Стелла Маріс

IV

Доброго ранку.

Доброго ранку.

Як почуваєтеся? Ви наче трохи похмура.

Похмура?

У вас є все необхідне?

А можете конкретизувати?

Вибачте. Я просто хотів запитати, чи вам достатньо комфортно. І чи можу я вам чимось допомогти.

Чому б нам просто не почати?

Я пропоную це не лише з увічливості.

Гаразд. Тоді як щодо сітки для пінг-понгу?

Ви граєте в пінг-понг?

Ні.

Загальне правило — намагатися мінімізувати ймовірність того, що пацієнти можуть завдати собі шкоди. Тому в цьому нам треба бути досить прискіпливими. Ніяких ременів, мотузок або чогось подібного. Скло, гострі предмети.

Отже, дзеркала з неіржавної сталі.

Так.

А ви часто знаходили пацієнтів, які звисали з сіток для пінг-понгу?

Ні, але таке, мабуть, колись сталося. Десь. А як щодо того, що я можу щось для вас попросити, не створюючи зайвого клопоту?

Не вийде. Або сітка, або нічого.

Перепрошую. Про що б ви хотіли поговорити?

Не знаю. Поставте мені три запитання, а я поставлю вам три запитання.

Гаразд.

Гаразд?

Звісно.

Хто перший?

Можете ви.

Добре. Можна будь-що питати?

Думаю, так.

Добре. Як звати вашу дружину?

Едвіна.

Жартуєте? От лайно. Перепрошую, я не повинна була цього говорити.

Усе гаразд.

А є якісь зменшувальні імена?

Ед.

Ви звете свою дружину Ед?

Так. Це вже третє запитання.

Та ну.

Гаразд. Ще одне.

Скільки років ви одружені?

Одинадцять. Якщо загалом. Після розлучення я три роки був холостяком. Потім ми знову одружилися і відтоді разом. Яке це вже питання?

Чому ви розлучилися?

Ви вже запитували.

Знаю. Ви погано поводилися?

Це трохи особисте питання.

Таки погано?

Досить. Моя черга.

Ви не відповіли. Ви кудись ходите з дружиною разом?

Так. Звісно.

Куди ви ходите?

Повечеряти. Іноді з друзями. У кіно. У нас є абонемент у філармонію. Ходимо в боулінг.

Ви не ходите в боулінг.

Ні. Тепер моя черга.

Гаразд. Уперед.

Це був просто жарт. Боулінг.

Боулінг — це не жарти. Я люблю боулінг. Боулінг — це моє життя.

Я так не думаю. Ви ведете щоденник?

Ні.

І ніколи його не вели?

Я не казала, що ніколи його не вела.

Але не останнім часом?

Так, не останнім. Ви коли-небудь читали щоденник пацієнта?

Ні.

Гадаю, це може бути корисно.

Ви просто хочете знати, чи я чесний. Скільки вам було років, коли ви навчилися читати?

Чотири.

Мама навчила?

Не зовсім. Я навчилася, дивлячись на текст разом з нею, коли вона читала мені перед сном. Вона злякалася, коли зрозуміла, що я вмію читати. Але ж провина була ваша, так?

Ви про розлучення?

Так.

Так. Моя.

А потім вона прийняла вас назад. Через три роки.

Так. Милосердно.

Ви благали її на колінах?

Ні. Гадаю, тепер моя черга.

Але ви до неї віддано залицялися, так?

Так.

Гаразд.

У вас немає друзів. Це означає, що ви вважаєте людей занудами?

Ні. Люди мене постійно дивують.

І я?

Гадаю, ви вже про це запитували. Скажімо так, ви мене не лякаєте.

Ви з кимось зустрічалися?

О Боже. Зустрічатися?

Так.

Я не зустрічаюся з людьми.

Ніколи?

Ніколи.

Я сприймаю це як ваше свідоме рішення. Можу я запитати, як ви його ухвалили?

Питайте. Я ваше створіння.

Я так не думаю.

Чоловік, якого я хотіла, не хотів бути зі мною. На тому й усе. Я не могла перестати любити його. Тож так і закінчилося моє життя.

Загадкова людина.

Так.

Навряд чи це хтось, кого я знаю. Але, можливо, це хтось, про кого я чув?

Я вважаю за краще про це не говорити.

Але я певен, що у вас мали бути залицяльники.

Як химерно, оце. Залицяльники. А це поняття включає п’яних селюків, які намагаються помацати жінок на танцях?

Не думаю. Я бачу, що вам некомфортно.

Більше, ніж зазвичай?

Думаю, так. Повернімося до чоловіка, якого ви кохали. Коли це було?

Якого я кохаю.

Добре, кохаєте.

Може, змінимо тему?

Гаразд.

Я не викликала такого великого інтересу, як ви думаєте. Я мала прийняти той факт, що люди мене трохи бояться. І на додачу ще тягар божевілля, звісно. Чому у мене таке відчуття, що ви не хочете облишити цю тему?

Вибачте. Гадаю, мушу сказати, що я здивований, почувши, як ви називаєте себе божевільною людиною.

Я не казала, що так себе називаю. І все ж, якщо я наполягатиму на своєму здоровому глузді, вам доведеться зважити на джерело цього твердження. І, звісно, не дивно, що люди в кімнатах з м’якими стінами мають світогляд, несумісний зі світоглядом тих, хто їх туди помістив.

Ви ж не стверджуєте, що ці два світогляди мають однакову легітимність?

Гаразд.

Що гаразд?

Я не стверджую, якщо це для вас проблема.

Я відчуваю, що ми далі відходимо від теми.

Якої саме?

Ви.

Що ж.

Мені здається, що відчуття чужості — на відміну від простого відчуття відчуження — досить поширене серед пацієнтів з психічними розладами.

Або серед чужинців.

Є класичний топос, коли вбивця на мить бачить себе в дзеркалі. Раптом він бачить божевільну постать, забризкану кров’ю, яка розмахує сокирою, і розуміє, що дивиться на себе. У цій історії зазвичай вбачають зв’язок із пригніченою совістю. Як би ви це інтерпретували? Що тут розкривається?

Схильність до мелодрами? Можна запитати вас дещо?

Гаразд.

Чому ви дозволяєте мені грубо чіплятися до вас?

Не знаю. А я дозволяю?

Неважливо. Світ, у якому ви живете, тримається на колективних угодах. Ви коли-небудь думали про це? І є надія, що правда про світ певним чином ґрунтується на нашому спільному досвіді про нього. Звісно, історія науки, математики та навіть філософії суттєво суперечить цій ідеї. Інновації і відкриття за визначенням протистоять спільному розумінню. Треба бути обережним. А ви як вважаєте?

Не знаю. Я не певен, що розумію ваші погляди.

У мене немає поглядів. Раніше були. Тепер ні. Хоча мушу визнати — знову — що соліпсизм завжди видавався мені досить беззаперечною позицією.

Чи хотіли б ви переглянути лікування? Я певен, що є варіанти, які ви не розглядали.

Ви товчете воду в ступі.

Ви так насправді й не сформулювали своїх заперечень.

На ваше задоволення.

Як забажаєте.

Ви не знаєте, що таке антипсихотики, і не знаєте, як вони діють. Або чому. Зрештою, все, що ми маємо, — це видовище пізньої дискінезії, яка тримається за стіну, рухаючись уперед. Смикаючись, пускаючи слину і бурмочучи. Звісно, для тих, хто прямує до порожнечі, існують проміжні станції, де новини раптом стають зовсім похмурими. Можливо, їх раптово морозом всипле. У світі є дані, доступні лише тим, хто досягнув певної глибини страждань. Ми не знаємо, що там, якщо нас там не було. Тоді як радість навряд чи навіть вчить вдячності. Задумлива тиша.

Просто тиша.

Якщо облишити цю загальну порожнечу, здається, що існує певна стеля для добробуту. Здогадуюсь, що бути щасливим можна лише до певної межі. Тоді як здається, що смуток бездонний. Кожне глибше нещастя — це немислимий раніше стан. Кожне свідчить про те, що далі ще гірше.

Якщо я правильно пам’ятаю, ми, здається, починали на веселішій ноті.

Перепрошую.

Цікаво, чи могли б ви знайти слова для того, що вас найбільше турбує? Незважаючи на всі наші балачки, я досі маю слабке уявлення про ваше життя.

Розслабтеся, докторе. Ми прямуємо до цілком гіпотетичного світу, ми вдвох. Ми станемо щасливіші, коли туди потрапимо.

Доведеться повірити вам на слово. Ви досі граєте на скрипці?

Ні.

Але ж ви грали раніше?

Зрідка.

Не могли знайти час, щоб попрактикуватися?

І не шукала.

Як думаєте, наскільки хорошою скрипалькою ви могли б стати?

Була б принаймні у першій десятці.

У світі?

Так. У світі. А де ще?

Як ви дізналися, що так добре знаєтеся на математиці?

Таке просто знаєш. Питання навіть не виникає.

Як думаєте, музика має терапевтичний ефект?

То мені варто вертати до минулих літ?

Я просто запитав.

Гадаю, це залежить від музики.

«Сила, здатна вгамувати лютого тура».

«Натуру».

Перепрошую?

«Сила, здатна вгамувати люту натуру». І, власне, правильніше «чари, здатні вгамувати»[41].

Точно?

Господи.

Перепрошую. Ви сумуєте за скрипкою?

Так. Дуже сильно.

Як думаєте, чи маєте ви схильність позбавляти себе речей, які насправді вас у житті підтримують?

Гадаю, це психологія. Я не знаю відповіді на ваше питання. І що? Чи є у мене схильність? Чи є вона у нас? Як такий нахил може співвідноситися з власним бажанням світу позбутися таких речей? Здається, я розумію ваше запитання. Ми це вже проходили. Можливо, це наш забобон, що якщо ми просто відмовимося від того, що нам подобається, то світ не забере того, що ми по-справжньому любимо. Що, звісно, дурниця. Світ знає, що ми любимо.

Цікаво.

Я вже давно перестала перепрошувати за себе. Що мені казати? Перепрошувати за те, що я така, яка є? Я дуже мало з цим пов’язана. Щодо вашого запитання — поступаючись моїй пристрасті до огульних узагальнень — я могла би сказати, що те, що має присмак заморочки, найчастіше є погано сформульованою тезою. Що, гадаю, я вже пропонувала раніше. Насправді ж це просто досить убоге перефразування Вітґенштайна. Не знаю. Можливо, ми могли б поговорити про щось інше.

А мені й про це подобається.

О Боже.

Я просто дражнюся. Хто така міс Вівіан?

Вона була жінкою похилого віку. Худа. Ексцентрична. Яскравий одяг, кілька шарів макіяжу. Потертий хутряний палантин. Вона дивилася на вас крізь лорнет зі стразами й курила сигарети з мундштуком кольору слонової кістки.

Ви говорите про неї в минулому часі.

Я доволі давно її бачила.

Вона була одним із номерів програми Малюка?

Ні.

Ви говорили з нею?

Звісно. Ми сідали й говорили. Вона була дуже нещасна. Її макіяж ставав помережаний сльозами. Або в її випадку — поритий.

Чому вона була нещасна?

Через дітей. Вона зазвичай плакала через дітей.

Дітей?

Так.

Яких дітей?

Не знаю. Думаю, через усіх дітей.

Чому це вас особливо цікавило?

Бо я безперервно кричала перші два роки свого життя.

Безсумнівно, це вагома причина. А ви знаєте, чому саме вона плакала через дітей?

Вона не розповідала. Крім того, що вони були нещасливі. Ви впевнені, що хочете про це поговорити?

Вам вирішувати. Але так. Я б хотів.

Вона надовго зникла. Я з подивом виявила, що скучила за нею. Вона мені снилася. Я думала, що її змусить повернутися те, що я скучила за нею і хотіла з нею поговорити. Але цього не сталося. Про що був той сон?

Перепрошую?

Я просто за вас поставила наступне запитання.

Гаразд. Про що був той сон?

Про крикливих дітей. Коли я прокинулася, вони досі кричали. Тільки ніби здалеку. Але я не думаю, що вони перестали. Я просто більше їх не чула. Я не так багато часу проводила з немовлятами. Але мені стало цікаво, чому вони постійно кричать.

Думаю, діти кричать з різних причин. Хіба ні? Бо вони мокрі, бо вони голодні.

Я думала, що йдеться про щось більше. Тварини стогнуть, коли їм голодно або холодно. Але вони не починають кричати. Бо це погана ідея. Що більше від тебе шуму, то більше ризиків, що тебе з’їдять. Якщо не можеш втекти — мовчи. Якби птахи не могли літати, вони б не співали. Коли ти беззахисний, то тримай свою думку при собі.

Звучить метафорично.

Це лише біологія.

Гаразд.

Що вражало в цьому крику — так це туга. Тому я почала звертати увагу. На автобусній зупинці завжди були немовлята, і вони завжди кричали. І це не були легкі скарги. Я не могла зрозуміти, як найменший дискомфорт може набувати форми агонії. Жодна інша істота не є такою чутливою. Що довше я думала про це, то ясніше мені ставало, що почутий мною плач, — це лють. І найдивовижнішим було те, що ніхто, здається, не вважав це дивовижним. За винятком міс Вівіан. Звісно, завжди можна вказати на те, що хай якою милосердною, доброю і турботливою була міс Вівіан, вона все одно лишалася навіженою старою. Проблематичної реальності. Тож я тримала це при собі. Але я не думаю, що ми коли-небудь говорили про це. Вона одразу починала плакати і трясти головою. Я думала, що якщо вона поклала на мене цей тягар, то, ймовірно, очікувала, що я щось з цим зроблю, але все почало ускладнюватися. Я думала про це. Дитячу лють, здавалося, неможливо пояснити інакше, як порушенням якогось глибокого і вродженого договору про те, яким світ має бути, але яким він не був. Я зрозуміла, що те, як діти грубо зазнають на собі впливу світу, і є світом.

А ви не вважаєте, що це трохи надумано?

Вважаю.

Звідки дитині знати, яким світ має бути?

Вона має такою народитися. Почуття справедливості притаманне всьому світу. Усім ссавцям так точно. Собака чудово знає, що правильно, а що ні. І він цьому не навчився. Він народився з цим. Хочете ще більше надуманого?

Сказали «А», то що вже.

Більш надуманим було б розуміння того, що ідея справедливості й ідея людської душі — це дві форми одного міркування.

Ви ж не щойно це придумали.

Ні.

А як щодо тварин?

Вони не кричать. Звісно, «надуманий» може саме по собі бути синонімом до «психічно неврівноважений». У будь-якому разі це веде безпосередньо до наступного питання.

Якого ж?

У якому віці в житті дитини лють перетворюється на смуток?

Я не знаю. Не думаю, що Піаже[42] розглядає це питання. Або те, чому це стається.

Здається, я знаю чому. Несправедливість, через яку діти так божеволіють від горя, непоправна. З іншого боку, лють — це коли ми віримо, що щось можна виправити. Все інше — це журба. Якоїсь миті вони це розуміють.

Мені здається, що концепція про вроджене почуття справедливості навряд чи переконлива. Те, що діти мають його від народження.

У них майже нічого більше немає. Страх упасти. Гучних звуків. Любов до материнських грудей. Все інше — лише потенціал. Схема вже є, але ще нічого не з’явилося. Вроджене та добре сформоване — рідкісне. І примітивне. І необхідне. Коли ви чуєте, як дитина ридає і каже, що це несправедливо, ви завжди чуєте правду.

А міс… Вівіан же?

Вівіан.

Міс Вівіан. Її підіслали розповісти вам це?

Я не знаю. Я завжди підозрювала, що просто повинна це зрозуміти, перш ніж зможу перейти до наступної проблеми.

А яка ж наступна проблема?

Це не так просто. Я не претендую на те, що дуже добре розбираюся в цьому. Якби хтось сказав, що світ сам по собі містить протиотруту від усього, що в ньому тривожить, я б не вважала це абсолютно хибним. Але в основі лежить ідея про те, що у світі існує порядок, який не залежить від нескінченної проблематики вирішення його останньої ітерації.

Я не певен, що розумію. Звучить дещо платонічно.

Я знаю. Але я маю на увазі не те, що існує реальність, сприйняття якої є лише її тінню, а те, що існує реальність, достатньо міцна, щоб підтримувати власні нескінченні експерименти.

Ви прийшли сюди із зубною щіткою. Навіщо? Ну. І ще з сумкою готівки.

Я не знаю. Я завжди вела досить аскетичний спосіб життя. Боббі возив мене за покупками, але одяг потім просто висів у шафі. Гадаю, мені було дуже важко відмовитися від Аматі.

А ви відмовилися?

Не знаю. Я б ще хотіла пограти. Це бажання завжди в мені. Коли я вперше почула Баха, то відчула себе наче поза своїм тілом. Десь у віці десяти років. Пам’ятаю, я побачила, як сиджу на дивані у вітальні. І слухаю. Я навіть і не подумала, що це дивно.

У вас були інші подібні випадки?

Не від музики. Але той випадок мене змінив. Ніби якийсь ключ повернувся в замку. На фізичному рівні. Я стала іншою людиною.

Якщо не від музики, то від чого?

Якось мене вжалили оси, і я побігла на кухню й побачила, як Баеллен наближається і схиляється наді мною. Я лежала на підлозі й могла бачити себе, що лежить і дивиться на себе внизу. Я подумала, що помру, але якось невиразно. Баеллен поклала мені на обличчя лід, загорнутий у рушник, і невдовзі я вже сиділа.

Хтось колись сказав, що біль — сировина для мистецтва. Це стосується і музики?

Не знаю. Я ніколи не писала музику. Але гадаю, що це може бути правдою.

А як щодо математики?

Математика — це лише піт і важка праця. Хотілося б, щоб це було романтично. Але це не так. У найгіршому випадку є звукові натяки. Але встигати важко. Ми не наважуємося спати й іноді не лягаємо дві доби, але нічого хорошого. Ми ухвалюємо рішення, але раптом виявляємо, що є ще два, які чекають на ухвалення, а потім чотири, а тоді вісім. Ми повинні змусити себе зупинитися і повернутися назад. Щоб почати знову. Ми не шукаємо краси, ми шукаємо простоти. Краса приходить пізніше. Коли ми вже все зіпсували.

І воно того варте?

Як ніщо інше у світі.

Що ви вважаєте єдиним необхідним дарунком?

Віру.

Ви навіть пожвавилися.

Що ж. Ви мене підманули.

І ви думаєте, що вона сильно відрізняється від музики? Математика.

Музичні принципи, якими послуговувалися такі композитори, як Бах… Гаразд. Немає таких композиторів, як Бах. Є тільки один Бах. Але якщо на мить знехтувати цим, то можна сказати, що ці принципи можуть вивчити і неспеціалісти. Вони існують для того, щоб їх вивчати. Або ні. Вони просто існують незалежно від того, чи буде колись написана перша нота. Хіба це не правда?

Звучить як платонічна музика. На мій погляд.

Так. Принаймні так погано. Шопенгауер вважав: якщо весь усесвіт зникне, музика залишиться. Принципи і є музикою. Без цих принципів ми маємо лише шум. Коли чуємо фальшиву ноту, ми здригаємся. Ми всміхаємося, плачемо або йдемо на війну. Чи могли б ви це пояснити? Як ми знаємо, що хтось танцює? А якщо вони танцюють не в такт музиці?

Я не знаю.

Ні. Але цей набір принципів — гадаю, я маю назвати їх законами, законами музики — самодостатній і завершений. Вони відомі, й інших більше не буде. Чи стосується це математики? Чи існує велика об’єднувальна теорія математики? Друга проблема Гільберта[43]? Мрія Кантора? Це здається вкрай малоймовірним. Ленґлендс чи не Ленґлендс. І все ж хіба не повинно бути бодай опису математики? І якою вона є, і якою має стати. Я хотіла займатися математикою. Але я й хотіла її розуміти. А цього ніколи б не сталося. Я навіть не могла сформулювати питання.

Я здивований, що розуміння математики виявилося вам не до снаги. Це непокоїть більшість математиків? Чи вони просто роблять розрахунки?

Гадаю, для більшості це швидкоплинне занепокоєння. У кращому разі.

Ви сказали, що математика — це здебільшого наполеглива праця. Але я досі не знаю, як ви нею займаєтеся.

Так. Спочатку треба роззутися і зняти шкарпетки. Щоб мати одночасний доступ до десяткової системи числення.

Звідки ви знаєте, що я вам не повірю?

А звідки ви знаєте, що не варто? Головне питання полягає не в тому, як ми займаємося математикою, а в тому, як це робить підсвідомість. Як так виходить, що вона розбирається в цьому явно краще за нас? Ми намагаємося розв’язати математичну задачу, а потім відкладаємо її на деякий час. Але задача нікуди не зникає. Вона знову з’являється під час обіду. Або коли ми в душі. І каже: Поглянь. Що думаєш? А потім ми дивуємося, що вода в душі стала холодною. Або суп захолов. Чи це означає займатися математикою? Боюся, що так. Як вона це робить? Ми не знаємо. Я ставила це питання дуже хорошим математикам. Як підсвідомість займається математикою? Деякі замислювалися над цим, деякі — ні. Здебільшого вони, здається, вважали, що навряд чи підсвідомість робить це так, як це робимо ми. Однак мене здивувало те, з якою безжурністю вони зустріли цю новину. Нібито саму суть математики щойно не затягнули під їхнім носом на лаву підсудних. Дехто подумав, що якщо підсвідомість знає математику краще за нас, то вона повинна нам про це сказати. Ну, можливо. А може, вона вважає, що ми недостатньо розумні, аби це збагнути.

Я не впевнений, що розумію, як воно спрацює.

Ніхто не розуміє. Іноді виникає чітке відчуття, що займатися математикою — це здебільшого просто згодовувати підстанції дані й чекати, що з цього вийде. Я навіть не впевнена, що так уже й мудро довіряти все пам’яті. Те, що ми вводимо, лишається зафіксованим. Так, щоб махінації підсвідомості такими не видавалися. Я не люблю нічого записувати. Це добре? Я не знаю. Ґротендік усе записує. Віттен нічого не записує. Але мені здається, що для більшості людей те, що вони не занотовують, дає їм свободу шукати нові аналогії. Вони роблять свою справу і час від часу повертаються, щоб нам відзвітувати. Записане твердження — або рівняння — це як вказівник. Проміжна станція. Вона повідомляє нам, де ми перебуваємо, і дає нам нову відправну точку. Дірак малює картини. Навряд чи він вірив, що існують графічні зображення сутностей настільки малих, щоб стягнути частинку світла, але у нього була інженерна освіта, і вона не давала йому спокою. Дивацтва стають у пригоді. Люди, які добре рахують на справжній рахівниці, можуть також добре рахувати і на уявній.

Це правда?

Ні. Я все вигадала. Господи.

Перепрошую. Але, думаю, я вперше чую опис того, як підсвідомості надається така автономія.

Що ж. Вона вже давно сама по собі. Звісно, її єдиний доступ до світу — через наш сенсоріум. Інакше вона б блукала в темряві. Як наша печінка. З історичних причин вона не бажає з нами розмовляти. Вона віддає перевагу драмі, метафорі, образам. Але вона нас чудово розуміє. І не має жодних інших причин існувати, окрім нас.

Чи є у нас робочі стосунки з підсвідомістю? Це обопільна домовленість?

Ні. Не будемо перебільшувати.

Чи можемо ми її ігнорувати?

Звісно. Якщо забажаємо. Можна назвати це переходом на ручне керування. Звісно, це не завжди хороша ідея.

Ви обговорювали ці ідеї з іншими терапевтами?

Не дуже. Їм швидко набридало.

І що вони казали? Якщо їм не дуже набридало.

Нічого. Вони записували мої відповіді. Або просто записували. Або я змінювала тему.

Як зараз.

Ні. У нас поки все гаразд.

Гадаю, що ваші заперечення проти душолікарів мають довгу історію.

Усе так.

На що ви найбільше скаржитеся?

Не знаю. Можливо, на їхній брак уяви. Їхня плутанина категорій, на які вони схильні групувати своїх пацієнтів. Ніби назва і ліки — це те саме. Те, як вони ігнорують повну відсутність ознак, що підтверджують навіть найменшу ефективність їхньої терапії. В іншому з ними все чудово.

Це обнадіює.

Хай там як, це приємне домашнє господарство, яке ви для себе створили. Здавалося б, порушена тема — реальність, і це саме по собі досить кумедно. Втім, ви, ймовірно, завдаєте лише мінімальної шкоди. Якщо ви допомагаєте пацієнтам бути одягненими, нагодованими і не виходити на вулицю — це вже добре.

Малюк. Він намагається на вас впливати? Каже вам, що робити? Я вже питав про це раніше, але досі не з’ясував.

Я зв’яжуся з вами пізніше.

Перепрошую?

Мені доведеться придумати іншу відповідь. Я впевнена, що він давав мені поради, що мені робити. Час від часу. Що ж до впливу на мене, то навіщо б інакше він з’являвся?

Як ви вважаєте, голос може змусити людину вчинити самогубство?

Ви підозрюєте, що Малюк поступово підштовхував вашу підопічну до краю?

Просто питаю.

Якщо людина має слухові галюцинації, вона неминуче встановлює певний зв’язок з цим голосом. Більшості самогубців не потрібен голос. Однак змушує замислитися те, що у тваринному світі рівень самогубств залежить від рівня інтелекту, і можна було б поцікавитися, чи стосується це не лише окремих осіб, а й цілих видів. Я б поцікавилася.

Як ви думаєте, є щось спільне між самогубцями? Якийсь спільний менталітет?

Так. Їм не подобається тут перебувати.

Що ж.

Я граюся в розумницю. Бо я не в найкращому гуморі. Впевнена, ви це помітили.

Хочете зробити паузу?

Усе гаразд.

Добре.

Я припускаю, що, якщо світ — це наш конструкт, то обговорювати його крізь призму його ж автономії буде непевною справою. Це сприйняття, і тому я не знаю, що б означало, що він має власне життя. Я б сказала, що у нього його немає. У нього є наше життя. А потім немає.

Ви щось подібне говорили раніше?

Гадаю, так.

Іншим терапевтам?

Так.

Як вони відреагували?

Ніяк.

І що ви тоді зробили?

Не знаю. Вряди-годи я сміялася.

Але ж ви казали це серйозно?

Так.

А вони що на це?

Ви й самі знаєте.

Вони це записали?

Так.

І що вони записали?

Хто знає? У пацієнтки, ймовірно, гебефренія. Хай там як, усе це стало менше мене турбувати. Я не могла сприймати їх серйозно.

Чому це стало менше вас турбувати?

Через більші турботи.

Я ніколи не знаю, наскільки серйозно ставитися до таких зауважень.

Я знаю.

Коли ви приймали антипсихотики, відвідини припинилися?

Відвідини?

Так.

Звучить як релігійний досвід.

Перепрошую.

Твердження про те, що препарати можуть перебудувати світ на щось на кшталт об’єктивної реальності, є таким же безпідставним, як і сама об’єктивна реальність. Думаю, тоді я сказала, що у мене не більше причин вірити в змінений препаратами стан розуму, ніж у незмінений.

І ви б не хотіли спробувати інші ліки?

Ви вже питали.

Гаразд. А якщо хтось увійшов би до кімнати, коли там був Малюк, чи побачив би він його?

І це теж. Мабуть, ні.

Але це не точно?

Не знаю.

Якби вони приймали препарат реальності, як і всі ми, то, думаю, ні.

Мабуть, ні.

Хочете зробити перерву?

Так. Може, покуримо?

Чому ні.

У вас немає з собою?

Ні.

Ви зберігаєте сигарети в нижній шухляді? Щоб ніхто не міг їх узяти?

Дотепер щастило.

Дякую. А попільничку ви принесли?

Так. Ви можете забрати їх із собою, якщо хочете.

Та ні, не треба. Я не затятий курець.

Розслабляє?

Не знаю. Можливо, це неправильно.

Справді?

Так.

Скільки вам було років, коли ви викурили свою першу сигарету?

Три.

Неправда.

Так. Але не набагато більше. Я вкрала у дядька сигарету з пачки, що лежала на журнальному столику, взяла на кухні сірники, пішла до коптильні й закурила. Мені було десь шість.

Вам стало погано?

Пам’ятаю, що голова йшла обертом. Але я подумала, що якщо це роблять дорослі, то має бути причина.

Щось мені підказує, що такий погляд проіснував недовго.

Я не думаю, що більшість дітей серйозно замислюються над тим, що одного дня вони стануть дорослими. І що вони будуть виглядати саме так.

А ви замислювалися?

Так.

І?

Я не бачила виходу з цього.

Коли ви вперше подумали про можливість самогубства?

Серйозно подумала?

Серйозно подумали.

Можливо, я навіть не знаю, що це означає. Коли я була молодшою — років десять, одинадцять — я побачила такий собі сон наяву, який мене дуже налякав. А потім я зрозуміла, що це і не яв, і не сон. А щось інше. У мене не було підстав вірити, ніби те, що я бачила, не існувало, і якщо ця реальність була для нас невідомою, це робило її не менш загрозливою, а навпаки.

І про що був сон? Чи видіння, чи що воно?

Я дивилася на світ крізь щось схоже на вічко у дверях, за якими біля брами стояла варта, і я знала, що за цією брамою було щось жахливе, що мало наді мною владу.

Щось жахливе?

Так. Буття. Присутність. І що пошуки притулку і завіту серед нас були лише для того, щоб уникнути цього зловісного, якого ми нескінченно боялися, хоча нічого про нього не знали.

Скільки вам тоді було років?

Десять. Гадаю, десять.

Це видіння у вас ще повторювалося?

Ні. Там більше не було на що дивитися. Вартові брами побачили мене і почали жестикулювати між собою, а потім стало зовсім темно, і я більше ніколи його не бачила. Я назвала його Архатроном.

Цю присутність за брамою?

Цю присутність за брамою.

Приховану від очей?

Так.

І нічого не змінюється?

Нічого не змінюється. Хотіла б я, щоб це був сон, від якого можна прокинутися. Хотіла б я мати можливість його забути, але не можу. Хотіла б я бути такою, як раніше, але вже ніколи не буду.

Що ще?

Це все. Всім відомо, що самогубство завжди доступне. Не так багато людей роблять цей вибір. Ніцше каже, що це може допомогти пережити чимало поганих ночей. Сама ідея. Але лише для небагатьох. Люди дуже прив’язані до свого життя.

Але не всі.

Ні.

Спробуємо зайти з іншого боку.

Обережно на повороті.

У вас ніколи не виникало відчуття, що Малюка і його партнерів призначили бути біля вас?

Призначили?

Так.

Хто?

Не знаю. Можливо, це якось пов’язано з питанням, чи є у них інші клієнти.

Можете поцікавитися цими клієнтами. Розмістіть оголошення в рубриці знайомств.

Гадаю, мене просто вражає те, що така добре описана постать, як Малюк, має щось на кшталт портфоліо. Я досі й гадки не маю, що ви про нього думаєте. Мозок, мабуть, витрачає багацько енергії, щоб створити такий конструкт. Що й казати вже про його старанну підтримку впродовж багатьох років. Що, на вашу думку, варте таких витрат?

Не знаю. Лажа, скажіть?

Ну. Щось таке.

Для того, щоб вести з вами таку розмову — будь-яку розмову, гадаю, — мені доводиться йти на низку поступок не лише вашому світогляду, а й конкретній формі світу, яку ви бачите з вашого місця в ньому. Я можу собі це дозволити. Але проблема в тому, що для вас це ніколи не було питанням світогляду. І вас ніколи не турбує той факт, що ви цілком нормально обговорюєте доволі специфічні речі. Можливо, все полягає у вашій наївності? Ви можете відповісти: Добре, а як інакше ми могли б їх обговорювати? Але коли йдеться про химери, хіба ми не стаємо за визначенням на хиткий ґрунт? Мені досить рано спало на думку, що Малюк з’явився не для того, щоб щось надати, а для того, щоб щось тримати на відстані. І при цьому вся справа підводиться під рубрику єдиної реальності, яка залишається недосяжною. Уночі я прокидаюся у своїй кімнаті й лежу, слухаючи тишу. Ви питаєте, де вони. А я не знаю, де вони. Але не можна сказати, що їх ніде немає. Ніде, як ніщо, потребує підтвердження свого існування свідком, якого воно не може забезпечити за власним визначенням. Ви не хотіли б визнавати, що ці істоти мають власну волю, але якщо вони не мають чогось на кшталт автономії, то в якому сенсі ми можемо сказати, що вони існують? Я не маю сили змусити їх з’явитися чи зібрати речі й піти. Я не говорю від їхнього імені, не стежу за їхньою гігієною чи гардеробом. Я сказала, що вони не відрізняються від живих істот, але правда полягає в тому, що їхня реальність набагато більше вражає. Не лише Малюка, а всіх їх. Їхні рухи, їхня мова, їхні кольори, складки їхнього одягу. В них немає нічого казкового. Усе це не дуже допомагає, так? Ну, люди не слухають божевільних. Поки ті не скажуть щось смішне.

Думаєте, я вас слухаю?

Ваша класична божевільна. Ви вже питали мене раніше.

І як ви раніше відповіли?

Дайте я загашу.

Ось.

Дякую. Ви молодчина. А тепер ваше запитання.

Що він тримає на відстані?

Малюк?

Малюк.

Не думаю, що тут є проста відповідь. Якщо світ сам по собі — це жахіття, то нічого не можна виправити, і можна лише захистити себе від його споглядання.

Як це може допомогти? Я не розумію.

Вибачте. Але більше мені додати нічого.

Ви прокидаєтеся і знаєте, що вони десь там. Ці істоти. Але ваше пояснення звучить трохи філософськи. Якщо це взагалі пояснення.

Знаю. Можете просто запитати, що химери роблять у свій вихідний.

Так. Можна. Берклі досі є частиною вашого життя?

Усе в моєму житті є частиною мого життя. Я не можу дозволити собі розкіш щось забути. Десь до восьми чи дев’яти років я не усвідомлювала, що все зникає. Коли люди казали, що вони чогось не пам’ятають, я думала, ніби це означає, що вони не хочуть про це говорити. Там, де я живу, нічого не зникає. Практично все, що сталося, здебільшого досі зі мною.

Хіба це не просто питання міри? Ми всі здебільшого є скупченням спогадів.

Знаю. Це непевна справа. Гадаю, я довіряю своїй пам’яті про події переважно через докази моєї здатності запам’ятовувати. Але чи вони однакові? Рядки вірша не мають іншої сутності, крім власної, але історичні події — включно з нашою особистою історією — не мають сутності взагалі. Їхня матеріальність зникла безслідно. З власного досвіду я знаю, що люди з поганою пам’яттю так само ймовірно, як і будь-хто інший, мають рацію.

Мабуть, ваш світ натепер переповнений.

Так. Та не все є бажаним. Треба бути обережною з тим, що у нього впускаєш. Та я б не стала нічого змінювати. Я ніколи не втечу від Платона. Чи Канта. Вітґенштайна я вважаю таким собі сучасником. Однокурсником. У Гуссерля я закохалася. Він був математиком, тому я йому довіряла. Він був професором у Фрайбурзі, і там прийняв до своїх класів молодого студента на ім’я Мартін Гайдеґґер, став його вчителем і наставником, а потім прийшли нацисти і сказали, що Гуссерля треба звільнити, бо він єврей, а Гайдеґґер відповів, мовляв, так, це правильно. Тоді Гуссерль забрав свої речі зі столу, пішов додому, сів і заплакав, а потім помер, і Гайдеґґер зайняв його місце. Тож, гадаю, нам лишається таке питання: якщо людська порядність не є основою філософського дослідження, то в чому його сенс? Вітґенштайн мучився над станом своєї душі все життя. Здається, це питання ніколи не спадало на думку Гайдеґґеру. Як це я стала консультанткою?

Не знаю. Можливо, ви б добре справилися з цією роботою.

Напевно, ні. Гадаю, мені довелося б сказати людям, що я не хочу чути про їхнє занудне повсякденне життя, тож нумо одразу перейдімо до снів.

Ми так і робимо?

Переходимо до снів?

Я не знаю.

Поговоримо більше про сни?

Ми ще не закінчили.

Гадаю, ні. Але вона хитра маленька сучка. Кожне друге її слово, безсумнівно, брехня. І як це ми від слова «збочити» утворили слово «збочений»? О котрій обід?

Гадаю, опівдні. Дозвольте мені запитати вас дещо. Якщо вас відкинув цей чоловік, чому ви не могли просто жити своїм життям? Скільки вам тоді було? Дванадцять?

Так, дванадцятирічна шльондра.

Навряд чи.

Я просто кажу, що була хтивою дівчинкою.

Ви були сексуально активною?

Ні. Звісно, ні. Але в мені було щось таке, чого я не приймала. Іноді треба пережити досвід дезорієнтації, щоб вирвати себе з дрімоти.

Я так розумію, у вас був такий досвід?

Був.

Чи не могли б ви розповісти мені про це?

Це прозвучить банально.

Гаразд.

Це було в шкільному коридорі між уроками.

У середній школі?

Так. Мене зупинив старшокласник і попросив розвернутися. Він був капітаном баскетбольної команди, і всі вважали його найкрутішим хлопцем у всій школі. Він тримав у руці аркуш і ручку, покрутив пальцем у повітрі й сказав мені: Позич мені свою спину. Поруч з ним стояла дівчина і дивилася на нас, тож я розвернулася, а він приклав папірець до моєї спини і щось на ньому написав. Я не знала, що саме. Можливо, просто підписав. Не знаю. Можливо, він знав, що робить. Тобто він же міг використати стіну. Або дверцята шафи. Але я розвернулася, а він щось написав на моїй спині, і я заплющила очі. Це було надзвичайно чуттєво. Спочатку я подумала, що це просто тремтіння, як коли хтось проводить пальцями по твоїй спині. Але це було щось більше. Я відчувала, що він пише щось мені. Я також відчувала на собі погляд цієї дівчини. Раптом їй стало цікаво. Їй було, мабуть, років шістнадцять. Коли він закінчив, то подякував мені, я розплющила очі, і вони пішли коридором.

І все?

Усе. Так.

Я не дуже розумію, що ви намагаєтеся мені сказати.

Я знаю.

Ви сказали, що це було чуттєво.

Так.

А сексуально?

Так. Дуже.

І що ви тоді усвідомили?

Я усвідомила, що безнадійно закохана, і вже деякий час. Що моє життя вирішене. Поки я не дивилася, так би мовити. Нічого незвичного.

І це все?

І це все.

Вам було дванадцять років.

Так.

І ви мені не скажете, хто був той чоловік?

Ні.

Звідки ви знали, що полюбили? Перепрошую за мій скептицизм.

А хіба можна не знати? Тільки в його присутності я відчувала спокій. Якщо «спокій» — правильне слово. Я знала, що завжди його кохатиму. Попри всі небесні закони. І що ніколи не покохаю нікого іншого.

Так воно і сталося.

Так. Так і сталося.

Але він не любив вас?

Він дуже мене любив.

Що ж. Тепер я не розумію.

Я знаю.

Мабуть, річ була у різниці у віці? Нічого іншого я не можу придумати.

Я ніколи не вважала це проблемою. Я подумала, що ми можемо почекати рік, якщо йому так буде зручніше. Навіть два роки.

Це все ще мало, щоб він не потрапив до в’язниці.

Наступного літа ми часто бачилися. І влітку по тому.

Вам уже було тринадцять.

Тоді вже чотирнадцять. Я думала, що якщо віддамся йому душею і тілом, він візьме мене без застережень. Але ні.

Ні?

Тож куди ж нам із цим далі? Чого ми можемо прагнути?

Припускаю, що запасного варіанта не могло бути.

Якщо ви не маєте на увазі смерть.

Ні.

Я розумію, ви не надто хочете визнавати, що цей конкретний випадок може бути важко відкинути як шкільну закоханість. Я завжди вимагала особливих привілеїв і винятків. Я дечого не мала просто тому, що не знайшла нікого, кому могла б це пояснити. Але позбавлення, яке вимагає від нас вибрати, що відкинути — наше минуле чи наше майбутнє, — це надто складно. Тож я запитую: з чого б ви почали знову? Що ви й запропонували. Або як. Або, що важливіше, чому?

Вас не зупиняє той факт, що переважна більшість людей знаходить спосіб впоратися зі своїми розчаруваннями?

Ні.

Це і був би виняток, про який ви просили?

Так.

Наша розмова починає набувати досить цікавого характеру.

Я знаю. Нереалізоване прагнення лишає у спадщину мрію про своє здійснення.

Небесні закони. Чи не могли б ви розповісти докладніше?

Ні.

Гаразд. Ми можемо поговорити про вашого батька? Знову.

Якщо вам хочеться.

Але без особливого ентузіазму?

Усе гаразд. Зробіть ласку, далі.

Ви сказали, що не вважаєте свого батька відповідальним за все.

Не вважаю. Хай там як. Історія поглине їх усіх, разом з їхньою відповідальністю. Але бомба навіки.

Де була «Триніті»[44]? В Неваді?

В Нью-Мексико.

Ваш батько був там?

Так, звісно.

Він розповідав про це?

Не дуже. Я читала звичайні звіти. Група мого батька розташовувалася десь за десять кілометрів від епіцентру вибуху. Їм видали дуже темні окуляри. Гадаю, щось на кшталт зварювальних. Але мій батько взяв свої окуляри, бо вирішив, що в урядових він мало що побачить. Думаю, це можна вважати метафорою. Окуляри були призначені лише для того, щоб зупиняти ультрафіолет. Вони слухали відлік часу з гучномовця. Вони всі доволі нервувалися. Дехто боявся, що бомба вибухне, дехто — що ні. Пам’ятаю, батько розповідав, що під час першого спалаху він затулив окуляри руками, а потім, незважаючи на заплющені очі, побачив кістки у своїх пальцях. Не було жодного звуку. Лише це пекуче біле світло. А потім здійнялася червонувато-фіолетова хмара, розквітнувши в той знаковий білий гриб. Символ доби. І все воно повільно підіймалося на висоту три кілометри. Вітер від ударної хвилі був надзвуковим, і деякий час боліло у вухах. А потім, звісно, пролунав звук. Безбожна детонація, за якою послідував повільний гуркіт, несподівана луна прокотилася над палаючою місцевістю до цілого світу, який ніколи раніше не існував по цей бік Сонця. Пустельні створіння випаровувалися без жодного крику, а науковці спостерігали за цією здвоєною штукою в чорних лінзах своїх окулярів. Мій батько дивився крізь пальці, ніби одна з трьох мавп, яка «не бачить зла». Одне вони знали напевно: не бачити було вже надто пізно.

Що вони сказали? Науковці.

Вони всі встали і сказали: «Ого, всратися!»

Неправда.

Не думаю, що вони щось сказали. Вони були просто приголомшені. Друг мого батька, фізик на ім’я Бейнбрідж, який очолював програму, сказав: «Тепер ми всі сучі сини!» А Оппенгеймер начебто процитував Бгаґавадґіту, але, гадаю, санскритське слово, що означає «час», вийшло як «смерть» чи, може, навпаки[45]. А може, це одне й те саме слово.

Я б подумав, що характерним зображенням нашої доби є фотографія Землі з космосу, зроблена NASA. Ця прекрасна блакитна куля обертається в порожнечі.

Цікаве зіставлення, правда?

Вас не зворушує це фото?

Мене воно лякає. Ця порожнеча не бере участі в постійному існуванні нашого світу. Вона також є домом для незліченних мільйонів метеоритів. Деякі з них чималі. Несуться собі крізь чорноту зі швидкістю шістдесят кілометрів на секунду. Гадаю, що якби там було щось варте уваги, то його б уже давно зауважили. Один мій друг якось сказав: Коли всі сліди нашого існування зникнуть, для кого це буде трагедією? А ви їх потім ще слухаєте чи просто зберігаєте?

Касети?

Касети. Так.

Іноді я щось слухаю. Це ж нормально?

Звісно.

Ваш батько. Він ніколи не висловлював каяття? Або щось подібне?

Ні. Хоча багато науковців висловлювали. Вони одумалися. Мій батько казав, що їм треба було думати про це раніше. Треба було думати ще до того.

А це б щось змінило?

Ні. Він це й мав на увазі. Ніщо б нічого не змінило. Коли все тільки починалося, була деяка активність, спрямована на те, щоб дозволити науковцям висловитися щодо ймовірності скидання бомби, але мій батько вважав, що вони просто наївні. Він казав, що бомба належала тим, хто за неї заплатив, і це були точно не науковці. Вони заплатили за нас, казав він. До того ж ми були дешеві. Він сказав їм припинити скиглити.

Ваші батьки померли від раку.

Так. Я не думаю, що робота в Y-12 була особливо небезпечною, — хоча моя бабуся вважала, що саме це вбило мою маму. Тоді як робота мого батька в південній частині Тихого океану, ймовірно, межувала з самогубством. Звісно, про радіацію тоді мало що розуміли. Думаю, дехто побачить у цьому мораль.

Я так розумію, що точно не ви. Ви казали, що ваш батько помер у хатині над озером Тахо.

Ні, я казала, що він там жив. Дуже красива місцевість. Там був виступ скелі, на який можна було вилізти і роздивитися озеро внизу, десь за тридцять кілометрів звідти. Але він помер не там. Він помер у Хуаресі. У Мексиці.

Він помер у Мексиці?

Так.

І що він там робив?

Він поїхав, щоб вилікуватися від раку.

До Хуареса в Мексиці?

Так. Був екстракт з абрикосових кісточок із назвою амигдалін, який почали використовувати в клініках країн третього світу. Здається, вони називали його вітаміном В₁₇. Багато відчайдухів їхали в подібні місця. Зокрема, чимало знаменитостей.

Ваш батько їздив до Мексики, щоб лікуватися від раку в шарлатанів?

Так.

Вас це не дивує?

Звісно, дивує. Але він вичерпав усі інші можливості. Не думаю, що він багато від цього очікував. Гадаю, він думав у категоріях теорії ймовірності, і йому не вдалося звести їх до нуля. Тому він поїхав. Якщо в його міркуваннях і була помилка, то в тому, що він був надто освіченим, щоб повірити в цілющі властивості абрикосів. А повірити — єдиний шанс на те, що вони спрацюють.

Як і в ефекті плацебо.

Саме так.

Він помер у Мексиці.

Так.

Де його поховано?

Десь у Мексиці. Він просив мого брата поїхати з ним, але той не захотів. Тож батько поїхав сам і помер сам, і його поховали десь у Мексиці, але ми не знаємо, де саме.

З вами все гаразд?

Усе гаразд. Дайте мені хвилинку.

Усе гаразд?

Усе добре.

Чому ваш брат не захотів з ним поїхати?

Бо він думав, що батько виставляє себе дурнем.

І ви вважали, що він мав поїхати?

Так. І він теж. Коли було вже занадто пізно.

Ваш батько був атеїстом?

Дивне питання. А ви атеїст?

Іноді. А він був?

Не знаю. Напевно. Мені здається, що він вважав віру людини частиною її характеру. Він не думав, що вірити чи не вірити в Бога є свідомим рішенням. Кожен, певно, або вірянин, або ні. Певна, він вважав себе занадто молодим, щоб померти, але я не знаю, як безбожники ставляться до смерті.

Ви зараховуєте себе до них?

Ви просто почуєте ексцентричні відповіді. Який у цьому сенс?

Я приймаю все, що можу отримати.

Якщо ми не знаємо, що таке життя, — а ми не знаємо, — тоді я не певна, як би ми могли охарактеризувати його відсутність. Ми думаємо, що знаємо, де перебуваємо, але це очевидний абсурд. Помирати складно, але померти, не знаючи, де ти був за життя? Або чому? Що ж. У будь-якому разі я думаю, що ми намагаємося осягнути, який розум міг би присвятити себе тому, щоб підірвати світ.

Я лише намагаюся осягнути вас. Ваш брат відчував докори сумління, що не поїхав з батьком до Мексики?

Сказати «докори сумління» — нічого не сказати. Батько, зрештою, явився йому вві сні, а потім брат поїхав до Мексики, щоб спробувати його знайти.

Після смерті батька?

Так, він поїхав, бо хотів знайти, де його поховано.

Ми можемо поговорити про щось інше.

Може, сьогодні просто поганий день. У мене все гаразд. Зробіть ласку, далі.

Брат знайшов могилу батька?

Ні.

Як довго він був у Мексиці?

Не знаю. Я не могла до нього додзвонитися. Коли я нарешті знайшла його, йому було… Йому було дуже боляче. Він повернувся в Ель-Пасо. Я вмовила його піти в ресторан, але він не міг стримати плачу навіть за столиком. Я поклала йому руку на плече, але він відсмикнув її.

Чому він так зробив?

Це складно.

Гаразд.

Він знайшов ту клініку, але вони не захотіли з ним говорити. Зрештою, він віддав усі свої гроші мексиканським чиновникам, але нічого з того не вийшло. Він провів там багато тижнів. Спав у тридоларовому готелі. Не знаю, коли він востаннє їв. Він став схожий на привида.

Це було в Ель-Пасо?

Так. Він зупинився в готелі «Ґарднер», коли нарешті зателефонував мені. Йому наснився ще один сон. Тільки він не назвав його сном. Він сказав, що батько прийшов до нього вночі і в одязі для померлих стояв біля узніжжя його ліжка, і брат тільки й питав його, де він, але батько не знав. Він не знав, де він. Брат розповів мені це, плачучи по телефону, а потім поклав слухавку, і я подумала, що він накладе на себе руки.

Тож він так ніколи й не встановив, де похований ваш батько?

Ні.

Усе це засмутило вас так само, як і вашого брата?

Більше ніж засмутило. І досі засмучує. Але ж я не відмовлялася допомогти батькові. Мене не просили про допомогу. Найбільше я боялася за Боббі. Він був у жахливому стані.

Ви справді думали, що він може вбити себе?

Так. Я не знала, що там знайду, коли приїду.

А якби він наклав на себе руки?

Не знаю. Думаю, я б теж наклала на себе руки якомога швидше, а потім спробувала б його знайти.

Ви жартуєте?

Зовсім ні.

Ви вірите в потойбічне життя?

Я не вірю в це життя.

Серйозно?

І гадки не маю. Воно мені видається вкрай малоймовірним. Але, знову ж таки, ймовірність не нульова.

Насправді ми досі так і не поговорили про те, чому ви повернулися в «Стеллу Маріс».

Мені більше нікуди було йти.

Важко повірити, що ви прийшли б сюди, якби вам не потрібна була певна допомога.

Як скажете.

У нашій розмові є межі, так? Ви ж не хочете ризикувати своєю можливістю прогулятися в лісі? Ви всміхаєтеся.

Перепрошую.

Ні, все гаразд. Незалежно від моїх турбот про вас, головне в цьому списку — зберегти вам життя.

Що ще?

Боббі потім ще повертався до Мексики?

Ні.

А батько потім ще приходив до нього? Він же так про це казав?

Ні, не приходив.

Я вже запитував про це раніше, але чи були ви близькі зі своїм батьком?

Ні. Але я любила його. Тоді й зараз.

У нас залишилося кілька хвилин. Розкажіть мені щось дивне про себе.

Щось дивне?

Так.

Ви запитуєте, що в мені дивного?

Так. Щось, про що я не знаю. Навіть щось незначне.

Гаразд.

І що ж?

Думаю.

Добре.

Я можу визначити час навспак.

Що ви маєте на увазі?

Що коли я бачу годинник у дзеркалі, то одразу знаю, котра година.

Я теж.

Ні, не знаєте. Вам треба зупинитися і з’ясувати.

А вам не треба.

А мені ні.

Ви в цьому практикувалися?

Я просто подумала про це.

І як ви про це подумали?

Спочатку я складала його навпіл. Візуально. Як аркуш.

Подумки? Вибачте.

А потім, за деякий час, мені вже не треба було складати. Я просто бачила.

Що ще?

Що ще?

Не знаю. Щось ще про годинники?

У дзеркалі трійка і дев’ятка міняються місцями, а шістка і дванадцятка — ні. Це дитяче питання, але деякі дорослі мають з ним проблеми. Якщо ви підкинете жменю паличок і сфотографуєте її, то побачите набагато більше паличок, розташованих горизонтально, ніж вертикально. Чому так? Зрештою, усі вони мають однаковий ступінь свободи.

Не знаю.

Воно так, бо палиця, яка обертається вертикально, розрізає горизонтальну площину навпіл. І на мить стає її частиною. Двічі. Тоді як палиця, що обертається горизонтально, нічого не додає до вертикальної площини. Несправедливо, так? Відбиття у скляних дверях, що зачиняються, обертаються, але не можуть деформуватися. Оптика. Напрямленість. Хіральність. Усюди питання.

Чому ви пішли в математику, а не в фізику?

Бо це було б складніше. Можливо. Переважно тому, що хоч би якою була фізична реальність, вона скінченна.

Здається, я ніколи не бачив вас такою жвавою.

Що ж. Роздивляйтесь.

Скрипка.

Так.

Ви казали, що не могли знайти час, щоб попрактикуватися.

Напевно, насправді я не вважала себе досить хорошою скрипалькою. Якщо чесно. Якоїсь миті я зацікавилася математикою скрипки. Я листувалася з жінкою на ім’я Карлін Гатчінс[46] з Нью-Джерсі, яка намагалася відобразити скрипкові гармонії. Вона розібрала бозна-скільки рідкісних скрипок Кремона за допомогою паяльника. Гатчінс працювала з фізиками, які розробили досить непросте обладнання, щоб виокремити візерунки Хладні на пластинах[47]. Але вібрації та частоти були такими складними, що не піддавалися повному аналізу. Я подумала, що зможу розробити математичні моделі для цих частотних патернів.

І ви розробили?

Так.

І що з цього вийшло?

Карлін усе задокументувала. Найстаріша відома скрипка — Аматі, яка, ймовірно, датується 1564 роком і зберігається в Ешмолівському музеї мистецтва й археології в Оксфорді. Найстаріша з тих, що ми досліджували, датується 1580 роком, а найновішою, ймовірно, була німецька скрипка 1960-х років. Усі вони були однакові, за винятком нахилу грифа. Нічого не змінилося. Нічого.

Це вже досить вражає.

Так. Ще більше вражає, що не існує прототипу скрипки. Вона просто з’явилася нізвідки в усій своїй досконалості.

І як ви це пояснюєте? Ви ж розповіли мені це з певною метою.

Це ще одна загадка, яку варто додати до списку. Леонардо не можна пояснити. І Ньютона, і Шекспіра. І незліченну кількість інших. Ну, може, не незліченну. Але принаймні ми знаємо їхні імена. Але якщо ми не захочемо визнати, що скрипку сконструював Бог, назавжди залишиться невідома постать. Маленький чоловік, який разом зі своїм сином пішов у карликові ліси вкритої кригою Італії п’ятнадцятого століття, щоб спилити й розколоти клени, потім залишив планки сохнути на сім років, потім одного ранку стояв у своїй майстерні під косим сонячним промінням і промовив коротку молитву подяки своєму Творцеві, а потім — визнавши досконалість — взяв інструменти і заходився її конструювати. Сказавши: Тож почнемо.

Мені дуже шкода. Цей джентльмен вам дуже дорогий.

Перепрошую. Так. Дуже дорогий. Час закінчився.