Історія втечі та повернення

Отаке-от комедіантство. Це її базікання в коридорі підтвердило, що наші стосунки перестали бути довірливими. Вони звелися до коротких новин, скупих подробиць, злісних реплік, порожньої балаканини, і більше не було звірень про події і думки, призначені лише мені. Життя Ліли належало тільки їй, вона, схоже, не хотіла ділитися ним ні з ким. Безглуздо було допитуватися: що ти знаєш про Пасквале, куди він подівся, який стосунок маєш ти до смерті Соккаво, до каліцтва Філіппо, що тебе спонукало прийняти пропозицію Мікеле, навіщо тобі треба, щоб він був такий залежний від тебе. Ліла сховалася, зачинилася в німоті, моя допитливість більше не могла породити щиру розмову, вона б сказала мені: що ти таке говориш, ти божевільна, який там Мікеле, яка залежність, який Соккаво, що тобі в голову стукнуло? Навіть тепер, коли я це пишу, я усвідомлюю, що не маю достатніх підстав стверджувати: Ліла пішла, Ліла зробила, Ліла зустріла, Ліла запланувала. Але, коли ми верталися машиною до Флоренції, я подумала собі, що хоч вона живе в нашому районі, такому відсталому і водночас передовому, життя її більш наповнене, ніж моє. Скільки всього я втратила, коли поїхала звідси, вважаючи, що я варта бозна-якого життя. А Ліла залишилася і от тепер дістала найсучаснішу роботу, багато заробляє, має абсолютну свободу здійснювати свої плани, які залишаються для мене незбагненними. Вона дуже любить свого сина, присвятила йому всю себе у перші роки його життя і досі дбає про нього; але, схоже, вона була здатна звільнитися від цього обов’язку, тільки-но цього захоче, він не справляв їй тих клопотів, які справляли мені доньки. Колись вона порвала зі своєю родиною, але, щойно змогла, взяла на себе всю вагу родинних обов’язків. Допомагала Стефано, який опинився в біді, але ніяким чином з ним не зближувалася. Терпіти не могла родину Солар, а все ж ішла з ними на угоду. Іронізувала над Альфонсо, а все ж водила з ним дружбу. Казала, ніби не хоче бачити Ніно, але я знала, що це не так, що вона обов’язково з ним зустрінеться. Її життя було повне руху, а моє застигло. П’єтро мовчки вів машину, дівчатка сварилися, а я багато думала про неї і про Ніно, про те, що може статися. Я фантазувала, що Ліла знов з ним зійдеться, знайде спосіб зустрітися з ним, оплутає павутинням, відіб’є від дружини і сина, використає у своїй війні сама вже не знаю проти кого, змусить розлучитися, а тимчасом втече від Мікеле, витягнувши з нього чимало грошей, покине Енцо і врешті вирішить скасувати шлюб зі Стефано, тоді, можливо, вийде за Ніно, а може, й ні, але нема сумніву, що вони об’єднають свої здібності, і хто знає, ким їм судилося стати разом.

Стати. Це дієслово завжди переслідувало мене, але вперше я це зрозуміла лише тоді. Я хотіла стати кимось, хоч ніколи не знала, ким саме. І я стала, у цьому нема сумнівів, але без додатка, без справжньої пристрасті, без визначеної амбіції. Я хотіла стати кимось – ось у чім суть – лише тому, що боялася, що Ліла стане бозна-ким, а я залишуся позаду. Я мала стати кимсь, ідучи її слідами. Мені, тепер вже дорослій, треба було знов почати ставати, але задля себе самої, без огляду на неї.

97

Тільки-но ми приїхали додому, я зателефонувала Аделе, щоб дізнатися про той німецький переклад, який передав мені Антоніо. Вона аж очі витріщила, бо теж нічого про це не знала, і зв’язалася з видавництвом. Через якийсь час вона знов подзвонила мені і сказала, що книжка вийшла не тільки в Німеччині, а й у Франції та Іспанії. «І що, – спитала я, – мені тепер робити?» Аделе збентежено відповіла: «Нічого, просто радій». «Звісно, – пробурмотіла я, – я дуже радію, але що робити з практичного погляду? Може, мені треба їхати туди, займатися промоцією?» Вона тепло відповіла: «Не треба нічого робити, Елено, на жаль, у всіх цих країнах книжка продається погано».

У мене зник настрій. Я безперестанку телефонувала у видавництво, хотіла більше знати про переклади, розсердилася, що ніхто не подумав мене повідомити, і врешті сказала сонній працівниці: «Я дізналася про німецьке видання не від вас, а від свого напівписьменного друга – оце так ви виконуєте свою роботу!» Пізніше я вибачилася, почуваючись дурепою. Один за одним надходили мені примірники перекладів французькою та іспанською, потім прийшло німецьке видання в новенькій палітурці, на відміну від пом’ятої обкладинки примірника, який надіслав мені Антоніо. Видання були потворні: на обкладинці були зодягнені в чорне жінки, чоловіки з пишними вусами у сицилійських кашкетах, розвішана білизна. Я погортала їх, показала П’єтро і поставила в книжкову шафу між іншими романами. Німий, даремно витрачений папір.

Для мене почався дуже виснажливий, неспокійний період. Щодня я телефонувала Елізі, питаючи, чи Марчелло її не кривдить і коли вони врешті одружаться. На ці мої занудні й нервові запитання вона відповідала радісним сміхом і оповідями про веселе життя, подорожі автомобілем та літаком, про дедалі більші заробітки наших братів, про добробут батька і матері. Тепер я іноді їй заздрила. Я була втомлена й дратівлива. Ельза весь час хворіла, Деде потребувала уваги, П’єтро тинявся без діла, ніяк не доводячи до завершення свою книжку. Я впадала в лють через дрібниці. Кричала на доньок, сварилася з чоловіком. Як наслідок, усі троє почали мене боятися. Варто мені було тільки пройти повз їхню кімнату, як дівчатка переставали гратися й стривожено дивилися на мене, а П’єтро став проводити в університетській бібліотеці більше часу, ніж удома. Виходив рано-вранці, вертався ввечері. Коли він заходив у дім, то немов приносив на собі сліди подій, про які я, не беручи ніякої участі в громадському житті, хіба що читала в газетах: фашисти розмахували ножами й вбивали людей, комуністи теж не пасли задніх, поліція дістала законне право вільно стріляти й робила це навіть тут, у Флоренції. Аж поки не сталося те, чого я вже давно боялася: П’єтро опинився в центрі прикрої історії, про яку багато писали газети. Він зрізав на іспиті хлопця з відомим прізвищем, активного учасника боротьби. Юнак публічно обкидав його образами і наставив на нього пістолет. Від чоловіка я не дізналася нічого, усе розповіла мені наша знайома – і то не з перших рук, бо її там не було. П’єтро спокійно записав незадовільну оцінку в залікову книжку, простягнув її хлопцеві і сказав щось на кшталт: «Ви або справді стріляйте, або якомога швидше позбудьтеся цієї зброї, бо за хвилину я вийду звідси і заявлю на вас у поліцію». Хлопець ще кілька довгих секунд стояв, націливши пістолет йому в обличчя, потім сховав його до кишені, взяв залікову книжку і пішов геть. Через кілька хвилин П’єтро пішов у відділок карабінерів, і студента заарештували. Але це ще був не кінець. Родина хлопця звернулася не до нього, а до його батька, щоб той переконав його забрати заяву. Професор Ґвідо Айрота спробував переконати сина, вони довго говорили по телефону, і я з певним здивуванням чула, як старий втрачав терпець і підносив голос. Але П’єтро не здався. Тоді втрутилась я і схвильовано спитала:

– Ти усвідомлюєш, що робиш?

– А що я маю робити?

– Розрядити напругу.

– Не розумію.

– Ти не хочеш розуміти. Ти такий самий, як найнестерпніші з наших викладачів у Пізі.

– Не думаю.

– Але це так. Ти забув, як ми марнували час на нікому не потрібні курси, щоб скласти ще менш потрібні іспити?

– Мій курс не непотрібний.

– Краще спитай у своїх студентів.

– Питають у того, хто достатньо компетентний, щоб дати відповідь.

– Мене ти б спитав, якби я була твоєю студенткою?

– У мене чудові стосунки з тими, хто справді вчиться.

– Тобто тобі подобаються підлизи?

– А тобі подобаються чванькуваті зухвальці, як та твоя подруга з Неаполя?

– Так.

– То чому ж ти сама такою не стала, чому була такою правильною?

Я збентежилася.

– Бо я була бідна, і мені здавалось дивом вже те, що я так далеко пішла.

– Ну що ж, той хлопець не має з тобою нічого спільного.

– Ти теж не маєш зі мною нічого спільного.

– І що це значить?

Я не відповіла і з обережності змінила тему. Але згодом у мені знов піднявся гнів, я почала критикувати його непримиренність: «Ти ж його вже завалив на іспиті, навіщо було ще заявляти на нього?» П’єтро пробурмотів: «Він скоїв злочин». Я заперечила: «Він хотів налякати тебе, це ж хлопчисько». Він холодно відповів: «Той пістолет – зброя, а не іграшка, його викрали разом з іншою зброєю сім років тому в казармі карабінерів у Ровеццано». Я сказала: «Але ж хлопець не стріляв». Він вибухнув: «Зброя була заряджена, а якби він таки вистрелив?» Я крикнула: «Але не вистрелив!» Він теж підніс голос: «То я мав чекати, аж доки він вистрелить, і тільки тоді заявляти?!» Я крикнула: «Не репетуй, твої нерви нікуди не годяться!» Він відповів: «Думай про свої нерви». Мною аж трусило, марно було пояснювати йому, що хоч словами й тоном я сперечалася з ним, але насправді це становище здавалося мені дуже небезпечним, я хвилювалася. «Я боюся за тебе, – сказала я, – за дівчаток, за себе саму». Але він не став мене потішати. Зачинився у себе в кімнаті і намагався працювати над книжкою. Тільки через кілька тижнів він сказав мені, що до нього приходили двоє поліцейських у цивільному і питали про деяких студентів, показавши йому фотографії. Першого разу він прийняв їх люб’язно і так само люб’язно відправив геть, не давши ніякої інформації. За другим разом спитав:

– Ці молоді люди скоїли якісь злочини?

– Поки що ні.

– То чого ви хочете від мене?

І відпровадив їх до дверей, виявивши максимум презирливої ввічливості, на яку тільки був здатен.

98

Ліла не дзвонила мені місяцями, була, мабуть, дуже заклопотана. Я теж не намагалася зв’язатися з нею, хоч і відчувала в цьому потребу. Щоб зменшити відчуття порожнечі, я спробувала ще більше зблизитися з Маріарозою, але для цього було чимало перешкод. Франко вже постійно мешкав у квартирі моєї зовиці, а П’єтро не подобалися ані мої надто тісні стосунки з його сестрою, ані те, що я бачуся з колишнім хлопцем. Якщо я затримувалася в Мілані більше ніж на один день, у нього погіршувався настрій, вискакувало уявне нездужання, а напруга в родині зростала. До того ж самому Франко, який здебільшого виходив з дому лише на медичні процедури, яких усе ще потребував, моя присутність була не до вподоби, він не терпів занадто голосного щебетання дівчаток й іноді зникав кудись з дому, тривожачи і Маріарозу, і мене. Крім того, моя зовиця мала сотні різних обов’язків, навколо неї весь час крутилися жінки. Її помешкання було чимось на кшталт місця зустрічей, хто тільки сюди не приходив – інтелектуалки, добропорядні синьйори, робітниці, що тікали сюди від своїх брутальних партнерів, дівчата, що збилися зі шляху – тому вона мала для мене мало часу, та й, зрештою, вона занадто демонструвала дружні почуття до всіх цих жінок, щоб я могла мати якусь певність щодо наших стосунків. Але в неї вдома в мені на кілька днів знову розгорялося бажання пізнавати нове, а іноді навіть писати. Точніше, я думала, що мені хочеться писати.

Ми багато говорили про нас. Хоч усі ми тут були жінки – Франко якщо не тікав з дому, то замикався у своїй кімнаті – нам було дуже важко зрозуміти, що таке жінка. Після глибокого аналізу кожного нашого вчинку, думки, висловлювання чи мрії виявлялося, що вони нам не належать. Це самокопання доводило до відчаю слабших з нас, тих, що не терпіли надто глибокої саморефлексії і вважали, що шлях до свободи веде через усунення з нашого життя чоловіків. Були то динамічні часи, раз у раз здіймалися хвилі перемін. Багато хто з нас боявся повернення монотонної нерухомості й намагався триматися на гребені хвилі, удаючись до крайніх тверджень і зі страхом та люттю дивлячись униз. У певний момент стало відомо, що служба порядку комуністичної організації «Лотта Контінуа» розігнала маніфестацію феміністок, і пристрасті розгорілися настільки, що коли котрась із найнепримиренніших активісток виявила, що у Маріарози вдома живе мужчина – вона цього не афішувала, але й не приховувала – дискусія набрала вкрай жорстких і драматичних тонів.

Такі моменти я ненавиділа. Мені потрібні були стимули, а не конфлікти, поле для досліджень, а не догми. Принаймні так я говорила собі самій, іноді також Маріарозі, яка слухала мене мовчки. Під час однієї з таких розмов я заговорила про свої стосунки з Франко в часи Вищої нормальної школи, про те, що вони для мене означали. «Я вдячна йому, – казала я, – від нього я багато чого навчилася, і мені прикро, що нині він так холодно ставиться до мене і до дівчаток». Я трохи замислилась і провадила далі: «Можливо, у цьому прагненні чоловіків вчити нас є щось не те; тоді я була дуже молода й не помічала, що це його бажання змінювати мене означало, що я не подобалась йому такою, якою я була, він хотів, щоб я була іншою, а точніше, він прагнув у мені не просто жінки, а такої жінки, якою, на його думку, міг би бути він сам, якби був жінкою. Я була для Франко можливістю продовжити себе в царину жіночого, заволодіти жіночістю: я була символом його всемогутності, доказом того, що він вміє належним чином бути не тільки чоловіком, а й жінкою. І коли нині я більше не є для нього частиною його єства, він почувається зрадженим».

Саме так я висловилася. Маріароза слухала мене зі справжньою цікавістю, а не з тим удаваним інтересом, з яким слухала всіх. «Напиши щось про це», – вмовляла вона мене. Тоді зворушено прошепотіла, що того Франко, про якого я говорила, вона пізнати не встигла. А потім додала: «Може, це й на краще, інакше я б ніколи в нього не закохалася, ненавиджу розумників, які кажуть, якою мені треба бути; волію цього стражденного, розважливого чоловіка, який живе в мене вдома і про якого я мушу піклуватися». Відтак далі наполягала: «Запиши це, усе те, що ти сказала».

Я кивнула на знак згоди і, тішачись, а водночас бентежачись через цю похвалу, дещо схвильовано почала говорити про свої стосунки з П’єтро, про те, як він намагається нав’язати мені свій спосіб бачення. Тепер Маріароза вибухнула сміхом, і піднесений тон нашої розмови змінився. Порівнювати Франко з П’єтро? «Та ти жартуєш, – сказала вона, – П’єтро ледве спроможний якось справлятися зі своєю мужністю, і навіть мови нема про те, щоб він був здатен нав’язати тобі своє розуміння жіночості. А знаєш що? Я була певна, що зрештою ти за нього не вийдеш. Я була певна, що навіть якщо вийдеш, то через рік покинеш. Я могла б заприсягтися, що ти не захочеш народжувати від нього дітей. Той факт, що ви все ще разом, здається мені якимсь дивом. Ти справді порядна дівчина. Бідолашка».

99

Ось до чого ми дійшли: сестра мого чоловіка вважає мій шлюб помилкою і відкрито мені про це говорить. Я не знала, сміятися мені чи плакати, це здалося мені остаточним і безпристрасним вироком моєму подружньому нещастю. Зрештою, що мені було робити? Я говорила собі, що зрілість полягає в тому, щоб без зайвого хвилювання сприймати життя таким, яким воно є, щоб провести межу між щоденним досвідом і теоретичними знаннями, у тому, щоб навчитися бачити себе, пізнавати себе в очікуванні на великі переміни. Минали дні, і я заспокоїлась. Моя донька Деде трохи передчасно пішла у перший клас початкової школи, але вміла вже читати і писати; моя донька Ельза була щаслива, що цілий ранок могла бути зі мною сама у тихому помешканні; чоловік мій, занудний професор, врешті закінчував писати другу свою книжку, яка мала викликати ще більший резонанс, ніж перша; а я, синьйора Айрота, Елена Айрота, жінка, пригнічена необхідністю смирення, все ж таки, під спонукою своєї зовиці, а також борючись із власним занепадом, майже потай взялася досліджувати чоловічі ідеали жінки, від стародавнього світу до світу сучасного. Я робила це без жодної мети, аби лиш мати змогу сказати Маріарозі, своїй свекрусі чи комусь зі знайомих: я працюю.

І так у своїх хитромудрих рефлексіях я просунулася від першого і другого біблійного сотворення до Молль Флендерс Дефо, до мадам Боварі Флобера, до Анни Кареніної Толстого, до часопису «Ла Дерньєр мод» та Роз Селяві, і далі, ще далі, у полоні манії викриття. Поступово це почало приносити мені певне задоволення. Я всюди знаходила штучні образи жінок, створені чоловіками. Нашого не було там нічого, а навіть якщо щось незначне з’являлося, його відразу перемелював млин чоловічої уяви. Коли П’єтро був на роботі, Деде – у школі, Ельза гралася за кілька кроків від мого бюрка, а я врешті почувалася живою, колупаючись у словах; іноді пробувала уявити собі, яким би було моє життя і життя Ліли, якби ми обоє склали вступний іспит до середньої школи, а відтак і до ліцею, якби вчилися разом далі, аж до отримання університетського диплома, пліч-о-пліч, душа в душу, як досконала пара, в якій єднається інтелектуальна енергія, сила уяви і насолода від розуміння. Ми писали б разом твори, підписували б їх нашими іменами, запозичували б одна від одної силу, билися б одностайно за те, щоб наше завжди залишалося тільки нашим. Інтелектуальна самотність жінок – велика прикрість, казала я собі, яка шкода, що ми відрізані одна від одної, яке це марнотратство. У такі хвилини я почувалася так, ніби думки мої обривалися на півслові, вони вабили до себе, але водночас мали якийсь ґандж, вони прагнули підтвердження і розвитку, але їм бракувало переконливості, вони не мали довіри до самих себе. Тоді мене знов охоплювало бажання подзвонити їй і сказати: «Ось послухай, про що я розмірковую, будь ласка, поговорімо про це, скажи мені свою думку, пам’ятаєш, що ти казала мені про Альфонсо?» Але такої змоги більше не було вже багато років. Мені треба було навчитися жити своїм життям.

Одного дня, саме тоді, коли я особливо гостро відчувала цю потребу, я почула, як у замку обертається ключ. Це П’єтро прийшов на обід, забравши, як звикле, Деде зі школи. Я згорнула книжки й зошити, а дівчинка вже ввірвалася в кімнату під захоплені вигуки Ельзи. Вона була голодна, я знала, що зараз вона крикне: «Мамо, що є їсти?» Але, ще навіть не кинувши портфеля, вона вигукнула: «Прийшов татів друг, він обідатиме з нами!» Я точно пам’ятаю цю дату: 9 березня 1976 року. Я незадоволено підвелася, Деде схопила мене за руку й потягла в коридор. Тим часом Ельза, дізнавшись про прихід когось чужого, з осторогою вчепилась мені у спідницю. П’єтро весело сказав: «Дивись, кого я тобі привів».

100

Ніно більше не носив густої бороди, з якою я бачила його кілька років тому в книгарні, але волосся в нього було довге й скуйовджене. У всьому іншому він далі був тим самим хлопцем – високим, худющим, з блискучими очима й неохайним виглядом. Обійняв мене, присів, щоб приголубити дівчаток, піднявся, вибачаючись за несподіваний наїзд. Я байдуже промимрила кілька слів: «Заходь, сідай, яким вітром тебе завіяло у Флоренцію». Я почувалася так, немов у голові в мене шуміло гаряче вино, мені не вдавалося вповні усвідомити те, що відбувалося: він, саме він, у мене вдома. І мені здалося, ніби в мені й навколо мене звичний хід речей порушився. Що було в моїй уяві і що діялося насправді, хто був уявною тінню, а хто живим тілом? Тим часом П’єтро пояснював: «Ми зустрілися на факультеті, і я запросив його на обід». Я усміхалася й говорила: «Авжеж, усе готове, де наварено на чотирьох, стане і на п’ятьох, посидьте зі мною, поки я накриваю на стіл». Я поводилася спокійно, але всередині мене аж колотило, від силуваних усмішок боліли м’язи обличчя. Як тут опинився Ніно і що таке тут, що таке опинився? «Я зробив тобі сюрприз», – сказав мені П’єтро трохи налякано, як тоді, коли боявся, що у чомусь помилився. А Ніно засміявся: «Я сто разів просив його зателефонувати тобі, присягаюсь, але він не хотів». Тоді пояснив, що це мій свекор намовив його озватися до нас. Професора Айроту він зустрів у Римі на з’їзді соціалістичної партії, вони розговорилися, і Ніно сказав, що має дещо зробити у Флоренції, а тоді професор згадав П’єтро, нову працю, яку пише його син, і натякнув, що має терміново передати йому одну книжку, яку він тільки-но дістав. Ніно зголосився віднести її особисто, і ось тепер він обідає тут. Дівчатка змагалися за його увагу, він намагався розважити їх обох, із П’єтро розмовляв приязно, а зі мною – дуже серйозно.

– Подумати тільки, – сказав він мені, – я стільки разів бував у цьому місті по роботі, але не знав, що ти живеш тут, що у вас дві такі пречудові синьйорини. Як добре, що трапилася ця нагода.

– Ти далі викладаєш у Мілані? – спитала я, добре знаючи, що в Мілані він більше не живе.

– Ні, тепер я викладаю в Неаполі.

– Що саме?

Він незадоволено скривився:

– Географію.

– Тобто?

– Міську географію.

– Чому ти раптом вирішив повернутися?

– Моя мати хворіє.

– Співчуваю. Що з нею?

– Проблеми з серцем.

– А брати і сестри?

– У них справи непогані.

– Як твій батько?

– Як завжди. Але роки минають, усе змінюється, і останнім часом ми зблизилися. Як усі, він має свої вади й чесноти. – Він звернувся до П’єтро: – Скільки ми бунтували проти батьків і проти родини! Тепер прийшла наша черга, як дамо собі раду ми?

– Я даю собі раду цілком добре, – дещо іронічним тоном сказав мій чоловік.

– Не сумніваюся. Ти одружився з надзвичайною жінкою, а ці дві ваші принцеси просто досконалі – гарно виховані, елегантні. Яке чудове платтячко, Деде, воно тобі так личить! А хто подарував Ельзі цю гарну брошку з зірочками?

– Мама, – сказала Ельза.

Поступово я заспокоїлася. Секунди набули своєї звичної тривалості, а я нарешті усвідомила, що відбувається навколо. Ніно сидів за столом поруч зі мною, їв макарони, які я приготувала, ретельно нарізав маленькими шматочками Ельзину котлету, відтак з апетитом взявся за свою, з відразою говорив про хабарі, які корпорація «Локгід» давала Танассі та Ґуї, хвалив мої страви, сперечався з П’єтро про соціалістичну альтернативу, чистив яблуко, роблячи спіральку, що викликало захват у Деде. Тим часом помешканням розходились благодатні флюїди, яких я не відчувала вже давно. Як чудово, що обоє чоловіків ладнають між собою, симпатизують один одному! Я стала мовчки збирати зі столу. Ніно зірвався на ноги, зголосився навіть помити посуд, але за умови, якщо дівчатка йому допоможуть. «Відпочинь трохи», – сказав він мені, і я сіла собі, а він тим часом командував Деде та Ельзою, які були в захваті, питав мене іноді, де покласти ту чи ту річ, і далі базікав з П’єтро.

Це був справді він, після всіх цих років, і він був тут, у мене. Я нехотя глянула на обручку, яку він носив на підмізинному пальці. Він жодного разу не згадав про своє одруження, подумалось мені, говорив про матір, батька, але не про дружину й сина. Може, то не було одруження з кохання, може, він оженився задля вигоди, може, він був змушений оженитися. Відтак усі припущення розсипались. Ні з того ні з сього Ніно почав розповідати дівчаткам про свого сина Альбертіно, немов той був персонажем якоїсь казки, тон його ставав то кумедним, то ніжним. Урешті він витер руки, вийняв з гаманця світлину, показав її спершу Ельзі, тоді Деде, а відтак П’єтро, який передав її мені. Альбертіно був дуже гарненький. Йому було два рочки, він сидів, набурмосившись, на колінах у матері. Я кілька секунд дивилась на малого, тоді взялася розглядати її. Вона здалася мені прегарною, з великими очима й довгим чорним волоссям, їй було, мабуть, трохи більше двадцяти. Вона усміхалася, зуби її були рівненькі й блискучі, погляд закоханий. Я віддала фото й сказала: «Треба зробити кави». Я залишилась на кухні сама, вони всі четверо пішли у вітальню.

Ніно мав ділову зустріч, тому з багатослівними вибаченнями пішов відразу після кави з сигаретою. «Я завтра вже їду, – сказав він, – але скоро знову буду тут, наступного тижня». П’єтро кілька разів повторив, щоб він озивався, і Ніно пообіцяв, що обов’язково озветься. Дуже тепло попрощався з дівчатками, потис руку П’єтро, помахав мені і зник. Тільки-но за ним зачинилися двері, як на мене навалилася вся сірість нашого помешкання. Я очікувала, що хоч П’єтро так невимушено спілкувався з Ніно, але все одно знайде в гостеві щось неприємне, як це він робив завжди. Натомість він задоволено сказав: «Нарешті знайшлася людина, з якою варто проводити час». Не знаю чому, але ця фраза зранила мене. Я ввімкнула телевізор і дивилася його разом з дівчатками аж до вечора.

101

Я сподівалася, що Ніно зателефонує відразу ж наступного дня. При кожному дзвінку я здригалася. Але минув цілий тиждень, і він не давав про себе знати. Я почувалася так, ніби в мене важка застуда. Мені нічого не хотілося, я перестала читати й робити нотатки, сама на себе сердилася за це безглузде очікування. Відтак одного пополудня П’єтро повернувся додому в особливо доброму гуморі. Сказав, що Ніно заходив на кафедру, що вони провели разом трохи часу, але не вдалося переконати його прийти до нас вечеряти. «Він сам запросив нас завтра на вечерю, – сказав він, – усіх, разом з дівчатками. Він не хоче примушувати тебе куховарити».

Кров завирувала мені в жилах, я відчула до П’єтро якусь бентежну ніжність. Тільки-но дівчатка пішли у свою кімнату, я почала обіймати його, цілувати, шепотіти слова любові. Уночі я спала погано, точніше, спала з відчуттям, що не сплю. Наступного дня, коли Деде повернулася зі школи, я запхала її разом з Ельзою у ванну і добре їх обох вишурувала. Тоді зайнялася собою. Я довго ніжилася у ванні, зробила епіляцію, помила і ретельно висушила волосся. Приміряла всі плаття, які мала, мене дедалі більше бентежив мій вигляд, бо я собі не подобалася, не до вподоби було мені й те, як уклалося волосся. Деде з Ельзою крутилися навколо і гралися, наслідуючи мене. Ставали перед дзеркалом у позу, кривилися, незадоволені сукенками та зачісками, чалапали в моїх туфлях. Врешті я змирилася з тим, що я така, яка є. Занадто суворо висваривши Ельзу, бо вже перед виходом вона забруднила собі платтячко, я сіла за кермо, і ми поїхали забрати П’єтро та Ніно, які мали зустрітися в університеті. Цілу дорогу мене мучила тривога, я повсякчас сварила дівчаток, які бавилися, вигадуючи віршики зі словами «кака» і «піся». Що ближче ми були від місця зустрічі, то більше я сподівалася, що в останній момент якісь справи не дозволять Ніно прийти. Але, під’їхавши, я відразу побачила обох чоловіків, які балакали між собою. Ніно розмашисто жестикулював, немов запрошував співрозмовника увійти в простір, спеціально створений для нього. П’єтро, як завше, здався мені незграбним, шкіра на його обличчі почервоніла, він якось запобігливо сміявся. Жоден з них не виказав особливого захоплення від моєї появи.

Мій чоловік сів на заднє сидіння разом з доньками, Ніно вмостився поруч зі мною, щоб показати дорогу до місця, де чудово готують і – сказав він, обертаючись до Деде та Ельзи – смажать чудові млинці. Він описав ці млинці дуже докладно, викликавши ентузіазм у дівчаток. «Колись давно, – думала я, спостерігаючи за ним краєм ока, – ми гуляли, тримаючись за руки, і він мене двічі поцілував». Які гарні пальці. Мені він говорив тільки: «Тут праворуч, потім ще раз праворуч, а тоді на перехресті ліворуч». Жодного захопленого погляду, жодного компліменту.

У тратторії нас зустріли водночас радісно й шанобливо. Ніно знав власника та офіціантів. Я опинилася на чолі стола між дівчатками, а двоє чоловіків сіли один напроти одного. Мій чоловік почав розводитися про те, яке тяжке життя в університеті. Я майже весь час мовчала, пильнувала за Деде та Ельзою, які за столом зазвичай поводилися гарно, але за цієї нагоди весь час щось вичворяли і сміялися, прагнучи привернути увагу Ніно. Я збентежено думала: П’єтро забагато говорить, наводить на нього нудьгу, не дає йому слова сказати. Ми живемо в цьому місті вже сім років, але не маємо якогось вподобаного місця, куди можна було б запросити його у відповідь, якогось ресторану з гарною кухнею, як оцей, де б нас впізнавали, коли ми заходимо. Мені подобалася чемність господаря, він часто підходив до нашого стола, навіть сказав Ніно: «Цього я вам не раджу брати, це не для вас і не для ваших гостей, краще візьміть інше». Коли принесли ті знамениті млинці, дівчатка страшенно зраділи, як і П’єтро, і почали битися за них. Тільки тоді Ніно звернувся до мене.

– Чому ти більше нічого свого не видала? – спитав він без фривольного тону, який личив би застільній бесіді, зате з інтересом, який здався мені справжнім.

Я зашарілася й сказала, киваючи на доньок:

– Займалася дечим іншим.

– Та книжка була чудова.

– Спасибі.

– Це не комплімент, ти завжди вміла писати. Пам’ятаєш ту статейку про викладача релігії?

– Твої друзі так її й не опублікували.

– Через непорозуміння.

– Я втратила віру в себе.

– Мені шкода. А зараз ти щось пишеш?

– У вільний час.

– Роман?

– Сама не знаю, що це.

– Але на яку тему?

– Чоловіки, які вигадують жінок.

– Гарно.

– Побачимо.

– Працюй швидше, дуже хочеться прочитати.

І він здивував мене, показавши, що добре знає твори жінок, якими я цікавилася, – я була певна, що чоловіки такого не читають. І не лише це – він назвав мені одну книжку Жана Старобінскі, яку прочитав недавно, і сказав, що в ній є дещо корисне для мене. Скільки всього він знав! Таким він був з дитинства, його цікавило все. Він цитував Руссо та Бернарда Шоу, але, коли я його перебила, вислухав мене уважно. Коли я рознервувалася, бо дівчатка почали смикати мене, вимагаючи ще млинців, він подав знак господареві, щоб принесли ще одну порцію. Тоді звернувся до П’єтро:

– Тобі треба залишати дружині більше вільного часу.

– У її розпорядженні цілий день.

– Я не жартую. Якщо ти цього не зробиш, на тобі лежатиме провина не тільки в суто людському, а й у політичному плані.

– Провина в якому злочині?

– Марнування розуму. Спільнота, яка вважає слушним, щоб турбота про дітей і дім придушувала інтелектуальну енергію жінок, є ворогом самій собі, хоч сама цього не помічає.

Я мовчки чекала, як відреагує П’єтро. Мій чоловік відповів іронічно:

– Елена може культивувати свій розум скільки і як захоче, головне, щоб це не забирало часу в мене.

– Якщо це не забирає часу в тебе, то в кого забирає?

П’єтро насупився.

– Якщо до мети, яку ми перед собою ставимо, нас штовхає пристрасть, ніщо не може перешкодити нам довести намір до кінця.

Мене це вразило, і я буркнула, награно усміхаючись:

– Мій чоловік вважає, що в мене ні до чого нема справжнього інтересу.

Мовчанка. Ніно спитав:

– А це правда?

Я відразу відповіла, що не знаю, що не знаю нічого. Але поки я говорила, збентежена й сердита, я усвідомила, що очі мої виповнюються слізьми. Я опустила погляд. «Досить уже тих млинців», – мовила я дівчатам, не пануючи над своїм голосом. Ніно прийшов мені на допомогу і вигукнув: «Я з’їм ще одного, мама з татом ще по одному, а ще два будуть для вас – і годі!» Тоді покликав господаря й урочисто сказав: «Я прийду сюди разом з цими двома синьйоринами рівно через тридцять днів, і ви приготуєте нам цілу гору чудових млинців, домовились?» Ельза спитала:

– А скільки це – місяць, це тридцять днів?

Я тим часом зуміла придушити сльози, глянула на Ніно й сказала:

– А й справді, скільки це – місяць, чи справді це тридцять днів?

Ми стали жартувати – а найбільше Деде – про те, яке невиразне уявлення має Ельза про час. П’єтро хотів заплатити, але виявив, що Ніно вже розрахувався. Він запротестував, тоді сів за кермо, а я вмостилася на задньому сидінні між напівсонними дівчатками. Ми відвезли Ніно до готелю, і всю дорогу я без жодного слова слухала їхні дещо п’яні балачки. Коли ми під’їхали, охоплений ейфорією П’єтро сказав йому:

– Навіщо тобі викидати гроші – у нас є кімната для гостей, наступного разу можеш зупинитися в нас, без жодних церемоній.

Ніно засміявся:

– Менше ніж годину тому ми сказали, що Елені потрібно більше вільного часу, а тепер ти хочеш її навантажити ще й моєю присутністю?

Я безсило сказала:

– Мені буде приємно, Деде та Ельзі теж.

Але тільки-но ми залишилися на самоті, я сказала чоловікові:

– Перед тим як запрошувати, ти міг би принаймні порадитися зі мною.

Він завів машину, знайшов мій погляд у дзеркальці заднього виду і пробурмотів:

– Я думав, що тобі буде приємно.

102

О, звісно, це було мені приємно, навіть дуже приємно. Але я почувалася так, немов тіло моє завтовшки з яєчну шкаралупу і досить легкого натиску на руку, на чоло чи живіт, щоб воно тріснуло і вивалило всі мої таємниці, зокрема ті, які були таємницями навіть для мене. Я намагалася не рахувати дні. Зосередилася на книжках, які вивчала, але робила це так, немов Ніно був замовником моєї праці і після повернення вимагатиме якісних результатів. Я хотіла сказати йому: я послухалася твоєї поради, пішла далі, ось мій начерк, скажи, що ти про це думаєш.

Був то чудовий метод. Тридцять днів очікування пролетіли аж занадто швидко. Я забула про Елізу, більше не думала про Лілу, не телефонувала Маріарозі. Не читала газет, не дивилася телевізор, занедбала дім і дітей. До мене долинало лиш далеке відлуння новин про арешти й сутички, вбивства й війни, якими повнилася Італія та ціла планета, я майже не помітила вкрай напружену виборчу кампанію. Я лиш писала, вкладаючи в це усі свої сили. Я ламала голову над різноманітними давніми питаннями, і врешті мені здалося, що я остаточно знайшла те, що шукала, принаймні в письмі. Іноді мені кортіло звернутися до П’єтро. Він був набагато вправніший від мене, завдяки йому я б точно могла уникнути всяких ризикованих, непродуманих чи примітивних тверджень. Але я цього не зробила, бо ненавиділа ті моменти, коли він тиснув на мене своїми енциклопедичними знаннями. Пригадую, я багато працювала, зокрема над першою та другою біблійною оповіддю про сотворення. Я розглядала їх послідовно, першу вважаючи своєрідним підсумком божественного чину творення, а другу – докладнішою розповіддю про нього. З цього вийшла досить динамічна історія, яка, одначе, лишалася розсудливою. Ось що я приблизно написала: Бог створює людину, Іша, на свій образ. Створює він його у чоловічій та жіночій версії. Яким чином? Спершу з пороху земного створює він Іша і вдуває йому в ніздрі подих життя. Тоді витворює він Іша’х, жінку, з уже сформованої чоловічої сировини, не з сирої матерії, а з матерії живої, яку бере з ребра Іша, затуливши те місце тілом. Тому Іш може сказати: «Це не є – як тьма всього того, що було сотворене – чимсь іншим, ніж я, це плоть від моєї плоті, кість від моїх костей. Бог сотворив її з мене. Він запліднив мене життєдайним подихом, він вийняв її з мого тіла. Я є Іш, а вона – Іша’х. Насамперед саме слово, яке її називає, свідчить про те, що вона походить від мене, який є образом духа Божого, який несе у собі його Слово. А значить, вона – це просто суфікс, доданий до мого кореня, і має значення лише в межах мого слова».

І так я працювала далі, перебуваючи цілими днями в стані приємного інтелектуального збудження. Єдине, що мене цікавило, – це вчасно отримати читабельний текст. Іноді я сама себе дивувала – у мене складалося враження, що потреба схвалення з боку Ніно полегшувала мені писання, давала повну волю.

Але місяць минув, і він не озивався. Спочатку це мене тішило, я мала більше часу і змогла завершити свою роботу. Потім я стривожилася і стала розпитувати П’єтро. Виявила, що на роботі вони часто розмовляють телефоном, але вже кілька днів він не чув від Ніно нічого.

– Ви часто розмовляли телефоном? – я була роздратована.

– Так.

– А чому ти мені не сказав?

– Що саме?

– Що ви часто розмовляли.

– Ми розмовляли про роботу.

– Ну, якщо ви так подружилися, то зателефонуй йому і спитай: може, він зволить сказати нам, коли приїде.

– Навіщо?

– Може, тобі й не треба, але потім все впаде на мене. Це ж мені треба буде про все подбати, і я хочу, щоб мене попередили заздалегідь.

Він йому не зателефонував. Я сказала собі: гаразд, почекаємо, Ніно пообіцяв дівчаткам, що знову приїде, не думаю, що він захоче їх розчаровувати. Так і було. Він зателефонував якось увечері, з тижневим запізненням. Слухавку взяла я, і він, схоже, збентежився. Сказав похапцем кілька мало значущих слів, а тоді спитав: «П’єтро немає?» Тепер збентежилась я і передала слухавку чоловікові. Вони довго розмовляли, а в мене щораз більше погіршувався настрій, коли я чула незвичний тон чоловіка: говорив він надто голосно, час від часу щось вигукував або сміявся. Тільки тоді я зрозуміла, що дружба з Ніно давала йому впевненість у собі, він почувався менш ізольованим від інших, забував про свої болячки, працював з більшою охотою. Я зачинилася у своїй кімнаті, де Деде читала, а Ельза бавилася, очікуючи на вечерю. Але туди теж долинав його незвичний, немов нетверезий голос. Відтак він замовк, я почула його кроки. Він зазирнув у кімнату і весело сказав донькам:

– Дівчатка, завтра ввечері йдемо їсти млинці з дядьком Ніно.

Деде та Ельза заверещали від утіхи, а я спитала:

– Ну що, він ночуватиме в нас?

– Ні, – відповів П’єтро, – він приїхав з дружиною і сином, вони зупинились у готелі.

103

Мені знадобилося чимало часу, щоб зрозуміти сенс сказаного. Я вибухнула:

– Він мав би нас попередити!

– Вони все вирішили в останній момент.

– Він нечема.

– Елено, у чому проблема?

Значить, Ніно приїхав з дружиною. Мене охопив страх, що він нас порівнюватиме. Я добре себе знала, знала, яким невитонченим і недосконалим є моє тіло, але більшу частину свого життя я цим взагалі не переймалася. Я виросла, маючи за раз тільки одну пару взуття, носячи сукенки, пошиті моєю матір’ю, а макіяж робила тільки зрідка. В останні роки я почала цікавитися модою, хотіла виробити собі смак під керівництвом Аделе, і тепер мені подобалося чепуритися. Але іноді – особливо коли я чепурилася не просто, щоб справити гарне враження взагалі, а заради конкретного чоловіка – мені здавалося, що в цьому виряджанні (саме так я це називала) є щось сміховинне. Навіщо всі ці зусилля, навіщо марнувати час на цей маскарад, якщо я могла робити щось інше. Які кольори мені личать, а які ні, які фасони роблять мене стрункішою, а які товстішою, який стиль підкреслює мої принади, а який приховує. Довгі, коштовні приготування. Перетворитися на стіл, накритий заради сексуального апетиту чоловіка, на добре приготовану страву, від якої у нього тектиме слинка. А ще страх не сподобатися, не мати гарний вигляд, не зуміти вправно замаскувати вульгарність плоті з її виділеннями, запахами і потворностями. Але я робила це далі. І ось недавно зробила це й задля Ніно. Я хотіла довести йому, що стала іншою, що набула певної витонченості, що перестала бути тією дівчинкою, якою я була на весіллі Ліли, чи ученицею на вечірці дітей Ґальяні, чи навіть недосвідченою авторкою єдиної книжки, якою я, мабуть, здавалася йому в Мілані. Але тепер годі. Він привіз зі собою дружину, і це мене розсердило, здавалося підлістю з його боку. Мені була огидною перспектива змагатися красою з іншою жінкою, до того ж на очах у чоловіків, я страждала від думки, що опинюся в одному приміщенні з тією гарною дівчиною, яку я бачила на фотографії, від цього мені аж защеміло в шлунку. Вона оцінюватиме мене, прискіпливо розглядатиме кожну подробицю з вищістю панянки з вулиці Тассо, яка змалечку звикла дбати про своє тіло; а потім, коли вечеря скінчиться і вона опиниться наодинці з чоловіком, з жорстокою відвертістю критикуватиме мене.

Я годинами вагалася і врешті вирішила вигадати якусь відмовку, щоб на вечерю пішов лише мій чоловік з дівчатками. Але наступного дня я таки не витримала. Одягалася, роздягалася, укладала волосся і розпускала його, надокучала П’єтро. Весь час заходила до нього в кімнату то в одній сукні, то в іншій, то з одною зачіскою, то з іншою і напружено питала його: «Як я тобі?» Він неуважно зиркав на мене і говорив: «Гарна». Я відповідала: «А якщо я одягну синю сукню?» Він погоджувався. Я одягала синю сукню, але вона мені не подобалася, бо була тісна в стегнах. Знову йшла до нього і казала: «Вона тісна». П’єтро терпляче відказував: «Авжеж, та зелена сукенка у квіточки тобі більше личить». Але я не хотіла, щоб зелена у квіточки сукня просто личила мені більше, я хотіла, щоб вона личила мені ідеально, і щоб мені ідеально личили сережки, щоб ідеально личила зачіска, щоб ідеально личили туфлі. Одне слово, П’єтро не зміг вселити в мене впевненість, він дивився на мене, але не бачив. А я здавалася собі дедалі потворнішою – завеликі груди, затовстий зад, заширокі стегна, а чого варте оце білясте волосся, оцей великий ніс. Я мала фігуру своєї матері, тіло здавалось неоковирним – бракувало тільки, щоб до мене раптом повернувся ішіас і я почала кульгати. А от дружина Ніно була молоденька, вродлива й багата, вона напевно вміла поводитись у товаристві, чого мені не навчитися ніколи. Тож я сто разів верталася до початкового свого рішення: я не піду, хай іде П’єтро з доньками, звелю сказати, що погано почуваюся. Але я таки пішла. Одягла білу блузку й веселу квітчасту спідницю, єдиною коштовністю, яку я наділа, був старий браслет моєї матері. У торбинку поклала написаний текст. Я сказала собі: кому яке діло до неї, до нього і до них усіх.

104

Через усі ці мої вагання ми прибули в тратторію з запізненням. Родина Сарраторе вже сиділа за столом. Ніно представив нам свою дружину Елеонору, і настрій мій покращав. Авжеж, у неї було гарне личко і чудове чорне волосся, точно як на світлині. Але вона була нижча від мене, хоч я не була особливо високою. У неї зовсім не було грудей, хоч сама вона була пухкенька. Вбрана у сукню вогняно-червоного кольору, яка зовсім їй не личила. До того ж була вся обвішана прикрасами. У перших же словах, які вона вимовила своїм пронизливим голосом, виразно чувся акцент неаполітанської синьйорини, вихованої в будинку з видом на затоку під наглядом тіток, що полюбляють грати в карти. Але під час вечері насамперед вийшло на яв те, що вона, хоч і вивчала право, була геть неосвічена й схильна критикувати все і всіх з виглядом особи, яка йде проти течії і пишається цим. Одне слово, багата, примхлива й вульгарна. Приємні риси її обличчя часто спотворювала гримаса незадоволення, а між її окремі речення, навіть між окремі слова вклинювалося нервове хихотіння – хі-хі-хі. Вона почала лаяти Флоренцію – чим вона краща від Неаполя? – тратторію – тут жахливо готують – господаря – він нечема – критикувала все, що б не говорив П’єтро – які дурниці – засуджувала дівчаток – Господи, навіщо стільки базікати, помовчімо трохи, будь ласка – і, звісно, мене – навіщо тобі було їхати вчитися у Пізу, філологічний факультет в Неаполі набагато кращий, ніколи не чула про цей твій роман, коли він вийшов, вісім років тому мені було чотирнадцять. Лише з сином і з Ніно вона була завжди лагідна. Альбертіно був дуже гарний, пухкенький, мав щасливий вигляд, і Елеонора знай вихваляла його. Те ж саме стосувалося її чоловіка: він був найкращий з усіх, вона схвалювала кожен його вислів, торкалася його, обіймала й цілувала. Що було спільного у цієї дівки з Лілою чи бодай з Сильвією? Нічого. То чому ж Ніно з нею одружився?

Я стежила за ним цілий вечір. Він був з нею лагідний, давав себе обіймати і цьомкати, усміхався їй з любов’ю, коли вона говорила дурниці й поводилася неґречно, неуважно бавився з хлопчиком. Але його ставлення до моїх доньок не змінилося, він далі приділяв їм дуже багато уваги, продовжував весело сперечатися з П’єтро і навіть мені сказав кілька слів. Дружина – мені так хотілося думати – його не дуже обходить. Елеонора була однією з численних цеглинок його динамічного життя, але не мала на нього жодного впливу, Ніно йшов далі своїм шляхом, не надаючи їй великої ваги. Тому я стала почуватися дедалі більш невимушено – особливо коли він кілька секунд потримав мій зап’ясток, немов хотів погладити, показуючи, що впізнає мій браслет; особливо коли він почав жартувати над моїм чоловіком, питаючи, чи він залишив мені час для себе; і особливо коли відразу після цього спитав мене, чи просунулась я у своїй роботі.

– Перша версія готова, – мовила я.