тут такий облом! Переконавшись, що орден повернули на місце, і не один, а ще й з орденської книжкою на додачу, він негайно подзвонив Дизелеві. Виклавши йому новину, а також те, що наступної ночі в музеї можуть поставити сигналізацію, Бетмен жодного сумніву не мав, що Дизель свій шанс не впустить, а коли так, то йому, Бетмену, теж припадає! Яке ж розчарування чекало його вранці! Орден залишився на місці, ніхто до музею не приходив!

— Слабаки! — думав Бетмен, — які слабаки! Перестрашилися! А я через них втратив штуку баксів!

Геть засмучений, Бетмен пішов на річку, сів на березі й почав кидати в воду камінці. Там його й побачила Настя, яка прийшла з Якою вранці скупатися.

— Чому засмутився, Артемоне?

— Відчепися! Який я тобі Аргемон?

— Як який? Кучерявий!

Бетмен-Артемон схопився на рівні:

— Та йди ти… — і швидко покрокував у напрямку міста.

В цю мить у Артемона затирликав мобільник. Про що Пудель балакав, Бонасьє вже не чула, а за хвилину забула і про Артемона, і про його мобілку. Накупавшись, Бонасьє з Яною повернулися по домівках, де брат приголомшив її новиною: Артемона збила машина!

— Як?!! — здивувалася Бонасьє. — Я ж щойно бачила його на річці! Година не минула!

Майже одразу з тією ж новиною подзвонив Миха. Домовилися піти й подивитися, де і яким чином це сталося. Подія сталася на шляху з річки, метрів за п’ятдесят від заправки, що знаходилася на об’їзній дорозі. Пішоходи тут майже не траплялися, тому жоден нічого не бачив. Збитого підлітка помітили пасажири легковика, який проїздив дорогою, негайно викликали швидку. Хлопчисько зазнав чималих ушкоджень, отримав кілька переламів, був непритомний, але живий. Машина, яка скоїла наїзд, з місця події зникла.

Коли нерозлучна трійця прийшла на об’їзну дорогу, міліція викінчувала оформлення протоколу. На асфальті червоніла кров.

— Це… його? — Бонасьє стражденно скривилася й відвернулася.

Міліція поїхала, а друзі все стояли й дивилися на кров, що залишилася на асфальті.

Бонасьє, не в змозі дивитися на це видиво, тихенько ходила довкруж місця події. Раптом вона щось помітила, підняла з землі й сховала до кишені.

Наступного дня Льоха подзвонив до лікарні: вони збиралися зайти до географа, і, можливо, коли лікарі дозволять, провідати й Артемона. Хоч вони з ним і не були друзями, але тут зовсім інша справа: людина потрапила в біду. У лікарні відповіли, що до Костика, тобто Артемона, поки не можна, він у дуже важкому стані.

Учора ввечері Бонасьє разом з татом дивилася старий фільм про Суворова й, побачивши на його грудях великі царські ордени, згадала про обіцянки колекціонера Олега Васильовича наступного разу розповісти про нагороди. Бонасьє негайно причепилася до брата:

— Льохо, ну зателефонуй!

На всі Льохові відмовки сестра відповідала одноманітно: колекціонер обіцяв, і Льоха здався. Він подзвонив Олегові Васильовичу, і вони домовилися, що приїдуть до нього завтра по обіді. До товариства приєдналися й Миха з Рудиком, і після лікарні всі гуртом подалися до Києва.

О пів на третю до фалериста в гості завалилася ціла юрба гостей.

— Охо-хо, майбутні колеги! І юна леді з вами! Приємно, приємно, що молодь не байдужа до історії нагород! Прошу в кабінет! Марійко, лаштуй самовар!

Як і минулого разу, на столі з’явилися невеличкий електричний самовар, чайник з заваркою й таця з усіляким причандаллям для чаювання. Годину поспіль Олег Васильович розповідав хлопцям історії нагород, показував ордена з багатьох країн. Найбільше в його в колекції було нагород російських та радянських. Миха з Льохою, які дещо дізналися ще під час свого першого відвідування, все одно слухали, роззявивши рота, а про Настю і Рудика годі й було казати. Вони, як зачудовані, переводили погляд з одного ордена на інший, і перед їхніми очима немов розгорталися величні битви. Вони чули гуркіт гармат, ляскіт металу й стогін поранених воїнів. Коли Олег Васильович завершив розповідь, діти ще кілька хвилин не могли прийти до тями.

— Клас, — тільки й спромігся промимрити Рудик.

Вони стояли біля останнього стенду, на якому лежали ордени фашистських вояків: чорні хрести, медалі та два квадратні металеві жетони з викарбуваними номерами.

— А це що? — запитав Льоха.

— Це нагороди солдатів фашистської армії. їх знайшли при розкопках місць, де йшли бої.

— Ні, я не про хрести, я про ці залізяки, — Льоха тицьнув пальцем у квадратні жетони.

— А-а… Це не ордени. Це так звані посмертні медальйони, або жетони. Кожен солдат в німецькій армії мав такий медальйон з номером, щоб, у разі чого, його могли впізнати. У наших солдатів теж були медальйони, тільки вони інакше виглядали. Такі патрончики з кришкою, яка закручується. Туди вкладали записки, де вказувалися прізвище, ім’я, по батькові, звідки покликаний в армію тощо. Ось ці жетони, — Олег Васильович дістав з вітрини квадратну залізяку, — зараз особливо цінують чорні археологи.

— У чому ж їхня цінність? — не зрозумів Миха. — Залізяка залізякою. Орден — це зрозуміло: коштовне каміння, золото… Ну, й просто красиво. А це?

— Тут особлива справа. Як відомо, чорні археологи вдаються до розкопок зовсім не заради науки, а задля того, щоб свої знахідки якомога вигідніше спродати. За такий ось жетон, який належав родичу якого-небудь багатого тепер німця, можна отримати тисячі, а іноді й десятки тисяч євро. А якщо разом з жетоном будуть ще якісь особисті речі, то ще більше. Все залежить від того, наскільки грошовитий теперішній родич і наскільки він, скажімо так, сентиментальний.

— Ось воно як… — протягнув Миха.

— Себто? — запитав колекціонер. — Ти про що, Михайле?

— У нас у музейній експозиції було щось типу бляшанки, а там німецькі хрести, ось такий жетон і записка. Її вкрали разом з орденами!

— Зрозуміло! — вигукнув фалерист. — Цілком може бути, що крали саме цю бляшанку, а полковникові нагороди взяли заразом або про людське око. Ця бляшанка може багацько коштувати, справжнє багатство!

— А ми того й не знали… — розгублено пробурмотів Льоха. — А, виявляється, справа зовсім не в орденах Леніна…

— А кабінети розгромили теж, аби відхилити увагу, щоб вирішили, що це накоїли прості покидьки? Хитромудрі кошенята… — сказав Миха. — І як вони тепер родичів шукатимуть?

— Ну, достеменно я не знаю. Швидше за все, зроблять запит до німецької амбасади, а амбасада запитає у військовому архіві.

— Ага, розуміємо…

По сходах спускалися мовчки, схвильовані почутим. Виявляється, все було ще складніше, ніж здавалося з першого погляду!

— Може, підемо до німецької амбасади? — запропонував Рудик.

— І що ми там казатимемо?

— Ну… Жетон крадений…

— У кого? Ким? Номер жетона? Голомозі жетон принесуть і скажуть: знайшли на городі, допомагаючи бабусі-пенсіонерці картоплю копати! А зараз, з абсолютно шляхетних мотивів, хочуть повернути жетон родичам. Природно, за незначну винагороду! Зачекайте хвилинку, — Миха крутнувся на місці й знову вибіг по сходах. Повернувся він хвилин за десять.

— Ти чого? — запитав його Льоха.

— Та так, думка одна з’явилася. Згодом розповім.

Вдома Миха взяв ключ від гаража й зо дві години орудував різними інструментами. Зрештою невпевнено хмикнув, сховав до кишені результат своєї праці, зачинив гараж і пішов додому. Вже було поночі, і він вирішив не турбувати друзів.

Зранку Льоха знову подзвонив до лікарні. Географу вже дозволили потрошку вставати, а Пудель Артемон, за словами медсестри, все ніяк не приходив до тями, марив і марив.

— А хіба він, — поцікавилася вона, — сильно захоплювався машинами?

— Тобто? — не зрозумів Льоха.

— Та весь час торочить про якійсь там мотори.

Льоха лише з подивом знизав плечима: ніколи не помічав за Артемоном особливої любові до машин або автомобільних моторів!

У лікарню таки поїхали, вирішили відвідати географа. Костянтин Іванович зустрів їх усмішкою. Він неквапом простував лікарняним коридором, в смугастій піжамі й домашніх капцях.

— Привіт орлам! — усміхнувся він. — Радий вас бачити! Які новини?

Льоха з Михою перезирнулися: казати про Артемона, чи ні? Вирішили сказати. Виявляється, вагалися вони марно. Географ знав, що той лежить у травматології сильно побитий невідомою машиною, і навіть ходив його навідати, попри те, що травматологія міститься на одному поверсі з кардіологією.

— Я щось не втямлю, — говорив Костянтин Іванович. — Все згадує про якийсь мотор: дизель та дизель! Може, у машини, яка його збила, був дизельний мотор?

— А міліції казали про це? — запитав Миха.

— Тут був капітан з міліції. Напевно, йому сказали…

— Слісаренко, мабуть… — додав Льоха.

— Який ще Слісаренко? — усміхнувся географ.

— Ой, ліпше не питайте, — махнув рукою Миха. — Нам так від нього перепало!

— За що? — не відступався вчитель.

Довелося все розповісти, в тому числі й те, як мадам Бонасьє сховала орден і орденську книжку, і який це викликало рейвах. Географ посміхався: вже хто-хто, а він добре знав, на що була здатна сестричка Льохи Холмса.

— Дизель… Дизель… — раптом забурмотів Миха. — Дизель… Десь я вже чув… Когось так прозивали! Хтось… Когось… — він наморщився, згадуючи, де ж він чув це прізвисько.

Льоха спробував йому допомогти:

— Коли? Вчора? Позавчора? Може, це стосувалося якоїсь машини?

Миха на все досадливо відмахувався рукою, коли раптом його обличчя просяяло:

— Дизель! Ну, звичайно! Митяша пам’ятаєш?

— Якого ще Митяша?

— Того самого, з Попівки! Коли ми дзвонили голомозим, то він один раз назвав його Дизелем. Знаєш, як він сказав: ото вже швидкий ти, Дизелю! Саме так і сказав. Я тоді не звернув уваги, подумав, що він говорить щось про машину, на якій той бандюк їздить. А тепер і тут дизель об’явився! Прізвисько це, зрозумів?

— Ось що, хлопці, я думаю, вам треба сходити до капітана Слісаренка і все йому розповісти.

— Добре, Костянтине Івановичу, обов’язково сходимо.

На лікарняному ґанку друзі перезирнулися:

— Ну, ходімо до капітана?

І обидва одночасно заперечно похитали головами: отримувати прочухана вдруге їм не всміхалося!