Стелла Маріс

V

Я вже думав, що ви не прийдете.

Моїм наглядачам знадобилося більше часу, ніж зазвичай, щоб звільнити мене від моїх пут.

Пут? Вас коли-небудь знерухомлювали?

Ні. Якщо не враховувати електрошокової терапії.

Ви ніколи раніше не спізнювалися.

Ніколи. Я просто була відсутня.

Ви явно надаєте цьому значення.

Пунктуальності?

Так.

Надаю.

З вами точно все гаразд?

Ага. Звісно.

Ви чимось засмучені?

Ні. Я все одно сплю зі світлом. Здебільшого.

І чим це зумовлено? Я про світло.

Гадаю, це просто через те, що в дорозі.

У тому сенсі, що щось настане?

У цьому сенсі, так.

Це повторювана фантазія?

І чому це має бути фантазією?

Про те, що в темряві щось наближається, так?

Так.

І ви думаєте, що з увімкненим світлом ви будете в більшій безпеці.

Або що їм буде легше мене знайти.

Ви ж несерйозно.

Мабуть, ні.

Але ви думаєте, що в темряві є щось, що хоче вам нашкодити?

Так. А ви ні?

Боюся, що ні.

Що ж. Люди здавна боялися темряви. Темряви в усіх сенсах цього слова. Вони завжди приписували волю силам зла. А тут зненацька виявляється, що в наш час війна, голод і моровиця — просто випадкові події. Вас це заспокоює?

Не думаю, що я хотів би жити у світі, де панують забобони. Я думаю, що все покращилося. Насправді, думаю, все значно покращилося.

Через науку?

Я не певен, що все залежить від науки.

Ні? Назвіть мені бодай одну річ у світі, яка робить його кращим місцем за те, яким він був у 1900 році, і яка не пов’язана з наукою.

Мені доведеться подумати про це.

Та все гаразд. Я просто налаштована на конфронтацію.

Минулого разу ви перебували під наглядом як потенційна самогубиця через вашу одержимість смертю.

Так написано.

Так каже доктор Горовіц. Був якийсь конкретний випадок, який його насторожив?

Гадаю, я просто змусила його понервувати. Не знаю, про що він думав. Він був не дуже балакучий. Іноді він просто сидів і спостерігав за мною.

Ніби намагався вас зрозуміти?

Не знаю. Можливо, він більше намагався мене залякати. Він так і не зрозумів, що не було сенсу залякувати. Я просто сказала те, що тоді думала. Для мене не було особливої різниці, був він там чи ні. Терапевт повинен вірити, що пацієнт і є лікарем. Що саме в ньому міститься правда про нього. А ви як вважаєте?

Певно, я з цим погоджусь.

Гадаю, для доктора Горовіца я була просто розчаруванням. Він ваш друг?

Ми знаємо один одного. Не дуже добре. Насправді ви ж ніколи не проводили багато часу з людьми?

Із ким, наприклад?

Не знаю. З будь-ким. З людьми, які вам небайдужі. Ви проводили час із братом?

Так. Якомога більше. Гадаю, я завжди знала, що щось настане.

Що ж. Іноді люди так думають. Після того, як настає те, що мало настати. Звідки ви знали, що це станеться?

Я просто знала. Я не вигадувала це постфактум.

Але про брата ви не хочете говорити?

Ні.

Як, на вашу думку, ви чесні з людьми?

Маєте на увазі себе?

Гаразд. Хай це буду я.

Я розумію, що у вас є сумніви.

Ну. Я не так перевіряю факти, як намагаюся дізнатися, що ви думаєте.

Чи ви для мене ще один Горовіц?

Я так не думаю. Мої сумніви переважно пов’язані з тим, що якби ви потрапили в халепу, то навряд чи розповіли про це.

Так і Боббі зазвичай казав.

Він же не помилявся?

Ні.

Ви не хотіли, щоб він хвилювався?

Я не хотіла, щоб він хвилювався.

Вам не подобаються люди, які хочуть вам допомогти?

Мені не подобаються люди, які хочуть мене вилікувати.

Ви б так описали і свого брата?

Іноді. Гадаю. Мені боляче це говорити.

Як ви вважаєте, йому варто було брати вас із собою в Європу?

Я і так туди потрапила.

Я знаю. Але я не про це питав.

Я знаю. Але це моя відповідь.

Ви не хочете говорити про це.

Про нього.

Мені цікаво, чи він поділяв ваш песимізм.

Не дуже. А може, він вважав частиною свого обов’язку спробувати мене підбадьорити. Хай там як, я завжди була більш схильна до метафізичних роздумів, ніж він. Чи вся реальність позбавлена здатності відчувати? Не знаю. Але він вважав би таке питання пустопорожнім.

Ви маєте на увазі, що світ сам по собі може бути наділений чимось на кшталт власної волі?

Чимось на кшталт. Але хіба це була б справді хороша новина? Що кожне безсловесне створіння, коли-небудь народжене, що суне по цьому ландшафту страждань і бажань до своєї остаточної вічної загибелі, є витвором цієї волі?

Але навряд чи відповідь чи рішення будуть однаковими?

Навряд чи.

Скільки книжок ви прочитали?

Отакої.

Отакої?

Я не знаю. Не так і багато.

Приблизно.

Мабуть, дві на день. У середньому. Упродовж десь десяти років. Скажімо так. Скільки це буде? Сім тисяч триста. Це багато? Насправді, мабуть, більше. Мабуть, ближче до десяти тисяч. Так, я б сказала десять тисяч. Іноді я читала цілими днями. Вісімнадцять, двадцять годин.

А ви пам’ятаєте все, що прочитали?

Так. Інакше навіщо тоді читати?

А Малюк знає те, що знаєте ви?

Ні. Хіба це не було б занадто просто?

Про що він з вами говорив?

Здебільшого казав нісенітниці. Вперемішку з деякими досить цікавими спостереженнями. Іноді. Але загалом балаканина, яку можна було б назвати шизоїдною. Звукові асоціації. Рими. Нічого з цього не перегукувалося з моїм внутрішнім життям. Випереджаючи ваше питання. Але миритися з його цирковими номерами з собаками та поні втомлювало. Це ще м’яко кажучи. І я певна, що це мене змінило. Коли в довколишній реальності все викривлено, неможливо самій не стати дещо викривленою. Коли я це зрозуміла, було вже надто пізно щось робити. Втім, усе одно завжди було надто пізно. Навіть якщо щось можна було зробити. Чого не було.

Тож що він міг сказати? Наведете приклад?

Він міг сказати, що молоко — улюблений напій усіх правильно мислячих нічних сов. Або сказати, що якби щось було правдою, то хіба всі б давно про це не знали. Або що нам не варто перейматися тим, що про нас думають люди, бо вони не так часто це роблять. Або те, що ми не такі вже й світлі створіння, якщо ми цього ще не помітили. Або те, що найтемніша година буває якраз перед бурею. Або що коли ми заплющуємо очі, інша людина зникає. От ви зникаєте?

А він зникав?

Так. І я теж.

Це загальний зміст розмов?

Якщо ви вловили загальний зміст, то ви далеко попереду мене. Він говорив про науку, але зазвичай помилявся. Він полюбляв цитувати, але й цитати давав з помилками. Іноді він імітував різні акценти, але досить кепсько. Або цитував уривки з текстів, яких, на мою думку, взагалі не існує. Він кількаразово цитував книжку про жіночу сексуальність «Волога і гнів». Спробуйте її відшукати. Він говорив про прийдешні виступи. Які так і не відбулися. Химерні формулювання.

Виступи?

Так.

Які виступи?

Ті, які він хотів організувати. Водевілі. Різні шатокуа[48]. Які, звісно, він так ніколи і не поставив. Виступи на кшталт «Циганча з Пукіпсі»[49]. Або «Витівки свійських птахів» за участю Когута з Бустера. Ці майбутні атракціони так і не з’явилися. Якщо я згадувала про них, він починав сновигати туди-сюди, розмахуючи ластами. Він казав, що навряд чи можна очікувати, що він влаштує ці першокласні виступи, лише клацнувши пальцем. І кажучи це, намагався клацнути пальцями, але, звісно, у нього їх не було, тому він просто безпорадно махав ластами.

Що ще?

Нічого більше. Зрештою, з нього починала ринути якась тарабарщина. Було б добре думати, що в цьому патяканні закодовані справжні дані, але я слухала його роками і знаю, що навіть Тюрінґ не зміг би це розплутати. А на початку у нас, власне, таки було менестрельне шоу[50]. Коли мені було дванадцять років. Вони сповістили про нього як про менструальне шоу. На мою честь. Усе було так жалюгідно, годі й словами передати. Я здебільшого просто скручувалася калачиком у ліжку і працювала над якоюсь математичною задачею. Іноді я зводила очі, а там нікого не було, крім нього. Сновигав собі. Підходив до книжок на моїх полицях і пропонував почитати. Звісно, лише нісенітниці. Деякі досить кумедні. Але, мабуть, не для нього. Я точно ніколи не бачила, щоб він сміявся. Тільки вдаваний регіт. Одного разу я сказала йому, що він марнує свій час. Що я хочу бути бійцем. Істотою не з духу, а з плоті. Що я природжена класицистка і що мої герої ніколи не були святими, а лише вбивцями. Він став цілком серйозним на вигляд, а потім виголосив діатрибу про давні твердині килимкової цвілі.

Ви почали сприймати його як своєрідного опікуна? Дивне запитання. Припускаю.

Гадаю, я врешті-решт почала бачити в ньому те, що мені залишилося. Не дуже втішно, так? Що ж. Ні. Не дуже.

Він вам колись снився?

Тобто чи його ерзац-реальність могла виступити проти доступу до мого світу мрій?

Щось таке. Ерзац-реальність?

Називайте її як завгодно.

Вам сняться тривожні сни?

А бувають інші?

Так сняться чи ні?

Так. Мені сняться тривожні сни.

Є думки щодо них?

Звісно. У маленької шльондри є думки щодо всього. І погляди, не забувайте.

Я зробив щось не те?

Ні. Лише я.

Я зачепив за живе?

А можна зачепити за інше? Вибачте. Просто якщо ми збираємося говорити про моє сновидне життя, нам доведеться почати все спочатку. Можливо, навіть встати, вийти з кімнати і повернутися в іншому одязі.

А що б ви вдягнули?

Щось прозоре. Думаю, світло-блакитне. А ви?

Ви їх пам’ятаєте? Ваші сни.

Досить добре. Ті, що будять, звісно.

Чому деякі сни вас будять?

Бо вони думають, що з вас досить?

Напевно, вони нам щось говорять. Але вони не кажуть, що з цим робити, правда?

Сон будить нас, щоб змусити пам’ятати. Можливо, нічого з цим не поробиш. Можливо, питання полягає в тому, чи є тривога попередженням про світ чи про нас самих. Нічний світ, з якого прокидаємося і сідаємо в ліжку, захекані і спітнілі. Прокидаємося від того, що бачили, чи від того, ким ми є?

Питання в цьому?

Можливо, справжнє питання простіше: чому розум намагається переконати нас у реальності того, чого немає.

Якось ви сказали, що підсвідомість неохоче спілкується з нами за допомогою мови. З історичних причин, так? Я правильно зрозумів?

Так.

Не могли б ви розповісти про це детальніше?

Мабуть, ні. Психіатрам проблемно безпосередньо працювати з підсвідомістю. Але ж підсвідомість — суто біологічна система, а не магічна. Це біологічна система, бо там немає нічого іншого. Люди не люблять говорити про підсвідомість, якщо в ній не задіяно трохи бздур. А в ній їх немає. Підсвідомість — це просто пристрій, який змушує тварину функціонувати. А чим ще вона може бути? Більшість наших дій є підсвідомими. Довіряти рутинні завдання свідомому мозку ризиковано. Кити й дельфіни повинні синхронізувати своє дихання з моментом, коли вони спливають на поверхню. Тому, звісно, коли їм давали анестезію перед операцією, вони просто помирали. Що має бути передбачувано. Підсвідомість еволюціонує разом з видом, щоб задовольнити його потреби, і якщо в цьому і є щось моторошне, то це радше те, що вона іноді, здається, передбачає ці потреби. Вона не може дозволити собі несподіванок. Серед іншого, це те, що мучило Дарвіна. Але душолікарі нічого цього не розуміють. Вони картезіанці до глибини душі.

То як вони сплять?

Дельфіни?

Так.

Гадаю, досить добре. Істоти ж безневинні, вони.

Ні, я мав на увазі…

У них спить то одна півкуля мозку, то інша.

Це правда?

Христос у криноліні. Як сказав би Малюк.

Перепрошую. Вони не опускаються на дно?

Ви забуваєте, що вони напівпробуджені. Або що вони сплять лише наполовину. Цікаво поміркувати, чи мозок у стані неспання втаємничений у сни сплячого мозку. Чи мозолисте тіло вимикається на ніч? Або чому останній вдих дельфіна, що помирає, не є актом самогубства? Власне, той вдих, що після останнього. Той, який він відмовляється робити.

Можливо, нам варто рушити назад до денного світу.

То рушаймо.

Здається, у нас кудись поділася метафізика.

Можливо, це на краще.

Ви вважаєте, що відчуття власного «я» — це ілюзія?

Що ж. Гадаю, ви знаєте, що серед нейронауковців існує консенсус щодо цього, — так. Я думаю, що це дурне питання. Узгоджені сутності, що складаються з великої кількості розрізнених частин, не вважаються — за загальним правилом — такими, що мають скомпрометовану ідентичність. Я знаю, що так, видається, ми нехтуємо нашим відчуттям того, що ми є єдиним цілим. Тим самим «я». Однак я вважаю, що це нерозумний погляд. Якби ми були створені з постійним усвідомленням того, як ми працюємо, ми б не працювали. Можна навіть запитати: Якщо «я» таки є ілюзією, то для кого воно ілюзорне? Мені здавалося, що ми збиралися облишити розум на деякий час.

Слушна думка. Ваша бабуся виховувала вас зі скількох років? З дванадцяти?

Так.

Ви віддалилися від неї?

Ні. Звісно, ні.

Але у вас були розбіжності в поглядах.

Вона не знала, що зі мною робити. Це була не її провина. Я теж не знала. Я думала, що вона зітхне з полегшенням, коли я поїду в університет. Я була надто занурена у власні проблеми, щоб помічати її проблеми. Вона відвезла мене на автовокзал у Ноксвіллі. У мене була лише одна валіза, і в ній — переважно книжки. Уже на платформі я обернулася, щоб обійняти її, а вона плакала, і я зрозуміла, що вона страшенно налякана.

Налякана?

Так.

Через вас?

Через мене. Так.

Скільки вам тоді було років?

Чотирнадцять.

А через два роки ви залишили університет.

Так, я його закінчила.

Через два роки?

Плюс літні канікули. Це було нескладно. Мене взяли до докторантури, але потім я зібрала речі і переїхала до Тусона в Аризоні. Вечорами я працювала в барі, а вдень займалася математикою.

А коли ви спали?

Я спала десь п’ять годин на добу. Чотири.

Ви були занадто молодою, щоб працювати барменкою. Занадто молодою, щоб навіть зайти до бару.

У мене було підроблене водійське посвідчення.

А де тоді був Малюк?

Він з’явився за деякий час. Мій маленький діббук і його друзі. Брат дав мені машину, тож я їздила в гори, сиділа, опустивши ноги в струмок, і розв’язувала задачі з алгебраїчної топології. Я читала статті Нетер, вони досить прості. Пуанкаре, звісно. Про те, що насправді означають групи Бетті. Гомологічні групи. Ось як вона дійшла до своєї точки зору. Окрім того, що вона знала про абстрактну алгебру більше, ніж будь-хто інший. Я знала: щоб досягти того, чого досягла вона, треба спочатку повірити. Але це видавалося інакшим. Інтуїція — це міцний горішок, так просто не розколоти. Найкрутіше в топології — те, що проблеми, з якими ми стикаємося, не стосуються нічого іншого. Тому ми сподіваємося, що коли їх вирішити, вони пояснять, чому ми зосередилися саме на них. Ми досліджуємо афінність. Чи справді поверхню можна розтягнути, як забажаєш? А якщо ми розтягнемо її до нескінченності? Ширина буде нескінченно звужуватися. Чи можемо ми нескінченно наближатися до межі нескінченно малого? Математика може відповісти ствердно, але ми в це не віримо. Нескінченне розширення — це лише повторення одного і того самого, але нескінченне звуження, здається, створює інший набір проблем. У класичному розумінні. Ми опиняємося в країні Зенона. Почніть знову і зосередьтеся.

Я й гадки не маю, що воно все означає.

Це нормально. Додайте до ваших проблем думку про те, що топологія має сумнівну математичну основу — або взагалі жодної, як вважали деякі її засновники, — і що тоді? Можна сказати, що вона містить власну логіку, але хіба це не проблема? Якщо ми стверджуємо, що математика не є наукою, адже можна стверджувати, що вона не потребує жодних посилань, окрім самої себе. Коли Вітґенштайн переконав Рассела, що вся математика — це тавтологія, Рассел відмовився від математики.

Правда?

Не знаю. Так стверджував Рассел.

Ви теж так вважаєте?

Я не думаю, що можна відповісти на це питання. Натепер, гадаю, мені довелося б сказати «ні». Але тоді я вже пішла і не повернулась. Глибше питання, якого ми торкнулися, полягає в тому, що, оскільки математична робота здебільшого виконується у підсвідомості, ми досі не маємо уявлення, як це відбувається. Можна спробувати уявити, як той внутрішній розум додає, віднімає, бурмоче, стирає і починає знову, але так ми далеко не зайдемо. І чому підсвідомості так часто вдається? На кому вона перевіряє свої результати? Бували випадки, коли розв’язання проблем просто давалося мені готовим. Як грім серед ясного неба. Певно, завдяки блакитній плямі[51]. І вона має все пам’ятати. Без нотаток. Важко уникнути тривожного висновку, що підсвідомість не користується цифрами.

Я не розумію, як таке можливо.

Можливо, це неправда. Що підсвідомості так часто вдається. Мабуть, правда те, що повідомляються лише правильні відповіді. Колись на конференції я зустріла людину, яка досліджувала історію Мангеттенського проєкту. Його звали Девід Гокінс. Ми почали говорити про математику, і він розповів мені, що зацікавився нею після того, як прочитав другий розділ «Присмерку Європи» Шпенґлера. Із назвою «Про смисл чисел». Я запитала його, що ж про це думає Шпенґлер, і він відповів, що точно не знає. Що Шпенґлер, здається, прагнув розрізнити математику як інструмент обчислення і як хронологію. І я подумала, що це вже досить добре встановлено у вигляді кардинальних і порядкових чисел, тому припустила, що Шпенґлеру йшлося про щось інше. То я знайшла книжку і прочитала перший розділ, а ще трохи сям-там. Як у випадку з більшістю філософів — якщо він ним був — найцікавішими були не його ідеї, а те, як працює його розум. Я прочитала ще трохи перед тим, як кинути ту книжку, але мені здалося, що це одна з найцікавіших нісенітниць, з якими мені доводилося стикатися. Не думаю, що його можна вважати химерником. Він занадто багато знає. І книжка справді добре написана. Думаю, я б поставила його поруч із Шопенгауером як приклад німецької прози. Він робить якісь чудні твердження. Математика ночі? Я підозрюю, що Ґротендік міг би сказати щось подібне. Але Ґротендік — великий математик. Його треба сприймати серйозно. Розпочати це довге дослідження того, що він вважає сенсом історії, разом із дослідженням сенсу математики — стратегія, яку цілком можуть розглянути сучасні філософи. Чимала частина творчості Вітґенштайна присвячена математиці. Але мало що з неї опублікували.

А Шпенґлер хоч розумівся на математиці?

Не знаю. Він ніколи нікого не згадує. Це все лише умоглядно. Я не знаю, як можна писати про смисл чисел, не згадуючи Фреґе. Навіть у 1917 чи 1919 році. Але і Фреґе не зводить усе повністю до практичних основ. Насправді додавання і віднімання — це не математика. Для такого досить і мішечка з камінчиками. А от множення і ділення — зовсім інша річ. Якщо ви помножите два помідори на два помідори, ви не отримаєте чотири помідори. Ви отримаєте квадрат чотирьох помідорів. Так що ж таке це «два»? Ну. Це незалежний абстрактний математичний оператор. О! І що воно таке? Ми не знаємо. Ми його вигадали. Ви пам’ятаєте щось таке з курсу математики?

Не певен, що розумію суть.

Я знаю. Насправді проблема полягає в тому, що хтось сто тисяч років тому підскочив у ліжку в халаті і сказав: Ого, всратися. Щось таке. Таких слів же в нього ще не було. Але цей «хтось» просто зрозумів, що одне може бути іншим. Не виглядати, як інше, й не діяти, як воно. Воно може бути ним. Замінити його. Камінці можуть бути козами. Звуки — речами. Назва води — водою. Те, що нам здається несуттєвим з огляду на використання, насправді є основоположним поняттям цивілізації. Мова, мистецтво, математика — все. Зрештою, світ і все в ньому.

І найвеличніша з них — це математика.

Ну. Я ж математикиня.

Тож і Бог математик?

Бог не додає два до двох. Він працює лише з нулем і одиницею. Решта — це ми. Хай там що казав Кронекер[52]. Може, нам варто відкласти цю тему на певний час.

Гаразд. Коли ви покинули виш і поїхали до Аризони, ви кинули і докторантуру?

Ні. Вони час від часу зв’язуються зі мною.

Вони хочуть знати, як у вас справи?

Вони хочуть знати, як у мене справи.

Я так розумію, у вас є науковий керівник?

Є. Але вона зі мною не зв’язується.

Ви посварилися?

Ні. Але я їй не дуже довіряю.

Чому?

Бо я зловила її на тому, що вона погоджується з тим, чого, як я знаю, не розуміє. Я змушувала її нервувати.

Повторювана тема вашого життя?

Гадаю.

І математичного життя теж?

Не дуже. Математики зазвичай — люди досить невигадливі. Гадаю, багато хто з них навіть не дуже розуміє поняття дисимуляції. Дивні вони люди, ще дивніше їх сприймають. Чайтін[53] розповідав, що одного разу його запитали, чи він узагалі якось пов’язаний з реальним життям. Вони хотіли знати, чи читає він газети.

Як просувалася ваша робота? В Тусоні.

Вона рухалася майже тією ж траєкторією, що й будь-яке підприємство, якому судилося зазнати краху. Поступовий спуск похилою площиною, а потім різке падіння.

Я так розумію, це вас дещо знеохотило.

Не дуже. Я знала, що там є те, що я шукала. Займатися математикою — це трохи ніби продавати, ходячи від дверей до дверей. Треба навчитися справлятися з відмовою. Я продиралася крізь проблеми Гільберта. Не для того, щоб розв’язати їх, а щоб побачити, що в них може бути спільного. Математика розширювалася, і, розширюючись, вона стоншувалася. І десь на початку двадцятого століття стало неможливим для будь-кого зрозуміти її в усій повноті. Кажуть, що Кантор був останнім універсальним математиком. А потім Пуанкаре. А потім не було нікого. Хай там як, часом я подумувала про те, що, можливо, моя кар’єра закінчена. Водночас я ніколи не сумнівалася у власних здібностях. Я була найкращою з відомих мені математиків.

І що сталося?

Математики схильні дратуватися, коли їм натякають, що математичні істини є певною реальністю другого порядку. Коли Лі Цзундао[54] працював над неабелевою калібрувальною теорією, він натрапив на розділ математики, який називається теорія розшарування. Й обидві теорії були однаковими. Тож він пішов до своїх колег-математиків і попросив їх пояснити йому це, але вони не розуміли, що саме потрібно пояснювати. Лі сказав, що тоді як калібрувальна теорія є фізичною теорією, і тому реальна, теорія розшарування не є фізичною теорією, і тому нереальна. Вони засмутилися, — Ні, ні, ні, сказали вони, вона реальна. Топологія здатна досить точно описувати форми, яким суперечать фізичні приклади. Проте вони не можуть бути уявленнями, бо тоді ми повинні були б запитати: уявленнями чого? У будь-якому разі наприкінці літа я більш-менш викопала собі яму.

Гаразд. І що ж сталося?

Зі сходу прийшли три волхви.

Перепрошую?

Я отримала стипендію в ІВНД, і там зустріла трьох людей, з якими могла поговорити.

Це Інститут у Франції?

Так.

Хто були ці люди?

Ґротендік, Делінь та Оскар Зарицький.

Чому саме вони?

Бо то були вони, бо то була я.

Прозвучало як цитата.

Так і є. Монтень[55].

Ваша наукова керівниця. Вона вважала вас… Не певен щодо слова. Трохи претензійною?

Напевно. Звісно, стипендію в ІВНД їй же не пропонували.

Я так розумію, це дуже престижно.

Так.

Ви ніколи не зустрічалися з Ґротендіком?

Ні. Я написала йому листа, і він сказав, щоб я надіслала йому свою роботу, що я і зробила.

Про що була робота?

Це була інтерпретація теорії топосу, яку, на мою думку, він не взяв до уваги. Бо так і було. Чого я не знала, так це того, що він уже відмовлявся від математики. У мене було небагато часу.

З вами все гаразд?

Усе гаразд.

Чи хотіли б ви повернутися до цього пізніше?

Усе гаразд.

Ми можемо поговорити про щось інше. Що ми більш-менш оминули?

Те, що я жінка.

Щодо математики? Чи щодо душолікарів?

Одне з двох.

Тоді лікарів.

Жінки втішаються іншою історією божевілля. Від відьомства до істерії — ми завжди лиха звістка. Ми знаємо, що жінок засуджували як відьом через їхню психічну нестабільність, але ніхто не рахував кількість — навіть якщо вона була невеликою — тих жінок, яких побили камінням до смерті за їхній розум. Те, що мене не закували в кайдани в підземеллі й не спалили на вогнищі, свідчить не про зростання нашої цивілізованості, а про зростання нашого скептицизму. Якби ми досі вірили в відьом, то досі б спалювали жінок. Бабиська з гачкуватими носами, прив’язані до електричних стільців. Здається, ніхто досі не звернув увагу на те, що стереотипна відьма має вигляд єврейки. Я би вважала, що скептицизм тут доречний. Якщо ми можемо проковтнути те, що його супроводжує. Я щаслива, що до мене добре ставляться, але я знаю, що це непевна річ. Коли цей світ, створений розумом, буде остаточно зметений, він забере з собою розум. І повернеться він нескоро. А що сталося з нашими почерговими запитаннями?

Гадаю, я думав, що це просто такий прийом. Щоб почати розмову. Зробіть ласку, далі.

Допотопна фраза.

Зробити ласку?

Так. Ви коли-небудь втрачали пацієнта через самогубство?

Так. Одного разу.

Молода жінка?

Так.

Ви ходили на похорон?

Дивне питання. Так. Ходив.

І як це було?

Я б сказав, як очікувалося. Або ще гірше. Ніхто не хотів зі мною говорити.

А ви думали, що з вами будуть розмовляти?

Я сподівався. Я ж лише намагався робити те, що вважав правильним. Але я міг їх зрозуміти. Небажана фігура, що причаїлася в кутку. Непроханий гість. Я ніколи раніше не бачив людей, настільки спустошених горем. До людської вдячності легко звикнути. Ми сприймаємо її як належне. Дякую, лікарю. Ми не замислюємося над цим. Але почуття провини глибоке і тривале. Я трохи постояв у своєму чорному костюмі, а потім відійшов. А ще досі ваша черга?

Чи замислюєтеся ви іноді про інше життя? В іншому місці?

Гадаю, для іншого життя потрібне інше місце. Не знаю. Може, й ні. Інше життя? Інша кар’єра?

Або нежиття.

Це вже ви, а не я.

Ви цілком задоволений?

Я цілком задоволений.

У дитинстві я мріяла жити в якомусь далекому куточку світу. Я завжди планувала, як туди потраплю.

Уявне чи реальне місце?

Гадаю, починаєш з уявного. А пізніше стаєш серйознішим і дістаєш атлас.

І де ви опинилися?

Тут.

Ви не знайдете «Стеллу Маріс» в атласі.

Я знаю. В Румунії.

В Румунії?

Так.

Чому?

Бо звідти походить моя родина. З боку моєї матері. Боббі провів деякі дослідження. Жінці, яка висадилася на острові Елліс у 1848 році, було п’ятнадцять. Вона виїхала з Європи разом зі своєю матір’ю, але її мати так і не потрапила до Америки. Її не було в списку тих, хто зійшов на берег. У пасажирському маніфесті не було жодного пояснення цій ситуації, мабуть, вона померла під час плавання. Чи чекав хтось на цю дівчину? Я не знаю.

А як вона опинилася в Теннессі? Чи не опинилася?

Цього я теж не знаю. Мабуть, вона вийшла заміж, коли їй було шістнадцять. Боббі намагався дізнатися про її родину в Європі. Про нашу родину. Знайшов небагато. Європа, з якої вона втекла, була охоплена нескінченною війною. Єврейські сім’ї йшли через Азію до портів на російському узбережжі. З валізами в руках. Коли Боббі сказав дядькові Роялу, що ми євреї, дядько наказав йому з’їхати з дому.

Він з’їхав?

Ні. Звісно, ні.

Це той божевільний дядько?

Так.

Антисеміт?

Антисемітизм — найменша з його проблем.

Це його сімейне прізвисько? Роял?

Ні. Просто у нас на півдні дивні імена. Можливо, спочатку його звали Рауль. Знаю. Роял — законне ім’я. Звісно, є багато іспанських імен. Принаймні в Теннессі. Карлос. Ваніта. Перша літера — «В».

А звідки вони взялися?

Їх привезли з мексиканської війни. Разом з гострим тамале. Одного разу вночі він заліз до мене в ліжко.

Дядько?

Так.

І що ви зробили?

Я вилізла, підійшла до дверей і покликала бабусю.

І що він зробив?

Він зірвався і вибіг. В одних штанях. Худющий.

Скільки вам тоді було років?

Тринадцять.

Ви розповіли бабусі?

Ні. У неї і так було достатньо проблем. Коли я вийшла наступного ранку, то сказала дядькові, що досі не вирішила, чи розповідати Боббі. Це його напоумило.

Ви розповіли Боббі?

Боже, ні. Він би його вбив.

Ваш брат дуже вас оберігав.

Так. Дуже.

Він ніколи не був у вашому ліжку?

Брат? Ні. Було якраз навпаки.

Неправда.

Я ніколи не була в ліжку мого брата.

Чому він пішов в автоперегони?

Бо у нього це добре виходило. І раптом у нього з’явилися на це гроші. Бабуся ненавиділа автоперегони. Але вона все одно зберігала всі газетні вирізки. Фізики часто мають хобі, які ставлять їхнє здоров’я під загрозу. Багато з них — альпіністи. Іноді з передбачуваними наслідками. Він поїхав до Англії й купив на заводі «Лотус» для «Формули-2».

Я так розумію, це була машина, яку він розбив в Італії?

Чому б нам не рухатися далі.

Гаразд. Перепрошую. Румунія.

Так.

Ви справді хотіли поїхати і там жити?

Так. Хотіла.

А ваш брат?

Ну. В цьому і полягав план.

Ви думали, що брат поїде і будете жити разом з вами в Румунії?

Я на це сподівалася. Так.

І що він на це відповів?

Сказав, що це не зовсім те, що він мав на думці.

Що ще?

Усе складно.

Які у вас були стосунки з братом?

А ви як думаєте?

Я не знаю.

Я теж. Ви питаєте мене, чи ми це зробили?

А ви зробили?

Ні.

Що ще?

На ту саму тему?

Так.

Кохання — цілком імовірно, теж психічний розлад.

Це серйозна заява?

Так.

Ви в це вірите?

Можливо. А може, й ні. Іноді. Література в цьому плані не надто надихає. Як і життєвий досвід.

Ви хочете сказати, що були закохані у свого брата?

Що ж, як хороший мозкоправ ви, мабуть, вважаєте, що інцест — це шлях до серця дівчини.

Але це не був інцест.

Ні. Просто прагнення.

Ви не хочете про це говорити?

Сердечні справи заслуговують на певну конфіденційність.

Гаразд.

Я знала, що не повинна жити у Вартбурзі, штат Теннессі, і подумала, що, можливо, Боббі з’ясував, де я повинна бути. Де ми повинні бути.

Серйозно?

Так. Я навіть знайшла граматику і почала вчити мову.

А ви знали, з якої саме частини країни походить ваша родина?

Ні. Я хотіла жити в горах. Але не дуже далеко від помірно великого міста. Може, навіть Бухареста. Мені ж потрібна бібліотека. Я хотіла жити біля річки і мати каное.

Каное?

Жалюгідно, правда?

Не знаю. Як довго ви розважали себе цією фантазією?

Досі розважаюся.

Ви хочете зупинитися?

Вибачте. Ні. Усе гаразд.

Ви жили в Європі, але так і не побували в Румунії?

Я не хотіла там побувати. Я хотіла там жити.

Можливо, нам варто зупинитися.

Угода є угода. Невеличка істерика не повинна бути причиною для розірвання контракту.

Ми можемо поговорити про щось інше.

Про туфлі, кораблі і сургуч[56].

Ви заздалегідь плануєте наші розмови?

Я впевнена, що не була першою дитиною, яка зацікавилася тим, що таке «сургуч». Ні. Я імпровізую. Як і ви.

Я подумаю про це. Дещо занотую.

А які ваші плани щодо касет?

Напишу статтю, якщо все піде добре. Гадаю, ми про це домовилися.

За умови, що мені не доведеться її читати.

Ви з раннього дитинства дивилися на світ настільки песимістично?

Ніби до статевого дозрівання все було сонячно і райдужно?

Не знаю.

Не думаю, що люди помиляються, хвилюючись про те, чого хоче для них світ. Навколо багато поганих новин, і деякі з них прямують до вас.

Втопитися в озері Тахо. Це був серйозний намір?

Дуже серйозний. Здається, там так і написано.

Тут згадується. Але ви відмовилися від цього.

Так.

Чому ви змінили думку?

Дівчата не люблять мерзнути.

Серйозно?

Я сіла і все обдумала.

Жодних несподіванок.

Я переглянула фізіологію такого вчинку. Вийшло не дуже обнадійливо.

Хочете поговорити про це?

Звісно. Якого біса.

У нас ще є час.

Що ж. Насамперед розумієш, що паніка, яка супроводжує задуху, атавістична. Вона така ж стара, як і сам мозок, і з нею нічого не вдієш. Ми можемо думати, що наберемося хоробрості опанувати її, але не вийде. Вона повністю переважає розум. У цьому в нас багато спільного зі щурами. Можна сказати, що страх падіння теж примітивний, але альпіністи, які падали, вірячи, що на них чекає смерть, усі як один заявляли, що відчували спокій і прийняття. Чому так відбувається?

Я не знаю.

Думаю, тому, що не потрібно ухвалювати жодного рішення.

Рішення?

Так. Якщо ми тонемо, то якоїсь миті треба ухвалити рішення вдихнути воду й померти. Ми можемо думати, що хтось інший вирішить це за нас, але якщо ми не можемо протриматися без дихання ще одну секунду, то можемо протриматись мілісекунду. І, звісно, це не вибір, а рішення. Його треба ухвалити, щоб убити себе. І нічого подібного у разі смертельного падіння. У фільмах це теж не так показують. Ніякого махання ногами чи криків. З нас знімається будь-яка відповідальність. Ми не відчуваємо жодної відповідальності. Ми поквиталися. Ви впевнені, що хочете продовжувати ці хворобливі розмови?

Залежить від вас.

Що ж. У мене виникла ідея орендувати човен. Я сиділа у сосновому лісі над озером і споглядала неймовірно прозору воду, яку сприймала як плюс. Нікому ж не хочеться потонути в каламутній воді. Люди повинні це враховувати. Я бачила, як сиджу в човні зі складеними веслами. Якоїсь миті я б востаннє роззирнулася. На мені був би товстий шкіряний ремінь і величезний висячий замок з будівельного магазину, і я пристібнулася б до ланцюга від якоря за допомогою ременя, від чого його товщина подвоїлася б там, де він пройшов крізь пряжку. Заклацнути замок і кинути ключ у воду. Можна кілька разів змахнути веслами. Мені не хотілося, щоб усе закінчилося шкрябанням по дну в пошуках ключа. Востаннє роззираєшся, піднімаєш якір на коліна, перекидаєш ноги за борт і відпливаєш у вічність. Справа миті. Справа всього життя.

Але ви цього не зробили.

Не зробила. По-перше, глибина в східній частині озера — десь п’ятсот метрів, і вода нестерпно холодна. Сталося б кілька речей, про які не думаєш. Бо якби подумали, вас би там від початку не було. Або наприкінці. Коли ви йдете на дно, легені починають стискатися. На глибині триста метрів вони будуть завбільшки з тенісний м’ячик. Ви намагаєтеся прочистити закладені вуха, і це боляче. Барабанні перетинки, найімовірніше, луснуть, і це справді буде боляче. Існує методика нагнітання повітря через євстахієву трубу, але повітря для цього у вас уже не буде. Тож ви тонете у своєму тонкому ланцюжку бульбашок. Гори віддаляються. Сонце віддаляється разом із розмальованим корпусом човна. І світ. Серцебиття сповільнюється до цокання. Зануртеся досить глибоко, і воно повністю зупиниться. Кров відринає від кінцівок, збираючись у легенях. Але найбільша проблема ще попереду. Повітря закінчиться ще до того, як ви опуститеся на дно. Навіть з майже 30-кілограмовим якорем — з важчим я не впораюсь — час усе одно незадовільний. Зі швидкістю двадцять кілометрів на годину — що досить швидко — ви занурюєтеся на триста метрів за хвилину. В обраних обставинах одного вдиху навряд чи вистачить на хвилину. Навіть якщо ви перед тим дихали прискорено. Шок, стрес, холод, зменшення запасу повітря візьмуть своє. Хай там як, до дна вам добрих дві хвилини, а може, й усі чотири-п’ять. Ви не зможете зручно всістися на дні озера.

Зручно?

Звісно. Тому що там принаймні можна нарешті кинути клятий якір.

Вам подобалося все це обдумувати?

А чому б і ні? Зрештою, проблеми — це завжди весело.

Я не завжди можу зрозуміти, коли ви говорите серйозно.

Я знаю. У будь-якому разі за цих обставин ви вже кинули якір, і вас тягне за пояс у воді, від якої мерзне мозок. Навряд чи ви залишитеся притомними, але насправді це не має значення. Коли ви нарешті припиняєте щурячу боротьбу і вдихаєте воду — пекучо-крижану — то відчуваєте біль, який перевершує навіть агонію. Можливо, він відволікатиме від душевних страждань через те, що ви скоїли, не знаю. Пригадайте біль у легенях, коли захекалися після пробіжки у холодну зимову днину. Ви дихаєте швидше, аніж легені встигають зігріти повітря. Це боляче. А тепер помножте це на бозна-скільки разів. Вміст тепла у воді порівняно з вмістом тепла в повітрі. І воно не мине. Бо легені не встигають зігрівати воду, яку вони ввібрали. Гадаю, ми говоримо про агонію, яка просто зашкалює. Про таке ніхто ніколи не розповідав. І це назавжди. Ваше назавжди.

Сидите у лісі над озером чудової весняної днини, й отакі ваші думки?

Отакі.

Що ще?

Звісно, є й деякі невідомі величини. Дно озера буде досить гравійне, тому, коли якір опуститься, мул не підніметься. Суцільна тиша. Що й казати про те, що там унизу. Можливо, трупи тих, хто вирішив піти раніше. Сім’я, про існування якої ви не знали. Досить глибоко, тому, незважаючи на прозорість води, світло дуже тьмяне. Холодний сірий світ. Ще не чорний. Життя немає. Єдиний колір — блідо-рожеві плями крові, що витікають з наших вух. Ви не знаєте про блювотний рефлекс, але маєте намір з’ясувати.

Маєте намір?

Маєте намір. Коли ваші легені наповняться, що далі? Блювання? Я не знаю. Ніхто не розповідав. Мимовільним рефлексом було б викашляти воду, але ні, вона занадто важка. І, звісно, замінити її нічим, окрім ще більшої кількості води. Тим часом киснева недостатність і азотний наркоз почали конкурувати за вашу душевну рівновагу. Ви сидите на холоднючому дні озера з водою в легенях, важкою, як гарматне ядро, і холодом у грудях, який, мабуть, не відрізнити від вогню, і захлинаєтеся в агонії, і хоча ваш розум починає порожніти, ви досі перебуваєте в залізних лещатах абсолютно атавістичного жаху, який ви ніяк не можете контролювати, і тепер нізвідки вам ще й спадає на думку якась ідея. Цей надзвичайний холод, імовірно, збереже вам життя на невідомий час. Може, й кілька годин, втопитеся ви чи ні. Можна, звичайно, припустити, що ви знепритомнієте, але чи це відомо напевно? А якщо ні? Поки в голові скупчуються причини, з яких не варто було робити з собою того, що ви щойно безповоротно зробили, залишається тільки плакати, бубоніти і молитися, щоб потрапити в пекло. У будь-якому разі, сидячи серед дерев на легкому вітерці, я зрозуміла, що там не опинюся. Можливо, я в житті й була поганою людиною, але не настільки. Я підвелася, дійшла до машини і поїхала назад до Сан-Франциско.

Ви поїхали на озеро Тахо з наміром вчинити самогубство?

Так.

Що ще?

Це все. Я розмірковувала про те, щоб записати результат своїх роздумів. Я розмірковувала, що людей, які надумали втопитися, напевно, чекають неприємні несподіванки, і що якщо я розповім про це, вони змінять свою думку.

А ви аналізували так інші способи самогубства?

Насправді ні. Аналізувати особливо нічого. Деякі способи вже на перший погляд брутально болючі. Самоспалення. Наприклад.

Ви не хочете розповісти мені, чи зараз відчуваєте себе в групі ризику?

Ризику спалити себе?

Ні. Я…

Жартую.

А.

Я гадала, ми вже вирішили, що я в тій групі. Ви вже вирішили.

Де тоді був ваш брат?

В Італії.

Тож це було досить недавно.

Так. Ви повинні запитувати про те, що хочете знати.

Ви часто не відповідаєте. Особливо коли йдеться про брата.

Я знаю.

Які ще у вас були плани покінчити з життям?

Серйозні плани?

Будь-які. Гаразд, серйозні.

У мене завжди була ідея, що я не хочу, щоб мене знайшли. Якщо ми помремо, і ніхто про це не дізнається, то це наблизить нас до ситуації, коли нас узагалі ніколи не було. Я думала про те, щоб вийти в море на надувному човні з великим підвісним мотором, прикріпленим до транця, і просто пливти, доки не закінчиться пальне. Тоді я пристебнуся до двигуна, закинуся жменею пігулок, повільно відкрию клапани і ляжу на дно човна, щоб заснути. Ще треба, певно, ковдру і подушку. Гумова підлога човна ж холодна.

Знову той холод.

Так.

У будь-якому разі за кілька годин ця штука складеться і потягне вас на дно океану, де ніхто й ніколи не знайде. Та й таке.

Та й таке?

Ага.

Ваше дослідження досі триває?

Я не повинна була все це вам розповідати, так?

Чому ні?

Бо ви лише хвилюватиметеся. Даремно.

Тобто я нічого не зможу з цим вдіяти?

Ну. Не думаю, що з цим можна особливо щось комусь вдіяти.

Попри всю безрадісність ваших поглядів, ви насправді не видаєтеся клінічно депресивною.

Знаю. Ви казали. Переливається мій кубок[57].

Ви переконані, що ваш песимізм ґрунтується на розумінні світу, не дуже доступному іншим людям?

Це каверзне питання?

Я так не думаю.

Я думаю, що люди загалом не дуже добре розуміють світ. Думаю, якби було інакше, нас би тут не було.

Говорите, як дарвіністка.

Говорю. Деякі дарунки небажані. Гадаю, підозра полягає в тому, що наше спільне минуле може гарантувати спільне майбутнє лише тоді, коли ми будемо готові позбутися різноманітних викидів[58]. Одного за одним. Щойно вони з’являються. Позбуватися. Обмежувати. Як завгодно.

Ми наближаємося до світу… цього..? Архатрона?

Я не знаю. Не робіть таке обличчя. Я справді не знаю.

Присутність за брамою. Ви, безумовно, відчули це.

І що ж відчула? Гидкий вітер? Темряву?

Архатрона.

Гадаю, так. Спочатку його звали Імператор. Мені було дванадцять років, і я захоплювалася мовами. Я побачила браму й вартових біля неї. За браму я не могла подивитися.

Вони порадили повернутися назад?

Так.

Як вони це зробили?

Блиснули своїми холодними щурячими очима. Я побачила їх у вічку, яке не повинна була знайти. Але ж я там ніколи раніше не була. Вони здивувалися, побачивши мене. Хай там як, не кожен погляд на світ, що містить лише одне припущення, обов’язково є хибним. Або помилковим. Будь-яка кількість істин, досі не відомих нам, входить у людський вжиток завдяки свідченню однієї людини.

Чи вважаєте ви, що люди загалом досить похмуро дивляться на світ? Але вони просто це замовчують?

Так. А ви так не вважаєте?

Я не знаю.

Люди віддають перевагу долі, а не випадку. Солдати справді вірять, що десь є куля з їхнім іменем. Я гадаю, що більшість людей вірить не тільки в книгу життя, але й у книгу свого життя. Долю можна задобрити, богам помолитися. Але випадковість — це лише випадковість.

А ви вірите в книгу свого життя?

Тільки в тому сенсі, що я сама її пишу. Що, звісно, може бути ілюзією. Хай там як, це навіть не питання. Цього четверга о десятій годині я буду в якомусь місці. Я буду або жива, або мертва. Моя присутність у цьому місці в цей час — це несокрушна впевненість. Сукупність усіх подій у світі. Для мене. Я не буду в іншому місці. Те, що я не знаю заздалегідь, де буду, нічого не змінює.

Несокрушна?

Ще одне південне слівце.

Ви вважаєте себе атеїсткою?

Боже, ні. То були старі добрі часи.

Я не знаю, серйозна це репліка чи ні.

Я знаю. Сама не в курсі. Що я можу вам сказати? Я сучасна дівчина.

Що ж. Я знав кількох сучасних дівчат. Не скажу, що ви особливо підходите під опис. Хочете на сьогодні закінчити?

Я видаюся нещасною? Гадаю, тут треба більше завзяття. У мене все гаразд. Я давно підозрювала, що, можливо, ми просто не здатні уявити собі це епохальне лихо, в якому нас справедливо звинувачують, і вважала щонайменше можливим, що структура реальності приховує в собі щось на кшталт форм, блідим відбиттям яких є наша брудна історія. Я вважала, що щось подібне міг передбачити Платон, але він так і не зміг це сформулювати. Ваш погляд свідчить, що ви нарешті побачили саме зародження божевілля.

Я слухаю. Я так розумію, ви ніколи не бачили Архатрона.

Я й уявити собі не можу, що таке може бути зримим.

Зримим?

Так.

На відміну від видимого?

Я не знаю, чи він видимий. Я лише знаю, що він для мене незримий. Істота чи річ.

Ми вже мали цю розмову. Або подібну.

Я знаю.

Караван іде далі. Це просто якийсь зловісний архетип.

Тривожне відчуття у вбранні.

А архетип чого?

Не знаю. Мені здається, що каталог посилань буде досить довгий.

Хто був першим, Архатрон чи Малюк?

Здоровило. Гадаю, він міг навіть стати причиною появи Малюка.

Малюк колись згадував про нього?

Ні.

Ви колись говорили з братом про Архатрона?

Так. Говорила.

Що він на це сказав?

Він сказав, що думав, що гамівні сорочки виготовляються в одному універсальному розмірі, але він не певен, тому, можливо, є малий, середній і великий розміри, треба перевірити.

Насправді він цього не казав.

Ні. Але це його хвилювало. Він вважав, що люди галюцинують більше, ніж готові визнати. І це не обов’язково означає, що вони намахані. Особливо коли тобі дванадцять, і ти вже намахана за визначенням. Але хай там як, це його хвилювало, і пізніше він вважав, що мій світогляд інфікував мою математику. Ґротендік десь казав, що математика двадцятого століття почала втрачати моральний компас. Боббі вважав такі розмови безглуздими, але коли я запитала його, чи знає він, що мав на увазі Ґротендік, він визнав, що не знає. Тоді, коли Ґротендік пішов з ІВНД, він уже поводився досить дивно, і Боббі подумав, що він міг згубно на мене вплинути — що було неправдою, — і сказав мені подумати, перш ніж подавати свою докторську дисертацію.

Він читав вашу дисертацію?

Він, власне, прочитав три різні чорнові версії.

І він розумів, про що там ідеться?

Досить добре. Він розумів, що з нею не так.

А що ж?

Те, що ніхто не міг її зрозуміти.

Ви зараз серйозно?

Проблема полягала в тому, що, хоча в ній доведено три проблеми теорії топосів, далі йде демонтаж самого механізму доведення. Не для того, щоб показати, що ці конкретні доведення були хибними, а для того, щоб показати, що будь-яке таке доведення нехтує своїми аргументами. Побіжно я розглядаю найобговорюваніші твердження про математичну реальність.

Математика стала для вас сумнівною справою?

Я думала про Девіда Бома. Він написав дуже хорошу книжку про квантову механіку — переважно тому, що Айнштайн майже переконав його, що теорія була хибною. Тому Бом захотів викласти свої думки на папері. Коли він закінчив книжку, то більше не вірив у теорію.

Написання дисертації зробило вас скептиком?

Воно не зарадило.

А брат переймався через ваш душевний стан?

Чи він вважав мене божевільною?

Можна і так.

Намаханою у розмовному чи клінічному сенсі?

У клінічному.

Не думаю. Але, можливо, що довше він думав про це, то більше переймався тим, що я не божевільна.

Що все ще гірше?

Так.

Як те, можливо, що ви маєте рацію.

Не знаю. Боббі все це не подобалося. Я перестала говорити з ним про це. Тоді він уже не вдавав, що його цікавить правда про життя по той бік дзеркала, і його цікавило лише те, як цього позбутися. І тоді ж я не була певна, чи сама цього хочу. Тобто позбутися.

Чому?

Бо я знала те, чого не знав мій брат. Що під поверхнею світу є погано прихований жах, який завжди був там. Що в самій основі реальності лежить глибокий і вічний демоній. Усі релігії це розуміють. Він нікуди не дінеться. І уявляти собі, що зловісні виверження нашого століття є або випадковими, або вичерпали себе, — дурість.

Ви розповідали про це братові?

Так.

І що він на це?

Він нахилився і приклав руку до мого чола. Ніби перевіряв, чи немає в мене температури.

Серйозно?

Так.

Ви були не в захваті?

Ні, я була у захваті.

Він, напевно, переймався тим, що ви не отримаєте докторський ступінь.

Так. Так і було.

Так ви, зрештою, подали дисертацію на захист чи ні?

Ні, я навіть не склала всіх іспитів. Мені здається, що теорія множин прирекла мене на вигнання. Пуанкаре казав, що це хвороба. Гільберт — що це рай. Принаймні якщо додати її до загального доробку Кантора того часу. Але саме Ріман спустився туди, щоб реально копати. Не один математик, який бачив, до чого веде Ріман, зрозумів, що його наміром було вбити кілок у серце Евкліда.

І чому він так вирішив?

Бо той йому не подобався. Йому не подобалися його дружина, діти і пес.

Гадаю, це пов’язано з аксіомами?

Ні, це пов’язано з реальністю. Ми починаємо з точки, яка не має вимірів, а отже, не має реальності, й виводимо з неї лінію. А може розтягування чогось закінчитися чимось? Це треба сказати. Це не можна продемонструвати.

А Ріман це продемонстрував?

Якщо можна так сказати. Заведено вважати, що трикутники Рімана, які перевищують суму ста вісімдесяти градусів, є артефактом кривизни Землі. Але ці фігури — абстракції. Вони не існують на Землі. Ну, але ж вони можуть існувати в космосі. А космос вигинається. Так, він такий. Але Ріман цього не знав.

Не певен, що розумію вашу точку зору.

Ви ж не каламбурите, ні? Усе гаразд. Інші теж не розуміють. Треба рухатися вперед.

Де вона зараз? Ваша дисертація.

На якомусь звалищі.

Справді?

Справді.

Але ж ви її могли б відновити.

Могла б. Але не буду.

Ваш брат не був проти?

Був. Він засмутився.

Хоча він казав, що ваша дисертація безглузда.

Він не казав, що вона безглузда. Аргументація в ній переходила від формального до структурного, а потім брала під сумнів усю дисципліну.

Я не певен, що розумію, до чого ви ведете.

Я знаю. Зрештою дисертація загрузла в питаннях, як те, про що йшлося, коли досліджуєш природу форми і фігури. Останній розділ називався «Престиж». Наприкінці навіть не було жодного QED[59].

А це математичний термін? Престиж?

Ні, це термін для третьої частини магічної вистави. Він описує момент, коли жінка, яку ми щойно бачили розрізаною навпіл, виходить на сцену цілою і кланяється глядачам.

Ви порівнювали свою математику з виступом мага?

Так.

Але ж ви не вірите, що математика — це магія?

Мені здається, що це магія, якщо ми її не розуміємо. Що більше дізнаєшся, то менш магічною вона стає. Потім, коли ми розуміємо, що є певний сенс, який ти ніколи не зрозумієш, вона знову стає магічною. Більшість людей примиряються зі своїми демонами. Однак не всі. Юнґ розповідає про випадок, який, здається, вказує на те, що аномальні психічні стани — це не хвороба, а захист від гіршої хвороби. Ми знаємо, що свідомість не згасає ніколи, окрім як після смерті. У нього був пацієнт у Бурґгельцлі, який захворів на серйозну хворобу, поки лежав у комі. Аж поки він нарешті не сів у ліжку і не почав віддавати накази медсестрам. І так тривало до повного одужання. А потім він знову заснув. І більше ніколи не прокинувся. Я навіть не знаю, чи ця історія правдива. Напевно, так. Бодай тому, що вона видається розумнішою за Юнґа. Який, мабуть, найняв когось, щоб написати за нього іспит з математики в медичній школі. У будь-якому разі відповідь — так. Я таки думаю, що його підіслали. Бо інакше не злічити того, що не сходиться.

Перепрошую. Я не розумію.

Малюка.

А. Так. А хто його підіслав?

Не знаю. Він не більш таємничий, ніж найглибші питання про будь-яку іншу реальність. Або математику. Якщо вже на те пішло. Фігури, що обертаються у безіменній порожнечі. Врятовані з похмурого моря незліченного. Час закінчився.