Історія втечі та повернення

– А як із книжкою?

– Я вже чимало написала, – збрехала я.

– Даси почитати?

– Звісно.

– Ми всі чекаємо.

– Знаю.

Мене охопив жах, і, майже не замислюючись, я зробила крок, який дуже здивував П’єтро, а може, і мене саму. Зателефонувала своїй матері, сказала, що знову чекаю дитину, і спитала, чи не хотіла б вона пожити трохи у Флоренції. Вона пробурмотіла, що не може, що мусить дбати про батька, братів і сестру. Я закричала: «Це означає, що через тебе я більше нічого не напишу!» «Кого це обходить? – відповіла вона. – Тобі не досить, що ти живеш як велика синьйора?» І поклала слухавку. Але через п’ять хвилин зателефонувала Еліза. «Домом займуся я, – сказала вона, – мама завтра вирушає».

П’єтро поїхав автомобілем на вокзал зустрічати мою матір, і це сповнило її гордощами, вона відчула прихильність до себе. Тільки-но вона переступила поріг, я перелічила їй низку правил: не переставляй нічого в моїй кімнаті і в кімнаті П’єтро; не розпещуй Деде; ніколи не втручайся у справи між мною і моїм чоловіком; пильнуй за Клелією, але не конфліктуй з нею; вважай мене кимось чужим, кого в жодному разі не можна турбувати; коли в мене гості, сиди на кухні або у своїй кімнаті. Я вже наперед змирилася з думкою, що вона не дотримуватиметься жодного з тих правил, але страх, що її проженуть, немов змінив її вдачу, за кілька днів вона перетворилася на віддану служницю, яка забезпечувала в домі все і впевнено та ефективно розв’язувала всі проблеми, ніколи не турбуючи мене чи П’єтро.

Іноді вона їздила в Неаполь, і за її відсутності я почувалася беззахисною перед всякими випадковостями, я боялася, що вона не повернеться. Але вона завжди верталася. Розповідала мені новини нашого району (Кармен вагітна, у Марізи народився хлопчик, Джильйола ось-ось приведе Мікеле Соларі другу дитину, про Лілу вона мовчала, щоб уникнути конфлікту), а тоді знов перетворювалася на щось на кшталт невидимого домовика, який забезпечував нас чистою і добре випрасуваною білизною, улюбленими стравами дитинства, завжди прибраним помешканням, ладом у домі, кожне порушення якого ліквідовувалося з маніакальною пунктуальністю. П’єтро вирішив скористатися нагодою, щоб позбутися Клелії, і мати його підтримала. Я розсердилася, але замість того, щоб накинутись на чоловіка, я влаштувала сцену їй, а вона без жодного протесту зачинилась у себе в кімнаті. П’єтро вичитав мене й постарався зробити все, щоб я помирилася з матір’ю, і це сталося швидко й без проблем. Він був від неї в захваті, говорив, що вона дуже розумна жінка, і часто після вечері довго сидів з нею на кухні і теревенив. Деде звала її бабусею і так прив’язалася до неї, що присутність Клелії стала її дратувати. «Ну от, – сказала я собі, – усе гаразд, тепер у тебе нема жодних виправдань». І примусила себе засісти за книжку.

Я переглянула свої нотатки. Остаточно переконалася, що йти треба іншим шляхом. Я хотіла відмежуватися від того, що Франко назвав примітивною любовною історією, і написати щось, що передавало б дух часу – розповісти про багатолюдні маніфестації, насильницькі смерті, поліційні репресії, загрозу державного перевороту. Але в мене нічого не вийшло, крім десятка недбалих сторінок. Чого ж мені бракувало? Важко сказати. Неаполя, а може, нашого району. Або якогось образу, як у «Блакитній феї». Або пристрасті. Або чийогось авторитетного голосу, який вказав би мені шлях. Я годинами просиджувала за бюрком, почитувала романи, рідко виходила з кімнати, боячись, що Деде мене не відпустить. Я була дуже нещасна. З коридору долинав голос доньки, голос Клелії, чулася кульгава хода моєї матері. Я піднімала спідницю і дивилася на живіт, який вже почав рости, посилаючи по цілому тілі хвилі небажаного благоденства. Я вдруге була вагітною, але почувалася такою порожньою.

71

Саме тоді я почала телефонувати Лілі не спорадично, як це було досі, а майже щодня. Я здійснювала ці дорогі міжміські дзвінки лише для того, щоб сховатися в її тіні, щоб якось пережити період вагітності, маючи надію, що, як це завжди бувало, вона оживить мою уяву. Звісно, я дуже слідкувала за тим, що кажу, і сподівалася, що слідкуватиме й вона. Тепер я вже точно знала, що приятелювати ми можемо лише за умови, якщо триматимемо язика на припоні. Я, приміром, не могла зізнатися їй, що якась темна частина мого єства боїться, що вона з віддалі кидає на мене вроки, і що ця частина мене далі сподівається, що вона справді захворіє і помре. Вона, приміром, не могла відкрити мені істинні причини свого шорсткого, часом образливого до мене ставлення. Тому ми говорили тільки про Дженнаро, якого вважали одним з найкращих учнів у початковій школі, про Деде, яка вже вміла читати, ми розмовляли, як звичайно розмовляють матері, хвалячись своїми дітьми. Або ж я натякала їй, що пробую щось писати, але не наголошувала на цьому, казала лише: я працюю, мені нелегко, вагітність трохи ослаблює мене. Або ж намагалася зрозуміти, чи Мікеле все ще крутиться коло неї, щоб якимось чином запопасти її. А іноді я випитувала, чи до вподоби їй той чи той актор кіно або телебачення, намагалася видобути з неї, чи подобаються їй інші чоловіки, крім Енцо, щоб, у разі чого, зізнатися, що й мені, буває, впадають в око інші чоловіки, крім П’єтро. Але, схоже, тема ця її не цікавила. Про акторів вона завжди відповідала: «Хто це, ніколи не бачила його ні в кіно, ні по телевізору». А варто мені було вимовити ім’я Енцо, як вона починала розлого розповідати всю ту історію про обчислювальні машини, приголомшуючи мене незрозумілими словами.

Розповідала вона з ентузіазмом, і я часом записувала дещо за нею, припускаючи, що це може знадобитися мені в майбутньому. Енцо домігся свого, тепер він працює на невеликій швацькій фабриці за п’ятдесят кілометрів від Неаполя. Підприємство взяло в оренду комп’ютер «Ай-бі-ем», і він там працює оператором. «Знаєш, у чому полягає його робота? Він аналізує виробничі процеси і створює їхні блок-схеми. Центральний процесор машини завбільшки з тридверну шафу і має пам’ять 8 кілобайт. Там така спека, Лену, ти просто не можеш собі уявити: комп’ютер гріє сильніше, ніж грубка. Максимальні абстракції плюс піт і сморід». Вона розповідала про феритові осердя – кільця, обмотані електричним проводом, його напруга визначає їхнє обертання, 0 або 1, одне таке кільце представляє один біт, а вісім таких кілець становлять один байт, тобто одну літеру. Абсолютним героєм Лілиної балаканини був Енцо. Він, немов бог, панував над всією цією матерією, вправно оперував її лексиконом, орудував нею в приміщенні з великими кондиціонерами, був богатирем, який умів примушувати машину робити те, що робили люди. «Зрозуміло?» – питала вона мене іноді. Я безсило відповідала, що так, але навіть не уявляла, про що вона говорить. Я відчувала, що вона знає, що мені нічого не зрозуміло, і це сповнювало мене соромом.

Від розмови до розмови її ентузіазм зростав. Тепер Енцо заробляє сто сорок вісім тисяч лір на місяць, уяви собі, сто сорок вісім тисяч. Бо він дуже здібний, він найрозумніший чоловік, якого вона будь-коли знала. Такий розумний, такий кмітливий, що невдовзі він став незамінним і зумів переконати керівництво, щоб на роботу взяли і її, як його помічницю. Оце була новина: Ліла знов працювала, і цього разу робота їй подобалася. «Він головний, Лену, а я його помічниця. Щоранку залишаю Дженнаро на свою матір – а іноді навіть на Стефано – і їду на фабрику. Ми з Енцо крок за кроком вивчаємо все, що робиться на фабриці. Робимо те, що роблять працівники, щоб добре зрозуміти, що саме варто вводити в комп’ютер. Звіряємо, скажімо, бухгалтерські записи, ставимо штампи на фактури, перевіряємо книжки стажистів і картки присутності, а тоді все це перетворюємо на діаграми і отвори в перфокартах. Так, авжеж, я також роблю отвори в перфокартах, разом з іще трьома жінками, і мені платять вісімдесят тисяч лір. Сто сорок вісім плюс вісімдесят буде двісті двадцять вісім, Лену. Ми з Енцо багаті, а за кілька місяців буде ще краще, бо власник помітив мої здібності і хоче мене теж послати на курси. Бачиш, як я живу, ти рада?»

72

Якось увечері вона сама зателефонувала мені й сказала, що тільки-но отримала погану новину: у бійці на площі Джезý, якраз біля входу до школи, убили Даріо, того студента, про якого вона розповідала мені колись – хлопець із комітету, що роздавав летючки перед фабрикою Соккаво.

Вона здалася мені стурбованою. Стала говорити про чорну хмару насильства, що нависла над районом і над цілим містом. За всіма цими побиттями, сказала вона, стоять фашисти Джино, а за Джино стоїть Мікеле Солара – коли вона вимовляла ці імена, у її голосі вчувалася давня відраза й нова лють, немов за тим, що вона говорила, крилося багато іншого, про що вона мовчала. Я подумала: звідки в неї певність, що це зробили вони? Може, вона зберегла зв’язки зі студентами з вулиці Трибуналі, а може, у її житті є не лише комп’ютери. Я слухала її, не перебиваючи, а вона, як завжди переконливо, далі виливала потоки слів. Дуже детально розповіла про деякі виправи фашистів, які вирушали від відділку їхньої партії перед початковою школою, потім розходилися по вулиці Реттіфіло, площі Мунічіпіо, тоді вгору до району Вомеро, і нападали на товаришів, озброєні арматурою і ножами. Пасквале теж кілька разів дістав від них, йому вибили передні зуби. А якось увечері, під самим їхнім під’їздом Енцо зчепився з самим Джино.

Вона раптом замовкла й змінила тон. «Пам’ятаєш, – спитала вона мене, – яка атмосфера панувала в нашому районі, коли ми були дітьми? Тепер ще гірше, хоч, може, так само». І згадала свого свекра, дона Акілле Карраччі, лихваря та фашиста, і Пелузо, столяра та комуніста, і війну, яка розгорталася просто перед нашими очима. Тепер наша розмова поступово скотилася до тих часів, я пригадувала одну подробицю, а вона іншу. Потім Лілині слова стали набирати дедалі фантастичніших відтінків, і вона почала описувати вбивство дона Акілле, як робила це в дитинстві, змішуючи крихти реальності й численні фантазії. Удар ножем у шию, крапля крові, що розпливлася по мідній каструлі. Як і тоді, вона не вірила, що вбивцею був столяр. З дорослою переконаністю вона сказала: «Тодішні органи правосуддя – зрештою, теперішні теж не кращі – зупинилися на найочевиднішій версії, що його вбив комуніст». Тоді вигукнула: «Але хто сказав, що то справді був батько Кармен і Пасквале? І хто сказав, що то був чоловік, а не жінка?» Як під час наших дитячих ігор, коли нам здавалося, що ми досконало доповнюємо одна одну, я підхоплювала її думку, накладаючи на її слова свій схвильований голос, і в мене склалося враження, що ми – тодішні дівчатка і теперішні дорослі жінки – ось-ось дійдемо правди, яка замовчувалась уже кілька десятиліть. «Подумай тільки, – казала мені вона, – кому було насправді вигідне це вбивство, хто запопав лихварську клієнтуру, яку підім’яв під себе дон Акілле?» І справді, кому? Відповідь ми знайшли одностайно: скористалася з цього жінка з червоною книгою, Мануела Солара, мати Марчелло і Мікеле. «То вона вбила дона Акілле! – вигукнули ми, а тоді засмучено пробурмотіли, спершу я, потім вона: – Та що ми таке кажемо, годі, ми далі немов діти, коли ми вже виростемо».

73

Мить ця врешті здалася мені чудовою, між нами знову запанувало колишнє порозуміння, якого не було вже давно. Тільки тепер порозуміння це обмежувалося до переплетіння звукових хвиль, що плинули по телефонних дротах. Ми вже давно не бачились. Вона не знала, який у мене вигляд після двох вагітностей, я не знала, чи вона далі така бліда й худа, чи якось змінилася. Я вже кілька років розмовляла з її уявною подобою, яку мляво викликав з небуття її голос. Можливо, саме тому історія з убивством дона Акілле раптом здалась мені ідеєю, зерном, з якого може народитися оповідь. І, поклавши слухавку, я спробувала впорядкувати в голові нашу розмову, відтворюючи основні моменти, на які наштовхнула мене Ліла, змішуючи минуле з теперішнім: від убивства бідолашного Даріо до вбивства лихваря і Мануели Солари. Я не могла заснути, довго все це обмірковувала. Мені ставало дедалі зрозуміліше, що цей матеріал може стати основою, на якій збудується розповідь. У наступні дні Флоренція мені плуталася з Неаполем, сум’яття теперішнього зливалося з далекими голосами, нинішній добробут – із зусиллями, яких я доклала, щоб відірватися від свого коріння, страх усе втратити – зі звабливістю деградації. Усі ці роздуми переконали мене, що з цього можна зробити книжку. Докладаючи зусиль, з безперервними болісними розмірковуваннями я списала нотатками цілий зошит у клітинку, будуючи історію насильства, що підсумовувала події останніх двадцяти років. Іноді Ліла телефонувала й питала:

– Чому не озиваєшся, ти погано себе почуваєш?

– Почуваюсь чудово, просто пишу.

– А коли ти пишеш, мене не існує?

– Існуєш, але це мене відволікає.

– А якщо мені погано, якщо мені щось треба?

– То подзвони.

– А коли я не дзвоню, ти не вилазиш зі свого роману?

– Так.

– От добре тобі, як я заздрю.

Я працювала в дедалі більшому страху, що не допишу книжки до народження дитини, я боялася, що помру під час пологів, не завершивши писати. Писати було дуже важко, і близько я не відчувала того стану щасливої нерозсудливості, у якому склепала перший свій роман. Намітивши сюжет, я намагалася надати текстові більш розміреного ритму. Я хотіла, щоб моє письмо було жваве, новаторське, зумисне хаотичне, і не шкодувала на це сил. Потім вдруге ретельно відредагувала текст. Переробляла кожен рядок безліч разів, і врешті, завдяки друкарській машинці, придбаній, ще коли я була вагітна Деде, та копіювальному паперові, зошити мої перетворилися на товстий машинопис, без жодної одруківки, у трьох примірниках майже на двісті сторінок кожен.

Було літо, стояла страшна спека, я мала величезний живіт. Від певного часу мене знов почав турбувати біль у сідниці, він то з’являвся, то зникав, а кроки моєї матері в коридорі дратували нерви. Я втупилася в машинопис і зрозуміла, що боюся. Кілька днів я не могла вирішити, чи давати його читати П’єтро. «Можливо, – думала я, – краще надіслати його відразу Аделе, він нічого не зрозуміє в цій історії». Крім того, з властивою йому впертістю він далі ускладнював собі життя на факультеті, вертався додому дуже знервований, зі мною вів тільки якісь абстрактні балачки про важливість законності – одне слово, він був не в тому настрої, щоб читати роман, де описані робітники, хазяї, боротьба, кров, каморристи, лихварі. До того ж мій роман. Він не ділиться зі мною своїми чималими проблемами, ніколи не цікавився, ким я була і ким стала, тож який сенс давати йому книжку? Він всього лише зробить зауваги до вибору лексичних засобів, а може, і до пунктуації, а коли я наполягатиму на тому, щоб він сказав свою думку, відкараскається від мене загальними фразами. Я надіслала примірник машинопису Аделе, а тоді зателефонувала їй.

– Я закінчила.

– Я просто щаслива. Даси подивитися?

– Я надіслала його сьогодні вранці.

– Молодчина, чекатиму з нетерпінням.

74

Я налаштувалася чекати, і чекання це було набагато тривожніше, ніж чекання дитини, яка копала мене в живіт. Я один за одним нарахувала вже п’ять днів, та Аделе не озивалася. На шостий день за вечерею, коли Деде намагалася їсти сама, щоб не справити мені прикрості, а бабуся вмирала від бажання їй допомогти, але не наважувалася, П’єтро спитав мене:

– Ти закінчила книжку?

– Так.

– А чому ти дала її прочитати моїй матері, а мені ні?

– Ти зайнятий, я не хотіла тебе турбувати. Але якщо хочеш прочитати, один примірник лежить на моєму бюрку.

Він не відповів. Я трохи почекала й спитала:

– Це тобі Аделе сказала, що я надіслала їй роман?

– А хто ще?

– Вона його прочитала?

– Так.

– І що вона про нього думає?

– Вона сама тобі скаже, це ваші справи.

Він образився. Після вечері я переклала машинопис зі свого бюрка на його письмовий стіл, приспала Деде, трохи подивилася телевізор, нічого не бачачи і не чуючи, і врешті вклалася в ліжко. Я не могла очей склепити: чому Аделе говорила про мою книжку з П’єтро, а мені досі не подзвонила? Наступного дня – 30 липня 1973 року – я пішла подивитися, чи чоловік почав читати мій роман. Але виявила, що машинопис опинився під стосом книжок, над якими він працював більшу частину ночі, і було очевидно, що він його навіть не гортав. Я впала в істерику, накричала на Клелію, щоб вона пильнувала Деде, а не сиділа склавши руки, залишивши все на мою матір. Я говорила дуже суворо, і мати, очевидно, сприйняла це як знак прихильності. Вона торкнулася мого живота, ніби щоб заспокоїти мене, і спитала:

– Якщо буде ще одна дівчинка, як ти її назвеш?

Мені було не до того, нога мені боліла, і я, не задумавшись, відповіла:

– Ельзою.

Вона спохмурніла, і я занадто пізно усвідомила, що вона сподівалася іншої відповіді – мовляв, Деде ми дали ім’я матері П’єтро, а якщо знов народиться дівчинка, ми дамо їй твоє ім’я. Я неохоче почала виправдовуватися. Сказала: «Ма, спробуй мене зрозуміти, тебе звати Іммаколата, я не можу так назвати свою доньку, це ім’я мені не подобається». Вона пробурмотіла: «Чому ж? Чим ім’я Ельза краще?» Я відповіла: «”Ельза” схоже на “Елізу”, в разі чого дам їй ім’я своєї сестри, це мало б тебе задовольнити». Більше вона мені й слова не сказала. Як мені все це набридло. Спека ставала дедалі нестерпнішою, я стікала потом, не могла терпіти свій важкий живіт, не могла терпіти свого кульгання, не могла терпіти нічого, нічого, нічого.

Урешті, незадовго до обіду, зателефонувала Аделе. У її голосі не було звичного іронічного відтінку. Говорила вона повільно й серйозно, відчувалося, що кожне слово коштує їй зусиль. Довгими манівцями і з численними застереженнями вона сказала, що книжка погана. Але коли я спробувала стати на захист свого роману, вона перестала шукати формулювання, які б мене не образили, і почала висловлюватись прямо. Головна героїня несимпатична. Інші персонажі геть карикатурні. Ситуації та діалоги манірні. Стиль претендує на те, щоб бути сучасним, а насправді він лише неохайний. Уся ця ненависть неприємна. Фінал неоковирний, у стилі спагеті-вестерну, усе це недостойне мого розуму, освіти, таланту. Я мовчки до кінця вислухала її критику. Врешті вона сказала: «Попередній роман був живий і актуальний, а цей старий за змістом і такий претензійний за стилем, що всі його слова здаються порожніми». Я тихо сказала: «Може, у видавництві до нього будуть прихильніші». Вона холодно відповіла: «Якщо хочеш, надішли їм, але я впевнена, що вони його не публікуватимуть». Я не знала, що сказати, і пробурмотіла: «Гаразд, я подумаю, бувай». Але вона мене затримала, швидко змінила тон і почала тепло говорити про Деде, мою матір, мою вагітність, про Маріарозу, яка дуже її сердила. Тоді спитала мене:

– Чому ти не дала П’єтро почитати роман?

– Не знаю.

– Він міг би тобі щось порадити.

– Сумніваюсь.

– Його думка тебе не цікавить?

– Ні.

Пізніше, зачинившись у своїй кімнаті, я впала в розпач. Це було так принизливо і нестерпно. Я майже нічого не їла й заснула із зачиненим попри спеку вікном. О четвертій пополудні в мене сталися перші перейми. Я нічого не сказала матері, взяла вже давно приготовану сумку, сіла за кермо автомобіля і поїхала до клініки, сподіваючись померти дорогою разом із другою дитиною. Однак усе пройшло чудово. Болі були сильні, але за кілька годин я народила ще одну дівчинку. Уже наступного ранку П’єтро щосили намагався вмовити мене назвати нашу другу доньку на честь моєї матері. Йому здавалося, це було б належне виявлення пошани. Я перебувала в жахливому настрої, сказала, що мені набридло слідувати традиціям, і наголосила, що дівчинку варто назвати Ельзою. Повернувшись додому з клініки, я найперше зателефонувала Лілі. Я не сказала їй, що тільки-но народила дитину, а спитала, чи можна надіслати їй роман.

Якусь мить я чула її легкий подих, а тоді вона пробурмотіла:

– Прочитаю його, коли вийде.

– Мені негайно потрібна твоя думка.

– Я вже бозна-відколи жодної книжки не розгортала, Лену, я більше не вмію читати, нездатна до цього.

– Дуже тебе прошу.

– Першу книжку ти просто видала і все. Чому цю так само не можеш?

– Бо перша книжка навіть не здавалася мені книжкою.

– Можу лише сказати, чи мені подобається.

– Гаразд, цього буде досить.

75

Коли я чекала, поки Ліла прочитає роман, надійшла новина, що в Неаполі холера. Мати аж надто розхвилювалася, тоді стала неуважною й врешті розбила мою улюблену супницю, і це був знак, що їй пора додому. Я відразу відчула, що хоч холера теж стала причиною цього рішення, не останнє місце мала й моя відмова назвати на її честь другу доньку. Я намагалася затримати її, але вона все одно мене покинула, коли я ще не очуняла від пологів і в мене боліла нога. Вона більше не хотіла жертвувати місяці свого життя мені, своїй дитині, яка не знає ні пошани, ні вдячності. Вона воліла померти від холерного вібріону разом із чоловіком і своїми добрими дітьми. Проте до самого свого відходу вона не облишила стриманості, якої я від неї вимагала: не скаржилася, не бурчала, не дорікала мені нічим. Охоче погодилася, щоб П’єтро відвіз її на вокзал автівкою. Вона відчувала, що зять любить її, і, ймовірно, – так я думала – вона завжди стримувалася не для того, щоб зробити мені приємність, а щоб не осоромитися перед ним. Зворушилася вона лише тоді, коли довелося розлучатися з Деде. На сходовому майданчику спитала своєю вимушеною літературною мовою: «Тобі шкода, що бабуся їде?» Деде, яка сприймала цей від’їзд як зраду, надулася і відповіла: «Ні».

Я розсердилася більше на себе, ніж на неї. Відтак мене охопило нестримне бажання самознищення, і через кілька годин я звільнила Клелію. П’єтро здивувався й стривожився. Я роздратовано сказала йому, що втомилася вислуховувати то маремський акцент Деде, то неаполітанську вимову матері – я хотіла знов бути господинею у своєму домі і матір’ю своїм дітям. Насправді я почувалася винною й хотіла покарати сама себе. Я з розпачливою насолодою віддалася думці, що діти, домашні обов’язки і біль у нозі врешті остаточно мене замучать.

Я не мала сумнівів, що з Ельзою я переживу не менш жахливий рік, ніж той, який пережила з Деде. Але, може, тому, що я вже мала певний досвід з немовлям, а може, тому, що звиклася з думкою, що я погана мати, і не прагнула досконалості, дівчинка відразу без жодних проблем припала до груді, довго смоктала і довго спала. Тому в ті перші дні після повернення з клініки багато спала і я, а П’єтро, як не дивно, займався домом – прибирав у помешканні, ходив по покупки, куховарив, готував купання Ельзі, пестив Деде, яку геть приголомшило народження сестрички і від’їзд бабусі. Біль у нозі раптом вщух. І я вже загалом заспокоїлась, коли якось одного пізнього пополудня я прилягла поспати, а мій чоловік прийшов і розбудив мене. «Тут телефонує твоя подруга з Неаполя», – сказав він. Я побігла до телефона.

Ліла довго теревенила з П’єтро, а мені сказала, що не може дочекатися, коли познайомиться з ним особисто. Я слухала її дифірамби неохоче – П’єтро завжди був дуже люб’язний з тими, хто не належав до світу його батьків, – а вона знай зволікала, базікаючи тоном, сповненим нервозних веселощів, і мені хотілося закричати: я віддала тобі себе на поталу, то поквапся, говори, книжка була у тебе тринадцять днів, скажи мені, що ти про неї думаєш. Натомість я всього лиш різко перебила її:

– Прочитала?

Вона посерйознішала.

– Так.

– І що?

– Хороша книжка.

– Хороша в якому сенсі? Вона тебе зацікавила, розважила, викликала нудьгу?

– Зацікавила.

– Наскільки? Дуже, не дуже?

– Дуже.

– Чому саме?

– Цікавий сюжет, хочеться читати далі.

– І що?

– Що – що?

Я аж закам’яніла:

– Ліло, мені конче треба знати, чого варта ця річ, яку я написала, і ніхто інший, крім тебе, не може мені цього сказати.

– Я це й роблю.

– Ні, неправда, ти дуриш мене – ти ніколи ні про що не говорила так поверхово.

Запала тривала тиша. Я уявила, як вона сидить, поклавши ногу на ногу, біля потворного столика, на якому стоїть телефон. Можливо, вони з Енцо тільки-но повернулися з роботи, можливо, Дженнаро грається десь там поблизу. Вона сказала:

– Я ж тобі казала, що розучилася читати.

– Не в цьому річ: річ у тім, що ти мені потрібна, а тобі начхати.

Знову тиша. Тоді вона пробурмотіла щось, що я не зрозуміла – можливо, то була лайка. Потім вона жорстко, ображено сказала: «Я роблю свою роботу, а ти робиш свою, чого ти хочеш від мене, це ж ти вчилася в університетах, це ти знаєш, якими мають бути книжки». Тоді голос її зламався, і вона майже закричала: «Тобі не слід писати про таке, Лену, ти не така. Те, що я прочитала, не має з тобою нічого спільного, це погана, погана, погана книжка, і попередня теж була погана!»

Отак. Вона говорила швидко, якимись здушеними реченнями, немов її дихання раптом затверділо в неї в горлі і важко виривалося назовні. Мені заболіло в животі, під грудьми, гострий біль наростав, але не тому, що саме вона сказала, а як вона це говорила. Вона схлипувала? Я схвильовано вигукнула: «Ліло, що з тобою, заспокойся, ну ж бо, дихай глибоко!» Вона не заспокоїлася. Так, вона плакала, і її схлипування відлунювали в мене у вусі з таким стражданням, що мені навіть не заболіло оце її «погана, Лену, погана книжка», ані не образило те, що вона й першу мою книжку – книжку успішну, яка мала такі хороші продажі, але про яку вона так ніколи й не висловилася – вважає невдачею. Заболів мені її плач. Я була не готова, такого я не сподівалася. Хай би краще це була злостива Ліла з її жовчним тоном. Але ні, вона ридала і не могла стриматися.

Я розгубилася. Ну й що, думала собі я, ну написала я дві погані книжки, але кого це обходить – набагато гірше, що вона впала в такий розпач. Я тихо мовила: «Ліло, чому ти плачеш, це мені треба плакати, припини». Але вона заволала: «Бо ти дала мені це прочитати, бо примусила сказати, що я про це думаю, мені не треба було тобі цього говорити». А я їй: «Ні, я рада, що ти мені це сказала, присягаюсь». Я хотіла, щоб вона заспокоїлася, але вона не могла опанувати себе й кидала у мене безладними фразами: «Не давай мені більше нічого читати, це все не для мене, я чекаю від тебе чогось надзвичайного, я впевнена, що ти можеш краще, я хочу, щоб було краще, я цього найбільше бажаю, бо хто тоді я, якщо ти не найкраща, хто я така?» Я шепотіла їй: «Не хвилюйся, завжди кажи мені те, що думаєш, тільки так ти можеш мені допомогти, так ти допомагала мені з дитинства, без тебе я ні на що не здатна». І врешті її схлипування стихли, вона пробурмотіла, шморгаючи носом: «І чому це я розревілася, от дурепа». Вона засміялася: «Я не хотіла засмучувати тебе, приготувала цілу промову, таку позитивну, уяви собі, я навіть її записала, хотіла справити на тебе враження». Я попросила надіслати мені її й сказала: «Можливо, ти краще від мене знаєш, що мені писати». І ми перестали говорити про книжку, я розповіла їй про народження Ельзи, ми говорили про Флоренцію, про Неаполь, про холеру. «Яка там холера, – іронічно мовила вона, – нема ніякої холери, є тільки звичайний безлад і страх померти в лайні, страху більше, ніж його причин. Причин нема жодних, наїмося лимонів і ніхто більше не всреться».

Тепер вона говорила без запинки, майже весело, немов тягар з пліч скинула. Тоді я знов почала усвідомлювати, в якому глухому куті опинилася: двоє малих дітей, майже весь час відсутній чоловік, невдала книжка, але мене це не гнітило, навпаки, я почувалася легко й сама повернулася до теми моєї невдачі. Мені хотілося сказати щось на кшталт: нитка між нами обірвалася, та рідина, яка позитивно на мене впливала, витекла геть, і тепер я справді самотня. Але цього я їй не сказала. Натомість повним самоіронії тоном зізналася, що за зусиллями, яких я доклала, пишучи цю книжку, лежало бажання поквитатися з нашим районом, що мені здавалося, ніби таким чином я зображаю великі переміни, які відбуваються навколо нас, що певним чином сюжет мені підказала історія про дона Акілле і матір Солар. Вона розсміялася. І сказала, що опису огидного обличчя життя не достатньо, щоб із цього вийшов роман. Якщо не збагатити його уявою, то вийде не правдиве обличчя, а лиш машкара.

76

Важко сказати, що зі мною діялося опісля. І досі, коли я згадую цю нашу телефонну розмову, мені нелегко осягнути всі наслідки Лілиних схлипувань. Напружившись, пригадую насамперед щось схоже на безглузде моральне задоволення, немов цей її плач, підтвердивши її почуття до мене і віру в мої здібності, врешті перекреслив її негативне судження про обидві мої книжки. Тільки набагато пізніше мені спало на думку, що ці схлипування дали їй змогу безповоротно й дощенту рознести мій роман, не образивши мене, і нав’язати мені таку високу мету – не розчарувати її – що вона могла б паралізувати будь-яку іншу мою спробу щось написати. Але повторюю: хоч як я намагалась аналізувати цю нашу розмову, мені важко сказати, чи вона призвела до якихось наслідків, чи був то найвищий злет нашої дружби, чи, навпаки, її найнікчемніший момент. Безперечно, роль Ліли як дзеркала моєї нездарності зміцнилася. Безперечно, я відчула, що готова прийняти свою невдачу, немов думка Ліли була для мене набагато авторитетнішою – але водночас переконливішою і зичливішою – ніж думка моєї свекрухи.

І через кілька днів я зателефонувала Аделе і сказала: «Спасибі за відвертість, я зрозуміла, що ти маєш рацію, і тепер в мене також склалося враження, що й перша моя книжка мала чимало хиб. Можливо, мені треба подумати, можливо, я не вмію писати або ж просто мені на це потрібно більше часу». Моя свекруха тут-таки засипала мене компліментами, похвалила мою здатність до самокритики, нагадала, що читачі все ж чекають на нову книжку. Я пробурмотіла: «Так, звісно». І відразу по тому я замкнула останній примірник машинопису в шухляді, відклала повні нотаток зошити і занурилась у буденне життя. Прикре відчуття, яке залишила по собі ця даремна праця, поширилось і на першу мою книжку, а може, взагалі на літературну творчість. Тільки-но мені спадав на гадку якийсь образ чи вигадлива фраза, як мені ставало погано і я намагалася думати про інше.

Я присвятила весь свій час домашньому господарству, донькам, П’єтро. Жодного разу в мене не виникала думка повернути назад Клелію або взяти на її місце когось іншого. Я знов навантажувала себе всім на світі, і, без сумніву, цим хотіла обманути себе. Але все це минало без зусиль, без жалю, немов я раптом відкрила, що саме так треба жити, і якась частина мене шепотіла: прожени тарганів зі своєї голови.

Я чітко організувала всю хатню роботу й піклувалася про Ельзу та Деде з несподіваною радістю, немов позбулася не лише живота й машинопису, які обтяжували мене, але й ще якогось прихованого тягаря, якого сама не могла назвати. Ельза справді виявилася надзвичайно спокійним створінням – вона любила довго купатися, смоктала груди, спала, сміялася навіть уві сні, але мені довелося дуже багато уваги приділяти Деде, яка ненавиділа сестру, прокидалася вранці зі схвильованим виглядом і розповідала, що врятувала її то від вогню, то від води, то від вовка, а ще вдавала, що вона теж немовля, просила посмоктати мої груди, імітувала дитяче квиління. Вона фактично не могла змиритися з тим, чим вона була – майже чотирирічною дівчинкою з дуже розвиненою мовою і цілком самостійною в основних функціях. Я постаралася виявляти до неї багато любові, хвалити її розум і вправність, переконати, що мені потрібна її допомога у всьому: у закупах, у куховарстві, у пильнуванні за тим, щоб сестра не наробила шкоди.

Мене страшенно лякала можливість завагітніти знову, тому я почала приймати протизаплідні пігулки. Я потовстіла, почувалася роздутою, але відмовитися від пігулок не наважилась: ще одна вагітність наганяла на мене жах. Зрештою, тіло не було вже таке важливе для мене, як колись. Я подумала, що дві доньки є достатньо промовистим свідченням того, що я вже не молода, що очевидні сліди втоми – їх треба помити, одягти, роздягти, наварити їсти, взяти візок, піти з ними на закупи, одну береш на руки, а другу за руку або обох на руки, витираєш одній шмарклі, другій рота, і таке щодня – свідчать про мою зрілість як жінки, що уподібнення до мам з нашого району не вирок, а порядок речей. «Добре й так», – казала я собі.

П’єтро, який після довгого опору погодився на пігулки, стурбовано оглядав мене: «Ти гладшаєш», «Що це за плями на шкірі?» Він боявся, що хтось із нас – дівчатка, я чи він сам – захворіє, але лікарів не любив. Я намагалася заспокоїти його. Останнім часом він дуже схуд, під очима постійні мішки, а у волоссі вже з’явилася сивина; скаржився на болі то в коліні, то в правому стегні, то в плечі, але до лікаря йти не хотів. Я примусила його, пішла з ним разом з доньками, одначе він виявився цілком здоровим, хіба що варто було б трохи поприймати заспокійливе. На кілька годин це викликало в нього ейфорію, і всі симптоми зникли. Але невдовзі, попри заспокійливі ліки, його самопочуття знову погіршилось. Якось Деде заважала йому дивитися по телевізору новини – то було невдовзі після перевороту в Чилі – і він щосили ляснув її рукою по задку. А коли я почала приймати протизаплідні пігулки, у нього з’явилася манія займатися сексом ще частіше, ніж раніше, але тільки вранці або пополудні, тому що, казав він, вечірній оргазм геть відганяє від нього сон і примушує працювати протягом більшої частини ночі, і це спричиняє в нього хронічну втому, яка і є причиною всіх його нездужань.

То були безглузді балачки, адже працювати вночі завжди було для нього звичкою і потребою. Але я говорила: «Гаразд, не робитимемо цього ввечері». Я погоджувалася на все. Звісно, іноді мене це доводило до відчаю. Від нього важко було домогтися навіть невеликої допомоги – купити продукти, коли він мав трохи часу, помити посуд після вечері. Якось увечері я втратила терпець: нічого жахливого я йому не сказала, просто підвищила голос. І відкрила важливу річ: досить мені було крикнути, як його впертість раптом зникала і він робив, як я казала. Якщо застосувати до нього певну жорсткість, можна було прогнати навіть ті його уявні болі, навіть невротичне прагнення весь час займатися сексом. Але робити це мені не подобалося. Коли я так поводилася, мені ставало його шкода і здавалось, ніби у нього від цього стається якийсь болісний струс мозку. Та й результати не були тривкими. Він підкорявся мені, погоджувався з усім, урочисто брав на себе обов’язки, але потім, зрештою, стомлювався, забував про домовленості і знов починав займатися тільки собою. Урешті я переставала тиснути, намагалась викликати в нього усмішку, цілувала його. Яка мені користь з кількох погано помитих тарілок? Хіба що надуте обличчя і певна його неуважність, яка означала: я тут час марную, а скільки в мене роботи. Краще дати йому спокій, і я раділа, коли була змога уникнути напруги.

Щоб не нервувати його, я навчилася також не висловлювати своєї думки. Зрештою, його, схоже, вона не цікавила. Якщо він розводився, скажімо, про заходи уряду в ситуації нафтової кризи або ж схвалював зближення комуністичної партії та християнської демократії, то волів, щоб я була лише згідливою слухачкою. А якщо я висловлювала незгоду, він ставав неуважним або ж заявляв тоном, яким, очевидно, говорив зі студентами: «Ти так нічого й не навчилася, тобі невідома цінність демократії, держави, законів, балансу інтересів, рівноваги між державами – тобі потрібен тільки апокаліпсис». Я була його дружиною, дружиною освіченою, і він сподівався, що я уважно слухатиму, коли він говорить про політику, про свої дослідження, про нову книжку, над якою він натужно працював. Але увага моя має бути виключно прихильна, ніяких думок чути він не хотів, особливо якщо вони викликали сумніви щодо його правоти. Він немов розмірковував уголос, лише щоб упорядкувати власні думки. А все ж мати його була жінкою зовсім іншого типу. Та й сестра теж. Але він вочевидь не хотів, щоб я була така, як вони. Під час цього періоду слабкості я зрозуміла з деяких недомовок, що йому був не до смаку не тільки успіх моєї першої книжки, а й сам факт її публікації. Щодо другої книжки, він так і не спитав мене, що сталося з машинописом і що я планую далі. Я більше не згадувала про писання, і йому, схоже, то було мов гора з пліч.

Те, що з кожним днем П’єтро виявлявся гіршим, ніж я думала, не спонукало мене знов шукати інших чоловіків. Іноді я зустрічала інженера Маріо, але невдовзі зрозуміла, що прагнення спокушати й зазнавати спокус зникло, ба навіть той колишній мій неспокій став здаватися дещо сміховинним епізодом життя – добре, що він минувся. Дещо ослабло також моє колишнє нетерпляче бажання кудись ходити, брати участь у громадському житті міста. Якщо я вирішувала сходити на якусь дискусію чи маніфестацію, то завжди брала зі собою дівчаток. Сумки, набиті дитячими речами, як і обережні зауваги присутніх, мовляв, тут може бути небезпечно, чи варто брати зі собою малих дітей, сповнювали мене гордістю.

Гуляти я ходила щодня, незалежно від погоди, щоб дати змогу донькам бути на сонці і повітрі. Завжди брала зі собою якусь книжку. Звичка читати в будь-яких умовах не зникала, хоча прагнення через книжки сформувати собі картину світу якось розвіялося. Зазвичай я якийсь час прогулювалась, а потім сідала на лавку неподалік від дому. Гортала складні монографії, читала газету, гукала: «Деде, не ходи далеко, не відходь від мами». Такою я була і мусила з цим змиритися. Як би не повернуло її життя, Ліла була іншою.

77

У той період Маріароза приїхала якось до Флоренції на презентацію книжки про іконографію «Вагітної мадонни», яку видала її університетська колега. П’єтро присягався, що обов’язково буде, але в останню мить знайшов привід не прийти і зашився кудись. Моя зовиця приїхала автівкою, цього разу сама, дещо стомлена, але, як завжди, приязна і з купою подарунків для Деде та Ельзи. Жодного разу не згадала про мій невдалий роман, хоч Аделе, звісно, усе розповіла. З властивим їй ентузіазмом вона, не вмовкаючи, розповідала про свої поїздки, про книжки. З невичерпною енергією слідкувала за новинами на всій планеті. Говорила щось одне, потім їй набридало і вона бралася стверджувати щось інше, хоч раніше – чи то через неуважність, чи через недалекоглядність – вона це заперечувала. Її виступ стосовно книжки колеги відразу викликав захоплення публіки, серед якої були переважно історики мистецтва. І вечір минув би звичним чином, не сходячи з академічних рейок, якби в певний момент вона не зробила різкий поворот і не почала кидати фрази, що межували з вульгарністю: дітей не слід народжувати для батька, а тим паче для Бога Отця, дітей слід народжувати для них самих; настав час проводити дослідження з жіночого погляду, а не з чоловічого; за намаганням встановити дисципліну завжди стоїть пеніс, і коли він почувається безсилим, то бере в руки арматуру, використовує поліцію, в’язниці, військо, концтабори; і коли не підкоряєшся, а навпаки, намагаєшся зрушити чинний порядок, починається різанина. Незадоволений гамір, вигуки схвалення – і врешті навколо неї зібрався тісний гурт жінок. Радісним жестом вона покликала мене підійти, гордо показала своїм флорентійським подругам Деде та Ельзу, дуже гарно відгукнулася про мене. Хтось із них згадав мою книжку, але я відразу ж перевела тему, ніби написала її не я. Вечір був чудовий, а на додачу барвиста зграйка дівчат і зрілих жінок вирішила раз на тиждень зустрічатися вдома в однієї з них, щоб розмовляти – так вони сказали мені – про нас.

Провокативні фрази Маріарози і запрошення її подруг спонукали мене витягти з-під стосу книжок кілька брошурок, які мені колись подарувала Аделе. Я поклала їх у торбинку й читала надворі, під сірим небом останніх днів зими. Спочатку, зацікавлена назвою, я прочитала твір «Плюємо на Гегеля». Поки я читала, Ельза спала у візочку, а Деде, у пальтечку, вовняній шапочці і шалику, тихо бесідувала зі своєю лялькою. Мене вразило кожне речення, кожне слово, а насамперед нахабна свобода думки. Чимало фраз я підкреслила, наставила знаків оклику і вертикальних рисок. Плюнути на Гегеля. Плюнути на всю культуру чоловіків, плюнути на Маркса, Енгельса і Леніна. І на історичний матеріалізм. І на Фройда. І на психоаналіз з його заздрістю до пеніса. На шлюб і на сім’ю. І на нацизм, на сталінізм, на тероризм. І на війну. І на класову боротьбу. І на диктатуру пролетаріату. І на соціалізм. На комунізм теж. На пастку рівності. На всі виявлення патріархальної культури. І на всі її організаційні форми. Чинити опір марнуванню жіночого інтелекту. Звільнитися від культури. Протистояти суспільній думці починаючи з материнства, не народжувати дітей для когось. Позбутися діалектики раба і пана. Вирвати зі свідомості переконання про власну неповноцінність. Повернути собі себе саму. Не шукати протиставлень. Перейти на іншу площину мислення заради своєї відмінності. Університетська освіта не визволяє жінок, а лише вдосконалює їхнє гноблення. Геть розсудливість. Тоді як чоловіки завойовують космос, справжнє життя жінок на цій планеті ще має початися. Жінка – інший бік лиця землі. Жінка – Непередбачений Суб’єкт. Звільнитися від гніту, тут, зараз, у цьому нашому сьогоденні. Авторку цих сторінок звали Карла Лонці. «Як може жінка, – думала я, – так мислити?» Я стільки гибіла над книжками, але лиш підпадала під їхній вплив, я ніколи по-справжньому не використовувала їх для себе, ніколи не використовувала як зброю проти них самих. Ось як можна мислити. Ось як можна виступати проти загальноприйнятих думок. А я – попри вкладені в це зусилля – мислити так і не навчилась. Навіть Маріароза мислити не вміє: вона просто прочитала багато книжок, а тепер вправно жонглює знаннями, справляючи враження на публіку. Усього лише. А от Ліла вміє. Це в її природі. Якби вона вчилася, то теж могла б так міркувати.

Ідея ця мене не полишала. Так чи інакше Ліла стала причетною до всього, що я читала в той час. Я натрапила на жіночий взірець мислення, який, зваживши на відповідні відмінності, викликав у мене те саме захоплення, те саме бажання підпорядкуватись, яке я відчувала щодо неї. Ба більше – читаючи, я завжди думала про неї, про епізоди з її життя, про те, з чим вона погодилася б, а що б заперечила. Згодом, під упливом цих брошур, я стала часто відвідувати посиденьки подруг Маріарози, що було нелегко, бо Деде весь час смикала мене – «коли ми вже підемо?» – а Ельза раз у раз радісно скрикувала. Але не лише діти завдавали мені клопоту. Насправді в тому гуртку я зустріла лише подібних до себе жінок, які нічим допомогти мені не могли. Я нудилася, коли обговорення зводилося до погано сформульованого підсумку того, що я вже й так знала. Також мені здавалося, що я достатньо добре знаю, що значить народитися жінкою, мене не приваблювали зусилля, спрямовані на самоусвідомлення. Крім того, я не мала жодного наміру говорити публічно про свої стосунки з П’єтро і чоловіками загалом, аби лиш засвідчити, якими є чоловіки незалежно від походження і віку. І ніхто краще від мене не знав, що означає маскулінізувати мислення, щоб добре влитися в чоловічу культуру, – я це робила і в минулому, і тепер. До того ж мені цілковито чужі були всі ці напружені стосунки між членкинями гуртка, вибухи ревнощів, авторитарний тон одних і несміливе мекання інших, боротьба за владу, інтелектуальні претензії, що закінчувалися розпачливими риданнями. Але було в цьому і щось нове, що, звісно, теж стосувалося Ліли. Мене приваблювала гранична, аж до огиди, відвертість висловлювань і дискусій. Мені не до вподоби була поблажливість, яка слугувала лиш приводом для пліток, це я аж надто добре знала ще з дитинства. Натомість мене приваблювала потреба справжності, якої я сама не відчувала ніколи і яка, мабуть, не відповідала моїй натурі. Серед тих жінок я й словом не обмовилася про цю потребу. Але відчувала, що мені треба зробити щось подібне з Лілою, так само неухильно дослідити наші непрості стосунки, висловити одна одній геть усе, що ми раніше замовчували, почавши, можливо, від того її дивного плачу через мою невдалу книжку.

Потреба ця була така сильна, що я навіть надумала поїхати з дітьми до Неаполя на якийсь час, чи запросити її з Дженнаро до себе, чи розпочати листування. Якось я заговорила з нею про це телефоном, але невдало. Я розповіла їй про книжки з жіночого питання, що я читала, про гурток, який відвідувала. Спочатку вона слухала мене, але назви типу «Жінка кліторальна і жінка вагінальна» розсмішили її, і вона заговорила вульгарно: «Якого хріна ти плетеш, Лену, яка там, курва, насолода, яке задоволення, ніби мало інших проблем, ти геть здуріла». Вона хотіла довести мені, що їй бракує знань, щоб долучитися до обговорення тем, які мене цікавлять. А в кінці у її тоні взагалі залунала погорда: «Працюй, роби те, що маєш робити, і не марнуй часу». Вона розсердилася. «Мабуть, невдалий момент, – подумала я, – спробую ще раз пізніше». Але пізніше я не знайшла ні часу, ні відваги, щоб спробувати ще раз. Урешті я дійшла висновку, що насамперед мушу зрозуміти, хто я така. Дослідити жіночу природу. Я трохи переборщила, намагаючись набути чоловічих вмінь. Вважала, що мушу все знати і всім цікавитися. Хіба мене обходила насправді політика чи боротьба? Я просто хотіла справити враження на чоловіків, бути на висоті. На висоті чого? На висоті їхнього мислення, украй нераціонального. Даремними були такі наполегливі зусилля засвоювати модний жаргон. Мене сформувала моя освіта, вона виліпила мій інтелект, дала мені голос. Скільки таємних угод сама з собою я уклала, аби лиш досягти успіху! А тепер, після всіх цих трудів, куди мені всі ці знання подіти? Ба більше, близькість сильної постаті Ліли змусила мене уявляти себе невідомо ким. Я відчувала себе невідривною від неї, а коли віддалялася, почувалася скаліченою. Без Ліли мені не думалася жодна думка. Без її підтримки – жодної думки, на яку я могла покластися. Жодного образу. Мушу прийняти себе такою, яка я є без неї. У цьому вся суть. Змиритися, що я людина пересічна. Що я могла зробити? Знов пробувати писати. Але мене до цього не тягло, це було немов виконання якогось завдання. Значить, писати не варто. Знайти собі якусь роботу. Або жити як велика панія, за словами моєї матері. Замкнутись у сім’ї. Або ж послати до дідька все. Дім. Дітей. Чоловіка.

78

Мої стосунки з Маріарозою зміцніли. Я часто їй телефонувала, але коли П’єтро це помітив, то почав говорити про сестру з дедалі більшою зневагою. Вона легковажна і порожня, небезпечна для себе та інших, вона жорстоко мучила його в дитинстві та юності, вона – найбільше джерело клопотів для батьків. Якось увечері, коли я говорила по телефону зі своєю зовицею, він вийшов зі своєї кімнати весь розкошланий, зі слідами втоми на обличчі. Покрутився на кухні, перекусив, пожартував з Деде і взявся підслуховувати нашу розмову. Тоді ні сіло ні впало загорлав: «Та дурепа в курсі, що час вечеряти?» Я вибачилася перед Маріарозою і поклала слухавку. «Усе готове, – сказала я, – зараз будемо їсти, нема потреби так верещати». Він пробурмотів, що витрачати гроші на міжміські розмови, щоб вислуховувати маячню його сестри, здається йому безглуздям. Не відповідаючи, я накрила на стіл. Він помітив, що я роздратована, і стурбовано промовив: «Я не на тебе серджуся, а на Маріарозу». Але відтоді він почав гортати книжки, які я читала, іронізуючи над підкресленими фразами. Він казав: «Не дай собі очі замилити, усе це дурня». І намагався довести, що логіка цих феміністичних маніфестів і брошурок геть кульгава.