Стелла Маріс

II

Як ви себе почуваєте?

Добре.

Я сумував за вами минулого тижня.

А, ну. Знаєте, як воно. Була зайнята.

Зайнята?

Просто кепкую.

Гаразд.

Гаразд.

Про що думаєте останнім часом?

Не знаю. А яка у вас дружина?

Моя дружина?

Так.

Вона італійка. Яка вона?

Так.

Приваблива. Любить Баха. Й італійську кухню. Працює з глухими дітьми.

Вона добре готує?

Так.

Вона не єврейка?

Єврейка.

Симпатична?

Дуже симпатична.

Ви щось недоговорюєте.

Ми розлучилися. На три роки. Потім знову одружилися.

Ви погано з нею поводилися?

Так. Погано.

Чому?

Бо я був ідіотом.

Так Оппенгеймер казав про себе. Під час слухань.

Здається, він досить своєрідний кандидат на ідіотизм.

Думаю, тому цю цитату і запам’ятали. Люди, які знали Айнштайна, Дірака[25], фон Неймана, казали, що він був найрозумнішою людиною, яку вони зустрічали.

Оппенгеймер?

Так.

Підозрюю, що ваш батько знав його.

Батько на нього працював.

І якої думки він дотримувався?

Про Оппенгеймера?

Так.

Він йому видавався цікавим, чарівним, ерудованим. Чудовим організатором вечірок. Дещо страшним.

Страшним?

Так.

У якому сенсі?

Батько вважав, що Оппенгеймер не повністю контролює свій інтелект. Що він здатен ухвалювати погані рішення.

А так і було?

Так.

Але ж не диявольський інтелект?

Це було б перебільшенням.

Припускаю, диявол не є частиною вашого світогляду. Навіть якщо ви, здається, бачите щось подібне на зло в побудові світу. Ви процитували слова Честертона.

Що ж. Я ніколи не бачила диявола. Але це не означає, що він не може з’явитися. І Честертон ніяк не коментує саме винятково матеріалістичні інтереси Бога. Якщо ви всуціль духовна істота, навіщо вам узагалі морочитися з матерією? У день Страшного суду воскреснуть тіла? Який у цьому сенс? Духи — безтілесні чи невтілені? Ісус возноситься на небо нібито як тілесна істота. Покладаючи на божество тягар, який йому раніше не доводилося зносити. Важко зрозуміти, як сприймати таке божевілля. Але принаймні можна зрозуміти, чому Честертон тримався від нього осторонь.

Це частина духовної кризи, про яку ви говорили?

Це лише мій коментар. Духовна природа реальності споконвіку була головною турботою людини, і досить скоро це не зміниться. Уявлення про те, що все просто матеріальне, здається, нас не влаштовує.

І вас це влаштовує?

У цьому і заковика, правда?

Ви виросли в Лос-Анджелесі?

Так, ми жили там, поки моя мама не померла. Ну. Вона, власне, померла в Теннессі.

Ви пам’ятаєте Лос-Аламос?

Так, звісно.

Скільки вам було років, коли ви звідти поїхали?

Одинадцять.

Одинадцять?

Так.

Як там було?

У Лос-Аламосі?

Так.

Під час війни там було досить примітивно. Мабуть, у них було вісім тисяч вогнегасників і п’ять ванн. І всюди багнюка. Я переважно пам’ятаю те, як люди розмовляли у нас удома до третьої години ночі.

І ви не спали до третьої години?

Так. У будинку пахло парфумами і сигаретним димом. Було чутно дзенькіт келихів. Я лежала і слухала, поки не йшов останній гість.

Ви ж не розуміли, про що вони говорили.

Я зрозуміла, що мені треба дізнатися, про що вони говорять.

А ви пам’ятаєте свої найперші думки?

То були просто думки.

Не певен, що вас розумію.

Я розуміла, що перебуваю в місці, де залишуся надовго, і що я маю в цьому розібратися. Що все залежало від того, чи я зрозумію, де я перебуваю. Річ не в тому, що я думала, що зможу опинитися в іншому місці. Світ як абсолют не викликав у мене сумнівів. Але я мала з’ясувати, що це таке.

Це все через страх?

Так.

Швидка відповідь.

Діти — боязкі створіння.

Скільки вам було років, коли ви відкрили для себе математику?

Напевно, пам’ятати я навчилася пізніше. Спочатку я займалася музикою. У мене був ідеальний слух. І є. Пізніше, гадаю, я почала бачити світ як такий, що не піддається моєму опису. Але музика завжди здавалася винятком з усього. Вона здавалася священною. Автономною. Цілком самодостатньою і всебічно цілісною. Якби ви захотіли описати її як трансцендентну, ми могли б поговорити про трансцендентність, але, мабуть, далеко не зайдемо. У мене була сильна синестезія, і я думала, що якщо музика характеризується власною внутрішньою реальністю — кольором і смаком — і лише дрібка людей можуть її розпізнати, то, мабуть, вона має й інші атрибути, які ще не були визначені. Те, що все це суб’єктивно, аж ніяк не означає, що воно є витвором уяви. У мене не дуже добре виходить, так?

Я ж іще слухаю.

Якщо, так би мовити, розтягнути музичний твір, то з подовженням тону буде блякнути колір. І гадки не маю, з чим це пов’язати.

Звідки ж береться музика?

Ніхто цього не знає. Платонівська теорія музики лише затуманює картину. Музика складається з кількох дуже простих правил. І все ж правда, що їх ніхто не розробляв. Ці правила. Самі по собі ноти насправді нічого не означають. Але як конкретне розташування цих нот може так глибоко впливати на наші емоції, залишається незбагненною загадкою. Музика — це не мова. Вона не посилається на щось поза собою. Якщо заманеться, можна назвати ноти літерами алфавіту, але це нічого не змінює. Дивно, але ноти — не абстракція. Чи музика, якою ми її знаємо, є повнотою? В якому сенсі? Чи є типи на кшталт мажору та мінору, які ми ще не відкрили? Здається малоймовірним, правда? Але багато чого видається малоймовірним до того, як воно з’являється. І що означають ці категорії? Звідки вони з’явилися? Що означає, що існує два відтінки синього? Як це сприймається оком? Якщо музика існувала до нас, то для кого вона була? Шопенгауер десь каже, що якби зник увесь усесвіт, то залишилася б тільки музика.

Досить сміливо. Невже він у це вірив?

Мабуть, ні.

А ви?

Думаю, він просто намагався встановити її примат. Музики. Як трансцендентного явища? Чогось, що може існувати саме по собі?

А щось може взагалі існувати саме по собі?

Логічно, що ні. Якби простір містив лише одну сутність, то цієї сутності там не було б. Бо нічого б не виправдовувало її існування.

Я не розумію.

Неважливо. Це все одно класичний світ.

Відколи вас усе це хвилює?

Не знаю. Я не знаю, що таке пам’ять. Це по-перше. Одна з проблем полягає в тому, що кожен спогад — це спогад про попередній спогад. Ми не пам’ятаємо обставин, за яких виник наявний спогад. Як це сталося? Ми пам’ятаємо лише те, що пам’ятаємо. І тільки найновіші спогади.

Не певен, що я вас розумію.

Коли я перейшла до середньої школи, то насамперед пішла до бібліотеки. Це була кімнатка зі столом і, можливо, тисячею книжок. Може, й менше. Але серед них був том Джорджа Берклі. Я не знаю, що він там робив. Мабуть, тому, що Берклі був єпископом. Ну. Майже напевно тому, що Берклі був єпископом. Але я тоді сіла на підлогу і прочитала його «Пробу до нової теорії зору». І це змінило моє життя. Вперше я зрозуміла, що видимий світ перебуває у нас у голові. По суті, весь світ. Я не захопилася його теологічними спекуляціями, але фізіологія не підлягала сумніву. Я просиділа там дуже довго. Просто даючи цьому всотатися. Важко було уникнути відчуття, що видимий світ — це витвір істот, наділених очима, призначеними для цього творення. Він створений не з нічого, а з чогось, чия об’єктивна реальність назавжди непізнавана. Кант. І це не той випадок, коли ми можемо перевірити реальність видимого світу, простягнувши руку і доторкнувшись до нього. Наприклад. Як він може мати суперечливу реальність? Якби у нас були органи чуття, які суперечили б одне одному, нас би тут узагалі не було.

Гадаю, мені треба буде це обдумати. А поки мушу сказати, що, як ви повинні знати, інші люди доходять до такого ж усвідомлення про те, де, власне, перебуває видимий світ — у зоровій корі на противагу зовнішньому світу, — не втрачаючи при цьому відчуття реальності цього світу.

Усе було не так просто. За дверима виявився світ, який чекав на свій час десять мільйонів років. Коли я підвелася з підлоги бібліотеки, то вже була іншою людиною.

Ви почуваєтеся самотньо у світі?

Так. А ви ні?

Ні. Не знаю. Ці естрадники, які почали з являтися у вашій кімнаті. Вони є частиною цього світу?

Я не знаю. Одна з теорій полягала в тому, що їхньою метою було радше відхилитися від цього світу.

Одна з теорій?

Саме так.

Що ще?

З чого почати?

З самого початку.

На початку було слово.

Але ви в це не вірите.

Серед іншого, я зрозуміла, що світ розвивався незліченні мільярди років у цілковитій темряві й цілковитій тиші, і це відбувалося зовсім не так, як ми собі уявляємо. На початку завжди нічого не було. Наднові вибухали в тиші. У цілковитій темряві. Зірки, швидкі комети. У кращому разі все можна вважати хіба буттям. Чорні вогні. Як пекельний вогонь. Тиша. Небуття. Ніч. Чорні сонця, що ганяються за планетами у всесвіті, де концепція простору була безглуздою через відсутність кінця. Через відсутність будь-якої концепції, якій його можна було б протиставити. Знову ж таки питання про природу цієї реальності, позбавленої будь-яких свідчень. І так було доти, доки перша жива істота, наділена зором, не погодилася закарбувати всесвіт у своєму примітивному тремтливому сенсоріумі, а тоді додати до нього штрихи кольору, руху і пам’яті. Розуміння цього за одну ніч зробило мене соліпсисткою, якою я до певної міри залишаюся й досі.

Скільки вам тоді було?

Дванадцять.

Ви так і не закінчили школу?

Ні, я отримала стипендію в Чиказькому університеті, спакувала валізи й поїхала. Сьогодні аж дивно, якою я тоді була безтурботною. Бабуся відвезла мене на автовокзал у Ноксвіллі. Вона плакала, і коли автобус «Ґрейгаунд» рушив, я зрозуміла, що вона думала, ніби більше ніколи мене не побачить.

У вас сумне обличчя, коли ви про це говорите.

Бо мені сумно, коли я про це говорю.

У вас були друзі в школі?

Один-два. Діти, на яких ніхто не звертав уваги.

А ви хотіли мати друзів?

Так. Я просто не знала, як їх завести. Я думала, що, може, коли я піду до університету, така можливість з’явиться.

І вона з’явилася?

Я завела кількох друзів. Але я все одно не була аж такою товариською. У мене не дуже добре виходило. Я не любила вечірки і не любила, коли до мене підкатували.

Підкатували? Тобто залицялися?

Так.

Ви цікавилися хлопцями?

Мене цікавив один хлопець. Але без взаємності.

Чому? Він же не був геєм?

Ні. Проблема полягала в іншому.

Він був старший?

Вони всі були старші за мене. Не в цьому проблема.

А в чому ж?

В чомусь іншому.

Гаразд. Що сталося з вашими так званими знайомими, коли ви вступили до університету?

Вони з’явилися десь через два тижні. Приїхали автобусом.

Ви справді вірите, що вони приїхали автобусом?

Я справді вірю, що вони приїхали автобусом.

Гаразд. Ви коли-небудь говорили з Малюком про ці проблеми?

Говорила.

Я так розумію, не зробивши ніяких висновків?

Так.

Звісно, тут і не могло бути висновків. Ви вважаєте Малюка своїм другом?

Зрештою, він і був моїм єдиним другом. А потім їх не стало. Але для мене став шоком той день, коли я зрозуміла, що сумувала б за ним, якби його не було в моєму житті. Що ви пишете?

Просто замітка для себе. Ви не заперечуєте?

Звісно. Взяти молоко. Зетелефонувати мамі.

Хочете подивитися?

Ні.

Точно? Бо я не проти.

Точно.

Ви думаєте, що я іноді вас не слухаю?

Думаю, слухаєте. Я просто не певна в тому, що ви чуєте.

У вас тут є друзі? В «Стеллі Маріс». Що ви про них скажете?

Так, що ж. Іноді я вибираю когось у загальній кімнаті, а тоді просто сідаю до них і починаю розмову.

І що вони кажуть?

Зазвичай нічого. Але іноді починають говорити про те, що у них на думці, а потім посеред міркувань раптом посилаються на те, що я казала. Дуже схоже на те, як ми додаємо якийсь нічний звук у свій сон. І мушу сказати, що трохи бентежно чути власні думки, впорядковані в їхньому монолозі. Я б хотіла бути однією з них, але не можу. І вони це знають. Десяток психіатрів нещодавно дозволив замкнути себе в різних психіатричних установах. Задля експерименту. Вони просто казали, що чують голоси, і їм одразу ставили діагноз «шизоїд». Але інші пацієнти їх розкусили. Вони оглянули їх і сказали, що вони не божевільні. Що вони, напевно, журналісти абощо. І тоді залишили їх у спокої.

Ви б хотіли бути однією з них?

Я тут не заради експерименту. Я можу трактувати це як завгодно, але, врешті-решт, це місце, де я перебуваю.

Ваше зауваження мені здається досить дивним.

Бо я досить дивна дівчина. Прослухайте касету спочатку. Почуєте дещо інше.

Наскільки ви усвідомлюєте, що ви надзвичайно приваблива жінка?

Хочете мене трахнути, лікарю?

Ні. У мене ніколи не було стосунків з пацієнтками. Крім того, для мене подружня невірність залишилася в минулому. Вас багато психотерапевтів намагалися спокусити?

Гадаю, слово «спокушати» — це дещо вигадливий опис їхніх спроб.

Хтось із них намагався вас зґвалтувати?

Так. Один.

Що ви зробили?

Я сказала, що мій брат прийде й уб’є його. Що йому залишилося жити лічені години.

Це правда? Про брата?

Так.

Без вагань?

Без вагань.

Берклі. Його книга посилила ваш скептицизм щодо реальності?

Я не дуже розумію, що це означає.

Якщо хоч щось означає.

Якщо хоч щось означає. Вона змусила мене сумніватися у моєму розумінні реальності, так. Але також вона змусила мене більше довіряти історії філософських досліджень. Вона легітимізувала для мене епістемологію як наукову дисципліну. Гадаю, навіть змусила мене побачити облудність запитів, які сама ж і породила.

Темою завжди є реальність.

Майже завжди.

Чи можна її пізнати?

О Боже.

Забираю своє питання назад. Що ми не знаємо з того, що б ви хотіли, аби ми знали?

Тобто, крім старих стандартних запитань без відповідей?

Хто ми, чому ми тут, чому є щось, а не ніщо[26]?

Так.

Чи хотіли б ви спробувати відповісти на ці питання? Можливо, чому є щось, а не ніщо?

Поняття «ніщо» — немислиме поняття.

Ви досі вивчаєте фізику?

Ні.

Що таке глюон?

Мислиме поняття.

Сила чи частинка?

Частинка. Хоча в цьому масштабі різниця не дуже чітка.

Що він робить?

Він переносить інформацію від одного кварка до іншого. Це зовсім не складно. Атом складається з менших частинок. Нуклонів. А ці частинки складаються з кварків. Зазвичай з трьох. У кварків дурнуваті назви. Топ-кварк і ботом-кварк. Верхній і нижній кварки. Позитрон складається з двох верхніх кварків і одного нижнього. Нейтрон складається з двох нижніх кварків і одного верхнього. І так далі. Це все працює. Ніхто точно не знає чому. Але саме глюон передає інформацію між частинками.

Чому квантова механіка називається квантовою механікою?

Тому що вона пояснює механізми. Та фізики роблять акцент на кванті. Він визначає, що це за механіка. Не квантова механіка.

Добре.

Ви наче сумніваєтеся.

Ні. Усе добре. Але чому це так дивно? За припущенням.

Ніхто не знає.

Я маю на увазі, в якому сенсі це дивно.

Я розумію. Тут багато про що можна поговорити. Фейнман[27] стверджує, що всі наші квантові дивацтва вже вкладаються у двощілинний експеримент. Він, мабуть, правий. Зазвичай він правий. Експеримент, повторений скільки завгодно разів, показує, що одна частинка може проходити крізь два окремі отвори одночасно.

Ви в це вірите?

Якнайпалкіше.

І це частина квантової механіки?

Так.

Добре продумана фізична теорія.

Так. Найуспішніша фізична теорія, яка коли-небудь була розроблена. Теорія малих частинок. Атомів і менших частинок. Принаймні так заведено вважати. Але, можливо, це просто погана математика. Деякі фізики підозрюють, що ця теорія повинна врешті-решт привести до розуміння того, що сам всесвіт є квантовим явищем. Що, зрештою, квантова механіка описує всесвіт.

Ви теж це підозрюєте?

Так, я одна з тих підозріливих людей.

Що ще?

Що ще?

Що ще дивно?

Експерименти, мисленнєві чи реальні, здається, потребують нашої активної участі. Якщо нас немає, вони не працюють. Неприємна правда полягає в тому, що, окрім теорій сумування Фейнмана, немає жодного правдоподібного пояснення квантової механіки, яке б не містило людську свідомість. Звісно, постає питання, як усе обходилося без нас до того, як ми були винайдені. Але не все так просто. Гадаю, йдеться про те, що людська свідомість і реальність — це не одне і те саме. Про що ми вже давно знаємо. Хоча щодо Канта ми не так упевнені. У цьому випадку. Хай там як, свідченням експериментів не можна нехтувати. Жодним: від двох щілин до всіх тих дивних маніпуляцій з магнітами Штерна — Герлаха, в яких далеко не дурні науковці не можуть перехитрити частинку натрію. У певних колах досить популярним є твердження, що ці досліди — лише філософія. І популярна відповідь на це — просто замовкнути і розраховувати.

Але це не про вас.

Так. Усі ці розрахунки дають диференціальні рівняння в частинних похідних. Правда про всесвіт перебуває по інший бік цих рівнянь.

Що про це кажуть фізики?

Небагато. Здебільшого вони закочують очі. Бо ці хлопці — не кантіанці. Проблема з непізнаваним абсолютом полягає в тому, що якби ми могли, власне, щось про нього сказати, він би вже не був непізнаваним абсолютом. Можна перейти від ноуменального до феноменального, не встаючи з крісла. Інакше кажучи, нічого не можна виключити з абсолюту, не зробивши його доступним для сприйняття. Маючи на увазі, що стверджувати реальність того, що непізнаване, — це вже верзти нісенітниці. Проблема ідеального, об’єктивного світу — Кантового чи будь-чийого іншого — полягає в тому, що він непізнаваний за визначенням. Я люблю фізику, але не плутаю її з абсолютною реальністю. Це наша реальність. Математичні ідеї мають значний термін зберігання. Чи існують вони в абсолютній реальності? Як це можливо? питала я саму себе. Але потім я сама стала іншою собою. Як і має бути. І це забрало з собою математику. Ідею. Тривалий період невизначеності. Коли я знов отямилася, то вже була десь в іншому місці. Ніби я втекла з власного світлового конуса. У те, що раніше називалося абсолютно віддаленим.

Я не розумію.

Знаю. Я теж. Просто тоді я вважала, що не можна щось вивести з абсолюту, не виводячи його з абсолюту. Не перетворивши його на щось феноменологічне. І тоді воно стає нашою власністю, повністю вкритою відбитками наших пальців, і абсолют уже ніде не можна знайти. Сьогодні я вже не така впевнена в цьому.

Ми можемо поговорити про Малюка?

Звісно. Чому ж, бляха, ні?

Я зачепив за живе?

Та ні. Мені просто хотілося нахамити.

Який у нього вигляд?

Заввишки трохи менший за метр. Дивне обличчя. Дивний погляд, гадаю, так можна сказати. Невизначеного віку. І в нього є ці ласти. Він лисіє, якщо не зовсім лисий. Важить, мабуть, трохи більше ніж двадцять кілограмів. Ви всміхаєтеся.

Я уявив, як він піднімається на човен Харона.

Так. Я теж про це думала. Данте не замислюється про це, поки сам не ступає в човен і не відчуває, як він осідає.

Я цього не знав.

Ага, ну. Перепрошую за «бляха».

Переживу. Звідки ви знаєте, що його зріст трохи менший за метр?

Я його виміряла.

І він стояв і не рухався?

Ні, я виміряла його так, як Фалес виміряв піраміди. Я виміряла довжину його тіні на килимі і порівняла її з довжиною своєї тіні, і відносна довжина наших тіней виявилася еквівалентною його і моєму зросту.

А чому ви хотіли знати його точний зріст?

Гадаю, я хотіла переконатися, що в нього взагалі є зріст.

Що ще?

У нього немає брів. І він наче пошрамований. Може, обпечений. Череп у шрамах. Ніби від нещасного випадку. Або через важкі пологи. Хай що це означає. Він носить щось на кшталт кімоно. І весь час сновигає. З ластами за спиною. Наче ковзаняр. Він безперервно розмовляє і використовує ідіоми, які, певна, не розуміє. Ніби він десь натрапив на незнайому мову і не зовсім знає, що з нею робити. Попри це — чи, може, саме завдяки цьому — він іноді говорить щось дуже разюче. Але навряд чи його можна вважати постаттю зі сну. Він цілісний у кожній деталі. Він досконалий. Він досконала персона.

Персонаж. Здається, ви так його назвали.

Хай буде персонаж.

Повернімося на кілька років раніше. До того, що завдяки хлорпромазину візити цих знайомих припинилися. Чи не вказує це вам на природу їхньої реальності?

Або на мою здатність її сприймати.

Ну. Гадаю, хтось міг би і так сказати.

Гадаю, хтось міг би. Хтось щойно так і сказав. Наркотики змінюють сприйняття. Щоб воно відповідало чому? Раніше я мала дещо твердіші переконання щодо цього. Але наші переконання про природу реальності повинні враховувати наші обмеження в її сприйнятті. А потім я просто перестала хвилюватися. Я прийняла той факт, що помру, так і не дізнавшись, де я насправді перебуваю, і це нормально. Ну. Майже. Я сказала Леонарду, що реальність була в кращому разі колективним передчуттям. Але це була лише фраза, яку я вкрала в якоїсь комедійної акторки[28].

Леонард?

Він мій тутешній друг.

Він сміявся?

Ні. Він поставився до цього досить серйозно.

Малюк вам коли-небудь говорив, що інші люди можуть його бачити? Він таке казав?

Деякі інші люди.

Як ви думаєте, що це означає?

Я не знаю. Ви ж психіатр.

Ви його більше не побачите? Малюка.

Ви знову випитуєте.

Але ви ж з ним попрощалися.

Так.

Що він сказав?

Небагато. Хотів знати, чи я буду за ним сумувати.

Чи будете ви за ним сумувати?

Так. Він продекламував мені вірш. Що мене здивувало. Я не знаю, що він означає.

Пам’ятаєте, як звучав вірш?

Так. Дуже швидко.

Я маю на увазі, чи пам’ятаєте ви сам вірш.

Я знаю, що ви маєте на увазі.

Гадаю, я маю запитати, чи не хотіли б ви його прочитати.

Ні. Не хочу.

Гаразд. Ви не поділяєте думку про те, що Малюк — якийсь злий джин, якої, як я розумію, дотримується більшість ваших психотерапевтів? Чи, може, ви скажете, що річ не в цьому?

Річ не в цьому. Ні.

А можете розповісти, як ви його сприймаєте?

Гадаю, річ якраз у тому, як його бачити. Так?

Саме так.

Насправді ви питаєте мене не про Малюка. Ви питаєте мене про мене. І я не можу сказати те, що ви хочете почути. І не сказала би, навіть якби могла.

Добре. Перепрошую.

Не треба перепрошувати. Ви читали «Логіко-філософський трактат»? Ви знали звідки оце «про що не можна»?

Я погортав. Мало що зрозумів.

Я думаю, що вся річ з Малюком полягає в тому, що він просто робив усе, що міг. Як і всі інші.

Ви вважаєте його добродушним?

Якщо я вважаю його добродушним, то це тому, що я знаю ще дещо про нього.

А я, наприклад, про це, напевно, не знаю?

Скажімо так, я б здивувалася, якби ви знали.

Що ви думаєте про людей? Загалом.

Це таке, власне, питання?

Чому ні?

Гадаю, я намагаюся не робити цього. Не думаю про них.

Правда?

Ні, я думаю, що в моєму серці є любов. Просто вона проявляється як жалість. Я уявляю, що побачила жахіття цього світу, але знаю, що це неправда. І все ж неможливо його розбачити. Ніколи ще не було такого похмурого століття, як це. Невже хтось серйозно думає, що ми бачили останнє таке століття? І все ж, що можуть означати світові негаразди для тої, яка не може впоратися зі своїми негараздами?

Іноді вони можуть означати що завгодно, так?

Так. Гадаю, ви маєте рацію.

Перепрошую. Я не хотів вас засмутити.

Я не засмучена. Це ще далеко не все.

Може, нам варто зробити перерву.

Гаразд.

З вами все гаразд?

Усе добре.

У нас ще є двадцять хвилин.

Я знаю. Дійте.

Що вам подобається робити? Що приносить вам задоволення?

Прозвучало як запитання з підручника. Найдивніша відповідь, яку ви чули на це питання?

Не думаю, що можу сказати. Але пацієнти вміють здивувати.

Вони б здивували Крафт-Ебінґа[29]?

Я мав на увазі «здивувати» в позитивному сенсі. Іноді вони справді мають досить вишукані інтереси. Хоча, мушу сказати, вони схильні відмовлятися від того, що їм дороге, заради того, що робить їх нещасними. Вашим же головним інтересом поза математикою була музика?

Так.

Наскільки добре ви грали на скрипці?

Доволі добре. Але я так ніколи і не давала концертів.

Ви не настільки добре грали?

Я не практикувалася. Іноді я не грала тижнями. Так не можна.

Вас не настільки це цікавило?

Ні. Я любила скрипку. Але математику я любила більше. Я присвятила математиці, напевно, двадцять тисяч годин.

Це досить багато.

Так.

Ви все пам’ятаєте?

Так. Це треба пам’ятати.

Що ще?

Не знаю. Виберіть щось зі свого списку.

Як ви вважаєте, чи могли ваші стосунки з матір’ю бути якось пов’язані з усім цим?

Ви жартуєте, як Еліза.

Так. Хай там як, я хотів запитати, як ви ставитеся до психіатрів. Наскільки погано.

Це є у списку?

А чому б і ні?

Я завжди вважала, що для того, щоб займатися психіатрією, треба самому бути трохи неврівноваженим. Якщо наше сприйняття психічно хворих людей надто клінічне, то ми опиняємося в невигідному становищі. Водночас не можна ж бути просто намаханим.

Ви завжди так думали?

Так.

А зараз?

Який сенс у цьому питанні?

Ви, мабуть, знаєте їх краще за мене.

Не знаю. Я наче не бачила, щоб ви тусувалися з купою мозкоправів. Та, зрештою, я не знаю, з ким ви тусуєтеся.

Гадаю, для мене пацієнти таки цікавіші за лікарів.

Для мене теж.

Ви не вважаєте наукою те, чим ми займаємося?

Ні. Здається, лікарі здебільшого уникають нейронаук. Копирсатися там з ліхтарем і блокнотом мозковими борознами? Борозенками? Легко зрозуміти чому. Якби психоз був лише збоєм у роботі синапсів, чому б тоді ми просто не обмежилися фоновим шумом? Але ж ні. Ми опиняємося в ретельно створеному і досить чіткому світі, якого раніше не бачили. Хто за це все відповідальний? Хто там бігає і під’єднує дроти, що звисають, у нові і незвичні способи? І навіщо він це робить? За яким алгоритмом? Чому ми взагалі підозрюємо, що такий алгоритм існує?

І гадки не маю.

Лікарі не беруть до уваги ретельність, з якою складається світ божевільного. Світ, який у власній уяві вони беруть під сумнів, хоча це зовсім не так. Душоправ оминає межі божевілля так само, як священник гріх. Застряг на порозі власних уповноважень. Скривившись, досліджує реальність, якої не існує. Душоправний народ. Поставте ще одне запитання. Придумайте теорію. Ворог вашої справи — відчай. Смерть. Як і в реальному світі. Зараз ви мені не вірите.

Я просто слухаю.

Шістнадцять хвилин.

Шукаєте спосіб їх заповнити?

Ні. Я можу зупинитися, коли забажаю.

Так можемо ми всі.

Прозвучало дуже схоже на Чосера. Так можемо ми всі.

А ви не вважаєте, що терапевт має багато можливостей для зцілення пацієнта?

Я думаю так само, як думає більшість людей. Що ліки — це догляд, а не теорія. Завоюймо світ добром. Може навіть виявитися, що зрештою всі наші проблеми духовні. Хай яким замріяним лунатиком був Карл Юнґ, я думаю, що в цьому він мав рацію. І не забуваймо, що в німецькій мові немає різниці між розумом і душею. Що стосується закладу, то виникає відчуття, ніби таке місце, як «Стелла Маріс», спроєктували, ретельно продумавши. Просто не було відомо, хто сюди потрапить. Я думаю, що догляд тут досить добрий, але він, як і скрізь, не встигає за потребами. Стільки часу спливло, і тут навіть цегла отруєна. Ми маємо ліки, але не можемо вилікувати. Місця, які прихистили надзвичайні страждання, або згорять ущент, або будуть перетворені на храми.

Усі ваші переконання такі похмурі?

Я не думаю, що вони похмурі. Я думаю, що вони просто реалістичні. Психічна хвороба — це хвороба. А як ще це назвати? Але це хвороба, пов’язана з органом, який цілком міг би належати марсіанам, враховуючи те, як мало ми його розуміємо. Аномальна поведінка — то, мабуть, мантра. Вона приховує більше, ніж виявляє. Одна з проблем для терапевта полягає в тому, що пацієнт може не хотіти лікуватися. Скажіть мені, лікарю, якою я тоді буду?

А у божевільного є почуття справедливості?

Ви серйозно? Він кипить від гніву. Його найбільше турбує несправедливість. По очах бачу, що ви починаєте нудьгувати.

Ні, все гаразд. Ви ніколи не дивитеся на годинник, так?

Мені це не потрібно.

І як у нас справи? З погляду часу.

Яка чудова думка. Погляд часу. У нас ще чотирнадцять хвилин. Дні довгі, але роки короткі.

А у вашому житті був етап, який можна охарактеризувати як нестабільний, але який не має нічого спільного з… як їх? Кумпанами?

Дайте я подумаю, чи можу я це перефразувати.

Звісно.

Зроблю це безкоштовно. Я весь час божевільна чи тільки тоді, коли поруч мої маленькі друзі?

Гаразд.

Я не знаю, що це означає. Я не думаю, що Малюка не існує, коли я його не бачу. Як приклад. Квантово-механічний Малюк. Можливо, нам варто рухатися далі.

Гаразд. Що ще важливого про вас я не знаю?

Це з підручника?

Я так не думаю.

Я лесбійка.

Я так не думаю.

Звідки вам знати?

Я просто знаю. Ви фліртуєте зі мною. Для початку.

Думаєте, що ви мені подобаєтеся?

Так. Я сказав би, так.

Ну. Перепрошую. Річ зовсім не у флірті.

А в чому?

Можливо, просто в тому, що в моєму житті нікого немає. Це прийняття того, що те, з чим я попрощаюся, ніколи не попрощається зі мною.

Ви говорили з бабусею про брата?

Так. Я мала їй розповісти.

Що вона сказала?

Вона плакала. Вона повторювала його ім’я.

Вона сказала щось ще?

Вона запитала, чи я телефоную з Італії.

Вона збиралася поїхати в Італію?

Ні. Вона б не знала, як це зробити.

Могли б її забрати.

Ні. Не могла.

Гаразд.

Але ж не гаразд, правда?

Якщо ви не хочете говорити про брата, я зрозумію. Я не знаю. Ви йому щось казали? Думаєте, він міг би вас почути?

Я сказала йому, що краще помру з ним, ніж житиму без нього.

Сприйму це за попередження.

Наше життя нацьковане на нас, як пес.

Це цитата?

Якщо й так, то не знаю звідки.

У всякому разі не щось єврейське?

Ні.

Чи є у вас єврейська родина?

Ні. Нас не виховували як євреїв.

Але ви знали про те, що ви євреї?

Ні. Я дещо знала. Хай там як, саме мої предки, які рахували копійки в кухлі жебрака, привели мене до цього суспільного стану. Євреї становлять два відсотки населення і вісімдесят відсотків математиків. Якби ці пропорції були ще трохи більше асиметричними, ми б мали говорити про окремий вид істот.

Хіба це трохи не притягнуто за вуха?

Ні. Це трохи недотягнуто за вуха. Різні історії можуть співіснувати під одним дахом. Питання Дарвіна залишається без відповіді. Звідки у нас з’являються розумові здібності, які не мають історії? Як так, що мозок готується до того, що має статися? Жодного уявлення. Яка частина мозкової схеми не задіяна, просто чекаючи на нові можливості? Хоч якась? Як впровадження змін на ринку готує ваших онуків до квантової механіки? До топології?

Онуків?

Можете вставити скільки завгодно пра-пра.

Не знаю. Не певен, що розумію вас. Чому б нам знову не повернутися до вас?

Це про мене.

Я говорю про вашу особисту історію. Де ви були до того, як потрапили сюди?

У загальній кімнаті.

А ви таки розумниця.

Я була в Італії. Чекала на смерть брата.

Як довго ви там були?

Два місяці. Трохи довше.

Вони чекали два місяці, щоб попросити вас від’єднати систему життєзабезпечення?

Ні. Вони просто ставали дедалі наполегливішими.

Ви розмовляєте італійською?

Даю собі раду. Хай там як, можливо, він би цього хотів. Не знаю. Знаю лише, що не змогла змусити себе це зробити. Я втекла світ за очі.

І ви добре почуваєтеся?

Ні. Боже, ні.

Коли ви приїхали сюди, у вас було багато грошей.

Не так і багато. Ми з братом успадкували гроші від моєї бабусі по батьковій лінії. Коли він віддав мені мою частку, мені не хотілося нічого робити. Тож я купила собі цей досить незвичайний Аматі. Я знала цей інструмент. Я бачила його у двох книжках і, звісно, в каталозі «Крістіз». Востаннє його продавали у 1863 році, тож я подумала, що він нескоро знову з’явиться на ринку.

Скрипка?

Так.

А скрипка, про яку йдеться, дуже дорога?

Я заплатила трохи більше ніж двісті тисяч доларів.

Вражає. Скільки грошей ви отримали у спадок?

Моя частка становила десь понад пів мільйона доларів. Я подумала, що купити скрипку — хороша ідея. Хоча я боялася залишати її в кімнаті. Тому звикла ховати її під подушку. Деякий час я, власне, тримала гроші в коробці з-під взуття в шафі.

Готівку?

Так. Коли брат дізнався про це, то змусив мене орендувати сейф у банку.

Ви не думали про те, щоб їх інвестувати?

Ми успадкували гроші й не повинні були платити з них податки. Але ми не могли цього довести. Гроші були зариті в підвалі будинку моєї бабусі. Вона сказала нам, де вони сховані і що ми повинні їх забрати. Але, звісно, на них не було ніяких документів.

Вона зарила гроші в підвалі?

Дідусь. Золоті двадцятидоларові монети. Складені в шматки свинцевих труб.

Історія виходить досить-таки дивна.

Люди іноді поводяться дивно.

А «Крістіз»? Ви купили скрипку на аукціоні?

Так. Я купувала через дилерсько-ремонтну майстерню «Бейн і Фуші». В Чикаґо. Натоді вони ще не відкрили свій бізнес. Але вони діяли як мої агенти.

Імовірно, у них не було такого інструмента в наявності?

Ні. У них нічого не було в наявності. Вони тоді щойно відкрилися.

Гадаю, це вас турбує.

Якщо хтось вкраде Кремону, її можуть більше ніколи не повернути. Це один із небагатьох інструментів, який, може, ніколи й не знайдуть. Я подумувала пофарбувати її. Якоюсь водорозчинною фарбою, яку можна буде легко змити, не пошкодивши лак. Можливо, пофарбувати у золотий. І покласти в дешевий футляр. Але я подумала про цитату, яку наводить Квайн[30]. «Збережи поверхню, і ти збережеш усе». Хай там як, я знала, що так і не змушу себе це зробити.

Хто такий Квайн?

Філософ. Дехто каже, що найвидатніший із нині живих.

І ви так вважаєте?

Можливо. Звісно, він думає, що розуміється на математиці. Він явно не може облишити її.

Але ви сказали, що це цитата.

Так, на обкладинці однієї з його книжок.

І він написав, чия вона?

Так. «Шервін-Вільямса».

Компанії з виробництва фарб?

Так.

Жартуєте?

Ні. Зовсім ні. І Квайн теж. Ну. Може, трохи. А може, навіть більше, ніж трохи, якщо подумати про це тепер.

«Бейн і Фуші». Я не перекрутив назву?

Ні. Коли я взяла скрипку, то поїхала додому автобусом. Піднялася сходами до своєї кімнати і сіла на ліжко, тримаючи скрипку на колінах. Просто роздивляючись футляр. Він був німецький. Імовірно, з кінця вісімнадцятого століття. І виглядав майже як новий. Чорна теляча шкіра із защіпками з так званого німецького срібла. Я розстебнула великим пальцем одну за одною защіпки і підняла кришку. Я пам’ятаю кожен свій подих.

Але ж ви вже бачили цей інструмент раніше. У дилера.

Ні. Не бачила. Вони поклали скрипку на прилавок і почали відстібати защіпки, але я їх зупинила. Звісно, я бачила фото. Фотографії в каталозі «Крістіз» були, мабуть, найкращі. Клен справді дрібнозернистий і завилькуватий. Нижня дека з двох частин, складених майже як у візерунку «ялинка». Дуже незвично. Лак на грифі сильно облупився, власне, до самої деревини, і я подумала, що він може бути навіть оригінальним, хоча в каталозі про це не було сказано. Я подумала, що це найдивовижніша річ, яку я колись бачила.

І купили її, не подивившись?

Так. Я поїхала в «Бейн і Фуші» з грошима в пакеті.

Автобусом.

Так. Я віддала їм гроші, і вони віднесли їх до підсобки, щоб перерахувати. Вони не знали, що з ними робити, а до аукціону залишалося п’ять днів. Здавалося б, люди купують за готівку, але це вже вочевидь не так просто. Вони не могли повірити, що я ношу з собою третину мільйона доларів у пакеті. Я відповіла, що ховаю гроші на видноті, але думаю, це їх тільки ще більше спантеличило.

Третина мільйона доларів.

Ну, власне, триста тисяч.

А за скільки «Крістіз» розраховував її продати?

Не думаю, що вони знали її ціну. Це був дуже унікальний інструмент. Вони припускали, що скрипка коштуватиме щонайменше двісті тисяч, але мої люди в «Бейн і Фуші» думали, що вона піде за більшу суму.

Але ви були готові запропонувати всі триста тисяч.

Так. Я сказала їм, мовляв, зробіть ласку, купіть мені скрипку.

Її продали б за її вартість. За визначенням.

Так.

Тож за скільки вона пішла?

Двісті тридцять тисяч.

Де був аукціон? У Нью-Йорку?

Так.

І ви сказали їм, що навіть не хочете на неї дивитися.

Так.

Гадаю, вони і так вважали вас трохи дивною.

Я не знаю, про що вони думали. Вони отримали з цього хороші комісійні. Вони хотіли віддати мені решту чеком, але я погодилася лише на готівку. Правило Боббі.

І що вони вам на це відповіли?

Вони качалися по підлозі, клекотіли й гукали один одного.

Гаразд. Ви не хотіли її дивитися, бо просто хотіли побачити її наодинці?

Так.

І ви відвезли її додому автобусом.

Так. Коли я приїхала, то сіла на ліжко зі скрипкою на колінах і відкрила футляр. Ніщо так не пахне, як трьохсотлітня скрипка. Я перебирала струни, звук був напрочуд інтимний. Я дістала скрипку з футляра, всілася і налаштувала її. Зацікавилася, звідки італійці брали чорне дерево. Для кілочків. І для грифа, звісно. І для підгрифника. Я вийняла смичок. Німецька робота. Дуже гарна інкрустація зі слонової кістки. Я натягнула смичок і просто сидячи почала грати чакону Баха. Ре мінор? Не можу згадати. Який же суворий, невідчепний твір. Він написав його для своєї дружини, яка померла за його відсутності. Але я не змогла його дограти.

Чому?

Тому що заплакала. Я заплакала і не могла зупинитися.

Чому ви плакали? Чому ви плачете?

Вибачте. Причин більше, аніж я могла би вам розповісти. Я пам’ятаю, як витерла сльози ялиновою декою Аматі, відклала її і пішла до ванної кімнати, щоб побризкати обличчя водою. А потім знову заплакала. Я знай думала про цей рядок: «Який довершений витвір — людина!»[31]. Я не могла перестати плакати. І я пам’ятаю, як запитала: Хто ми? Я сиділа на ліжку, а в руках тримала Аматі, яка була настільки прекрасною, що здавалася майже нереальною. Це була найпрекрасніша річ, яку я колись бачила, і я не могла збагнути, як таке взагалі можливо.

Ви хочете зупинитися?

Так. Вибачте.