Історія втечі та повернення

46

Я слухала її спокійно, дала виговоритися. Деякі моменти її оповіді, особливо коли вираз обличчя Ліли зазнавав раптового болісного нервового спазму, а ритм мови порушувався, дуже мене стурбували. У мене виникло сильне почуття провини, і я подумала: таким життям могла жити і я, і якщо цього не сталося, у тому є і її заслуга. Іноді я мало не кидалася обіймати її, але частіше мені хотілося розпитати її, висловити якісь свої міркування. Але я переважно стримувалася й перервала її щонайбільше двічі чи тричі.

Я втрутилася, зокрема, коли вона говорила про Ґальяні та її дітей. Мені хотілося, щоб вона докладніше розповіла, що саме сказала моя викладачка, які саме слова вона вжила, чи в розмові з Надею та Армандо згадувалося моє ім’я. Але я вчасно зрозуміла, що запитання ці були б занадто дріб’язковими, і стрималася. Утім, у глибині душі я вважала, що моя цікавість цілком законна, адже то були мої знайомі, важливі для мене люди. І я лиш сказала:

– Перед тим як остаточно перебратися до Флоренції, я збираюся навідатись до Ґальяні. Може, підеш зі мною, що скажеш? – І продовжила: – Після Іскії наші стосунки дещо охололи, вона звинуватила мене в тому, що Ніно покинув Надю. – Але, зауваживши, що Ліла дивилася на мене так, ніби не бачила, я додала: – Ґальяні – хороші люди, хіба що трохи зарозумілі, а цю проблему з шумами треба перевірити.

Цього разу вона відгукнулася:

– Шуми там є.

– Гаразд, – відповіла я, – але й Армандо сказав, що тобі треба до кардіолога.

Вона відповіла:

– Хай там як, а він їх чув.

Та особливо мене зацікавили всі ці історії, пов’язані з сексом. Коли вона розповіла мені про сушильний цех, я мало не сказала їй: у Турині на мене накинувся один літній інтелектуал, а в Мілані венесуельський художник, якого я знала заледве кілька годин, прийшов до мене в кімнату й намагався залізти до мене в ліжко, наче я була йому щось винна. Але й тут я стрималася. Навіщо було говорити про своє в той момент? Та й, зрештою, хіба те, що я могла розповісти, мало щось спільне з тим, про що розповідала вона?

Це останнє запитання знову виразно постало переді мною, коли від ствердження фактів – навіть коли багато років тому вона розповідала мені про свою шлюбну ніч, то були лиш грубі факти – Ліла перейшла до загальних звірень про своє інтимне життя. Тема ця була цілковито для нас новою. У тому середовищі, де ми виросли, вульгарність мови слугувала для того, щоб нападати або захищатися, але саме тому, що то була мова насильства, нею було важко, а то й геть неможливо робити інтимні звірення. Тому я збентежилася і втупилася в підлогу, коли вона, вживаючи вульгарний лексикон нашого району, сказала, що трахання ніколи не приносило їй того задоволення, якого вона сподівалася, коли була ще підлітком. Ба навіть вона просто майже нічого не відчувала, а після Стефано й Ніно трах узагалі став їй неприємним, тому-то вона не змогла примусити себе до інтимних стосунків навіть із таким прекрасним чоловіком, як Енцо. Ба більше, – додала вона, вживаючи ще вульгарнішу лексику, – іноді через силу, іноді з цікавості, а іноді з любові вона робила все те, чого може хотіти мужчина від жінки, але тієї насолоди, яка, на її думку, мала супроводжувати велике кохання, не було навіть у той момент, коли вона прагнула зачати з Ніно дитину і завагітніла.

Я зрозуміла, що не можу мовчати на цю відвертість, що мені треба дати Лілі відчути свою близькість і відповісти на її звірення такими ж інтимними зізнаннями. Але думка, що я маю розповісти про себе – рідний діалект викликав у мене огиду, а набута літературна мова, попри те, що мене вважали авторкою непристойних сцен, здавалась мені непристосованою для слизької теми сексуального досвіду – тільки збільшила моє збентеження. Я залишила без уваги той факт, що зізнання це далося їй нелегко, що за кожне слово, навіть вульгарне, вона платила виснаженням, яке проступало на її обличчі, і тремтінням рук. Тому я відрізала:

– У мене все інакше.

Я не брехала, але й правдою це не було. Правда була складніша, а щоб висловити її, я потребувала виважених слів. Мені б довелося пояснити, що ще з Антоніо мені завжди приносило велику насолоду притискання до нього, його пестощі, – цієї насолоди я прагнула й досі. Мені б довелося визнати, що проникнення мене теж розчарувало – усі мої відчуття перекривало почуття провини, незручність умов, загроза викриття і поспіх, який з цього випливав, страх завагітніти. Але мені б довелося додати, що Франко – а тією дещицею, яку я знала про секс, я великою мірою завдячувала саме йому – перед проникненням і після нього дозволяв мені потертися об його ногу чи живіт, це було приємно й іноді робило приємним і саме проникнення. Тому – довелося б сказати їй на завершення – тепер я покладаю надії на одруження. П’єтро – дуже лагідний чоловік, і я сподіваюся, що у спокої законного подружнього ложа я матиму час і змогу відкрити для себе насолоду статевого акту. Якби я висловилась так, це було б чесно. Але в наші майже двадцять п’ять років ми не мали досвіду таких звірень. Під час її заручин зі Стефано і моїх зустрічей з Антоніо ми лиш побіжно й туманно згадували ці речі, і то лише несміливими натяками. Що стосується Донато Сарраторе і Франко, я ніколи не розповідала їй ні про одного, ні про другого. Тому я обмежилась лише тими кількома словами – «у мене все інакше» – які, мабуть, вона сприйняла так, ніби я сказала: «Може, ти не зовсім нормальна». Вона й справді глянула на мене збентежено і, немов обороняючись, зауважила:

– У книжці ти писала дещо інше.

Значить, вона все ж її прочитала. Я буркнула, немов захищаючись:

– Та я вже й сама не знаю, що там у цій книжці.

– Там описано весь той бруд, – сказала вона, – про який чоловіки не хочуть чути, а жінки знають, але бояться сказати. А тепер ти що, ховаєшся?

Вона висловилась приблизно так, принаймні точно сказала про бруд. Значить, вона теж натякала на той непристойний епізод, що й Джильйола, яка теж ужила слово «бруд». Я сподівалася, що вона якось відгукнеться про книжку загалом, але цього не сталося, для неї це був просто привід, щоб повернутися до того, що вона кілька разів уперто називала прикрощами трахання. «Це ж є у твоєму романі, – вигукнула вона, – а значить, тобі це знайоме, тож не кажи – у мене все інакше!» Я промимрила: «Так, може це й правда, хтозна». І поки вона далі з болісною безсоромністю виливала на мене свої звірення – збудження багато, задоволення мало, а потім відчуваєш тільки огиду – мені знову згадався Ніно, знов виринули запитання, які часто крутились мені в голові. Чи є ця ніч розповідей слушним моментом, щоб сказати, що я його бачила? Чи варто було попередити її, що не слід розраховувати на допомогу Ніно в опіці над Дженнаро, що в нього є ще одна дитина і що про дітей він безтурботно забуває? Чи треба було мені скористатися з цього моменту, з цих її зізнань, і розповісти, що в Мілані він сказав мені про неї неприємну річ, мовляв, з нею щось не те навіть під час сексу? Чи, може, треба було зізнатися, що ці її схвильовані звірення, а також те, як вона сприйняла ті брудні сторінки з моєї книжки, тепер здавалося мені підтвердженням того, що Ніно, фактично, мав рацію? Хіба син Сарраторе не мав на увазі саме те, про що говорила вона сама? Може, він помітив, що для Ліли проникнення було тільки обов’язком, що задоволення від статевого акту вона не отримувала? Він же, подумала я, такий досвідчений. Спав з багатьма жінками і знає, як належить поводитися жінці в статевому акті, тому вміє розпізнати, коли вона поводиться не так, як треба. Якщо з жінкою щось не те під час сексу, це означає, очевидно, що вона не спроможна отримувати насолоду від рухів чоловіка, означає, що вона звивається від бажання і тужиться, щоб його вдовольнити, хапає чоловіка за руки й наближає до свого лона, як іноді робила я з Франко, попри те, що це його дратувало і сердило, бо він уже отримав оргазм і тепер хотів спати. Моє замішання зростало, і я подумала: може, саме це я описала у своєму романі, саме це розгледіли в ньому Джильйола та Ліла, саме це розпізнав Ніно, а тому вирішив про це заговорити? Я відмахнулася від усього цього і трохи бездумно пробурмотіла:

– Мені шкода.

– Чого?

– Що ти завагітніла, не зазнавши радості.

У відповідь вона раптом вибухнула сарказмом:

– Уяви собі, як шкода мені.

Востаннє я перебила її, коли уже світало, вона саме скінчила розповідати про сутичку з Мікеле. Я сказала їй: «Годі, заспокойся, піди поміряй температуру». Термометр показав тридцять вісім і п’ять. Я міцно її обійняла і прошепотіла: «Тепер я подбаю про тебе, поки ти не прийдеш до тями, будемо завжди разом, а якщо мені доведеться поїхати до Флоренції, ти з малим поїдеш зі мною». Вона енергійно відмовилася й зробила останнє в ту ніч зізнання. Сказала, що вона даремно переїхала разом з Енцо до Сан-Джованні-а-Тедуччо і тепер хоче повернутися в наш район.

– У наш район?

– Так.

– Ти здуріла.

– Повернуся, щойно оклигаю.

Я стала докоряти їй, сказала, що ці думки приходять до неї через гарячку, що район висотає з неї всі соки, що туди не варто й ногою ступати.

– Я не можу дочекатися, коли вже звідти заберуся! – вигукнула я.

– Ти сильна, – відповіла вона, чим дуже мене здивувала, – а я сильною ніколи не була. Що далі звідси ти їдеш, то краще почуваєшся і більше залишаєшся сама собою. А мені варто лиш минути тунель на головній дорозі, як на мене напосідає страх. Пам’ятаєш, як ми хотіли податися на море, але почався дощ? Хто з нас двох хотів іти далі, а хто натомість хотів вертатися – я чи ти?

– Не пам’ятаю. Хай там як, але в район ти не повернешся.

Я марно намагалася переконати її, ми довго сперечалися.

– Іди, – сказала вона врешті, – поговори з хлопцями, вони чекають вже кілька годин. Очей не склепили, а їм же на роботу.

– Що їм сказати?

– Що хочеш.

Я поправила ковдру, накрила Дженнаро, який цілу ніч крутився уві сні. Помітила, що Ліла вже засинає, і тихо мовила:

– Я скоро повернуся.

Вона сказала:

– Не забувай про свою обіцянку.

– Яку обіцянку?

– Ти вже забула? Якщо зі мною щось станеться, маєш забрати Дженнаро.

– Нічого з тобою не станеться.

Коли я виходила з кімнати, Ліла здригнулась у дрімоті й пробурмотіла:

– Дивись на мене, поки я не засну. Дивись на мене завжди, навіть коли поїдеш геть з Неаполя. Так я знатиму, що ти мене бачиш, і буду спокійна.

47

За час, який минув від тієї ночі аж до дня мого шлюбу – одружилася я 17 травня 1969 року у Флоренції і після шлюбної подорожі до Венеції, яка тривала лише три дні, з натхненням розпочала своє заміжнє життя – я намагалася зробити для Ліли все, що могла. Щоправда, спочатку я планувала просто побути поруч, поки не мине грип. Я мала справи, пов’язані з помешканням у Флоренції, чимало турбот із книжкою – телефон дзвонив безперервно, моя мати бурчала, бо роздала номер половині нашого району, але до неї ніхто не телефонував, оця штука в домі, казала вона, тільки клопоти справляє, бо ж телефонували майже завжди мені, – робила нотатки для ймовірних нових романів, намагалася заповнити прогалини у літературній та політичній культурі. Але стан загальної слабкості, у якому перебувала моя подруга, спонукав мене невдовзі облишити всі свої справи і дедалі більше займатися нею. Мати швидко помітила, що ми відновили стосунки: це здалося їй обурливим, вона вергала громи й блискавки, обкидала прокльонами нас обох. Вона далі вважала, що може наказувати мені, що робити і чого не робити, кульгала за мною, безперервно критикуючи, а іноді здавалося, що вона ладна влізти в моє тіло, аби лиш не дозволити мені чинити на власний розсуд. «Що у тебе спільного з тією лахудрою, – напирала вона, – подумай, хто ти, а хто вона, тобі мало було написати ту огидну книжку, тепер хочеш далі водити дружбу з проституткою?» Але я поводилась так, ніби була глуха. З Лілою я бачилася щодня. З того самого моменту, коли вона заснула у своїй кімнаті, а я пішла до чоловіків, які цілу ніч чекали на кухні, я присвятила себе упорядкуванню її життя.

Я сказала Енцо та Пасквале, що Ліла хвора, що вона більше не може працювати на фабриці Соккаво, тому звідти звільнилася. Умовляти Енцо не було потреби, він уже давно зрозумів, що на фабриці довго працювати вона не зможе, що потрапила у складну ситуацію і в неї всередині щось зламалося. Зате Пасквале, везучи мене на світанку ще порожніми вулицями у наш район, висловив незгоду. «Це вже занадто, – сказав він. – Ліла й справді живе паскудним життям, але так живуть усі експлуатовані у світі». Тоді – за давньою, ще з юності, звичкою – взявся розводитися про селян півдня, робітників півночі, населення Латинської Америки, про північно-східний регіон Бразилії, про Африку, афроамериканців, в’єтнамців та імперіалізм Сполучених Штатів. Я відразу зупинила його: «Пасквале, якщо Ліна житиме так далі, вона помре». Він не здавався, далі заперечував мені – не тому, що йому була байдужа Ліла, а тому, що боротьба на фабриці Соккаво здавалася йому вкрай важливою. Він вважав, що наша подруга може відіграти у ній вагому роль, і в глибині душі був переконаний, що всі ці історії з грипом вигадала я, дрібнобуржуазна інтелектуалка, яку більше хвилює якийсь там незначний нежить, ніж негативні політичні наслідки поразки робітників. А що він не наважувався сказати мені про це відкрито, а лиш натяками, я виклала йому це все зі спокійною ясністю, щоб показати, що я все зрозуміла. Це ще більше його знервувало, і, висаджуючи мене біля воріт, він сказав: «Зараз мені треба на роботу, Лену, але ми ще про це поговоримо». Прийшовши знов у помешкання в Сан-Джованні-а-Тедуччо, я відвела Енцо вбік і сказала: «Якщо любиш Лілу, не пускай до неї Пасквале, їй не можна навіть згадувати про фабрику».

У той час я завжди носила в торбі книжку і нотатник: я читала, їдучи в автобусі, або коли Ліла засинала. Іноді я виявляла, що вона пильно дивиться на мене широко розплющеними очима – можливо, хотіла підгледіти, що я читаю, але ніколи не спитала навіть назви книжки, а коли я спробувала прочитати їй кілька сторінок – були то сцени в Ептонській корчмі^[8], наскільки пам’ятаю – вона заплющила очі, немов їй було нудно. За кілька днів температури вже не було, але кашель не минав, тому я примусила її далі лежати в ліжку. Домом займалася я, куховарила, дбала про Дженнаро. Може, тому, що він був уже величенький, трохи агресивний і вередливий, мені здавалося, що цей хлопчик не має тої безборонної звабливості, яка променіла від Мірко, іншого сина Ніно. Та іноді після бурхливих ігор він раптом впадав у меланхолію і засинав просто на підлозі. Це сповнювало мене ніжністю, і я полюбила його, а коли він це зрозумів, то немов прилип до мене, заважаючи займатися господарством або читати.

Тим часом я намагалася краще зрозуміти ситуацію Ліли. Чи є в неї гроші? Ні. Я позичила їй трохи грошей, і вона їх узяла, перед тим сто разів присягнувшись, що віддасть. Скільки їй винен Бруно? Зарплатню за два місяці. А вихідна допомога? Цього вона не знала. Ким працював Енцо, скільки заробляв? Хтозна. А той цюрихський заочний курс, які конкретні можливості він давав? Невідомо. Вона весь час кашляла, їй боліло в грудях, обливало потом, тиснуло в горлі, серце раптом починало шаленіти. Я прискіпливо записала собі всі симптоми і спробувала переконати її, що знову треба перевіритися в лікаря, і набагато ґрунтовніше, ніж це зробив Армандо. Вона не погодилась, але й не сказала «ні». Якось увечері, коли Енцо ще не повернувся, забіг Пасквале і ґречно сказав, що він, товариші з комітету і робітники з фабрики Соккаво хочуть знати, як Лілине здоров’я. Я ще раз повторила, що вона нездужає, що їй потрібен відпочинок, але він усе одно хотів побачити її, щоб принаймні привітатися. Я залишила його на кухні, пішла до Ліли і порадила з ним не зустрічатися. Вона скривилася: зроблю, мовляв, як хочеш. Мене зворушило те, що вона підкорилась мені – бо завжди тільки вона командувала і сама все вирішувала – не сперечаючись.

48

Того самого вечора я довго говорила з П’єтро по телефону з дому батьків, детально розповіла йому про всі клопоти Ліли і про те, як мені важливо допомогти їй. Він терпляче мене вислухав. У якийсь момент навіть висловив бажання допомогти, згадав одного молодого еллініста з Пізи, який захоплювався обчислювальними машинами і мріяв, що вони зроблять революцію у філології. Мене зворушило, що хоч він завжди був повністю заглиблений у свою роботу, але заради кохання до мене робив зусилля бути якось корисним.

– Знайди його, – попросила я, – розкажи йому про Енцо – хтозна, раптом з цього може виникнути якась перспектива роботи.

Він пообіцяв, що знайде, і додав, що, наскільки він пам’ятає, Маріароза мала короткий роман з одним молодим неаполітанським адвокатом. Може, варто його знайти і спитати, чи може він мені допомогти.

– Допомогти у чому?

– Повернути гроші твоєї подруги.

Я зраділа.

– Подзвони Маріарозі.

– Гаразд.

Я наполягала:

– Не обіцяй, а справді подзвони, будь ласка.

Якусь мить він помовчав, а тоді сказав:

– Щойно ти говорила тоном моєї матері.

– Тобто?

– Ти говорила, як вона, коли їй щось дуже потрібно.

– Я зовсім інша, на жаль.

Він знову помовчав.

– То й добре, що інша. У кожному разі у таких речах їй немає рівних. Розкажи їй про цю дівчину, побачиш, вона тобі допоможе.

Я зателефонувала Аделе. Зробила це з певною ніяковістю, але подолала її, згадавши всі ті випадки, коли бачила, як вона клопочеться про мою книжку чи допомагає у пошуках помешкання у Флоренції. Цій жінці подобалось бути корисною. Якщо їй було щось потрібно, вона брала слухавку і, ланка за ланкою, будувала ланцюг, який вів до мети. Вона вміла просити так, що відмовити їй було неможливо. Вона невимушено долала ідеологічні кордони, не дотримувалась ієрархії, добиралась до прибиральниць, службовців, промисловців, інтелектуалів, міністрів і до всіх зверталася з привітною байдужістю, немов послугу, яку вона збирається у них попросити, насправді вже робить їм вона сама. Після тисячі ніякових вибачень за клопіт, який я їй справляю, я детально розповіла про свою подругу, історія ця її зацікавила, захопила і сповнила обуренням. У кінці вона сказала:

– Дай мені подумати.

– Звісно.

– А поки що можу я дати тобі пораду?

– Звісно.

– Наберися відваги. Ти письменниця, використай цю роль, випробуй її, покажи, на що ти здатна. Тепер дуже важливі часи, усе валиться. Тож треба бути залученим, брати участь. І починай з тих людисьок з твоїх країв, притисни їх до стіни.

– Як?

– Пиши. Налякай до смерті Соккаво і таких, як він. Пообіцяй, що це зробиш.

– Спробую.

Вона назвала мені ім’я співробітника «Уніти».

49

Дзвінок до П’єтро, а особливо розмова зі свекрухою, виявили почуття, яке я досі стримувала чи навіть притлумлювала, але воно не зникало й готове було рости. Воно стосувалося зміни мого статусу. Було ймовірно, що Айроти, а особливо Ґвідо і, можливо, також Аделе, вважали мене дівчиною старанною, але далеко не такою, яку вони б хотіли для свого сина. Також цілком імовірно, що моє походження, мій говірковий акцент, брак елегантності у всьому були чималим випробуванням для широти їхніх поглядів. Може, це й деяке перебільшення, але можна припустити, що навіть публікація моєї книжки була частиною рятівного плану, який мав на меті надати мені презентабельності в очах їхнього світу. Та все ж не викликав сумнівів той факт, що вони таки прийняли мене у своє коло, що я ось-ось з їхньої згоди вийду заміж за П’єтро, що скоро опинюся під опікою їхньої сім’ї, у чомусь на кшталт укріпленого замку, звідки зможу без страху вирушати у світ і куди зможу сховатися, якщо опинюся в небезпеці. Тому важливо було, щоб я звикла до цього нового статусу, а насамперед добре його усвідомила. Мене більше не можна було вважати дівчинкою з сірниками, що запалювала останній з них, тепер я надбала собі чималий запас цих сірників. І тому – раптом зрозуміла я – тепер я можу зробити для Ліли набагато більше, ніж гадала.

Виходячи з цих міркувань, я попросила в Ліли документи, які вона зібрала проти Соккаво, і вона мені віддала їх цілком байдуже, навіть не питаючи, навіщо вони мені. Я взялася читати їх, й інтерес мій зростав. Скільки жахливих речей зуміла вона висловити вельми точно й дохідливо! Скільки нестерпних страждань ховалося за описом підприємства! Я довго гортала ці аркуші, а тоді раптом, майже не замислюючись, пошукала в довіднику номер і зателефонувала на фабрику Соккаво. Я надала голосові відповідного тону і з належною мірою бундючності сказала: «Алло, це Елена Ґреко, з’єднайте мене з Бруно». Він говорив сердечно – «як приємно тебе чути» – я ж була з ним холодною. Він сказав: «Скільки всього гарного ти зробила, Елено, я бачив твоє фото в газеті «Рома», ти молодець, а як гарно було тоді на Іскії». Я відповіла, що мені теж приємно його чути, але часи Іскії давно минули, ми всі відтоді змінилися, хто на краще, хто на гірше, і про нього, наприклад, я чула всякі нехороші речі і сподіваюсь, що це неправда. Він усе зрозумів на льоту і відразу вибухнув. Чого він тільки не наговорив про Лілу, розводився про її невдячність, про клопоти, які вона йому справила. Я змінила тон і відповіла, що вірю більше Лілі, ніж йому. «Візьми папір і ручку, – сказала я йому, – і запиши мій номер, гаразд? Тепер розпорядися, щоб їй виплатили до останньої ліри все те, що ти їй винен, і дай мені знати, коли можна буде заїхати по гроші. Я б не хотіла, щоб і твоє фото з’явилося в газетах».

Я поклала слухавку, не чекаючи його заперечень, і пишалася собою. Я не виказала найменшої емоції, говорила стисло, усього кілька фраз літературною мовою, спершу приязних, відтак холодних. Я сподівалася, що П’єтро має рацію у тому, що я наслідую тон Аделе, переймаю, сама того не помічаючи, її стиль поведінки. Я вирішила перевірити, чи зможу я, якщо треба, виконати погрозу, якою завершила телефонну розмову. Хвилюючись так, як я не хвилювалася, коли дзвонила Бруно – бо то був просто нудний хлопчисько, який колись хотів поцілувати мене на пляжі Читара – я набрала номер редакції газети «Уніта». Поки йшли гудки, я сподівалася, що на тлі не буде чутно голосу моєї матері, яка кричала щось Елізі на діалекті. «Мене звати Елена Ґреко», – сказала я телефоністці і ще не встигла пояснити, чого мені треба, як жінка вигукнула: «Письменниця Елена Ґреко?» Вона читала мою книжку і розсипалася компліментами. Я подякувала, почуваючись веселою і сильною, пояснила, без жодної потреби, що хочу написати статтю про одну фабрику на околиці, і назвала ім’я редактора, якого порадила мені Аделе. Телефоністка ще раз висловила мені своє захоплення, а тоді заговорила професійним тоном. «Не кладіть слухавки», – сказала мені вона. За хвилину дуже хрипкий чоловічий голос насмішкуватим тоном уже питав мене, відколи це шанувальники красного письменства готові забруднити своє перо відрядною оплатою праці, змінами і позаурочними годинами, це ж бо такі нудні теми, від яких молоді успішні романістки тримаються далеко.

– Про що йдеться? – спитав він мене. – Будівельники, портові робітники, шахтарі?

– Це невелика ковбасна фабрика, – буркнула я, – нічого особливого.

Чоловік насмішкувато вів далі:

– Не варто вибачатися, усе гаразд. Якщо Елена Ґреко, якій газета присвятила щонайменше пів сторінки надмірних похвал, вирішує написати про сосиски, хіба ми, бідні редактори, можемо сказати, що нас це не цікавить? Тридцятьох рядків буде достатньо? Замало? Гаразд, нехай буде шістдесят. Коли закінчите, принесете мені особисто чи продиктуєте по телефону?

Я тут-таки сіла писати статтю. Мені треба було витиснути з Лілиних нотаток свої шістдесят рядків і, заради любові до неї, я хотіла зробити це добре. Але я не мала жодного досвіду написання журналістських матеріалів, крім тієї невдалої спроби, коли у п’ятнадцять років написала для часопису Ніно статтю про конфлікт з викладачем релігії. Не знаю, може, сам той спогад ускладнив мені завдання. А може, мені у вухах далі лунав сарказм редактора, особливо коли наприкінці розмови він попросив переказати привіт моїй свекрусі. Я витратила на це купу часу, писала і переписувала з великим завзяттям. Але, закінчивши статтю, я не була нею задоволена і не понесла її в редакцію. «Перше мушу поговорити з Лілою, – сказала я собі, – таке треба вирішувати разом, занесу їй завтра».

Коли наступного дня я прийшла до Ліли, мені здалося, що їй дуже погано. Вона поскаржилася, що, коли мене не було, якісь духи скористались її слабкістю і почали виходити з предметів, надокучаючи їй з Дженнаро. Але, помітивши, що це мене стривожило, усміхнулася і пробурмотіла, що то дурниці, вона просто хоче, щоб я проводила з нею більше часу. Ми багато розмовляли, я заспокоїла її, але статті не показала. Відмовитись від свого наміру мене примусила думка, що якщо «Уніта» відмовиться від статті, то доведеться сказати Лілі, що редакція не вважає її хорошою, а це принизить мене. Увечері подзвонила Аделе, її дзвінок вселив у мене чимало оптимізму і підштовхнув до дії. Вона порадилася зі своїм чоловіком і з Маріарозою. За кілька годин вона підняла на ноги купу людей – світил медицини, професорів-соціалістів, що займалися справами профспілок, одного християнського демократа, про якого вона сказала: «Не надто світла голова, але людина порядна і добре знається на правах працівників». У результаті я отримала запис на завтра до найкращого кардіолога Неаполя – «це друг друзів, платити нічого не треба» – та запевнення, що відділ охорони праці негайно відвідає фабрику Соккаво і в справі отримання Лілиних грошей я можу звернутися до того приятеля Маріарози, про якого згадував П’єтро. Цей молодий адвокат-соціаліст мав офіс на площі Нікола Аморе, і його вже попередили про мене.

– Задоволена?

– Так.

– Статтю написала?

– Так.

– Бачиш? А я була певна, що не напишеш.

– Вона вже готова, завтра занесу в редакцію.

– Молодець. Імовірно, я тебе недооцінювала.

– Імовірно?

– Недооцінювання завжди ймовірне. Як у тебе справи з тим бідолашним хлопцем, моїм сином?

50

Від тієї миті все почало розвиватися надзвичайно стрімко, немов я вміла підштовхувати події, примушувати їх литися, наче джерельна вода. П’єтро теж доклав зусиль заради Ліли. Його приятель-еллініст виявився балакучим літератором, але з нього був таки пожиток: він знав чоловіка в Болоньї, який справді добре розумівся на обчислювальних машинах – саме він був тим перевіреним джерелом, що живило його філологічну уяву, – і той дав йому номер телефону свого знайомого з Неаполя, рекомендуючи його як людину, на яку можна покластися. Він продиктував мені ім’я, прізвище, адресу і телефон цього неаполітанця, я гаряче йому подякувала, приязно жартуючи про те, що його підняли на ноги й змусили до всіх цих пошуків, і навіть послала йому поцілунок.

Я тут-таки пішла до Ліли. Вона важко кашляла, обличчя її було напружене і бліде, погляд надміру чуйний. Але я несла їй чудові новини і була задоволена. Я обійняла її, схопила міцно обидві її руки і розповіла про телефонний дзвінок до Бруно, прочитала написану статтю, перелічила результати наполегливих зусиль П’єтро, моєї свекрухи і зовиці. Вона слухала мене так, ніби я говорила звідкись здалеку – з якогось іншого світу – і зрозуміла лише половину з того, що я їй казала. До того ж Дженнаро весь час її смикав, хотів гратися з нею, а вона, поки я говорила, щось байдуже йому відповідала. Але я все одно тішилася. Колись Ліла відчиняла касу ковбасної крамниці, брала звідти гроші й купувала мені все, зокрема книжки. Тепер свою касу відчиняла для неї я, щоб віддячити, сподіваючись, що вона почуватиметься в безпеці так само, як тепер вже почуваюся я.

– То як, – спитала я її в кінці, – підеш завтра вранці до кардіолога?

Вона відреагувала на запитання геть недоречно, бо захихотіла:

– Наді такий спосіб залагоджувати справи геть не сподобається. Її братові теж.

– Який спосіб, не розумію.

– Не зважай.

– Ліло, – сказала я їй, – до чого тут Надя, не треба вважати її чимсь більшим, ніж вважає себе вона сама. І про Армандо забудь, він завжди був надто поверховим.

Мене саму здивували ці судження, адже я загалом мало що знала про дітей Ґальяні. І на якусь мить у мене виникло враження, що Ліла мене не впізнає, а бачить перед собою якогось духа, який скористався з її слабкості. Насправді я зовсім не хотіла говорити погано про Надю та Армандо, я лиш хотіла, щоб вона усвідомила: суспільна ієрархія насправді зовсім інша, і порівняно з родиною Айрот родина Ґальяні нічого не значить, а ще менше значать люди на кшталт Бруно Соккаво чи того каморриста Мікеле. Одне слово, їй треба робити те, що я кажу, і не хвилюватися. Але, говорячи, я усвідомила, що можу здатись їй самохвалкою, і погладила її по щоці. Тоді сказала, що захоплююсь політичною роботою Наді та Армандо, і, сміючись, додала: «Але зараз довірся мені». Вона пробурмотіла:

– Гаразд, підемо до кардіолога.

Я натискала далі:

– А для Енцо на коли домовлятися, о котрій годині, в який день?

– Коли хочеш, але після п’ятої.

Щойно повернувшись додому, я знову сіла на телефон. Подзвонила адвокатові й детально пояснила йому Лілине становище. Зателефонувала кардіологові, щоб підтвердити запис. Подзвонила знавцеві обчислювальних машин, він працював у комітеті з економічного розвитку. Сказав, що цюрихський заочний курс нічого не дає, але нехай Енцо прийде до нього о такій-то годині за такою-то адресою. Подзвонила в редакцію, редактор сказав: «А ви не поспішаєте? То що, принесете мені цю статтю чи чекатимемо до Різдва?» Зателефонувала секретарці Соккаво й попросила їй передати хазяїнові, що, оскільки він так і не озвався, невдовзі в «Уніті» вийде моя стаття.

Реакція на останній мій дзвінок надійшла відразу і була бурхливою. Соккаво віддзвонив мені через дві хвилини, і цього разу тон його не був приязним, він мені погрожував. Я відповіла йому, що ось-ось на нього наїде відділ з охорони праці, а інтереси Ліли захищатиме адвокат. Увечері, перебуваючи в полоні приємного збудження – я пишалася, що борюся з несправедливістю, з любові і з переконання, наперекір Пасквале та Франко, які думали, що можуть мене повчати, – я побігла в редакцію здавати статтю.

Чоловік, з яким я говорила, був огрядний, середнього віку, невеликого зросту, з жвавими очицями, в яких весь час світилася зичлива іронія. Він звелів мені сісти на розхитаний стілець й уважно прочитав статтю. Врешті поклав аркуші на бюрко і сказав:

– То це шістдесят рядків? А мені здається, що сто п’ятдесят.

Я відчула, що червонію, і пробурмотіла:

– Я кілька разів рахувала, там їх шістдесят.

– Так, але написані від руки почерком, який неможливо відчитати навіть з лупою. Утім, стаття справді чудова, товаришко. Знайди десь друкарську машинку і викинь усе, що можна викинути.

– Зараз?

– А коли? Нарешті мені трапилось щось таке, що може привернути увагу на сторінці газети, а ти мені пропонуєш чекати до грецьких календ?

51

Скільки енергії я відчувала в собі в ті дні! Ми пішли до кардіолога, поважного професора, який жив і мав кабінет на вулиці Кріспі. Я дуже ретельно причепурилася з цієї нагоди. Хоч доктор був з Неаполя, він належав до світу Аделе, і я не хотіла її осоромити. Гарно причесала волосся, одягла сукню, яку мені подарувала вона, побризкалась делікатними парфумами, схожими на її, трохи підмалювала очі. Я хотіла, щоб професор гарно відгукнувся про мене, якщо говоритиме з моєю свекрухою телефоном або ж якщо вони десь зустрінуться. А Ліла пішла так, як я бачила її щодня вдома, не приділивши своєму виглядові жодної уваги. Ми присіли у великому передпокої, де на стінах висіли картини XIX сторіччя – шляхетна пані на фотелі з чорною служницею на другому плані, портрет літньої дами і розлога, повна повітря сцена полювання. Крім нас, чекало ще двоє людей, чоловік і жінка, обоє немолоді, обоє мали вигляд охайний і елегантний, як заможні люди. Чекали ми мовчки. Тільки раз Ліла, яка по дорозі дуже хвалила мій вигляд, тихо сказала: «Ти немов зійшла з цієї картини, ти оця пані, а я – служниця».

Чекали ми всього кілька хвилин. Нас викликала медсестра, чомусь перед іншими пацієнтами. Тільки тоді Ліла захвилювалася, вона хотіла, щоб і я була присутня, присягалася, що без мене нізащо не зайде, і врешті підштовхнула мене вперед, немов це мене мали оглядати. Лікар виявився кістлявим чоловіком років шістдесяти з сивим, дуже густим волоссям. Він зустрів мене дуже приязно, знав про мене все, теревенив хвилин десять, немов Ліли тут не було. Сказав, що його син теж учився у Вищій нормальній школі, але скінчив її за шість років до мене. Наголосив, що його брат – письменник, досить відомий, але тільки в Неаполі. Дуже хвалив родину Айрот, добре знав кузена Аделе, відомого фізика. Спитав мене:

– Коли ж весілля?

– Сімнадцятого травня.

– Сімнадцятого? Нещасливе число. Будь ласка, змініть дату.

– Це вже неможливо.

Ліла весь цей час мовчала. Не звертала жодної уваги на професора, але я відчувала на собі її цікавий погляд, вона, схоже, була зачудована кожним моїм жестом чи словом. Коли доктор, врешті зосередившись на ній, довго її розпитував, вона відповідала неохоче, діалектом або ж кепською літературною мовою, вставляючи діалектні словечка. Мені доводилося часто втручатися – я нагадувала про симптоми, про які вона мені розповідала, або ж наголошувала на інших симптомах, серйозність яких вона применшувала. У кінці вона дала себе ретельно оглянути і зробити ґрунтовну перевірку, обличчя було насупленим, наче ми з кардіологом заподіювали їй якусь кривду. Я роздивилася її тендітне тіло у спідній сорочці блідо-блакитного кольору, поношеній і завеликій для неї. Довга шия немов з трудом тримала голову, шкіра на кістках напнулася, мов папіросний папір, який ось-ось розірветься. Я помітила, що великий палець лівої руки у неї іноді несвідомо посмикується. Минуло добрих півгодини, поки професор звелів їй одягтися. Вона вбиралася, стежачи за ним поглядом, і тепер мені здалося, що вона налякана. Кардіолог сів за бюрко і врешті заявив, що з нею все гаразд, ніяких шумів він не виявив. «Синьйоро, – сказав він їй, – у вас прекрасне серце». Але слова ці позірно не справили на Лілу враження, вона не виказала свого задоволення, а навіть здавалась роздратованою. Зате я відчула полегкість, немов ішлося про моє серце. І саме я розхвилювалася, коли професор, знову звертаючись до мене, а не до Ліли, немов той брак реакції образив його, додав, насупившись, що, однак, загальний стан моєї подруги негайно потребує вжиття певних заходів. «Кашель, – сказав він, – не проблема: синьйора застудилася, у неї легкий грип, я випишу сироп». Проблемою, на його думку, було серйозне ослаблення й виснаження організму. Лілі треба приділяти собі більше уваги, регулярно їсти, пройти курс зміцнювальної терапії, спати щонайменше вісім годин на добу. «Більшість симптомів у вашої подруги минеться, – сказав він мені, – коли вона відновить сили. У кожному разі, – закінчив він, – я б порадив піти до невролога».

Почувши останнє слово, Ліла немов прокинулась. Вона зморщила лоба, нахилилася вперед і сказала літературною мовою:

– Ви кажете, що в мене хворі нерви?

Лікар здивовано глянув на неї, немов якимись чарами пацієнтка, яку він тільки-но оглянув, перетворилась на якусь іншу особу.

– Навпаки, я просто раджу вам перевіритися.

– Я сказала чи зробила щось не те?

– Ні, не хвилюйтеся, перевірка потрібна лише для того, щоб мати ясну картину ситуації.

– Одна моя родичка, – сказала Ліла, – двоюрідна сестра моєї матері, була нещаслива, нещаслива все своє життя. Коли я була мала, влітку я чула крізь відчинене вікно, як вона кричала і сміялася. А іноді я бачила на вулиці, як вона робила всякі божевільні речі. Але причиною було її нещастя, тому вона ніколи не ходила до невролога, ба навіть до жодного лікаря.

– А їй би варто було сходити.

– На нерви хворіють тільки синьйори.

– Двоюрідна сестра вашої матері не синьйора?

– Ні.

– А ви?

– А я тим паче.

– Ви почуваєтеся нещасливою?

– Я почуваюся чудово.

Лікар насупився і знов звернувся до мене:

– Їй потрібен абсолютний спокій. Простежте, щоб вона лікувалася як належить. Добре було б, якби можна було вивезти її кудись у сільську місцевість.

Ліла вибухнула сміхом і сказала діалектом:

– Востаннє, коли я була в лікаря, він порадив мені поїхати на море, і там я вскочила в добрячу халепу.

Професор вдав, ніби не чує, усміхнувся мені, отримав у відповідь мою усмішку розуміння і назвав ім’я свого знайомого невролога, якому він сам подзвонив, щоб той якомога швидше прийняв нас. Затягти Лілу у ще один лікарський кабінет було нелегко. Вона сказала, що не може марнувати часу, що той кардіолог вже достатньо її дістав, що треба дбати про Дженнаро, а насамперед – що вона не може викидати гроші на вітер і не хоче, щоб їх викидала я. Я запевнила її, що огляд лікаря безкоштовний, і вона врешті неохоче погодилась.

Невролог був жвавий чоловічок, геть лисий. У чекальні його кабінету, розташованого у старому будинку на вулиці Толедо, панував бездоганний порядок, а на стелажах виставлені були винятково філософські твори. Він любив говорити і говорив так багато, що мені здалося, ніби він більшу увагу приділяє плинові своїх думок, ніж пацієнтці. Він оглядав її і говорив щось до мене, ставив їй запитання і ділився зі мною своїми глибокими міркуваннями, не зважаючи на її відповіді. Урешті неуважно мовив, що нерви Ліли в такому ж порядку, як і її серцевий м’яз. «Однак, – сказав він, весь час звертаючись до мене, – мій колега має рацію, люба синьйорино Ґреко, організм її ослаблений, і пристрасна та жадальна частина її душі користуються цим, щоб узяти гору над частиною раціональною. Якщо повернути здоров’я тілу, повернеться й здоров’я душі». Відтак він заповнив нерозбірливими значками рецептурний бланк, голосно називаючи препарати та їх дози. Тоді перейшов до рекомендацій. Порадив він довгі прогулянки для розслаблення, але не по набережній – краще, сказав він, піти у ліс Каподімонте або Камальдолі. Порадив багато читати, але вдень, не ввечері. Порадив зайняти чимось руки, хоч досить було уважного погляду на Лілині руки, щоб зрозуміти, що вона займала їх аж занадто. Коли він почав наполегливо змальовувати неврологічну користь від плетіння гачком, Ліла засовалася на стільці і, не чекаючи, поки лікар скінчить говорити, спитала, йдучи за течією своїх потаємних думок:

– Оскільки ми вже тут, можете виписати мені пігулки, щоб не завагітніти?

Лікар насупився, я, здається, теж. Це прохання здалося мені недоречним.

– Ви заміжня?

– Була, тепер вже ні.

– У якому сенсі «тепер вже ні»?

– Ми не живемо разом.

– Але ще заміжня.

– Ну.

– У вас уже є діти?

– Одна дитина.

– Тільки одна – це замало.

– Мені досить.

– У вашому стані вагітність була б корисною, для жінки нема кращих ліків.

– Я знаю жінок, яких вагітність геть знищила. Краще вже пігулки.

– Про це ви мусите поговорити з гінекологом.

– То ви знаєтеся тільки на нервах, а про пігулки не знаєте?

Лікаря це роздратувало. Він ще трохи потеревенив, а коли ми вже були на порозі, дав адресу й телефон лікарки, яка працювала в лабораторії на вулиці Понте-ді-Тапп’я. «Зверніться до неї», – сказав він мені, ніби протизаплідні пігулки просила я, і попрощався з нами. На виході секретарка вимагала оплати. Я зрозуміла, що невролог не входив у вервечку послуг, яку запустила Аделе, і заплатила.

На вулиці Ліла сердито розкричалася: «Не прийматиму ніяких ліків, які виписав мені той засранець, голова мені все одно розклеїться, я знаю». Я відповіла: «Роби як знаєш, але я проти». Вона ще більше збентежилась і пробурмотіла: «Я не на тебе серджуся, я серджуся на лікарів». І, не змовляючись, ми пішли далі, до вулиці Понте-ді-Тапп’я, немов ми прогулюємось просто так, щоб розім’яти ноги. Вона то мовчала, то роздратовано перекривляла інтонації і балаканину невролога. Мені здалося, що це її роздратування свідчить про повернення життєвої снаги. Я спитала:

– Як там у тебе з Енцо, щось налагодилось?

– Усе так, як було.

– То навіщо тобі пігулки?

– А ти знаєш про ці пігулки?

– Так.

– Приймаєш їх?

– Ні, але прийматиму, коли вийду заміж.

– Ти не хочеш мати дітей?

– Хочу, але спершу мушу написати ще одну книжку.

– Твій чоловік знає, що ти поки що не хочеш дітей?

– Я йому скажу.

– Підемо до тієї лікарки і попросимо пігулок для нас обох?

– Ліло, це не льодяники, їх не можна ковтати просто так. Якщо у вас з Енцо нічого немає, то приймати їх не треба.

Вона поглянула на мене, примруживши очі так, що ледь видно було зіниці:

– Може, зараз і нема, але потім – хтозна.

– Серйозно?

– Вважаєш, що не варто?

– Звичайно, варто.

На Понте-ді-Тапп’я ми пошукали таксофон і подзвонили лікарці, яка сказала, що може прийняти нас негайно. Дорогою до лабораторії я висловлювала дедалі більше задоволення від того, що вони з Енцо зблизилися, і її, схоже, моє схвалення підбадьорило. Ми знову були колишніми дівчатками, сміялися і перемовлялися трохи серйозно, трохи жартома: говори ти, ти нахабніша, ні, говори ти, ти ж так поважно вбрана, мені це не потрібно, і мені теж, то навіщо ми туди йдемо.

Докторка у білому халаті чекала нас біля брами. Була то компанійська жінка з пронизливим голосом. Вона запросила нас на каву і поводилась так, ніби ми давні подруги. Кілька разів наголошувала, що вона не гінеколог, але була така щедра на пояснення і поради, що Ліла почала ставити їй дедалі більш відверті запитання, заперечувала, знову питала, кидала якісь іронічні зауваги. Я ж не виказувала до розмови особливого інтересу і трохи нудьгувала. Вони дуже припали одна одній до душі. Насамкінець, крім численних рекомендацій, ми отримали кожна по рецепту. Лікарка відмовилася від грошей, тому що – сказала вона – це обов’язок, який вона взяла на себе разом з іншими друзями. На прощання – їй треба було вертатися на роботу – замість подати нам руку вона нас обійняла. Вийшовши на вулицю, Ліла серйозно мовила: «Нарешті якась пристойна людина». Тепер вона звеселіла, такою я не бачила її вже давно.

52

Попри весь ентузіазм редактора «Уніта» зволікала з публікацією моєї статті. Я хвилювалася, побоювалась, що вона взагалі не вийде. Але якраз наступного дня після візиту до невролога рано-вранці я пішла в газетний кіоск, поспіхом погортала газету і врешті побачила її. Я думала, що вони помістять статтю, попередньо порізавши, поміж місцеві новини, а натомість знайшла її на сторінках, присвячених національним подіям, цілу, не порізану, з моїм підписом, друковані літери якого пронизали мене, мов довга голка. Мені подзвонив П’єтро, він був задоволений, Аделе теж висловила захоплення, сказала, що стаття дуже сподобалась її чоловікові й навіть Маріарозі. Але мене здивувало те, що мене привітав телефоном директор мого видавництва, двоє дуже відомих людей, які давно співпрацювали з видавництвом, а ще Франко, Франко Марі, який взяв у Маріарози мій номер. Шанобливим тоном він сказав, що радий за мене, що я видала чудовий зразок детального розслідування становища робітників, що він сподівається на зустріч, щоб ми могли це обговорити. Це викликало в мене сподівання, що через якісь непередбачені канали надійде також схвалення Ніно. Але сподівання це виявилось марним, і мені стало неприємно. Не озвався й Пасквале, але він, розчарувавшись у партії, уже давно перестав читати партійну газету. Хай там як, але остаточно мене заспокоїв редактор «Уніти», який подзвонив, щоб розповісти, що всім в редакції стаття дуже сподобалась, і додав своїм звичним насмішкуватим тоном, що мені треба купити собі друкарську машинку й писати далі.

Але мушу сказати, що найбільше мене спантеличив дзвінок Бруно Соккаво. Він звелів секретарці набрати мене, тоді вона перемкнула дзвінок на нього. Говорив він сумним тоном, немов та стаття – яку він, однак, принципово не згадував – завдала йому такого удару, що позбавила будь-якої життєвої снаги. Він сказав мені, що в ті дні на Іскії, під час наших чудових прогулянок на пляжі, він любив мене так, як більше не любив нікого. Висловив своє захоплення тим, що я, тоді така ще юна, зуміла так добре влаштувати своє життя. Присягався, що батько передав йому підприємство в жахливому стані, там панували дикунські звичаї, і він був усього лиш безневинним спадкоємцем ситуації, яка йому самому теж здається гідною осуду. Ствердив, що моя стаття – нарешті він згадав її – стала для нього одкровенням і що він хоче якомога швидше виправити хиби, успадковані з минулого. Висловив жаль щодо непорозумінь з Лілою й оголосив, що адміністрація вже все залагоджує з моїм адвокатом. І на завершення тихо сказав: «Ти знаєш родину Солар, у цій складній ситуації вони допомагають мені оновити фабрику». І додав: «Мікеле передає тобі щирі вітання». Я теж переказала йому привіт, схвалила його добрі наміри й поклала слухавку. Але відразу ж зателефонувала адвокатові, приятелеві Маріарози, щоб розповісти йому про цей дзвінок. Він підтвердив, що питання грошей вирішено, а через кілька днів ми з ним зустрілися в адвокатській конторі, де він працював. Він був трохи старший від мене, дуже добре одягнений, симпатичний, крім неприємно тонких вуст. Запросив мене в бар на каву. Висловив своє захоплення Ґвідо Айротою, добре пам’ятав П’єтро. Дав мені гроші, які фабрика Соккаво виплатила Лілі, порадив добре сховати, щоб не вкрали. Розповів про те, що біля воріт побачив безладний натовп, у якому змішалися студенти, профспілкові діячі і поліція. Інспектор з охорони праці теж відвідав фабрику. Але задоволеним він мені не здавався. Коли ми вже прощалися, на порозі він спитав: