Стелла Маріс

VII

Як ви?

Усе гаразд.

Я не бачив цього светра раніше.

Позичила.

У вас же немає пальта?

Я нікуди не ходжу.

Я можу вам привезти.

Добре. А калоші?

Чому б і ні. А що сталося з вашим волоссям?

Леонард трохи підрізав.

А чим він різав?

Усе так погано?

Ні, просто цікаво, звідки у нього ножиці.

Не скажу.

Гаразд. Я переслухав наш останній сеанс.

І як?

Мені спало на думку, що коли пацієнтка висловлює свої інтимні переживання — навіть якщо терапевту хочеться думати, що він заслужив новий рівень довіри, це може бути зовсім не так.

То що б це могло взагалі означати? Як ви думаєте?

Можливо, вона боїться, що терапія загрожує викрити інші інтимні переживання, які вона вважає більш приватними. Хоча визнаю, що таке може бути важко уявити.

Я б розповіла вам те, чого не хочу, аби ви знали, щоб приховати те, чого справді не хочу, аби ви знали.

Якось так.

Як на мене, звучить трохи мозкоправно.

Знаю. Власне, звучить як те, що я колись сказав.

Хай там як, оскільки ви виявили цю підступність у вашої пацієнтки, які жахи, на вашу думку, вона може приховувати?

Я не знаю. А що у вас є?

Марлон Брандо у фільмі «Дикун».

Перепрошую?

Це його репліка. «А що у вас є?» Хай там як, чому я маю вам розповідати? Хіба не в цьому суть маневру?

Ви досі уявляєте інтимні стосунки з братом?

Мій брат помер.

Співчуваю. Ви тому й пішли з ІВНД? Ну. Так. Звісно. Напевно. Я хотів запитати, чи не збираєтеся ви повернутися.

Ні.

Де ви вивчали німецьку мову?

У Німеччині.

Ви говорите без акценту.

Звідки ви знаєте?

Принаймні на слух. Моя бабуся говорила німецькою. Німецькою та їдишем.

Там був німецький пілот, який мною зацікавився.

У вас був роман?

Ні. Але Боббі цього не знав. Я сказала йому, що це не його справа. Я хотіла показати йому, що він прикидається.

Він ревнував?

І не кажіть.

Вам сподобалося в Німеччині?

Так. Вона мене здивувала. Думаю, німецьку я вивчала старанніше, ніж будь-яку іншу мову. У мене було, мабуть, десять зошитів різних кольорів. Артиклі важкі. І дуже виховане суспільство. Я занотовувала спостереження у своєму робочому зошиті.

Ваш друг натоді вже пішов з Інституту. Правильно?

Так.

Але ви не через це вирішили кинути математику?

Ні. Я б усе одно кинула.

Ви сумуєте за нею?

Це як сумувати за померлими. Вони вже не повернуться. Давні питання з основ математики, певно, так і турбуватимуть мене вві сні. І бувають моменти, коли я сумую за самим світом обчислень. За розв’язанням задач. Коли після багатоденної праці все раптом стає на свої місця, наче загублена тварина, замріяна і не дуже тямуща. Перша думка тоді — сказати: Ось ти де. Сказати: А я так хвилювалася. Ти навіть не намагаєшся перевірити свою писанину. Ти просто знаєш. Те, на що ти дивишся, — істина. Радісна мить.

Ви коли-небудь різали себе?

Чи я різала себе?

Так.

Ви, як той фокусник, що звідкись витягає пістрявого кроля. Ви це знаєте?

Ні. Я про ваші фантазії про самогубство. На чому ми зупинилися?

Я б не сказала, навіть якби знала.

Що змушує вас відчувати провину?

Крім того, що я народилася, так?

Крім цього. Так.

Думаю, я повинна сказати, що насамперед я дуже сумніваюся в тому, що людей штовхає на самогубство почуття провини. Коли ми були такими доброчесними?

Коли ви попрощалися з Малюком.

Так.

Він хотів знати, чи ви будете за ним сумувати.

Так.

Що ви йому відповіли?

Я не знала, що відповісти. Мене душив смуток. Я цього не очікувала.

Але ви більше ніколи його не побачите?

Ні.

Я не питатиму, звідки у вас така певність. І після скількох же років?

Восьми. Огдоада.

Огдоада?

У гностичних термінах.

А ви не маєте чіткого уявлення про те, що уособлював Малюк?

Він уособлював сам себе. Він — власна сутність, а не моя. Це все, що я насправді дізналася. Хай як ми трактували таку заяву. Я не зустрічала консультанта, який би не хотів його вбити.

Насамкінець ви, власне, уже полюбили його.

Він маленький, тендітний і хоробрий. Яким є внутрішнє життя ейдолона? Чи його думки і питання зароджуються в ньому? А мої в мені? Чи він є моїм творінням? А я його? Я бачила, як він зараджував собі з тими ластами і як він соромиться того, що його бачать. Його манера говорити, його постійне сновигання. Це був мій витвір? Я не маю таких талантів. Я не можу відповісти на ваше запитання. Традиція тролів і демонів, які стоять на сторожі запитів, мабуть, така ж стара, як і мова. І все ж другом, мабуть, має бути той, до кого можна доторкнутися. Я не знаю. У мене більше немає поглядів на реальність. Колись були. Перше правило світу — усе зникає назавжди. Аж до того, що якщо ми відмовляємося прийняти це, то живемо у фантазії.

Ви коли-небудь брали участь у програмі комплексної допомоги і профілактики? У ваших документах про це немає запису.

Ні. Але я, певно, прямую туди. Разом зі своїм довгим язиком.

Просто річ у тому, що я відповідаю за вас. Це насправді нічого не змінить. Але, можливо, я матиму краще уявлення про те, що з вами відбувається.

Хотілось би мати принаймні трохи приватності. За тобою всюди ходить доглядальниця. Вони навіть дивляться, коли ти йдеш у душ. Не можна нічого вдягати на ноги. Я певна, що приверну увагу міс Бяки-Буки.

Я подумаю над цим.

А якщо я знову почну приймати ліки?

А ви почнете?

Ні.

Ми могли б вибрати кілька.

У вас навіть немає діагнозу, але ви готові призначити ліки?

Тоді навіщо ви це згадали?

Я просто хотіла побачити, чи підете ви фармацевтичним шляхом. Літій, звісно, завжди йде останнім, бо його не запатентуєш. Ви на ньому й бакса не заробите. Але, крім цього, навіть самі назви чудові. Депакот, сероквель. Риспердал. Боже. Хто вигадує таке лайно?

Ви вважаєте, що це все змова фармацевтів?

Ні. Насправді ні. Чому б я тоді на вас напосідала? Марення крихкі. Якщо ми можемо викликати їх за допомогою ліків, немає жодної причини, чому ми не можемо позбутися їх за допомогою ліків.

Це та сторона вас, яку консультанти описують як складну?

Гадаю, ви могли б запитати їх, чого вони очікували від психічнохворої. Хай там як, урешті-решт, я вже навряд чи була пацієнткою. Але вони лишалися складними лікарями.

А ви вивчали спеціалізовану літературу, щоб краще їх спантеличувати?

Я нічого не вивчала. А що тут вивчати? Якби їхні доктрини могли їх спантеличити, хіба вони б це уже не зробили?

Ви розповідали про жахливі сни, від яких прокидалися. А вам колись снилося щось таке, що справді турбувало?

Я ніколи не бачила ніяких монстрів. Створінь, які ходять з власними головами в руках. Я завжди відчувала, що найгірші образи виходять за межі уяви. Що не можна зібрати докупи щось подібне на них. Бракує складових частин.

Це відчуття так і залишилося?

Ні. Й іноді все зникало. І досі так. Іноді взимку я прокидалася в темряві, і все, що відгонило страхом, зринало, відпливало в ніч, і я просто лежала, поки снігом било в шибки. Мені спало на думку ввімкнути лампу, але я й далі просто лежала і слухала тишу. Вітер у тиші. Вряди-годи, коли я зараз бачу цих пацієнтів у брудних нічних сорочках, які лежать на ношах у коридорах обличчям до стіни, я запитую себе, що означає людство. І питаю себе, чи я є його частиною.

А ви хотіли би бути його частиною?

Я б хотіла бути його частиною. Мені просто не хотілося платити вступний внесок. У кращі часи я навіть була готова визнати, що ми були однаковими істотами. Так багато спільного, так мало відмінного. Ті самі неймовірні форми. Лікті. Черепи. Залишки душі.

Дивно чути про ці ваші почуття.

Психічні захворювання, здається, не трапляються у тварин. Як ви думаєте, чому?

Я не знаю. Але гадаю, що у вас є думка про це.

Чому ви так гадаєте?

Бо ви поставили це питання. Ви як адвокат.

Як там: Не ставте питання, на яке не знаєте відповіді?

Так. А як же собаки зі сказом?

Сказ — це не психічне захворювання. Це хвороба мозку.

Цікава відмінність. Тоді чому так? Вони недостатньо розумні?

Не думаю, що річ у цьому. Китоподібні досить розумні, і вони, здається, не божеволіють. Мені здається, що для божевілля потрібно мати мову.

Гадаю, для того, щоб ви могли чути голоси у своїй голові.

Я не певна чому. Але важливо розуміти, якими були витоки мови. Адже кілька мільйонів років мозок чудово обходився без неї. Поява мови була схожа на інвазію паразитарної системи. Захоплення тих ділянок мозку, які були найменш задіяні. Найбільш сприйнятливі до привласнення.

Паразитарна інвазія?

Так.

Ви серйозно?

Так. Внутрішня організація живого організму так само важлива для виживання, як кисень і водень. Керування будь-яким організмом розвивається паралельно з еволюцією цього організму. Усе — від кліпання і кашлю до рішення врятуватися втечею. Кожна здібність, окрім мови, має однакову історію. Єдині еволюційні закони, яким підкоряється мова, — це закони, необхідні для її побудови. Процес, який зайняв трохи більше, ніж одне кліпання. Надзвичайна корисність мови одразу перетворила її на епідемію. Здається, вона поширилася до найвіддаленіших куточків людства майже миттєво. Та сама ізольованість людських груп, яка визначала її унікальність, вочевидь не стала бар’єром для цього вторгнення, а водночас форма мови і стратегії, які вона використовувала, щоб закріпитися в мозку, видаються універсальними. Найнагальнішою вимогою була підвищена здатність видавати звуки. Як видається, мова виникла на півдні Африки, і вищезгадана вимога, ймовірно, пояснює клацання в койсанських мовах. Той факт, що було більше об’єктів, які можна назвати, ніж звуків, щоб їх назвати. У будь-якому разі, чи не найбільшою перешкодою була фізична здатність говорити. Глотка розтягнулася до такої міри, що мовний апарат у нинішньому вигляді ледь не душив свого власника. Ми єдині ссавці, які не можуть ковтати й артикулювати одночасно. Уявіть собі кота, який гарчить під час їди, а потім спробуйте зробити це самі. У будь-якому разі підсвідомій системі керівництва мільйони років, тоді як мовленню менше за сотню тисяч років. Мозок не підозрював, що на нього чекає. Підсвідомості, ймовірно, довелося добряче попрацювати, щоб пристосуватися до системи, яка виявилася абсолютно невблаганною. Це не тільки можна порівняти з вторгненням паразитів, це ні з чим іншим і не можна порівняти.

Це наче дисертація.

Найцікавіше, що не було якоїсь відомої нам потреби для виникнення мови. Це була просто ідея. Лисенко[63] воскресає. Знову ж таки, ідея полягала в тому, що одне може представляти інше. Біологічний організм успішно атакований людським розумом.

Не думаю, що колись чув, щоб еволюційну біологію обговорювали в таких войовничих термінах. І підсвідомість не хоче говорити з нами через мільйони років історії, позбавленої мови?

Так. Вона розв’язує проблеми і цілком здатна дати нам відповіді. Але старі звички, яким мільйони років, важко подолати. Можна було б легко сказати: Кекуле, це довбаний перстень. Але зручніше склепати змію-обруч[64], яка закотиться в череп Кекуле, поки він дріматиме перед каміном. Ось чому наші сни сповнені драматизму та метафоричності.

Я не знаю, що означає змія-обруч.

Це стосується конфігурації молекули бензолу. Неважливо.

Тривожні слова. Але ви, здається, припустили, що поява мови, окрім її чималої користі, була руйнівною.

Дуже руйнівною. Пропорційно своїй цінності. Творча деструкція. Безумовно, всілякі таланти і навички були втрачені. Здебільшого комунікативного характеру. Але також навігація і, ймовірно, навіть різноманітність сновидінь. Зрештою, цей дивний новий код неминуче замінив принаймні частину світу тим, що можна сказати про світ. Реальність — думкою. Оповідь — коментарем.

І психічне здоров’я — божевіллям, не забувайте.

Так. Не забуду.

І ще настанням універсальної війни.

І настанням.

Як ми прийшли до цієї теми?

Усе гаразд. Можемо її пропустити.

Що ще?

Що — що ще?

Як давно у вашому житті з’явилася синестезія? Чи є в ній щось лінгвістичне?

Наскільки знаю, ні. Вона, як видається, досить первісна. Колір, смак, запах. Хоча я не певна, що змішування почуттів — це хороша ідея. З точки зору виживання.

А аутизм? А точніше — його ідіотсько-савантний різновид?

Лінгвістичний до самих кісток.

До самих кісток?

Синестезія може бути й нашою. Коли я оце зараз про неї думаю. Синестет, який бачить арабську цифру п’ять червоним кольором, цілком може бачити червоним і римську цифру п’ять. Це означає, що він бачить червоним концепцію, а не фізичне число. Як думаєте?

І ви приховували це від інших дітей?

Поміж іншого. Взагалі-то, багато іншого. Це допомагає пам’ятати.

Що допомагає пам’ятати?

Синестезія. Легше запам’ятати дві речі, ніж одну. Саме тому легше запам’ятати слова пісні, ніж слова вірша. Наприклад. Музика — металевий каркас, на який ми кріпимо слова.

Що ще?

Багато чого ще.

Інші діти вважали вас дивною?

Це не була здогадка.

Ви з ними погодилися.

Я подивилася на це з їхньої точки зору.

Хтось із них добре знав математику?

Ні.

Анітрохи?

Анітрохи.

А Боббі?

Гадаю, ви вже питали. Він добре знав математику. Просто недостатньо добре. Він змінив спеціальність на фізику. Я не казала йому, що вважаю, що він повинен так зробити. Він сам так вирішив. Він добре рахував подумки. Краще за мене. Дехто думає, що це і є математика. Можна вас запитати?

Звісно.

Від мене смердить?

Чому? Ви занедбали себе?

Усе настільки погано, га?

Не можете митися в душі, коли хтось дивиться?

Я миюся в душі.

Це досить поширене явище у відділенні. Пацієнти схильні не дбати про такі речі, як гігієна.

А є щось подібне на гігієну?

Не знаю. Хтось критикував ваш вигляд?

Начебто ні. Знаю лише, що іноді я виглядаю так, ніби поспіхом вибігла з дому. Колись я любила вбиратися на танці. Але це були костюми.

Вигадливі?

Так.

Ви вбиралися так для Боббі?

Гадаю, так. Так.

Вибачте.

Усе гаразд. Бували випадки, коли я бачила, що він дивиться на мене, і тоді я виходила з кімнати зі сльозами на очах. Я знала, що мене більше ніколи так не кохатимуть. Я думала, що ми завжди будемо разом. Я знаю, ви вважаєте, що я повинна бачити в цьому більше відхилення, ніж я бачила, але моє життя не схоже на ваше. Моя година. Мій день. Я фантазувала про наш перший раз. І досі фантазую. Я хотіла, щоб мені поклонялися. Я хотіла, щоб він увійшов у мене, як у собор.

Можливо, нам варто поговорити про щось інше.

Я знаю.

Ви трохи побурчали на Юнґа, але мені здається, що ми мало говорили про Фройда.

Ми були юнґі і легко фройндували[65].

Що це таке?

Нічого. Цитата з Джойса. Я вважаю, що історії хвороб справді цікаві. Звісно, завжди буде щось, що можна продати. Книга про сни хороша до тієї міри, до якої вона не є романом. Я думаю, що у Фройда невпевнений погляд на наше внутрішнє життя. Можливо, навіть більш невпевнений, ніж у Юнґа. Це не так уже й заплутано. Якби вони більше думали про біологічну еволюцію і менше вимудровували чудернацькі теорії, то, можливо, відкрили б якісь прості істини.

І ви не згодні з тим, що їхні теорії все ж таки базуються на реальних спостереженнях?

Які астрологія.

Ви ж несерйозно?

Можливо, ні. Принаймні Фройд не намагається сказати, що таке сновидіння.

І це добре?

Так. Бо він не знає. Створення мови для відсутніх категорій — не надто вдала стратегія для тих, хто хоче залишити якусь інтелектуальну спадщину. Для такого виду діяльності потрібна метафора. Якась ілюстрація теоретичних кісток, що біліють на звалищі.

Математика не зазнає такого руйнівного впливу?

Ні. Коли зникне математика, зникне все.

Але все ж таки…

Але все ж таки. І все ж. Життя складне. Я завжди любитиму математику, але я скептик з гранітним серцем, і мої сумніви логічними запитаннями не вирішити. Про що не можна.

Чи існує єдине розуміння, яке підтримує більшу частину сучасної математики?

О, а це хороше питання.

Перепрошую?

Ні. Ні, воно не безглузде. Просто ми не знаємо відповіді. Такі речі, як глибини когомології чи дисконтинуум Кантора, просмерділися незвіданими світами. Ми вбачаємо в них сліди алгебр, уся область визначення яких не піддається комутації. Матриць, чиї графіки, кидаючи тінь на вихідну площину, залишають несумісний слід. Гомологічна алгебра сформувала переважну більшість сучасної математики. Але з часом її просто поглинуть обчислювальні методи.

Я так розумію, що роботи Ґеделя ніколи не будуть приречені на долю робіт Фройда? Що кістки білітимуть десь на землі абощо.

Мої закиди платонікам залишилися в минулому. Яка перевага в тому, щоб ігнорувати трансцендентну природу математичних істин, якщо навіть припустити, що її можна ігнорувати? Немає нічого іншого, з чим усі люди зобов’язані погоджуватися, і коли останній спалах в останньому оці згасає і назавжди забирає з собою всі припущення, мені здається, що ці істини ще мить сяятимуть у фінальному спалаху. Перед тим, як темрява і холод усе затьмарять.

Хочете зробити перерву?

Гадаю, так. Якщо хочете.

Хочете сигарету?

Ні. Дякую.

Ми цього не розуміємо, так? Що таке математика.

Ні.

І чи колись зрозуміємо?

Ні.

Ваш друг Ґедель насправді був затятим платоніком?

Так. Він вважав, що математичні об’єкти характеризуються такою ж реальністю, як дерева та каміння.

Дивний погляд, як видається.

Це таки дивний погляд. Я припускаю, що інші математики схильні приймати погляди Ґеделя за чисту монету, але ці погляди можуть відображати скептичне ставлення до самої реальності. А я от ніколи не бачила шістки. Я не знаю, що може бути математичним об’єктом. З мого досвіду, все математичне має форму директиви. Числова концепція шістки абсолютно інертна. Ґедель не завжди був платоніком, але він не перший науковець, який прийняв неправдоподібну теорію просто тому, що вона пояснювала факти. Після статей 1931 року йому стало зрозуміло, що ми здатні на математичні прозріння, на які не здатна універсальна машина істини. Але чому Ґедель не бачив проблеми в тому, щоб вважати математичні абстракції фактичними сутностями, я не можу вам сказати. Платоніки, здається, переважно мовчать про походження математики і напрочуд не переймаються тим, якою може бути мета обчислень у безлюдному всесвіті. Мені здається, що віра в паранормальне набагато більш поширена серед математиків, ніж заведено вважати. Зрештою, Ґедель став чимось на кшталт деїста. Не те, щоб він займався якимись духовними практиками. Це традиція, яка тягнеться від Піфагора через Ньютона до Кантора. Зрештою, хто приписував надприродне походження нескінченним числам? Алеф-нуль. Алеф-один. Можливо, це допомогло йому в його справі. Його концепції відносних нескінченностей довелося чекати, поки вимерло ціле покоління німецьких математиків, і лише тоді хтось звернув на них увагу. Чи всесвіт розумний? Чи це те, що стоїть на кону? Мій брат стверджував, що не дуже. Можливо, якраз настільки, щоб дожити до вечора. Ґедель ніколи не каже прямо, що існує угода, якій підпорядковується вся математика, але чітко відчувається: він сподівається, що вона існує. Я добре знаю, яка це принадність. Мерехтливий палімпсест вічного упідлеглення. Але твердження, що числа якось існують у всесвіті за відсутності розуму, який змушує їх працювати, не вимагає іншого типу математики. Воно вимагає іншого типу всесвіту.

А існує такий всесвіт?

У Ґеделя є просто химерні концепції. Циклічність часу функціонує математично, але вона ніяк не пов’язана із зустріччю з вашим померлим дідусем. А от його концепція Бога. Я просто поклала його платонізм у ту саму коробку. Однак він не хотів там залишатися. Поступово до мене дійшло, що ми все ж обговорюємо Ґеделя, і, хоч у нього можуть бути дурнуваті концепції про найрізноманітніші речі, чи справді у нього дурнуваті концепції про математику?

І що ви виснували?

Я досі висновую.

А до чого ви схиляєтеся?

Я повернулася і двічі перечитала його статті 1931 року. Останнього разу, коли я їх перечитувала, вони мені наснилися. Мені наснилася друга стаття. Потім я прокинулася, і коли прокинулася, сон почав розчинятися. Сон і його сюжет. Я знала, що вві сні було якесь розуміння, яке мені було дано, і тепер воно зникало в темряві, тож я сіла в ліжку і прикликала його, але воно просто розвалилося в моїй свідомості, і тоді інсайти цієї праці я побачила у зовсім іншому світлі, але я не знаю, чи сон є частиною цього розуміння, і підозрюю, що ніколи не дізнаюся.

А вві сні були цифри?

Звісно, ось у чому питання, правда? Ні, їх не було. Сон складався виключно з розуміння.

Я не певен, що розумію. Але це більше ніколи не повторювалося?

Це більше ніколи не повторювалося.

І ваш погляд на це змінився.

Так, я почала сумніватися у своєму дотеперішньому матеріалістичному погляді на всесвіт.

Це проявлялося повільно?

Я не знаю. Я не знаю, що означає «повільно». Ґедель розповідає про деяких математиків, які мали трансформаційний досвід. Треба, мабуть, перевірити імена. Він ніколи не мав такого досвіду. Гадаю, він заздрив цим людям. Я думаю, що цей сон досі існує. І він знає, чи варто йому мене знову відвідувати. Або чи варто мені його відвідати. Ґедель любить скаржитися, що люди не розуміють його робіт про невизначеність. Я перечитала їх і побачила, що він, мабуть, мав рацію. Раніше я їх не розуміла.

А тепер ви їх розумієте?

Дайте визначення слову «розумієте».

Гаразд. Рухаємося далі. Ви вважаєте, що математику робить підсвідомість?

Так. Я не знаю математики. Я просто намагаюся записувати її, коли вона з’являється.

Гадаю, ви, мабуть, трохи перебільшуєте.

Можливо. Трохи. Чому це вас цікавить?

Бо вас це цікавить. А давно наснився той сон?

Позавчора вночі.

Неправда.

Шість місяців тому. Може, сім.

Якщо сон… Як там було слово? Знову вас відвідає? Якщо ви його згадаєте, то розкажете мені?

Не знаю. Треба спочатку це розглянути. А якщо він виявиться непристойним?

Непристойна математика?

Звісно. Чому б і ні?

То що ви зрозуміли?

Щодо Ґеделя?

Щодо нього.

Гадаю, я побачила те, що бачив він. Що виявлення меж системи — це не просто виявлення меж. Це також виявлення того, що лежить за цими межами. Просто спочатку треба знайти межі.

А що було за цими межами?

У цьому конкретному випадку — усвідомлення: те, про що ми давно підозрювали, таки є правдою. Що математика не має меж. Що вона невичерпна. Це вже не викликало сумнівів. І тепер треба було сісти й подумати про всесвіт.

І що ви подумали? Про всесвіт.

Вважалося, що наше дослідження матиме труднощі через дедалі меншу доступність емпіричних даних. Навіть коли ми працювали, всесвіт віддалявся.

І що б ви використали в цьому дослідженні?

Гадаю, те єдине, що ми маємо. Наш розум.

І чому ви вирішили, що ваш розум впорається з цим завданням?

Бо ми тут. Нас більше ніде немає. І нам більше немає що знати. Деякі концепції Ґеделя не викликали сумнівів. Я розмірковувала про його платонізм, а потім вирішила, що він не так уже й відрізняється від платонізму Фреґе. Ще раз розглянути? Не дуже допоможе. Я подумала, що, можливо, та сама зухвалість, яка привела їх до фундаментальних ідей, з таким самим успіхом могла б породити й інші дослідження, які неможливо відрізнити від тарабарщини. На деякий час я все це відклала. Але воно не залишилося осторонь. Я дедалі більше не погоджувалася з Арістотелем. Він став здаватися мені більше схожим на його ж тип «чиста дошка». Я зрозуміла, що річ не в тому, що ми не є людьми від народження. Я второпала, що він розумів, що розум має форму, але, схоже, не розумів, що це означає. Розум повинен бути здатний до власного існування.

Я не розумію, що це означає.

Я знаю. Просто не знаю, як це інакше сказати. Я зрозуміла: якщо ми дозволимо собі повністю заплутатися, то, можливо, вже ніколи не зможемо виплутатися. І навіть гірше, ми можемо не захотіти розплутуватися.

Так. Упідлеглення. Є таке слово?

Ні. Треба іменник «підлягання». Але підлягання — це загально, а упідлеглення — безпосередньо. Серед математиків немає одностайної відповіді на це питання. Мій новий друг Чіхара — можливо, шанувальник Ґеделя, але точно не його здогадок — каже, що математики, які розглядаються як біологічні організми, за своєю суттю досить схожі.

Це так він пояснює їхню згоду щодо математики? Кажучи, що вони всі однакові?

Гадаю, більшість математиків проґавила б гумор у цьому твердженні. Крім того, це погано пояснює наші розбіжності майже в усьому іншому. Я також підозрюю, що можна сказати, що математична інтуїція пояснює лише доступ до математики, але не її існування.

То як ви пояснюєте її існування?

Можливо, найкраще, що можна зробити, — це вказати на неї пальцем. За прикладом Вітґенштайна[66]. Йдеться про проблеми, які становлять суть математики, а не про відповіді. Що ці проблеми припускають.

Це правда?

Я не знаю, чи це правда. Але, можливо, вони пояснили б відчуття того, що зроблено відкриття.

А ми не кружляємо в математиці навколо поняття тавтології?

Досить непогано. Ми кружляємо навколо тавтології.

Але ви досі захоплюєтеся Ґеделем?

Дуже сильно.

А ваш новий друг?

Чіхара?

Так. Він теж ним захоплюється?

Гадаю, так. Мені здається, що успіх у науці в ранньому віці приносить з собою різні непередбачувані обтяжливі клопоти. І найбільша — страх. Чіхара це добре знає.

Страх? Чого?

Помилятися. Як думаєте, що нещодавно відповів Дірак, коли його запитали, чому він просто не виступив і не оголосив, що частинка, яка причаїлася в його розрахунках, була антиелектроном?

Я не знаю.

Через чисте боягузтво.

Що ще?

Знову про Ґеделя?

Так. Він явно займає багато місця.

На статті 1931 року його надихнуло читання «Principia» Рассела та Вайтгеда[67]. Рассел вважав, що Ґедель був єдиною людиною, яка прочитала її повністю, і він був вражений його розумінням. Звісно, їхнє дослідження так і не було завершене. Рассел побачив, у чому проблема, і благав Вайтгеда не публікувати його. Після цього вони майже не розмовляли один з одним. Ситуацію не покращували ще й постійні намагання Рассела трахнути молоду дружину Вайтгеда. Рассел тоді вів обмежене соціальне життя і казав, що якщо ми не можемо трахатися з дружинами наших друзів, то з ким же тоді трахатися?

Він цього не говорив.

Ні. Або ж я цього не знаю. Гадаю, це в нього був радше непроговорений принцип. Вайтгед намагався самотужки закінчити четвертий том, але зрештою йому довелося відмовитися. Мені здається, що роки роботи разом з Расселом дали йому хибне уявлення про складність усього задуму.

Рассел був справді хорошим математиком?

Так.

Але він покинув її. Математику.

Так.

Через Вітґенштайна?

Більшість людей — включно з Расселом — кажуть, що це сталося через Вітґенштайна. Але справжня причина полягає в тому, що Рассел хотів бути відомим. І він розумів, що математика йому цього не дасть. І, звісно, він не помилявся. І таки став відомим. Він прославився на весь світ і мав незліченну кількість жінок. Не всі вони були дружинами друзів.

Філософію він теж покинув?

По суті, так. Він почав писати популярні книжки. Думаю, він почав вважати спроби зрозуміти всесвіт безнадійною витівкою.

Всесвіт не містить ні світліні, ні темряви.

Ні миру, ні вірності, ні рятунку в болю.

Щось там про пасмурне поле[68].

Так.

Чому люди більше не цікавляться наукою?

Вони її бояться. Навіть освічені люди частіше віддають перевагу божевіллю. Прибульцям, Великовському[69]. Летючим тарілкам.

Божевіллю?

Так.

Що ж. До побачення, Ґедель?

Ґедель назавжди.

Ви в це вірите?

Ні.

Гаразд. Ви вмієте жонглювати?

Ну, ви це зробили.

Що саме?

Нарешті здивували мене. Чи вмію я жонглювати?

Так.

Так. На базовому рівні. Три тенісні м’ячики. Чому питаєте?

Я так і думав, що ви мали б це спробувати. Що ще ви вмієте робити?

Я не знаю. Наприклад?

Будь-що.

Я можу читати задом наперед. Я можу прочитати щось у дзеркалі. Як хто? Леонардо? Я можу написати текст з рівними полями. Не обов’язково зміст. Я сумніваюся, що Леонардо міг так зробити. Навіть якби у нього була друкарська машинка.

Я не розумію.

Коли я набираю текст, то можу зробити кожен рядок такої ж довжини, як попередній. Як у друкованому вигляді.

Я не знаю, як таке зробити. Не думаю, що таке можливо.

Просто замінюєш одні слова іншими, щоб зробити рядки тексту потрібної довжини.

Поки друкуєш?

Поки друкуєш. Так.

І вам не треба зупинятися, щоб подумати?

Ні. Просто роблю собі.

Доведеться повірити вам на слово.

Просто фокус. Я б і не пробувала. Його майже так само важко провернути, як і навчитися.

У вас досі немає місячного?

Господи.

Господи?

Ви, хлопці, завжди про щось таке говорите. Гадаю, це є в моїй історії хвороби?

У вашій медичній картці, так.

Усі пронози, як той архієпископ.

Ви використовуєте багато англійських виразів. Ви жили в Англії?

Ні.

Ви робите фізичні вправи?

Раніше любила гуляти.

Ви дуже худа.

Знаю. Я не люблю їсти.

У розмові з колегою виникло питання про те, що надмірні розумові зусилля, можливо, мають такі ж наслідки, як і надмірні фізичні зусилля.

Це пов’язано з менструацією?

Так.

Цікаво. Очевидно, менструація також припиняється на висоті понад чотири кілометри.

Це правда?

Не знаю. Читала таке. У нас є тринадцять хвилин. Може, вип’ємо чаю?

Звісно. Дайте мені хвилинку.

Чай «Англійський сніданок».

Якось скептично ви це сказали.

Усе гаразд.

У нас є тільки сухі вершки.

Добре.

Ви часто бачитеся зі своїм другом Леонардом?

Ми розмовляємо. Він мені сказав, що ви до нього навідалися.

Так.

І що ви дізналися?

Гадаю, ви запитуєте про себе?

Усе одно. Я розмовляю з ним, бо він кумедний.

І розумний. Йому дають навану[70].

Я не знаю, які йому дають ліки.

Він наваніт. Ми зазвичай сміємося над тим самим. Хоча не завжди з тих самих причин.

Як ви вважаєте, він стабільний?

Стабільний, як на Леонарда.

Чому його сюди запроторили? На самому початку.

Він підпалив родинний будинок і втік. Коли його знайшли в лісі, він не знав, що сказати, тому почав нести тарабарщину.

Вам не здається, що з ним щось не так?

Я думаю, що з ним багато чого не так.

Він зник близько року тому. Гадаю, його не було три дні.

Так. Що ж. Він розуміє, що якщо ми намагаємося втекти з божевільні, то ми явно не божевільні. Здається, минулого тижня він зчинив бійку в групі. Ну. Може, і не бійку.

Чому?

Він знай скаржився на все, поки на нього нарешті не накинулися і не запитали, чого саме він хоче. Це змусило його замовкнути, він почав думати про це і нарешті відповів, що хоче бути щасливим. Тоді на нього знову накинулися і сказали: Ні, ні, ні, Леонарде. Реалістичні цілі.

У нього є суїцидальні нахили?

У Леонарда?

Так.

Звісно. Ну. Я не повинна була цього говорити. Іноді я забуваю, що ви на іншому боці.

На іншому боці?

Так.

Добре. На чому ми зупинилися?

Гадаю, темою було моє місячне. Те, де воно.

Ви думаєте про секс?

Так. А ви ні?

Що ж. У мене є певна історія на цю тему. Але іноді я забуваю, що розмовляю з людиною, для якої уявне має особливе значення. Чи стала Румунія менш привабливою, коли стала більш реальною?

Я не знаю. Можливо. Цілком можливо, що уявне — найкраще. Як картина з якимось ідилічним пейзажем. Місце, де ми найбільше хотіли б опинитися. І де ніколи не опинимося.

Не думаю, що я розумію, про що ви.

Я теж.

Це на вас не схоже.

Я знаю.

Ви говорите про смерть?

Ні. Просто про проблему, як потрапити до найбажанішого світу.

Долити вам гарячої води?

Ні. Дякую. Думаю, я просто запитувала себе, чи могла би там бути я.

На тій картині?

Так.

Ви маєте на увазі, як це могли бути ви? Або як зробити так, щоб це були ви?

Просто бути мені. Скажімо так.

Як у випадку з убивцею з сокирою в дзеркалі?

Не знаю. Можливо, це як виразність жесту, значення якого залишається незрозумілим. Але який поширюється на світ, стираючи тисячі інших історій.

Я загубив вашу думку.

Усе гаразд. Коли я виїхала з Італії, то думала, що поїду до Румунії. Але не поїхала. Я не хотіла, щоб мене поховали у Вартбурзі. А найбільше я не хотіла, щоб хтось про це знав.

Що ви померли?

Так.

Але ж цього так і не сталося.

Смерті?

Ні. Поїздки до Румунії.

Ні. Не сталося.

Гаразд. А наскільки серйозно планували?

Досить серйозно. Я назвала його План 2-А.

А чому План 2-А?

Просто так. Із підзаголовком «або не 2-Б(ути)».

Тож поїздка не відбулася?

Я не збиралася туди їхати. Я думала, що поїду в Румунію, а коли доїду, то майну в якесь містечко і куплю на ринку в секонд-генді собі одягу. Взуття. Ковдру. І спалю все, що маю. Паспорт. Або викину свій одяг на смітник. Обміняю гроші на вулиці. А потім піду в гори. Триматимуся подалі від доріг. Не ризикуватиму. Перетну землю моїх предків пішки. Можливо, вночі. Там водяться вовки і ведмеді. Я перевіряла. Вночі можна розпалити невелике багаття. Можливо, знайти печеру. Гірський потік. У мене буде фляга з водою для того часу, коли я буду занадто слабка, щоб рухатися далі. За деякий час вода почне мати незвичайний смак. Вона стане схожою на музику. Вночі я кутатимусь у ковдру від холоду й дивитимусь, як під шкірою проступають мої кістки, і молитимусь, щоб перед смертю я побачила правду про світ. Інколи вночі тварини підходитимуть до краю багаття і блукатимуть навколо, а їхні тіні рухатимуться між деревами, і я розумітиму, що, коли останній вогник згасне в попелищі, вони прийдуть і заберуть мене з собою, і я стану їхньою євхаристією. І на цьому моє життя закінчиться. І я буду щаслива.

Здається, наш час добігає кінця.

Знаю. Візьміть мене за руку.

Взяти вас за руку?

Так. Я б цього хотіла.

Гаразд. А чому?

Бо так роблять люди, чекаючи, коли щось закінчиться.