Стелла Маріс

Видання, з якого зроблено переклад:

Cormac McCarthy. Stella Maris. New York:

Alfred A. Knopf, 2022. 208 p.

Переклад з англійської: Максим Нестелєєв

Випускова редакторка: Богдана Романцова

Редагування: Олеся Павлишин

Коректура: Юлія Колеснікова

Дизайн та верстка: Марія Шмуратко

Маккарті К.

Стелла Маріс. — К.: Темпора, 2025. — 224 с.

ISBN 978-617-569-741-2

ISBN 978-617-569-740-5

© 2022 by M-71, Ltd.

© Максим Нестелєєв, переклад, 2025

© Темпора, 2025

«СТЕЛЛА МАРІС»

Блек-Рівер-Фоллз, штат Вісконсин

Засновано в 1902 році

Від 1950-го — позаконфесійний заклад і госпіс для пацієнтів з психічними розладами.

Житловий блок

Історія хвороби 72-118

27 жовтня 1972 року

Пацієнтка — біла жінка єврейського походження, двадцять років. Приваблива, ймовірно, анорексичка. Шість днів тому прибула до закладу без багажу, ймовірно, автобусом. Рішення про прийом на лікування ухвалив доктор Веґнер. У сумочці пацієнтки був поліетиленовий пакет зі стодоларовими купюрами — на суму понад сорок тисяч доларів, який вона намагалася віддати адміністратору. Пацієнтка пише докторську дисертацію з математики в Чиказькому університеті, і їй діагностовано параноїдальну шизофренію із застарілою етіологією зорових і слухових галюцинацій. Раніше двічі лікувалася у закладі.

I

Привіт. Я доктор Коен.

Я очікувала на іншого доктора Коена.

Перепрошую. Мав бути доктор Роберт Коен?

Так. Гадаю, докторів Коенів тут не бракує.

Мабуть, ні. Як ви себе почуваєте? Усе добре?

Як я себе почуваю?

Так.

Я в дурці.

Ну. А поза тим, як самопочуття?

Як давно ви цим займаєтеся?

Близько чотирнадцяти років.

Ви записуватимете?

Здається, ми про це домовлялися. Добре, то ви не проти?

Певно, ні. Тоді я думала, що ви були кимось іншим.

Це недобре.

Ні. Усе гаразд. Хоча мушу зазначити, що я погодилася лише на розмову. А не на якусь терапію.

Так. Хочете мене щось запитати? Перш ніж ми почнемо.

Ми вже почали. Що, наприклад?

Можливо, ви хочете щось розповісти про себе.

О Боже.

Ні?

Ми збираємося розмальовувати за цифрами?

Перепрошую?

Усе гаразд. Просто я така наївна, що продовжую думати, що ці вилазки можуть іти за вектором, який не буде вивернутий жаргоном до абсолютно неправдоподібного.

Це що? Тон мого голосу?

Та все гаразд. Зробимо по-вашому. Якого біса.

Ну. Не хотілось би починати з поганого. Я просто подумав, що ви, можливо, захочете трохи розповісти мені, чому ви тут.

Бо мені більше нікуди було йти.

Але чому саме сюди?

Бо я вже була тут раніше.

А чому тоді ви вперше прийшли саме сюди?

Бо не змогла потрапити до Колетти[1].

А чому саме до Колетти?

Бо саме туди відправили Розмарі Кеннеді. Після того, як її батько вискоблив їй мозок.

Ви якось пов’язані з цією родиною?

Ні. Я нічого не знала про психіатричні лікарні. Я просто подумала, що якщо вони вибрали те місце, то, напевно, там досить добре. Та гадаю, вони все ж вискоблювали їй мізки в іншому місці.

Ви говорите про лоботомію?

Так.

Чому вони так з нею вчинили?

Бо вона поводилася дивно, і батько боявся, що її хтось трахне. Вона була не такою, як старий собі її уявляв.

Це правда?

Так. На жаль.

Чому ви відчули потребу кудись поїхати?

Йдеться про цей раз?

Так. Цього разу.

Просто так відчула. Я поїхала з Італії. Де мій брат лежав у комі. Вони знай намагалися отримати мій дозвіл від’єднати його від апарата. Хотіли, щоб я підписала папери. Тож я втекла. Нічого іншого на думку не спадало.

Ви не змогли змусити себе ухвалити це рішення? Від’єднати його від системи життєзабезпечення?

Так.

У нього настала смерть мозку?

Я не хочу говорити про свого брата.

Гаразд. Просто розкажіть мені, чому він у комі.

Він потрапив в автокатастрофу. Він був гонщиком. Я справді не хочу про це говорити.

Гаразд. Ви хочете мене про щось запитати?

Про що?

Про що завгодно. Про мене, якщо хочете. Можна я буду звертатися до вас просто «Алісія»?

Хочете, щоб я про щось вас спитала?

Якщо вам хочеться. Так.

Ви викладаєте в університеті?

В Медісоні. Так.

Я знаю, де це. Ви досить гарно вдягаєтеся як для науковця.

Дякую.

Це не був комплімент. Ви не психоаналітик.

Я психіатр.

Але не доктор медицини?

Саме він. Справді.

Що ще?

Я одружений. У мене двоє дітей. Моя дружина керує муніципальною програмою для дітей. Мені сорок три роки.

Чим ви займаєтеся, коли ніхто не бачить?

Нічим. А ви?

Іноді курю. Я не п’ю і не вживаю наркотики. І ліки теж. У вас, гадаю, немає сигарет?

Ні. Але я можу принести.

Добре.

Що ще?

Я потайки веду бесіди з персонажами, яких нібито не існує. Мене називали надокучливою всезнайкою, але я не думаю, що це правда. Люди вважають мене цікавою, але я майже перестала з ними розмовляти. Натомість я розмовляю з такими ж божевільними.

А з іншими математиками?

Вже ні. Ну. Може, з деякими.

Чому ні?

Це довга історія.

Ви досі займаєтеся математикою?

Ні. Не математикою як такою.

А якою ж математикою ви займалися?

Топологія. Теорія топосів.

Але ви більше цього не робите?

Ні, я відволіклася.

Що ж вас відволікло?

Топологія. Теорія топосів.

Може, краще ми поки пропустимо цю математику.

Добре. Я все одно не дуже розуміла, чим займалася.

Несподівано таке почути. А ви не могли звернутися по допомогу до інших математиків?

Ні. Вони теж не розуміли.

Ви точно не проти, що я записую?

Напевно. А якщо я скажу «бляха» абощо? Здається, я вже, власне, лаялася. І от, власне, знову.

Не знаю. Здається, домовлялися, що ви не матимете повноважень щось змінити.

Я ж несерйозно.

А.

Можете звати мене Алісія. Мені більше подобається, ніж Генрієтта.

Ви знову несерйозно?

Ні.

Що ж. То ви не хочете мені нічого розповідати про свого брата?

Це стає схожим на Елізу[2]. Ні. Я. Не хочу.

На психіатричну комп’ютерну програму?

Так.

Гаразд. Про що б ви хотіли поговорити?

Я не знаю. Здається, мені хочеться побути розумницею. Якщо ви справді хочете поговорити зі мною, нам доведеться пропустити принаймні частину цієї фігні. Згодні? Чи ні?

Згоден. Гадаю, ви абсолютно праві.

От якраз таке.

Це фігня?

Звісно, фігня. Ви аж ніяк не думаєте, що я абсолютно права.

Зрозуміло.

І, будь ласка, не кажіть «зрозуміло».

Просто маю на увазі, що намагаюся зрозуміти вашу точку зору. Ви тут з кимось спілкуєтеся?

Ви маєте на увазі реальних людей?

Передусім. Так.

Не зовсім.

І з математиками теж ні? Немає нікого з університету?

Я думала, що ми не збираємося говорити про математиків.

Гаразд.

Я досі пишу Ґротендіку[3], але він пішов з ІВНД[4] і не відповідає. І це добре. Я не чекаю, що він відповість.

Він математик?

Так. Принаймні був.

Де він живе?

Я не знаю. Припускаю, він досі у Франції.

Прізвище у нього не дуже французьке.

А воно зовсім не французьке. Його батька звали Шапіро. А потім Танаров. У Ґротендіка немає громадянства. Він був переміщеною дитиною під час війни. Переховувався. Тікав, рятуючи своє життя. Його батько загинув в Аушвіці.

А куди ви тоді надсилаєте свої листи?

В ІВНД. Ви не знаєте, хто він, так?

Ні.

Усе гаразд. Ми були друзями. Ми і зараз друзі. Ми поділяємо спільний скептицизм.

Щодо чого?

Щодо математики.

Не певен, що вас розумію.

Усе гаразд.

Ви скептично ставитеся до математики?

Так.

Ви розчарувалися у цій дисципліні? Я не дуже розумію, як можна скептично ставитися до всієї наукової дисципліни.

Я знаю.

Але вона вас розчарувала?

Можна і так сказати.

І як саме?

Що ж. У цьому випадку винна група злих, ненормальних, вкрай лихих диференціальних рівнянь з частинними похідними, які змовилися вирвати власну реальність із сумнівних мозкових ланцюгів свого творця, подібно до повстання, описаного Мільтоном, і виступити під власним прапором як незалежна нація, що не підкоряється ні Богу, ні людині. Щось таке.

Ви вважаєте мої запитання наївними?

Перепрошую. Ні. Я так не думаю. Невдача не є провиною того, хто запитує.

Він видатний математик? Ваш друг.

Ґротендік? Його вважають найвидатнішим математиком двадцятого століття. Якщо не брати до уваги той факт, що Гільберт, Пуанкаре, Дедекінд і Кантор[5] дожили до двадцятого століття. І так треба робити, тому що їхні головні досягнення були в дев’ятнадцятому. І я не дуже велика шанувальниця фон Неймана[6].

Вибачте, я не знаю цих імен.

Я знаю. Усе гаразд. Насправді не зовсім гаразд. Але все добре.

А цей Ґротендік?

Так.

Ви з ним співпрацювали?

Не знаю, чи можна це назвати співпрацею. Ми багато розмовляли. Він приходив до Інституту щовівторка. Я також багато часу проводила у нього вдома. Обідала з його родиною. А потім розмови тривали до пізньої ночі. У певному сенсі ми обоє просто перебували в одній божевільні. Інститут для нього та іншого математика, на прізвище Д’єдонне[7], заснував багатий росіянин Мочан[8] — якщо це було його справжнє ім’я, — який був мов з-за рогу мішком прибитий. Інститут створили за зразком ІПД[9]. Того, що в Принстоні. Оппенгеймер виступив радником. Я провела там рік, але потім кошти почали вичерпуватися. Зрештою, я так і не отримала всю стипендію. Я була там єдиною жінкою. Спочатку вони думали, що я працюю на кухні.

Я так розумію, це був не найкращий досвід.

Усе було фантастично. Навіть у Чикаґо я мала певні проблеми. Але Ґротендік уважно слухав кожне слово. Кивав і занотовував у своєму блокноті. Говорив. Ставив питання, які б ти сам собі не поставив.

Скільки вам тоді було років?

Сімнадцять.

І це не було проблемою? Ваш вік.

Йому це навіть не спадало на думку.

Чому він вам не пише?

Переважно тому, що він закинув математику.

Як і ви.

Так. Як і я.

Було важко?

Ну. Гадаю, можливо, важче втратити щось одне, ніж усе.

Одне може бути всім.

Так. Може. Математика була для нас усім. Та ми ж не кинули математику і не пішли грати в гольф. Тепер його запрошують на семінари, де він з’являється і пащекує про екологію та підбурювачів до війни. Його батьки були політичними активістами. Він дуже шанує їхню пам’ять. На робочому столі у нього стоїть олівцевий портрет батька і, як мені казали, посмертна маска матері. Але правда полягає в тому, що вони покинули його в дитинстві, щоб здійснити свою політичну мрію про світ, якого ніколи не буде, і, гадаю, він відчуває себе зобов’язаним продовжувати їхню справу, щоб так виправдати батьківську зраду. Він одружений і має дітей. І я боюся, що він вчинить так само.

Ви плачете?

Вибачте.

Але він усе це кинув?

Так.

Чому?

Друзі вважають, що він ставав дедалі психічно неврівноваженішим.

А так і було?

Складно сказати. Бо врешті-решт заговориш про віру. Про природу реальності. У будь-якому разі деяким моїм колегам-математикам було б смішно почути, що відмова від математики подається як свідчення психічної неврівноваженості.

Скільки йому років?

Сорок чотири.

Тож ви поїхали до Франції, щоб отримати стипендію в його Інституті?

Я поїхала до Франції, щоб бути з братом. Я не знала, чи він повернеться. Але так. Я хотіла вчитися в Інституті. Вони робили те, що я хотіла робити.

На той час ви вже закінчили Чиказький університет?

Так.

У шістнадцять років.

Так, і я вже вступила в докторантуру. Гадаю, я і досі там зарахована. У мене не було власного життя. Тільки робота.

Якби ви не стали математикинею, ким би хотіли бути?

Трупом.

Наскільки ви серйозні зараз?

Я серйозно ставлюся до ваших запитань. Ви повинні серйозно ставитися до моїх відповідей.

З вами все гаразд?

Так, можливо, я трохи зневажила ваше запитання. Насправді я хотіла мати дитину. Справді дуже хочу. Якби у мене була дитина, я б приходила до неї в кімнату і сиділа там. Тихо. Слухала б, як дихає моя дитина. Якби у мене була дитина, я дбала б про реальність.

Ви мене дивуєте.

Так. Що ж.

Хочете продовжити?

У мене все гаразд. У будь-якому разі Ґротендік і Мочан розсварилися. Мочан сказав йому, що Інститут отримує гроші від військового сектору, щоб змусити його піти у відставку. І Ґротендік так і зробив. Я навіть не знаю, чи це було правдою. Про гроші.

А він справді великий математик?

Так.

А він зробив щось таке, що я міг би зрозуміти?

Не знаю. Він зробив більше, ніж можна було б очікувати від п’ятьох математиків. Майже рівновеликий з Ейлером[10]. Зрештою, він вирішив переписати всю алгебраїчну геометрію. Впорався лише з третиною. Він написав кілька тисяч сторінок. Фундаментально змінив математику. Очолював групу Бурбакі[11], але врешті-решт вони не змогли за ним піти. Або не захотіли. Їхня математика ґрунтувалася на теорії множин — яка тоді починала виглядати дедалі більш шпаристою — а він пішов набагато далі. На абсолютно новий рівень логічної абстракції. До нового погляду на світ. Він закінчував те, що почав Ріман[12]. Щоб назавжди скинути з трону Евкліда[13]. Поки що ігноруючи п’ятий постулат[14]. Втручання нескінченності, якому Евклід не міг дати раду. Коли ми доходимо до теорії топосу, то опиняємося на краю іншого всесвіту. У місці, з якого можемо озирнутися назад і подивитися на світ з нізвідки. Це не просто якийсь гештальт. Це фундаментальне.

Ви самі себе сюди запроторили?

В «Стеллу Маріс»?

Так.

Якщо сюди запроторюють, то дають довідку про психічний розлад, а якщо ти сам себе запроторюєш, то не дають. Бо вони думають, що ти достатньо психічно здоровий, інакше б сюди не заявився. Добровільно. Тож, поки з медичною карткою все гаразд, тобі це може зійти з рук. Якщо ти достатньо здоровий, щоб знати, що ти божевільний, то ти не настільки божевільний, щоб думати, що ти здоровий.

Скільки разів ви вже тут були? Двічі?

Так.

А чому тут цього разу? Власне, оце я хотів запитати.

Я постійно стикалася з дивними людьми у своїй кімнаті.

Вочевидь, у цьому немає нічого нового.

А тут мені хотілося побачитися з деякими людьми.

Пацієнтами?

Так. Думаєте, я прийшла би сюди, щоб відвідати персонал?

Тобто психотерапевтів-консультантів?

Так.

Не знаю.

Звісно, знаєте.

Ви не приймаєте жодних ліків?

Ні.

Ви вважаєте це розумним?

Я не знаю, що таке розумно. Я не розумна людина.

Але ви не думаєте, що божевільна.

Не знаю. Ні. Принаймні я не вписуюся у вашу книгу божевільних.

DSM[15]?

Так. Звісно, я не єдина, хто туди не вписується.

У вас досі бувають галюцинації?

Я ніколи не казала, що у мене галюцинації.

Ви описали своїх гостей як персон, які не існують.

Персонажів.

Хай персонажів.

Я цитувала з документації.

З якої документації?

З моєї. Але ні. Останнім часом я їх не бачила. Вони не люблять приходити в такі місця. Їм тут незручно. Ви всміхаєтеся.

Бо здається, що ви майже кажете, що такий заклад сам по собі сприяє психічному здоров’ю. Як саме? Так само, як церква відганяє злих духів?

Як на мене, непогана аналогія. Церква ніколи не втомлюється говорити про грішників. Натомість про спасенних згадує рідко. Хтось зауважив, що інтереси сатани суто духовні. Здається, Честертон.

Я не впевнений, що вас розумію.

Сатану цікавить лише ваша душа. В усьому іншому йому начхати на ваш добробут.

Цікаво. Ваші гості. Хай хто вони. Що ви можете про них розповісти?

Я ніколи не знаю, як відповідати на це питання. А що б ви хотіли почути?

А у них є імена?

Ніхто не має імені. Ми даємо їм імена, щоб їх можна було знайти в темряві. Я знаю, що ви читали мою історію хвороби, але хороші лікарі не звертають особливої уваги на описи галюцинаційних постатей.

Наскільки вони видаються вам реальними? Вони що? Схожі на сон?

Я так не думаю. Постатям у сні бракує цілісності. Ми бачимо шматки, а решту домальовуємо. Щось на кшталт сліпої плями. Їм бракує безперервності. Вони трансформуються одне в одне. Що й казати про те, що пейзаж, який вони населяють, — це сон.

Головна постать — голомозий карлик.

Невисока людина. Так.

Малюк.

Малюк. Так.

Але він не схожий на постать зі снів?

Ні, він як постать у кімнаті.

Цікаво, чи є у вас якісь здогади щодо того, чому ці постаті набувають саме такого вигляду.

Може, спробуємо перефразувати? Вони набувають того вигляду, з якого складаються. Гадаю, насправді ви хотіли б знати, що вони можуть символізувати. Я і гадки не маю. Я не юнґіанка. Ваше запитання також свідчить про те, що існує якась можливість упорядкувати цей безглуздий звіринець. Так чи так. Кожна з цих постатей ледь не мерехтить реальністю. Я бачу волосинки в їхніх ніздрях, можу зазирнути в їхні вуха, бачу їхні шнурки, зав’язані бантиком. І ви думаєте, що зможете зробити з цього оперу про мої неспокійні розумові процеси? Хай щастить.

Але ви усвідомлюєте, що інші люди не вірять, ніби такі істоти існують?

Дайте визначення слову «існувати».

Перепрошую?

Мене не обходить, у що вірять інші. Я не вважаю, що вони мають необхідну кваліфікацію, щоб мати власну думку.

Бо вони їх не бачили?

Ну. Гадаю, це можна назвати логічним глухим кутом. Що скажете?

Я впевнений, ви знаєте, що галюцинації такого масштабу, який ви описуєте, трапляються вкрай рідко. Не один психотерапевт припускав, що ви це вигадуєте.

Вигадую?

Так.

Доволі дивний вираз, ні?

Те, що ви вигадуєте те, що вигадуєте їх.

Так, що ж. Але вони теж не мають права на власну думку.

Психотерапевти?

Психотерапевти.

Може, й ні. Коли ця вся історія почалася? Скільки вам тоді було?

Ви вважаєте мене прикладом яскраво вираженого психозу?

Ні. Не вважаю. Але, звісно, ви не хочете пройти певні тести.

Ні. А ви хочете?

Ні. Хіба що я думатиму, що добре впораюся. Але ви вважаєте, що тести загалом — вони які? Оманливі? Інвазивні?

Скажімо так: вони мені не подобаються.

Але ви все ж таки пройшли тестування. Ви отримали максимальні бали в тесті розширених прогресивних матриць Равена.

Такі результати бували й раніше.

Але не за той час, який знадобився вам.

Початкові питання досить дурнуваті. Потрібно вставити відсутню фігуру. Тест складений відносно примітивно. Далі завдання ускладнюються, але насправді не відрізняються. До того ж хай які складні ті фігури, діють лише шість правил.

Наприкінці тесту ви намалювали дві тривимірні матриці.

Решітки. Так. Перша геометрична, друга обчислювальна. Вони були не такі вже й складні. Але я думала, що вони виглядають обнадійливими. Я бачила, що вони можуть досить швидко заплутатися. Якщо немає правильної розмірності, то не можна відстежувати прогрес. Я так і не отримала від них відповіді. Але у мене було відчуття, що якщо люди можуть пройти тест, який ви розробили, то вам, імовірно, потрібні складніші тести. Я думала, ви хотіли поговорити про кумпанів.

Про що?

Про кумпанів. Сутності. «Кумпани» від слова «компаньйони».

А є таке слово? «Кумпани»?

Уже є. «Кум» і «пан» же є? Якщо серйозно, «Kumpan» є в німецькій мові. Хай там як, скільки мені тоді було. Повертаючись до вашого запитання. З настанням менструації, здається, так було написано в історії хвороби.

Просто цікавлюсь, чи там правильно зазначено. Це досить рано.

Можна навіть сказати — передчасно.

Сподіваюся, ви вибачите моє запитання, але скільки ж вам тоді було?

Дванадцять.

Зазвичай шизофренія не виникає у жінок до пізнього підліткового віку або коли їм трохи за 20 років.

Мені ніколи не ставили офіційний діагноз «шизофренія».

Ні?

Можливо, вони розроблять тест для випадків загального дивацтва. Як думаєте?

Ви проходили тут тест ММРІ[16]. Два роки тому.

Саме так.

До речі, про загальні дивацтва. Вас класифікували як соціопатичного девіанта з низкою інших досить неприємних прикметників. За четвертою шкалою. Знаєте Міннесотський тест?

Ні. Я не гаю час на вивчення ваших тестів. Для мене вони напрочуд тупі й безглузді. Тому я дедалі більше дратуюся. Зрештою, я намагалася, щоб мене класифікували як імовірну безумицю, схильну до вбивства.

Ви не боялися, що вас ізолюють?

Я і так була ізольована.

Отже, Міннесотський тест вас не зацікавив.

Ні.

Ви набрали дев’яносто шість балів за шкалою інтелекту Стенфорд-Біне.

Я намагалася набрати сотню.

Чому?

Бо саме стільки треба набрати.

А який у вас зараз коефіцієнт інтелекту?

Жодного.

Хіба це не форма зарозумілості? Бути нетестувальною?

Ні, якщо ви не така. Хай там як, але шкала Біне расистська. Поміж іншого.

Як вона може бути расистською?

У цьому тесті немає питань про музику. Наприклад. Вочевидь, музика не рахується. Ось перед нами чорношкірий хлопець з коефіцієнтом інтелекту вісімдесят п’ять, який, згідно з будь-якими вибраними вами одиницями виміру, є музичним генієм. Просто зашкалює. Але для фанатів коефіцієнта інтелекту він — десь те саме, що й недоумок.

Підозрюю, ви думаєте, що розробники цих тестів самі не дуже розумні.

Я ніколи не зустрічала в цій галузі нікого, хто бодай трохи б розумівся на математиці. А інтелект — це числа. Не слова. Слова ми самі вигадали. А математику ні. Питання з математики та логіки в тестах на коефіцієнт інтелекту просто смішні.

І як так сталося? Що інтелект — це числа.

Можливо, так було завжди. А може, ми, власне, прийшли до цього шляхом підрахунку. За мільйон років до того, як вимовили перше слово. Якщо хочете мати коефіцієнт інтелекту понад сто п’ятдесят, то треба краще розумітися на числах.

Я думаю, що на деякі з тестів комусь було б важко дати ті відповіді, які дали ви, якби вони не знали цих тестів заздалегідь.

У мене був невеликий досвід. Я вчилася на «відмінно» з гуманітарних дисциплін у коледжі, не читаючи всіх тих ідіотських матеріалів, які нам задавали.

Ви принципово не читали матеріали?

Ні. Я не встигала.

А чому не встигали?

Бо вісімнадцять годин на добу я займалася математикою.

Дехто б сказав, що це неможливо.

Так. Так і скажуть.

А восьма шкала?

Я не знаю, що це таке.

Її розробили, поміж іншого, для тестування на шизофренію.

Так? І як я впоралася?

Ледь проскочили. Тож, якщо ви маніпулювали тестом, чи не означає це, що ви шизоїд і якось примудрилися збрехати про це? Звісно, тест розроблявся також для того, щоб виявити травми голови й епілепсію.

У дитинстві мене впустили на голову.

Правда?

Ні.

А вся зроблена вами математика? Хіба це все не задавали в школі?

Нічого з неї не належало до шкільних завдань.

А що вас тоді найбільше цікавило?

Я витратила деякий час на теорію ігор. Є в ній щось спокусливе. Фон Нейман нею захопився. Можливо, це не той термін. Але врешті-решт я почала бачити, що теорія ігор обіцяє пояснення, які вона не здатна дати. Бо це справді теорія ігор. І більше нічого. Байдуже, був там Конвей чи не було там Конвея[17]. На початку у вас завжди є лише інструмент, але є надія, що він насправді містить теорію.

Але теорія ігор — це теорія, так?

Як скажете.

Ви тоді жили на горищі бабусиного будинку?

Так. Після смерті матері. Боббі облаштував його для мене.

І саме там уперше з’явилися примари?

Так.

А що вони робили, поки ви займалися математикою?

Я не знаю. Через деякий час я майже їх ігнорувала. За винятком Малюка. Його важко ігнорувати.

Я здивований, що ви не були більш стурбовані їхньою появою.

Ну. Мені було дванадцять. Звідки мені було знати, що це ненормально?

Але ви все ж знали.

Я знала, що це ненормально. Але я не знала, що це ненормально для мене.

Чому його звуть Малюк?

Це скорочення від Талідомідний Малюк. У нього немає рук. Лише ласти.

І він карлик.

Невисока людина.

Хто ще?

Багато дійових осіб. Естрадники. Начебто.

І як, розважали вас ці естрадники?

Ні.

І вони просто з’являються? Нізвідки?

На відміну від чого? Звідкись? Гаразд. Нізвідки. Зупинімося на «нізвідки». Слухайте. Я вже знаю такі розмови майже напам’ять.

Від інших психотерапевтів?

Так.

То що ви хочете, щоб я зробив?

Здивуйте мене.

Здивувати вас?

Так. Що ж. Не буду затамовувати подих. І факти, і припущення з часом розмиваються. У пам’яті відбувається злиття подій, які стають невпорядковані, коли йдеться про реальність. Прокидаєшся від кошмару з відчуттям полегшення. Але це його не стирає. Він залишається назавжди. Навіть коли про нього забувають. Це настирливе відчуття того, що чогось не зрозумів, потім залишиться ще надовго. Про що ви хотіли запитати? Відповідь — ні. Вони просто приходять. Без попередження. Ніяких дивних запахів, ніякої музики. Я їх слухаю. Іноді. Іноді я просто засинаю.

А ви можете спати, коли вони в кімнаті?

Це як розмова із Зеноном[18]. Ви обдумували своє питання? Хіба не дивно, що воно завжди в останньому місці, куди ми зазираємо?

Гаразд. Але загалом вони не викликають у вас страху?

Ні.

А вам це не здається дивним?

Ні. Мені було дванадцять. Я, мабуть, думала, що це частина дорослішання. Усі так думали. Хай там як, мене лякало дорослішання, а не фантоми. Що наївніше твоє життя, то страшніші твої сни. Підсвідомість намагається нас розбудити. У всіх сенсах цього слова. Загроженість просто бездонна. Поки дихаєш, можеш завжди боятися ще більше. Але ні. Вони були такими, якими були. Хай чим вони були. Я ніколи не вважала їх чимось надприродним. Зрештою, не було чого боятися. Натоді я вже зрозуміла, що в моєму житті є речі, про які краще нікому не розповідати. З семи років я більше ніколи не згадувала про синестезію. Це як приклад. Я думала, що це нормально, але, звісно, це не так. Тож я замовкла. Хай там як, я відчувала, що щось насувається, і просто не знала, що саме. Зрештою, ти приймаєш своє життя, незалежно від того, розумієш його чи ні. Якщо я і боялася ейдолонів[19], то не через їхню сутність чи вигляд, а через їхні наміри. Цього я не розуміла. Власне, я розуміла лише те, що вони намагалися надати форму і назву тому, що не мало ні того, ні того. І, звичайно, я їм не довіряла. Можливо, нам варто рухатися далі.

Вони приходять і йдуть з власної волі?

З власної волі?

Так.

Господи. Я не можу відповісти на ваше питання. Єдина воля, яку вони можуть мати, — це щось на кшталт шопенгауерівської Волі.

Я просто намагався зазначити, що для пацієнтів незвично почувати себе затишно зі своїми галюцинаціями. Зазвичай вони розуміють, що вони якесь порушення реальності, і це може їх лише налякати.

Пацієнтів?

Так.

Ну. Гадаю, я розумію, що в основі світу божевільних лежить усвідомлення того, що існує інший світ, і вони не є його частиною. Вони думають, що від їхніх наглядачів очікують мало, а від них самих — дуже багато.

Ви вважаєте, що це справді так?

Ні. Але вони так думають.

Ті істоти, які приходять розважати вас, але погано з цим справляються. Розважати. Відволікати. А що, на вашу думку, вони повинні робити?

Не знаю, що вони повинні робити. Воно все таке невдале, що й не описати.

Ви ж, мабуть, маєте уявлення про те, чого вони хочуть.

Вони хочуть зробити зі світом щось таке, що вам би ніколи не спало на думку. Вони хочуть сумніватися у світі.

І навіщо їм це?

Через те, ким вони є. Що вони є. Якби вам було потрібне лише підтвердження світу, вам не потрібно було б викликати дивних істот.

Це і є метою розваги? Якщо це можна так назвати. Викликати сумніви щодо світу?

Чому ні?

Що ще ви можете про них розповісти? Вони відкидають тінь? Вони можуть увійти в замкнену кімнату?

Вони без проблем набувають певного вигляду. Вам не спаде на думку запитати, чи відкидає постать уві сні тінь.

Ні. Гадаю, не спаде. Але ви сказали, що вони не схожі на постаті зі сну.

Ні. І можна припустити, що вони витрачають певну кількість енергії на те, щоб виглядати правдоподібно. Та це лише фарс. Відволікання.

Від чого?

Ми наче повернулися до того, з чого почали. Гадаю, правда, що перший обов’язок галюцинації — здаватися реальністю, але спроба імітувати реальність, в якій твої повноваження закінчилися, вказує на інший порядок денний. Пристосовуватися до цього нового світу — це в кращому разі лише підготовка.

Ви назвали їх галюцинаціями?

Я просто намагаюся жити у вашому світі.

Тепер я знаю, що ви пустотлива.

Ви справді хочете в усе це влізти?

Я не певен, що означає «усе це».

Те, що радості мало в цьому світі, — це не просто точка зору. Будь-яка доброзичливість викликає підозру. Зрештою, до нас доходить, що світ не зважає на нас. І ніколи не зважав.

Але більшість людей спроможні прожити відведені їм дні у стані, відмінному від відчаю.

Так. Вони можуть.

Якби вам довелося вкласти щось визначальне про світ в одне речення, що б це було?

Це було б таке речення: «Світ не створив жодної живої істоти, яку б не мав наміру знищити».

Припускаю, що це правда. І що тоді? Чи це єдине, що має на увазі світ?

Якщо світ щось задумав, то це набагато гірше, ніж ми думали.

Хіба? Так і є?

Я не знаю, чи ми так далеко зайдемо.

Під час наших консультацій?

Так. Краще повернутися до відведених днів.

Гаразд.

Я сумніваюся, що хтось міг би прожити своє життя заново. Навряд чи вони переживуть бодай один день з нього.

Я можу пригадати дні, які я не проти прожити ще раз.

Можливо, миті радості чи осяяння. Але всі двадцять чотири години?

Я цього не виключаю. Ви багато думаєте про смерть?

Я не знаю, що таке «багато». Споглядання смерті нібито має певну філософську цінність. Навіть паліативну. Гадаю, це банальна думка, але найкращий спосіб померти добре — це добре жити. Віддати своє життя за іншого — означає надати сенс своїй смерті. Ігноруючи на мить той факт, що інша людина все одно помре.

Не знаю, скільки з цього сказано, щоб справити враження.

Скажімо просто: все.

Оце, наприклад. Як щодо життя для інших?

Що ж. Позбутися аморфних представників соціальних ідеологій і триматися реальних людей — це, гадаю, може бути досить рідкісним явищем, яке можна кваліфікувати принаймні як невроз. Як вважаєте?

Або оце. У вашій історії хвороби є запис про те, що ви відчували, ніби розкладаєтеся. Здається, саме це слово ви використовували. Ви пам’ятаєте таке своє висловлювання? Звучить як досить класична соматична маячня. Просто з фахової літератури. Чи ви просто дражнили своїх опікунів?

Може, мені просто було нудно.

Що ж. Людям буває нудно.

Неправда.

Неправда?

Вони і гадки не мають, що таке нудьга.

Що ж. Повірю вам на слово. Хоча нібито інтелект сам по собі зазвичай повинен протистояти нудьзі.

Гадаю, так воно і є. До певної миті. А тоді двері піддаються.

Мене турбує те, що скептицизм цих лікарів-практиків — деякі з яких вочевидь зрештою не повірили жодному вашому слову, — ускладнює чи навіть унеможливлює лікування. Вони ж насправді не розуміють, яку тактику використовувати з людиною, яка, на їхню думку, просто все це вигадує.

Усе це вигадує?

Так.

Знову ця нестерпна фраза.

Так.

Гадаю, я могла спитати, як вони думають, за що їм платять. Вони хочуть проаналізувати мої марення або мою схильність до брехні, але правда в тому, що вони взагалі нічого не можуть пояснити. Вони думають, що було б легше лікувати когось, хто марить, чи когось, хто тільки в це вірить? Ви б послухали, як це все звучить. Хай там як, я вже давно чекаю на пояснення. З мене досить.

Ви відчуваєте, що тут ваше місце? В «Стеллі Маріс»?

Ні. Але це не відповідь на ваше запитання. Єдиним соціальним утворенням, до якого я належала, був світ математики. Я завжди знала, що в ньому моє місце. Я вірила, що світ математики має перевагу над всесвітом. І зараз вірю.

Над всесвітом?

Так.

Ви не кепкуєте?

Не дуже.

Я маю на увазі, що ви ж з мене не смієтеся?

Я знаю, що ви мали на увазі.

Гадаю, я просто здивований, що ви почуваєтеся як удома в психіатричній лікарні.

Можливо, річ не в тому, щоб почуватися як удома. Можливо, це просто використання свободи, наданої божевільним.

Ви спілкуєтеся з іншими пацієнтами?

Так. Звісно.

І ви вважаєте, що вони говорять вам правду?

Про що?

Взагалі. Про що завгодно.

Не знаю. Ні. Натомість я думаю, всі тут схильні погоджуватися з тим, що всі інші, хто тут є, повинні бути тут. Де ще так буває?

Зрозуміло.

Вам справді варто припинити так говорити.

Я, зрозуміло, спробую. Ваші знайомі. Я справді не знаю, як їх назвати.

«Знайомі» підійде.

А вони мають над вами якусь перевагу? Для мене це незрозуміло. Вони кажуть вам, що робити?

Ні, їхня перевага в тому, що вони знають, хто я, а я не знаю, хто вони.

На вашу думку, це досить добре визначає ваші стосунки?

Можливо, це просто модель стосунків, в яких людина перебуває зі світом.

Це означає, що світ знає, хто ви, але ви не знаєте, хто він? Ви так вважаєте?

Ні. Я думаю, що наше сприйняття світу значною мірою є захистом від неприємної правди про те, що світ не знає, що ми тут. І ні, я не дуже розумію, що це означає. Мені здається, що більш духовний погляд — це шукати благодаті в анонімності. Досягти слави — значить прокласти шлях для скорботи і відчаю. А ви як вважаєте?

Я не знаю.

Люди про таке не запитують. Вони просто дивуються: чи насправді світ знає про нас? У нього хороша компанія. Це питання. Як щодо такого: чи заслуговуємо ми на існування? Хто сказав, що це привілей? Альтернатива полягає в тому, щоб бути тут або не бути тут. Але, знову ж таки, це насправді означає, що ми більше не будемо тут. Ми не можемо ніколи не бути тут. Не було б нас, яких не могло б бути. А ви як вважаєте, лікарю?

Якщо хочете, можете називати мене Майкл.

Ні. Не хочу.

Але ви ж не проти, коли я називаю вас Алісією?

Ні.

Ваше ім’я спочатку було Аліса?

Почуття гумору мого батька.

Перепрошую?

Боб та Аліса — імена двох персонажів у певних наукових запитаннях розповідного типу[20]. Тож я змінила своє ім’я. Коли мені було п’ятнадцять.

Ви змінили ім’я?

Так.

Офіційно?

Так.

І хіба для цього не потрібно, щоб виповнилося вісімнадцять років?

Потрібно. Тому спочатку я змінила своє свідоцтво про народження.

Як?

У мого брата був друг-шахрай на ім’я Джон Шеддан, який дружив з одним типом, власником друкарні в Моррістауні, штат Теннессі, яка спеціалізувалася на підробці документів. У будь-якому разі мені здавалося, що Алісія звучить більш претензійно.

Ви хотіли бути претензійною?

А ви і справді іноді говорите, як Еліза. Мене звали Аліса Вестерн з Вортбурґа, штат Теннессі, і я хотіла бути принцесою з дому Гогенцоллернів. Можливо, я нею і є. Мудра дитина.

Можливо, нам варто рухатися далі. Як ви любите казати.

Гаразд.

Тривала пауза. Можна запитати, про що ви думаєте?

Я цього не роблю. Не думаю.

От питання, чи таке можливо.

Ну, так. Я працюю над цим. Звісно, можна перестати розмовляти з собою. Але ми досягаємо цього, тільки розмовляючи самі з собою. Рахуючи дихання, повторюючи мантри. З думанням складніше.

Думати і говорити — два різні види діяльності.

Говорити — це просто висловлювати те, що ми думаємо. Саме по собі воно не існує. Коли я говорю з вами, якась окрема частина мого мозку збирає докупи те, що я от-от скажу. Але ще не у вигляді слів. Тож в якому вигляді? Безумовно, у нас немає відчуття, що якийсь гомункул шепоче нам слова, які ми от-от скажемо. Окрім того, що виникає примара нескінченного регресу — хто шепоче тому, хто шепоче, — виникає питання про мову думки. Це частина загальної загадки про те, як ми переходимо від розуму до світу. Сто мільярдів синаптичних подій[21] клацають у темряві, наче сліпі панянки, зайняті в’язанням. Коли ми запитуємо: Як це сказати? Що саме ми хочемо сказати? Можливо, нам варто рухатися далі. Як я люблю казати.

Що б ви змінили, якби могли щось змінити?

Усе, що завгодно?

Так.

Я б хотіла бути в іншому місці.

Не на цій консультації?

Не на цій планеті.

Раніше ви перебували під наглядом як потенційна самогубця. Наскільки це серйозно?

Наскільки серйозним є самогубство?

Ні. Я маю на увазі, чи є у вас схильність.

Я знаю, що ви маєте на увазі. Можливо, поки ми про це думаємо, усе гаразд. А коли рішення ухвалене, то вже немає про що думати.

Тож де саме ви перебуваєте в цьому процесі?

Я б хотіла не бути під наглядом як потенційна самогубця.

Я теж цього хотів би.

Скільки людей, якби вони могли зникнути одним клацанням пальців, зробили б це? Як ви гадаєте? Усі сліди того, що вони існують і колись існували.

Не знаю. Гадаю, менше, аніж ви припускаєте.

Бажати, щоб ніколи не існувати. Знову ж таки, це не те саме, що перестати існувати. Хто це сказав? Анаксимандр[22]? А якщо не те саме, то для кого?

І гадки не маю.

Як не крути, мусимо визнати, що з останнім подихом той, хто вмирає, не просто приймає смерть, а віддається їй. Що має бути якась епіфанія, яка уможливить навіть найдурнішим і найоманливішим з нас прийняти те, що є не тільки неприйнятним, а навіть немислимим. Абсолютний кінець світу. Світ, який навіть на коротку мить не замислюється над тим, що станеться з нами.

І, гадаю, немає ніякої втіхи в тому, що це спільний досвід?

Ну. Гадаю, можна записати мерців у певну спільноту. Однак вони не дуже схожі на певну спільноту, правда? Невідомі самі собі, а незабаром стануть невідомими нікому. Хай там як. Просто те, що люди, чиє психічне життя не збігається з життям населення загалом, повинні вважатися ipso-бляха-facto[23] психічнохворими і потребувати лікування, смішно, на перший погляд. Психічна хвороба відрізняється від фізичної тим, що предметом психічної хвороби завжди і виключно є інформація.

Інформація?

Так. Наша тутешня основа — потреба у знаннях. В еволюції не існує механізму, який би інформував нас про існування явищ і водночас не впливав на наше виживання. Ми не знаємо, що тут є такого, про що ми не знаємо. Ми думаємо.

А це буде надприродним?

Мені здається, що саме «про що».

Про що?

Про що не можна сказати.

Вітґенштайн[24].

Дуже добре. У вас так закінчаться хлібні крихти.

Знайомі. Тепер, коли їх немає, чи відчуваєте ви полегшення?

Бозна-як воно. Ви, може, уявляєте, що я могла завжди їх позбутися. Або що вони з’являються на моє запрошення. І якби це було так, хіба я про це знала б.

Чому ні?

Можливо, це тому, що запросити химер у свій дім набагато проблематичніше, ніж запросити сусідів на чай. Або попросити їх піти. Звісно, якщо сусідів заохочують піти, вони знають, що не повернуться. Це дає їм більше свободи дій, щоб утекти зі столовим сріблом. А з чим може втекти химера? Не знаю. А що вона принесла? Що вона принесла, що вона могла б залишити після себе? Те, що вона може складатися з пари, ще не означає, що коли вона піде, наш дім буде таким, яким він був до її візиту.

А ви колись називали Талідомідного Малюка так при ньому?

Так. Одного разу.

І що він сказав?

Він сказав: Боже, Божено. Ти сама себе перевершила.

Він справді так сказав?

Справді.

А ви тепер підтримуєте якісь стосунки з родиною?

У мене є тільки бабуся.

Я думав, у вас ще є дядько.

Є. Але він намаханіший за мене. Думаю, бабусі доведеться віддати його в госпіс. Останнім часом він почав випорожнюватися в дивних і важкодоступних місцях. Якось він примудрився насрати в лампу на стелі в кухні. Наприклад. Я розмовляю з бабусею по телефону. Хоча й рідко. Вона вважає це марнотратством. Коли вона росла в Теннессі, телефони були тільки у багатіїв. У мене є родичі по батьковій лінії в Род-Айленді, але я їх майже не знаю.

Чому ні?

Вони думали, що батько побрався з жінкою, нижчою за походженням. Вони думали, що ми були купкою селюків.

Вас це турбує?

Ні. Купка довбаних ідіотів. Гадаю, це означає, що таки турбує, так? Не знаю. Я ніколи про них не думаю.

Коли ви востаннє бачили свою бабусю?

Близько трьох місяців тому.

Ви збираєтеся з нею знову побачитися?

А ви знай випитуєте, так?

Я хотів запитати, чи ви любили бабусю.

Дуже. Я втратила матір, коли мені було дванадцять, а вона втратила доньку. Спільна скорбота нібито об’єднує, але вже тоді моя бабуся почала бачити в мені щось таке, чого не могла назвати. Вона, певно, не знала, що латинською genius — це не тільки щось на кшталт янгола-охоронця, а й дух, який оберігає домашнє господарство, а тому може бути злим. Однак інтелектуальні трюки, до яких я вдавалася в дитинстві, втратили свою чарівність. Я любила її. Іноді я ловила на собі її дуже стривожені погляди. Черниці наполегливо змушували мене вчитися в школі, бо я була ще той геморой. Останні два класи я так і не закінчила. Я майже перестала спати. Вночі я блукала по дорозі. По простому сільському двосмуговому шосе, де ніколи не було машин. Одного разу вночі я повернулася, а на кухні горіло світло. Було близько третьої години ночі, і моя бабуся стояла в дверях кухні, коли я йшла під’їзною доріжкою. Але поки я дійшла до будинку, вона вже розвернулася і пішла нагору. Я знала, що це, можливо, одна з останніх нагод по-справжньому поговорити, і майже покликала її. Я подумала, що, можливо, коли я трохи подорослішаю, усе зміниться. Я думала про неї та її життя. Про те, що вона намріяла для своєї доньки, і про мрії, які вона натомість отримала. Я знаю, що плакала за нею частіше, ніж вона за мною. Я також знаю, що вона любила Боббі більше, ніж коли-небудь могла любити мене, але це нормально. Я не стала від цього любити її менше. Я знала про неї дещо, чого не мала права знати. Проте я вважала, що якщо ти виховуєш дванадцятирічну онуку, яка блукає по шосе о третій годині ночі, певно, ти повинна сісти з нею і поговорити про це. Однак я знала, що вона так не могла.

Чому вона не могла? Не певен, що я вас розумію.

Я не знаю, що вам відповісти. Як би це сказати. Гадаю, найпростіше пояснення було б таке: моя бабуся розуміла, що почує погані новини, тому не хотіла їх чути. Але сказати, що вона мене боялася, було б невеликим перебільшенням. А може, й ні. Я також гадаю, що вона боялася, що, хай якою поганою була ситуація, насправді вона ще гірша. І, звісно, вона не помилялася.

Вона виростила вас після смерті матері?

Так.

Скільки років було вашому братові? Тоді.

Дев’ятнадцять.

Ваш батько був ще живий?

Так.

Але ви нечасто бачилися.

Ні.

Він був на похороні вашої матері?

Ні.

Справді?

Справді.

Ви тоді засмутилися?

Ні. Я теж туди не ходила.

Ви не були на похороні власної матері?

Ні.

А що сказала сім’я? Брат поїхав?

Так. Звісно. Мені було дванадцять. У мене була криза віри. Я не хотіла сидіти на службі, де головною оздобою була труна з моєю матір’ю в центральному проході церкви. Я б не змогла там бути.

А що сказав ваш брат?

Він поцілував мене в щоку і прошепотів, що любить мене і що все гаразд. І все.

І все?

Так. Слухайте, ми як та заїжджена платівка. Я роблю це для вас, а не для себе. Мені доручили доставити листа і сказали його не читати. А я його прочитала. І тепер не можу розчитати. Наш час закінчився.

О. Так. Звісно.