Історія втечі та повернення

19

Я ніяк не могла заснути. До моїх напружених нервів і суперечливих думок долучився Мірко, який знову розплакався. Мені згадалася та сильна емоція, яку я відчула, коли взяла хлопчика на руки. Він ніяк не вгамовувався, і я не змогла стриматися. Встала з ліжка, пішла на голосний звук плачу і підійшла до дверей, з яких крізь шпарини пробивалося світло. Постукала, почула грубу відповідь Сильвії. Кімната була затишнішою від моєї, там стояла стара шафа, комод, двоспальне ліжко, на якому, схрестивши ноги, сиділа дівчина в коротенькій рожевій сорочині. У неї був лихий вираз обличчя. Плечі опущені, тильну сторону долонь вона втискала в простирадла, а на її голих стегнах, мов приобіцяна пожертва, лежав голенький Мірко з роззявленим, мов чорна діра, ротиком і заплющеними оченятами. Він весь дриґався і аж посинів від плачу. Спершу вона зустріла мене вороже, але потім полагіднішала. Сказала, що почувається невдатною матір’ю, не знає, що робити, її охоплює розпач. Потім буркнула: «Коли він не смокче груди, то завжди отак реве, може, він хворий, ще помре мені тут на ліжку». І коли вона це говорила, то більше не здавалась мені схожою на Лілу – нервові гримаси та витріщені очі робили її геть негарною. А тоді вона вибухнула плачем.

Плач матері і сина розчулив мене, захотілося обох їх обняти, притиснути до себе, утішити. Я шепнула: можна мені ненадовго взяти його на руки? Вона кивнула крізь схлипування. Я забрала від неї дитину, притисла до грудей і знову відчула потік запахів, звуків та тепла, немов після розлуки життєва снага хлопчика знову пливла до мене, радісно й квапливо. Я ходила по кімнаті, бурмочучи якусь імпровізовану літанію, геть безладну, якесь довге, безглузде освідчення в любові. Диво сталося – Мірко заспокоївся й заснув. Я тихенько поклала його обіч матері, але мені зовсім не хотілося з ним розлучатися. Я боялася вертатися у свою кімнату, десь у мені таїлася певність, що я знов застану там Хуана, і мені хотілося залишитися тут.

Сильвія байдуже мені подякувала, крижаним тоном перерахувавши всі мої чесноти: ти розумна, усе знаєш, умієш викликати до себе повагу, з тебе вийде гарна мати, пощастить же твоїм майбутнім дітям. Я ухильно сказала, що мені вже треба йти. Але її враз охопила тривога, вона взяла мене за руку і попросила лишитися: він відчуває твою присутність, сказала вона, зроби це для нього, тоді він міцно спатиме. Я погодилась відразу. Ми лягли в ліжко, поклавши між собою дитину, і погасили світло. Але не заснули, а почали розповідати про себе.

У темряві ворожість Сильвії дещо розвіялась. Коли вона виявила, що вагітна, то відчула огиду, розповідала вона. Приховувала вагітність від чоловіка, якого кохала, і від себе самої, переконавши себе, що це минеться, як минає з часом хвороба, пройшовши всі стадії. Але її тіло реагувало, почав рости живіт. Сильвії довелося сказати про це батькам, дуже заможним правникам з Монци. Вони влаштували їй сцену, і вона пішла з дому. Але замість того щоб визнати, що вона місяцями очікувала якогось чуда, замість того щоб зізнатися, що ніколи не думала про аборт лише через страх перед болем, вона заявила, що хоче народити дитину, бо кохає чоловіка, від якого завагітніла. Він сказав їй: «Я тебе кохаю, і якщо ти хочеш цю дитину, то її хочу і я». Вона кохала його, він кохав її – у той момент вони обоє говорили серйозно. Але через кілька місяців, ще до того, як вагітність завершилась пологами, це кохання покинуло і його, і її – Сильвія гірко повторила це кілька разів. Не лишилось нічого, крім роздратування. І так вона опинилась сама, і якщо досі їй якось вдавалося викручуватися, то це заслуга Маріарози, яку вона дуже хвалила і говорила про неї з великим запалом: така здібна викладачка й вірна товаришка, так підтримує своїх студентів.

Я сказала їй, що вся родина Айрот варта захоплення, що я заручена з П’єтро, що восени ми одружимося. Вона імпульсивно бовкнула: шлюб мене жахає, родинне життя теж, ці звичаї вже застаріли. Відтак у тоні її раптом з’явився смуток.

– Батько Мірко теж працює в університеті.

– Справді?

– Усе почалося з того, що я записалася на його курс. Він був такий впевнений у собі, такий освічений, такий розумний, такий гарний. Ідеальний в усьому. Ще до того, як розпочалася боротьба, він казав: виховуйте своїх викладачів, не дозволяйте їм зневажати вас.

– А дитиною він хоч трохи займається?

Вона засміялась у темряві й кисло буркнула:

– Чоловік завжди лишається поза процесом, крім тих шалених моментів, коли ти його кохаєш і відчуваєш, як він входить у тебе. А коли ти більше його не кохаєш, тебе дратує навіть думка про те, що ти колись цього хотіла. Я подобалась йому, він подобався мені – ось і все. Мені кілька разів на день трапляється хтось, хто мені подобається. А тобі хіба ні? Це якийсь час триває, а тоді минає. Лишається тільки дитина, яка є частиною тебе. Батько ж як був чужим, так ним і лишається. Навіть його ім’я більше не звучить так, як раніше. «Ніно» – промовляла я і повторювала подумки це ім’я, тільки-но прокидалась; то було чарівне слово. А тепер воно лиш засмучує мене.

Якийсь час я мовчала, а тоді прошепотіла:

– Міркового батька звати Ніно?

– Так, його всі знають, в університеті він дуже популярний.

– Ніно, а прізвище?

– Ніно Сарраторе.

20

З кімнати я вийшла рано-вранці, залишивши Сильвію спати з дитиною біля грудей. Художник зник і сліду не залишив. Тож я змогла попрощатися тільки з Маріарозою, яка встала дуже рано, щоб відвезти Франко на вокзал, і щойно повернулася. Вона мала заспаний вигляд, і мені здалося, що їй ніяково. Спитала мене:

– Добре виспалася?

– Ми багато розмовляли з Сильвією.

– Вона розповіла тобі про Сарраторе?

– Так.

– Я знаю, що ви друзі.

– Це він тобі сказав?

– Авжеж. Ми трохи попліткували про тебе.

– Це правда, що Мірко – його син?

– Так. – Вона стримала позіхання й усміхнулася. – Ніно просто чарівний, дівчата б’ються за нього, кожна норовить привернути його увагу. Тепер, слава Богу, щасливі часи, можна обрати собі того, кого хочеш, а від нього віє такою силою, він передає іншим радість та ентузіазм.

За її словами, студентський рух дуже потребує таких людей, як він. Але про них треба дбати, давати їм змогу розвиватися у правильному напрямку.

– Таким дуже здібним особам, – сказала вона, – треба окреслювати певні орієнтири, у них всередині завжди таїться як не буржуазний демократ, то технократ або модернізатор.

Ми обидві висловили жаль, що так мало часу провели разом, і пообіцяли одна одній виправити це за найближчої нагоди. Я забрала з готелю валізу і вирушила на вокзал.

Лише у поїзді, під час довгої дороги до Неаполя, я цілком обміркувала цю історію про друге батьківство Ніно. Неприємна сіра тінь від Сильвії витягнулась до Ліли, від Мірко до Дженнаро. Пристрасть, що спалахнула на Іскії, ніч кохання у Форіо, таємні зустрічі на площі Мартірі, вагітність Ліли – усе це потьмяніло в моїх очах, перетворилося на всього лише механічний прийом, який Ніно, виїхавши з Неаполя, застосовував до Сильвії і хтозна ще до скількох жінок. Це мене образило, немов десь у закутку моєї голови принишкла Ліла і я могла дізнатися про її почуття. Мені було гірко, як було б гірко їй, якби вона про це дізналася, я розсердилась, немов зазнала такої ж кривди. Ніно зрадив Лілу і мене. Ми обидві пережили те саме приниження, ми кохали його без справжньої взаємності. Отже, попри всі його чесноти, він був чоловік легковажний і поверховий, тваринний організм якого стікав фізіологічними рідинами й легко залишав у себе за плечима, як побічний продукт скороминущої насолоди, живу матерію, зачату, вигодувану і сформовану в жіночих лонах. Я згадала, як багато років тому він прийшов у наш район провідати мене, ми стояли у дворі й розмовляли, а Меліна побачила його з вікна і прийняла за батька. Колишня коханка Донато відразу вловила подібність, якої я тоді не помічала. А тепер було зрозуміло, що мала рацію вона, а не я. Ніно уникав свого батька не тому, що боявся стати таким, як він, Ніно вже був такий, як він, але не хотів цього визнати.

Проте ненавидіти його я не могла. У тому розжареному від спеки потязі я не тільки згадала, як зустріла його в книгарні, а й проаналізувала цю зустріч в контексті подій, висловів і тверджень тих днів. Усюди – у жестах, у словах, у книжках – невідступно присутній був секс, відворотний і притягальний, він наздоганяв мене скрізь, хапаючи своїми пазурами. Усі бар’єри розвалювались, кайдани доброго виховання розпадалися. І Ніно уповні насолоджувався цією атмосферою. Він був своїм на галасливих сходинах в університеті, він почувався як риба у воді серед тих інтенсивних запахів, у безладі помешкання Маріарози, яка, без сумніву, теж була його коханкою. Його розум, бажання, його здатність спокушати давали йому змогу діяти у теперішній ситуації впевнено, задовольняючи свою допитливість. Я, певно, помилялася, ототожнюючи його поведінку з хтивими бажаннями батька, його вчинки були виявом іншої культури, і саме на цьому наголошували Сильвія та Маріароза: дівчата його хотіли, і він їх брав, тут не було жодного примусу, не було провини, були тільки закони бажання. Коли Ніно сказав мені, що з Лілою щось не те навіть у сексі, можливо, він мав на увазі, що доба претензій скінчилася, що обтяжувати насолоду відповідальністю неслушно? Навіть якщо він успадкував батькову вдачу – нема сумніву, що його пристрасть до жінок розповідала зовсім іншу історію.

У той момент, коли поїзд прибув до Неаполя, я з подивом і досадою усвідомила, що після міркувань про любовні пригоди Ніно одна частина мене поступилася і визнала: що поганого в тому, що хтось насолоджується життям з тими, хто вміє ним насолоджуватися? А коли вже підходила до нашого району, то збагнула: саме тому, що всі жінки його хочуть і він їх усіх бере, я хочу його ще більше, бо хотіла завжди. Тому я вирішила будь-що уникати зустрічі з ним. Щодо Ліли, то я не знала, як мені повестися. Промовчати чи все їй розповісти? Вирішу, що робити, коли і якщо ми зустрінемось.

21

Удома я не мала часу, щоб повернутися до цих думок, та мені й не хотілося. Зателефонував П’єтро і заявив, що наступного тижня приїде знайомитися з моїми батьками. Я змирилася з цим, як з неминучим лихом, і заходилась шукати йому кімнату в готелі, наводити лад у помешканні, гасити тривогу моєї сім’ї. Останнє виявилося марною справою, бо ситуація ставала дедалі гіршою. У нашому районі почали ще більше лихословити про мою книжку, про мене, про мої постійні самотні поїздки. Мати захищалася, вихваляючись, що я збираюся заміж, але, щоб не ускладнювати ситуацію моїм безбожним рішенням, вигадала, нібито я беру шлюб не в Неаполі, а в Генуї. Це тільки підсилило лихослів’я, і вона була у відчаї.

Якось увечері вона особливо жорстко накинулась на мене – мовляв, люди читають мою книжку, обурюються і шепочуться в неї за спиною. Кричала, що мої брати змушені були побити синів різника, бо ті називали мене курвою, мало того – їм довелося натовкти пику й Елізиному однокласникові, бо той спитав, чи не хоче вона робити такі паскудства, як її старша сестра.

– Що ти там такого понаписувала? – репетувала вона.

– Нічого такого, ма.

– Описала ті гидоти, які сама робиш?

– Які там гидоти, прочитай книжку.

– Я не маю часу на це лайно.

– То дай мені спокій.

– Якщо батько дізнається, що про тебе кажуть, він вижене тебе геть.

– Нема потреби, я піду сама.

Був вечір, і я вийшла прогулятися, щоб не наговорити матері чогось такого, про що потім пошкодую. Проходячи сквериком уздовж головної вулиці, я відчувала, що люди – дратівливі тіні цього світу, у якому я вже не жила, – уважно приглядаються до мене. Раптом я зустріла Джильйолу, яка саме верталася з роботи. Ми жили в одному будинку, тому пішли разом, але я весь час боялася, що рано чи пізно вона таки скаже мені щось уїдливе. Але, як не дивно, вона висловилась якось несміливо, хоча завжди поводилась досить агресивно, а то й злостиво:

– Я прочитала твою книжку, дуже цікаво. Ти така смілива, що описуєш такі речі.

Я аж заклякла.

– Які речі?

– Ті, які ти робиш на пляжі.

– Це не я роблю, це робить героїня.

– Так, але ти це дуже гарно змалювала, Лену. Ну точно як це насправді буває, описала весь той бруд. Такі секрети знають тільки жінки.

Тоді смикнула мене за лікоть, примусивши зупинитись, і пробурмотіла:

– Коли побачиш Ліну, скажи їй, що вона мала слушність, я визнаю. Вона правильно зробила, що начхала на чоловіка, на маму, батька, брата, на Марчелло, на Мікеле і все це наше гівно. Мені теж треба було забратися звідси, треба було брати приклад з вас обох, ви ж такі розумні. Але я народилась дурепою, тож що вдієш.

Більше нічого важливого ми одна одній не сказали. Я зупинилась на своєму поверсі, а вона пішла до своєї квартири. Але її слова не виходили мені з голови. Мене вразило, що вона, не замислюючись, поставила на один рівень невдачу Ліли і мій успіх, немов порівняно з її становищем і одне, і друге було однаково позитивним. Але насамперед мені запам’яталося, що в бруді з моєї книжки вона впізнала той бруд, якого зазнала сама. То було щось нове, але я не знала, як до цього ставитися. Тим паче, що приїхав П’єтро і на якийсь час я про це забула.

22

Я зустріла його на вокзалі, провела на вулицю Фіренце, де був готель, у якому я, за порадою батька, урешті вирішила зняти йому кімнату. Як на мене, П’єтро хвилювався ще більше, ніж моя родина. З потяга він зійшов такий же пом’ятий, як завжди, за собою тягнув величезну валізу, а втомлене обличчя почервоніло від спеки. Він забажав купити квіти для моєї матері і, попри всі свої звички, заспокоївся лише тоді, коли вибрав достатньо великий і дорогий букет. Коли ми прийшли до готелю, він залишив мене з квітами у вестибюлі, пообіцявши швидко повернутися, і через півгодини з’явився в синьому костюмі, білій сорочці, синій краватці і добре начищених туфлях. Я вибухнула сміхом, а він запитав: у мене кепський вигляд? Я запевнила, що вигляд у нього чудовий. Але дорогою я відчувала на собі погляди чоловіків і чула знущальні смішки, немов я йшла сама, а може, навіть іще гірше – немов вони натякали, що мій кавалер не заслуговує на пошану. Із тим величезним букетом квітів, нести який він мені не дозволив, П’єтро, такий досконалий у найменших дрібницях, геть не пасував до мого міста. І хоч вільною рукою він обіймав мене за плечі, у мене було враження, що це я повинна його захищати.

Нам відчинила Еліза, потім показався мій батько, а за ним мої брати – усі були святково вдягнені й поводилися аж занадто сердечно. Останньою з’явилася мати, звук її нерівної ходи почувся відразу по тому, як спрацював злив у туалеті. Вона зробила собі зачіску, наклала трохи помади на губи і рум’ян на щоки, і я подумала, що замолоду вона була гарна. Зі зверхнім виразом обличчя вона прийняла квіти, і ми вмостилися в їдальні, де з такої нагоди не було й сліду ліжок, які ми розстеляли ввечері і застеляли вранці. Усе було чисте й акуратне, стіл був ретельно накритий. Мати з Елізою куховарили кілька днів, і вечеря була безкінечною. П’єтро ошелешив мене раптовою експансивністю. Розпитував батька про роботу в мерії і так його розговорив, що той облишив літературну італійську, якою розмовляв з утрудненням, і на діалекті почав розповідати всілякі дотепні історії про службовців мерії. Хоч мій наречений мало що з того розумів, але всім своїм видом показував, що йому це страшенно подобається. Крім того, я ніколи не бачила, щоб він так багато їв. Із кожною стравою він не лише розсипався компліментами матері та сестрі, а й попри те, що сам і яйця не вмів собі зварити, розпитував про складники кожного наїдку, наче сам хотів якомога швидше це зготувати. Йому так засмакував картопляний пиріг, що, накладаючи вельми щедру другу порцію, мати мусила пообіцяти, хоча й неохоче, що до його від’їзду зготує страву ще раз. Невдовзі атмосфера за столом стала цілком приємною. Навіть Пеппе та Джанні не пішли гуляти з друзями, а залишилися з нами.

Після вечері перейшли до головного. П’єтро посерйознішав і попросив у батька моєї руки. Саме так він і сказав схвильованим голосом. Від цього на очі моєї сестри навернулися сльози, а братам стало смішно. Батько розгубився, пробелькотів якийсь комплімент про те, що такий порядний і серйозний професор робить йому честь цим проханням. Здавалося, що все вже закінчилось, але тут втрутилася моя мати. Вона похмуро сказала:

– Нам не подобається те, що ви не берете церковного шлюбу. Шлюб без священника – ніякий не шлюб.

Усі мовчали. Батьки, мабуть, заздалегідь узгодили потай між собою, що обов’язок оголосити це візьме на себе мати. Батько не зміг стриматися й відразу ж ледь усміхнувся до П’єтро, даючи йому зрозуміти: хоч оце «нам» стосувалося і його, але він готовий домовлятися. П’єтро усміхнувся йому у відповідь, але вочевидь не вважав, що батько щось тут вирішує, тому звернувся тільки до матері. Я розповідала йому про ставлення моєї родини, тому він підготувався. Почав лагідним тоном з простих речей, висловлюючись, за своїм звичаєм, дуже чітко і ясно. Він сказав, що розуміє їх, але хоче, щоб зрозуміли і його. Він, мовляв, глибоко поважає всіх тих, хто щиро ввіряє себе якомусь богові, але сам він до таких людей не належить. Мовляв, те, що він не вірує у Бога, не означає, що він ні у що не вірить, – у нього є переконання й абсолютна віра у своє кохання до мене. І саме це кохання буде підвалиною нашого шлюбу, а не вівтар, священник чи службовець мерії. Він сказав, що відмова від релігійного обряду для нього принципове питання і що я точно перестану його кохати або ж кохатиму менше, якщо він покаже себе людиною без принципів. І врешті сказав, що моя мати сама б не погодилася ввірити свою доньку чоловікові, готовому зректися бодай одного зі стовпів, на якому ґрунтується його життя.

Батько слухав ці слова схвально, увесь час енергійно киваючи, брати застигли з роззявленими ротами, а Еліза знову розчулилася. Однак мати лишилась незворушною. Якусь мить вона крутила обручку в себе на пальці, тоді подивилась П’єтро просто в обличчя і, замість того щоб повернутися до теми, визнати, що він її переконав, або ж стояти на своєму, вона з холодною рішучістю почала на всі заставки вихваляти мене. Мовляв, я змалечку була незвичайною дитиною. Я могла робити те, чого не вміла жодна інша дівчина в нашому районі. Я була і є її гордістю, гордістю цілої родини. Я ніколи її не розчаровувала. Я заслужила право бути щасливою, і якщо хтось завдасть мені кривди, вона відплатить йому за це сторицею.

Я слухала її збентежено. Увесь той час, поки вона говорила, я намагалася зрозуміти, чи вона каже це серйозно, чи, за своїм звичаєм, хоче натякнути П’єтро, що їй начхати на його професорські замашки і всю його балаканину, що то не він робить честь родині Ґреко, а родина Ґреко робить честь йому. Але цього я так і не зрозуміла. Натомість мій наречений безоглядно повірив їй і весь час, поки вона говорила, кивав на знак згоди. Коли вона врешті замовкла, сказав, що чудово знає, який я цінний скарб, і він вдячний їй за те, що мене такою виховала. Відтак встромив руку в кишеню піджака, вийняв звідти синій футляр і несміливим жестом простягнув мені. Що це, подумала я, він же дав мені уже перстень, це ще один? Я відкрила футляр. Так, там виявився перстень, чудовий перстень із червоного золота, яким був оправлений оточений діамантами аметист. П’єтро пробурмотів: «Він належав моїй бабусі, матері моєї матері, і наша родина буде рада, якщо він стане твоїм».

Подарунок цей означав, що ритуал закінчено. Ми знову почали випивати, батько далі розповідав дотепні історії зі свого приватного й трудового життя, Джанні спитав, за яку команду вболіває П’єтро, Пеппе помірявся з ним силою. Тим часом я допомагала сестрі прибирати зі столу. На кухні я припустилася помилки, бо спитала матір:

– Як він тобі?

– Перстень?

– П’єтро.

– Негарний, у нього криві ноги.

– Тато був не кращий.

– Ти щось маєш проти свого батька?

– Нічого не маю.

– То помовч, ти вмієш приндитися тільки серед своїх.

– Неправда.

– Ні? То чому дозволяєш собою попихати? Він має свої принципи, а де твої? Вимагай поваги до себе.

Втрутилася Еліза:

– Ма, П’єтро – справжній джентльмен, ти зроду такого не бачила.

– А ти бачила? Уважай, ти, шмаркачко, знай своє місце, інакше дістанеш ляпаса. Ти бачила кучму на його голові? Хіба джентльмени носять таку чуприну?

– Джентльмен – це не про зовнішність, ма, джентльмена відразу видно, це особливий стиль.

Мати вдавала, що не розуміє, сестра, сміючись, виштовхала мене з кухні і весело сказала:

– Щастить же тобі, Лену. П’єтро такий вишуканий, так тебе кохає. Він навіть подарував тобі старовинний бабусин перстень, покажеш мені?

Ми повернулись до їдальні. Тепер усі чоловіки хотіли помірятися силою з моїм нареченим, прагнучи показати себе кращими від професора принаймні в цьому. Він не відмовлявся. Зняв піджак, засукав рукави сорочки й сів за стіл. Він програв Пеппе, програв Джанні, програв навіть батькові. Але мене вразило те, як серйозно він поставився до змагання. Лице його побуряковіло, вена на чолі набрякла, він протестував, коли його супротивники безсоромно порушували правила змагання. А найдивовижнішим було те, як уперто він протистояв Пеппе і Джанні, які тягали штангу, і моєму батькові, який голими пальцями міг відкручувати гвинти. Я весь час боялася, що він дасть зламати собі руку, аби лиш не піддатися.

23

П’єтро пробув у нас три дні. Батько, сестра і брати дуже швидко полюбили його. Особливо задоволені були мої брати, бо він кирпи не дер і виявляв до них інтерес, хоч у школі їх вважали нездарами. Натомість мати далі ставилась до нього холодно і лиш за день до від’їзду дещо зм’якла. Була неділя, батько сказав, що хоче показати зятеві, який Неаполь гарний. Зять погодився і запропонував, щоб ми пообідали в місті.

– У ресторані? – спитала мати, насупившись.

– Авжеж, синьйоро, мусимо відсвяткувати.

– Краще я щось приготую, ми ж домовилися, що я спечу тобі пиріг.

– Ні, дякую, ви й так багато напрацювалися.

Коли ми готувалися вийти, мати відвела мене вбік і спитала:

– Платитиме він?

– Так.

– Ти певна?

– Певна, ма, це ж він нас запросив.

Ми пішли у центр вранці, святково вдягнені. І тут сталося те, що здивувало найперше мене. Батько взяв на себе функції гіда. Показав гостеві замок Маскйо-Анджоіно, королівський палац, статуї королів, замок Кастель-дель-Ово, вулицю Караччоло і море. П’єтро слухав з дуже уважним виразом обличчя. Але в якийсь момент він, перебуваючи в нашому місті вперше, непомітно почав сам розповідати нам про нього, відкривати те, чого ми не знали. Це було прекрасно. Я ніколи особливо не цікавилася містом, у якому минули моє дитинство та юність, і мене дуже здивувало, що П’єтро здатен розповідати про нього з таким захопленням і знанням справи. Він показав нам, що знає історію Неаполя, його літературу, казки, легенди, чимало забавних оповідок, знає все про його видимі пам’ятки і про невидимі, ті що криються під покровом занедбання. Я підозрювала, що він багато знає про місто, бо він взагалі знає все, але крім того він ще вивчав його спеціально, як завжди, дуже ретельно, бо то було моє місто, бо його впливу зазнав мій голос, мої жести, усе моє тіло. Певна річ, батько швидко почувся зайвим, а брати й сестра занудьгували. Я це помітила й подала П’єтро знак, щоб він закруглявся. Він почервонів і відразу замовк. Але мати, як завжди несподівано, взяла його під руку й сказала:

– Продовжуй, це так цікаво, мені ніхто ніколи такого не розказував.

Обідати ми пішли в ресторан у районі Санта-Лючія, де, за словами мого батька, була чудова кухня (він там ніколи не був, але чув про це).

– Я можу замовити те, що хочу? – спитала мене Еліза на вухо.

– Так.

Час минав приємно. Мати забагато випила й почала говорити непристойності, батько й брати взялися жартувати між собою та з П’єтро. Я не спускала очей зі свого майбутнього чоловіка, я не мала сумніву, що справді кохаю його: він знає собі ціну, а все ж за потреби вміє цілком природно забути про себе. Я вперше зауважила, що він любить слухати, що тон його голосу, мов у світського сповідника, відбиває розуміння, і мені це сподобалось. Може, варто було переконати його залишитися ще на день і піти з ним до Ліли, сказати їй: я виходжу заміж за цього чоловіка, він забирає мене з Неаполя, що ти на це скажеш, чи правильно я чиню? Я вже обмірковувала таку можливість, коли за столиком неподалік від нас п’ятеро чи шестеро студентів, які святкували щось за піцою, почали часто поглядати в наш бік, сміючись. Я відразу зрозуміла, що причиною сміху був П’єтро з його густими бровами і копицею волосся над чолом. Не минуло й кількох хвилин, як мої брати одночасно підвелися, підійшли до столика студентів і зі звичною для них брутальністю розпочали сварку. Зчинився рейвах і крик, полетіли стусани. Мати викрикувала прокльони, підтримуючи синів, батько з П’єтро підбігли, щоб відтягти їх. П’єтро розвеселився, бо, схоже, так і не змикитив, що стало причиною сварки. Коли ми вийшли на вулицю, він іронічно спитав: «Це у вас такий місцевий звичай – раптом підводитесь і йдете лупцювати людей за сусіднім столиком?» Зрештою він і мої брати почали сміятися, і це зблизило їх іще більше. Але, щойно трапилась нагода, батько відвів Пеппе та Джанні вбік і став докоряти їм за те, що вони показали себе перед професором такими невихованими. Я почула, як Пеппе намагався виправдатися, він шепотів: «Вони насміхалися з П’єтро, тату, що нам було робити?» Мені сподобалося, що він сказав «з П’єтро», а не «з професора»: він мав на увазі, що вже вважає його членом сім’ї, своїм хлопцем, дорогоцінним другом і що хоч він трохи чудернацький на вигляд, але ніхто не має права насміхатися з нього у присутності Пеппе. Але цей інцидент переконав мене, що вести П’єтро до Ліли не варто: я її добре знаю, у неї злий язик, він здасться їй смішним і вона знущатиметься з нього, як ті хлопці в ресторані.

Увечері, утомлені після цілоденного блукання містом, ми перекусили трохи вдома, а тоді знову вийшли всі разом, щоб провести мого нареченого до готелю. Коли ми прощалися, мати, ще не зовсім твереза, несподівано лунко розцілувала його в обидві щоки. Але коли ми верталися додому, всіляко хвалячи П’єтро, вона замкнулась у собі й за всю дорогу і слова не мовила. Лише перед тим, як піти до себе в спальню, злостиво сказала:

– Тобі надміру пощастило, ти на цього бідолашного хлопця не заслуговуєш.

24

Книжка добре продавалася ціле літо, і я далі виступала на презентаціях по всій Італії. Тепер я намагалася відповідати на закиди незворушним тоном, який іноді аж заморожував агресивних слухачів. Іноді мені згадувалися слова Джильйоли, і я використовувала їх у своїх виступах, де було потрібно.

Тим часом на початку вересня П’єтро перебрався до Флоренції, оселився в готельчику поблизу вокзалу і зайнявся пошуками помешкання. Він знайшов невеличку квартирку до винайму поблизу церкви Санта-Марія-дель-Карміне, і я відразу поїхала оглянути її. Було то двокімнатне помешкання, темне і в жахливому стані. Кухня маленька, у ванній не було вікна. Коли в минулому я ходила у Лілине нове помешкання вчитися, вона часто дозволяла мені купатися у своїй ідеально чистій ванні, щоб я могла насолодитися теплою водою і пишною піною. У флорентійському помешканні ванна була сидяча, уся потріскана й пожовкла. Я проковтнула своє незадоволення і сказала, що згодна на цю квартиру: П’єтро невдовзі мав почати читати курс лекцій, йому треба було працювати, а не марнувати час. Однаково то були царські палати порівняно з квартирою моїх батьків.

Але коли П’єтро саме збирався підписувати угоду про оренду, забігла його провідати Аделе, яка, на відміну від мене, не побоялася висловити свою думку. Вона сказала, що ця нора геть не годиться для людей, котрим доведеться багато часу проводити вдома за роботою. Тому вона зробила те, чого не зробив її син, хоч і міг би зробити. Сіла на телефон і, не зважаючи на гіперболізовані протести П’єтро, обдзвонила декого зі своїх флорентійських знайомих, які мали певний вплив. Через якийсь час у районі Сан-Нікколо вона знайшла залиту сонцем п’ятикімнатну квартиру з великою кухнею і пристойною ванною за смішне комірне, бо по знайомству. Але на цьому вона не зупинилася – дещо переробила в помешканні своїм коштом і допомогла мені з вибором меблів. Пропонувала, радила, підказувала. Але часто я бачила, що вона не довіряє ані моїй слухняності, ані моєму смакові. Коли я погоджувалася, вона мусила переконатися, що моя згода щира, а якщо не погоджувалася, вона тиснула на мене, аж поки я не змінювала думки. Переважно ми завжди робили так, як казала вона. Зрештою, я рідко їй заперечувала, слухалася без опору і навіть намагалася чогось навчитися. Мене полонив ритм її мови, чарували її жести, її зачіски, сукні, взуття, брошки, намиста, її прегарні сережки. А їй подобалася та моя постава уважної учениці. Вона переконала мене коротко підстригти волосся, купити одяг на її смак у надзвичайно дорогому магазині, де вона мала великі знижки, подарувала мені пару туфель, які їй подобалися і які вона б охоче придбала собі, але вважала, що вони не годяться для її віку, і навіть завела мене до свого дантиста.

Аделе вважала, що в нашому помешканні треба ще багато чого змінити, а П’єтро був переобтяжений роботою, тому наше одруження було перенесене з осені на весну, і це дозволило моїй матері далі провадити війну, щоб запопасти мої гроші. Я намагалась уникати надто гострих конфліктів, старалась довести їй, що не забуваю про родину. Після проведення телефону я заплатила за побілку коридору й кухні, поклеїла в їдальні нові квітчасті шпалери фіалкового кольору, купила Елізі пальто, придбала на виплат телевізор. Тоді я вирішила подарувати щось і собі: записалася в автошколу, легко склала іспит і отримала водійські права. Мати аж роздратувалася:

– Ти так любиш викидати гроші на вітер! Навіщо тобі права, якщо не маєш машини?

– Знадобляться згодом.

– Хочеш купити собі машину, так? Скільки у тебе насправді грошей?

– Це не твоя справа.

Автомобіль мав П’єтро, і після одруження я збиралася ним користуватися. Коли він знов приїхав у Неаполь, тепер уже автівкою, і привіз своїх батьків познайомитися з моїми, то дав мені поїздити за кермом по старому і новому районах. Я проїхала головною вулицею, повз початкову школу та бібліотеку, піднялася вуличками туди, де жила Ліла після одруження, повернулась назад, проїхала повз скверик, і ця поїздка за кермом була єдиною приємною подією того дня, яка мені запам’яталася. Потім був жахливий пополудень, після якого відбулася страшенно довга вечеря. Ми з П’єтро докладали всіх зусиль, аби якось визволити обидві родини з полону збентеження – ці світи були такі далекі один від одного, що постійно западала безкінечна мовчанка. Коли родина Айрот поїхала геть, навантажившись величезною кількістю залишків їжі, які їм впихнула моя мати, мені раптом здалося, що все це якесь суцільне непорозуміння. Я походжу з цієї родини, а П’єтро з тієї, у тілі кожного з нас криються риси наших предків. Яким буде наше подружнє життя? Що на мене чекає? Що переважить – подібності чи відмінності? Чи зможу я написати ще одну книжку? Коли і про що? Чи підтримає П’єтро мене? А Аделе? А Маріароза?

Якось увечері, коли мені в голові кружляли подібні думки, з вулиці мене хтось покликав. Я відразу впізнала голос Пасквале Пелузо і підбігла до вікна. Побачила, що він не сам, з ним був Енцо. Я стривожилась. Хіба о цій порі Енцо не повинен бути вдома, у Сан-Джованні-а-Тедуччо, з Лілою та Дженнаро?

– Можеш спуститися вниз? – гукнув мені Пасквале.

– Що сталося?

– Ліна нездорова і хоче тебе бачити.

– Уже йду, – сказала я і кинулася сходами вниз, хоч мати кричала мені вслід: «Ти куди так пізно, вертайся!»

25

Я вже давно не бачила ні Пасквале, ні Енцо, але ми не обмінялися звичними люб’язностями, бо вони прибули заради Ліли і відразу перейшли до справи. Пасквале відростив собі бороду на манір Че Ґевари, і я подумала, що йому личить. Очі здавалися більшими й виразнішими, густі вуса прикривали зіпсовані зуби, навіть коли він сміявся. А от Енцо не змінився, був, як завше, мовчазний і зосереджений. Тільки коли ми сіли в старе авто Пасквале, я усвідомила, як дивно бачити їх разом. Я була переконана, що ніхто в нашому районі більше не хоче знатися з Лілою та Енцо. Але, схоже, усе було не так: Пасквале навідувався до них, привіз Енцо до мене, Ліла послала їх разом до мене.

Як усе було, розповів мені Енцо – лаконічно й послідовно, як зазвичай. Після роботи на будівництві поблизу Сан-Джованні-а-Тедуччо Пасквале мав завітати до них на вечерю. Енцо і Пасквале прийшли о сьомій годині, але Ліли вдома не було, хоч вона зазвичай поверталася з фабрики о пів на п’яту. Помешкання було порожнє, Дженнаро був у сусідки. Вони взялися готувати їсти, Енцо нагодував хлопчика. Ліла з’явилася лише близько дев’ятої, дуже бліда й знервована. На запитання Енцо і Пасквале не відповідала. Лиш сказала переляканим голосом: «У мене випадають нігті». То була неправда, Енцо подивився на її руки – нігті були на місці. Тоді вона розсердилася й зачинилась у своїй кімнаті разом з Дженнаро. Через якийсь час гукнула з кімнати, щоб вони поїхали подивитися, чи я вдома, бо вона мусить терміново поговорити зі мною.

Я спитала в Енцо:

– Ви посварилися?

– Ні.

– Їй стало погано, вона поранилась на роботі?

– Здається, ні, не знаю.

Пасквале сказав мені:

– Не варто хвилюватися. Б’юсь об заклад, що тільки-но Ліна тебе побачить, то відразу заспокоїться. Я такий радий, що ми тебе знайшли, ти ж тепер велике цабе, мабуть, геть заклопотана.

Я стала заперечувати, але на доказ він процитував ту давню статтю в «Уніті», й Енцо схвально кивнув – він теж її читав.

– Ліла теж її бачила, – сказав він.

– І що сказала?

– Їй дуже сподобалось фото.

– Проте, – буркнув Пасквале, – вони тут стверджують, що ти студентка. Мусиш написати в газету і пояснити, що ти вже дістала диплом.

Він нарікав на те, що «Уніта» забагато уваги приділяє студентам. Енцо погодився з ним, їхні балачки не надто відрізнялися від тих розмов, які я чула в Мілані, тільки лексикон був не такий вишуканий. Було зрозуміло, що Пасквале хотів розважити мене бесідою на теми, гідні особи – хоч вона і їхня подруга, – про яку писали в «Уніті», ще й помістили її фото. А може, таким чином вони просто хотіли прогнати тривогу, свою і мою.

Я прислухалася до їхньої розмови. Одразу стало зрозуміло, що вони зблизилися саме завдяки політичним уподобанням. Вони часто бачилися після роботи, на зборах партійного осередку чи якогось комітету. Я слухала, іноді з увічливості вставляла слівце, вони відповідали, а тим часом мені ніяк не виходила з голови Ліла. Її явно мучив якийсь неспокій, хоч вона завжди була такою витривалою. Дорогою до Сан-Джованні мені стало зрозуміло, що вони пишаються мною. Зокрема, Пасквале уважно ловив кожне моє слово і часто поглядав на мене в дзеркальце заднього виду. Хоч його звичний сиромудрий тон нікуди не подівся – він же був секретарем районного відділку комуністичної партії, – насправді він шукав у моїх політичних висловлюваннях підтвердження того, що він робить усе правильно. І справді, коли він відчув підтримку з мого боку, то трохи зажурено пояснив, що разом з Енцо та іншими він тепер бере участь у жорстокій сутичці всередині партії, більшість членів якої – сказав він скрушно, вдаривши руками по кермі – воліє чекати, аж доки Альдо Моро^[4] свисне їм, як свищуть слухняному собаці, тоді як треба перестати зволікати і ставати до бою.

– А ти як думаєш? – спитав він.

– Твоя правда, – мовила я.

– Ти молодець, – урочисто похвалив він мене у відповідь, поки ми піднімалися брудними сходами, – ти завжди була молодчиною. Правда, Енцо?

Енцо кивнув, погоджуючись, але я зрозуміла, що тривога за Лілу наростала в ньому з кожною сходинкою, як наростала вона і в мені, і він почувався винним, що відволікається на ці балачки. Він відчинив вхідні двері і голосно повідомив: «Ми прийшли». Тоді вказав мені двері, наполовину засклені матовим склом, крізь яке соталося слабке світло. Я легенько постукала й увійшла.

26

Ліла лежала на розкладному ліжку, повністю одягнена. Біля неї спав Дженнаро. «Заходь, – сказала вона, – я знала, що ти прийдеш. Дай мені цьом». Я поцілувала її в щоки, сіла на порожнє ліжечко, де, мабуть, спав її син. Скільки часу минуло, відколи я бачила її востаннє? Вона ще більше схудла, стала ще блідіша, мала червоні очі, потріскані крила носа, на довгастих долонях – сліди порізів. Тихим голосом, щоб не розбудити дитину, вона заговорила, не зупиняючись: я бачила тебе в газетах, гарний маєш вигляд, чудова зачіска, я все про тебе знаю, знаю, що виходиш заміж за професора і виїздиш до Флоренції, ти молодець, вибач, що примусила тебе приїхати о такій порі, у мене голова туманіє, все розлазиться, мов стінні шпалери, як добре, що ти тут.

– Що сталося? – спитала її я й нахилилася, щоб погладити їй руку.

Того запитання, того жесту було для неї занадто. Вона витріщила очі, затремтіла й висмикнула руку.

– Зі мною щось недобре, – сказала вона, – але зажди, не бійся, я зараз заспокоюся.

Вона заспокоїлась. Тихо, майже по складах промовила:

– Я покликала тебе сюди, Лену, бо хочу, щоб ти дала мені одну обіцянку, і я довіряю тільки тобі: якщо зі мною щось станеться, якщо мене заберуть у лікарню або замкнуть у божевільні, якщо я десь пропаду, ти повинна забрати до себе Дженнаро, повинна опікуватися ним, він має рости у твоєму домі. Енцо добра, порядна людина, я йому довіряю, але він не може дати дитині того, що можеш дати ти.

– Чому ти так кажеш? Що з тобою? Поясни мені, я нічого не розумію.

– Спершу пообіцяй.

– Гаразд.

Вона знов затрусилася, і я аж злякалася.

– Ні, сказати «гаразд» не досить. Мусиш тут і зараз запевнити, що дитиною опікуватимешся ти. Якщо тобі потрібні будуть гроші, знайди Ніно, скажи, що необхідна допомога. Але пообіцяй мені, що дитину виховуватимеш ти.

Я непевно глянула на неї й пообіцяла. А тоді слухала її цілу ніч.

27

Я, мабуть, востаннє розповідаю про Лілу з усім багатством подробиць. Пізніше її образ дедалі більше тьмянів перед очима, а відомостей про її життя я діставала щораз менше. Шляхи наші розійшлися, і ми віддалилися одна від одної. Але попри це, навіть коли я жила в інших містах і ми практично не зустрічалися, навіть коли вона не давала про себе звісток, а я намагалася не розпитувати про неї, все одно її тінь то штрикала, то гнітила мене, то сповнювала гордістю, то збивала пиху, не даючи спокою.

Цей стимул потрібен мені навіть зараз, коли я пишу. Я хочу, щоб вона була присутня, тому й пишу це. Хочу, щоб вона щось викреслювала, щось привносила, щоб збагачувала нашу історію, додаючи до неї, залежно від настрою, усе те, що вона знала, сказала або подумала: про те, як вона опинилася сам на сам з фашистом Джино, як зустрілася з Надею, донькою викладачки Ґальяні; про те, як знову прийшла в той будинок на проспекті Вітторіо Емануеле, де раніше почувалася незатишно; про те, як без ілюзій подивилася на свій сексуальний досвід. Коли я її слухала, мене то охоплювало збентеження, то пронизував біль, і лише кілька разів я перервала її довгу оповідь. Але про це розповім пізніше.

28

Після того як «Блакитна фея» перетворилась на леткий попіл у багатті на фабричному дворі, Ліла повернулась до роботи. Не знаю, як сильно вплинула на неї наша зустріч, цілими днями вона, напевно, почувалася нещасною, але причини не дошукувалась. Вона знала, що деякі речі завдають болю, і стала чекати, поки нещасливість ця не перетвориться спершу просто на поганий настрій, тоді на легкий смуток, а відтак на нормальну буденну заклопотаність: треба ж подбати про Дженнаро, позастеляти ліжка, прибрати в помешканні, випрати й випрасувати одяг Дженнаро та Енцо, та й свою одежу теж; зварити їсти для них трьох, відвести Ріно до сусідки, давши їй тисячу вказівок, побігти на фабрику, терпіти там тяжку працю та знущання, повернутися і зайнятися сином, зокрема трохи поспілкуватися з дітьми, з якими він бавився, приготувати вечерю, утрьох повечеряти, укласти спати Дженнаро, поки Енцо прибирає зі столу і миє посуд, повернутися на кухню і засісти разом з ним за навчання – адже для Енцо це було дуже важливо, і вона, хоч і втомлена, не хотіла йому в цьому відмовляти.

Що вона знайшла в тому Енцо? Загалом, гадаю, те ж саме, що шукала у Стефано та Ніно: спосіб нарешті розставити все на свої місця. Але якщо Стефано, коли з нього опала завіса грошей, виявився людиною безпринципною і небезпечною, а Ніно, коли з нього опала завіса розуму, здимів, залишивши по собі чорний біль, Енцо поки що здавався їй нездатним на прикрі несподіванки. Вона знала його з початкової школи, з якихось незрозумілих причин завжди поважала, а тепер він став таким цілеспрямованим у кожному русі чоловіком, таким рішучим стосовно світу і таким лагідним з нею, що вона виключала можливість, що він раптом виявиться зовсім іншим.

Разом вони, звісно, не спали, Ліла не могла себе до цього примусити. Кожен зачинявся у своїй кімнаті, і вона слухала, як він ходить за стіною, аж поки все не затихало і не лишалися тільки звуки, що долинали з інших квартир та з вулиці. Попри втому їй не спалося. У темряві всі причини її нещастя, які вона обачно не називала, змішувалися в голові й зосереджувалися на Дженнаро. Вона замислювалась: «Ким стане цей хлопчик?» Думала: «Мені не слід називати його Рінуччо, це схилятиме його до вживання діалекту». Міркувала: «Мушу подбати і про тих дітей, з якими він грається, щоб у їхньому товаристві він не набрався поганого». Визнавала: «Часу в мене обмаль, я вже не та, що колись, більше нічого не пишу, не читаю книжок».

Іноді вона відчувала в грудях якийсь тягар. Була глупа ніч, вона тривожилася, вмикала світло, приглядалась до сонного сина. Від Ніно у Дженнаро не було майже нічого, він радше нагадував її брата. Змалку хлопчик і на крок не відступав від неї, а тепер він нудьгував, верещав, хотів бігти гратися, огризався. «Я дуже люблю його, – міркувала Ліла, – але чи справді я люблю його таким, яким він є?» Нехороше запитання. Що більше вона придивлялася до сина, то більше розуміла: хоч сусідка завжди називала його розумником, виростає він не таким, яким вона хотіла його бачити. Вона відчувала, що ті роки, які вона присвятила лише йому, нічого не дали. Тепер їй здавалося неправдою те, що вдача людини залежить від того, як минуло її раннє дитинство. Важливо бути наполегливим, а наполегливості в Дженнаро катма, як, зрештою, і в неї. «Мене весь час заносить, – казала вона собі, – зі мною щось не те, і з ним теж щось не те». Тоді соромилася цих своїх думок і шепотіла сонному хлопчикові: «Ти молодець, уже вмієш читати й писати, знаєш додавання і віднімання, мати твоя – дурепа, їй ніколи не догодиш». Цілувала малого в чоло й вимикала світло.

Але сон не йшов, особливо в ті дні, коли Енцо вертався пізно і відразу йшов спати, не кличучи її до навчання. У таких випадках Ліла уявляла собі, що він, мабуть, зустрічався з повією або коханкою – якоюсь робітницею на тій фабриці, де він працює, активісткою комуністичного осередку, куди одразу вступив. «Чоловіки так уже влаштовані, – думала вона, – принаймні мої знайомі: мусять весь час трахатися, інакше почуваються нещасливими. Маю сумнів, що Енцо інший, з якого дива. Зрештою, я його відштовхнула, залишила спати самого, тож не мені чогось вимагати». Вона тільки боялася, що він закохається і прожене її. Її не хвилювало, що вона опиниться без даху над головою, – вона ж працювала на ковбасній фабриці і міцно стояла на ногах, і за цих обставин, як не дивно, почувалася набагато краще, ніж коли вийшла за Стефано і мала купу грошей, але мусила коритися йому. Її скоріше лякало, що їй бракуватиме шляхетності Енцо, уваги, з якою він ставився до всіх її тривог, спокійної сили, якою віяло від нього і завдяки якій вона врятувалася спершу від відсутності Ніно, а відтак від присутності Стефано. Тим паче, що в її теперішньому становищі він єдиний давав їй розраду, вбачаючи в ній надзвичайні здібності.