Історія втечі та повернення

– Ти знаєш родину Солар?

– Це люди з району, де я виросла.

– А знаєш, що за Бруно Соккаво стоять вони?

– Так.

– Тебе це не турбує?

– Не розумію.

– Я маю на увазі, що, оскільки ти знаєш їх з дитинства і вчилася поза Неаполем, це, можливо, не дозволяє тобі правильно розуміти ситуацію.

– Я чудово її розумію.

– За останні роки Солари розширили свій вплив, у цьому місті вони багато важать.

– То й що?

Він стиснув губи й простягнув мені руку.

– Та нічого, гроші ми одержали, значить, усе гаразд. Переказуй привіт Маріарозі та П’єтро. Коли весілля? Тобі подобається у Флоренції?

53

Я віддала Лілі гроші, вона аж двічі їх із задоволенням перерахувала і захотіла відразу повернути мені суму, яку я їй позичила. Невдовзі прийшов Енцо, він щойно зустрічався зі знавцем обчислювальних машин. Мав задоволений вигляд, звісно, у межах властивої йому безпристрасності, яка, можливо, навіть усупереч його власним бажанням, робила його скупим на емоції та слова. Ми з Лілою ледве витягли з нього інформацію, але в кінці картина стала досить ясною. Фахівець повівся дуже люб’язно. Спочатку він повторив, що цюрихський заочний курс не вартував заплачених грошей, але потім зрозумів, що, хоч курс і даремний, Енцо має голову на плечах. Він сказав йому, що компанія «Ай-бі-ем» вироблятиме в Італії, на підприємстві в місті Вімеркате, нові обчислювальні машини, і що філія цього підприємства в Неаполі терміново потребує машиністів, контролерів, операторів, програмістів та аналітиків. Запевнив, що тільки-но на підприємстві відкриються курси підготовки, він його повідомить. І записав усі його дані.

– Як гадаєш, на нього можна покластися? – спитала Ліла.

Щоб підтвердити надійність співрозмовника, Енцо кивнув на мене і сказав:

– Він знає все про нареченого Ленуччі.

– Тобто?

– Він сказав мені, що це син важливої персони.

Ліла скривилася. Вона, звісно, знала, що про зустріч домовлявся П’єтро і що прізвище Айрота вплинуло на успіх цієї зустрічі, але, схоже, їй не сподобався той факт, що Енцо це зрозумів. Гадаю, її тривожила думка, що тепер він теж мені щось винен, немов борг між мною і нею не міг мати ніяких наслідків, навіть обов’язку вдячності, а от Енцо він міг би нашкодити. Я поквапилася запевнити, що престиж мого свекра тут ні до чого, що цей фахівець з обчислювальних машин недвозначно сказав мені, що допоможе Енцо лише в тому разі, коли той виявиться тямущим. Ліла зробила надто бурхливий жест схвалення і підтвердила:

– Він надзвичайно тямущий.

– Я ніколи не бачив обчислювальної машини, – сказав Енцо.

– То й що? Той тип напевно все одно зрозумів, що голова в тебе добре варить.

Він на хвилину замислився, а тоді звернувся до Ліли з таким захопленням, що на мить мене охопили заздрощі:

– Його вразили вправи, які ти для мене придумала.

– Справді?

– Авжеж. Особливо схема таких дій, як прасування чи забивання цвяха.

Тоді вони почали жартувати між собою, вживаючи формулювання, яких я не розуміла і тому лишилася поза розмовою. Вони раптом здалися мені дуже щасливою закоханою парою, яка має свій секрет, такий потаємний, що навіть вони самі його не знають. У пам’яті мені зринув наш двір, коли ми були малі. Я знов побачила її та Енцо, коли вони змагалися за найкращу оцінку з арифметики на очах у директора і вчительки Олів’єро. Побачила, як він, хоч ніколи не плакав, упав у розпач, бо поранив її каменем. І я подумала: в основі їхніх стосунків лежить те найкраще, що є в нашому районі. Може, Ліла має слушність, що хоче туди повернутися.

54

Я почала звертати увагу на вивішені на брамах оголошення про оренду помешкань. Тим часом мені – але не моїй родині – прийшло запрошення на весілля Джильйоли Спаньйоло та Мікеле Солари. Через кілька годин мені принесли ще одне запрошення: одружувалися Маріза Сарраторе та Альфонсо Карраччі, і в обох запрошеннях, і від родини Солар, і від родини Карраччі, до мене зверталися шанобливо – «високоповажна синьйорино Елено Ґреко». Ці два повідомлення про весілля тут-таки здалися мені непоганим приводом, щоб подумати, чи варто сприяти поверненню Ліли в наш район. Я вирішила піти з візитом до Мікеле, Альфонсо, Джильйоли та Марізи нібито для того, щоб привітати їх і пояснити, що їхні урочистості відбудуться тоді, коли мене вже тут не буде, а насправді для того, щоб з’ясувати, чи родини Солар та Карраччі далі збираються мучити Лілу. Альфонсо здавався мені єдиною людиною, яка могла б тверезо сказати, наскільки живе ще у Стефано почуття образи на дружину. А з Мікеле, хоч він був мені неприємний – а може, саме тому – я збиралася спокійно поговорити про проблеми Ліли зі здоров’ям і дати йому зрозуміти, що, хоч він думає про себе бозна-що й далі ставиться до мене зверхньо, немов би я все ще та мала дівчинка, тепер вже я маю досить можливостей, щоб ускладнити йому життя та бізнес, якщо він і далі переслідуватиме мою подругу. Обидва запрошення я сховала до торбинки, бо не хотіла, щоб мати їх побачила і образилася через те, що мене запросили, а її з батьком ні. Цим візитам я вирішила присвятити цілий день.

Погода нічого доброго не обіцяла, довелося взяти із собою парасольку, але настрій у мене був гарний, я хотіла пройтися, поміркувати, попрощатися з нашим районом і містом. За звичкою старанної студентки я почала з найскладнішого – тобто з зустрічі з Соларою. Зайшла в бар, але не застала ні його, ні Джильйоли, не було навіть Марчелло. Мені сказали, що вони, мабуть, у новій крамниці на головній дорозі. Я почимчикувала туди кроком людини, якій нічого робити і вона знай озирається навколо. Образ темної і глибокої печери дона Карло, куди мене малою посилали купувати рідке мило та інший домашній дріб’язок, був остаточно затертий. З вікон четвертого поверху звисала величезна вертикальна вивіска «Усе для всіх», спускаючись до широких вхідних дверей. Попри те, що надворі був день, у магазині палало яскраве електричне світло, там продавалися товари на всяку потребу, справжній тріумф добробуту. Там я зустріла Лілиного брата Ріно, який дуже погладшав. Він поставився до мене холодно, сказав, що тут керує він сам і нічого про Солар не знає. «Якщо шукаєш Мікеле – іди до нього додому», – мовив він вороже і відвернувся, немов мав термінові справи.

Я знову вирушила в дорогу, дійшла до нових кварталів, де, як я знала, уся родина Солар кілька років тому купила собі величезне помешкання. Мені відчинила мати, Мануела, лихварка, якої я не бачила з часу Лілиного одруження. Я відчувала, як вона розглядає мене крізь вічко у дверях. Дивилась вона довго, тоді відімкнула засув і з’явилася у дверях, наполовину занурена в темряву помешкання, а наполовину залита світлом з великого вікна на сходовій клітці. Вона вся немов висохла. Шкіра натяглася на великих кістках, одна зіниця в неї сяяла, а друга майже погасла. У вухах, на шиї, на заширокому для неї темному платті виблискували золоті прикраси, немов вона збиралася на прийом. Мене вона прийняла ласкаво, запросила досередини, запропонувала кави. Мікеле не було, від неї я дізналась, що він має ще одне помешкання, у Позілліпо, куди вони остаточно переберуться після одруження. Вони з Джильйолою саме умебльовували його.

– Вони не житимуть у нашому районі? – спитала я.

– Звісно.

– Житимуть у Позілліпо?

– Шість кімнат, Лену, три з них з видом на море. Я б вибрала Вомеро, але Мікеле захотів зробити по-своєму. У кожному разі, там таке повітря вранці і стільки світла, що ти навіть уявити собі не можеш.

Я здивувалася. Я ніколи не думала, що Солари заберуться з місця, де провадять свої оборудки, з нори, де ховають свою здобич. Але ось саме Мікеле, найспритніший, найжадібніший з родини, перебирався жити в інше місце, на гору біля Позілліпо, у помешкання з видом на море і на Везувій. Адвокат мав рацію, манія величі братів Солар справді зросла. Але загалом мене це втішило, я була рада, що Мікеле більше не житиме в нашому районі. Я вважала, що це допоможе імовірному поверненню Ліли.

55

Я спитала у синьйори Мануели адресу, попрощалася і поїхала через усе місто, спершу на метро до Мерджелліни, тоді трохи пішки і потім автобусом аж до Позілліпо. Мене взяла цікавість. Я вже відчувала себе частиною законної сили, всіляко шанованої й оточеної ореолом високої культури, і хотіла побачити, що виставляла напоказ та сила, яку я спостерігала змалку, сила, яка давала нице задоволення від сваволі, непокараних злочинів, знущання з пошани до законів, хизування марнотратством – сила, яку уособлювали брати Солари. Але Мікеле я знов не застала. У квартирі на останньому поверсі недавно збудованого будинку була тільки Джильйола, яка зустріла мене з очевидним здивуванням і з таким же очевидним роздратуванням. Я усвідомила, що поки я ходила дзвонити з телефона її матері, стосунки наші були досить сердечні, але відколи в помешканні батьків з’явився власний апарат, ціла родина Спаньйоло зникла з мого життя і я цього навіть не помітила. І ось тепер я з’являюся тут, у Позілліпо, опівдні, без попередження, у похмурий день з перспективою дощу, вриваюся у поки неупорядковане помешкання молодят… Мене охопив сором, і, щоб загладити провину, я напустила на себе вдавані веселощі. Джильйола ще трохи супилася, а може, навіть тривожилася, але бажання похизуватися перемогло. Вона хотіла, щоб я їй заздрила, хотіла, аби я виразно дала зрозуміти, що вважаю, наче з усіх нас їй пощастило найбільше. Тому, спостерігаючи за моєю реакцією, тішачись моїм захопленням, вона одна за одною показала мені всі кімнати, дорогі меблі, розкішні люстри, дві великі ванні кімнати, величезний бойлер, холодильник, пральну машину, аж три телефонні апарати, на жаль, ще не підключені, телевізор, не знаю навіть на скільки дюймів, і врешті терасу – навіть не терасу, а висячі сади, повні квітів, і лиш похмура погода не давала помилуватись їхніми барвами.

– Подивись, хіба ти бачила таке море? А Неаполь? А Везувій? А небо? Хіба в нашому районі хтось колись бачив таке небо?

Ніколи. Море було свинцевого кольору, затока стискала його, мов горловина тигля. Густа маса чорних, як смола, кошлатих хмар сунула на нас. Але вглибині, між морем і хмарами, був довгий просвіт, який напирав на фіалкову тінь Везувію, мов рана, з якої витікало сліпуче білило. Ми довго стояли і дивилися, а вітер обліплював тканиною суконь наші тіла. Мене зачарувала краса Неаполя, навіть з тераси викладачки Ґальяні багато років тому я такого не бачила. Дедалі більше спаскуджене місто пропонувало за великі гроші бетонні оглядові майданчики з чудовим краєвидом, і Мікеле придбав не найгірший з них.

– Хіба тобі не подобається?

– Тут чудово.

– Навіть не порівняти з домом Ліни в нашому районі, правда?

– Так, не порівняти.

– Я згадала Ліну, але тепер там живе Ада.

– Так.

– Тут усе набагато вишуканіше.

– Так.

– Але в тебе таке кисле лице.

– Та ні, я рада за тебе.

– Кожному своє. Ти вчилася, пишеш книжки, а в мене є це.

– Так.

– Ти сумніваєшся.

– Зовсім не сумніваюся.

– Судячи з табличок на дверях, тут мешкають лише інженери, адвокати й поважні професори. За краєвид і зручності треба платити. Якщо ви з чоловіком заощаджуватимете, гадаю, і ви зможете купити собі таке помешкання.

– Не думаю.

– Він не хоче жити в Неаполі?

– Це виключено.

– Ніколи не можна нічого знати наперед. Але тобі пощастило – я стільки разів чула голос П’єтро у телефоні, бачила його з вікна, відразу видно, що то порядний хлопець. Він не такий, як Мікеле, робитиме те, що захочеш ти.

Тут вона затягла мене всередину, хотіла почастувати чимось. Розгорнула шинку і сир, нарізала хліба.

– Тут ще поки циганський табір, – вибачилась вона, – але коли приїдеш до Неаполя з чоловіком, заходь мене відвідати, покажу тобі, як я тут усе влаштую.

Очі її були широко розплющені й блищали, вона була збуджена і намагалась не залишити жодних сумнівів щодо її заможності. Однак у тій малоймовірній майбутній події – що ми з П’єтро приїдемо до Неаполя і відвідаємо її з Мікеле – вона, мабуть, побачила якусь загрозу. На мить вона стала неуважною, лихі думки заполонили її, а коли знову почала хвалитися, вже перестала вірити у те, що говорить, і тон її змінився. «Мені теж пощастило», – повторила вона, але якось безрадісно, навіть із певним сарказмом щодо себе самої. «Кармен, – почала перераховувати вона, – не знайшла нічого кращого, ніж той бензозаправник з траси, Пінучча гибіє з тим придуркуватим Ріно, Ада стала повією Стефано. А от у мене, слава Богу, є Мікеле, він вродливий і розумний, всіма командує. І він врешті вирішив одружитися зі мною, бачиш, яке помешкання мені купив, ти собі не уявляєш, який бенкет він готує, у нас буде таке весілля, якого не було навіть у перського шаха, коли той одружувався зі Сораєю. Так-так, як добре, що я ще змалку оком на нього накинула, то було так спритно з мого боку». І говорила далі, але вже з нотками самоіронії. Вихваляла власну спритність, поступово переходячи від виграшу, який вона отримала, запопавши Солару, до своїх самотніх приготувань до весілля. «Мікеле, – сказала вона, – ніколи нема, таке враження, що одружуюсь тільки я сама». І раптом спитала, немов справді хотіла знати мою думку: «Як ти думаєш, я існую? Дивись на мене, гадаєш, я існую?» Вдарила себе долонею по пишних грудях, але насправді хотіла показати мені, що рука проходить крізь них, що з вини Мікеле її тіла нема. Він узяв від неї все ще тоді, коли вона була майже дитиною. Він змарнував її, зносив і пом’яв, і тепер, коли їй вже двадцять п’ять років, так уже звик до неї, що навіть погляду на неї не кине. Трахає досхочу всіх навколо. «Який він мені огидний – коли хтось питає, скільки дітей ми хочемо мати, він похваляється: спитайте, мовляв, у Джильйоли, у мене діти вже є, і я навіть сам не знаю, скільки їх. А твій чоловік таке говорить? Невже він каже: від Ленуччі хочу трьох дітей, а від інших – і сам не знаю? Ставиться до мене при всіх так, немов я шмата, об яку треба ноги витирати. І я знаю чому. Він ніколи мене не кохав. Він жениться зі мною, щоб мати вірну служницю, усі чоловіки женяться задля цього. Він весь час мені повторює: на якого дідька ти мені здалася, ти нічого не знаєш, розуму тобі бракує, смаку бракує, навіть цю чудову квартиру спаскудила, до чого не доторкнешся, виходить якесь лайно». Вона розплакалась і крізь ридання сказала:

– Вибач, я це говорю, бо ти написала книжку, яка мені сподобалась, і я знаю, що ти знаєш, що таке страждання.

– Чому ти дозволяєш, щоб він говорив тобі таке?

– Бо інакше він зі мною не одружиться.

– Але після одруження хай за це заплатить.

– Яким чином? Йому на мене начхати, уже тепер я майже не бачу його, а можна собі уявити, що буде після шлюбу…

– Тоді я тебе не розумію.

– Ти мене не розумієш, бо ти – це не я. Ти б пішла заміж за чоловіка, якби добре знала, що він кохає іншу?

Я здивовано глянула на неї:

– Мікеле має коханку?

– І не одну, він же чоловік, пхає свого стручка всюди, де влізе. Але не в цьому річ.

– А в чому?

– Лену, якщо я тобі скажу, ти не повинна розповідати про це нікому, інакше Мікеле мене вб’є.

Я пообіцяла й обіцянки дотримала. Я пишу це зараз лише тому, що вона вже мертва. Вона сказала:

– Він кохає Ліну. І кохає її так, як ніколи не кохав мене і як ніколи нікого не кохатиме.

– Дурниці.

– Якщо для тебе це дурниці, Лену, то краще іди собі. Це правда. Він кохає Ліну від того проклятого дня, коли вона приклала ніж до горла Марчелло. Я нічого не вигадую, він сам мені це сказав.

І розповіла речі, які мене глибоко схвилювали. Розповіла, що якось увечері, не так давно, саме тут, у цьому домі Мікеле напився і став розказувати їй, зі скількома жінками він переспав, і назвав точне число – сто двадцять дві, за гроші і задурно. «Ти теж у цьому списку, – зауважив він, – але точно не належиш до тих, хто дав мені найбільшу насолоду, а навіть навпаки. А знаєш чому? Тому що ти дурепа, а мізки потрібні навіть для того, щоб добре трахатися. Наприклад, мінет робити ти не вмієш, ну просто нездатна, і даремно тобі пояснювати – не вмієш і все, відразу відчувається, що тобі бридко». І продовжував далі в тому ж дусі, висловлювався дедалі огидніше, бо для нього вульгарність – це норма. Тоді забажав чітко пояснити її становище: він одружується з нею тільки з пошани до її батька, досвідченого кондитера, якому він симпатизує. Йому все одно треба мати жінку і дітей, та й домівку, де приймати гостей; але він хоче, щоб не було непорозумінь: для нього вона ніщо, не вона його богиня, не її він кохає, а тому нехай навіть не думає набридати йому і вважати, нібито вона має тут якісь права. Бридкі слова. У певну мить Мікеле, мабуть, і сам це зрозумів, і на нього насунула якась меланхолія. Пробурмотів, що всі жінки для нього – просто ляльки з діркою, погрався – і можеш викинути. Усі. Крім однієї. Єдиною жінкою на світі, яку він кохав, була Ліна – так-так, він кохав її, як у фільмах, і поважав. «Він сказав мені, – схлипувала Джильйола, – вона, мовляв, змогла б облаштувати цей дім. Давати їй гроші на витрати було б для нього насолодою, ще й якою насолодою. Мовляв, якби він був з нею, то міг би стати в Неаполі справді важливою персоною. І ще сказав мені: “Пам’ятаєш, що вона зробила з тим фото, де вона у весільному вбранні, пригадуєш, як вона реорганізувала крамницю? А ти, Пінучча і всі інші – хто ви, б…дь, такі, що ви, б…дь, робити вмієте?” Таке він мені наговорив і ще багато іншого. Він, мовляв, думає про Лілу вдень і вночі, але не відчуває звичайної жаги, він прагне її зовсім по-іншому, ніж зазвичай. Насправді він її не хоче. Тобто не хоче так, як зазвичай хотів інших жінок – щоб підім’яти під себе, крутити на всі боки, поламати, розтрощити, кинути під ноги і потоптати. Він не хоче її, щоб заволодіти і забути. Він хоче її, щоб насититись вишуканістю й гостротою її розуму. Хоче, щоб насолодитись її винахідливістю. Хоче її не для того, щоб знищити, а щоб зберегти. Хоче її не для того, щоб трахати, слова цього він ніколи б не застосував до Ліли. Він хоче її, щоб цілувати і пестити. Хоче, щоб вона пестила його, допомагала йому, вказувала і наказувала. Прагне її, щоб бачити, як вона змінюється з часом, як старіє. Прагне міркувати разом з нею і щоб вона допомагала йому міркувати. Розумієш? Він говорив про неї так, як ніколи не говорив про мене – свою майбутню дружину. Присягаюся, це правда. Він бурмотів: “Мій брат Марчелло, і той мудак Стефано, і той Енцо з лицем, мов задниця, – що вони всі знають про Ліну? Хіба вони усвідомлюють, що втратили, що можуть втратити? Ні, для цього їм бракує клепки. Тільки я знаю, хто вона така, яка вона. Я пізнав її. І страждаю через думку, що вона так себе марнує”. Отак він марив, щоб відвести душу. А я весь час знай слухала його, нічого не кажучи, аж поки він не заснув. Я дивилась на нього й думала: неможливо, щоб Мікеле здобувся на таке почуття; це не він говорив, це хтось інший. І того іншого я зненавиділа. Я подумала: ось заріжу його уві сні, і тоді повернеться мій давній Мікеле. Але до Ліли я не маю претензій. Колись давно, коли Мікеле забрав мене з магазину на площі Мартірі і знов поставив за прилавок у кондитерській, я бажала їй смерті. Тоді я почувалася так, ніби мене змішали з лайном. Але тепер у мене нема до неї ненависті, вона тут ні до чого. Вона завжди хотіла якось вибратися з цього багна. Вона не така дурепа, як я, що виходжу за нього, – вона його ніколи не захоче. Ба більше – Мікеле ж звик загарбувати все, що тільки можна, але її загарбати не може, тому вже віддавна я відчуваю до неї симпатію: принаймні існує хтось, хто може допекти його до живих печінок».

Я слухала її, іноді намагаючись щось применшити, аби потішити її. Я сказала: якщо він таки бере тебе заміж, що б він там не казав, ти йому не байдужа, не варто впадати у розпач. Джильйола енергійно захитала головою й витерла пальцями щоки. «Ти його не знаєш, – сказала вона, – ніхто його не знає так, як я». Я спитала:

– А як гадаєш, може таке бути, що він втратить голову і нашкодить якимсь чином Ліні?

Вона якось дивно скрикнула, то було щось між сміхом і зойком.

– Він? Ліні? Ти не бачила, як він поводився всі ці роки? Він може нашкодити мені, тобі, будь-кому, навіть своєму батькові, матері та братові. Може нашкодити усім, кого Ліна любить – її синові, Енцо. І зробить це без жодних докорів сумління, з холодним серцем. Але їй, їй особисто, кривди він ніколи не заподіє.

56

І я продовжила свою дослідницьку виправу. Пішки спустилася до Мерджелліни, а коли дійшла до площі Мартірі, чорне небо було вже так низько, що, здавалося, спиралось на будинки. Я поквапилась у вишукану взуттєву крамницю «Солара», переконана, що ось-ось нагряне гроза. Альфонсо був ще вродливіший, ніж я його пам’ятала, – великі очі з довгими віями, гарно окреслені вуста, худе і водночас сильне тіло, говорив він літературною мовою, дещо штучною через те, що він вивчав латину та грецьку. Він щиро зрадів, побачивши мене. Прожиті разом непрості роки школи та ліцею вибудували між нами приязні стосунки, які відразу ожили, хоч ми вже давно не бачились. Ми почали жартувати. Балакали про все на світі, перебиваючи одне одного, згадували шкільне минуле, викладачів, говорили про книжку, яку я видала, про його одруження, про моє одруження. Саме я, звісно, згадала Лілу, він збентежився, йому не хотілося говорити погано ні про неї, ні про свого брата, ні про Аду. Він лише сказав:

– Можна було передбачити, що все так скінчиться.

– Чому?

– Пам’ятаєш, я тобі говорив, що Ліна мене лякає?

– Так.

– То не був страх, я зрозумів це набагато пізніше.

– І що це було?

– Відчуженість і спорідненість, далекість і близькість водночас.

– Тобто?

– Це важко пояснити. Ми з тобою відразу потоваришували, я люблю тебе. З нею мені це здавалось неможливим. У ній було щось таке несосвітенне, що мені хотілося впасти перед нею на коліна і зізнатися в найпотаємніших думках.

Я іронічно сказала:

– Нічого собі, майже релігійне почуття.

Він залишався серйозним:

– Ні, це лише визнання її вищості. Але коли вона допомагала мені вчитися, то це було чудово, просто чудово. Вона читала підручник і, відразу у всьому розібравшись, переповідала мені простими словами. Колись я думав, а іноді й зараз думаю: якби я був жінкою, то хотів би бути таким, як вона. У родині Карраччі ми з нею фактично були чужорідними тілами, ні я, ні вона не могли там довго витримати. Тому її провина мене ніколи не обходила, я завжди відчував, що я на її боці.

– Стефано на неї ще сердиться?

– Не знаю. Навіть якщо він її ненавидить, у нього тепер забагато клопотів, щоб про це думати. Тепер Ліна – остання з його проблем.

Твердження це здалося мені щирим, а насамперед обґрунтованим, тому я облишила говорити про Лілу. Натомість спитала його про Марізу, про родину Сарраторе і врешті про Ніно. Нічого конкретного він про них не сказав, зокрема про Ніно, якого ніхто – так захотів Донато, сказав він мені, – не насмілився запросити на те нестерпне весілля, яке його чекає.

– Ти не радий, що одружуєшся? – ризикнула спитати я.

Він виглянув з вікна: блискало, гриміло, але дощу ще не було. І сказав:

– Мені й так було добре.

– А Марізі?

– Їй ні, її це не влаштовувало.

– Ти хотів, щоб вона все життя була твоєю нареченою?

– Не знаю.

– То врешті ти зробив, як вона хоче.

– Вона звернулася до Мікеле.

Я непевно поглянула на нього.

– Тобто?

Він засміявся нервовим смішком.

– Пішла до нього і нацькувала на мене.

Я сиділа на пуфі, а він стояв. Його напружена, зібрана постать, мов у тореадора з фільму про кориду, виділялася проти світла.

– Я не зрозуміла: ти одружуєшся з Марізою, бо Солара, на її прохання, звелів тобі це зробити?

– Я одружуюся з Марізою, щоб не справити прикрості Мікеле. Він дав мені тут роботу, покладається на мене, я симпатизую йому.

– Ти здурів.

– Ти так говориш, бо ви всі не знаєте Мікеле, не знаєте, який він насправді. Він скривився і марно намагався стримати сльози. І додав: – Маріза вагітна.

– А-а.

Ось у чому була причина, значить. Сильно збентежившись, я взяла його за руку, спробувала заспокоїти. Він ледве оговтався і сказав:

– Життя дуже паскудна штука, Лену.

– Неправда. Маріза буде чудовою дружиною і надзвичайною матір’ю.

– Мені начхати на Марізу.

– Не загинай.

Він втупився в мене очима, я відчула, що він розглядає мене, немов намагається знайти відповідь на якесь запитання, яке його бентежить. Він спитав:

– Ліна навіть тобі нічого не розповідала?

– Що вона мала мені розповісти?

Він несподівано весело затрусив головою.

– Бачиш, я маю рацію! Вона незвичайна людина. Якось я довірив їй таємницю. Я боявся і мав розповісти комусь про причину свого страху. І розповів їй. Вона уважно мене вислухала, і це мене заспокоїло. Розмова ця була для мене важливою, мені здавалося, ніби вона слухає не вухами, а якимсь особливим органом, який має лиш вона, тому мені легко було звірятися їй. У кінці я не попросив її, як зазвичай просять: присягни, будь ласка, що не зрадиш мене. Але тепер все зрозуміло – якщо вона не сказала навіть тобі, значить, не сказала нікому, навіть щоб помститися, навіть у найважчий для неї час, коли мій брат діймав її своєю ненавистю й побоями.

Я не перебивала його. Я лиш відчула прикрість, що він звірився Лілі, а не мені, а я ж завжди була його найкращою приятелькою. Він, мабуть, це помітив і вирішив загладити свою провину. Він міцно обняв мене й шепнув до вуха:

– Лену, я голубий, жінки мені не подобаються.

Коли я вже виходила, він знічено пробурмотів: «Я був певен, що ти здогадувалася». Від цього мені стало ще прикріше, бо насправді це ніколи не спадало мені на гадку.

57

Отак минув той довгий похмурий день, хоч дощу так і не було. І тоді в наших стосунках з Лілою почався зворотний рух, коли фазу нашого позірного зближення змінило моє бажання усунутися й повернутися до турбот про власне життя. А може, це почалося ще раніше, може, це виявлялось у дрібних деталях, які я ледве помічала, хоч вони й стосувалися мене, а тепер почали наростати. Мій похід по людях приніс певну користь, проте додому я повернулася незадоволена. Хіба можна назвати дружбою те, що було між мною та Лілою, якщо вона нічого не сказала мені про Альфонсо, хоч знала, що ми з ним близькі? Чи могло бути, що вона не помітила абсолютної залежності Мікеле від неї, а чи, може, з якихось своїх причин вирішила замовчати це переді мною? А з другого боку: скільки всього приховала від неї я?

Решту того дня в моїй голові хаотично вирували різні місця, періоди часу і люди: лиховісна синьйора Мануела, пустопорожній Ріно і Джильйола – Джильйола у початковій школі, Джильйола у середній школі, Джильйола, зачарована вродою і силою хлопців Солар, Джильйола, захоплена автівкою «міллеченто», і Мікеле, який приваблював жінок так само, як Ніно, але, на відміну від того, був здатний на істинне почуття, і Ліла, Ліла, яка викликала у нього це почуття, цей порив, у глибині якого лежало не прагнення панувати, не провінційна фанфаронада, помста чи ниці пристрасті, як вона сама вважала – то була радше перебільшена форма схиляння перед жінкою, не поклоніння їй, не підпорядкування, а радше рідкісний чоловічий спосіб кохати; складне почуття, яке рішуче, навіть, сказати б, безжалісно вирізняло цю жінку серед інших. Я відчула, що розумію Джильйолу, розумію її приниження.

Увечері я пішла до Ліли та Енцо. Я нічого не сказала їй про те розслідування, яке провела заради неї і щоб захистити чоловіка, з яким вона жила. Але скористалася моментом, коли Ліла на кухні годувала дитину, щоб сказати Енцо, що вона хотіла б повернутися в наш район. Свого ставлення до цього я вирішила не приховувати. Я сказала, що це не здається мені гарною ідеєю, але, на мою думку, треба сприяти всьому, що могло б допомогти їй прийти до норми і що вона сама вважає потрібним для цього – вона ж була здорова, їй треба було тільки відновити душевну рівновагу. Тим паче, що минуло чимало часу і, наскільки я собі уявляла, у нашому районі їм не буде гірше, ніж у Сан-Джованні-а-Тедуччо. Енцо стенув плечима.

– Не маю нічого проти. Доведеться зранку вставати раніше, а ввечері повертатись пізніше.

– Я бачила, що здається в оренду колишнє помешкання дона Карло. Діти перебралися в Казерту, а тепер і його вдова хоче до них переїхати.

– Скільки вона хоче комірного?

Я назвала йому суму. У нашому районі комірне нижче, ніж у Сан-Джованні-а-Тедуччо.

– Гаразд, – погодився Енцо.

– Але ти розумієш, що проблеми все одно будуть.

– Тут вони теж є.

– Буде ще більше прикрощів, більше претензій.

– Побачимо.

– Залишишся з нею?

– Так, поки вона цього хоче.

Ми пішли до Ліли на кухню і розповіли про квартиру дона Карло. Вона тільки-но посварилася з Дженнаро. Тепер, коли хлопчик більше часу проводив з матір’ю, а менше з сусідкою, він був збитий з пантелику, мав менше свободи і був змушений відмовитися від деяких звичок. Тому він коверзував, вимагаючи, щоб у п’ять років його годували з ложечки. Ліла розкричалася, а він кинув тарілку на підлогу, і вона розлетілася на тисячу друзків. Коли ми ввійшли до кухні, вона саме дала йому ляпаса. Вона агресивно запитала в мене:

– Це ти годувала його, вдаючи, ніби ложка – це літак?

– Один-єдиний раз.

– Не можна.

Я відповіла:

– Більше не буду.

– Так, більше не треба, бо ти поїдеш собі писати романи, а мені доведеться отак марнувати на це час.

Поступово вона заспокоїлась, а підлогу витерла я. Енцо сказав, що згоден на переїзд в наш район, я ж, притлумивши образу, розповіла про помешкання дона Карло. Слухала вона неохоче, потішаючи хлопчика, а тоді відреагувала так, нібито це Енцо хоче перебратися в наш район, нібито це я підштовхую її до цього. Вона сказала: «Гаразд, зроблю, як скажете».

Наступного дня ми всі пішли оглянути квартиру. Вона була в дуже поганому стані, але Ліла була в захваті: їй було до вподоби, що вона на краю району, майже біля тунелю, і що з вікон видно бензозаправку нареченого Кармен. Енцо зауважив, що вночі їм буде заважати шум вантажівок на головній дорозі і поїздів на сортувальній станції. Але їй подобалися навіть ці звуки, які вона пам’ятала з дитинства, і вони домовилися з удовою про вигідну ціну. Відтоді Енцо щовечора вже не повертався до Сан-Джованні-а-Тедуччо, а їхав у наш район і робив у квартирі ремонт, який мав перетворити її на пристойне помешкання.

Наближався травень, а разом з ним і дата мого одруження, і я дедалі частіше їздила у Флоренцію. Але Ліла, немов геть забувши про цю дату, тягала мене до магазинів по товари для дому. Ми купили двоспальне ліжко й розкладачку для Дженнаро, пішли разом подати заяву про підключення телефону. Люди на вулиці проводжали нас поглядами, дехто вітався тільки зі мною, дехто з нами обома, а дехто вдавав, що не бачить жодної з нас. Хай там як, але Лілу, схоже, це не бентежило. Якось ми наштовхнулися на Аду, вона була сама, кивнула нам приязно і пішла собі, немов кудись поспішала. Іншого разу зустріли Марію, матір Стефано, але, коли ми з Лілою привіталися з нею, вона відвернулася. А одного разу повз нас проїхав автівкою Стефано власною персоною. Він зупинився, вийшов з машини і завів веселу балачку, але тільки зі мною: спитав про моє одруження, з ентузіазмом говорив про Флоренцію, де недавно був з Адою та їхньою донечкою. Урешті вщипнув за щічку Дженнаро, кивнув на прощання Лілі й від’їхав. А якось ми зустріли Фернандо, батька Ліли: згорблений, дуже постарілий, він стояв перед початковою школою. Ліла захвилювалася, сказала Дженнаро, що хоче познайомити його з дідусем, я намагалася стримати її, але вона все одно підійшла до нього. Доньку Фернандо проігнорував, кілька секунд дивився на онука й виразно сказав: «Якщо побачиш свою матір, скажи їй, що вона повія». І пішов геть.

Але найбільш бентежна зустріч – хоча спершу вона здавалась незначущою – трапилася за кілька днів до того, як Ліла остаточно перебралася до нового помешкання. Ми саме виходили з дому й наштовхнулися на Меліну, яка тримала за руку онуку Марію, доньку Стефано та Ади. Погляд її був, як завше, неуважний, але вона була добре одягнена, з вибіленим волоссям, сильно нафарбована. Мене вона впізнала, а Лілу ні, чи, може, принципово говорила тільки зі мною. Вона зверталася до мене так, ніби я все ще була дівчиною її сина Антоніо, розповіла, що він невдовзі повернеться з Німеччини і у своїх листах завжди питає про мене. Я похвалила її вбрання та зачіску, і це справило їй приємність. Але ще більшу приємність їй справило те, що я похвалила її онучку, яка несміливо трималася за бабусину спідницю. Тут вона, мабуть, відчула, що у відповідь треба сказати щось хороше про Дженнаро, і запитала у Ліли: «Це твій син?» Здавалось, ніби вона тільки зараз усвідомила, хто це, бо досі вона дивилася на неї, не кажучи ні слова, а тепер, мабуть, згадала, що це жінка, у якої її донька Ада відбила чоловіка. Очі її запалися у великі очниці, і вона дуже серйозно сказала: «Ліно, ти дуже схудла і споганіла, не дивно, що Стефано тебе покинув. Чоловіки хочуть, щоб жінка була в тілі, щоб вони мали за що потриматися, інакше вони йдуть геть». Тоді надміру швидко повернула голову до Дженнаро і майже зарепетувала, вказуючи на дівчинку: «А ти знаєш, що це твоя сестричка? Поцілуйтесь, ну ж бо, мамо рідна, які ви гарні». Дженнаро відразу ж поцілував дівчинку, та не опиралась, а Меліна, побачивши їх поряд, вигукнула: «Вони обоє пішли в батька, страшенно схожі між собою!» Після цього твердження, немов кудись поспішаючи, вона смикнула онуку й пішла геть, не попрощавшись.

Ліла весь той час мовчала. Але я зрозуміла, що її щось страшенно вразило, як тоді в дитинстві, коли вона побачила, як Меліна йде головною вулицею і їсть м’яке мило. Тільки-но жінка з дівчинкою зникли з очей, вона здригнулася, рвучко скуйовдила собі рукою волосся, кліпнула і сказала: «Я стану такою ж». Потім спробувала пригладити волосся й пробурмотіла:

– Ти чула, що вона сказала?

– Це неправда, що ти схудла і споганіла.

– Кого обходить, що я схудла і споганіла, я маю на увазі схожість.

– Яку схожість?

– Між дітьми. Меліна має рацію, вони обоє – викапаний Стефано.

– Та ну, дівчинка, може, і так, але Дженнаро інший.

Вона вибухнула своїм звичним злим сміхом, яким не сміялася вже давно. І повторила:

– Вони мов дві краплі води.

58

Мені вже треба було їхати звідси. Те, що я могла зробити для неї, я зробила. Тепер я ризикувала сама загрузнути в марних роздумах щодо того, хто насправді батько Дженнаро, чи має рацію Меліна, що крутиться в голові в Ліли, про що вона знає, чого не знає, про що підозрює, але не говорить, що їй хочеться думати. І все це могло закрутитися спіраллю, яка б мене знищила. Користуючись тим, що Енцо на роботі, ми завели мову про цю останню зустріч. Я говорила загальними фразами, типу: жінка завжди знає, хто батько її дітей. Ти, мовляв, завжди відчувала, що це син Ніно, ба навіть саме тому ти його й хотіла, і тепер ти повірила, що він від Стефано, тільки тому, що про це сказала божевільна Меліна? Але вона тільки хихотіла й казала: яка я дурна, як це я цього не втямила, і – це було мені геть незрозуміле – мала задоволений вигляд. Тому я врешті замовкла. Якщо це нове відкриття допоможе їй одужати – чудово. А якщо це ще один знак, який свідчить про її нестабільність, що я можу зробити? Годі. Права на мою книжку купили у Франції, в Іспанії та в Німеччині, її збираються перекладати. Я опублікувала ще дві статті про працю жінок на фабриках Кампанії, і в редакції «Уніти» були задоволені. У видавництві мене намовляли писати новий роман. Одне слово, у мене була купа власних справ, для Ліли я вже зробила достатньо і не могла більше марнувати час на перипетії її життя. У Мілані Аделе переконала мене купити на весілля костюм кремового кольору, він личив мені – приталений жакет, коротка спідниця. Приміряючи його, я думала про Лілу, про її розкішну весільну сукню, про фото, яке кравчиня виставила на вітрину на вулиці Реттіфіло, і порівняння це остаточно переконало мене, що я геть інша. Її весілля і моє весілля – це були два різні світи. Я вже сказала їй раніше, що не братиму церковного шлюбу, що не матиму традиційної весільної сукні, що П’єтро ледве погодився на присутність близьких родичів.

– Чому? – спитала мене вона, але без особливого інтересу.

– Чому – що?

– Чому ви не берете шлюбу в церкві?

– Ми не віруємо.

– А Божий палець, а Святий Дух? – процитувала вона, нагадуючи мені про статейку, яку ми, підлітки, написали разом.

– Я вже з цього виросла.

– Але принаймні влаштуйте весілля, запросіть друзів.

– П’єтро не хоче.

– Ти навіть мене не запросиш?

– А ти прийшла б?

Вона засміялася, хитаючи головою:

– Ні.

Ну от. Але на початку травня, коли я вирішила залагодити останню свою справу перед остаточним від’їздом з міста, сталося дещо неприємне. Я вирішила піти до викладачки Ґальяні. Знайшла номер, зателефонувала. Сказала, що збираюся заміж і переїжджаю у Флоренцію, тому хочу зайти попрощатися з нею. Вона не здивувалась і не зраділа, але приязно запросила мене на п’яту годину наступного дня. Перед тим як покласти слухавку, сказала: «Приводь із собою ту свою подругу, Ліну, якщо вона захоче».

Ліла погодилася відразу, Дженнаро залишила з Енцо. Я підфарбувалася, зачесалася, одяглася з тим смаком, який перейняла від Аделе, і допомогла Лілі набути принаймні пристойного вигляду, бо вмовити її причепуритися було неможливо. Вона хотіла купити тістечок, але я сказала, що не треба. Натомість я купила примірник своєї книжки, хоч була певна, що Ґальяні її вже прочитала. Я просто хотіла мати нагоду написати їй присвяту.

Прибули ми вчасно, подзвонили у двері, ніхто не відповідав. Ми подзвонили ще раз, нам відчинила Надя, задихана, напіводягнена, без звичної чемності, немов ми внесли розгардіяш не лише у її вигляд, а й у добре виховання. Я пояснила, що ми домовлялися з її матір’ю. «Її немає», – сказала вона, але запросила нас у вітальню. І зникла.

Ми мовчки сиділи в тихому домі, обмінюючись ніяковими усмішками. Минуло, може, п’ять хвилин, і врешті в коридорі почулися кроки. З’явився дещо розкуйовджений Пасквале. Ліла не виказала найменшого здивування, а я вигукнула, справді ошелешена:

– Що ти тут робиш?

Він відповів серйозно, без тіні сердечності:

– А ви що тут робите?

Тож мені довелося пояснювати, наче це його дім, що в мене призначена зустріч з моєю викладачкою.

– Ага, – сказав він і глузливо спитав у Ліли: – А ти вже одужала?

– Майже.

– Я радий.

Я розсердилася і відповіла замість неї – мовляв, Ліла тільки-но почала оговтуватися і що в будь-якому разі фабрика Соккаво дістала добру науку, там побували інспектори з охорони праці, і фабриці довелося виплатити Лілі все те, що їй належало.

– Невже? – сказав він, і тут знову з’явилася Надя, тепер вона привела себе до ладу, немов збиралася вийти з дому. – Ти зрозуміла, Надю? Синьйорина Ґреко каже, що вона дала Соккаво добру науку.

Я вигукнула:

– Зовсім не я!

– Ага, це не вона, а Отець Небесний добре провчив Соккаво.

Надя криво посміхнулася, перейшла через кімнату і, хоч на дивані було вільне місце, граційним рухом сіла на коліна Пасквале. Мені стало незручно.

– Я тільки намагалася допомогти Ліні.

Пасквале обійняв Надю за стан, нахилився до мене й вигукнув:

– Чудово! Тобто коли якийсь хазяїн фабрики чи новобудови в будь-якому куточку Італії чи світу візьметься сваволити і збиткуватися з робітників, ми тут-таки покличемо Елену Ґреко: хай вона зателефонує своїм друзям, інспекторам з охорони праці, та всім святим, яких вона має в раю, і вони все залагодять.

Він ніколи так зі мною не говорив, навіть тоді, коли я була підлітком, а він здавався мені дорослим, бо напускав на себе вид знавця політики. Я почула себе ображеною, хотіла відповісти йому, але втрутилася Надя, не давши мені й слова мовити. Повільно вимовляючи слова своїм тонким голоском, вона звернулася до Ліли, немов зі мною говорити не було ніякого сенсу:

– Інспектори з охорони праці нічого не важать, Ліно. Вони побували на фабриці Соккаво, дали свої висновки, але що далі? На підприємстві нічого не змінилося. А тимчасом активісти мають проблеми, ті ж, хто мовчав, отримали з-під поли кілька лір зверху, поліцейські нас відтіснили, а фашисти дісталися аж сюди, під наш дім, і побили Армандо.

Вона ще не скінчила говорити, як Пасквале знову звернувся до мене, ще суворіше, ніж раніше, і цього разу підвищеним голосом:

– Поясни мені, що ти, у біса, хотіла залагодити, – сказав він із щирим стражданням і розчаруванням в голосі. – Ти знаєш, яка тепер ситуація в Італії? Ти уявляєш собі, що таке класова боротьба?

– Не репетуй, будь ласка, – сказала Надя, а тоді майже пошепки знов звернулася до Ліли: – Кидати товаришів не годиться.

Ліла відповіла:

– Усе одно нічого б не вийшло.

– Тобто?

– Неможливо перемогти, роздаючи летючки або навіть чублячись з фашистами.

– А як можна перемогти?

Ліла мовчала, а Пасквале просичав, тепер вже до неї:

– Можна перемогти, звернувшись до добрих друзів хазяїв? Можна перемогти, узявши трохи грошей і начхавши на інших?

І тоді я вибухнула:

– Пасквале, припини! – мимоволі я теж підняла голос: – Що це за тон? Усе було не так.

Я хотіла все пояснити, заткнути йому рота, проте в голові в мене було порожньо, я не знала, яких аргументів ужити, і єдина думка, яка просилася мені на язик, була підла і непридатна з політичного погляду: «Ти так зі мною говориш тому, що тепер ти запопав цю синьйорину з доброї родини і почуваєшся невідомо ким?» Але тут Ліла зупинила мене геть несподіваним роздратованим жестом, який спантеличив мене. Вона сказала:

– Годі, Лену, вони мають рацію.

Мене це страшенно вразило. Вони мають рацію? Я хотіла відповісти їй, накинутися і на неї, спитати, що вона має на увазі. Але в той момент в коридорі почулися кроки викладачки Ґальяні.

59

Я сподівалася, що викладачка не чула, як я кричала. Я також думала, що Надя злізе з колін Пасквале і сяде на диван, хотіла бачити їхнє приниження, коли їм доведеться приховувати свою близькість. Я помітила, що Ліла теж спостерігає за ними іронічно. Але вони залишились сидіти, як раніше, і Надя, яка навіть обійняла Пасквале за шию, немов боялася впасти, сказала матері, як тільки та з’явилася на порозі: «Наступного разу попереджай мене, коли до тебе мають прийти». Викладачка не відповіла й холодно звернулася до нас: «Даруйте, я спізнилася, ходімо в мій кабінет». Ми пішли за нею, а тим часом Пасквале відіпхнув від себе Надю, пробубонівши тоном, який раптом здався мені пригніченим: «Нумо, ходімо туди».

Ґальяні провела нас коридором, роздратовано бурмочучи: «Як мені докучає це хамство». Відтак впустила нас у простору сонячну кімнату, де стояв старовинний письмовий стіл та вишукані фотелі і було багато книжок. Тон її полагіднішав, але було зрозуміло, що вона намагається приховати свій поганий настрій. Вона сказала, що рада знову бачити мене і Лілу, проте кожне її слово і те, що було між словами, видавало її роздратування, тому я вирішила якомога швидше попрощатися. Я перепросила за те, що більше не озивалася, трохи схвильованим тоном розповіла про складність навчання, про книжку, про тисячу інших речей, які мене хвилювали, про заручини і близьке одруження.

– Ти одружуєшся в церкві чи лише цивільним обрядом?

– Лише цивільним обрядом.

– Молодець.

Вона звернулася до Ліли, намагаючись втягнути її в розмову:

– А ви одружувалися в церкві?

– Так.

– Ви віруєте?

– Ні.

– Тоді чому ви одружувалися в церкві?

– Бо так заведено.

– Не варто робити щось лише тому, що так заведено.

– Ми чимало речей так робимо.

– Ви підете на весілля Елени?

– Вона мене не запрошувала.

Я здригнулася й швидко сказала:

– Неправда.

Ліла захихотіла:

– Правда, вона мене соромиться.

Тон був іронічний, але все одно мене це зачепило. Що з нею таке? Чому спершу вона заперечила мені перед Надею та Пасквале, а тепер говорила такі прикрі речі в присутності викладачки?

– Дурниці, – мовила я і, щоб заспокоїтися, вийняла з торбинки свою книжку, простягнула її Ґальяні зі словами: – Я хотіла подарувати її вам. – Вона якусь мить дивилась на книжку, не бачачи її, заглиблена у якісь свої думки, тоді подякувала мені, сказала, що вона вже має її, віддала мені і спитала:

– Ким працює твій чоловік?

– Він професор кафедри латинської літератури у Флоренції.

– Він набагато старший за тебе?

– Йому двадцять сім років.

– Такий молодий і вже професор?

– Він дуже розумний.

– Як його звати?

– П’єтро Айрота.

Ґальяні уважно глянула на мене, як у школі, коли опитувала мене, а моя відповідь її не влаштовувала.

– Він родич Ґвідо Айроти?

– Його син.

Вона усміхнулася, не приховуючи єхидства.

– Чудова партія.

– Ми кохаємо одне одного.

– Ти почала вже писати наступну книжку?

– Пробую.

– Я бачила, що ти дописуєш до «Уніти».

– Зрідка.

– Я більше туди не дописую, це газета бюрократів.

Вона знову звернулася до Ліли, немов хотіла всілякими способами виявити їй свою симпатію. Сказала:

– Те, що ви зробили на фабриці, дуже важливе.

Ліла роздратовано скривилася:

– Нічого я не зробила.

– Неправда.

Ґальяні підвелася, понишпорила серед паперів на бюрку і показала їй декілька аркушів, немов це неспростовний доказ.

– Надя залишила цей ваш текст на видноті, і я дозволила собі прочитати його. Дуже відважна, небачена, чудово написана річ. Мені хотілося вас побачити, щоб сказати це.

У руці вона тримала Лілині нотатки, на основі яких я написала свою першу статтю для «Уніти».

60

Так, пора було забиратися звідси. З дому Ґальяні я вийшла засмучена, у роті мені пересохло, я так і не наважилася сказати викладачці, що не заслужила такого ставлення. Вона нічого не сказала про мою книжку, хоч мала її вже віддавна і напевно прочитала її чи принаймні переглянула. Вона не хотіла моєї присвяти на примірнику, який я їй принесла, і коли перед відходом – через слабкість і свою потребу завершити ці стосунки з крихтою теплоти – я все ж таки запропонувала підписати їй книжку, вона ані погодилась, ані відмовилась і далі говорила з Лілою. І вона нічого не сказала про мої статті, а згадала їх лише для того, щоб висловити своє негативне ставлення до газети «Уніта», і відтак витягла Лілині нотатки і почала говорити з нею, ніби моя думка в цій справі не варта була виїденого яйця, ніби мене взагалі не було в кімнаті. Мені хотілося крикнути їй: «Так, це правда, Ліла дуже розумна, я завжди поважала її розум, любила його, він вплинув на все, що я робила! Але і свій розум я теж плекала, докладаючи великих зусиль, і домоглася успіху, мене цінують, я не така претензійна нікчема, як твоя донька». Натомість я мовчала і слухала, як вони говорять про роботу, фабрику і вимоги. Коли ми вже йшли до виходу, вони розмовляли далі, а тоді Ґальяні неуважно попрощалася зі мною, а Лілі сказала, звертаючись до неї вже на «ти»: «Озивайся». А тоді обійняла її. Я почулася приниженою. Тим паче, що Пасквале з Надею більше не показалися і я не мала нагоди належно відповісти на їхні звинувачення, тому всередині лютувала й на них: хіба погано, що я хотіла допомогти подрузі, я ж теж ризикувала, роблячи це; чому вони дозволяють собі критикувати мої вчинки? Ми з Лілою залишилися самі – спустилися сходами, вийшли на тротуар бульвару Вітторіо Емануеле. Я готова була вигукнути: «Ти справді вважаєш, що я соромлюся тебе, звідки ти це взяла, чому ти визнала, що ця парочка має рацію, ти невдячна, я все зробила, щоб бути ближче до тебе, щоб допомогти тобі, а ти ось як до мене ставишся, у тебе справді щось негаразд з головою!» Але тільки-но ми опинились на вулиці, я не встигла й рота розтулити (і, зрештою, що б змінилося, якби я таки його розтулила?), вона взяла мене під руку і почала критикувати Ґальяні, захищаючи мене.

Я не знайшла жодної шпаринки, щоб закинути їй підтримку Пасквале та Наді, як і безглузде звинувачення, ніби я не хочу запросити її на весілля. Вона поводилася так, ніби ті речі говорила якась інша Ліла, Ліла, про яку вона сама не знала нічого і в якої марно було б вимагати пояснень. «Що за паскудні людиська, – почала говорити вона і не зупинялась аж до станції метро на площі Амедео. – Ти бачила, як та стара поставилась до тебе, вона хотіла помститися, бо не може стерпіти, що ти пишеш книжки і статті, не може стерпіти, що ти ось-ось вдало вийдеш заміж, а найбільше не може стерпіти, що Надя, яку виховували так, щоб вона перевершила усіх, Надя, якою вона мала пишатися, не зробила нічого путнього, зійшлася з муляром і поводиться у всіх на очах як повія. Авжеж, вона не може цього стерпіти, але хай тебе це не обходить, начхай на неї, тобі не треба було давати їй книжку, не треба було пропонувати написати їй присвяту і не треба було її писати, цих людей слід гнати поганою мітлою, твоя біда в тому, що ти занадто добра, сприймаєш серйозно все, що говорять всі ті сиромудрі, немов вони всі розуми поїли, але це не так, заспокойся, ну ж бо, вийдеш заміж, поїдеш у весільну подорож, і не треба так переживати за мене, пиши новий роман, ти ж знаєш, я певна, що ти здатна написати чудові речі, я ж люблю тебе».

Весь той час я слухала її пригнічено. Спокою з нею не було, кожна точка опори в наших стосунках рано чи пізно виявлялася чимось тимчасовим, бо дуже швидко їй у голові щось перемикалося й руйнувало душевну рівновагу, її і мою. Я не розуміла, чи слова ці мали означати її вибачення, а чи говорила вона нещиро, щоб приховати почуття, які вона не збиралася мені звіряти, або ж мала намір остаточно порвати зі мною. Так, вона була нещира, невдячна, але, попри всі свої досягнення, я далі відчувала залежність від неї. Я відчувала, що мені ніколи не позбутися цієї залежності, і це здалося мені нестерпним. Я бажала – і бажання це було сильнішим від мене – щоб виявилося, що кардіолог помилився, а Армандо мав рацію, щоб вона справді виявилась хворою і померла.

Відтоді ми не бачились багато років, говорили тільки по телефону. Ми стали одна для одної уривками голосів, не підтвердженими зором. Але моє бажання, щоб вона померла, принишкло десь у кутку, я його проганяла, та воно нікуди не дівалося.

61

У ніч перед від’їздом до Флоренції я не могла заснути. З усіх болісних думок найнастирливішою була думка про Пасквале. Його докори пекли мене. Спочатку я відкинула їх усі, а тепер вагалася між переконанням, що я їх не заслуговую, і думкою, що раз Ліла визнала його слушність, може, я й справді помилилася. Урешті я зробила дещо, чого не робила ніколи: встала з ліжка о четвертій ранку і ще вдосвіта вийшла сама з дому. Я була дуже нещасна, хотіла, щоб зі мною сталося щось погане, щоб якась лиха пригода, караючи мене за мої хибні вчинки і злі думки, непрямим чином покарала б і Лілу. Але нічого зі мною не сталося. Я довго блукала безлюдними вулицями, на яких було куди безпечніше вночі, ніж удень, коли вони були повні людей. Небо потроху бузковіло. Я вийшла на море, схоже на сіре рядно під блідим небом, на якому зрідка виднілися хмари з рожевою облямівкою. Світло навпіл розрізало масивний силует Кастель-дель-Ово: лискучий вохристий фон з боку Везувію і коричнева пляма з боку Мерджелліни та Позілліпо. Дорога вздовж скелястого берега була порожня, море не шуміло, зате інтенсивно пахло. Хтозна, які почуття я б мала до Неаполя і як би почувалася сама, якби щоранку прокидалася не в нашому районі, а в одному з цих будинків на узбережжі. Чого мені треба? Змінити місце народження? І разом із собою змінити й інших? Населити це місто, тепер безлюдне, мешканцями, яких би не гнітила убогість і скупість, людьми, вільними від злоби та люті, здатними насолоджуватися пишнотою цього пейзажу, як ті божества, які тут колись жили? Задовольнити свого внутрішнього демона, забезпечити йому безжурне життя й почуватися щасливою? Я використала зв’язки родини Айрот, людей, які поколіннями воювали за соціалізм, людей, які були на боці таких, як Пасквале та Ліла, не тому, що збиралася виправити всю неміч світу, а тому, що могла допомогти одній людині, яку любила, і мені здавалося, що неслушно буде цього не зробити. Хіба я зробила щось погане? Я мала залишити Лілу в біді? Ніколи, ніколи більше я й пальцем не поворухну заради когось. І я поїхала геть, щоб вийти заміж.

62

Весілля свого я зовсім не пам’ятаю. Кілька фотографій замість того, щоб оживити пам’ять, заморозили її навколо кількох образів: у П’єтро неуважний вираз обличчя, я маю сердитий вигляд, у розмитому силуеті матері все одно вгадується незадоволення. А може, і ні. Про саму церемонію я не пам’ятаю нічого, але пригадую довгу суперечку з П’єтро за кілька днів до одруження. Я сказала йому, що маю намір приймати пігулки, щоб не завагітніти, бо мені передусім потрібно спробувати написати ще одну книжку. Я була певна, що він мене підтримає. Натомість, як не дивно, він заперечив. Спершу він згадав про проблему легальності, адже пігулки ці офіційно ще не продавалися. Відтак сказав, що нібито вони шкодять здоров’ю, а тоді почав довго розводитись про секс, кохання і запліднення. Насамкінець пробурмотів, що, якщо людині припекло писати, вона все одно писатиме, навіть коли чекатиме дитину. Мене це прикро вразило, я розсердилась. Його реакція, на мою думку, не личила освіченому юнакові, який обрав цивільний шлюб, і я сказала йому це. Ми посварились. Коли настав день весілля, ми ще не помирились, він німував, а я була холодна.

Сталася ще одна несподіванка, яка не зблякла в моїй пам’яті: прийом. Ми вирішили одружитися, попрощатися з родичами і піти додому без усяких святкувань. Рішення це визріло на ґрунті аскетичних нахилів П’єтро і мого бажання показати, що я більше не належу до світу своєї матері. Але Аделе потайки перемішала нам усі карти. Вона затягла нас до своєї подруги – мовляв, щоб випити за молодих, а натомість ми з П’єтро опинилися посеред великого бенкету, влаштованого у вишуканому флорентійському домі, посеред значної кількості родичів сім’ї Айрот та всяких відомих осіб, які пробули там аж до вечора. Чоловік мій спохмурнів, а я розгублено питала себе, чому мені не дозволили запросити інших людей, крім батьків, братів і сестри, адже це було моє весілля. Я спитала у П’єтро:

– Ти знав, що так буде?

– Ні.

Якийсь час ми трималися разом. Але невдовзі він відкараскався від спроб своєї матері та сестри знайомити його то з тим, то з іншим гостем, отаборився в кутку разом з моїми родичами і весь час розмовляв тільки з ними. Спершу я, дещо роздратована, змирилася з тим, що ми застрягли у цій пастці, а потім розсмакувала ситуацію – мені сподобалося, що знані політики, авторитетні інтелектуали, молоді революціонери, навіть дуже відомий поет і один славетний письменник цікавляться мною та моєю книжкою і хвалять статті в «Уніті». Час линув, і я відчувала, що дедалі більше стаю частиною світу родини Айрот. Навіть свекор не відпускав мене від себе і зичливо розпитував, що я знаю про робітниче питання. Невдовзі навколо зібрався гурток людей – усі вони брали участь у дискусіях в газетах та часописах з приводу хвилі протестів, яка піднімалася по всій країні. І ось я стояла серед них, це було моє свято, і я опинилася в центрі розмови.

У якусь мить свекор став дуже хвалити одну статтю на сторінках часопису «Мондо Операйо», у якій, на його думку, дуже чітко й розумно окреслено проблему італійської демократії. На основі великої кількості даних у статті фактично показано, що, поки державна телерадіокомпанія, великі газети, школа, університети, судові органи день у день працюватимуть на зміцнення панівної ідеології, виборчі перегони будуть фактично сфальсифіковані, а робітничі партії ніколи не отримають достатньої кількості голосів, щоб дійти до влади. Кивки згоди, цитати на підтримку, згадки про ту чи ту статтю. Врешті професор Айрота вельми авторитетно назвав ім’я автора статті, і ще до того, як він його вимовив – Джованні Сарраторе – я знала, що ним є Ніно. Мене це так утішило, що я не змогла стриматись і сказала, що знаю його, покликала Аделе, щоб вона підтвердила своєму чоловікові і всім присутнім, яким незрівнянним є мій неаполітанський приятель.

Ніно незримо був на моєму весіллі, хоч фізично присутній не був, і, говорячи про нього, я відчула, що маю право говорити й про себе, про причини, з яких я почала цікавитися робітничою боротьбою, про потребу працювати на те, щоб ліві партії та парламентські фракції якомога швидше подолали запізнення в осмисленні фактичного політичного та економічного становища, і при цьому я цілком невимушено послуговувалась недавно засвоєними фразами. Я почувалась дуже розумною. Настрій покращувався, мені подобалося бути біля свекрів і слухати, як хвалять мене їхні друзі. Врешті, коли мої родичі несміливо попрощалися й втекли кудись, щоб дочекатися першого потяга, який довезе їх до Неаполя, я перестала злитися на П’єтро. Він, мабуть, це помітив, бо теж пом’якшав і всяка напруга між нами зникла.

Коли ми дісталися до свого помешкання й зачинили за собою двері, то відразу почали кохатися. Спочатку мені подобалося, але того дня мене чекала ще одна несподіванка. Мій перший хлопець, Антоніо, терся об мене швидко й пристрасно; Франко докладав великих зусиль, аби стриматися, але в певний момент виходив з мене з хрипом, або ж, коли надягав презерватив, раптом зупинявся, ставав немов важчим і притискав мене своєю вагою, сміючись у вухо. Натомість П’єтро трудився так довго, що мені здалося, наче це ніколи не скінчиться. Його удари були різкими й розміреними, і ця його монотонна наполегливість, а ще біль, який я відчувала в животі, поступово розвіяли насолоду, яку я відчувала спочатку. Від довгого зусилля, а може, і від страждання він весь спітнів, і поки я дивилася на його мокре обличчя та шию, торкалася його вологої спини, бажання моє геть вивітрилося. Але він того не помітив, далі з силою піднімався й опускався в мене, ритмічно, не зупиняючись. Я не знала, що робити. Я пестила його, шепотіла слова кохання, а сама думала, коли вже це скінчиться. Коли він вибухнув ревом й опав без сил, я зітхнула з полегкістю, хоч задоволення не отримала і все тіло боліло.

У ліжку довго він не лежав, підвівся і пішов у ванну. Я чекала на нього кілька хвилин, але була втомлена і поринула в сон. Я прокинулася, здригнувшись, через годину і побачила, що до ліжка він більше не лягав. Я знайшла його в кабінеті за бюрком.

– Що робиш?

Він усміхнувся:

– Працюю.

– Ходімо спати.

– Іди, я зараз.

Я переконана, що завагітніла саме тієї ночі.

63

Коли я виявила, що чекаю дитину, мене просто накрила тривога і я зателефонувала матері. Хоч між нами були постійні конфлікти, за таких обставин потреба поговорити з нею переважила. То була помилка – вона відразу напосілася на мене. Хотіла тут-таки вирушити в дорогу, оселитися в мене вдома, допомагати, давати поради, або ж навпаки – забрати мене назад у наш район, повернути додому, довірити мене старій повитусі, яка допомагала при народженні всіх її дітей. Мені заледве вдалося укоськати її, я сказала, що стою на обліку в гінеколога, приятеля свекрухи, поважного професора, і що народжуватиму в його клініці. Вона образилася. Просичала: «Свекруха тобі рідніша, ніж я», – і більше не телефонувала.

Через кілька днів, натомість, озвалася Ліла. Після мого від’їзду ми зідзвонювалися вже кілька разів, але лише на кілька хвилин, ми не хотіли витрачати грошей; вона говорила веселим тоном, а я відповідала прохолодно. Вона іронічно питала, як мені живеться в заміжжі, а я серйозно розпитувала про її здоров’я. Цього разу я помітила, що щось не так.

– Ти ображена на мене? – спитала вона.

– Ні, чому б це?

– Ти нічого мені не сказала. Я дізналась лише тому, що твоя мати всім хвалиться твоєю вагітністю.

– Я впевнилась тільки недавно.

– Я думала, що ти приймаєш пігулки.

Я збентежилась.

– Збиралась, але потім вирішила не приймати.

– Чому?

– Бо роки минають.

– А книжка, яку ти маєш писати?..

– Потім буде видно.

– Не забувай.

– Зроблю все можливе.

– Мусиш постаратися.

– Спробую.

– А я пігулки приймаю.

– Значить, з Енцо в тебе все добре?

– Досить добре, але вагітніти більше не хочу ніколи.

Вона замовкла, я теж не сказала нічого. Потім вона заговорила знову і розповіла про те, як виявила, що вагітна, першого разу і другого. Заявила, що обидві вагітності були для неї прикрими. «Коли я завагітніла вдруге, – сказала вона, – я була певна, що дитина від Ніно, і, хоч мені було погано, я раділа. Але радієш ти чи ні, побачиш, тіло все одно страждає, йому не хочеться втрачати форму, усе це занадто болісно». І вона вела далі, змальовуючи вагітність дедалі чорнішими барвами. Про все це вона мені вже розповідала, але раніше в неї не було такого нав’язливого бажання втягти і мене у свої страждання, щоб я теж їх відчула. Схоже, вона хотіла підготувати мене до того, що на мене чекає, бо дуже хвилювалася за мене і моє майбутнє. «Життя іншої істоти, – сказала вона, – спочатку вмощується у тебе в животі, а коли потім виходить назовні, ти стаєш його заручницею, воно тримає тебе на поводі і твоє життя вже тобі не належить». Вона жваво описала кожну фазу мого материнства за зразком свого, висловлюючись, як завше, дуже красномовно. «Це так, немов ти сама створюєш собі тортури!» – вигукнула вона. І я зауважила, що вона й уявити собі не може, що вона – це вона, а я – це я, їй здавалося неможливим, що мої відчуття під час вагітності можуть відрізнятися від того, що відчувала вона, що мої почуття до дитини можуть бути відмінними. Вона була певна, що на мене чекають ті самі труднощі, а якщо раптом материнство принесло б мені радість, вона була готова сприйняти це як зраду – принаймні так мені здавалося.

Я більше не хотіла цього слухати, вона мене лякала, і я відвела слухавку від вуха. Попрощалися ми холодно.

– Якщо тобі від мене щось буде треба, – сказала вона, – дай мені знати.

– Гаразд.

– Ти допомогла мені, і тепер я хочу допомогти тобі.

– Гаразд.

Але та телефонна розмова зовсім мені не допомогла, а навпаки, породила неспокій. Я жила в місті, про яке не знала нічого, хоч завдяки П’єтро пізнала кожен його закуток, чого не могла сказати про Неаполь. Я дуже любила набережні, ходила туди на чудові прогулянки, але мені не подобався колір будинків, він псував мені настрій. Саркастичний тон місцевих мешканців – консьєржа нашого будинку, м’ясника, пекаря, поштаря – сповнював мене таким же сарказмом, і з цього народжувалася безпричинна ворожість. Зрештою, численні друзі моїх свекрів, такі приязні у день мого весілля, більше не показувалися, П’єтро теж не виказував наміру зустрічатися з ними. Я почувалася самотньою й слабкою. Купила кілька книжок про те, як стати ідеальною матір’ю, і готувалась до материнства зі звичною для мене старанністю.

Минали дні й тижні, але, як не дивно, вагітність не стала для мене тягарем, а навпаки, подарувала легкість. Нудота була незначна, я не відчувала слабкості в тілі, не погіршувався настрій, не було знеохочення. Я була на четвертому місяці, коли моя книжка здобула важливу премію, яка принесла мені ще більшу славу і ще трохи грошей. Я пішла отримати її, попри те, що політичний клімат таких відзнак не схвалював. На мене немов зійшла благодать, я пишалась собою, мене охопило почуття фізичної й розумової повноти, яка позбавила мене несміливості й зробила красномовною. Моя вдячна промова надто затяглася, я сказала, що почуваюся щасливою, як астронавти на білих просторах Місяця. Почуваючись у силі, через кілька днів я зателефонувала Лілі, щоб розповісти про премію. Я хотіла дати їй зрозуміти, що все йде не так, як вона передбачала, що все проходить гладко, що я щаслива. Я була така задоволена собою, що хотіла забути прикрощі, яких вона мені завдала. Але Ліла вичитала в газеті «Іль Маттіно» – тільки неаполітанські газети присвятили премії кілька рядків – цю мою фразу про астронавтів і, не даючи мені часу все розповісти, їдко її розкритикувала. «Білі простори Місяця, – іронічно сказала вона, – іноді краще мовчати, ніж говорити таку фігню». І додала, що Місяць – це камінь, просто один з мільярдів інших каменів, нічим від них не ліпший, тому краще дбати про те, щоб твердо стояти на ногах посеред усіх лих на Землі.

У мене засмоктало під ложечкою. Чому вона і далі намагається зранити мене? Не хоче, щоб я була щасливою? Чи вона так і не оговталася і ця її недуга примушує бачити все тільки в темних барвах? На язик мені спливали прикрі слова, але вимовити їх я не змогла. А вона, наче й не усвідомлюючи, що завдала мені болю, а може, думаючи, що має на це право, уже цілком приязно перейшла до розповідей про свої справи. Вона помирилася з братом, матір’ю і навіть батьком; зчепилася з Мікеле Соларою через давнє питання марки черевиків та грошей, які він був винен Ріно; зв’язалася зі Стефано, вимагаючи, щоб він, хоча б матеріально, став за батька не тільки для Марії, а й для Дженнаро. І про Ріно, і про Солару зі Стефано говорила вона роздратовано, іноді вживаючи вульгарні вислови. Насамкінець спитала мене, немов справді конче потребувала моєї думки: «Я правильно зробила?» Я їй не відповіла. Я отримала важливу премію, а вона помітила тільки фразу про астронавтів. Я спитала – можливо, щоб допекти їй – чи в неї далі бувають ті симптоми, коли їй здається, ніби голова розклеюється. Вона сказала, що ні, кілька разів повторила, що почувається чудово, і зі смішком самоіронії кинула: «Тільки іноді бачу краєм ока, як з меблів виходять якісь люди». Тоді спитала мене, як там моя вагітність. «Добре, чудово, – відповіла я, – мені ніколи не було так добре».

У ті місяці я багато подорожувала. Мене запрошували в різні місця не лише завдяки книжці, я їздила всюди також задля статей, які писала, – мені треба було зблизька бачити нові форми страйків і реакцію власників. Я зовсім не хотіла присвячувати себе публіцистиці. А займалася цим, бо така робота приносила мені задоволення. Я почувалася неслухняною бунтаркою і сповненою такої сили, що здавалося, ніби властива мені м’якість – всього лиш машкара. Але саме завдяки їй мені вдавалося кружляти серед пікетів перед фабриками, розмовляти з робітниками, робітницями, профспілковими діячами, не потрапляти на око поліції. Ніщо мене не лякало. Коли стався вибух в Національному сільськогосподарському банку на площі Фонтана, я була в Мілані, у видавництві, але це мене не стривожило, не викликало похмурих передчуттів. Я відчувала в собі нездоланну силу, мені здавалося, що зі мною нічого не може статися. Ніхто не міг зашкодити мені і моїй дитині. Ми з нею були єдиною тривкою реальністю, я видима, а вона (або він – П’єтро хотів хлопчика) поки що невидима. Усе інше було потоком повітря, нематеріальною хвилею образів і звуків, яка – незалежно від того, руйнівна чи благотворна – становила матеріал для моєї роботи, проходила повз мене або зависала, щоб вилитись у магічні слова в оповіданні, статті, публічному виступі, причому я докладала всіх зусиль, щоб охопити якомога більше дійсності і щоб кожне поняття подобалось родині Айрот, видавництву, Ніно – він напевно десь читав мене, – а також Пасквале, чому б і ні, і Наді, і Лілі, щоб врешті вони могли подумати: «Ну от, ми були несправедливі до Лену, вона на нашому боці, дивись-но, що вона пише».

Період вагітності був для мене особливо інтенсивним. Мене здивувало те, що вагітність викликала бажання частіше кохатися. Я сама заохочувала П’єтро, обіймала його, цілувала, хоча цілуватися він не любив і майже відразу брав мене у той свій довгий, болісний спосіб. Потім він вставав з ліжка і допізна працював. Я спала годинку-дві, тоді прокидалася, не знаходила його в ліжку, вмикала світло і читала, аж поки не стомлювалася. Тоді йшла в його кабінет і вмовляла його лягати спати. Він підкорявся мені, але потім вставав дуже рано, немов сон його лякав. А я спала до полудня.

Стався тільки один випадок, який нагнав на мене страху. Я була на сьомому місяці, живіт уже налився вагою. Я стояла біля воріт фабрики «Нуово Піньйоне», розгорілася бійка, і я втекла. Можливо, я зробила якийсь різкий рух, не знаю, але раптом відчула спалах сильного болю в центрі правої сідниці, і біль цей розпеченим залізом прокотився по нозі. Додому я повернулася, кульгаючи, вклалася в ліжко, і все минулося. Але біль цей іноді повертався, розходився стегном і в паху. У таких випадках я намагалася просто набути пози, у якій мені менше боліло, але коли помітила, що весь час накульгую, то злякалася й пішла до професора, який наглядав за моєю вагітністю. Він заспокоїв мене, сказав, що все гаразд, просто вага, яку я ношу в своєму лоні, спричинила легке запалення сідничного нерва. «Чому ви так хвилюєтеся, – спитав він мене приязним тоном, – ви ж така погідна особа». Я збрехала, сказала, що не знаю. Насправді я чудово знала – причиною був страх, що до мене перейшло кульгання моєї матері, що воно загніздилося в моєму тілі і я теж кульгатиму все життя, як вона.

Після запевнень гінеколога я заспокоїлась, біль потривав ще трохи, а потім зник. П’єтро заборонив мені викидати такі коники: годі вже бігати туди-сюди. Я визнала слушність зауваження і в останній період вагітності цілими днями читала та майже нічого не писала. Наша донька народилася 12 лютого 1970 року, о п’ятій годині двадцять хвилин ранку. Ми назвали її Аделе, хоч свекруха весь час повторювала: «Бідолашна дівчинка, Аделе – жахливе ім’я, назвіть її будь-яким іншим ім’ям, аби лиш не цим». Пологи пройшли в жахливих болях, але тривали недовго. Коли дівчинка прийшла на світ і я побачила її – чорне волоссячко, сизе тільце, яке звивалося й кричало, повне енергії, – я відчула суто фізичну насолоду, таку бурхливу, що й досі не можу прирівняти її до жодної іншої втіхи. Ми не хрестили її, мати кричала мені по телефону жахливі речі і присягалася, що нізащо не приїде, щоб побачити її. Засмутившись, я вирішила, що колись вона заспокоїться, а якщо і не приїде, то тим гірше для неї.

Тільки-но вставши на ноги, я зателефонувала Лілі, не бажаючи, щоб вона образилася, що я нічого їй не сказала.

– Це було чудово, – сказала я їй.

– Що?

– Вагітність, пологи. Аделе така гарна, така мила.

Вона відповіла:

– Кожен розповідає те, що йому зручно.

64

Яке закручене плетиво уривчастих думок я відкрила в собі в той час! Деякі були старі й побляклі, інші нові, іноді вони були яскраві, іноді безбарвні, тоненькі, майже невидимі. Мій стан блаженства раптом скінчився саме тоді, коли мені здавалося, що Лілиних пророцтв я уникла. З дівчинкою почалися проблеми, і всі найдавніші страхи, немов від необережного жесту, піднялися з дна моєї душі на поверхню. Спочатку, коли ми були ще в клініці, вона охоче брала груди, але тільки-но ми приїхали додому, щось пішло не так і грудей вона більше брати не хотіла. Смоктала кілька секунд, а тоді починала репетувати, мов розлючена тваринка. Виявилось, що я слабка і безборонна перед давніми забобонами. Що з нею таке? Може, мої пипки замалі, не тримаються рота? Може, моє молоко їй не подобається? Може, її зурочили на віддалі й вона тепер відчуває огиду до мене, своєї матері?

І почалися походи від лікаря до лікаря, тільки з нею удвох, бо П’єтро завжди був зайнятий в університеті. Даремно роздуті груди почали боліти, немов усередині там розжарене каміння, я уявляла собі всякі інфекції, ампутацію. Я мучила себе молоковідсмоктувачем, щоб націдити досить молока і нагодувати дитину з пляшечки, щоб спорожнити груди і полегшити біль. Я пошепки вмовляла її: «Смокчи, ну ж бо, ти така гарна, така мила, який чудовий ротик, які чудові оченята, що з тобою таке?» Даремно. Спершу я з болем перейшла на змішане вигодовування, а потім відмовилась і від цього. Перейшла на штучне годування, яке тягло за собою потребу постійних приготувань, марудної стерилізації пипок і пляшечок, клопіткого зважування дитини до і після годування, почуття провини при кожному проносі. Іноді мені згадувалася Сильвія, яка посеред метушливого студентського зібрання в Мілані без жодних проблем годувала грудьми сина Ніно, Мірка. Чому я так не можу? Я не раз потайки довго плакала.

На кілька днів дівчинка ніби заспокоїлась, я відчула полегшення, і в мене з’явилась надія, що нарешті я можу впорядкувати своє життя. Але спокій тривав менше ніж тиждень. У свій перший рік життя мала зовсім не спала, її крихітне тільце звивалося й репетувало годинами з несподіваною силою і впертістю. Вона заспокоювалася лише тоді, коли я носила її по квартирі на руках і говорила до неї: «Тепер ця чудова мамина донечка буде чемною, тепер вона мовчатиме, відпочиватиме, спатиме». Але ця чудова мамина донечка не хотіла спати, вона немов боялася сну, як її батько. Що з нею було: болів живіт, мучив голод чи страх, що її покинуть, бо я не могла годувати її грудьми? А може, це якісь вроки, якийсь злий дух увійшов у її тіло? І що було зі мною? Що за отрута ховалася в моєму молоці? А моя нога? Мені здавалося чи вона знов почала боліти? Це мені таке від матері? Може, таким чином вона хотіла покарати мене за те, що все життя я намагалася не бути на неї схожою? Чи щось інше?

Якось уночі в пам’яті мені сплив тоненький голос Джильйоли, яка говорила всім в районі, нібито Ліла має якусь моторошну силу, вміє кидати вроки і спричиняти пожежі, що вона душить немовлят у своєму лоні. Мені стало соромно за себе, треба було щось робити, я конче потребувала відпочинку. Тоді я спробувала залишати малу на П’єтро, який звик працювати вночі і тому менше відчував утому. Казала йому: я падаю з ніг, розбуди мене через кілька годин, укладалася в ліжко і відразу ж западала в глибокий сон, більше схожий на непритомність. Але якось мене розбудив розпачливий плач дівчинки, я трохи почекала, але він не вщухав. Я встала з ліжка. Виявилось, що П’єтро затяг колиску до себе в кабінет і, не зважаючи на репетування доньки, схилився над своїми книжками, роблячи нотатки, наче був глухий. Я втратила терпець і геть розійшлася, стала лаяти його своїм діалектом. «Тобі на все начхати, оця фігня для тебе важливіша від твоєї доньки?» Мій чоловік відчужено й холодно звелів мені вийти з кімнати й забрати колиску. Йому треба було закінчити важливу статтю для англійського журналу, а часу залишалося небагато. Відтоді я більше не просила в нього допомоги, а коли він мені її пропонував, казала: «Та ні, дякую, я ж знаю, що ти зайнятий». Після вечері він крутився навколо мене непевно й незграбно, а відтак зачинявся в кабінеті і допізна працював.

65

Я почувалася покинутою, але мені не переставало здаватися, що я цього заслуговую: я неспроможна забезпечити доньці погідне життя. Утім, зціпивши зуби, я жила так далі, хоч усе це щораз більше мене лякало. Тіло моє не хотіло виконувати роль матері. І хоч як я відпихала від себе біль у нозі, щосили намагаючись про нього не думати, нога боліла дедалі сильніше. Але я не здавалася, надривалася аж до знемоги. У нашому будинку ліфта не було, тому я носила візок з дитиною сходами догори і вниз, ходила по покупки, верталася навантажена торбами, прибирала в квартирі, готувала їсти. Мені думалося: я передчасно поганію й старію, як жінки з нашого району. І, звісно, саме в момент, коли я не тямила себе від розпачу, телефонувала Ліла.

Щойно я чула її голос, як мені хотілося крикнути: «Що ти мені заподіяла, усе було так добре, а тепер, ні сіло ні впало, усе стало так, як ти казала, малій погано, я кульгаю, як це можливо, я більше не можу». Але мені вдавалося вчасно стриматися: «Усе гаразд, мала трохи капризує і поки що росте повільно, але вона просто чудова, я така задоволена». Тоді з удаваним інтересом починала розпитувати її про Енцо, про Дженнаро, про стосунки зі Стефано, з братом, про наш район, про те, чи не виникало в неї нових неприємностей з Бруно Соккаво й Мікеле. Відповідала вона грубим, агресивним, гидким діалектом, але здебільшого без гніву. «Соккаво, – казала вона, – ще поплатиться за все. А коли зустріну Мікеле, плюну йому в лице». Про Дженнаро вона вже прямо говорила як про сина Стефано: він такий же присадкуватий, як і його батько. А коли я казала, що він дуже милий хлопчик, сміялася й кидала: «Ти ж така чудова мамуся, то забирай його собі». У цих словах я відчувала сарказм, немов вона хтозна-якими таємними шляхами дізналася, що зі мною насправді коїться, і мене охоплювала злість, але я тим паче трималася свого лицедійства – «послухай-но тільки, який у Деде милий голосок, тут, у Флоренції, так добре, я читаю дуже цікаву книжку Барана» – і так я продовжувала, аж поки вона не примушувала мене опустити завісу, розповідаючи про курси компанії «Ай-бі-ем», на які почав ходити Енцо.

Лиш про нього вона говорила довго і з пошаною, і відразу ж по тому питала про П’єтро:

– Тобі добре з чоловіком?

– Чудово.

– Мені теж добре з Енцо.

Коли вона клала слухавку, голос її залишав по собі довгий шлейф образів і звуків минулого, який не зникав у моїй голові годинами: двір, небезпечні ігри, моя лялька, яку вона кинула в підвал, темні сходи, коли ми ходили по неї до дона Акілле, її шлюб, її великодушність і її злостивість, те, як вона заграбастала собі Ніно. Їй нестерпне моє щастя, думала я налякано, вона хоче, щоб я знов була з нею, щоб слухалася її, щоб підтримувала її у всіх справах, у тих нікчемних війнах нашого району. Відтак я казала собі: яка я дурна, навіщо було стільки вчитися – і вдавала, ніби в мене все під контролем. Свою сестру Елізу, яка часто мені телефонувала, я запевняла, що бути мамою – чудово. Мені зателефонувала Кармен Пелузо й розповіла про своє весілля з заправником, а я відповіла: «О, яка чудова новина, бажаю тобі великого щастя, переказуй вітання Пасквале, що він там поробляє?» Коли зрідка телефонувала моя мати, я вдавала, що дуже щаслива, і лиш раз не витримала і спитала її: «Що сталося з твоєю ногою, чому ти кульгаєш?» Але вона відповіла: «А тобі що до того, займайся своїми справами».

Я місяцями боролася, намагаючись тримати у віжках найтемніші сторони своєї душі. Іноді я ловила себе на тому, що молюся Матері Божій, хоч вважала себе атеїсткою, і відчувала сором. Частіше, залишившись удома сама з дитиною, я видавала жахливі крики, без слів, лише голос, який виходив з мене разом з розпачем. Але той прикрий період ніяк не минав, час ішов повільно, сповнений нестерпної муки. Уночі я, кульгаючи, носила малу туди й назад коридором, та більше не шепотіла їй безглуздих слів, перестала перейматися нею й намагалась думати про себе. Під рукою в мене завжди була якась книжка чи часопис, хоча читати мені майже не вдавалося. Удень, коли Аделе спокійно спала – спочатку я називала її Аде, не усвідомлюючи, що ці два склади натякають на пекло, і коли П’єтро звернув на це увагу, я збентежилась і почала називати її Деде – я пробувала написати щось для газети. Але тепер я не мала часу – та й, фактично, бажання теж – іти кудись заради статті для «Уніти». Тому в написаному не було колишньої сили, я всього лиш намагалася показати свою формальну вправність, і врешті в мене виходили якісь позбавлені змісту викрутаси. Якось я накидала статтю і дала прочитати П’єтро, перед тим як відіслати її до редакції. Він сказав:

– Вона порожня.

– Тобто?

– Це просто слова і більш нічого.

Я почула себе ображеною і все одно надіслала статтю. Її не опублікували. Від того моменту і місцева, і національна редакції з певною ніяковістю почали відмовлятися від моїх текстів, виправдовуючись браком місця. Я страждала, усвідомлюючи, що навколо мене, немов під упливом сильних поштовхів з якихось недоступних глибин, швидко розвалюється все те, що я ще недавно сприймала як уже здобутий рівень життя і праці. Читала я лише для того, щоб зайняти очі книжкою або часописом, але наче не йшла далі споглядання самих знаків, не маючи більше доступу до їхнього значення. Двічі чи тричі я випадково натрапляла на статті Ніно, але, читаючи їх, я не отримувала того задоволення, як раніше, коли уявляла собі його, чула його голос, насолоджувалась думками. Звісно, я була рада за нього – якщо він писав, значить у нього все гаразд, він проживав своє життя хтозна де і хтозна з ким. Але я втуплювалась у його підпис, читала кілька рядків і відкладала статтю, немов кожна його фраза чорним по білому робила моє становище ще нестерпнішим. Я втратила допитливість, занедбала навіть зовнішній вигляд. Зрештою, для кого мені було дбати про зовнішність? Я ні з ким не бачилася, крім П’єтро, який був зі мною ввічливий, але я відчувала, що для нього я всього лиш тінь. Іноді мені здавалося, ніби я проникаю до нього в голову і відчуваю його незадоволення. Одруження зі мною лиш ускладнило його життя вченого, і це саме тоді, коли його слава зростала, зокрема в Англії та Сполучених Штатах. Я захоплювалась ним, але водночас він дратував мене. З ним я завжди говорила тоном, в якому вчувалася суміш образи і почуття меншовартості.

«Годі, – сказала я собі одного дня, – облишмо “Уніту”, досить буде, якщо мені вдасться попрацювати над новою книжкою, а коли я її напишу, все владнається». Та яка там книжка! Я запевняла свою свекруху і видавництво, що в мене вже є добрий шматок роману, але я брехала, брехала за кожної нагоди солоденьким голоском. Насправді в мене були тільки зошити, повні недбалих нотаток, більше нічого. І коли я їх розгортала, вночі чи вдень, залежно від того, коли мені це дозволяла Деде, я відразу засинала над ними, навіть не усвідомлюючи цього. Якось пізнього пополудня П’єтро повернувся з університету і знайшов мене в жахливому стані – гіршому від того, у якому колись я застала його: я глибоко спала на кухні, поклавши голову на стіл, а десь далеко в спальні репетувала голодна дитина. Батько знайшов доньку в колисці, напівголу і забуту. Коли Деде вгомонилась, жадібно припавши до пляшечки, П’єтро безутішно мовив:

– Невже нема когось, хто міг би тобі допомогти?

– У цьому місті немає, і ти це чудово знаєш.

– Нехай приїде твоя мати або сестра.

– Не хочу.

– Тоді поклич ту свою подругу з Неаполя – ти ж стільки для неї зробила, хай тепер допоможе тобі.

Я здригнулася. На якусь мить я дуже виразно відчула, що якась частина мене була певна, що Ліла вже тут, у нашому домі: колись вона причаїлася всередині мене, а тепер прослизнула в Деде, зі своїми примруженими очима і зморщеним чолом. Я енергійно струснула головою. Геть цю з’яву, геть цю можливість, що на мене ще чекає?

П’єтро врешті вирішив зателефонувати своїй матері. Дуже неохоче він спитав, чи не може вона приїхати й пожити трохи в нас.

66

Я цілковито поклалася на свекруху і тут-таки відчула полегшення, а вона і в цій ситуації виявилася жінкою, на яку я хотіла бути схожою. За кілька днів вона звідкись вивудила дівчину років двадцяти з гаком на ймення Клелія, родом з Маремми, якій дала детальні вказівки щодо того, як найкраще дбати про дім, робити закупи й готувати їсти. Коли П’єтро, якому ніхто нічого не сказав, застав удома Клелію, він спершу запротестував.

– Рабині мені вдома не потрібні, – сказав він.

Аделе спокійно відповіла:

– Вона не рабиня, їй платять.

А я, підбадьорена присутністю свекрухи, вибухнула:

– То, по-твоєму, рабинею маю стати я?

– Ти мати, а не рабиня.

– Я перу і прасую тобі одяг, прибираю у твоєму домі, готую тобі їсти, народила тобі доньку, яку виховую з великими труднощами, – я більше так не можу.

– А хто у тебе вимагає, хіба я тебе колись про щось просив?

Я не знала, що відповісти, зате знала Аделе, яка просто розчавила сина подекуди аж занадто жорстоким сарказмом, і Клелія залишилася. Тоді вона забрала в мене дитину, перенесла її колиску у відведену для неї кімнату і дуже ретельно, і вдень, і вночі, пильнувала за приготуванням пляшечок. Помітивши, що я кульгаю, завела мене до лікаря, свого приятеля, який прописав мені цілу низку уколів. Щоранку й щовечора вона сама з’являлася в мене, несучи стерилізатор, шприци та ампули, і весело всаджувала мені голку в сідниці. Мені відразу стало краще, біль у нозі зник, настрій покращився, я заспокоїлася. Але Аделе клопотатися не припиняла. Вона лагідно спонукала мене знову зайнятися собою, послала в перукарню, завела до дантиста. А насамперед безнастанно говорила зі мною про театр та кіно, про книжку, яку вона перекладала, про іншу книжку, яку готувала до друку, про опубліковані в різних часописах статті свого чоловіка та інших відомих людей, яких вона по-панібратському називала на ім’я. Від неї я вперше почула про брошури, присвячені радикальним феміністичним ідеям. Маріароза знала дівчат, які це видавали, вона ними захопилася і надзвичайно їх поважала. Але Аделе ні. Своїм звичним іронічним тоном вона сказала, що вони обговорюють жіноче питання так, ніби його можна вирішити поза класовою боротьбою. Та врешті порадила: «Але ти це прочитай», – і залишила мені кілька брошурок, кинувши наостанок загадкову фразу: «Якщо хочеш бути письменницею, не пропускай нічого». Я відклала їх, мені не хотілося марнувати час на твори, які сама Аделе не цінувала. А насамперед саме тоді я відчула, що всі ці вчені балачки свекрухи зовсім не були наслідком її бажання обмінятися зі мною думками. Аделе послідовно робила все, щоб витягти мене з розпачливого стану невмілої матері. Її розмови слугували для того, щоб словами викресати іскри, які б знову запалили мій застиглий розум і погаслий погляд. Але насправді їй більше подобалося рятувати мене, ніж слухати.

Утім, Деде, попри все, далі плакала ночами, я чула її, і мене аж трусило, вона давала мені почуття нещастя, яке зводило нанівець добрі діла моєї свекрухи. І хоч у мене було більше часу, я все одно не могла писати. А П’єтро, зазвичай стриманий, у присутності матері давав собі волю аж до нечемності; коли він вертався додому, вони майже завжди починали сваритися, обмінюючись саркастичними репліками, і через це я ще більше відчувала руйнацію навколо себе. Для мого чоловіка – я це швидко зрозуміла – було цілком природним вважати Аделе відповідальною за всю купу його проблем. Він накидався на неї з будь-якого приводу, навіть через неприємності на роботі. Я майже нічого не знала про напружену ситуацію, яка склалася в нього в університеті і виснажувала його, бо на моє «як справи?» він переважно відповідав «добре», бо не хотів мене тривожити. Але з матір’ю він не стримувався і перетворювався на ображену дитину, якій не приділяють достатньо уваги. Він виливав на Аделе все те, що приховував від мене, а якщо це ставалося в моїй присутності, вдавав, ніби мене тут немає, ніби я, його дружина, можу бути хіба що німим свідком.

Тоді мені багато що стало зрозуміло. Усі колеги були старші від нього і вважали, що його блискавична кар’єра, а також те, що його дедалі більше знають за кордоном, зумовлене його прізвищем, і влаштували бойкот. Студенти ж вважали його занадто строгим і мали за сиромудрого буржуя, який лиш піклується про свій городець і чути не хоче про кипіння сучасного життя – одне слово, ставилися до нього як до класового ворога. А він, як завжди, ані не захищався, ані не нападав, а незмінно йшов своєю дорогою – далі читав свої старанно підготовані лекції, так само ретельно перевіряв знання студентів, багатьох зрізав на іспитах. «Але це так важко», – скаржився він Аделе якось увечері, підвищивши голос майже до крику. Тоді відразу понизив тон, пробурмотів, що йому треба трохи спокою, що робота важка, що деякі його колеги налаштовують студентів проти нього, що групи молодиків часто вриваються в його аудиторію і примушують переривати лекцію, що на стінах пишуть про нього всяку гидоту. Допоки Аделе не встигла відкрити рота, втрутилась я, утративши контроль над собою. «Якби ти не був таким реакціонером, – сказала я, – такого б не сталося». Уперше, відколи ми познайомилися, він огризнувся до мене, просичавши: «Помовч, ти тільки і вмієш, що затерті фрази повторювати».

Я зачинилась у ванній і раптом усвідомила, як мало мені відомо про нього. Що я знала? Він був людина мирна, але рішуча аж до впертості. Він підтримував робітничий клас і студентів, але викладав і приймав іспити цілком традиційним способом. Він був атеїстом, не хотів брати шлюб у церкві, не дав мені охрестити Деде, але захоплювався християнськими громадами кварталів за річкою і з великим знанням справи говорив про релігійні питання. Він належав до родини Айрот, але не терпів привілеїв і переваг, які це йому давало. Я заспокоїлася й намагалася стати йому ближчою, дати йому відчути свою любов. «Він мій чоловік, – сказала я собі, – ми повинні більше розмовляти». Але присутність Аделе ставала дедалі більшою проблемою. Між ними було щось невимовне, що примушувало П’єтро забувати про добрі манери, а Аделе – розмовляти з ним, як розмовляють з безнадійним нездарою.

Отак ми й жили, поміж постійних сутичок: він сварився з матір’ю, врешті казав щось, що мене виводило із себе, і я теж накидалася на нього. Аж поки моя свекруха якось за вечерею не спитала в нього, при мені, чому він спить на дивані. Він відповів: «Краще буде, якщо завтра ти поїдеш геть». Я не сказала нічого, хоча знала, чому він спить на дивані: він робив це заради мене, щоб не будити, коли близько третьої ночі він завершував працювати й лягав трохи відпочити. Наступного дня Аделе повернулася до Ґенуї. Я розгубилася.

67

Але минули місяці, і ми з донькою якось із цього вилізли. Деде почала самостійно ходити у свій перший день народження: батько присів навпочіпки і радісно замахав до неї, а вона усміхнулася, відірвалася від мене і пішла до нього непевним кроком, простягнувши ручки й розтуливши вуста, немов нарешті дісталася до щасливого фінішу цілого року плачу. Відтоді вночі вона міцно спала, і я теж. Мала дедалі більше часу проводила з Клелією, мої тривоги розвіялись, і в мене з’явилось трохи часу для себе. Але я виявила, що мені не хочеться займатися чимось, що вимагає серйозної праці. Як після довгої хвороби, я прагнула тільки бути на свіжому повітрі, тішитися сонцем і барвами, гуляти людними вулицями, роздивлятися вітрини. А оскільки в мене було чимало своїх грошей, у той час я купувала одяг для себе, для доньки і для П’єтро, напхала дім меблями і всякими абищицями, кидала грішми направо і наліво, як ніколи досі. Я відчувала потребу бути красивою, зустрічатися з цікавими людьми, розмовляти, але заприязнитися з кимось мені не вдалося, а П’єтро рідко приводив додому гостей.

Я намагалася поступово повернутися до того повного морального задоволення життям, яким я жила аж до минулого року, і лише потім усвідомила, що телефон дзвонить дедалі рідше і майже ніколи до нього не просять мене. Спогад про мій роман блякнув, а разом з ним згасала цікавість до мене самої. Після періоду ейфорії настала фаза, коли я, стурбована, а іноді й пригнічена, питала себе, що робити. Я знову почала читати сучасну літературу, часто соромлячись свого роману, який порівняно з іншими здавався поверховим і дуже традиційним. Я забракувала нотатки для нової книжки, бо в них було лиш повторення попередньої, і намагалася обміркувати глибші історії, які б містили всю буремність нашого часу.

Я знову кілька разів несміливо зателефонувала в «Уніту» й спробувала писати статті, але невдовзі переконалася, що мої тексти редакції більше не подобаються. Я втратила свої позиції, у мене було замало інформації, я не мала часу кудись ходити, щоб на власні очі бачити конкретні ситуації й описувати їх, я елегантно складала докупи досконалі абстрактні фрази, щоб повідомити невідомо кому, і саме на сторінках тієї газети, про свою підтримку жорсткої критики політики комуністичної партії та профспілок. Нині мені складно було пояснити, чому мені так хотілося писати все це, а точніше – чому мене дедалі більше приваблювали крайні позиції, адже від природи я була людиною лагідною і до того ж дуже мало брала участь у політичному житті міста. Можливо, причиною була моя невпевненість. А може, то через недовіру до будь-якої форми посередництва, яке з раннього дитинства в мене асоціювалося з оборудками батька, який спритно використовував для власної користі неефективність роботи мерії. Або ж тому, що я добре знала, що таке злидні, і відчувала обов’язок ніколи цього не забувати, тож прагнула бути на боці тих, хто там залишився і бореться за те, щоб усе це зруйнувати. А може, тому, що мене не цікавила політика дріб’язкових вимог і поступок, хоч про неї я колись писала; мені хотілося, щоб сталося щось велике – я й раніше, і тепер часто вживала цю фразу – і щоб я могла це пережити й розповісти. А може – і мені важко було це визнати – моїм взірцем залишалася Ліла з її впертою нерозсудливістю, яка не приймала половинчастих рішень, адже попри мою віддаленість у всіх сенсах від неї я все одно хотіла говорити й робити те, що, на мою думку, могла б сказати і зробити вона, якби мала мої ресурси, якби не ув’язнила сама себе в нашому районі.

Я перестала купувати «Уніту», почала читати «Лотта Контінуа» та «Іль Маніфесто». У цій останній газеті, як я з’ясувала, іноді з’являвся підпис Ніно. Як добре були написані його тексти, з якою переконливою логікою він формулював свої думки! Я також відчувала потребу замкнутися у вервечці вправно сформульованих загальних тверджень, які б перешкодили мені й далі відхилятися від обраного курсу – так бувало і в юності під час наших з ним розмов. У мене визріло остаточне переконання, що в моїх думках про нього більше нема ані жадання, ані навіть кохання. Він немов став для мене джерелом гіркоти, образом того, чим я можу не стати, хоч маю для цього всі можливості. Ми обоє народилися в тому самому середовищі, обоє показово його покинули. То чому ж я скочуюся в цю сірість? Причиною є одруження? Материнство і Деде? Бо я жінка, бо мушу дбати про дім і родину, витирати лайно і міняти пелюшки? Щоразу, коли я натрапляла на статтю Ніно, яка здавалася мені добре написаною, у мене погіршувався настрій. І страждав від цього П’єтро, який фактично був єдиним моїм співрозмовником. Я накидалася на нього, звинувачувала в тому, що він залишив мене напризволяще в найжахливіший період мого життя, що дбає тільки про свою кар’єру, а про мене забув. Наші стосунки – хоч мене це лякало і я відмовлялася визнавати – справді дедалі більше псувалися. Я розуміла, що його гнітять неприємності на роботі, але все одно мені несила було його виправдовувати, навпаки, я критикувала його, і часто з тих політичних позицій, які не надто відрізнялися від позицій студентів, що справляли йому прикрощі. Він слухав мене ніяково, майже не відповідаючи. У ті хвилини я підозрювала, що слова, які він кинув мені колись («Помовч, ти тільки й умієш, що затерті фрази повторювати»), вирвалися в нього не випадково, через нестриманість, а означали, що він взагалі не вважає мене гідною серйозної дискусії. Це кидало мене у відчай, гнітило мене, мої обрáзи росли, зокрема тому, що я усвідомлювала, що коливаюся між суперечливими почуттями, які можна коротко підсумувати так: через нерівність для декого (приміром, для мене) навчання буває тяжкою працею, а для інших (приміром, для П’єтро) мало не розвагою; разом з тим байдуже, чи існує та нерівність, чи ні, учитися все одно треба, і якомога старанніше. Я пишалася тим, що зробила, пишалася своїми досягненнями і не хотіла вірити, що вся моя праця була даремною, що все це анічогісінько не змінило. Але з якихось незрозумілих причин у суперечках з П’єтро я зосереджувалась лише на думці про несправедливість нерівності. Я казала йому: «Ти поводишся так, ніби всі твої студенти однакові, але це не так, і вимагати тих самих результатів від молодих людей, які не мали тих самих можливостей, – це якась форма садизму». І я критикувала його навіть тоді, коли він розповів мені про бурхливу суперечку зі своїм колегою, старшим від нього щонайменше на двадцять років, знайомим його сестри, який вважав, що знайшов у ньому союзника проти більш консервативної частини викладачів. Той по-дружньому порадив йому бути менш суворим зі студентами. У своїй ввічливій, але вельми рішучій манері П’єтро відказав, що, на його думку, він зовсім не суворий, а лиш вимогливий. «Ну що ж, – сказав йому той, – то будь менш вимогливим, зокрема до тих, хто щедро витрачає велику частину свого часу для того, щоб змінити цей безлад». І тоді пішло-поїхало, хоч я не знаю, яким чином і на основі яких аргументів. П’єтро у своїх розповідях завжди все применшував, тому спершу заявив, що сказав на свій захист таке: він, мовляв, завжди ставиться до всіх студентів з тією повагою, якої вони заслуговують. Але потім зізнався, що звинуватив колегу в подвійних стандартах – буцім той вважає, що треба бути більш згідливим з агресивними студентами і нещадним аж до приниження з несміливими. Колега образився, почав кричати: мовляв, лише той факт, що він добре знає його сестру, не дає йому назвати П’єтро – але він таки назвав його так – кретином, негідним кафедри, яку він займає.

– Ти не можеш бути обережнішим?

– Я обережний.

– Щось не видно.

– Але я ж мушу висловити свою думку.

– Може, тобі варто навчитися розрізняти друзів і ворогів?

– У мене нема ворогів.

– І друзів теж.

Отак, слово за словом, я перебрала міру. «Наслідком такої твоєї поведінки, – просичала йому я, – є те, що в цьому місті ніхто, а тим паче друзі твоїх батьків, не запрошує нас на вечерю, чи на концерт, чи на вилазку на природу».

68

Тепер мені вже стало ясно, що на роботі П’єтро вважали людиною нудною, далекою від активної життєвої позиції його родичів, бездарним представником родини Айрот. Я поділяла таку думку, і це не сприяло покращенню нашого співжиття та інтимних стосунків. Коли Деде врешті заспокоїлася й стала міцно спати вночі, він перебрався назад у наше ліжко, але тільки-но він лягав коло мене, мене охоплювало роздратування, я боялася знов завагітніти, хотіла, щоб він дав мені поспати. Я без слів відсторонювала його – досить було повернутися до нього спиною, а якщо він наполягав, притискаючи до моєї нічної сорочки свій член, я легенько штовхала його п’яткою в ногу. Це був сигнал: мовляв, мені не хочеться, я спатиму. П’єтро незадоволено відсувався, підводився і йшов працювати.

Якось увечері ми вкотре посперечалися через Клелію. Щоразу, як треба було їй платити, виникала певна напруга, але того разу було очевидно, що Клелія – тільки привід. Він похмуро пробурмотів: «Елено, нам треба замислитися над нашими стосунками і підбити підсумки». Я відразу погодилася. Сказала, що схиляюся перед його розумом і добрим вихованням, що Деде просто чудова, але більше я не хочу дітей, що мені нестерпна ізоляція, у якій я опинилася, що я прагну повернутися до активного життя, що не для того я трудилася від самого дитинства, аби опинитися ув’язненою в ролі дружини й матері. Ми стали сперечатися, я говорила суворо, а він – ввічливо. Він перестав заперечувати проти Клелії і врешті цілковито капітулював. Вирішив купити презервативи, почав запрошувати на вечерю друзів, точніше знайомих, бо друзів він не мав, погодився, щоб я іноді ходила з Деде на збори та маніфестації попри те, що на вулицях дедалі частіше проливалася кров.

Але цей новий спосіб життя не приніс мені полегшення, а лише ще більше ускладнив. Деде прив’язувалася дедалі більше до Клелії, і коли я брала її кудись зі собою, вона капризувала, нервувалася, тягла мене за вуха, за волосся, за ніс і, плачучи, просилася до неї. Мені здавалося, що їй краще бути з тією дівчиною з Маремми, ніж зі мною, і це оживило мою підозру: оскільки я не годувала її грудьми, а перший рік її життя був важким, в її очах я була якоюсь зловісною нестерпною мегерою, яка знай докоряла їй за кожної нагоди і через ревнощі знущалася з усміхненої няні, приятельки в забавах й оповідачки казок. Вона відштовхувала мене навіть тоді, коли автоматичним жестом я витирала хустинкою їй шмарклі з носа або залишки їжі з рота. Вона плакала й казала, що я роблю їй боляче.

Що стосується П’єтро, то презервативи ще більше притупили його чутливість, йому знадобилося ще більше часу, ніж зазвичай, щоб досягти оргазму, і при цьому він страждав сам і завдавав страждань мені. Іноді я воліла, щоб він брав мене ззаду, мені здавалося, що так мені менше болить, і під час тих сильних ударів я брала його за руку й підносила до свого лона, намагаючись натякнути, що хочу пестощів. Але він, схоже, був нездатний робити обидві речі одночасно, а оскільки його більше хвилювала перша, то він майже відразу забував про другу, і коли врешті вдовольнявся, то не здогадувався, що мені потрібна будь-яка частина його тіла, щоб і собі вдовольнити жагу. Скінчивши, він гладив моє волосся й бурмотів: «Піду трохи попрацюю». Коли він ішов, самотність була для мене винагородою.

Іноді під час маніфестацій я з цікавістю спостерігала за молодими чоловіками, які безстрашно наражалися на небезпеку, заряджені радісною енергією – і тоді, коли наштовхувались на агресію, і тоді, коли самі ставали агресивними. Вони мене зачаровували, я відчувала, що мене вабить їхній гарячковий жар. Але я була зовсім інша, ніж ті барвисті дівчата, що юрмилися навколо них, – я була занадто освічена, одружена, носила окуляри, завжди поспішала. Додому я верталася незадоволена, з чоловіком говорила холодно, почувалася старою. Але кілька разів мені траплялося мріяти, що один з цих юнаків, дуже відомий і популярний у Флоренції, помітить мене і потягне з собою – як це бувало зі мною в юності, коли я почувалася незграбою й не хотіла танцювати, а Антоніо або Пасквале хапали мене за руку й затягували в коло. Звісно, такого не сталося. Натомість знайомі, яких П’єтро почав запрошувати додому, ще більше все ускладнили. Я крутилась, як білка в колесі, готуючи гідну вечерю, грала роль дружини, яка вміє підтримувати розмову, і не скаржилась, бо це ж я попросила чоловіка запрошувати додому гостей. Але невдовзі я збентежено усвідомила, що вечеря тільки привід, що мене приваблює кожен чоловік, який виявляє до мене якусь увагу. Дарма, високий він чи низький, худий чи товстий, вродливий чи потворний, старий, одружений чи парубок – якщо гість похвалив якесь моє висловлювання, якщо згадав добрим словом мою книжку, якщо захоплювався моїм розумом, я дивилась на нього з симпатією і після короткого обміну репліками та поглядами моя прихильність передавалась і йому. Тоді гість переставав нудьгувати, оживав і врешті геть не зважав на П’єтро, зосередивши всю увагу на мені. Кожна його фраза дедалі більше сповнювалась натяками, а жести та поведінка під час розмови ставали дедалі фамільярнішими. Він торкався моєї спини кінчиками пальців, рукою, зазирав мені у вічі, зітхаючи, коліном зачіпав моє коліно, носком черевика черкав мої туфлі.

У такі хвилини я почувалася чудово, забувала про існування П’єтро та Деде і про весь шлейф пов’язаних з ними нудних обов’язків. Я лиш боялася тієї хвилини, коли гість піде, а я знов западуся в сірість домашнього життя: марно прожиті дні, лінощі, злість, що таїться за лагідністю. Тому я пускалася берега: через збудження говорила занадто багато й занадто голосно, клала ногу на ногу, високо задираючи спідницю, несвідомим жестом розпинала ґудзик блузки. Я сама робила перший крок до зближення, немов у глибині душі була переконана, що якщо вчеплюся в цього чужого мені чоловіка, трохи доброго самопочуття залишиться в моєму тілі навіть тоді, коли він піде геть, сам, з дружиною чи з подругою, і я менше відчуватиму пригнічення, страх перед поразкою, порожнечу, приховану під видимістю почуттів і думок.

А насправді, уклавшись на самоті в ліжко, бо П’єтро працював, я почувалася просто дурепою і зневажала себе. Але попри всі зусилля, змінити себе я не могла. Тим паче, що ті чоловіки вважали, ніби справили на мене враження, і зазвичай наступного дня телефонували, вигадуючи якийсь привід знову мене побачити. Я погоджувалася. Але, прийшовши на побачення, я лякалася. Той простий факт, що вони так легко запалювалися попри різницю у віці, скажімо, у тридцять років або ж статус одруженого, знищував для мене весь їхній авторитет й анулював ту спасенну роль, яку я їм приписувала. І навіть задоволення, яке я відчувала під час гри у спокушання, виявлялося ганебною оманою. Я розгублено дивувалася: чому я так поводжуся, що зі мною діється? І вирішувала приділяти більше уваги Деде та П’єтро.

Але за першої нагоди все починалося знову. Я поринала у фантазії, голосно вмикала музику, якої не слухала в юності, нічого не читала, не писала. Насамперед мене брав дедалі більший жаль через те, що я примушувала себе до суворої самодисципліни, а тому не зазнала радості поринання у вир насолод, яку зазнавали і зазнають, не приховуючи цього, жінки мого віку і мого теперішнього середовища. Іноді в нас з’являлася Маріароза, яка приїздила до Флоренції у справах своїх досліджень або ж задля політичних зібрань. Ночувала щоразу з іншим чоловіком, іноді з подругами, приймала наркотики, пропонуючи їх своїм друзям і нам. П’єтро тоді похмурнів і замикався в кабінеті, а мене це вабило, я непевно відмовлялася від запропонованої трави або кислоти – боялася, що мені стане недобре – але залишалася розмовляти з нею та її друзями до пізньої ночі.

Говорили ми про все, суперечки часто бували бурхливими, і в мене склалося враження, що вишукана мова, яку я засвоїла з таким трудом, тут геть недоречна. Вона занадто добірна, занадто чиста. «Варто лиш послухати, як говорить тепер Маріароза, – думала я, – вона геть забула про добре виховання, стала така вульгарна». Сестра П’єтро тепер висловлювалася гидкіше, ніж ми з Лілою в юності. Вона й двох слів не могла вимовити, щоб не матюкнутися. І куди я поклала, курва, запальничку, де ці блядські сигарети. Ліла досі так говорила; а що мала робити я – знову стати такою, як вона, повернутися до вихідної точки? То навіщо тоді я так мучилася?

Я спостерігала за своєю зовицею. Мені подобалося, що вона нарочито виказує солідарність зі мною, а натомість критикує брата та чоловіків, яких вона приводила до нас додому. Якось увечері вона різко обірвала розмову і сказала молодикові, який прийшов з нею: «Годі, ходімо трахатись». Трахатись. Для речей, пов’язаних із сексом, П’єтро вигадав особливий жаргон, який личив дітям з гарної родини, я перейняла його і вживала замість грубої діалектної лексики, яку знала з раннього дитинства. Але, значить, тепер, щоб відчути себе причетними до змін у світі, треба повернути у вжиток непристойні слова і говорити: «Я хочу, щоб мене трахнули, виграй мене нарешті?» Для мого чоловіка це було незбагненним. А от ті чоловіки, з якими я зустрічалася, усі дуже освічені, охоче надягали на себе плебейську машкару, їм подобалося, коли жінки вдавали з себе вульгарних, їм було до смаку поводитися з вишуканою дамою як із проституткою. Спершу вони стримувалися й поводились дуже офіційно. Але за першої нагоди вв’язувалися в словесний двобій, щоб від несказаного перейти до сказаного і до дедалі більше сказаного. Вони провадили свою гру, в якій стриманість жінки трактувалася як ознака лицемірного святенництва. У пошані були натомість відвертість і безпосередність – вони вважалися рисами звільненої жінки, і я щосили намагалася гідно грати в цю гру. Але що більше я старалась, то більше потрапляла під уплив свого співрозмовника. Кілька разів мені навіть здавалося, що я закохалася.

69

Уперше це сталося з викладачем грецької літератури, моїм ровесником родом з Асті; у рідному місті він мав наречену, з якою, за його словами, був нещасливий. Потім з інженером, викладачем механіки на ім’я Маріо. Його дружина була фахівчинею з папірології, вони мали двох малих дітей, вона була з Катанії, а він флорентієць. Він дуже добре знався на політиці, мав авторитет у суспільстві, носив довге волосся, а у вільний час грав на барабанах у рок-групі й був старший від мене на сім років. З обома все йшло за однаковою схемою: П’єтро запрошував їх на вечерю, а я бралася фліртувати з ними. Потім були дзвінки, спільна участь у маніфестаціях, довгі прогулянки, іноді з Деде, а іноді без неї, кілька разів ми ходили в кіно. З викладачем грецької літератури я дала задній хід, тільки-но він виказав свої наміри. Натомість Маріо дедалі тісніше огортав мене павутинням, і якось увечері, коли ми сиділи в його автомобілі, почав мене довго цілувати, запхавши руки мені в бюстгальтер й пестячи груди. Я заледве відсторонила його й сказала, що не хочу більше його бачити. Але він не переставав телефонувати. Я відчула, що мені його бракує, і здалася. Оскільки він уже раз цілував мене і мацав, то був певен, що має на мене якісь права, тому поводився, ніби ми продовжуємо від точки, в якій зупинилися. Він наполягав, пропонував, вимагав. Я спочатку його провокувала, а потім зі сміхом тікала, тоді він ображався й ображав мене.

Якось вранці я гуляла з ним і Деде, яка, якщо правильно пригадую, мала тоді два рочки з гаком і була повністю поглинута своєю улюбленою лялькою на ймення Тес – ім’я вона придумала сама. У тих обставинах я майже не приділяла доньці уваги, мене захопила словесна гра, а іноді я геть забувала про неї. Маріо ніяким чином не зважав на присутність дівчинки, всю його увагу займала потреба тиснути на мене розмовами без жодного табу, а до Деде він звертався лише для того, щоб грайливо шепнути їй на вухо щось типу: «Скажи, будь ласка, своїй мамі, щоб вона була ласкава зі мною». Час збігав, він попрощався, а ми з Деде попрямували додому. Але не пройшли ми й кілька кроків, як дівчинка різко промовила: «Тес сказав мені, що розповість таткові секрет». Серце завмерло мені в грудях.

– Тес?

– Так.

– І що ж він розповість таткові?

– Тес знає що.

– Це щось хороше чи погане?

– Погане.

Я пригрозила їй: поясни Тесові, що, коли він розповість про це таткові, ти замкнеш його на ключ у темній комірці. Вона вибухнула плачем, і мені довелося нести її додому на руках, хоч зазвичай, щоб не справляти мені прикрощів, вона йшла сама, вдаючи, що не втомлена. Значить, Деде розуміла чи принаймні відчувала, що між мною і тим чоловіком є щось, чого б її батько не стерпів.

Я знов перестала зустрічатися з Маріо. Зрештою, хто він такий? Буржуй, любитель обсценної лексики. Але неспокій мій не вщухав, усередині мене наростало прагнення вийти за межі, я хотіла зірватися з віжок, як, схоже, зривається з віжок цілий світ. Я хотіла, хоча б один-єдиний раз, вирватися за межі свого подружнього життя або ж – чому б і ні – втекти на якийсь час від усього того, що є в моєму житті, чого я навчилася, що написала, що намагалась написати, від доньки, яку я привела на світ. Авжеж, подружнє життя – це в’язниця: Ліла мала мужність втекти з неї, ризикуючи життям. А чим ризикую я, що мені може зробити П’єтро, постійно відсутній і неуважний? Нічого. То, значить, що? Я зателефонувала Маріо. Залишила Деде з Клелією і пішла до нього в майстерню. Ми цілувалися, він смоктав мої пипки, запхав руку між ноги, як це робив Антоніо біля ставків багато років тому. Але коли він опустив штани і труси до колін, схопив мене за голову, намагаючись наблизити її до свого члена, я вирвалася, сказала, що не хочу, одяглася і втекла.

Додому я повернулася вкрай схвильована, переповнена почуттям вини. Я пристрасно, як ніколи досі, кохалася з П’єтро і сама наполягла, щоб він не одягав презерватива. «Нічого переживати, – сказала я собі, – у мене скоро місячні, нічого не станеться». Але сталося. За кілька тижнів я виявила, що знову вагітна.

70

Говорити з П’єтро про аборт я навіть не пробувала – він був дуже щасливий, що я народжу йому ще одну дитину, зрештою, аборту я сама боялася, від самого слова мені ставало погано. На аборт натякнула в телефонній розмові Аделе, але я відразу ж закрила цю тему загальними фразами типу: «Деде потрібне товариство, рости одній прикро, краще, щоб у неї був братик або сестричка».