Стелла Маріс

III

Доброго ранку. Яку вас справи?

Краще не буває.

Ну от ви точно жартівниця. У вас усе гаразд?

Так.

Чи є щось із нашої останньої сесії, до чого ви хотіли б повернутися?

Ні. У вас немає вашої теки.

Я досить добре знаю, що в ній. Думаю, ми можемо почати.

Гаразд.

Про що б ви хотіли поговорити?

Про нерівності Белла.

Перепрошую?

Вирішуйте ви. Мені все одно. Про погоду.

Розкажіть мені про свого батька.

Еліза.

Перепрошую. Чи правда, що навіть люди, які розробили програму, записуються на сеанси психотерапії?

Чула про таке.

Ваш батько помер через деякий час після матері?

Десь через чотири роки.

Після тривалої хвороби?

Досить довгої, щоб убити його.

Це звучить дещо жорстоко.

Послухайте. Я не дуже добре реагую, коли мені цитують тексти з газетних некрологів.

Перепрошую. Я постараюся це запам’ятати. Скільки вам тоді було?

П’ятнадцять.

Ви тоді з ним часто бачилися?

Ні. Він жив у хатині в горах. Над озером Тахо.

Чи були у вас з ним розбіжності?

Ні.

Він був фізиком у Мангеттенському проєкті. Він колись говорив з вами про це?

Переважно з Боббі. Це починає звучати як слухання в Конгресі.

Тоді, можливо, вам краще розповісти мені все, що спадає на думку.

Ні. Продовжуйте. Ви, напевно, хочете знати, чи відчував він провину за створення бомби. Не відчував. Але він мертвий. А в мого брата мертвий мозок, і я в божевільні.

Гаразд. Що ще?

Що ще? Він був одним із науковців у тій групі, яка згодом поїхала до Хірошіми, щоб звітувати про збитки. Думаю, його протверезило побачене. Але я насправді не можу говорити за нього. Ті, хто створив бомбу, мусили її десь підірвати, і він, напевно, подумав, що краще ми їх, ніж вони нас. Хай ким вони виявилися. Аргументи щодо рішення Трумена зазвичай зосереджуються на питанні великих людських утрат у разі наземного вторгнення. Мій батько дотримувався іншої точки зору. Він вважав, що якби Японія зазнала поразки внаслідок наземного вторгнення, то не було б ніякого дива післявоєнної відбудови. Що Японія була б принижена як нація і вступила б у тривалий період занепаду. І так японці не були б переможені в битві. Вони були б переможені чаклунством.

Вам не здається, що це трохи своєкорисне припущення?

Як забажаєте. Але це може бути правдою.

Ви думаєте, що це правда?

Не знаю. Це теорія. Придумана і запатентована моїм батьком. У мене немає політичних поглядів. Я пацифістка до самих кісток. Війну — в сучасному розумінні — може вести лише нація, а я не люблю нації. Я вірю у втечу. Так само, як ми сходимо зі шляху зустрічного автобуса. Якби у нас була дитина, я повезла б її туди, де війна здається найменш імовірною. Хоча історію важко перехитрити. Але спробувати можна. Ні — це відповідь на ваше наступне запитання.

Ви звинувачуєте свого батька?

Ні.

Ви сказали: якби у нас була дитина.

Якби у мене була дитина.

Хто це «ми»?

Не ваша справа.

А ви не думаєте, що питання бомби не давало вашому батькові спати вночі?

Мій батько не спав до того, як створив бомбу, і не спав після того. Я не думаю, що більшість науковців особливо замислювалася над тим, що станеться. Вони просто розважалися. Про Мангеттенський проєкт вони всі говорили те саме. Що їм ще ніколи не було так весело. Але ті, хто не розумів, що Мангеттенський проєкт був однією з найважливіших подій в історії людства, мало звертали на нього увагу. Він угорі списку разом із вогнем і мовою. Щонайменше третє місце, а може, й перше. Ми поки що цього не знаємо. Але дізнаємося.

Ви вважаєте, що батько не надто замислювався над наслідками проєкту?

Я вважаю, що він таки замислювався. І цим він відрізнявся від інших. Він не дуже схвалював усе те заламування рук, яке почалося після Хірошіми. Він був старшим за більшість науковців. Думаю, їхній середній вік був десь двадцять шість, двадцять сім років. Деякі, гадаю, були навіть підлітками. Коли вони раптом стали прихильниками миру, мій батько вважав їх просто купкою лицемірів. Після війни він працював з Теллером[32]. Вони підривали бомби, здатні перетворити чималу частину відомого світу на непридатні для життя руїни. Усі ненавиділи Теллера і мого батька теж. Шкода. Не знаю, що вам розповісти про його сон. Я теж ніколи не спала добре. І я ж нікого не бомбила.

Ви народилися в Лос-Аламосі?

Так. У День подарунків. У тисяча дев’ятсот п’ятдесят першому.

У День подарунків?

На другий день Різдва.

Чому його так називають?

Бо в цей день ви пакуєте всю непотрібну подарункову срань у коробки і повертаєте її у магазин.

Не може такого бути.

Так. Традиційно це був день, коли обмінювалися подарунками. Коробками печива абощо. Сержант відвіз мою маму в лікарню на одній із тих оливково-зелених машин, що залишилися після війни. Бо більше нікого не було. Вона мала їхати до Теннессі, але зрештою її не відпустили.

Де тоді був ваш батько?

У Провіденсі. У тому, що в Род-Айленді.

Чому в Провіденсі? Він поїхав відвідати родину?

Він поїхав послухати лекцію Курта Ґеделя[33] в Американському математичному товаристві при Браунському університеті, де той читав Гіббсівську лекцію[34].

Він не проводив Різдво з вашою матір’ю?

Ні.

Вони віддалилися?

Треба визначити, що таке «віддалилися». Не зовсім, як на мене. Але мене тоді там не було. У будь-якому разі я не звинувачую його в тому, що він пішов слухати Ґеделя. Я б і сама так зробила. Хоча, мабуть, Ґедель просто монотонно читав свою статтю. Тема була про основи математики. По суті, це був захист платонізму. Я не знаю, чи мій батько справді цікавився цією темою, але він цікавився Ґеделем.

Ви читали його статтю?

Так. Звісно.

Звісно?

Я прочитала практично все, що написав Ґедель. Більшість його нотаток. Включно з тими, що написані ґабельсберґером[35].

Що це таке?

Стенографія, якою користувався Ґедель. На додачу до інших його дивацтв. Це німецька стенографія дев’ятнадцятого століття. Може, вісімнадцятого століття, не знаю.

Довго вивчали?

Довше, ніж думала. Ґедель був розумником, але, крім усього іншого, він був математичним платоніком, і я хотіла знати чому ж. Для мене ця ідея була просто недоладною. Але тоді я й не усвідомлювала, наскільки розумним був Ґедель.

Не певен, що я навіть знаю, що це означає. Математичний платонік.

І як воно звучить? Сьогодні це зазвичай називають реалізмом. Воно нібито виражає віру в існування математичних сутностей, незалежних від людського розуму. Це переконання поширене серед математиків старшого віку, а мені воно видавалося просто повним недоліків. Якщо математичні об’єкти існують незалежно від людської думки, то від чого ще вони незалежні? Від всесвіту, напевно. Коли ми розв’язуємо задачу, неминуче виникає відчуття, що розв’язок уже був тут, а ми його просто знайшли. Крім того, він має певну емпіричну вагу в тому сенсі, що інші математики погодяться з нами в тому, що відповідь правильна. Якщо так є.

І я припускаю, що це якось пов’язано з вашим розумінням реальності загалом.

Ну. Можна витратити багато часу на класифікацію різних реальностей. І їхніх відповідностей. Ми, певно, не хочемо йти цим шляхом.

Гаразд. Я так багато не знаю про Ґеделя. Знаю, що він висунув відому теорію про те, що математика не може дати відповіді на всі питання, які вона ставить. Або щось подібне.

Щось подібне, так. Дві теореми. В 1931-му.

Ви згодні з цією теорією?

Звісно. Стаття, де їх пояснено, просто геніальна. Беззаперечно. Наприкінці життя Ґедель перейшов від математики до філософії. А потім збожеволів.

Як саме збожеволів?

Досить сильно. Не їв. Думав, що їжа отруєна. Коли він помер, то важив близько тридцяти кілограмів. У той час Оппенгеймер був директором ІПД і відвідував його в лікарні. Одного разу прийшов лікар. Він не знав, хто такий Ґедель, — думав, що це якийсь божевільний університетський професор, — і Оппенгеймер попросив його добре про нього подбати, бо він був найбільшим логіком з часів Арістотеля. Лікар кивнув і повільно рушив до дверей, і тоді Оппенгеймер зрозумів, про що той думає: Боже мій, тепер у мене їх двоє.

А його теорія? Правда, що вона бере під сумнів легітимність математики? Тому вона така відома?

Ні. Це все безглуздя. Можливо, це почалося з фон Неймана. Він був присутній на виступі Ґеделя у Віденському гуртку, і коли Ґедель закінчив читати свої статті, фон Нейман сказав: Усе закінчилося.

Фон Нейман так і сказав?

Так.

Але ж усе на цьому не закінчилося?

Ні. Не закінчилося. Ну, хіба дещо. Серед іншого, низка проблем Гільберта з 1900 року.

Фон Нейман був відомим математиком?

Це трапилося ще до того, як він став відомим. Але сильно хотів стати відомим. І він так це прокоментував, щоб усім показати, що зрозумів статтю.

Але ж його коментар був… Яким? Помилковим?

Він, певно, був не єдиним, хто подумав, що сумніваються в самій математиці. Іноді потрібен час, щоб у всьому розібратися. В математиці постійно сумніваються. Для цього вона й існує. Кілька хороших математиків покинули цю дисципліну. Їх навіть більше, ніж тих, хто потрапив до психлікарні.

Чому так?

Гадаю, саме тому ми тут.

Ви ж більше не займаєтеся математикою.

Ні. Ну, хіба що проблемою проблем. Яка не зникне.

Це яка?

Фундаментальна проблема. Що робити з Фреґе. Grundlagen[36]. Початок і кінець. Що ми робимо і звідки знаємо. Інсайт. Чи щось має знання? Чи це можливо? І якщо так, то якими ми маємо стати, щоб воно нам щось розповіло? Проєкт Ленґлендса[37]. Щось, що не скаже мені того, що я хочу знати.

Розумію.

Я так не думаю. Зрештою, математика — це ініціатива, заснована на вірі. А віра — штука непевна.

Не певен, що розумію. Математика як що? Особлива духовна справа?

Та от просто я не знаю, як це ще назвати. Тривалий час я думала, що базові істини математики мають виходити за межі чисел. Зрештою, це досить ненадійна справа. Попри всю її неабияку красу. Закони математики нібито виводяться з принципів логіки. Але немає жодного аргументу на користь принципів логіки, який би їх не передбачав. Мені здається, що одна річ, яка викликає аналогію з духовним, — це розуміння того, що найбільші духовні інсайти, здається, походять зі свідчень тих, хто стоїть на хитких позиціях у темряві.

Я не розумію, як істини математики можуть виходити за межі чисел.

Я знаю.

А ви, втім, шанувальниця Ґеделя.

Так. Велика шанувальниця. Я згодна з думкою Оппенгеймера.

Більшість ваших героїв — математики?

Так. Або героїні.

Ким ще ви захоплюєтеся?

Це довгий список.

Гаразд.

Кантор, Ґаусс, Ріман, Ейлер, Гільберт. Пуанкаре. Нетер, Гіпатія. Кляйн, Мінковський, Тюрінґ, фон Нейман. І це аж ніяк не вичерпний список. Коші, Лі, Дедекінд, Брауер. Буль. Пеано. Алонзо Черч[38] досі живий. Гамільтон, Лаплас, Лагранж. І, звісно, античні. Дивишся на ці імена та їхні праці й розумієш, що порівняно з ними аннали сучасної літератури та філософії невимовно пусті.

Я не знаю цих імен.

Я знаю.

Чи є серед них жінки?

Емма Нетер. Видатна математикиня. Одна з найвидатніших. Одна із засновниць математичної фізики. Є й інші. Жінки. Хоча лауреаток медалі Філдса поки, звісно, не було[39].

Це найпрестижніша премія з математики?

Так.

Я здивований, що вашого друга Ґротендіка немає у списку. Ви забули про нього?

Я не забула про Ґротендіка. Ті, кого я згадала, мертві.

Це обов’язково для того, щоб вважатися видатним?

Це вимога для того, щоб не прокинутися завтра вранці й не сказати щось надзвичайно дурне. Ви питали, чому Ґротендік покинув математику. Думка про те, що це рішення свідчить про божевілля, хоч і здається привабливою, але, мабуть, не зовсім правильна. Безумовно, здається, що перегляд математики за останні пів століття не особливо розвіяв його скептицизм. Вітґенштайн полюбляв повторювати, що ніщо не може бути власним поясненням. Я не знаю, наскільки це близько до твердження, що, зрештою, ніщо не містить інформації про себе. Але, можливо, це правда, що, аби зазирнути всередину, нам треба бути ззовні. Ми можемо навіть поставити питання про те, як слід розуміти опис. Чи існує кращий опис куба, ніж опис його конструкції? Не знаю. Що ще можна сказати про ознаку, окрім того, що вона схожа на одне і не схожа на інше? Колір. Форма. Вага. Коли ми стикаємося з класом, який складається лише з одного елемента, то бачимо, в чому полягає проблема. Це не обов’язково має бути щось грандіозне, наприклад, час чи простір. Це може бути щось цілком звичайне. Складові частини музичного твору. Чи існують музичні об’єкти? Музика ж складається з нот? Правда? Складність математики відсунула її від опису речей і подій до влади абстрактних операторів. Якої миті походження систем перестає бути релевантним для їхнього опису, їхнього функціонування? Ніхто, навіть прихильники платонізму, насправді не вважають, що числа є необхідною умовою функціонування всесвіту. Вони потрібні лише для того, щоб про нього говорити. Правда?

Я не знаю.

Причина, з якої математика працює, — скаже дехто — полягає в тому, що ми перебуваємо на межі наших можливостей. Математизувати математику неможливо. Ви сумніваєтеся?

Перепрошую.

Навіть досить прості тварини вміють рахувати. Вони розуміють, що три — це більше ніж два. Але ж вони не знають, що це означає? Я теж не знаю. Ви питали про Ґротендіка. Теорія топосу, яку він висунув, — це відьомське вариво з топології, алгебри та математичної логіки. Вона навіть не має чіткої ідентичності. Сила теорії досі базується на припущеннях. Але вона є. Є відчуття, що вона тихцем чекає з відповідями на питання, які ще ніхто не ставив.

Звучить трохи платонічно.

І все ж хіба це не так? З приємно новою і невеселою перспективою усвідомлення того, що наш вид створив щось, що нам ще належить відкрити. Малюк думав, що Дірака звали Памела.

Памела?

Він, бувало, підписувався як ПАМ Дірак. Ініціали Поля Адрієна Моріса. У будь-якому разі це мої люди. Інших у мене немає.

У вас сумний вигляд. Коли ви це кажете.

Тому що мені сумно це казати.

Це неминуче пов’язано з інтелектом.

Так, і знову ж таки, коли ми говоримо про інтелект, ми говоримо про числа. Це твердження, яке нематематики швидко відкидають. Бо йдеться про обчислення і природу обчислень. Вербальний інтелект доведе нас лише до певної межі. А далі — стіна, і якщо ми не розуміємо чисел, то її навіть не помітимо. Люди по той бік видаватимуться нам дивними. І ви ніколи не зрозумієте, яку свободу дій вони вам пропонують. Вони будуть привітними або не дуже, залежно від їхньої вдачі. Звісно, хтось може додати, що інтелект — основна складова зла. Що ми дурніші, то менше в нас здатність комусь нашкодити. Хіба що незграбно і ненавмисно. Слово «кретин» походить від французького chrétien. Мабуть, якщо ви не можете нічого хорошого сказати про дурня, ви скажете, що він добрий християнин. На противагу цьому «диявольський» — це, по суті, синонім слова «винахідливий». У саду сатана торгував знанням.

Краса в математиці.

Так?

Чи є це частиною опису? Це те, що визначає її правдивість?

Часто кажуть, що складні рівняння красиві. Максвелла, наприклад. Якщо не звертати уваги на векторні потенціали Е і В на місці А. Якщо ми вивчимо принцип найменшої дії, то, найімовірніше, залишиться тільки урочисто мовчати.

А рівняння красиві самі по собі?

Ні, якщо ми не знаємо, що вони означають.

А E=mc² — це краса?

Шкода, що ви не можете побачити її в кольорі.

Ідемо далі.

Ідемо.

Ваш батько був порядною людиною?

Гадаю, так. Він був добрий до мене.

Так, але він працював над створенням бомби, яку скинули на Хірошіму.

Так. І моя мама теж.

В Оук-Ридж. Ваша мати.

Так, у комплексі національної безпеки Y-12.

Але вона не зовсім розуміла, що робить?

Мабуть, ні. Вона сиділа перед лічильником по вісім годин на день. Нікому не дозволялося розмовляти. Наступного дня після Хірошіми вони вже знали. Якщо хтось і висловлював негативну думку про свою роль у війні, то я ніколи такого не чула. Думаю, вони дуже пишалися своєю роботою. Але якщо ви вважаєте, що це якось пов’язано з едвардіанськими карликами, які танцювали чарльстон у моїй кімнаті о другій годині ночі, я б із задоволенням вислухала ваше роз’яснення.

Можливо, нам краще рухатися далі.

Гаразд.

Точно гаразд?

Звісно. У вас знову вираз сумніву на обличчі. Про що вона говорить? Що вона приховує? А якщо все гірше, ніж я думаю?

А це так?

Гірше?

Так.

Напевно. Ми постійно повертаємося до мого батька. Не те, щоб я не знала, про що йдеться. Але, можливо, нам варто поки що відкласти це. Він помер, а я б хотіла, щоб він жив.

Як довго ваша сім’я жила у Вартбурзі?

З 1943 року. Нас виселили з нашої землі через цей проєкт.

Оук-Ридж?

Так. У нас була ферма біля Клінтона, штат Теннессі. На річці Клінч. Наша родина жила там з часів Громадянської війни.

То ви навіть не бачили ферму?

Коли я з’явилася на світ, вона вже була на дні озера. Бабуся про це розповідала. Старовинний фахверковий будинок. Підлога з волоського горіха, розпиляного на гідравлічній пилорамі, яку вони збудували власноруч, і у «вітальні» — як вона її називала — дошки були метр завширшки.

Що з ним сталося?

Уряд США визнав його непридатним для проживання. Зрівняли із землею бульдозерами. Щоб побудувати завод зі збагачення ядерного палива.

Це вас засмучує?

Напевно. Колись. Колись я уявляла, як там живу. Його збудував мій прадід. Я бачила фото, усе виглядало досить красиво. До цього вони ніколи не будували будинків. Я навіть не впевнена, що вони бачили, як його будують. А якби вони могли зазирнути на вісімдесят років у майбутнє? Це не так довго. Навіть найпростіша справа базується на негарантованому майбутньому.

Ви сказали, що Мангеттенський проєкт був однією з найважливіших подій в історії. А можна поглянути на нього з якоїсь перспективи? Ми довгий час уникали ядерної війни.

Так. Ну, мабуть, це як будь-яке банкрутство. Що довше ми щось відкладаємо, то гірше стає. Наступна велика війна не настане, поки не помруть усі, хто пам’ятає попередню.

Ви вважаєте, що ядерна війна неминуча?

Я згодна з Платоном, що тільки мерці бачили кінець війни. І люди не воюють камінням, якщо у них є зброя. І так далі, і так далі.

Ми живемо ілюзіями?

Я не знаю, як ми живемо.

Гаразд. Історія вашої родини. Я так розумію, що ваша мати виросла в цьому будинку.

Так. Виросла.

Але коли я запитав про нього, ви розповіли мені те, що пам’ятала ваша бабуся.

Мама була в старших класах, коли війна дійшла до нашого міста. Можливо, вона думала, що настав кінець світу. Не знаю. Бабуся часто згадувала, що тоді мама часто плакала. Уся новітня історія — це смерть. Коли ми дивимося на фото, зроблені в кінці дев’ятнадцятого століття, то одразу спадає на думку, що всі ці люди мерці. Якщо ми повернемося трохи далі, то побачимо, що всі вони досі мерці, але це вже не має значення. Ці смерті для нас менш значущі. Однак сепійні постаті на фото — то щось інше. Навіть їхні посмішки зболені. Сповнені жалю. Звинувачення.

І ви не думали, що це просто ваш сентиментальний погляд?

Ні.

У вашій сім’ї не вважали батька головним лиходієм усієї цієї драми?

Так, звісно. Бабуся була нажахана, коли моя мама пішла працювати в Y-12. Вона не знала, що там відбувається, але ймовірність зробити щось хороше там, на її думку, була близька до нуля. Але це була найкраще оплачувана робота в радіусі вісімсот кілометрів. Єдина оплачувана робота. Моя мама щойно закінчила школу і працювала офіціанткою в автокінотеатрі. Вона була дуже розумною і мала б вступити до університету, але у нас не було грошей. Вона сподівалася отримати стипендію від організаторів конкурсу краси у штаті, але посіла третє місце. Це викликало певне збентеження, бо всі знали, що конкурс сфальсифікований. Моїй мамі було шкода переможницю через нещирі привітання, і вона намагалася подружитися з нею, але нічого не вийшло. Вона була відмінницею і найкращою в класі, але посіла лише третє місце в конкурсі «Міс Теннессі». Стипендія втекла з-під носа. Ось і все. Вона розповіла мені, що центр зайнятості «Теннессі Істмен» розташовувався у фанерній халупі, і коли вона прийшла туди в темряві о п’ятій ранку, черга вже розтягнулася завдовжки з футбольне поле, а всі стояли в багнюці по кісточки. Але вона отримала роботу.

Чим вона займалася?

Вона була операторкою калютрона.

Що таке калютрон?

Як багато ви хочете знати?

Не знаю. Стільки, скільки вважаєте за потрібне.

Гаразд. Щоб зробити уранову бомбу, спочатку потрібно відокремити природний ізотоп U-238 від U-235. У п’ятистах кілограмах природного урану міститься приблизно три з половиною кілограми U-235, тож для того, щоб почати роботу, потрібно багато махати лопатою. Було розроблено кілька методів розділення — збагачення, як полюбляють казати, — і електромагнітний метод далеко не найкращий, він був просто першим. Калютрон сконструював Е. О. Лоуренс, і це був, за своєю суттю, мас-спектрометр, що функціонував як пристрій для збору збагаченого урану. «Кал» — скорочення від «Каліфорнія». «Трон» — з грецької. Вимірювальна шкала або, можливо, інструмент. Уран спочатку з’єднували з хлором, а отриманий тетрахлорид урану іонізували і спрямовували за допомогою серії магнітів уздовж так званого рейстрека, тобто гоночної доріжки. Вона була понад тридцять метрів завдовжки, а магніти — шість метрів заввишки. Тільки уявіть ці розміри. Через війну вони не могли отримати достатньо міді, щоб зробити котушки для магнітів і провідників, тому пішли до Міністерства фінансів і позичили чотирнадцять тисяч тонн срібла, вивезли його і використали.

Позичили?

Позичили. І повернули його після війни. Перші розроблені треки, альфа-треки, виявилися не дуже ефективними, тож отриманий матеріал пропустили через нову конструкцію, яку назвали бета-треками, і фактично те, що вийшло, було придатним для виробництва ядерної зброї. Насправді бета-треки не дуже відрізнялися від альфа-треків. Вони були навіть менші — приблизно вдвічі менші за альфа-треки, з триметровими магнітами. Самі калютрони вставлялися збоку на рейстреки, а колектори час від часу виймалися і спорожнялися. Звісно, вся суть цього методу полягала в тому, що ізотоп U-238 на три нейтрони важчий за U-235, тому він рухається по більшій дузі в магнітному полі.

Звісно.

Господи.

Вибачте. Будь ласка, продовжуйте.

Ви впевнені?

Так. Будь ласка.

Зрештою, для розміщення всього цього було зведено дев’ять великих цегляних будівель. Наскільки знаю, вони можуть і досі там стояти. Вони скидалися на чималі взуттєві фабрики. П’ять альфа-треків і чотири бета-треки. Загалом тисяча сто п’ятдесят два калютрони. Вони працювали безперервно, і кожен з них контролювала одна дівчина. Розмовляти було заборонено. Дівчата сиділи на стільцях у довгому коридорі і стежили за циферблатами, регулюючи ручки так, щоб підтримувати максимальну інтенсивність променів. Це був повільний процес. Ізотоп U-235, використаний у бомбі «Малий», що зрівняла Хірошіму із землею, везли потягом до Санта-Фе порціями по кілька кілограмів у портфелі, який тримав армійський офіцер у діловому костюмі. Коли накопичилося шістдесят чотири кілограми, вони мали потрібну кількість.

А хіба його це не опромінило? Хлопця в костюмі.

Ні.

А ви могли б так само доступно пояснити топологію?

Жартуєте?

Ні. Зовсім ні.

Не думаю, що зможу. Електромагнітний метод розділення ізотопів — дуже простий механічний процес. Його можна пояснити десятирічній дитині. Топологія ж — це математика форм. Можна сказати, що в гіпотезі Пуанкаре йдеться про внутрішню сферичну природу форм, які проявляються по-різному. Майже так. Але навіть це може бути не дуже вдалим прикладом. Особливо, якщо гіпотеза хибна. Ну. Для Пуанкаре це була навіть не гіпотеза. Найімовірніше, питання.

Ви вважаєте це неправильним?

Ні. Але це буде важко довести.

Отже, ваш батько був членом інспекції Y-12, і саме так він познайомився з вашою матір’ю.

Так. Він підсунув їй аркушик.

Щоб вона зателефонувала йому?

Так.

Вона зателефонувала?

Ні. Він повернувся через два дні, дав їй клаптик паперу і олівець, вона дивилася на них цілу хвилину, а потім написала свій номер. Це був контактний номер телефону в холі гуртожитку. А наступного дня він їй зателефонував.

І?

І ось я тут.

Тож саме Лоуренс винайшов циклотрон.

Він приходив в Y-12, сідав, накручував коефіцієнт підсилення на калютроні, показуючи всім, наскільки більше він здатен виробляти, а потім вставав і йшов. І десь за п’ять хвилин усе вже було у вогні. Мій батько розповідав, що коли Лоуренс працював над циклотроном у Берклі, він смикав великий мідний вимикач, і це скидалося на фільми про Франкенштайна. Полум’яна завіса накривала всю лабораторію, а потім у всьому кампусі западала темрява. Оук-Ридж називали Доґпетч. Як у коміксі про Малого Абнера[40]. До кінця війни газодифузійну установку на К-25 уже вивели з ладу, тож вони закрили альфа-треки, але все одно пропускали все з К-25 через бети-пристрої.

Як довго ваша мама працювала там?

Два роки. Трохи менше.

Скільки їй було років, коли вона зустріла вашого батька?

Дев’ятнадцять. Здається. Може, двадцять.

А йому?

Йому було трохи за тридцять. Я навіть не знаю, коли саме він народився. Він не любив розповідати про свою молодість. Він до того уже був одружений. Боббі дізнався про це.

А мама знала про це?

Ні. Він знав, що вона не вийшла б за нього заміж, якби знала.

У нього не було дітей від першого шлюбу?

Був хлопчик. Помер від поліомієліту в чотири роки. Я часто думаю про нього.

Ви часто про нього думаєте?

Так. Він був моїм братом.

Коли ваші батьки розлучилися?

Я ходила до неї. Вона була не дуже щаслива.

Перепрошую?

Я ходила до неї. До його першої дружини. Вона жила в Каліфорнії.

Вона здивувалася вашому візиту?

Думаю, ні. До неї доходили чутки про мене, і вона вирішила, що рано чи пізно я з’явлюся.

Це було після смерті батька?

Так.

Що саме вона сказала?

Вона сказала: Ну. А ти гарненька виросла. Вона й сама була досить сексі.

Що ще?

Небагато. Вона запитала, чому я прийшла. Мого брата звали Аарон.

Вона єврейка?

Так.

Він мав схильність до єврейок? Ваш батько.

Він не знав, що моя мама єврейка.

Вона була фізикинею? Перша дружина.

Ні. Лікаркою. Кардіологинею. Але вона працювала в лабораторії. Не знаю, чому батько з нею розлучився.

Він був двічі розлучений.

Двічі. Так. Це була не їхня ідея.

Дружин?

Не дружин. Так.

Можна запитати, чи був він бабієм?

Не знаю. Не знаю, був він чи ні. У вас є сигарети?

Так, вони в моєму дипломаті. Десь тут. Ось.

Дякую.

Я приніс і запальничку, але не подумав про попільничку.

Використаю склянку.

Гаразд. Ваші батьки сварилися?

Ні. Під кінець він уже не так часто з’являвся. Він проводив багато часу, підриваючи різні штуки в південній частині Тихого океану.

Звучить дуже схоже на критику.

Це не критика. Хлопці люблять підривати різне.

Ви серйозно?

Так.

Скільки вам було років, коли ваші батьки розлучилися?

Не знаю. Це відбувалося поступово.

Що ще сталося? Ніхто з них ніколи не одружувався знову?

Ні. Думаю, вони кохали одне одного. Просто їм ставало дедалі важче. Вона виглядає нервовою. Вона швидше курить. Звісно, це може бути хибною інформацією. Вона підступна маленька сучка.

Гадаю, оце якраз я і чую. Хибну інформацію.

Неважливо. А ще сталося так, що мама пережила те, що тоді називали нервовим зривом.

Нервовий зрив?

Тодішнім жаргоном. Її госпіталізовували. Кілька разів. Ми переїхали жити до моєї бабусі. Ми ніколи цього не обговорювали.

Скільки вам тоді було років?

Чотири. Коли я пішла до початкової школи Святої Марії в Ноксвіллі, мені не виповнилося і шести. До кінця першого тижня я вже була найкраща в класі, і це змусило всіх замовкнути.

Якщо ви ніколи цього не обговорювали, то звідки знаєте, що відбувалося?

Було неважко здогадатися. Пам’ятаю, як моя мама лежала непритомна на підлозі в їдальні, а я не знала, що робити, але Боббі заплакав, тож я теж заплакала, хоча насправді не знала, що відчуваю.

Боббі заплакав?

Так.

Скільки йому тоді було років?

Мабуть, років десять.

Це сталося в Лос-Аламосі?

Так.

Як ви думаєте, який був характер емоційних проблем вашої матері?

Я не знаю. Коли в неї діагностували рак, інші симптоми зникли. Потім вона померла.

А ви питали її про це?

Одного разу. Вона все заперечувала. Практично все.

Гадаю, це було важко заперечити.

А як довго, нагадайте, ви вже цим займаєтеся?

Гаразд. Ви говорили про це з братом?

Так.

Що він сказав?

Він сказав, що у неї був нервовий зрив. Я підозрюю, що ви шукаєте генетичну схильність до невизначеної і, ймовірно, неіснуючої хвороби.

Можливо, я просто намагаюся зрозуміти, які почуття викликає у вас власна сім’я.

Куди я можу її покласти?

Ви затягнулися лише кілька разів.

Я знаю.

Дайте-но я візьму. Мене вражає той факт, що ці ваші аберантні переживання почалися приблизно тоді, коли померла ваша мати. Ви були близькі?

Ми з нею ладнали. Але вона послухала лікарів і пішла в могилу з думкою, що її донька божевільна.

Вам це завдавало болю?

Так. Завдавало. Після її смерті стало ще гірше. Я знала, яке у неї було життя, і мене це засмучувало. Я потребувала бабусі, але не взяла до уваги, що я їй зовсім не потрібна. Я не взяла до уваги, що вона щойно втратила доньку. Невдовзі після цього вона мені наснилася. Мама. Уві сні вона була мертва, і натовп вулицями ніс її на плечах у човні. Човен був заповнений квітами і лунала музика. Майже як оркестрова. Труби. Коли процесія вийшла з-за рогу, серед квітів я побачила її обличчя, бліде, як маска. І бачила, коли вони йшли вулицею повз мене. І тоді пішли далі. А потім я прокинулася.

Ви знаєте, що означав цей сон?

Ні.

З вами все гаразд?

Так. Усе гаразд.

Вам більше ніколи не снився цей сон?

Ні.

А у вас бувають повторювані сни?

Так. Гадаю, іноді підсвідомість продовжує працювати над певними снами, переробляючи їх у сподіванні, що ми все зрозуміємо. Але не це найцікавіше.

І що ж найцікавіше?

Найцікавіше, що вона знає, що ми нічого не збагнемо. Їй справді нема на що спиратися. Підсвідомість читає наші думки? Іноді вона просто розповідає вам ту саму історію знову і знову. Бо вона застрягла. Їй нікуди подітися. Цей мій повторюваний сон також досить незвичний — нечуваний насправді — бо в ньому немає сновидця.

Ви є в усіх своїх снах?

Так.

І ви думаєте, що людям не сняться сни, в яких їх немає?

Люди цікавляться іншими людьми. Але наша підсвідомість — ні. Або тільки якщо вони могли б вплинути на нас безпосередньо. Її найняли для виконання дуже специфічної роботи. Вона ніколи не спить. Вона вірніша за Бога.

Що це був за сон?

Чому я маю вам розповідати?

Ви знущаєтеся?

Може, так. А може, й ні.

Ви комусь про нього розповідали?

Ні.

Отже, ми з вами єдині, хто знає цю підсвідому історію?

Ви такий милий, відколи народилася дитина.

Перепрошую?

Вибачте. Це слова друга мого брата. Я навіть не зовсім розумію, що вони означають. Усе гаразд. Сон не містить жодної таємниці про мене. Принаймні я так не думаю. Це просто сон. Доленосні слова. Більше схоже на стару казку. Або, мабуть, навіть на давню історію. Повторне оголошення і так далі.

Але вас у ньому немає.

Ні. Хоча, можливо, я належу до покоління сновидців, яке збирає докупи якусь реконструкцію, сидячи біля багаття з пращурами.

Ви вірите в колективне підсвідоме?

Я б охочіше повірила в щось подібне, якби воно не було привласнене доктором Юнґом.

Можливо, нам варто перейти до сну.

Я не сказала, що збираюся його розповісти.

Ви знаєте, що розповісте.

Добре. Жінки відриваються від прання й одразу розуміють, що все, що вони любили і про що дбали, зведено нанівець. Раптом у них немає ні минулого, ні майбутнього. Все, чого вони навчали своїх дітей, безслідно знищено, і тепер вони стали вдовами і рабинями. Вони бачать лише, як нізвідки з’являються кінні війська і займають позиції на пагорбах над селищем, вдягнені в шкури, а їхні коні в щитах з сириці, розмальованих круглими геометричними візерунками, блідими від пилу. Селяни вийшли зі своїх хат, озброєні сокирами та списами, але незабаром вони лежатимуть у калюжах спільної крові, жінки будуть зґвалтовані, селище спалять, після чого заплаканих і закривавлених бранок, зв’язаних, як худобу, поведуть до краю, якого вони ніколи не бачили і ніколи не уявляли.

Як для сну, він видається дуже детально розробленим.

Повторюючи, дізнаєшся дедалі більше деталей.

Як ви думаєте, що він означає?

Я не знаю. Однак я завжди думала, що одна з жінок — моя мама.

Але вас там немає?

Ні.

Що ще?

Хіба що я в животі у мами. Це раніше не спадало мені на думку. Що ще? Не знаю. Я ніколи нікому не розповідала про цей сон.

Як ви думаєте, це пов’язано з чимось, що ви читали?

Коли востаннє вам снилося щось, пов’язане з прочитаним?

Думаєте, цього не відбувається?

Ні. А ви?

Не знаю. Треба подумати. Ви пам’ятаєте, коли вас уперше привезли до лікаря?

Тому що я збожеволіла?

Як скажете.

Так. Це було в Ноксвіллі. Мені було чотири.

Ви збожеволіли в чотири роки?

Особливо серйозний випадок. Мене відвели до окуліста. У мене була косоокість.

До окуліста не водять через божевілля.

Ні, але саме він сказав їм, що я божевільна. Сім’я вважала, що я дивненька, але їм ніколи не спадало на думку відвезти мене до лікаря через це. Можливо, вони боялися, що мене не відпустять додому. Хай там як, так почалося моє життя серед мозкоправів.

Що ви пам’ятаєте про той день?

Тобто?

Загалом.

Загалом?

Так.

Гаразд. Я прокинулася близько сьомої і спустилася вниз, тоді бабуся була на кухні, й вона дала мені склянку апельсинового соку, а потім сказала, щоб я пішла нагору і розбудила маму.

Звідки ви знаєте, що була сьома година?

Я глянула на годинник на кухні.

Ви вже вміли визначати час?

Так.

У чотири роки?

Так.

Продовжуйте.

У своїй піжамі з собаками я піднялася нагору, розбудила маму і, коли вона запитала, котра година, я сказала їй і повернулася вниз, і там Баеллен посадила мене в моє крісло.

Бабуся?

Так. Вона готувала сніданок, грало радіо, а я визирала у вікно. Я бачила машину Баеллен, припарковану на під’їзній доріжці. Синя, нещодавно куплена автівка. Думаю, це була лише друга машина в її житті. Була зима, у печі палав вогонь, дерева надворі стояли голі, корови підійшли до паркану в кінці доріжки, а дерева біля струмка були сірими і виглядали мертвими. Переді мною стояла миска кукурудзяних пластівців, мама спустилася і випила чашку кави, а потім відвела мене нагору й одягла. На мені була зелена вельветова спідниця зі шлейками, зелений джемпер і туфлі з пряжками «Полл Перрот». Ми поїхали в Ноксвілл перед восьмою годиною.

Гаразд, думаю, я все зрозумів. Може, просто розкажете мені, що сказав лікар?

Він привітався і запитав, як мене звати.

Оптометрист?

Офтальмолог. Мені це здалося дивним, адже ми не просто так зайшли з вулиці. Моя мама заздалегідь зателефонувала і домовилася про зустріч. Тож я одразу зрозуміла, що все це було цілком фальшиво з самого початку, але я назвала йому своє ім’я і запитала, кого він очікує.

Що він відповів?

Нічого. Люди не слухають чотирирічних дітей. Він подивився на мою маму й усміхнувся, але це була така трохи підозріла усмішка, і мені захотілося просто забратися звідти до біса.

Ви думали, що він повинен знати, хто ви, тому що ваша мама домовилася з ним про зустріч?

Так.

І він зрозумів, що у вас є щось незвичайне.

Ну. Розмова трохи зіпсувалася. Але так. Він подумав, що зі мною щось не так.

Це був перший раз, коли ви це відчули?

Ні. Це був перший раз, коли хтось сказав про це моїй мамі.

Що саме він їй сказав?

Не знаю. Нічого хорошого.

Мама потім про це говорила?

Вона сказала, що я грубо поводилася з лікарем. Коли ми сіли в машину. Вона знай повторювала, що мені треба перевірити голову. Просто такий у нас у родині був вислів. Насправді він означав, що я з тобою не згодна. Але тоді вона сказала, що ми дійсно так і зробимо. Перевіримо тобі голову. Вона була засмучена.

Через вашу грубу поведінку в лікаря?

Мама думала, ніби він знав, про що говорить. Не знаю, чому вона так вирішила. Він же лиш довбаний офтальмолог. Але коли ми пішли, я відчувала, як вона хвилюється. Здебільшого за себе, гадаю. Гадаю, вона уявляла, як їй на плечі лягає тягар доньки, яка виявилася водночас і сліпою, і божевільною.

Ви тоді так думали?

Переважно. Думаєш про це більш дорослим розумом. Але думки вже є. Пам’ять має зміст. Це не ніщо.

І мама відвела вас до психіатра?

Власне, до психолога.

І що сталося?

Нічого не сталося. Мені було чотири роки. Важко діагностувати психічний розлад у чотирирічної дитини.

Це був важкий час для вас?

Ні. Але для них — так. Я любила бабусю. Я сиділа вранці на кухні, поки вона пекла печиво. Вона розкачувала тісто мармуровою качалкою, а я сиділа, малювала і розфарбовувала. Я любила зиму. На землі лежав сніг, а у печі палав вогонь.

А де ваш батько був увесь цей час?

Щось підривав у південній частині Тихого океану.

Кілька психоаналітиків поставили вам діагноз «аутизм». До того, як стало зрозуміло, що воно таке. Ну, до того, як його взагалі зрозуміли. Бо, власне, його досі не розуміють.

Звісно. Якщо у нас є пацієнт з недугою, яку ми не розуміємо, чому б не приписати йому розлад, якого ми теж не розуміємо? Аутизм частіше трапляється у чоловіків, ніж у жінок. Так само і з математичною інтуїцією вищого порядку. Ми думаємо: про що це? Не знаємо. Що лежить в основі цього? Не знаємо. Все, що я можу сказати, — це те, що люблю числа. Мені подобаються їхні форма і колір, їхні запахи і смак. І я не люблю вірити людям на слово. Мій батько нарешті таки залишився з нами в останні місяці маминої хвороби. Він зробив собі кабінет у коптильні на задньому дворі. Він вирізав у стіні великий квадратний отвір і вставив вікно, щоб дивитися на поля і струмок за ними. Письмовим столом йому слугували дерев’яні двері, покладені на підпори, а ще у нього стояв старий шкіряний диван, набитий кінським волосом. Диван давно розсохся і потріскався, з нього стирчав наповнювач, але батько накривав його ковдрою. Одного разу я зайшла туди, сіла за його стіл і подивилася на проблему, над якою він працював. Тоді я вже трохи зналася на математиці. Досить непогано, власне. Я спробувала розгадати його записи, але виявилося, що це важко. Мені подобалися рівняння. Мені подобалася велика грецька літера сигма на позначення підсумовування. Мені подобалася оповідь, яка розгорталася. Мій батько заскочив мене зненацька, і я подумала, що матиму неприємності, і навіть підскочила, але він узяв мене за руку, підвів до стільця, посадив і обговорив зі мною свої записи. Його пояснення були зрозумілими. Простими. Але йшлося про щось більше. Вони були сповнені метафор. Він намалював кілька діаграм Фейнмана, які я вважала дуже крутими. Вони склали карту світу субатомних частинок, який мій батько намагався пояснити. Зіткнення. Зважені шляхи. Я зрозуміла — справді зрозуміла — що рівняння не були припущенням форми, життя якої обмежується описаними ними символами на папері, але що вони дійсно були там, просто перед моїми очима. У всій їхній реальності. Вони на папері, в чорнилі, в мені. У всесвіті. Їхня невидимість ніколи не могла заперечити їх чи їхнє існування. Їхній вік. Який був віком самої реальності. Яка сама невидима і завжди такою була. Він весь час тримав мене за руку.

З вами все гаразд?

Так. Вибачте.

Хочете ще сигарету?

Ні. Я їх навіть не люблю. Давайте зупинимося.

Добре. Можна вас дещо запитати?

Звісно.

Лише кілька спогадів про брата.

Про брата?

Так.

О Боже. Гаразд. Пляжний будиночок у Північній Кароліні. Коли я прокинулася вранці і заглянула в його кімнату, його вже там не було, тож я заварила чаю в термосі і в темряві спустилася на пляж, а він сидів на піску, ми пили чай і чекали на сонце. Крізь темні окуляри ми дивилися, як воно сходило червоним і скрапувало з моря. Напередодні ввечері ми гуляли на пляжі й бачили місяць і місячне гало з кільцями, і ми говорили про ту парселену, і я сказала щось на кшталт того, що говорити про явища, які складаються виключно зі світла, як проблематичні або, можливо, хибно сприйняті, або хибно зрозумілі, або, можливо, з сумнівної реальності, завжди здавалося мені певною зрадою. Він подивився на мене і запитав: Зрадою? І я відповіла: Так. Явища, зроблені зі світла. Потребують нашого захисту. Вранці ми сиділи на піску, пили чай і дивилися на схід сонця.