Історія втечі та повернення

Ніно серйозно звернувся до П’єтро:

– Ти читав?

– Елена нічого не дає мені читати.

– Ти просто не хочеш читати, – відрубала я, але без неприязні, немов між нами це була така гра.

Тут втрутилася Елеонора, яка конче хотіла брати участь у розмові.

– Про що ви? – спитала вона. Я збиралася було їй відповісти, але думки її полетіли вже деінде, і вона весело спитала мене: – Підеш завтра зі мною по магазинах, коли Ніно буде на роботі?

Я усміхнулася з нещирою сердечністю. Дала свою згоду, і вона почала детально перелічувати все те, що збиралася купити. Тільки коли ми вийшли з тратторії, мені вдалося підійти до Ніно й прошепотіти:

– Хочеш глянути на мій текст?

Він подивився на мене із щирим здивуванням:

– Ти справді даси мені його прочитати?

– Якщо тобі цікаво, так.

Я крадькома, з тремтячим серцем передала йому аркуші, немов не хотіла, щоб П’єтро, Елеонора і дівчатка це побачили.

105

Уночі я й ока не склепила. Вранці мусила змиритися з необхідністю зустрічі з Елеонорою, ми домовилися на десяту біля готелю. «Тільки не роби дурниць, – застерегла себе саму я, – не питай, чи її чоловік уже почав читати твій текст: Ніно має роботу, йому знадобиться трохи часу; не треба про це думати, нехай мине хоча б тиждень».

Натомість рівно о дев’ятій, коли я саме збиралася виходити, задзвонив телефон. То був він.

– Даруй, – сказав Ніно, – але я збираюся в бібліотеку і не зможу тобі подзвонити аж до вечора. Ти певна, що я не заважаю?

– У жодному разі.

– Я прочитав.

– Уже?

– Так, і це чудова робота. У тебе прекрасні здібності для досліджень, варта уваги чіткість висловлювання й дивовижна винахідливість. Але чому я найбільше заздрю, то це твоїй здатності оповідати. Текст, який ти написала, важко якось охарактеризувати, не знаю, що це – есей чи оповідання. Але він надзвичайний.

– Це його хиба?

– Що саме?

– Що його важко охарактеризувати.

– Де там, це одна з його переваг.

– Гадаєш, мені варто опублікувати його в такому вигляді?

– Безперечно.

– Спасибі.

– Це тобі спасибі, тепер вже мушу бігти. Будь поблажлива до Елеонори, вона здається агресивною, але це тільки від несміливості. Завтра вранці вертаємося до Неаполя, але після виборів я озвуся і, якщо хочеш, можемо побалакати.

– Мені було б дуже приємно. Ночуватимеш у нас?

– Ти певна, що не заважатиму?

– Зовсім ні.

– Гаразд.

Він не поклав слухавки, я чула його віддих.

– Елено.

– Так.

– В юності Ліна засліпила нас обох.

Мене охопило сильне сум’яття.

– У якому сенсі?

– Ти врешті стала приписувати їй риси, які належать тільки тобі.

– А ти?

– А я зробив ще гірше. Мені по-дурному здалося, ніби я знайшов у ній те, що насправді бачив у тобі.

Кілька секунд я мовчала. Чому він вирішив згадати Лілу, отак, у телефонній розмові? А насамперед що він мав на увазі? Чи були це лиш порожні слова? Чи він намагався дати мені зрозуміти, що в юності він насправді хотів мене, але на Іскії врешті став приписувати одній те, що було властиве другій?

– Приїзди чимшвидше, – сказала я.

106

Я пішла гуляти з Елеонорою і трьома дітьми в стані такого благоденства, що навіть якби вона шпигнула мене ножем, я б не відчула болю. Зрештою, супроти моєї ейфорії та люб’язності дружина Ніно облишила свою неприязнь, похвалила Деде та Ельзу за дисциплінованість і зізналася, що захоплюється мною. Чоловік розповів їй про мене все, про моє навчання, про мій письменницький успіх. «Але я трішки ревную, – визнала вона, – не тому, що ти така успішна, а тому, що ти знаєш його з дитинства, а я ні». Їй теж би хотілося знати його малим, бачити, яким він був у десять років, а яким у чотирнадцять, який голос був у нього до змужніння, як він сміявся маленьким. «Добре, що в мене є Альбертіно, – сказала вона, – він викапаний батько».

Я подивилася на хлопчика, але схожості з Ніно не побачила, може, вона проявиться пізніше. «А я схожа на тата!» – гордо вигукнула Деде. Ельза ж додала: «А я більше схожа на маму». Мені згадався син Сильвії Мірко, точна копія Ніно. Як приємно було стискати його в обіймах, заспокоювати його плач у помешканні Маріарози! Що я шукала в тому хлопчикові тоді, коли ще не пізнала досвіду материнства? Що я шукала в Дженнаро, коли ще не знала, що він син Стефано? Що шукала в Альбертіно тепер, коли була матір’ю Деде та Ельзи, і чому я так уважно до нього придивлялася? Я не думала, що Ніно колись згадує про Мірко. Схоже також, що його ніколи не цікавив Дженнаро. Ох, ці чоловіки, що, одурманені насолодою, неуважно сіють навколо своє сім’я! Запліднюють нас, запаморочені оргазмом. Зазирають нам всередину і відразу тікають, залишивши, мов якийсь загублений предмет, свій привид, сховавши його в нашому тілі. Чи був Альбертіно дитиною бажаною, зачатою свідомо? Чи він теж повністю належав цій жінці-матері, а Ніно не відчував з ним ніякого зв’язку? Я здригнулася, сказала Елеонорі, що її син – копія батька, і сама втішилася з цієї брехні. Тоді я почала докладно, з теплотою і ніжністю, розповідати про те, яким був Ніно в початковій школі, у часи змагань, що їх організували вчителька Олів’єро і директор, у часи ліцею, за викладачки Ґальяні, під час канікул на Іскії, які ми проводили разом з іншими нашими друзями. Тут я зупинилася, хоч вона по-дитячому розпитувала мене далі: «А що було потім?»

Балачка за балачкою, я ставала їй дедалі симпатичнішою, вона прихилилась до мене. Ми зайшли в якусь крамницю і щось мені там сподобалося, я поміряла, але коли потім відмовилася від покупки, то при виході виявила, що Елеонора купила мені це в подарунок. Вона захотіла придбати сукенки також для Деде та Ельзи. У ресторані розраховувалась вона. Заплатила вона й за таксі, яким відвезла нас з дівчатками додому, а потім сама поїхала ним в готель, навантажена пакунками. Ми попрощалися й махали їй руками, аж поки автівка не завернула за ріг. Ось іще одна часточка мого міста, подумала я. Така далека від того, що я знаю. Гроші для неї немов не мали жодної вартості. Звісно, то не були гроші Ніно. Її батько був адвокатом, дідусь теж, а мати походила з династії банкірів. Я замислилась, чим відрізнялася їхня буржуйська заможність від багатства родини Солар. Думала, якими прихованими колами ходять гроші, перш ніж стати високими зарплатнями й щедрими гонорарами. Згадала хлопців з нашого району, які заробляли на хліб, розвантажуючи контрабандний товар, рубаючи дерева в парках, працюючи на будівництвах. Я думала про Антоніо, про Пасквале, про Енцо, які змалку гнули спину за марний гріш, щоб вижити. Інженери, архітектори, адвокати та банкіри були чимось зовсім іншим, але їхні гроші крізь сотні фільтрів надходили з тих самих кримінальних оборудок, з тих самих грабунків, крихта яких перетворилася також на чайові для мого батька, і вони долучилися до того, щоб я мала змогу вчитися. Де ж той поріг, за яким брудні гроші стають чистими й навпаки? Наскільки чистими були гроші, що їх, не задумуючись, витратила Елеонора в той спекотний флорентійський день; а чеки, за які були придбані всі ті їхні подарунки, наскільки вони відрізняються від чеків, якими Мікеле оплачує роботу Ліли? Цілий пополудень ми з доньками крутилися перед дзеркалом у подарованих сукенках. То був якісний одяг, яскравий і веселий. Зокрема, блідо-червоне плаття в стилі сорокових років, яке особливо мені личило, і я хотіла б, щоб Ніно побачив мене в ньому.

Але вся родина Сарраторе повернулася до Неаполя, і нагоди зустрітися знов у нас не було. Проти всяких очікувань, час не зупинився, а став спливати швидше. Ніно вернеться, сумнівів у цьому не було. І обговорюватиме зі мною мій текст. Щоб уникнути зайвого тертя, я поклала примірник на бюрко П’єтро. Тоді, з приємним усвідомленням того, що я добре попрацювала, я зателефонувала до Маріарози й сказала, що нарешті розібралася у всій тій плутанині, про яку говорила. Вона попрохала, щоб я тут-таки вислала їй текст. Через кілька днів вона зателефонувала, сповнена захвату, і спитала, чи може вона перекласти його французькою й надіслати своїй подрузі, власниці невеликого видавництва в Нантері. Я радо погодилася, але це було ще не все. Через кілька годин зателефонувала моя свекруха. Говорила вона вдавано ображеним тоном.

– Як це так, що тепер свої тексти ти даєш читати Маріарозі, а не мені?

– Боюся, тобі це буде нецікаво. Там сторінок сімдесят, це не роман, я й сама не знаю, що це таке.

– Коли не знаєш, що ти написала, це означає, що попрацювала ти добре. І в кожному разі дозволь мені самій вирішувати, цікаво це мені чи ні.

Їй я теж вислала примірник. Зробила я це майже байдуже. І це сталося вранці саме того дня, коли десь опівдні Ніно несподівано зателефонував з вокзалу: він тільки-но приїхав до Флоренції.

– Буду в тебе десь за півгодини, залишу речі й піду в бібліотеку.

– Може, чогось поїси? – невимушено спитала я. Мені здалося звичайною річчю – немов він повертався після довгої дороги – що він прийде до мене додому ночувати, що я приготую йому їсти, поки він прийматиме душ у моїй ванній, що ми разом пообідаємо – я, він і дівчатка, – поки П’єтро в університеті приймає іспити.

107

Ніно пробув у нас добрих десять днів. Те, що відбулося у той час, не мало нічого спільного з тим шаленим бажанням спокушати, яке було в мене багато років тому. Я не жартувала з ним, не фліртувала, не нав’язувала йому ніяких послуг, не грала ролі емансипованої жінки на взірець моєї зовиці, не робила грайливих натяків, не шукала його погляду, не намагалася сісти поруч з ним за столом або на дивані перед телевізором, не ходила по помешканні недбало одягнена, не намагалася опинитися з ним наодинці, не торкалася ліктем його ліктя, рукою чи грудьми – його руки, ногою – його ноги. Я була тиха, стримана, могла сухо сказати тільки кілька слів, дбала лише, щоб він добре їв, щоб дівчатка не набридали йому і щоб він почувався у нас зручно. Це не було якесь моє рішення, я просто інакше поводитися не могла б. Він багато жартував з П’єтро, з Деде, з Ельзою, але коли звертався до мене, ставав серйозним, зважував свої слова, ніби не було між нами давньої дружби. І мені доводилося робити те саме. Я була щаслива, що він живе в мене вдома, але не відчувала жодної потреби у фамільярному тоні чи жестах, мені подобалося залишатись десь на марґінесі, уникаючи прямих контактів між нами. Я почувалася, мов краплина дощу на павутині, й уважно дбала, щоб не скотитися додолу.

Ми мали тільки одну розмову, у ній ішлося лише про мій текст. Він заговорив про нього відразу по своєму приїзді, висловлюючись точно і проникливо. Його вразила оповідь про Іша та Іша’х, він почав мене розпитувати:

– Для тебе жінка в біблійній оповіді є не хтось інший, як сам чоловік?

– Так, – сказала я, – Єва не може і не вміє бути Євою поза Адамом – вона не має власної матерії. Її зло і її добро – це зло і добро на погляд Адама. Єва – це жіноча версія Адама. Божа операція виявилась такою вдалою, що вона сама не знає, що вона таке, риси її розпливчасті, вона не має власної мови, не має власного духу й власної логіки, вона легко втрачає форму.

– Жахливий стан, – прокоментував Ніно.

Я нервово зиркала на нього краєм ока, щоб зрозуміти, чи не сміється він з мене. Ні, він не сміявся. Ба навіть без сліду іронії дуже хвалив мене, назвав кілька книжок на суміжну тему, яких я не знала, і ще раз повторив, що вважає цю працю готовою до публікації. Я вислухала його, але не показала свого задоволення, лиш у кінці сказала: «Текст сподобався і Маріарозі». Він став розпитувати мене про зовицю, добре про неї відзивався як про науковицю, а також стосовно її відданості Франко. Тоді побіг в бібліотеку.

Потім щоранку він виходив разом з П’єтро й щовечора вертався пізніше від нього. Дуже рідко ми ходили кудись усі разом. Якось, приміром, він запросив нас у кіно на розважальний фільм, який він вибрав саме для дівчаток. Ніно сів поруч з П’єтро, а я сиділа між своїх доньок. Коли я помітила, що голосно сміюся щоразу, як сміється він, я взагалі перестала сміятися. Я м’яко йому заперечила, коли під час перерви він хотів купити морозиво для Деде, Ельзи і, звісно, для нас, дорослих. «Мені не треба, – сказала я, – дякую». Він трохи пожартував, мовляв, морозиво таке смачне і я не знаю, що втрачаю. Тоді запропонував мені скуштувати, і я скуштувала. Одне слово, всякі дрібниці. Якось пополудні ми – я, він, Деде та Ельза – пішли прогулятися. Розмовляли ми дуже мало, Ніно всю увагу віддавав дівчаткам. Але шлях наш дуже мені запам’ятався, я могла б згадати кожну вулицю, кожне місце, де ми зупинялися, кожен ріг. Стояла спека, у місті було повно людей. Він весь час із кимось вітався, хтось гукав його на прізвище, він представляв мене то одному, то іншому, вихваляючи до небес. Мене вразило те, що всі його знають. Один добродій, дуже відомий історик, похвалив дівчаток так, немов то були наші з ним доньки. Більше нічого особливого не сталося, крім несподіваної, непоясненної зміни в стосунках між ним і П’єтро.

108

Усе почалося якось за вечерею. П’єтро з захватом розповідав йому про професора з Неаполя, дуже шанованого в ті часи, і Ніно сказав: «Я так і знав, що той мудак тобі подобається». Це збило мого чоловіка з пантелику, він збентежено усміхнувся, але Ніно пішов далі й почав кпити собі з того, як легко видимість вводить П’єтро в оману. Після того, вже наступного ранку за сніданком, стався ще один незначний інцидент. Не пригадую, з якого приводу, але Ніно знову згадав мою давню сутичку з викладачем релігії щодо Святого Духа. П’єтро, який не знав цього епізоду, почав розпитувати, і Ніно, звертаючись не до нього, а до дівчаток, відразу взявся розповідати, немов ішлося про невідомо який подвиг їхньої мами, коли вона була малою.

Мій чоловік похвалив мене і сказав: «Ти була дуже відважна». Але потім взявся пояснювати Деде – тоном, якого він набирав, коли по телевізору говорили дурниці і він почувався зобов’язаним пояснити доньці, як усе було насправді – що саме сталося з дванадцятьма апостолами в ранок П’ятидесятниці: шум, неначе подув вітру, вогненні язики, дар порозумітися з будь-ким будь-якою мовою. Тоді звернувся до мене та Ніно і почав натхненно говорити про одухотворення, яке зійшло на учнів, зацитував пророка Йоіла: «Виллю я Духа Свого на кожне тіло», – і сказав, що Дух Святий – це символ, конче потрібний для того, щоб зрозуміти, яким чином маса людей знаходить спосіб порозумітися й організуватися в спільноту. Ніно не перебивав його, але вираз його обличчя ставав дедалі іронічнішим. У кінці він вигукнув: «Я готовий заприсягтися, що десь у тобі ховається піп!» І весело звернувся до мене: «А ти його дружина чи парафіяльна служниця?» П’єтро почервонів і знітився. Він завжди любив такі теми, і я відчула, що йому прикро. Він пробурмотів: «Даруйте, я примушую вас марнувати час, ходімо працювати».

Такі епізоди ставали дедалі частішими і не мали очевидної причини. Якщо стосунки між мною та Ніно залишалися такими самими формальними, ввічливими і відчуженими, то між ним і П’єтро немов щось зламалося. І під час сніданку, і під час вечері гість став звертатися до господаря дедалі більш глузливо, майже на межі образи, але з усмішкою на вустах, словами, які принижують, але ховаються за приязним тоном, так що неможливо обуритися, не виставивши себе по-смішному дражливим. Я добре знала той тон – у нашому районі спритніші вживали його, щоб принизити й заткнути рота недолугішим, зробивши з них посміховисько. П’єтро був дезорієнтований: йому було добре в товаристві Ніно, він високо його цінував, тому не реагував на його випади, тільки хитав головою, симулюючи веселощі, а іноді, схоже, замислювався над тим, що зробив не так, і чекав, доки повернеться колишня сердечність. Але Ніно був невблаганний. Іноді він виходив за межі й звертався до мене чи до дівчаток, щоб дістати нашу підтримку. Дівчатка весело підігравали йому, я певною мірою також. Тим часом я думала: навіщо він так? Якщо П’єтро образиться, наші стосунки порвуться. Але П’єтро не ображався, він просто не розумів, що діється, і день за днем його знов стали дедалі більше мучити неврози. На його обличчі знову проступала втома, його стривожений погляд і зморшки на чолі виказувати виснаження тих років. «Мені треба щось зробити, – думала я, – і якомога швидше». Однак я не робила нічого, ба навіть мені було важко прогнати те задоволення, ні, радше збудження – авжеж, то було збудження, – яке охоплювало мене, коли я бачила і чула, як представник родини Айрот, той високовчений Айрота втрачає ґрунт під ногами, впадає у замішання, недолугими репліками відповідає на кмітливі, блискучі й жорстокі наскоки Ніно Сарраторе, мого шкільного товариша, мого друга, що, як і я, народився в нашому районі.

109

За кілька днів до того, як він мав повернутися до Неаполя, сталися два особливо неприємні випадки. Якось пополудні мені зателефонувала Аделе, їй теж дуже сподобалася моя праця. Порадила мені відразу ж надіслати текст у видавництво, з нього можна зробити невелику книжечку і видати одночасно з виходом перекладу у Франції, а якщо не встигнуть, то трохи пізніше. Байдужим тоном я розповіла про це за вечерею, Ніно розсипався компліментами й сказав дівчаткам:

– Ваша мама надзвичайна. – Тоді звернувся до П’єтро: – А ти читав?

– Не було часу.

– Краще тобі цього не читати.

– Чому це?

– Це не для тебе.

– Тобто?

– Занадто розумно написано.

– Що ти маєш на увазі?

– Що ти не такий розумний, як Елена.

І засміявся. П’єтро не сказав нічого, Ніно натискав далі:

– Ти образився?

Він чекав на реакцію, щоб ще більше принизити його. Але П’єтро підвівся з-за столу і сказав:

– Вибачте, мені треба працювати.

Я пробурмотіла:

– Доїж.

Він не відповів. Вечеряли ми у вітальні, вона була простора. Якусь мить справді здавалося, що він збирається вийти і зачинитися у своєму кабінеті. Але він півколом обійшов кімнату, сів на дивані і ввімкнув телевізор на повну гучність. Атмосфера стала нестерпною. За тих кілька днів усе так ускладнилося. Я почувалася дуже нещасною.

– Може, стишиш трохи? – спитала я.

Він просто відповів:

– Ні.

Ніно захихотів, скінчив їсти і допоміг мені прибрати зі столу. На кухні я сказала:

– Пробач йому, П’єтро багато працює і мало спить.

Він люто вибухнув:

– Як ти можеш терпіти його?

Я стривожено зиркнула на двері, добре хоч телевізор далі грав голосно.

– Я люблю його, – відповіла я. Ніно наполягав, що допоможе мені помити посуд, але я сказала: – Іди, будь ласка, ти мені тільки заважаєш.

Наступний епізод був ще прикріший, до того ж вирішальний. Я більше не знала, чого хочу насправді: у мене вже виникало бажання, щоб цей період якнайшвидше скінчився, щоб я могла повернутися до звичного родинного життя, подбати про видання своєї книжки. Але мені подобалося заходити вранці в кімнату Ніно, прибирати той безлад, який він залишав по собі, стелити ліжко, куховарити з думкою, що ввечері він вечерятиме з нами. І мені не хотілося, щоб все це скінчилося. Іноді пополудні мені здавалось, ніби я божеволію. Здавалось, ніби, попри присутність дівчаток, помешкання порожнє, я сама здавалась собі порожньою, не відчувала жодного інтересу до того, що написала, усвідомлювала поверховість свого твору, не вірила більше в захват Маріарози, Аделе, французького видавництва, італійського видавництва. Я думала: тільки-но він поїде геть, усе втратить сенс.

Я саме була в такому настрої – життя вислизало від мене, залишаючи по собі нестерпне відчуття втрати, – коли П’єтро повернувся з університету особливо похмурим. Ми саме чекали на нього, щоб сісти за вечерю, Ніно прийшов півгодини тому, але його відразу взяли в полон дівчатка. Я лагідно спитала:

– Щось сталося?

Він вибухнув:

– Ніколи більше не приводь додому людей зі своїх країв!

Я аж застигла, думаючи, що він натякає на Ніно. Той саме зазирнув у кімнату разом з Деде та Ельзою, які ходили за ним назирці, і теж, видно, подумав те саме, бо глянув на нього з провокативною усмішечкою, немов сподіваючись, що той влаштує йому сцену. Але П’єтро мав на увазі інше. Зневажливим тоном, який з’являвся в нього тоді, коли він був переконаний, що на кону основоположні засади, які він повинен захищати, П’єтро сказав:

– Сьогодні до мене знову приходила поліція, вони називали імена й показували фотографії.

Я зітхнула з полегкістю. Я знала, що після того, як він не захотів забрати заяву на студента, який цілився в нього з пістолета, ще більше, ніж зневага багатьох молодих активістів і не одного викладача, над ним тяжіли постійні візити поліцейських, які мали його за інформатора. Я подумала, що він такий похмурий з цієї причини, і роздратовано перебила його:

– Ти сам винен. Не треба було цього робити, я тобі вже казала. Тепер ти їх більше не позбудешся.

Втрутився Ніно, насмішкувато спитавши у П’єтро:

– На кого ти доніс?

П’єтро навіть не глянув на нього. Він сердився на мене і сваритися хотів зі мною. Він сказав мені:

– Я вчинив слушно тоді і мав би вчинити слушно й нині. Але мусив мовчати, бо тут замішана ти.

Тут я зрозуміла, що річ була не в поліцейських, а в тому, що вони йому сказали. Я пробурмотіла:

– До чого тут я?

У нього змінився голос:

– Хіба Пасквале з Надею не твої друзі?

Я тупо повторила:

– Пасквале з Надею?

– Поліцейські показали мені фото терористів, серед них були й їхні фото.

Я оніміла. Значить, те, що я собі уявляла, було правдою, П’єтро мені це підтвердив. Перед очима мені на кілька секунд знову пробігли образи: Пасквале розряджає пістолет у Джино, стріляє по ногах Філіппо, а тим часом Надя – не Ліла, а Надя – піднімається сходами, стукає у двері Бруно, заходить і стріляє йому в обличчя. Жах. Але в ту мить тон П’єтро здавався мені недоречним, немов він використовує цю новину, щоб поставити мене в незручне становище перед Ніно, щоб розпочати суперечку, якої я не хотіла. І Ніно справді знову втрутився, далі насміхаючись з нього:

– Значить, ти інформатор поліції? Ти цим займаєшся? Виказуєш товаришів? А батько твій це знає? А мати? А сестра?

Я мляво пробурмотіла: «Ходімо вечеряти». Але тут-таки сказала Ніно, щоб применшити важливість всієї цієї справи і щоб він перестав дражнити П’єтро, згадуючи його родину: «Припини, який він там інформатор». Тоді плутано розповіла, що якийсь час тому мене відвідав Пасквале Пелузо, хтозна, чи він його пригадує, хороший хлопець з нашого району, який завдяки життєвим перипетіям зійшовся з Надею, її він напевно пам’ятає, це донька викладачки Ґальяні, так, саме вона. І тут я затнулася, бо Ніно сміявся. Він вигукнув: «Надя, о Боже милий, Надя! – і знову звернувся до П’єтро ще більш глузливим тоном: —Тільки ти й кілька тупих поліцейських можете думати, що Надя Ґальяні бере участь у збройній боротьбі, та це ж божевілля. Надя, найдобріша і найлагідніша людина, яку я тільки знаю. До чого ми докотилися в цій Італії, ходімо їсти, ну ж бо, захист законно встановленого ладу поки що може обійтися без тебе». І пішов до столу, покликавши Деде з Ельзою, а я почала приносити страви, думаючи, що П’єтро ось-ось теж з’явиться.

Але він не з’явився. Я подумала, що він пішов помити руки або зволікає, щоб заспокоїтися, і сіла на своє місце. Я була схвильована, цього вечора мені хотілося спокою, якогось мирного фіналу цієї історії. Але він не приходив, а дівчатка вже їли. Тепер Ніно теж розгубився.

– Починай, – сказала я йому, – інакше охолоне.

– Починай спершу ти.

Я завагалася. Може, мені слід піти подивитися, як там мій чоловік, що робить, чи вже заспокоївся. Але мені не хотілося, його поведінка мене роздратувала. Чому він не змовчав про той візит поліцейських, зазвичай так він і робив у тому, що стосувалося його справ, мені він ніколи нічого не розповідав. Чому він сказав це в присутності Ніно: «Ніколи більше не приводь мені додому людей зі своїх країв». Чому йому так припекло розголосити перед всіма цю справу, він же міг почекати й відвести душу пізніше, коли ми вже зачинимося у спальні? Він був злий на мене, ось у чому річ. Хотів зіпсувати мені вечір, йому було начхати на все, що я роблю і чого прагну.

Я почала їсти. Вечеряли ми вчотирьох, з’їли перше, друге і десерт, який я приготувала. П’єтро не показався. Тут мене охопила страшенна лють. П’єтро не хоче їсти? Добре, хай не їсть, очевидно, він не голодний. Хоче побути сам? Чудово, помешкання велике, не буде його – не буде напруги. Тепер було вже ясно, що проблема полягає не в тому, що у нас вдома якось з’явилися дві особи, яких поліція підозрює в участі у збройному угрупованні. Проблема в тому, що він не надто бистрий на розум, що не спроможний гідно витримати цей чоловічий поєдинок, що через це він страждає і тому напускається на мене. Але яке мені діло до тебе і твоєї нікчемності? «Приберу зі столу пізніше», – голосно сказала я, немов наказуючи сама собі, своєму збентеженню. Тоді ввімкнула телевізор і сіла на диван разом з Ніно та дівчатками.

Час минав поволі, напружено. Я відчувала, що Ніно почувається незручно, але водночас інцидент його розвеселив. «Піду покличу тата», – сказала Деде, яка, поївши, переживала за П’єтро. «Іди», – сказала я. Повернулася вона майже навшпиньках і шепнула мені до вуха: «Він ліг у ліжко і спить». Ніно все одно почув і сказав:

– Завтра я їду геть.

– Ти скінчив свою роботу?

– Ні.

– То залишайся ще.

– Не можу.

– П’єтро – хороша людина.

– Ти його захищаєш?

Захищаю від чого, від кого? Я не зрозуміла і була готова розсердитись і на Ніно також.

110

Дівчатка заснули перед телевізором, і я віднесла їх у ліжко. Коли я повернулася, Ніно вже не було, він зачинився у своїй кімнаті. Я була пригнічена. Прибрала зі столу й помила посуд. Якою дурницею було просити його залишитися ще, його від’їзд був тільки на краще. Разом з тим, як мені витримати оце сіре життя без нього? Я б хотіла, щоб він принаймні пообіцяв, що рано чи пізно приїде знову. Я хотіла, щоб він знов ночував у моєму домі, щоб ми вранці разом снідали й вечеряли за тим самим столом ввечері, щоб він теревенив про всякі дрібниці звичним веселим тоном, щоб він вислуховував мене, коли мені треба буде висловити якусь думку, щоб він з пошаною сприймав кожне моє речення, щоб зі мною він ніколи не вдавався до іронії чи сарказму. Проте мені довелося визнати, що це швидке погіршення стосунків, яке унеможливило його перебування в цьому домі, було його провиною. П’єтро прихилився до нього. Йому було приємно бачити його коло себе, для нього була важлива дружба, що виникла між ними. Чому Ніно захотів завдавати йому болю, принижувати його, позбавляти авторитету? Я змила косметику, помилася, одягла нічну сорочку. Закрила вхідні двері на замок і ланцюжок, вимкнула газ, опустила всі жалюзі, загасила світло. Пішла подивитися до дітей. Я сподівалася, що П’єтро справді спить, а не чекає на мене, щоб влаштувати сварку. Глянула на його нічний столик: він прийняв заспокійливе й заснув. Мене сповнила ніжність до чоловіка, я поцілувала його в щоку. Який він непередбачуваний – надзвичайно розумний і водночас дурний, вразливий і водночас тупий, відважний і водночас боягузливий, високоосвічений і водночас темний, добре вихований і водночас грубий. Айрота-невдаха, який загруз десь по дорозі. Чи Ніно, такий впевнений у собі, такий рішучий, міг би підтримати його, допомогти стати кращим? Я знов і знов питала себе, чому ця недавно виникла дружба перетворилася в односторонню ворожість. Тепер мені здалося, що я розумію. Ніно хотів допомогти мені побачити свого чоловіка таким, яким він був насправді. Він вважав, що я створила собі ідеалізований образ, який підкорив мене і емоційно, і інтелектуально. Він прагнув показати мені ту неспроможність, яку ховав у собі цей дуже молодий університетський професор, автор дипломної роботи, на основі якої він написав дуже цінну книжку, учений, який вже давно працює над новим твором, що мав би ще більше зміцнити його авторитет. Немов за ці останні дні він знай волав до мене: твій чоловік – посередність, ти народила двох доньок від нікчеми. Його наміром було звільнити мене, знецінивши його, повернути мене самій собі, знищивши його. Але чи усвідомлював він при цьому, що хоч-не-хоч, але альтернативним взірцем переді мною постає він сам?

Це запитання розлютило мене. Ніно повівся нерозсудливо. Він зруйнував ситуацію, яка була для мене єдиним можливим джерелом рівноваги. Навіщо було влаштовувати весь цей шарварок, нічого мені не сказавши? Хто просив його відкривати мені очі, рятувати мене? Звідки він взяв, що я цього потребую? Він думав, що може робити все, що хоче, з моїм подружнім життям, з моїми материнськими обов’язками? Навіщо? Чого він хоче досягти? Це він – вирішила я – повинен розібратися в собі. Йому не потрібна наша дружба? Невдовзі буде відпустка. Я поїду у В’яреджо, він сказав, що поїде на Капрі, де його тесть має будинок. Нам обов’язково дожидатися закінчення відпустки, щоб знов побачитись? Чому це? Можна було б вже зараз, улітку, зміцнити стосунки між нашими родинами. Я б могла зателефонувати Елеонорі, запросити її з чоловіком і сином провести кілька днів з нами у В’яреджо. І мені теж хотілося б, щоб вони запросили мене з Деде, Ельзою та П’єтро на Капрі, я там ніколи не була. Але навіть якщо цього не буде, чому ми не можемо листуватися, обмінюватись думками, прочитаними книжками, говорити про наші робочі плани?

Я ніяк не могла заспокоїтись. Ніно вчинив недобре. Якщо йому справді залежало на мені, він повинен все повернути як було. Він повинен повернути собі прихильність і дружбу П’єтро, мій чоловік тільки цього й прагне. Чи він справді гадав, що робить мені добро, спричиняючи всі ці клопоти? Ні-ні, мушу поговорити з ним, сказати, що з його боку було дурницею так познущатися з П’єтро. Я сторожко встала з ліжка й вийшла з кімнати. Босоніж перетнула коридор, постукала у двері Ніно. Зачекала якусь мить і ввійшла. У кімнаті було темно.

– Ти врешті наважилась, – почула я.

Я здригнулася, не спитала себе – наважилась на що? Знала лише, що він мав слушність, я наважилась. Поспіхом стягла з себе нічну сорочку і лягла біля нього. Було спекотно.

111

У своє ліжко я повернулася десь близько четвертої ранку. Мій чоловік здригнувся й пробурмотів уві сні: «Що сталося?» Я рішуче сказала: «Спи», – і він затих. Я почувалася, мов у дурмані. Я була щаслива від того, що сталося, але, як не намагалася, не могла усвідомити цього в контексті моєї ситуації, у контексті того, ким була я в цьому домі, у Флоренції. Мені здавалося, що все, що було між мною та Ніно, сталося в нашому районі, коли його батьки переїжджали, а Меліна жбурляла всякі речі з вікна й репетувала, змучена стражданням; або ж на Іскії, коли ми ходили гуляти, тримаючись за руки; чи того вечора в Мілані, після зустрічі в книгарні, коли він захистив мене від жорстокого критика. Це вселило в мене певне відчуття безвідповідальності, а може, навіть невинності, немов подруга Ліли, дружина П’єтро, мати Деде та Ельзи не мали нічого спільного з цією дівчинкою-дівчиною-жінкою, яка кохала Ніно й нарешті здобула його. Я відчувала сліди його рук і поцілунків у кожній часточці свого тіла. Жага насолоди не хотіла вгамовуватись, я лиш думала: «До світанку ще далеко, що я роблю тут, треба знов повернутися до нього».

Відтак я задрімала. Я розплющила очі, здригнувшись, у кімнаті було світло. Що я наробила? Саме тут, у себе вдома, яке безглуздя. Зараз П’єтро прокинеться. Зараз прокинуться дівчатка. Треба приготувати сніданок. Ніно попрощається з нами і повернеться до Неаполя, до дружини і сина. Я знову стану собою.

Я встала, довго милася під душем, витерла волосся, ретельно нафарбувалася, одягла святкову сукню, немов збиралася виходити. Так, звісно, ми з Ніно глупої ночі присягались одне одному, що більше не загубимося, що знайдемо спосіб далі кохати одне одного. Але як і коли? Навіщо йому далі шукати зустрічі зі мною? Усе, що могло між нами статися, вже сталося, усе інше буде лише ускладнювати життя. Годі. Я ретельно накрила на стіл. Мені хотілося, щоб у нього залишився гарний спогад про перебування у цьому домі, про його затишок, про мене.

З’явився П’єтро, розкошланий, у піжамі.

– Куди ти збираєшся?

– Нікуди.

Він розгублено глянув на мене – ніколи так не бувало, щоб я з самого ранку так убиралася:

– Маєш гарний вигляд.

– Не твоя в цьому заслуга.

Він підійшов до вікна, визирнув надвір і пробурмотів:

– Учора ввечері я був дуже втомлений.

– І дуже неввічливий.

– Я вибачусь перед ним.

– Ти мав би вибачитися насамперед переді мною.

– Вибач.

– Він сьогодні від’їжджає.

Показалася Деде, вона була босоніж. Я пішла по її капці, розбудила Ельзу, яка, як звикле, ще із заплющеними очима вкрила мене поцілунками. Як гарно вона пахне, яка вона м’якенька! Так, сказала я собі, це сталося. Тим ліпше, бо могло ніколи не статися. Але тепер мені треба тримати себе в руках. Маю подзвонити до Маріарози, щоб дізнатися про те, як справи у Франції, поговорити з Аделе, сама піти у видавництво, щоб з’ясувати, що вони хочуть зробити з моїм текстом, чи справді збираються його опублікувати, а чи просто прагнуть задовольнити мою свекруху. Відтак я почула шум у коридорі. То був Ніно, знаки його присутності збурили мене, він ще тут, ще ненадовго тут. Я вислизнула з обіймів доньки і сказала: «Вибач, Ельзо, мама зараз вернеться», – і вибігла з кімнати.

Ніно, заспаний, виходив зі своєї кімнати, я заштовхала його у ванну й зачинила двері. Ми стали цілуватися, і я знову забула про місце і час. Мене саму здивувало те, як сильно я його бажала – я так добре вміла приховувати все від самої себе. Ми притискалися одне до одного з шаленством, якого я не зазнала ніколи – немов тіла вдаряються одне об одне, намагаючись розбитися. Ось у чому полягає насолода: розлетітися на друзки, змішатися одне з одним, не знати, що моє, а що його. Якби навіть з’явився П’єтро, якби навіть зазирнули дівчатка, вони б не змогли нас розпізнати. Я прошепотіла йому просто в рот:

– Залишайся ще.

– Не можу.

– Тоді вертайся, присягнись, що вернешся.

– Так.

– І дзвони мені.

– Так.

– Скажи, що не забудеш мене, скажи, що не покинеш, скажи, що кохаєш мене.

– Я кохаю тебе.

– Повтори.

– Я кохаю тебе.

– Присягнись, що це правда.

– Присягаюсь.

112

Через годину Ніно пішов, хоч П’єтро трохи сердитим тоном наполягав, щоб він залишився, а Деде розревілася. Мій чоловік пішов митися, а через якийсь час з’явився, готовий виходити. Опустивши очі, він сказав мені: «Я не сказав поліцейським, що Пасквале з Надею були в нас. І не сказав цього не тому, щоб захистити тебе, а тому, що вважаю, що тепер протести почали плутати зі злочинами». Я не відразу зрозуміла, про що він. Пасквале з Надею геть вилетіли мені з голови і не хотіли вертатися. П’єтро кілька секунд мовчки чекав. Може, він хотів, щоб я визнала слушність його міркувань, може, прагнув розпочати цей спекотний день, коли йому треба приймати іспити, з відчуттям, що ми помирилися, що принаймні цього разу ми дотримувалися тої самої думки. Але я лиш неуважно кивнула. Хіба мене обходили його політичні переконання, хіба мене обходили Пасквале з Надею, чи смерть Ульріки Майнгоф^[10], чи народження соціалістичної республіки В’єтнам, чи електоральні перемоги комуністичної партії? Цілий світ кудись подівся. Я відчувала, що запалася глибоко всередину самої себе, всередину власного тіла, яке здалося мені не тільки єдиним можливим пристановищем, а й єдиною річчю, над якою варто ламати собі голову. Мені полегшало, коли він, свідок ладу й безладу, зачинив за собою двері. Мені нестерпно було далі відчувати на собі його погляд, я боялася, що раптом видимими стануть поцілунки на моїх зболілих устах, нічна втома, вкрай чутливе, немов попечене, тіло.

Тільки-но я опинилась на самоті, як до мене повернулася впевненість у тому, що Ніно я більше не побачу й не почую. До неї додалася ще одна певність: я не можу більше жити з П’єтро, мені нестерпно далі спати з ним в одному ліжку. Що робити? «Я покину його», – подумала я. Піду геть разом з доньками. Але як саме це зробити, просто піти і все? Я нічого не знала про окреме проживання, про розлучення, яка тут була процедура, скільки часу треба, щоб отримати свободу. І не знала жодної пари, яка пройшла через це все. Як бути з дітьми? Якими мали бути домовленості щодо їхнього утримання? Чи могла б я забрати дівчаток в інше місто, приміром, у Неаполь? А чому, зрештою, у Неаполь, чому не в Мілан? Якщо я покину П’єтро, сказала я собі, раніше чи пізніше мені треба буде шукати роботу. Часи тепер паскудні, економіка кульгає, і Мілан був би для мене добрим місцем, там же є видавництво. Але як бути з Деде та Ельзою? Як же їхні стосунки з батьком? Значить, мені доведеться залишитися у Флоренції? Нізащо у світі. Краще вже Мілан, а П’єтро міг би приїздити до доньок, коли тільки зможе або захоче. Так. Але мене тягло до Неаполя. Не в наш район, туди я б ніколи не повернулася. Я уявила, що житиму в тому блискучому Неаполі, в якому ніколи не жила, за кілька кроків від дому Ніно, на вулиці Тассо. Бачити його з вікна, коли він іде до університету або вертається додому, зустрічати його на вулиці, говорити з ним щодня. Не тривожачи його. Не втручаючись у його родинне життя, а навпаки, зміцнивши дружні стосунки з Елеонорою. Мені було б досить такої близькості. Значить, все-таки Неаполь, а не Мілан. Зрештою, після розлучення з П’єтро Мілан не буде вже таким гостинним. Стосунки з Маріарозою та Аделе охолонуть. Вони не порвуть зі мною, ні, вони ж виховані люди, але все-таки це мати і сестра П’єтро, хоч вони і не дуже високої думки про нього. Не кажучи вже про його батька Ґвідо. Ні, нема сумніву, я більше не можу так само розраховувати на родину Айрот, можливо, і на видавництво теж. Допомогти мені зміг би хіба що Ніно. У нього всюди добрі друзі, він напевно знайде спосіб підтримати мене. Аби лиш ця моя близькість не роздратувала його дружину чи й самого Ніно. Для нього я була заміжня жінка, яка живе з родиною у Флоренції. А отже, далеко від Неаполя і не вільна. Зруйнувати отак раптом свій шлюб, побігти за ним, оселитися поблизу його дому – гм. Він сказав би, що я здуріла, що я пришелепувата дурепа, яка не може жити без мужчини. А що вже казати, як обурились би подруги Маріарози. Зрештою, така жінка йому зовсім ні до чого. Він кохав багатьох жінок, перебирався з ліжка в ліжко, сіяв всюди дітей без жодних зобов’язань, вважав шлюб необхідною умовністю, яка, однак, не повинна сковувати бажань. Я б виставила себе на посміх. За своє життя я обходилася без стількох речей, що можу обійтися й без Ніно. Піду своєю дорогою разом з доньками.

Але пролунав дзвінок, я побігла до телефона. То був він, на тлі чувся гучномовець, галас, гуркіт, голос його ледве долинав до мене. Він тільки-но приїхав до Неаполя, дзвонив з вокзалу.

– Хотів тільки почути тебе, – сказав він. – Як ти?

– Добре, – відповіла я.

– Що робиш?

– Збираюся обідати з дівчатками.

– П’єтро вдома?

– Ні.

– Тобі сподобалося кохатися зі мною?

– Так.

– Дуже?

– Страшенно.

– У мене більше нема жетонів.

– Іди, бувай, дякую, що зателефонував.

– Почуємося.

– Коли тільки захочеш.

Я була задоволена собою, своїм самовладанням. Я тримала його на слушній відстані, запевнила я себе, на ввічливий дзвінок відповіла ввічливо. Але через три години він подзвонив знову, теж з таксофона. Він нервував.

– Чому ти така холодна?

– Я не холодна.

– Сьогодні вранці ти допитувалась, чи я тебе кохаю, і я сказав, що кохаю, хоч принципово не кажу такого нікому, навіть своїй дружині.

– Я тішуся.

– А ти мене кохаєш?

– Так.

– Сьогодні ввечері підеш спати з ним?

– А з ким мені спати?

– Я терпіти його не можу.

– А ти хіба не спиш з дружиною?

– Це не те саме.

– Чому?

– Елеонора мене не обходить.

– То повертайся сюди.

– Хіба я можу?

– Покинь її.

– І що?

Він телефонував знов і знов, мов у нестямі. Я насолоджувалась тими дзвінками, особливо коли ми прощалися і невідомо було, коли ще ми почуємося, але через півгодини він дзвонив знову, а іноді навіть через десять хвилин, і знову тривожно розпитував, чи кохалася я з П’єтро, відколи ми були разом, я казала, що ні, він хотів, щоб я заприсяглася, я заприсягалася, тоді питала, чи кохався він зі своєю дружиною, він кричав, що ні, я теж вимагала, щоб він заприсягся, і так присягання за присяганням, обіцянка за обіцянкою, насамперед обіцянка сидіти вдома, щоб зі мною можна було зв’язатися. Він хотів, щоб я чекала на його дзвінки, і коли мені таки доводилося вийти – треба ж було щось купити, – телефон марно дзвонив у порожнечі, він не переставав набирати номер, поки я не верталася, і я кидала напризволяще дітей, залишала торби, навіть не зачиняла вхідних дверей, а бігла до телефона. Піднімала слухавку, а на тому боці він був у розпачі: «Я думав, що ти більше мені не відповіси. – Тоді з полегшенням додавав: – Але я б усе одно дзвонив, якби не було тебе, я б закохався у телефонні гудки, ці гудки без відповіді здавались би мені єдиним, що в мене залишилося». І детально згадував нашу з ним ніч – пам’ятаєш це, пам’ятаєш те – згадував її без перерви. Перелічував усе те, що хотів зробити разом зі мною, не тільки займатися сексом: хотів би гуляти, поїхати в подорож, піти в кіно, у ресторан, розказувати мені про свою роботу, вислухати мою розповідь про те, як справи з публікацією праці. Тоді я забувала про самовладання. Я шепотіла: так-так-так, усе, все, що хочеш, і кричала йому: я скоро поїду на відпочинок, через тиждень я буду вже на морі з дівчатками і П’єтро, немов ішлося про депортацію. А він: через три дні Елеонора їде на Капрі, тільки-но вона поїде, я примчу у Флоренцію, щоправда, тільки на годинку. Тим часом Ельза дивилася на мене і питала: «Мамо, з ким ти весь час говориш? Ходи гратися». Одного дня Деде сказала: «Облиш її, вона говорить зі своїм нареченим».

113

Ніно виїхав уночі, до Флоренції прибув десь близько дев’ятої ранку. Зателефонував, йому відповів П’єтро, він кинув слухавку. Зателефонував ще раз, я побігла до телефона. Він припаркувався під моїм домом. «Зійди вниз». – «Не можу». – «Зійди негайно, інакше піднімусь я». До мого від’їзду до В’яреджо лишалося всього кілька днів, П’єтро був уже у відпустці. Я залишила на нього дівчаток і сказала, що маю дещо терміново купити на море. Побігла до Ніно.

Не була то добра ідея. Ми виявили, що жага наша, замість того щоб ослабнути, розгорілася ще дужче, висуваючи свої претензії з безсоромною наполегливістю. Якщо на відстані, по телефону, слова дозволяли нам мріяти, вигадувати захопливі можливості, але водночас дисциплінували нас, стримували і лякали, то тепер, коли ми зустрілися, зачинені у мікроскопічному просторі автомобіля, не зважаючи на страшну спеку, безумство наше набуло конкретності, оповилося пеленою неминучості, вписалося у велику добу перемін, пристосувалося до сучасної дійсності, яка вимагала неможливого.

– Не вертайся додому.

– А діти, а П’єтро?

– А ми?

Перед тим, як вирушити до Неаполя, він сказав, що не знає, чи витримає розлуку зі мною на цілий серпень. Ми у відчаї попрощалися. У домі, який ми винаймали у В’яреджо, телефона не було, він дав мені номер телефону будинку на Капрі. Примусив пообіцяти, що телефонуватиму щодня.

– А якщо відповість твоя дружина?

– Покладеш слухавку.

– А якщо ти будеш на морі?

– У мене є робота, я майже не ходитиму на море.

По телефону ми мали також домовитися про зустріч, перед святом Ферраґосто^[11] або опісля, знайти спосіб бодай раз побачитися. Він наполягав, щоб я вигадала якийсь привід повернутися до Флоренції. Він зробить те саме й приїде до мене. Ми побачимося в мене вдома, повечеряємо й підемо разом спати. Ще одне безумство. Я поцілувала його, почала пестити, вкусила й вирвалася від нього у стані нещасливого блаженства. Побігла і навмання купила кілька рушників, пару плавок для П’єтро, відерце і лопатку для Ельзи, синій купальничок для Деде. У той період синій колір був її улюбленим.

114

Ми поїхали на море. Уваги дівчаткам я приділяла мало, майже весь час залишала їх на батька. Я постійно бігала в пошуках таксофону, просто для того, аби сказати Ніно, що кохаю його. Тільки кілька разів мені відповіла Елеонора – я повісила слухавку. Але її голосу було досить, щоб роздратувати мене, я вважала несправедливим, що вона може бути поруч з ним вдень і вночі. Що їй до нього, що їй до нас? Це роздратування допомогло мені перемогти страх, і плани знов побачитись у Флоренції здавалися мені дедалі реальнішими. Я сказала П’єтро, і це була правда, що хоч італійське видавництво, при всіх їхніх добрих намірах, не зможе видати книжку раніше січня, однак у Франції вона має вийти в кінці жовтня. Тому мені треба терміново вирішити певні сумніви, а для цього потрібні деякі книжки, тож я мушу повернутися додому.

– Я привезу тобі їх, – запропонував він.

– Побудь трохи з дівчатками, ти їх майже не бачиш.

– Мені подобається водити машину, а тобі ні.

– Дай мені хоч ненадовго спокій, гаразд? Можна мені отримати бодай день свободи? Навіть прислуга має вільний день, чому не можна мені?

Я вирушила машиною рано-вранці, небо було помережане білими хмаринками, з вікна дув свіжий вітер, несучи запахи літа. Коли я ввійшла в порожній дім, у мене закалатало серце. Я роздяглася, помилася, подивилась на себе в дзеркало, мене збентежила бліда пляма живота і грудей, я одягалася, роздягалася і знов одягалася, поки не відчула себе гарною.

Десь близько третьої пополудні приїхав Ніно – не знаю, яку байку він розповів дружині. Ми кохалися аж до вечора. Уперше він мав змогу спокійно насолодитись моїм тілом, він робив це з побожністю, з поклонінням, до яких я була не готова. Я намагалась не відставати від нього, хотіла будь-що бути на висоті. Але коли я побачила, як він лежить, знеможений і щасливий, щось раптом перемкнулося у мене в голові. Для мене то був унікальний досвід, а для нього – повторення вже відомого. Він любив жінок, обожнював їхні тіла, мов фетиші. Я не надто багато думала про інших його жінок, відомих мені – Надю, Сильвію, Маріарозу чи його дружину Елеонору. Думала я натомість про те, що добре знала, – про шаленства, які він чинив заради Ліли, про шал, який мало не довів його до самознищення. Я пам’ятала, як вона повірила в цю пристрасть і прилипла до нього, до складних книжок, які він читав, до його думок, амбіцій, щоб самій набратися сили і отримати шанс на зміни. Я пам’ятала, в яку безодню вона провалилася, коли Ніно її покинув. Він вмів кохати й закохувати в себе лише в такий екстремальний спосіб, невже він не міг по-іншому? Чи було це наше божевільне кохання повторенням інших божевільних кохань? Чи мало це безмірне бажання мене, яке не знало перешкод, свій прототип, той самий, за яким він бажав Лілу? Може, навіть той його приїзд у наш із П’єтро дім був повторенням того епізоду, коли Ліла затягла його у свою зі Стефано домівку? Невже наше кохання – це не справжнє переживання, а тільки повторення?

Я відсунулася, а він спитав: «Що з тобою?» «Нічого», – я не знала, що йому сказати, думки ці не варто було висловлювати. Я притислася до нього, поцілувала, а тим часом намагалася прогнати спогад про його кохання до Ліли. Але Ніно наполягав, я ніяк не могла викрутитися, тому вхопилася за відлуння відносно недавнього спогаду – ось це, мабуть, я можу йому сказати – і спитала його вдавано веселим тоном:

– Зі мною теж щось не те під час сексу, як з Ліною?

Вираз його обличчя змінився. В очах я побачила когось зовсім іншого, зовсім чужу людину, яка мене злякала. Ще заки він відповів, я поспіхом прошепотіла:

– Я пожартувала, якщо не хочеш, не відповідай.

– Я не зрозумів, що ти сказала.

– Я тільки повторила твої слова.

– Я ніколи нічого подібного не казав.

– Неправда, ти сказав це в Мілані, коли ми йшли до ресторану.

– Нічого я не казав, зрештою, не хочу говорити про Ліну.

– Чому?

Він не відповів. Я роздратовано повернулась до нього спиною. Коли він торкнувся моєї спини пальцями, я просичала: «Дай мене спокій». Якийсь час ми лежали нерухомо, мовчки. Тоді він знов почав пестити мене, повільно цілував моє плече, і я здалася. Так, визнала я сама собі, він має рацію, мені не слід більше питати його про Лілу.

Увечері задзвенів телефон, то був, звісно, П’єтро з дівчатками. Я подала Ніно знак, щоб він мовчав, вистрибнула з ліжка і побігла до телефона. Я приготувалася відповідати теплим, заспокійливим тоном, але, сама того не усвідомлюючи, говорила надто тихо, якимсь неприродним шепотом – я не хотіла, щоб Ніно чув і потім сміявся з мене чи навіть розсердився.

– Чому ти шепочеш? – спитав П’єтро. – Усе гаразд?

Я відразу ж заговорила голосно, навіть заголосно. Я намагалась розмовляти ласкаво, весело побалакала з Ельзою і наказала Деде, щоб вона не випробовувала батькового терпіння й чистила зуби перед сном. Коли я повернулася у ліжко, Ніно сказав:

– Яка чудова дружина, яка турботлива мамуся.

Я відповіла:

– Ти нічим не гірший.

Я почекала, доки напруга знов ослабне, доки розвіється відлуння голосів мого чоловіка і доньок. Ми прийняли разом душ, то була чудова забава, новий для мене досвід, мені сподобалося мити його і давати йому мити себе. Відтак я зібралася виходити. Я знову чепурилася задля нього, але цього разу в нього на очах і цілком спокійно. Він зачаровано дивився на мене, поки я міряла сукні, шукаючи ту, що треба, і фарбувалася, й іноді – хоча я й говорила йому жартома: «Не смій, мені лоскотно, розмажеш помаду і доведеться починати спочатку, уважай, бо порвеш мені плаття, облиш мене», – підходив до мене ззаду, цілував у шию, запихав руки у виріз, під сукню.

Я сказала, щоб він вийшов з дому сам і зачекав мене в машині. Хоч будинок був наполовину порожній, бо всі були у відпустці, я все одно боялася, що хтось побачить нас разом. Ми пішли вечеряти, багато їли, багато говорили, дуже багато пили. Повернувшись, ми знову лягли в ліжко, але так і не заснули. Він сказав мені:

– У жовтні я на п’ять днів їду на конференцію у Монпельє.

– Бажаю гарно розважитись. Їдеш з дружиною?

– Хочу поїхати з тобою.

– Це неможливо.

– Чому?

– Деде шість років, а Ельзі три. Я мушу думати про них.

Ми почали обговорювати наше становище і вперше вимовили такі слова, як одружені, діти. Ми переходили від відчаю до сексу, від сексу до відчаю. Урешті я прошепотіла:

– Нам не треба більше бачитись.

– Якщо ти це витримаєш, добре. Я не витримаю.

– Дурниці. Ти знаєш мене вже кілька десятиліть, але цілком повноцінно живеш без мене. Скоро ти забудеш мене.

– Пообіцяй, що й далі щодня телефонуватимеш мені.

– Ні, я більше тобі не телефонуватиму.

– Якщо не телефонуватимеш, я збожеволію.

– Це я збожеволію, якщо далі думатиму про тебе.

З певною мазохістською насолодою ми дослідили той глухий кут, в якому опинилися. Кількість перешкод, які ми нарахували, довела нас до розпачу, і ми врешті посварилися. Він поїхав, весь у нервах, о шостій ранку. Я прибрала в домі, поплакала собі всмак і впродовж всієї дороги сподівалася, що ніколи не доїду до В’яреджо. На половині шляху згадала, що не взяла жодної книжки, яка могла б виправдати цю поїздку. І подумала: «Тим ліпше».

115

Ельза страшенно зраділа моєму поверненню і сказала ображено: «Тато не вміє бавитися». Деде стала на захист П’єтро, вигукнувши, що її сестра мала, дурна і сама псує всяку гру. П’єтро уважно подивився на мене, він був не в гуморі.

– Ти не спала.

– Спала погано.

– Книжки знайшла?

– Так.

– І де вони?

– А де мають бути? Удома. Я звірила те, що мала звірити, і кінець.

– Чому ти сердишся?

– Бо ти мене сердиш.

– Ми ще раз тобі телефонували вчора ввечері. Ельза хотіла сказати тобі «добраніч», але тебе не було.

– Було жарко, і я вирішила пройтися.

– Сама?

– А з ким?

– Деде каже, що в тебе є наречений.

– Деде так сильно до тебе прив’язана, що вмирає від бажання зайняти моє місце.

– Або ж вона бачить і чує те, чого не бачу і не чую я.

– Що ти маєш на увазі?

– Те, що я сказав.

– П’єтро, будьмо відверті – чи слід до твоїх численних болячок додати ще й ревнощі?

– Я не ревную.

– Сподіваюся. Бо якщо це не так, то відразу тобі скажу: ревнощі – це вже занадто, я цього не стерплю.

У наступні дні подібні сварки почастішали. Я стежила за ним, докоряла йому і водночас зневажала саму себе. Але часто мене охоплювала лють: що від мене вимагається, що мені робити? Я кохаю Ніно, завжди його кохала: як мені вирвати його з серця, з голови, з тіла тепер, коли і він бажає мене? Я змалечку збудувала сама для себе досконалий механізм пригнічення власних почуттів. Жодне з моїх справжніх бажань не одержувало гору, я завжди знаходила спосіб вгамувати будь-яку пристрасть. «Тепер годі, – казала я собі, – нехай усе йде під три чорти, а найперша я».

Але я вагалася. Кілька днів я не дзвонила Ніно, як це я розсудливо обіцяла йому у Флоренції. Але потім, забувши про всяку обережність, я раптом почала телефонувати йому три-чотири рази на день. Я навіть не зважала на Деде, яка стояла за кілька кроків від телефонної кабіни. Я сперечалася з ним у нестерпній спеці, що панувала у цій клітці, розташованій на самому сонці, й іноді, мокра від поту, доведена до відчаю шпигунським поглядом доньки, розчиняла навстіж скляні двері й кричала: «Чого ти стовбичиш тут, я казала тобі йти пильнувати сестру!» У центрі моїх думок була тепер та конференція в Монпельє. Ніно мучив мене, він завжди перетворював наші розмови на остаточне випробування справжності моїх почуттів, і від бурхливих сварок ми переходили до зізнань, що жити не можемо одне без одного, від довгого і коштовного ображеного мовчання по міжміській лінії до гострої потреби вилити нашу жагу в потоки палких слів. Одного пополудня, коли Деде з Ельзою наспівували біля телефонної кабіни: «Мамо, швидше, нам нудно», – я безсило мовила йому:

– Є тільки один вихід, щоб я могла поїхати з тобою до Монпельє.

– Який?

– Розповісти все П’єтро.

Запала довга тиша.

– Ти справді готова це зробити?

– Так, але за однієї умови: якщо ти розповіси все Елеонорі.

Знову довга тиша. Ніно пробурмотів:

– Хочеш, щоб я скривдив Елеонору і сина?

– Так. Хіба я не кривджу П’єтро і доньок? Прийняти рішення означає скривдити когось.

– Альбертіно ще дуже малий.

– Ельза теж. А для Деде це буде нестерпно.

– Зробімо це після Монпельє.

– Ніно, не грайся зі мною.

– Я не граюся.

– Якщо не граєшся, то поводься відповідно: ти поговориш зі своєю дружиною, а я поговорю зі своїм чоловіком. Негайно. Сьогодні ввечері.

– Дай мені трохи часу, це не так легко зробити.

– А мені хіба легко?

Він ухилявся, щось намагався мені пояснити. Сказав, що Елеонора – дуже вразлива жінка. Що все її життя зосереджене навколо нього і сина. Що в юності вона двічі намагалася накласти на себе руки. Але на цьому він не зупинився, я відчула, що він змушує себе до ще більшої відвертості. Поступово, як звикле чітко, він визнав, що, розірвавши свій шлюб, він не лише заподіє кривду дружині та синові, а й втратить усі переваги заможного життя – тільки достаток робить життя в Неаполі стерпним – і цілу мережу знайомств, які були запорукою того, що в університеті він може робити те, що хоче. Врешті, вирішивши нічого не замовчувати, він сказав: «Пам’ятай, що твій свекор дуже мене поважає, а коли про наш зв’язок стане відомо всім, це призведе і до мого, і до твого остаточного розриву з родиною Айрот». Не знаю чому, але саме цей останній його аргумент мене найбільше вразив.

– Гаразд, – сказала я. – Покінчімо з цим.

– Зачекай.

– Я вже аж задовго чекала, треба було вирішувати раніше.

– Що ти збираєшся робити?

– Ствердити, що мій шлюб більше не має сенсу, і йти далі своїм шляхом.

– Ти певна?

– Так.

– І поїдеш зі мною у Монпельє?

– Я сказала, що піду своїм шляхом, а не твоїм. Між нами все скінчено.

116

Я в сльозах поклала слухавку й вийшла з кабіни. Ельза спитала мене: «Ти вдарилася, мамо?» Я відповіла: «Зі мною все гаразд, просто бабуся хворіє». Я далі схлипувала під стурбованими поглядами її та Деде.

Усі останні дні відпочинку я безперестанку плакала. Говорила, що втомлена, що дуже вже спекотно, що в мене болить голова, і відсилала П’єтро з дівчатками на море. А сама лежала в ліжку й змочувала подушку слізьми. Мені ненависна була ця надмірна вразливість, навіть у дитинстві зі мною такого не було. Нас з Лілою виховували так, щоб ніколи не плакати, а якщо це й траплялося, то за виняткових нагод і то недовго: ми страшенно соромилися і ковтали сльози. Але тепер немов мені в голові відкрився цілий фонтан, як у несамовитого Роланда, сльози текли з очей безконечно, і мені здавалося, що коли перед поверненням П’єтро, Деде та Ельзи я робила над собою зусилля, заганяючи сльози назад, і бігла вмитися під краном, фонтан цей далі крапав, очікуючи нагоди, щоб знов знайти шлях до моїх очей. Насправді Ніно мене не кохає, Ніно багато лицемірить і мало любить. Він хотів трахнути мене – так, трахнути, як це він робив хтозна зі скількома іншими жінками. Але мати мене, мати назавжди, порвавши зі своєю дружиною, – ні, це не входило в його плани. Можливо, він досі закоханий у Лілу. Можливо, за ціле життя він кохав тільки її, як багато інших чоловіків, які її пізнали. І тому назавжди залишиться з Елеонорою. Кохання до Ліли було гарантією, що жодна жінка – як би він її не прагнув на свій екстремальний манір – ніколи не загрожуватиме цьому крихкому шлюбові, а тим паче я. Ось які справи. Іноді під час обіду або вечері я раптом вставала з-за столу і бігла плакати у ванну.

П’єтро був зі мною обережний, відчуваючи, що з хвилини на хвилину я можу вибухнути. Спочатку, через кілька годин після розриву з Ніно, я думала відкритися йому, немов він був мені не лише чоловіком, якому треба все розповісти, а й сповідником. Я відчувала в цьому потребу, особливо коли він притулявся до мене в ліжку, а я відштовхувала його, шепочучи: «Ні, дівчатка прокинуться». У ту мить я часто мало не вивалювала на нього все, з усіма подробицями. Але завжди вчасно зупинялася: розповідати йому про Ніно потреби не було. Тепер, коли я більше не телефонувала коханій людині, коли я почувалася остаточно загубленою, знущатися з П’єтро здавалося мені даремним. Краще було закрити це питання кількома рішучими словами: я більше не можу жити з тобою. Але й цього я не могла зробити. Саме тоді, коли в затінку спальні я почувалася готовою зробити цей крок, мені ставало шкода його, я боялася за майбутнє дівчаток, гладила його по плечу, по щоці і шепотіла: «Спи».

Усе змінилося в останній день відпустки. Була майже північ, Деде з Ельзою спали. Я не телефонувала Ніно вже щонайменше десять днів. Я склала валізи, туга, зусилля і спека геть виснажили мене, ми сиділи з П’єтро на балконі нашого будинку – кожне мовчки на своєму шезлонгу.

Волосся і одяг були вогкі від виснажливої вологості, доносився запах моря і живиці. Раптом П’єтро сказав:

– Як твоя мати?

– Моя мати?

– Так.

– Добре.

– Деде сказала мені, що вона хворіє.

– Уже одужала.

– Я телефонував їй сьогодні пополудні. Твоя мати, як завжди, цілком здорова.

Я нічого не відповіла. Який цей чоловік нестерпний. Ну ось, на очі мені знов наверталися сльози. О Боже святий, мені вже набридло, набридло. Я почула, як він спокійно сказав:

– Ти думаєш, що я сліпий і глухий. Думаєш, я не помічав, як ти фліртувала з тими придурками, що товклися в нас вдома до народження Ельзи.

– Не знаю, про що ти.

– Чудово знаєш.

– Ні, не знаю. Про кого ти говориш? Про людей, які кілька разів вечеряли в нас багато років тому? Я з ними фліртувала? Ти здурів?

П’єтро похитав головою, усміхаючись сам до себе. Почекав кілька секунд, а тоді спитав, утупившись поглядом у балконну решітку:

– Не фліртувала навіть з тим ударником?

Я стривожилась. Він не відступав, не здавався. Я пирхнула.

– Маріо?

– Бачиш, ти все-таки його пам’ятаєш.

– Звісно, що пам’ятаю, чому б мені не пам’ятати? Він один з небагатьох цікавих людей, яких ти приводив до нас додому за сім років нашого шлюбу.

– Він здавався тобі цікавим?

– Так, і що? Що це з тобою?

– Просто хочу знати. Не можна?

– Що саме ти хочеш знати? Ти знаєш усе, що знаю я. Минуло щонайменше чотири роки, відколи ми бачили того типа востаннє, а ти тепер вискакуєш із цими безглуздими претензіями?

Він відвів погляд від решітки, повернувся й серйозно подивився на мене.

– То поговорімо про недавні події. Що в тебе з Ніно?

117

Удар був настільки ж сильний, як і неочікуваний. Він хотів знати, що в мене з Ніно. Досить було цього запитання, цього імені, щоб у голові в мене знов вибухнув фонтан. Сльози засліпили мене, вийшовши з себе, я почала верещати на нього, забувши, що ми просто неба, що поруч сплять люди, стомлені сонячним днем на морі: «Навіщо ти це спитав, треба було мовчати, а тепер ти все зіпсував, і нічого не можна вже зробити, якби тільки ти не розтуляв рота, але ти не зміг, і тепер я мушу піти від тебе, тепер хоч-не-хоч мушу піти!»

Не знаю, що з ним сталося. Може, він подумав, що й справді припустився помилки, яка тепер з якихось незрозумілих причин може назавжди зруйнувати наші стосунки. А може, раптом побачив у мені якусь дику істоту, що розірвала крихку поверхню слів і виявила своє ірраціональне єство, жінку в її найбільш небезпечному вияві. Але немає сумніву, що видовище це було для нього нестерпним, він рвучко підвівся і ввійшов у дім. Я побігла за ним услід і далі кричала йому про все: про кохання до Ніно змалечку, про нові можливості в житті, які він переді мною відкрив, про невикористану енергію, яку я відчуваю в собі, про сіре життя, у яке на довгі роки він кинув мене, про те, що він не дає мені жити повноцінним життям.

Коли сили мої вичерпались і я важко сіла десь у кутку, я раптом побачила перед собою його запалі щоки, мішки під очима, побілілі губи, а засмага стала подібною до кірки засохлого болота. Тільки тоді я зрозуміла, який він був шокований. Його запитання навіть близько не передбачали ствердних відповідей на кшталт: так, я фліртувала з ударником і не тільки, так, ми з Ніно були коханцями. П’єтро запитав у мене про це лише для того, щоб я заперечила, щоб розвіяла сумніви, які його опосіли, щоб він міг зі спокійною душею піти спати. Натомість я вкинула його у жахіття, з якого тепер він не знав, як вийти. Шукаючи спасіння, він майже пошепки спитав: «Ви кохалися?»

Мені знову стало його шкода. Якби я відповіла ствердно, то знову б розкричалася: «Так, уперше, коли ти спав, удруге – у його машині, втретє – у нашому ліжку у Флоренції». Ці фрази я б вимовила з усією сласністю, яку викликав у мені той перелік. Але я тільки заперечно похитала головою.

118

Ми повернулися у Флоренцію. Спілкування обмежили до найнеобхідніших фраз, і в присутності доньок розмовляли достатньо приязним тоном. П’єтро пішов увечері у свій кабінет, як у часи, коли Деде не спала, а я залишилася в подружньому ліжку. Я думала, що робити. Те, як скінчився шлюб Ліли та Стефано, не могло бути для мене добрим прикладом, бо все це діялося в інші часи і вирішити справу законно змоги не було. Я ж розраховувала на цивілізоване розв’язання, згідно з правом, яке б відповідало нашому часові і станові. Але я далі не знала, що робити, тому не робила нічого. Тим паче, що тільки-но я повернулася, мені зателефонувала Маріароза й сказала, що французьке видання вже готується, вони невдовзі надішлють мені верстку, а серйозний, прискіпливий редактор мого видавництва до багатьох місць у тексті залишив зауваги. Поки що я була задоволена й намагалася повернути собі інтерес до роботи. Але не могла, бо здавалося, що в мене є набагато серйозніші проблеми, ніж хибна інтерпретація якогось рядка чи сумнівний абзац.

Відтак якось уранці задзвонив телефон, слухавку взяв П’єтро. Сказав «алло», повторив, поклав слухавку. Серце почало мені шалено калатати, я приготувалася бігти до телефона, щоб випередити чоловіка. Телефон більше не дзвонив. Минали години, я намагалася відвернути свою увагу, перечитуючи текст. То була погана ідея, текст здався мені набором дурниць, це тільки виснажило мене, і я задрімала, поклавши голову на бюрко. Але ось знову задзвонив телефон, і знов відповів мій чоловік. Лякаючи Деде, він загорлав: «Алло!» – і кинув слухавку, немов хотів розбити апарат.

То був Ніно, це знала я, і це знав П’єтро. Дата конференції наближалася, він, напевно, хотів знову наполягати, щоб я поїхала з ним. Він знову намірявся втягнути мене у вир своєї тілесної жаги. Хотів довести мені, що між нами може бути лиш таємний зв’язок, який треба пережити до кінця, борсаючись між насолодами й докорами сумління. Нам не залишалося нічого іншого, як зраджувати, вигадувати побрехеньки, щоб поїхати кудись разом. Я вперше полечу літаком, притиснувшись до нього, поки літак набиратиме висоту, як це буває у фільмах. Чому ні, після Монпельє ми подамося до Нантера, підемо до подруги Маріарози, я поговорю з нею про свою книжку, ми домовимося про промоцію, я представлю їй Ніно. Так-так, поїхати кудись разом з коханим чоловіком, навколо якого витає очевидний для всіх ореол сили. Неприязнь моя влягалася. Мене це спокушало.

Наступного дня П’єтро пішов до університету, а я чекала, доки Ніно зателефонує знову. Він не телефонував, і тоді, піддавшись поривові, його номер набрала я. Я чекала довгі секунди в страшному хвилюванні, у моїй голові не було нічого, крім крайньої потреби почути його голос. Що я скажу далі, я не знала. Може, накинусь на нього, може, знову розплачусь. Або закричу: «Добре, поїду з тобою, буду твоєю коханкою, буду, аж поки тобі не набридне». Але в ту хвилину я прагнула тільки, щоб він відповів.

Відповіла Елеонора. Я вчасно придушила голос, аби не запустити щосили в телефонну лінію слова, призначені для вух Ніно, які могли б нас скомпрометувати. Веселим тоном я сказала: «Привіт, це Елена Ґреко, як у тебе справи, як відпочинок, як Альбертіно?» Вона мовчки вислухала мене, а тоді заверещала: «Ага, Елена Ґреко, значить, ота шльондра, ота лицемірна стерва, дай моєму чоловікові спокій і більше не смій дзвонити, бо я знаю, де ти живеш, і, їй-богу, приїду туди й натовчу тобі пику!» Після цього кинула слухавку.

119

Не знаю, скільки часу я просиділа біля телефона. Мене переповнювала ненависть, в голові були лише фрази на кшталт: аякже, приїзди, приїзди скоріше, стерво, чого ще від тебе чекати, звідки ти, засранко, взялася – з вулиці Тассо, з вулиці Філандж’єрі чи Кріспі, а може, з Сантарелли, і ти ще хочеш зі мною задиратися, курво нещасна, ти ще не знаєш, з ким маєш справу, потіпахо. Моє інше «я» прагнуло виринути з глибин, де його було поховано під позірною лагідністю, і билося мені в грудях, мішаючи культурну мову з голосами, які я чула в дитинстві, усе в мене всередині аж дзвеніло. Якби Елеонора зараз ризикнула з’явитися в мене в дверях, я б плюнула їй в обличчя, спустила зі сходів, потягла б за волосся аж на вулицю, розвалила б її повну гівна голову об тротуар. Мені боліло в грудях, кров пульсувала у скронях. Під будинком тривали ремонтні роботи, з вікна насувалася спека, долинав частий стукіт, курява і набридливий звук якогось обладнання. У сусідній кімнаті Деде сварилася з Ельзою: «Тобі не можна робити те, що роблю я, ти мавпа, бо тільки мавпи так роблять». Повільно до мене почало доходити. Ніно зважився розповісти все дружині, і тому вона так налетіла на мене. Лють перемінилася на нестримну радість. Ніно хотів мене настільки, що розповів про нас дружині. Поклав край своєму подружньому життю, цілком свідомо відмовився від усіх привілеїв, які давав йому цей шлюб, послав до дідька все своє життя, вирішивши краще завдати страждань Елеонорі та Альбертіно, ніж мені. Значить, це правда, він кохає мене. Я задоволено зітхнула. Телефон задзвонив знову, я відразу взяла слухавку.

Тепер це був Ніно, його голос. Він здавався спокійним. Сказав, що шлюбу його кінець, що він вільний. Спитав мене:

– Ти говорила з П’єтро?

– Почала.

– Ще йому не сказала?

– І так, і ні.

– Хочеш відступити?

– Ні.

– То поквапся, нам треба їхати.

Він вже не сумнівався, що я поїду з ним. Ми зустрінемось у Римі, усе вже готове – готель, квитки на літак.

– Не знаю, що робити з дівчатками, – сказала я, але тихо й невпевнено.

– Відвези до матері.

– Навіть мови не може бути.

– Тоді бери з собою.

– Ти серйозно?

– Так.

– Ти все одно хочеш, щоб я поїхала з тобою, навіть з доньками?

– Звісно.

– Ти справді мене кохаєш, – прошепотіла я.

– Так.

120

Раптом я відчула себе невразливою й непереможною, як це було колись у моєму житті, коли здавалося, ніби мені все дозволено. Я народилася щасливою. Навіть коли доля була неприхильною, насправді вона все одно працювала на мене. Звичайно, у мене свої заслуги. Я дисциплінована, маю добру пам’ять, звикла напружено працювати, навчилася використовувати створені чоловіками інструменти, умію надати логічності будь-якій безладній суміші, знаю, що робити, аби сподобатися. Але найважливішою була щаслива доля, я пишалась тим, що відчуваю її поруч, мов вірну подругу. Коли доля була на моєму боці, це додавало мені впевненості. Я вийшла заміж за порядну людину, а не за когось такого, як Стефано Карраччі чи, ще гірше, Мікеле Солара. Нехай ми з ним посваримось, він страждатиме, але врешті ми якось дійдемо згоди. Звісно, таке закінчення подружнього життя, такий крах родини матиме травматичні наслідки. А оскільки з різних причин ми не мали ніякого бажання повідомляти про це нашим родичам, а навпаки, були налаштовані якомога довше від них це приховувати, ми не могли відразу розраховувати навіть на допомогу родини П’єтро, яка за всіх обставин завжди знала, що робити і до кого звернутися, щоб розв’язати складну ситуацію. Але врешті я відчула спокій. Ми двоє дорослих людей, можемо поговорити, усе з’ясувати. У розгардіяші тих годин незаперечною мені здалася одна-єдина річ: я таки поїду в Монпельє.

Я поговорила з чоловіком того ж вечора, зізналася йому, що Ніно – мій коханець. Він щосили намагався не вірити. Коли я таки переконала його, що це правда, він розплакався, благав мене, сердився, підняв з журнального столика скляну стільницю і пожбурив її в стіну на очах у нажаханих дівчаток, які прокинулися від криків і стояли, не вірячи собі, на порозі вітальні. Мене це страшенно вразило, але я не відступила. Ще раз вклала спати Деде та Ельзу, заспокоїла їх, зачекала, доки вони заснуть. Тоді знов пішла до чоловіка, і кожна хвилина приносила нові рани. До того ж Елеонора почала бомбити нас дзвінками, вдень і вночі, обзиваючи мене, ображаючи П’єтро, який, мовляв, не вміє бути чоловіком, заявляючи мені, що її родичі знайдуть спосіб, щоб нас і наших доньок пустити по світу в одній сорочці.

Але це мене не злякало. Я перебувала в такому піднесеному стані, що не могла відчувати провини. Ба навіть мені здавалося, що страждання, які я спричиняла, приниження і агресія, які на мене звалилися, йшли мені на користь. Ці нестерпні переживання, мовляв, не лише допоможуть мені стати тим, ким я хотіла стати, а й урешті якимись несповідимими шляхами принесуть користь навіть тим, хто тепер страждає. Елеонора зрозуміє, що з коханням нічого не поробиш, що людині, яка хоче піти геть, нерозумно говорити: ні, мусиш залишитися. А П’єтро, безсумнівно, принцип цей теоретично вже знає, тому потребуватиме лише трохи часу, щоб усвідомити ситуацію й зробити мудрі висновки, застосовуючи терпимість на практиці.

Я відчувала, що важко буде лише з доньками. Чоловік наполягав, щоб ми розповіли їм про причини наших сварок. Я була проти. «Вони занадто малі, – казала я, – хіба вони можуть щось зрозуміти?» Але якось він крикнув мені: «Якщо ти вирішила піти, мусиш пояснити це своїм донькам, а якщо не маєш для цього відваги, залишайся, бо це значить, що ти сама мало віриш у те, що хочеш зробити». Я пробурмотіла: «Поговорімо з адвокатом». Він відповів: «До адвокатів ще прийде час». І несподівано голосно гукнув Деде та Ельзу, які, тільки-но почувши, що ми сваримося, відразу дружно бігли зачинятися у своїй кімнаті.

– Ваша мати хоче вам дещо сказати, – почав П’єтро, – сідайте і слухайте.

Дівчатка чемно сіли на диван і стали чекати. Я почала:

– Ми з вашим батьком любимо одне одного, але нам важко жити разом, і ми вирішили розійтися.

– Неправда, – спокійно перебив мене П’єтро, – це ваша мати вирішила піти геть. І неправда також, що ми любимо одне одного: вона мене більше не любить.

Я розхвилювалася:

– Дівчатка, усе не так просто. Можна далі любити одне одного, навіть живучи окремо.

Він знову перебив мене.

– І це теж неправда: або ми любимо одне одного, і тоді живемо разом як одна сім’я, або ж не любимо, і тоді розходимося і більше не є сім’єю. Якщо ти розповідаєш їм байки, що вони можуть зрозуміти? Поясни їм, будь ласка, правдиво і чітко, чому ми розходимося.

Я сказала:

– Я вас не покидаю, ви – це найважливіше, що в мене є, я б не могла жити без вас. Просто у мене проблеми з вашим батьком.

– Які саме? – напосідав він. – Уточни, які це проблеми.

Я зітхнула й пробурмотіла:

– Я кохаю іншого і хочу жити з ним.

Ельза нишком зиркнула на Деде, щоб зрозуміти, як реагувати на цю новину, і оскільки Деде залишалася безпристрасною, вона теж ніяк не зреагувала. Натомість чоловік утратив терпець і заволав:

– Ім’я, назви ім’я того іншого! Не хочеш? Тобі соромно? Тоді назву я. Того іншого ви знаєте, це Ніно, пам’ятаєте його? Ваша мати хоче жити з ним.

Тоді почав розпачливо плакати, а тим часом Ельза дещо стривожено бурмотіла: «Візьмеш мене з собою, мамо?» Але на відповідь мою вона не чекала. Коли її сестра встала й майже вибігла з кімнати, вона тут-таки побігла за нею.

У ту ніч Деде кричала уві сні, я прокинулася, здригнувшись, і побігла до неї. Вона спала, але уві сні попісялася. Я мусила розбудити її, переодягти, поміняти постіль. Коли я знов уклала її, вона пробурмотіла, що хоче до мене в ліжко. Я погодилася й поклала її біля себе. Час від часу вона сонно здригалася й перевіряла, чи я біля неї.

121

Дата від’їзду наближалася, але домовитися з П’єтро не вдавалося. Будь-яка угода, навіть лише щодо поїздки у Монпельє, здавалась неможливою. «Якщо поїдеш, – казав він, – дівчаток більше не побачиш». Або ж: «Якщо забереш дітей, я вб’ю себе». Або: «Я заявлю на тебе в поліцію, скажу, що ти покинула сім’ю». Або: «Поїдьмо кудись усі четверо, скажімо, до Відня». Або: «Дівчатка, синьйор Ніно Сарраторе дорожчий вашій матері, ніж ви».

Я більше не могла витримати. Згадала, які перешкоди чинив мені Антоніо, коли я покинула його. Але Антоніо був хлопчиськом, він успадкував від Меліни гарячу голову, а насамперед його не виховували так, як П’єтро, його не вчили змалку розрізняти в хаосі певні правила. Можливо, думалось мені, я надаю занадто великої ваги цивілізованості й розсудливості, ерудиції, добрій мові, політичній приналежності; можливо, коли йдеться про розлуку, усі ми однакові; можливо, навіть дуже розумна й освічена голова не витримує, коли виявляє, що її не кохають. Мій чоловік – і тут нічого не зробиш – був переконаний, що має будь-що захистити мене від отруйних укусів моїх бажань, а отже, він був готовий вдатися до будь-якого способу, навіть найогиднішого, аби залишитись моїм чоловіком. Хоч він хотів одружитися в мерії, хоч він завжди був за можливість розлучення, якісь некеровані внутрішні порухи спонукали його поводитись так, ніби зв’язок наш повинен тривати вічно, ніби ми взяли шлюб перед Богом. А що я наполягала на тому, що хочу покласти кінець нашим стосункам, він спершу пробував усі способи переконати мене, тоді брався розбивати речі навколо, давав собі ляпаси, починав раптом співати.

Коли він впадав у такі крайнощі, я сердилася, кричала й ображала його. І він зазвичай раптом притихав, мов нажахане звірятко, сідав коло мене, просив пробачення, казав, що не сердиться на мене, просто голова в нього не працює як належить. Аделе – зізнався він мені якось уночі, плачучи – завжди зраджувала його батькові, він дізнався про це ще малим. У шість років він побачив, як вона цілується з якимсь велетенським чоловіком, одягненим у синє, у великій вітальні генуезького помешкання, що виходила на море. Він пам’ятав усі деталі: чоловік той мав густі вуса, схожі на темні леза; на штанах у нього блищала пляма, схожа на монету у сто лір; біля нього мати здавалась напнутим до краю луком, який ось-ось зламається. Я мовчки слухала його й намагалася потішити: «Заспокойся, це не справжні спогади, ти добре це знаєш, не мені тобі це казати». Але він вів своєї: «На Аделе було рожеве відкрите літнє плаття, одне плічко злетіло з засмаглого плеча; її довгі нігті здавалися скляними; вона заплела чорне волосся в косу, яка змією звисала їй з потилиці». Врешті страждання його вилились у гнів, і він сказав: «Ти розумієш, що ти мені заподіяла, розумієш, у який жах ти мене ввергнула?» А я подумала: Деде теж пам’ятатиме, Деде теж кричатиме щось подібне, коли виросте. Але я стояла на своєму, дійшовши висновку, що П’єтро розповідає мені про свою матір тільки тепер, через стільки років, лише для того, щоб навіяти мені такі думки, щоб зранити й зупинити мене.

Я жила так, геть виснажена, день за днем, спати ніхто не міг. Якщо мене мучив чоловік, то Ніно по-своєму мучив не менше. Коли я говорила, як мені мотають жили ці турботи, ця напруга, то замість того, щоб потішити мене, він починав нервуватися, казав: «Думаєш, мені легше, але тут у мене таке ж пекло, як і в тебе, я боюся за Елеонору, боюся того, що вона може зробити, тому не думай, що в мене нема таких переживань, як у тебе, їх, може, навіть більше». І вигукував: «Але ми з тобою разом сильніші від будь-кого, наші стосунки – на першому місці, тобі це зрозуміло, скажи мені, хочу це почути, тобі це зрозуміло?» Мені це було зрозуміло. Але ці його слова зовсім мені не допомагали. Усю силу я черпала радше з того, що уявляла собі момент, коли нарешті знов його побачу і ми полетимо до Франції. Мушу дожити до тієї миті, казала я собі, а потім буде видно. Поки що я прагнула лише хоч якогось перепочинку в тих муках, яких більше не витримувала. У розпал чергової бурхливої сварки в присутності Деде та Ельзи я сказала П’єтро:

– Годі. Я їду на п’ять днів, усього лише на п’ять днів, тоді повернуся й подумаємо, що робити. Гаразд?

Він звернувся до доньок:

– Ваша мати каже, що її не буде п’ять днів, а ви у це вірите?

Деде заперечно похитала головою, Ельза теж.

– Навіть вони тобі не вірять, – сказав тоді П’єтро, – усі ми знаємо, що ти покинеш нас і не повернешся.

Тоді, немов змовившись, і Деде, і Ельза кинулися до мене, стали обіймати мої ноги, благаючи нікуди не їхати, залишитися з ними. Я не витримала. Впала на коліна, обійняла їх і сказала: «Гаразд, не поїду, ви мої донечки, залишуся з вами». Слова ці заспокоїли їх, поступово заспокоївся й П’єтро. Я пішла до себе в кімнату.

О Боже милий, як усе раптом розладналося – вони, я, цілий світ: перепочити від мук можна, лише збрехавши. До від’їзду лишалося кілька днів. Я спершу написала довгий лист П’єтро, тоді короткий лист Деде, з проханням прочитати його й Ельзі. Зібрала валізу й сховала її у гостьовій кімнаті під ліжко. Купила все потрібне, наповнила холодильник. На обід і вечерю приготувала улюблені страви П’єтро, він з’їв їх і подякував. Дівчатка, заспокоївшись, знову почали сваритися через кожну дрібницю.

122

День від’їзду наближався, а Ніно перестав телефонувати. Спробувала подзвонити йому я, молячись, щоб слухавку взяла не Елеонора. Відповіла покоївка, і мені на мить відлягло від серця, я спитала професора Сарраторе. Відповідь була чітка і неприязна: «Передаю слухавку синьйорі». Я роз’єдналася й стала чекати. Сподівалася, що через мій дзвінок між подружжям виникне сварка і таким чином Ніно дізнається, що я дзвонила. Через десять хвилин пролунав дзвінок. Я поквапилась до апарата, впевнена, що то він. Але то була Ліла.

Ми вже давно не зідзвонювалися, і мені не хотілося з нею говорити. Її голос мене роздратував. У ті дні навіть її ім’я, коли воно вужем прослизало в моїй голові, бентежило мене, забирало сили. Зрештою, часу на балачки не було: якби Ніно подзвонив, телефон був би зайнятий, а зв’язок між нами і так був непевний.

– Можна, я тобі потім передзвоню? – спитала я.

– Ти зайнята?

– Трохи.

Моє прохання вона зігнорувала. Як звикле, їй здавалося, що вона може з’являтися в моєму житті й зникати, ні про що не турбуючись, немов ми далі одне ціле, і нема потреби питати, як справи, як життя, чи не заважаю. Втомленим тоном вона сказала, що тільки-но отримала погану новину: вбили матір братів Солар. Вона говорила повільно, немов зважуючи кожне слово, а я слухала її, не перебиваючи. Я слухала її слова, і на мене насунула ціла вервечка спогадів: святково одягнена лихварка, що сиділа за столом молодих на весіллі Ліли і Стефано, лиховісна жінка, яка відчинила мені двері, коли я шукала Мікеле, примара з нашого дитинства, яка шпигала кинджалом дона Акілле, літня пані зі штучною квіткою у волоссі, що обмахувалася блакитним віялом і недоречно говорила: «Тут така спека, вам теж так жарко?» Але це не викликало в мене жодних емоцій, навіть коли Ліла красномовно переповіла, одна за одною, чутки, які дійшли до неї. Буцімто Мануелу зарізали ножем; або ж у неї п’ять разів вистрелили, чотири рази в груди і раз в шию; або ж її затовкли до смерті кулаками і ногами, тягаючи по всій квартирі; або ж вбійники – так вона назвала їх – навіть не заходили в помешкання, а вистрелили в неї, коли вона відчинила двері, Мануела впала долілиць на сходовому майданчику, а чоловік, який дивився телевізор, навіть цього не помітив. «Напевно відомо лиш те, – сказала Ліла, – що усі Солари мов ошаліли, вони змагаються з поліцейськими в пошуках винних, зібрали всіх своїх людей з Неаполя і околиць, увесь бізнес стоїть, я теж нині не працюю, тут стає страшно, неможливо навіть дух перевести».

Вона напрочуд вміло надавала вагомості всьому, що діялося з нею і навколо неї: вбита лихварка, її сини шоковані, їхні зарізяки готові проливати кров, – і вона сама в центрі бурхливих подій. Урешті дійшло й до справжньої причини її дзвінка:

– Завтра відправляю до тебе Дженнаро. Я знаю, що зловживаю твоїм терпінням, у тебе ж доньки, власне життя, але зараз я не можу й не хочу тут його залишати. Пропустить трохи школу, ну і що. Він тебе любить, йому в тебе добре, ти єдина людина, на яку я можу покластися.

Я на кілька секунд замислилася над цією її останньою фразою: ти єдина людина, на яку я можу покластися. Мені хотілося засміятися, вона ще не знала, якою ненадійною я стала. Супроти цього прохання, яке свідчило, що вона переконана в незмінності мого існування, такого розсудливого й погідного, схожого на життя, яке провадить червона ягідка на терновій гілці, усі мої вагання зникли, і я сказала:

– Я від’їжджаю, покидаю свого чоловіка.

– Не зрозуміла.

– Моєму шлюбові кінець, Ліло. Я знов зустріла Ніно, ми виявили, що завжди кохали одне одного, ще з юності, навіть того не усвідомлюючи. Тому я іду геть, щоб почати нове життя.

Запала довга мовчанка, тоді вона спитала:

– Ти жартуєш?

– Ні.

Їй, мабуть, здалося неможливим, що я створила такий хаос у себе вдома, у своїй так добре впорядкованій голові, і вона стала на мене напирати, інстинктивно схопившись за мого чоловіка.

– П’єтро, – сказала вона, – людина надзвичайна, добра, розумна, ти з глузду з’їхала, що кидаєш його, подумай про своїх доньок.

Вона не згадувала Ніно, немов ім’я це застрягло їй десь у вушній раковині, не діставшись до мозку. І я мусила ще раз вимовити його:

– Ні, Ліло, я більше не можу залишатися з П’єтро, бо не спроможна жити без Ніно, що б не сталося, я буду з ним.

І сказала ще й інші подібні слова, які вимовила так, ніби це додавало мені заслуг. Тоді вона розкричалася:

– То це заради Ніно ти посилаєш під три чорти все, чим ти є? То ти руйнуєш свою родину заради того гівнюка? А знаєш, що з тобою буде? Він використає тебе, вип’є твою кров, позбавить бажання жити й покине. І навіщо було стільки вчитися? На якого дідька я вічно уявляла собі, що ти житимеш чудовим життям і за себе, і за мене? Як я помилялась, ти просто дурепа.

123

Я кинула слухавку, немов вона обпекла мене. «Вона ревнує, – сказала я собі, – вона заздрить і ненавидить мене». Ось де правда. Минула довга вервечка секунд, і мені й на мить не згадалася мати братів Солар, думка про її позначене смертю тіло розвіялась. А я тривожно думала: чому Ніно не дзвонить, чи можливо, що саме тепер, коли я все розповіла Лілі, він відступить і виставить мене на посміх? На якусь мить я побачила себе в її очах, у всій нікчемності людини, яка без жодного сенсу зруйнувала своє життя. Тоді телефон задзвонив знову. Протягом двох чи трьох довгих дзвінків я сиділа, втупившись в апарат. Коли я схопила слухавку, на кінчику язика я вже мала відповідь для Ліли: «Більше ніколи не цікався мною, у тебе нема жодних прав на Ніно, дай мені робити всі помилки, які мені захочеться». Але то була не вона. То був Ніно, і я, щаслива його чути, закидала його якимись уривчастими фразами. Розповіла, як усе було з П’єтро і дівчатками, сказала, що спокійно й розсудливо домовитися з ним неможливо, сказала, що зібрала валізу й не можу дочекатися, коли його обійму. Він розповів мені про запеклі сварки з жінкою, а останні години взагалі були нестерпні. Він прошепотів: «Мене це дуже лякає, та однаково я не уявляю собі життя без тебе».

Наступного дня, коли П’єтро був в університеті, я попросила сусідку приглянути кілька годин за Деде та Ельзою. На кухонному столі я залишила приготовані заздалегідь листи й пішла. Я думала: діється щось велике, щось, що розіб’є вщент давній спосіб життя, і я до цього причетна. З Ніно я зустрілася в Римі, у готелі неподалік від вокзалу. Стискаючи його в обіймах, я казала собі, що ніколи не звикну до цього нервового тіла, воно вічно криє у собі якусь несподіванку: довгі кістки, такий збудливий запах шкіри, така сила і міць, така гнучкість – як це далеко від того, чим є П’єтро, як далеко від наших з ним звичок.

Наступного ранку вперше у своєму житті я сіла на літак. Я не знала, як застебнути ремінь безпеки, Ніно допоміг мені. Як бентежно було стиснути міцно його долоню, тимчасом як гул двигунів наростав, і наростав, і наростав, і літак починав рухатися. Як захопливо було різко відірватися від землі й спостерігати, як будинки стають паралелепіпедами, а вулиці перетворюються на лінії, як поля стають однією зеленою плямою, а море нахиляється суцільною плитою, як хмари падають униз, мов м’який оповзень, а тривога, біль і навіть щастя зливаються у єдиний світляний рух. Мені здалося, що у польоті кожна річ спрощується, я зітхнула й спробувала розслабитись. Іноді я питала в Ніно: «Ти задоволений?» Він ствердно кивав головою й цілував мене. Іноді мені здавалося, що підлога під моїми ногами – єдина поверхня, на яку я могла опиратися, – тремтить.