Історія втечі та повернення - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Ферранте (ч. 9)

І через це одного вечора ми врешті-решт посварились. Я, мабуть, перебрала міру, коли наприкінці сказала йому: «Ти вважаєш себе бозна-ким, але всім, чим ти є, ти завдячуєш своєму батькові та матері, як і Маріароза». Він зреагував неочікувано – вліпив мені ляпаса, причому в присутності Деде.

Я витримала це добре, краще, ніж він, – за життя я дістала не одного ляпаса, а П’єтро досі ляпасів ніколи нікому не давав, та й, напевно, не отримував. Я побачила на його обличчі огиду до свого вчинку, тоді він глянув на доньку й вийшов з помешкання. Я діждала, поки все в мені перекипить. Не пішла спати, чекала на нього, а коли він не вертався, почала хвилюватися, не знаючи, що робити. У нього нервовий зрив, може, він замало відпочиває? Чи це проявилася його правдива натура, похована під тисячами книжок і добрим вихованням? Я ще раз усвідомила, як мало я знаю про нього і не можу передбачити його вчинків – може, він кинувся в річку, а може, лежить десь п’яний чи поїхав у Геную шукати потіхи й заспокоєння в обіймах матері. Ну годі вже, я була налякана. Я відчула, як усе те, що я читала, все те, що я знала, залишається за бортом мого приватного життя. Я мала двох дітей і не хотіла робити надто поспішних висновків.

П’єтро повернувся десь близько п’ятої ранку, і, побачивши його живим і здоровим, я відчула таку полегкість, що обійняла й поцілувала. Він пробурмотів: «Ти мене не кохаєш, ніколи не кохала». І додав: «У будь-якому разі я на тебе не заслуговую».

Насправді П’єтро не міг змиритися з безладом, який панував тепер на всіх рівнях його життя. Він мріяв про розмірене життя за наперед встановленою схемою: проводити дослідження, викладати, гратися з доньками, кохатися, щодня робити свій скромний внесок у те, щоб демократичним чином розплутати клубок політичного життя Італії. А натомість його виснажували конфлікти на кафедрі, колеги недооцінювали його працю, яку дедалі більше цінували за кордоном, з усіх боків він відчував зневагу й небезпеку, у нього складалося враження, що через мій неспокійний дух (який там неспокійний дух, я була жінкою нудною й нецікавою) навіть мир у нашій родині весь час був під загрозою. Якось пополудні Ельза гралася собі, я слідкувала, щоб Деде читала, а П’єтро зачинився в себе в кабінеті. Усе в домі було спокійно. «Він, – нервово думала я, – прагне зачинитися у своїй фортеці і працювати над книжкою, я дбаю про господарство, а дівчатка щасливо ростуть». Тоді задеренчав дзвінок, я побігла відчинити і, на свій подив, побачила перед собою Пасквале з Надею.

Вони тримали в руках великі військові наплічники, він мав капелюха на густій кучмі кучерявого волосся, яке переходило у таку ж густу й кучеряву бороду, вона здавалася змарнілою і втомленою, а величезні очі робили її схожою на злякану маленьку дівчинку, яка вдає, ніби нічого не боїться. Адресу вони дістали від Кармен, яка, своєю чергою, взяла її в моєї матері. Вони обоє поводилися приязно, я теж, немов між нами ніколи не було ніяких сутичок чи розбіжностей. Вони окупували весь дім, порозкидавши всюди свої речі. Пасквале говорив багато й голосно, майже завжди діалектом. Спочатку їхній візит здався мені приємним різноманіттям посеред сірої буденності. Але швидко я помітила, що П’єтро вони не подобаються. Його роздратувало те, що вони не зателефонували, перш ніж прийти, що обоє поводилися занадто розкуто. Надя зняла туфлі й простяглася на дивані. Пасквале, так і не скинувши капелюха, брав у руки все підряд, гортав книжки, не спитавши дозволу, взяв з холодильника пива для себе й Наді, випив його душком і відригнув, викликавши сміх у Деде. Вони сказали, що вирішили влаштувати собі подорож, просто подорож, без конкретної цілі. Коли вони вирушили з Неаполя? Нічого конкретного вони не відповіли. Коли збираються вертатися? Теж нічого конкретного. «А твоя робота?» – спитала я у Пасквале. Він засміявся: «Годі, я вже й так забагато працював, тепер пора відпочити». І показав П’єтро свої руки, потім попросив показати йому свої, потер долоню об його і сказав: «Відчуваєш різницю?» Відтак схопив примірник газети «Лотта Контінуа» і провів правицею по першій сторінці, хизуючись звуком шкарубкої шкіри по папері – це його звеселило, немов він вигадав нову гру. Тоді мало не погрозливим тоном додав: «Без цих шерехатих рук не було б ні цього стільця, ні будинку, ні автомобіля – нічого. Не було б навіть тебе; якби ми, робітники, припинили працювати, все б зупинилося, небо впало б на землю, а земля підскочила б до неба, рослини заполонили б міста, Арно розлився б і затопив ваші чудові домівки, і лиш той, хто завжди працював, зумів би вижити, а вас обох разом з вашими книжками пожерли б собаки».

Була то промова в стилі Пасквале, екзальтована і щира, яку П’єтро вислухав мовчки. Як, зрештою, і Надя – поки її друг промовляв, вона лежала на дивані й серйозно вдивлялася у стелю. Вона мало брала участь у розмові між чоловіками, та й зі мною не говорила. Але, коли я подалася до кухні приготувати каву, пішла за мною. Помітивши, що Ельза не відходить від мене, серйозно сказала:

– Вона дуже тебе любить.

– Вона ще мала.

– Маєш на увазі, коли вона виросте, то більше тебе не любитиме?

– Ні, сподіваюсь, що вона мене любитиме, навіть коли виросте.

– Моя мати дуже часто говорила про тебе. Ти була всього лиш її ученицею, але здавалося, що вона сприймала тебе як доньку більше, ніж мене.

– Справді?

– Через це я ненавиділа тебе, і ще тому, що ти забрала в мене Ніно.

– Він покинув тебе не через мене.

– Яка різниця, тепер я вже навіть не пам’ятаю, який він із себе.

– У юності я хотіла бути такою, як ти.

– Навіщо? Гадаєш, що мати все від народження – це така вже чудова річ?

– Ну, принаймні не мусиш стільки працювати.

– Помиляєшся, річ у тім, що коли у тебе все вже є, ти не маєш жодної причини робити якісь зусилля. Тільки відчуваєш провину за те, що маєш і чого не заслужила.

– Це краще, ніж відчувати провину за свої невдачі.

– Це сказала твоя подруга Ліна?

– Зовсім ні.

Надя раптом агресивно смикнула головою, а на її лиці проступив злостивий вираз, якого я геть не сподівалася. Вона сказала:

– Вона більше мені подобається, ніж ти. Ви обидві засранки, яких ніщо не змінить, типові покидьки з люмпен-пролетаріату. Але ти вдаєш приємну, а Ліна ні.

Вона вийшла з кухні, а я аж оніміла. Я почула, як вона гукнула Пасквале: «Я піду в душ, і тобі теж варто було б сполоснутися». Вони зачинилися у ванній. Ми чули, як вони сміялися, вона час від часу зойкала, і це – я бачила – дуже схвилювало Деде. З ванної вони вийшли напівголі, з мокрим волоссям, дуже веселі. Вони й далі жартували між собою, немов нас тут не було. П’єтро спробував втрутитися запитаннями на кшталт: «Відколи ви разом?» Надя холодно відповіла: «Ми не разом, це ви разом, якщо що». Занудним тоном, який він вживав з безнадійно поверховими, на його думку, людьми, він спитав: «Що це має значити?» «Тобі цього не зрозуміти», – відповіла Надя. Чоловік мій заперечив: «Коли хтось чогось не розуміє, варто йому пояснити». Тут зі сміхом втрутився Пасквале: «Тут нема чого пояснювати, професоре, просто ти мертвий, хоч цього не знаєш, тут усе мертве, мертве ваше життя, ваші слова, ваше переконання, що ви найрозумніші, що ви демократи з лівими поглядами. Як можна пояснити щось мертвому?»

У повітрі зависла напруга. Я не сказала нічого, ніяк не могла оговтатися від Надиних образ, без жодного приводу, просто так, у мене вдома. Врешті вони пішли собі, так само несподівано, як і прийшли. Забрали свої речі й зникли. Тільки на порозі Пасквале несподівано сумним тоном сказав:

– Бувай, синьйоро Айрота.

Синьйора Айрота. Невже навіть мій друг з нашого району засуджує мене? Невже він мав на увазі, що для нього я більше не була Лену, Еленою, Еленою Ґреко? Для нього і для кого ще? Для мене теж? Хіба я сама тепер майже завжди не називала себе прізвищем свого чоловіка, коли моє власне прізвище вже втратило той ореол, якого воно набуло раніше? Я привела до ладу помешкання, особливо ванну кімнату, в якій вони залишили страшний безлад. П’єтро сказав: «Не хочу більше бачити цих двох у мене вдома. Той, хто так говорить про інтелектуальну працю, – фашист, хоч сам цього не знає». А щодо неї, то він добре знає таких дівуль, у голові в неї порожньо.

Немов підтверджуючи думки П’єтро, хаос починав набирати конкретних форм, зачіпаючи близьких мені людей. Від Маріарози я дізналася, що в Мілані на Франко напали фашисти, він у поганому стані, втратив одне око. Я вирушила відразу, взявши зі собою Деде і малу Ельзу. Я їхала потягом, граючись з доньками і годуючи їх, але на мене наводила сум та інша я – убога й неосвічена подруга заможного заполітизованого студента Франко Марі, яка загубилася десь і тепер знову звідкись виринула. Скільки ще таких «я» існувало?

На вокзалі мене зустріла зовиця, бліда й стривожена. Завезла нас до себе, в помешканні тепер не було нікого і панував ще більший безлад, ніж коли я там ночувала після сходин в університеті. Поки Деде бавилася, а Ельза спала, вона розповіла мені більше, ніж раніше по телефону. Це сталося п’ять днів до того. Франко виступав на маніфестації «Робітничого авангарду», у вщерть заповненому людьми маленькому театрі. Після закінчення маніфестації він пішов звідти пішки разом з Сильвією, яка тепер жила з редактором газети «Іль Джорно» в гарному помешканні неподалік від театру – він мав там ночувати, а наступного дня вирушав до П’яченци. Вони вже дійшли до під’їзду, Сильвія саме вийняла з сумочки ключі, коли під’їхав білий фургон, з якого вистрибнули фашисти. Його відгамселили до безтями, Сильвію побили і зґвалтували.

Ми випили багато вина, а тоді Маріароза витягла наркотик – так вона висловилась, часом вона вживала це слово в множині. Цього разу я вирішила спробувати, але тільки тому, що мені хотілося хоч чогось приємного, щоб за це вхопитися, а вино не допомогло. Після кількох дедалі сердитіших фраз моя зовиця замовкла і вибухнула плачем. У мене не знайшлося жодного слова, щоб потішити її. Я відчувала її сльози, мені здавалося, що вони шелестять, скочуючись їй з очей по щоках. Раптом вона зникла, я більше не бачила кімнати, усе почорніло. Я зомліла.

Отямившись, я стала ніяково виправдовуватися, мовляв, то все через утому. Уночі я спала погано: тіло обважніло від натуги, а слова з книжок і часописів аж сочилися тривогою, немов раптом літери абетки перестали пасувати одна до одної. Я не відпускала від себе доньок, немов це вони повинні втішати і захищати мене.

Наступного дня я залишила Деде та Ельзу на зовицю і пішла в лікарню. Франко лежав у палаті з зеленкуватими стінами, де стояв важкий запах несвіжого повітря, сечі та ліків. Він немов став меншим на зріст і роздувся. Досі в моїй пам’яті зринають білі бинти і сизий колір частини його обличчя та шиї. Він не був мені радий, здавалося, що він соромиться цього свого стану. Говорила я, розповідала про доньок. Через кілька хвилин він пробурмотів: «Іди геть, не хочу, щоб ти була тут». Я все ж воліла залишитися, але він роздратовано шепнув: «Я сам не свій, іди геть». Стан його був тяжкий, від товаришів я дізналася, що його, мабуть, ще раз оперуватимуть. Коли я повернулася з лікарні, Маріароза помітила, що я глибоко схвильована. Вона допомогла вкласти дітей, і тільки-но Деде заснула, звеліла мені теж іти спати. Але наступного дня вона попросила піти з нею до Сильвії. Я спробувала ухилитися – уже те, що я відвідала Франко й дізналася, що не тільки не можу допомогти йому, а й моя присутність шкодить, було достатньо нестерпним. Я сказала, що волію пам’ятати її такою, якою бачила на сходинах в університеті. «Ні, – наполягала Маріароза, – вона хоче, щоб ми побачили її такою, яка вона є тепер, це для неї важливо». І ми пішли.

Нам відчинила доглянута синьйора з дуже світлим волоссям, яке хвилями спадало їй на плечі. То була мати Сильвії, з нею був Мірко, теж білявий, він мав уже років п’ять чи шість, і Деде, як завше сердито й владно, відразу втягнула його в ігри з Тесом, своєю старою лялькою, яку вона тягала із собою всюди. Сильвія спала, але раніше сказала матері, щоб та її розбудила, коли ми прийдемо. Ми довго чекали, поки вона з’явиться. Вона була густо нафарбована, одягнена в гарну довгу зелену сукню. Мене вразили не так синці, порізи і непевний крок – після повернення зі шлюбної подорожі Ліла була у ще гіршому стані – як її погляд зовсім без виразу. Очі її були порожні, що дуже контрастувало з нестримною балаканиною та смішком – вона почала розповідати мені, лише мені, бо я ще цього не знала, що зробили з нею фашисти. Вона немов повторювала напам’ять якийсь жорстокий дитячий віршик, саме такої форми набрав тепер той жах, який вона пережила, і саме так вона розповідала його всім, хто приходив до неї. Кілька разів мати намагалась її перервати, але вона відмахувалась від неї нетерплячим жестом, підносила голос, виштовхувала з себе лайку і наперед смакувала дуже близьку і дуже жорстоку помсту. Я вибухнула слізьми, і вона різко замовкла. А тимчасом прийшли інші люди, зокрема друзі сім’ї та її приятельки. Сильвія почала все спочатку, а я поспіхом сховалася в кутку, притискаючи до себе Ельзу і вкриваючи її легенькими поцілунками. Тим часом мені згадувались деталі того, що Стефано зробив з Лілою, деталі, які я уявляла собі, поки Сильвія говорила, і мені здалося, що слова обох цих історій виливаються у тваринний крик жаху.

Якоїсь миті я пішла шукати Деде. Я знайшла її в коридорі, разом з Мірко та лялькою. Вони бавилися у дочки-матері з їхньою дитиною, але сцена, яку вони розігрували, не була мирною: то була сварка. Я зупинилася. Деде повчала Мірко: «Тобі треба дати мені ляпаса, зрозуміло?» Нове життя, граючись, повторювало старе, ми всього лиш вервечка тіней, які вічно виходять на сцену з тим самим тягарем любові, ненависті, бажань і насильства. Я уважно придивилась до Деде, вона здалася мені схожою на П’єтро. А Мірко був викапаний Ніно.

Невдовзі після того хвиля підпільної війни, яка виринала час від часу в новинах газет і телебачення – плани державного перевороту, поліційні репресії, озброєні банди, перестрілки, поранені та загиблі, вибухи і масові вбивства у великих та малих містах – насунула на мене знову. Зателефонувала Кармен, дуже стурбована, вона вже кілька тижнів не чула нічого від Пасквале.

– Він часом не був у тебе?

– Так, але щонайменше два місяці тому.

– А-а. Він попросив у мене твій номер телефону і адресу, хотів спитати якоїсь поради, він щось у тебе питав?

– Поради про що?

– Не знаю.

– Порад він у мене не питав.

– А що казав?

– Нічого, у нього все було гаразд, він був веселий.

Кармен розпитувала повсюди, питала і в Ліли та Енцо, розпитувала серед колективу з вулиці Трибуналі. Врешті навіть подзвонила до Наді додому, але її мати не схотіла говорити, а Армандо сказав лиш, що вона перебралася в інше місце і не залишила адреси.

– Вони, мабуть, оселилися десь разом.

– Пасквале з отією дівулею? Не залишивши ні адреси, ні телефону?

Ми довго над цим розмірковували. Я сказала, що Надя порвала зі своєю родиною саме через зв’язок з Пасквале, хто його знає, може, вони виїхали разом до Німеччини, Англії чи Франції. Але Кармен це не переконало. «Пасквале люблячий брат, – сказала вона, – він ніколи б не зник отак». Натомість у неї було паскудне передчуття: сутички в нашому районі ставалися вже щоденно, усі комуністи мусили добре стерегтися, фашисти погрожували навіть їй з чоловіком. А Пасквале звинувачували у тому, що він підпалив їхній осередок і супермаркет, що належав родині Солар. Я нічого про це не знала, мене це здивувало: невже це справді діялося в нашому районі, невже фашисти справді приписували це Пасквале? Авжеж, він був серед перших у їхньому списку, вони вважали, що його треба позбутися. Кармен припустила, що, можливо, Джино звелів його вбити.

– Ти заявила в поліцію?

– Так.

– І що тобі сказали?

– Мало мене не заарештували, вони ще більші фашисти, ніж самі фашисти.

Я зателефонувала викладачці Ґальяні. Вона іронічно спитала: «Що з тобою, не бачу ані твоїх книжок у книгарні, ані статей у газетах, ти що, вийшла на пенсію?» Я відповіла, що в мене двоє дітей і поки що мушу дбати про них, а тоді спитала про Надю. Тон її став непривітним. «Надя доросла, пішла собі жити окремо». «Куди?» – спитала я. «Це мене не обходить», – відповіла вона і, заки ще я встигла попросити у неї номер телефону її сина, поклала слухавку, не попрощавшись.

Мені знадобилося чимало часу, щоб знайти номер телефону Армандо, і ще більше, щоб застати його вдома. Коли він врешті відповів, то, схоже, був радий чути мене і аж занадто готовий до звірянь. Він багато працював у лікарні, його подружньому життю настав кінець, дружина пішла від нього й забрала дитину, він почувався самотнім і розбитим. Але, коли мова зайшла про сестру, йому мов заціпило. Він тихо сказав:

– Я не підтримую з нею ніяких стосунків. Ми з нею розходимося у політичних поглядах, розходимося у всьому. Відколи вона злигалася з Пасквале, з нею неможливо говорити.

Я спитала:

– Вони що, живуть разом?

– Можна й так сказати, – відрубав він. І, немов тема ця була для нього занадто легковажною, він став різко висловлюватися про політичне становище, говорив про кровопролиття у Бреші, про хазяїв, які фінансують партії, а коли ситуація погіршується, підгодовують фашистів.

Я знов подзвонила Кармен, щоб заспокоїти її. Сказала, що Надя порвала з сім’єю, щоб бути з Пасквале, а Пасквале пішов за нею, мов слухняний песик.

– Ти так вважаєш? – спитала Кармен.

– Нема сумніву, таке вже кохання.

Вона мені не повірила. Я наполягала на своєму, детальніше розповіла їй про той пополудень, який вони провели у мене вдома, і дещо перебільшено наголосила на тому, як вони кохають одне одного. Ми попрощалися. Але у середині червня Кармен знов зателефонувала мені, вона була у відчаї. Джино вбили серед білого дня перед аптекою, вистрелили йому просто в обличчя. Спочатку я подумала, що вона розповіла мені цю новину тому, що син аптекаря був товаришем нашої ранньої юності, і байдуже, фашист він чи ні, подія ця обов’язково мала мене вразити. Але причиною її дзвінка було не бажання поділитися зі мною жахом цієї насильницької смерті. У неї були карабінери, вони ретельно обшукали все їхнє помешкання, а також заправку. Вони шукали щось, що могло б привести їх до Пасквале, і вона була нажахана набагато більше, ніж тоді, коли вони прийшли заарештувати її батька за вбивство дона Акілле.

Кармен знемагала від тривоги, вона плакала, бо боялася, що повторяться давні переслідування. А я не могла прогнати з голови спогад про порожню площу, на яку виходила аптека, перед очима в мене стояла її обстанова, мені там завжди подобалося через запах льодяників та сиропів, через меблі з темного дерева, на яких вишикувались кольорові посудини, а найбільше мені подобались лагідні батьки Джино, які стояли, схилившись, за прилавком, немов виглядаючи з балкону. Вони напевно були там, коли звук пострілів примусив їх здригнутися, і, можливо, звідти вони широко розплющеними очима дивилися, як син падає на порозі, весь у крові. Мені захотілося поговорити з Лілою. Але їй до цього було геть байдуже, немов це просто якийсь пересічний епізод, сказала лише: «Буду здивована, якщо карабінери не наїдуть на Пасквале». Її голос відразу зачарував мене і переконав: вона заявила, що навіть якщо Пасквале вбив Джино – а про це й мови не може бути – вона все одно буде на його боці, і краще б карабінери розслідували всі ті огидні речі, які робив загиблий, а не чіплялися до нашого приятеля, муляра і комуніста. Відтак тоном, яким говорять про важливі речі, спитала мене, чи не могла б вона привезти до мене Дженнаро, щоб він побув тут, поки не почнеться школа. Дженнаро? Хіба я можу? З мене Деде та Ельза вже висотували останні соки. Я пробурмотіла:

– Чому це?

– Я мушу працювати.

– Я збираюся з дітьми на море.

– Візьми і його.

– Я їду у В’яреджо і буду там до кінця серпня. Хлопчик погано мене знає, проситиметься до тебе. Якщо ти поїдеш з нами, то гаразд, але сама я не дам ради.

– Ти ж присяглася, що подбаєш про нього.

– Так, але якщо ти захворієш.

– А звідки ти знаєш, що я не хвора?

– А ти хвора?

– Ні.

– А ти не можеш залишити його з матір’ю або зі Стефано?

Вона кілька секунд мовчала, а тоді безцеремонно спитала:

– То ти зробиш це для мене чи ні?

Я відразу здалася:

– Добре, привозь його.

– Енцо привезе.

Енцо приїхав у суботу ввечері на білосніжному «фіаті чінквеченто», який нещодавно придбав. Коли я побачила його з вікна, почула, як він сказав щось діалектом хлопчикові, який все ще сидів у машині, Неаполь і наш район відразу знов матеріалізувалися перед очима. Енцо зовсім не змінився – ті самі стримані жести, те саме міцне тіло. Я відчинила двері, Деде вчепилася мені в сукенку. Мені вистачило одного погляду на Дженнаро, щоб зрозуміти, що п’ять років тому Меліна про все правильно здогадалася: було цілком очевидно, що хлопчик, який мав зараз десять років, зовсім не схожий не лише на Ніно, а й на Лілу і є досконалою копією Стефано.

Це відкриття викликало в мене подвійне почуття, суміш розчарування із задоволенням. Я думала, що, врешті-решт, якщо хлопчик має так довго жити в нашому домі разом з моїми доньками, було б добре, якби то був син Ніно. Водночас думка, що Ніно не лишив Лілі нічого, не була мені неприємною.

Енцо хотів було відразу їхати назад, але П’єтро поставився до нього дуже приязно і переконав залишитись ночувати. Я пробувала залучити Дженнаро до гри з Деде, хоч між ними було майже шість років різниці. Вона була не проти, але він відмовився, рішуче хитнувши головою. Мене вразило, з якою увагою Енцо ставився до хлопця, який не був його сином, як добре він знав його звички, смаки й потреби. Він лагідно, але твердо наполіг – хоч Дженнаро і протестував, бо хотів спати, – щоб він сходив у туалет і почистив зуби перед тим, як лягати спати, а коли хлопчик заснув на місці від утоми, обережно переодягнув його у піжаму.

Поки я мила посуд і прибирала зі столу, П’єтро розважав гостя. Вони сиділи в кухні за столом, між ними не було нічого спільного. Спробували говорити про політику, але коли мій чоловік схвально висловився про поступове наближення комуністів до християнських демократів, Енцо відрубав, що якщо ця стратегія переможе, Берлінґуер зіграє на руку найбільшим ворогам робітничого класу. І, щоб уникнути сутички, вони припинили суперечку. Тоді П’єтро став приязно розпитувати його про роботу, а Енцо, очевидно, сприйняв цю цікавість за щиру, бо облишив своє звичне небагатослів’я і почав розповідати, сухо і трохи занадто вдаючись у подробиці. Недавно компанія «Ай-бі-ем» вирішила перевести його з Лілою на більше підприємство, фабрику поблизу Ноли, де працювало триста робітників і близько сорока службовців. Обіцяна зарплатня викликала в них запаморочення: триста п’ятдесят тисяч лір на місяць для нього, керівника обчислювального центру, і сто тисяч для неї, його помічниці. Вони, звісно, погодилися, але тепер усі ці гроші треба було відробляти, а роботи було непочатий край. «У нашому розпорядженні, – пояснював він, завжди відтоді вживаючи займенник “ми”, – “Система 3”, модель 10, на якій працюють двоє операторів і п’ять машиністок на перфокартах, що також здійснюють функцію контролерів. Ми повинні збирати і вводити в “Систему” велику кількість інформації, потрібної для того, щоб машина могла здійснювати різні операції, скажімо, вести бухгалтерські записи, нараховувати зарплатню та виписувати фактури, здійснювати облік на складі, управляти замовленнями, постачанням, виробництвом та відправкою товарів. Для цього ми використовуємо перфокарти, тобто картонні картки з отворами. Ці отвори – найголовніше з усього, на них зосереджені всі наші зусилля. Ось приклад, скільки праці потрібно, щоб запрограмувати таку просту операцію, як видача фактур. Усе починається з паперових накладних, на яких комірник вказує назву виробів і клієнта, якому вони були доправлені. Клієнт позначений певним кодом, його особисті дані теж мають код, у виробів теж свій код. Машиністки сідають за машинки, вставляють перфокарту і переводять номер накладної, код клієнта, код особистих даних, код виробу та його кількості в отвори у перфокартах. Уявіть собі, тисяча фактур для десяти виробів дають десять тисяч перфокарт з дірками, мов від голки, – ви розумієте, встигаєте за думкою?»

Так минув вечір. П’єтро іноді кивав на знак того, що розуміє, і навіть пробував щось запитати («Отвори щось означають, але чи означають щось ті частини перфокарт, де отворів немає?»). Я лише злегка усміхалася, миючи і витираючи посуд. Здавалось, Енцо тішився з можливості пояснити університетському професорові, який слухає його, наче дисциплінований студент, і своїй давній подрузі, яка скінчила університет і написала книжку, а тепер прибирає на кухні, щось таке, у чому вони анічогісінько не тямлять. Але насправді я швидко загубила нитку його міркувань. Оператор брав десять тисяч перфокарт і вставляв їх у сортувальну машину. Машина упорядковувала їх за кодом виробу. Тоді перфокарти вставляли у два зчитувачі, тобто машини, запрограмовані зчитувати отвори та не-отвори на перфокартах. І що? Тут я загубилася. Мене збентежили всі ці коди і величезні стоси перфокарт, отвори, які порівнювалися з іншими отворами, усе це сортування та зчитування отворів, операції з числами, друк імен, адрес, загальних сум. Мене збентежило слово, якого я ніколи раніше не чула, – «файл», що його Енцо іноді вимовляв як «філе», але чомусь у чоловічому роді і з наголосом на перший склад. Він вживав його весь час: філе такий-то, філе той-то. Мене збентежила Ліла, яка знала все про ці слова, про ці машини, про цю роботу, яку вона тепер виконувала на великому підприємстві біля Ноли, хоч на зарплатню, яку отримував її друг, вона могла б жити ще більш по-панському, ніж я. Мене збентежив Енцо, який з гордістю сказав: «Без неї я б нічого не зміг», – і таким чином виявив перед нами свою віддану любов. Було очевидно, що він любив нагадувати собі та іншим про надзвичайність своєї подруги, тоді як мій чоловік ніколи мене не хвалив, я була для нього всього лиш матір’ю його дітей; попри мою освіту він хотів бачити мене нездатною до самостійного мислення, він принижував мене, висміюючи те, що я читала, що мене цікавило, що я говорила, і, здавалося, погоджувався любити мене лише за умови, що він завжди зможе доводити мені мою нікчемність.

Врешті і я теж сіла за стіл, роздратована, бо жоден з них не здогадався сказати: дозволь, ми тобі допоможемо прибрати зі столу, усе поскладати, помити посуд, позамітати підлогу. «Фактура, – говорив Енцо, – це простий документ, хіба важко виписати її вручну? Неважко, якщо за день їх треба виписати з десяток. А якщо тисячу? Зчитувачі можуть зчитувати до двохсот перфокарт за хвилину, а отже, дві тисячі за десять хвилин і десять тисяч – за п’ятдесят. Швидкість машини – це величезна перевага, особливо коли вона може здійснювати складні операції, які зазвичай вимагають багато часу. Наша з Лілою робота в цьому і полягає: навчити “Систему” здійснювати складні операції. Фази розробки програм надзвичайно цікаві. Фази операцій трохи менш цікаві. Іноді перфокарти застрягають у сортувальних машинах і рвуться. А часто буває, що контейнер із щойно впорядкованими перфокартами вислизає з рук, і перфокарти розлітаються по підлозі. Але все одно це цікаво, дуже цікаво».

Я перервала його тільки для того, щоб нагадати про свою присутність:

– А він може помилитися?

– Він – це хто?

– Той обчислювач.

– Його не існує, Лену, він – це я. Якщо він помилиться, якщо все переплутає, це значить, що помилився я, усе переплутав я.

– А-а, – мовила я і прошепотіла: – Я втомилася.

П’єтро кивнув головою і, схоже, був готовий завершити посиденьки. Але тоді звернувся до Енцо:

– Це, звісно, прекрасно, але якщо все так, як ти кажеш, і ці машини займуть місце людей, тоді зникне чимало професій і чимало робочих місць – на фабриці «Фіат» зварюванням уже займаються роботи.

Енцо спершу погодився, тоді подумав трохи і врешті послався на єдину людину, яка була для нього авторитетом:

– Ліна каже, що це також добре – принизлива робота, яка отуплює, повинна зникнути.

Ліна, Ліна, Ліна. Я насмішкувато спитала: «Якщо Ліна все так добре вміє, чому тобі платять триста п’ятдесят тисяч, а їй – лише сто тисяч, чому керівник центру ти, а вона – лише твоя помічниця?» Енцо знову завагався, йому немов хотіло злетіти з язика якесь вагоме слово, але потім він передумав. Лише пробурмотів: «Чого ти хочеш від мене, треба скасувати приватну власність на засоби виробництва». Кілька секунд у кухні чулося тільки гудіння холодильника. П’єтро підвівся і сказав: «Ходімо спати».

Енцо хотів вирушити перед шостою, але вже о четвертій ранку я почула, як він ходить по своїй кімнаті, і встала, щоб зварити йому кави. Коли ми опинились наодинці в тиші помешкання, мова обчислювачів та літературна італійська, нав’язана повагою до П’єтро, зникла, і ми перейшли на діалект. Я спитала його про стосунки з Лілою. Він сказав, що все гаразд, хоч вона ніколи не знає спокою. То вона ламає голову над робочими проблемами, то свариться з матір’ю, батьком та братом, то, допомагаючи Дженнаро з домашніми завданнями, врешті почала допомагати і дітям Ріно та всій малечі, яка в них буває. Ліла не щадила себе, тому завжди була виснажена, і здавалось, що вона ось-ось звалиться з ніг від утоми, як це вже було. Я швидко зрозуміла, що ця дружна пара, яка працювала пліч-о-пліч і отримувала чудову зарплатню, існувала в досить складному контексті. Я ризикнула сказати:

– Можливо, вам треба якось краще впорядкувати своє життя – Ліні не можна перетруджуватись.

– Я повсякчас їй це говорю.

– Крім того, може, варто зайнятися розлученням – їй нема сенсу залишатись у шлюбі зі Стефано.

– Їй на це начхати.

– А Стефано?

– Він навіть не знає, що тепер вже можна розлучатися.

– А Ада?

– Аді аби лиш якось вижити. Колесо фортуни крутиться, хто був угорі, тепер внизу. Родина Карраччі тепер не має ламаного шеляга, а лиш борги у Солари, й Ада дбає тільки про те, щоб вихопити те, що можна, поки не запізно.

– А ти? Не хочеш оженитися?

Я зрозуміла, що він радо б оженився, та Ліла була проти. Вона не лише не хотіла марнувати час на розлучення – «Кого це обходить, що я далі одружена з тим типом, я ж живу з тобою, сплю з тобою, у цьому вся суть» – але й сама думка про ще одне одруження викликала в неї сміх. Вона казала: «Я і ти? Хочеш, щоб ми з тобою одружилися? Та що ти таке кажеш, нам і так добре, а коли набридне, кожне піде своєю дорогою». Перспектива нового одруження Лілу не цікавила, у неї були інші проблеми.

– Тобто?

– Забудь.

– Розповідай.

– Вона тобі нічого не казала?

– Про що?

– Про Мікеле Солару.

Стисло й напруженими фразами він розповів мені, що всі ці роки Мікеле не переставав пропонувати Лілі йти працювати на нього. Запрошував її керувати новим магазином у районі Вомеро. Або ж займатися бухгалтерією та податками. Або ж піти у секретарки до його приятеля, впливового християнсько-демократичного політика. Він навіть запропонував їй зарплатню двісті тисяч лір на місяць лише за вигадування різних речей, за всякі божевільні ідеї, що тільки спадуть їй на думку. Хоч він мешкав у Позілліпо, осередок усіх його оборудок лишався в нашому районі, у домі його батьків. Тому Ліла зустрічала його всюди – на вулиці, на базарі, у крамницях. Він зупиняв її, завжди поводився приязно, жартував з Дженнаро, дарував йому цяцьки. Тоді серйознішав, і навіть коли вона від усього відмовлялася, реагував на це терпляче, а прощаючись, зі звичною іронією наголошував: «Я не здаюся, чекатиму на тебе цілу вічність, тільки поклич мене, і я прибіжу». Поки не дізнався, що вона працює на фірму «Ай-бі-ем». Це розсердило його, він навіть спробував з допомогою своїх знайомих усунути з групи консультантів Енцо, а отже, й Лілу. Але нічого він не домігся, «Ай-бі-ем» терміново потребувала працівників, а таких висококласних фахівців, як Енцо та Ліла, було мало. Та потім атмосфера змінилася. Фашисти Джино перестріли Енцо під будинком, і він врятувався лише тому, що вчасно заскочив у під’їзд, зачинивши за собою двері. Пізніше стався тривожний випадок з Дженнаро. Лілина мати пішла, як звикле, по нього до школи. Усі учні вже вийшли, а його не було. Учителька сказала, що хвилину тому він був тут. Товариші підтвердили, що він тільки-но був тут, а тоді зник. Перелякана до смерті Нунція зателефонувала до доньки на роботу, Ліла відразу прибігла й почала шукати Дженнаро. Вона знайшла його на лавці у скверику. Хлопчик сидів собі тихенько, у шкільній формі і з портфелем, а на запитання «куди ти ходив, що ти робив?» тільки усміхався, дивлячись порожнім поглядом. Вона хотіла тут-таки помчати до Мікеле і вколошкати його за спробу побиття та викрадення сина, але Енцо її не пустив. Фашисти переслідували всіх людей з лівими поглядами, і ніщо не доводило, що це Мікеле влаштував засідку. Що стосується Дженнаро, то хлопець сам зізнався, що утік зі школи, бо не хотів слухатися дорослих. Коли Ліла заспокоїлася, Енцо все ж вирішив сам піти і поговорити з Мікеле. Він зайшов у бар «Солара», і Мікеле привітався з ним, не моргнувши оком. Тоді сказав йому приблизно таке: «Не знаю, якого хріна ти все це говориш, Енцо, я дуже прихильний до Дженнаро, кожен, хто його скривдить, вважай, мертвий. Але серед всіх тих дурниць, що ти мені тут наговорив, є одна правдива річ: Ліна дуже здібна, і шкода, що вона так марнує свій розум, я вже роками пропоную їй працювати на мене». І провадив далі: «Це тебе не влаштовує? А кого це обходить. Але ти не маєш рації – якщо любиш її, тобі слід заохочувати її використати свої особливі здібності. Ходи сюди, сідай, візьми собі кави й тістечко, я хочу знати, навіщо взагалі ці ваші обчислювачі потрібні». І на цьому все не скінчилося. Вони випадково зустрілися ще двічі чи тричі, і Мікеле виказував дедалі більше цікавості до «Системи 3». Якось він навіть сказав Енцо, засміявшись, що спитав в одного працівника «Ай-бі-ем», хто з них розумніший, він чи Ліла, і той відповів, що Енцо, безперечно, розумний, але найкращою є Ліла. Після цього він якось зупинив її на вулиці і зробив серйозну пропозицію. Він мав намір орендувати «Систему 3» і застосувати її на всіх своїх комерційних підприємствах. А її він хотів бачити керівником центру, із зарплатнею чотириста тисяч лір на місяць.

– Цього вона теж тобі не розповідала? – обережно спитав мене Енцо.

– Ні.

– Видно, не хоче тебе турбувати, у тебе ж своє життя. Але, розумієш, для неї особисто то був би вихід на вищий рівень, а для нас обох це була б велика удача – ми б отримували разом сімсот п’ятдесят тисяч лір на місяць, якщо точно.

– А що Ліна?

– Відповідь вона має дати у вересні.

– І що вона відповість?

– Не знаю. Ти колись могла передбачити, що їй стрілить в голову?

– Ні. А ти як думаєш, що їй слід зробити?

– Я думаю так, як вона.

– Навіть якщо незгоден?

– Навіть тоді.

Я провела його до машини. Ідучи сходами, я подумала, що, можливо, варто сказати йому те, чого він напевно не знає, – що Мікеле має до Ліли небезпечні почуття, нічого спільного з фізичною жагою, ані тим паче з відданістю, тому оплутує її своїм павутинням. Слова вже готові були зірватися мені з язика, я відчувала до нього прихильність і не хотіла, щоб він думав, що має справу всього лише з напівбандитом, який давно прагне купити собі розум його подруги. Коли він уже сидів за кермом, я спитала:

– А якщо Мікеле захоче відбити її у тебе?

Він залишився незворушним:

– Я вб’ю його. Але навіщо йому це, у нього вже є коханка, усі це знають.

– Хто ж вона?

– Маріза, вона знову від нього завагітніла.

Мені спочатку здалося, що я недочула.

– Маріза Сарраторе?

– Маріза, дружина Альфонсо.

Я згадала розмову зі своїм однокласником. Він намагався сказати мені, яким складним є його життя, а я не хотіла розуміти, бо мене більше вразили поверхові аспекти його зізнання, ніж глибинні. Та й тепер я не зовсім розуміла його неспокій, але, щоб усе з’ясувати, мені довелося б знову поговорити з ним, а може, і тоді я б не зрозуміла. Проте цей момент запав мені в душу болісним відчуттям. Я спитала:

– А що Альфонсо?

– Та йому начхати, кажуть, що він голубий.

– Хто каже?

– Усі.

– Усі – це занадто туманно, Енцо. І що ще кажуть ці усі?

Він поглянув на мене зі змовницькою іскоркою іронії в очах:

– Багато що кажуть, у нас в районі весь час про щось базікають.

– Тобто?

– Обсмоктують давні історії. Подейкують, нібито це мати братів Солар вбила дона Акілле.

Енцо поїхав, і мені хотілося, щоб він забрав ці свої слова з собою. Але вони нікуди не поділися, а примушували мене хвилюватися, викликали гнів. Щоб звільнитися від цього гніту, я сіла до телефона і подзвонила Лілі, змішуючи страхи і докори: «Чому ти нічого мені не сказала про те, що Мікеле пропонує тобі роботу, а зокрема про ту останню його пропозицію, чому ти зрадила таємницю Альфонсо; чому ти рознесла всюди ту історію про матір братів Солар, це ж була просто наша гра; чому ти прислала Дженнаро, ти хвилюєшся за нього, то скажи це відверто, я ж маю на це право, чому хоч раз у житті не скажеш мені, що ти насправді думаєш?» Отак я виливала душу, але при кожній фразі в глибині душі у мене жевріла надія, що ми на цьому не зупинимося, що нарешті здійсниться, нехай хоч по телефону, моя давня мрія обговорити по-справжньому наші стосунки, проаналізувати їх, довести до повного усвідомлення. Я сподівалася спровокувати її на інші запитання, ще більш особисті. Але Ліла роздратувалася і відповідала досить холодно, вона була не в гуморі. Відповіла, що я поїхала звідси багато років тому, що я вже давно живу життям, в якому Солари, Стефано, Маріза, Альфонсо нічого не значать, не мають ніякої ваги. «Їдь на свої моря, – обірвала вона розмову, – пиши, займайся всякими інтелектуальними штуками, ми тут занадто приземлені для тебе, тож тримайся від нас подалі. І прошу тебе, пильнуй, щоб Дженнаро якомога більше був на сонці, інакше дістане рахіт, як його батько».

Іронія в голосі, легковажний, майже неввічливий тон позбавили оповідь Енцо частини значущості і перекреслили всяку можливість привернути її увагу до книжок, що я читала, до слів, яких я навчилася від Маріарози, до флорентійського гуртка, до питань, які я ставила собі і на які вона б напевно зуміла відповісти набагато краще, ніж усі ми, якби дати їй базові поняття. «Аякже, я займатимусь своїми справами, а ти своїми», – думала я. Якщо тобі не хочеться розвиватися, грайся далі у своїй пісочниці, хоч невдовзі тобі стукне тридцять. А я маю цього досить. Пора їхати на море. І я поїхала.

П’єтро відвіз машиною мене з трьома дітьми у потворний будинок у В’яреджо, який ми винайняли, а сам повернувся у Флоренцію, намагаючись дописати книжку. Ну ось, тепер я курортниця, заможна синьйора з трьома дітьми і купою іграшок, ось тут у мене пляжна парасоля в першому ряду, волохаті рушники, багато їжі, п’ять купальних костюмів різних кольорів, ментолові сигарети і сонце, від якого моя шкіра засмагає, відтіняючи біляве волосся. Щовечора я телефонувала П’єтро та Лілі. П’єтро переказував, хто до мене дзвонив – переважно давні знайомі – і, хоча й рідше, іноді ділився зі мною якоюсь робочою гіпотезою, яка саме спала йому на гадку. Набравши Лілу, я передавала слухавку Дженнаро, який неохоче розповідав їй про важливі, на його погляд, події дня і бажав їй доброї ночі. Я ж мало що говорила і П’єтро, і Лілі. Мені взагалі здавалося, що для мене Ліла остаточно перетворилася на голос у слухавці.

Але через якийсь час я усвідомила, що це не так, що частина її була присутня в плоті й крові Дженнаро. Хлопчик, звісно, був дуже подібний до Стефано і не мав нічого від Ліли. Проте жести, спосіб висловлювання, деякі слова та фрази, певна агресивність були такими ж, як у неї в дитинстві. Іноді я відлітала кудись думками, але аж здригалася, чуючи його голос, або ж задивлялась, як він жестикулює, пояснюючи Деде правила якоїсь гри.

Але, на відміну від матері, Дженнаро був підступний. У дитинстві зловмисність Ліли завжди була відвертою, вона ніколи її не приховувала, навіть під страхом покарання. Натомість Дженнаро грав роль добре вихованого, навіть несміливого хлопчика, але варто було мені відвернутися, як він починав дражнити Деде, ховав її ляльку, бив її. Коли я погрожувала йому, мовляв, за кару ми не телефонуватимемо до мами, щоб сказати їй «добраніч», на обличчі в нього з’являвся вираз каяття. Але насправді покарання це не надто його турбувало, ритуал вечірніх телефонних розмов нав’язала йому я, він чудово обходився без нього. Його більше зачіпала погроза не купити йому морозива. Тоді він починав плакати, між схлипуваннями говорив, що хоче повернутись до Неаполя, і я відразу здавалася. Та на цьому він не зупинявся. Він мстився мені, потайки знущаючись з Деде.

Я була певна, що дівчинка боїться і ненавидить його. Але ні. Згодом вона дедалі менше реагувала на свавілля Дженнаро, навіть закохалася в нього. Вона звала його Ріно або Рінуччо, бо він сказав їй, що так його кличуть друзі, і ходила за ним всюди, не зважаючи на мої перестороги, а часто навіть сама тягла його подалі від моєї парасолі. Увесь мій день складався з криків: «Деде, ти куди, Дженнаро, ходи сюди, Ельзо, що ти робиш, не бери піску до рота, Дженнаро, годі, Деде, якщо не перестанеш, я прийду і тоді начувайся!» Усе це були марні зусилля: Ельза неминуче їла пісок, а поки я промивала їй рот морською водою, Деде з Дженнаро неминуче зникали.

Зазвичай вони ховалися у заростях тростини неподалік. Якось я взяла Ельзу і пішла подивитися, що вони там роблять. Я побачила, що вони зняли купальні костюми, і Деде з цікавістю торкалася твердого пісюна, якого їй показував Дженнаро. Я зупинилася за кілька метрів і не знала, як мені повестися. Я знала – бо бачила – що Деде дуже часто мастурбує, лежачи долілиць. Але я багато читала про дитячу сексуальність – я навіть купила доньці книжечку з численними барвистими ілюстраціями, у якій короткими фразами пояснювалося, що відбувається між чоловіком і жінкою, але коли я їй це прочитала, жодного інтересу в неї не виникло – і хоч почувалася я незручно, та не лише не втручалася і не докоряла їй, але й, будучи певна, що батько поведеться інакше, дбала про те, щоб він не застав її зненацька.

Але що мені робити тепер? Дозволити, хай граються собі? Відступити, втекти? Чи підійти, не надаючи цьому ваги, байдуже заговорити про щось інше? А якщо цей грубий хлопчисько, набагато старший від Деде, примушує її бозна до чого, якщо він кривдить її? Хіба різниця у віці не була небезпечною? Хід подій прискорили дві речі: Ельза побачила сестру, заволала від радості, покликала її; і водночас я почула слова, якими Дженнаро звернувся до Деде – то були ті самі непристойні, вульгарні слова, які я малою теж чула у дворі. Я більше не змогла стриматися, усе те, що я читала про насолоди, латентні неврози, поліморфні збочення у дітей і жінок, розвіялося, і я суворо висварила їх обох, особливо Дженнаро, якого я схопила за руку і потягла геть. Він вибухнув плачем, а Деде холодно і безстрашно мовила мені: «Ти дуже зла».

Я купила їм обом по морозиву, але відтак до потреби обережно наглядати за ними, щоб уникнути повторення цього епізоду, додалася певна тривога через те, що лексикон Деде дедалі більше поповнювався сороміцькими словами з неаполітанського діалекту. Увечері, коли діти вже спали, я часто напружувала пам’ять: чи я теж гралася у такі ігри з однолітками у дворі? А в Ліли теж був подібний досвід? Про це ми ніколи не говорили. Так, ми вимовляли ці огидні слова, але вони були потрібні між іншим, для того, щоб вислизнути з рук мерзенних дорослих – ми кидали ці лайки їм в лице і щодуху тікали. А крім того? Я заледве змусила себе замислитись над питанням: чи ми з нею колись торкалися одна одної? Чи в мене колись виникало це бажання – у дитинстві, підлітком, в юності, дорослою? А в неї? Я надовго зависла над цими запитаннями. І сама собі відповідала: не знаю і не хочу знати. Зрештою, я визнала, що її тіло певним чином приваблювало мене, я захоплювалась ним, але я виключала, що між нами колись щось було. Ми занадто боялися, бо, якби нас хтось побачив, нас би забили до смерті.

У кожному разі в ті дні, коли переді мною постала ця проблема, я перестала водити Дженнаро до таксофону. Я боялася, що він скаже Лілі, що йому зі мною погано, а може, навіть розповість про той епізод. Страх цей роздратував мене: чому мене це так хвилює? Я почекала, аж доки все це вляжеться. Нагляд за ними теж став менш суворим, я не могла повсякчас їх пильнувати. І я махнула на них рукою, присвятивши весь час Ельзі. Тільки коли вони, попри посинілі губи й поморщені пучки, не хотіли вилазити з води, я нервово кричала до них з берега, з приготованими рушниками в руках.

Серпневі дні спливали. Дім, закупи, пакування напханих сумок, пляж, повернення додому, вечеря, морозиво, телефон. Я теревенила з іншими матерями, усі вони були старші від мене, і я тішилася, коли вони хвалили моїх дітей і мою терплячість. Розповідали мені про своїх чоловіків, про їхню роботу. І я теж розказувала про свого чоловіка – мовляв, він викладає латину в університеті. На вихідні приїздив П’єтро, так само, як багато років тому на Іскію приїздили Стефано та Ріно. Мої знайомі шанобливо зиркали на нього і, схоже, через його посаду на кафедрі їм подобалася навіть заплутана копиця волосся на його голові. Він ішов з доньками та Дженнаро купатися, втягував їх у нібито відчайдушні пригоди, які страшенно розважали їх усіх, а відтак сідав під парасолею за свої книжки, іноді скаржачись на недосипання, бо часто забував брати з собою заспокійливі ліки. Коли діти засинали, він брав мене стоячи, на кухні, щоб не скрипіло ліжко. Тепер шлюб здавався мені інститутом, який, попри поширену думку, позбавляє статевий акт будь-чого людського.

Якось у суботу, посеред численних заголовків, що їх уже багато днів газети присвячували вибухові фашистської бомби в потязі «Італікус», у газеті «Корр’єре делла сера» П’єтро виловив коротку новину, яка стосувалася невеликої фабрики на околиці Неаполя.

– Хіба та фабрика, де працювала твоя подруга, не належала Соккаво? – спитав він мене.

– А що сталося?

Він передав мені газету. Терористична група у складі двох чоловіків і однієї жінки вдерлася на ковбасну фабрику на околиці Неаполя. Спершу вони вистрелили в ноги сторожу, Філіппо Карі, який наразі перебуває в дуже серйозному стані; відтак піднялися в кабінет власника, молодого неаполітанського підприємця Бруно Соккаво, і вбили його чотирма пострілами з пістолета, три з яких потрапили в груди, а один – в голову. Поки я читала, обличчя Бруно в моїй уяві викривилось і розлетілось на шматки, разом з його білими зубами. О Боже мій, мені аж подих забило. Залишивши дітей на П’єтро, я побігла телефонувати до Ліли, але лунали довгі гудки без жодної відповіді. Увечері я спробувала ще раз, без результату. Я додзвонилась до неї наступного дня, вона стривожено спитала: «У чому справа, щось із Дженнаро? Я заспокоїла її і розповіла про Бруно. Вона нічого про це не знала, вислухала мене і врешті безбарвно буркнула: «Це дуже погана новина». І все. Я напосідала на неї: «Зателефонуй комусь, дізнайся, що до чого, спитай, куди можна послати телеграму зі співчуттями». Вона сказала, що не підтримує контактів ні з ким із фабрики. «Та яка там телеграма, – буркнула вона, – заспокойся».

Я заспокоїлась. Але наступного дня в газеті «Іль Маніфесто» побачила статтю з підписом Джованні Сарраторе, тобто Ніно, в якій було чимало інформації про це невелике підприємство в Кампанії. У ній багато йшлося про політичну напругу, що панує на цих відсталих теренах, і зі співчуттям згадувався Бруно та його трагічний кінець. Відтоді я цілими днями полювала за новинами в цій справі, але марно, газети швидко перестали про неї писати. Крім того, Ліла більше не хотіла про це згадувати. Коли вечорами я ходила з дітьми дзвонити до неї, вона обривала мене й казала: «Дай слухавку Дженнаро». Тон її став особливо роздратованим, коли я згадала Ніно. «А той все за своє, – буркнула, – усюди мусить встромляти свого носа: до чого тут політика, там могло бути будь-що інше, у нас гинуть з тисячі причин – роги комусь наставив, якісь незаконні оборудки чи навіть просто косо подивився на когось». Так минали дні, і від Бруно мені залишився тільки спогад. І був то спогад не про власника підприємства, якому я, послуговуючись авторитетом родини Айрот, погрожувала у телефонній розмові, а спогад про хлопця, який спробував мене поцілувати, але я грубо його відштовхнула.

Ще там, на морі, у моїй голові зароїлися неприємні думки. «Ліла, – казала я собі, – навмисне придушує в собі почуття та емоції». Якщо я шукала способи зрозуміти саму себе, то вона, навпаки, сама від себе ховалася. Якщо я намагалася викликати її на відвертість і з’ясувати стосунки між нами, то вона завжди силкувалася затаїтися у напівтіні. Вона була немов повний місяць, що принишк десь за лісом, помережаний гілками.

На початку вересня я повернулася до Флоренції, але ці прикрі думки не розвіялись, а навпаки, згустились. Ділитися ними з П’єтро було марно. Його зовсім не втішило моє з дітьми повернення, він запізнювався з книжкою, а від думки про те, що невдовзі почнеться навчальний рік, страшенно дратувався. Якось увечері за столом, коли Деде з Дженнаро сварилися не знаю вже за що, він зірвався зі стільця і вийшов, тріснувши дверми з такою силою, що аж розбилося матове скло. Я зателефонувала Лілі і без зайвих слів заявила, що вона має забрати хлопця, який живе в мене вже півтора місяця.

– Не можна залишити його у вас до кінця місяця?

– Ні.

– Тут кепсько.

– Тут теж.

Енцо вирушив уночі, а вранці був тут, коли П’єтро вже пішов на роботу. Я зібрала речі Дженнаро ще з вечора. Пояснила Енцо, що напруга між дітьми стала нестерпною, мені прикро, але троє дітей – це для мене забагато, я більше не можу. Він сказав, що розуміє, і подякував за все, що я зробила. Тільки пробурмотів, немов виправдовуючись: «Ти ж знаєш, яка Ліна». Я не відповіла, бо Деде, яка була у відчаї через від’їзд Дженнаро, репетувала, але також тому, що боялася сказати – саме виходячи з того, якою є Ліла, – щось таке, про що могла б пошкодувати.

У моїй голові зачаїлися думки, яких я не хотіла формулювати навіть сама для себе, боячися, що події якимсь чарівним чином можуть достосуватися до слів. Але витерти геть ці фрази я не могла, вони були так добре узгоджені, вони весь час вчувалися мені, лякали й приваблювали, жахали й спокушали. Гору взяло моє вміння впорядковувати інформацію, встановивши зв’язки між віддаленими елементами. Я пов’язала між собою насильницькі смерті Джино і Бруно Соккаво (фабричний сторож Філіппо вижив). І дійшла висновку, що кожна з цих подій веде до Пасквале, а може, й до Наді. Це припущення страшенно мене схвилювало. Я думала було подзвонити до Кармен і спитати новини про брата; відтак передумала – мене злякала думка, що її телефон можуть прослуховувати. Коли Енцо приїхав по Дженнаро, я сказала собі: тепер поговорю про це з ним, побачимо, як він відреагує. Але і тоді я змовчала, боячись наговорити зайвого, боячись сказати, хто стоїть за Пасквале та Надею: Ліла, та сама Ліла, яка не говорить, а робить; Ліла, яка наскрізь просякнута традиціями нашого району і не зважає на поліцейських, закони, державу, а переконана, що деякі проблеми вирішити можна лише ножем; Ліла, яка знає весь жах нерівності; Ліла, яка в часи зібрань на вулиці Трибуналі знайшла в революційній теорії та практиці спосіб зайняти свій занадто активний розум; Ліла, чий давній і теперішній гнів вилився у політичні цілі; Ліла, яка маніпулює людьми, мов персонажами оповідання; Ліла, яка пов’язала і далі пов’язує наш особистий досвід злиднів та свавілля з озброєною боротьбою проти фашистів і хазяїв, проти капіталу. Уперше визнаю це тут відверто: у ті вересневі дні я підозрювала, що кров ця на руках не лише Пасквале – взятись до зброї його штовхнула історія життя – не лише на руках Наді, а й на самій Лілі. Упродовж тривалого часу, куховарячи й займаючись дітьми, в уяві своїй я бачила, як вона разом з тими двома стріляє в Джино, стріляє у Філіппо, стріляє в Бруно Соккаво. І якщо мені важко було уявити собі Пасквале та Надю в кожній подробиці – його я вважала хорошим хлопцем, трохи хвальковитим, здатним запекло битися, але не вбивати, а вона здавалась мені дівчинкою з доброї родини, яка може хіба що ранити їдкістю слів – то щодо Ліли сумнівів я ніколи не мала: вона була спроможна вигадати дієвий план, звести до мінімуму ризики, стримати страх; вона була здатна надати вбивчим намірам абстрактної чистоти, вміла позбавити тіло і кров всякої людської сутності, її ніщо не зупинило б, вона не мала б докорів сумління, вона б убила, переконана, що робить слушну річ.

Ось вона, ось її чіткий образ перед моїми очима разом з тінями Пасквале та Наді і ще хтозна кого. Ось вони проїздять автівкою через площу, сповільнюються перед аптекою і стріляють в Джино, у його загорнуте в білий халат м’язисте тіло. Або курною дорогою, вздовж якої лежать купи покидьків, під’їжджають до фабрики Соккаво. Пасквале входить у браму, стріляє Філіппо по ногах, по будці розливається кров, крики, перестрашені очі. Ліла, яка добре знає дорогу, перетинає двір, входить у будівлю, піднімається сходами, вривається в кабінет Бруно і, поки він весело говорить їй: «Привіт, яким вітром тебе сюди завіяло», – стріляє йому тричі в груди і раз в обличчя.

О так, вона, безперечно, могла надати глибини таким формулам, як войовничий антифашизм, новий рух опору, пролетарська справедливість, хоча інстинктивно уникала їх як кліше, перекроєних на новий лад. Я подумала: а що, як ці акції були випробуванням для вступу, скажімо, у «Червоні бригади», «Передову лінію» чи «Збройні пролетарські осередки»?^[9] Незабаром Ліла зникне з району, як уже зник Пасквале. Може, саме тому вона намагалася зіпхнути мені Дженнаро нібито на місяць, а насправді віддати назавжди. Ми її більше не побачимо. Або, може, її заарештують, як заарештували Курчо та Франческіні, ватажків «Червоних бригад». А може, вона, винахідлива й безстрашна, втече від поліцейських й уникне тюрми. А коли велика річ врешті станеться, вона знов з’явиться, тріумфуючи, як революційний ватажок, славна своїми подвигами, і скаже мені: ти хотіла писати романи, а я цей роман втілила в життя, зі справжніми людьми й справжньою кров’ю.

Уночі мені здавалося, що кожна моя фантазія справдилася або справджується тепер, я боялася за неї, бачила її зацькованою, пораненою, як стається багато з ким у цьому безладному світі, мені було її шкода, але я також заздрила їй. До небес виростало моє дитяче переконання, що вона призначена для надзвичайних подвигів, і я шкодувала, що втекла з Неаполя, що відірвалася від неї, – я знову відчувала потребу бути поруч з нею. Але я також сердилася, що вона пішла тим шляхом, не порадившись зі мною, немов вважала, що мені цього не зрозуміти. А я так багато знала про капітал, про експлуатацію, про класову боротьбу, про неминучість пролетарської революції… Я могла б бути їй корисною, могла б брати в цьому участь. І я почувалася нещасливою. Лежачи в ліжку, я знемагала від незадоволення своїм статусом матері сімейства, одруженої жінки, у майбутньому мене очікувало тільки безкінечне повторення домашніх ритуалів на кухні та в подружньому ліжку.

Удень я мислила ясніше, але тут мене опосідав жах. Я уявляла собі, як Ліла, щоб задовольнити якусь свою примху, підступно розпалює ненависть і врешті дедалі більше втягується в жорстокі акції. Нема сумніву, що в неї вистачило б відваги піти далі, взяти на себе ініціативу, продемонструвати непохитну рішучість і виправдану жорстокість людини, яку надихають справедливі ідеали. Але з якою метою? Розпочати громадянську війну? Перетворити наш район, Неаполь та Італію на поле битви, на В’єтнам Середземномор’я? Кинути всіх у жорстокий, безконечний, ближній конфлікт між східним і західним блоками? Сприяти поширенню полум’я по цілій Європі, по цілій планеті? Аж до перемоги? Якої перемоги? Зруйновані міста, вогонь, трупи на вулицях, мерзенність лютих сутичок не лише з класовим ворогом, а й з іншими учасниками цього ж фронту, між революційними угрупованнями різних регіонів та різних спрямувань, в ім’я пролетаріату та його диктатури. Можливо, навіть ядерна війна.

Я з жахом заплющувала очі. Мої діти, моє майбутнє. Я хапалася за сталі формули: непередбачений суб’єкт, руйнівна логіка патріарха, здатність жінок до виживання, співчуття. «Мушу поговорити з Лілою», – казала я собі. Вона повинна розповісти мені про все, що робить і що збирається робити, бо мені треба вирішити, підтримувати її чи ні.

Але я так і не подзвонила їй, а вона не подзвонила мені. Я була переконана, що голосове спілкування, яке роками, мов довга нитка, зв’язувало нас, не принесло нам ніякої користі. Ми підтримували зв’язок між історіями нашого життя, але завдяки неприсутності. Ми стали одна для одної абстрактними сутностями, і саме тому зараз я можу уявляти її собі водночас фахівчинею з обчислювальних машин і рішучою та невблаганною вуличною партизанкою, а вона, дуже ймовірно, може стереотипно сприймати мене водночас і як успішну інтелектуалку, і як освічену та заможну даму, заклопотану дітьми, книжками і вченими розмовами з чоловіком-професором. Ми обидві потребували нового змісту, нової тілесності, але не мали звідки їх узяти, бо віддалились одна від одної.

Так минув вересень, а за ним жовтень. Я ні з ким не розмовляла: ані з Аделе, яка мала багато роботи, ані з Маріарозою, яка забрала до себе Франко – немічного Франко, що потребував опіки і знемагав від депресії. Вона радісно віталася зі мною, обіцяла переказати йому привіт, а відтак швидко обривала розмову через різні невідкладні справи. З П’єтро я теж говорила мало. Світ поза книжками дедалі більше гнітив його, він дуже неохоче ходив в університет, де панував регламентований хаос, і часто казав, що захворів. Лишався вдома, пояснюючи це тим, що хоче займатися дослідженнями, але ніяк не міг скінчити свою книжку, рідко зачинявся в кабінеті і, наче щоб виправдатися перед собою та іншими, опікувався Ельзою, куховарив, прибирав, прав, прасував. Я мусила на нього накричати, щоб він знов почав ходити в університет, але невдовзі пошкодувала про це. Відколи мої знайомі стали жертвами насильства, я почала боятися й за нього. Навіть у небезпечних ситуаціях він ніколи не боявся публічно протистояти тому, що він полюбляв називати ярмарком глупоти своїх студентів та багатьох колег. Хоч я хвилювалася за нього – а може, саме тому, що хвилювалася, – я ніколи не визнавала за ним слушності. Я сподівалася, що моя критика спонукає його опам’ятатися, що він облишить цей свій реакційний реформізм (я вживала саме цю формулу) і стане поступливішим. Але це призвело лише до того, що в його очах я перетворилася на прибічницю студентів, які на нього нападали, та викладачів, які снували проти нього змови.

Це була неправда, усе було набагато складнішим. З одного боку, я хотіла якось захистити його, а з другого – прагнула стати на бік Ліли, захищати ті переконання, які в глибині душі їй приписувала. Я іноді навіть думала зателефонувати їй і почати розмову саме з П’єтро, розповісти про наші конфлікти, спитати її думку, і так поступово вигнати її з нори. Я, звісно, цього не зробила, бо смішно було вимагати відвертості у таких справах під час телефонної розмови. Але одного вечора вона сама зателефонувала мені, перебуваючи на сьомому небі від щастя.

– Маю для тебе чудову новину.

– Що таке?

– Я – директорка центру.

– Тобто?

– Директорка обчислювального центру «Ай-бі-ем», який орендував Мікеле.

Я не повірила власним вухам. Попросила її повторити, пояснити, у чому річ. Вона прийняла пропозицію Солари? Після стількох років опору вона знову працює на нього, як за часів крамниці на площі Мартірі?

Вона з ентузіазмом підтвердила, тон її ставав ще більш недвозначно радісним: Мікеле доручив їй «Систему 3», яку взяв в оренду і розмістив на колишньому складі взуття в Ачеррі; вона керуватиме операторами та машиністками і отримуватиме чотириста двадцять п’ять тисяч лір на місяць.

Мене це страшенно вразило. Не лише за одну мить розвіявся її образ бунтівниці, але й починало розсипатися все, що я, як мені здавалося, знала про Лілу. Я сказала:

– Це останнє, чого я від тебе сподівалася.

– А що мені треба було робити?

– Відмовитися.

– Чому це?

– Ми ж знаємо, хто такі Солари.

– І що? Я вже працювала на нього, і в нього мені було краще, ніж у того засранця Соккаво.

– Роби як знаєш.

Я почула, як вона зітхнула.

– Мені не подобається твій тон, Лену. Мені платять більше, ніж Енцо, хоча він чоловік. Що тут не так?

– Не зважай.

– Революція, робітники, новий світ та інша фігня?

– Облиш. Якщо раптом ти вирішила щиро поговорити, гаразд, якщо ні, облишмо це.

– Можна звернути на дещо твою увагу? Ти часто говориш щиро, щирість, коли розмовляєш і коли пишеш. Або ж кажеш раптом. Але хіба хтось колись говорить щиро, хіба щось колись стається раптом? Ти краще від мене знаєш, що все це облуда, що просто одна річ тягне за собою другу і так далі. Я ніколи нічого не роблю щиро, Лену. І уважно спостерігаю за всім, що діється, бо тільки дурні вважають, що щось стається раптом.

– Чудово. Що ти хочеш мені впарити – що ти все тримаєш під контролем, що це ти використовуєш Мікеле, а не Мікеле тебе? Облиш. Бувай здорова.

– Ні, говори, скажи все, що думаєш.

– Мені нічого сказати.

– Говори, інакше говоритиму я.

– Ну, говори ти, побачимо, що ти скажеш.

– Мені ти докоряєш, а своїй сестрі не кажеш нічого?

Я відчула, як земля тікає мені з-під ніг.

– До чого тут моя сестра?

– Ти нічого не знаєш про Елізу?

– А що я маю знати?

Вона злостиво засміялася.

– Спитай у матері, батька і братів.

Більш нічого вона не схотіла мені сказати й люто кинула слухавку. Я стривожилася і зателефонувала батькам, слухавку взяла мати.

– Іноді ти все-таки згадуєш, що ми існуємо, – сказала вона.

– Ма, а що з Елізою?

– Те, що буває нині зі всіма жінками.

– Тобто?

– Зійшлася з деким.

– Заручилася?

– Можна й так сказати.

– Із ким вона зійшлася?

Відповідь вбила мене.

– З Марчелло Соларою.

Ось на що натякала Ліла. Марчелло, значить, красень Марчелло з нашої ранньої юності, упертий і відчайдушний, Лілин залицяльник, якого вона принизила, вийшовши заміж за Стефано Карраччі, зійшовся з моєю сестрою Елізою, найменшою в родині, з моєю чудовою сестричкою, яка, хоч уже доросла, у моїх очах все ще була чарівною малою дівчинкою. Й Еліза на це погодилася. Мої батьки та брати і пальцем не поворухнули, щоб цьому запобігти. І ціла моя родина, разом зі мною, врешті породичається із сімейством Солар.

– Відколи? – спитала я.

– Десь уже з рік.

– І ви дали свою згоду?

– А ти у нас згоди питала? Зробила так, як тобі хотілося. І вона теж.

– П’єтро – не Марчелло Солара.

– Маєш рацію, Марчелло ніколи не дозволить, щоб Еліза обходилася з ним так, як П’єтро дозволяє, щоб з ним обходилася ти.

Мовчанка.

– Ви могли сказати мені, спитати поради.

– Навіщо? Ти забралася геть. «Я подбаю про вас, не хвилюйтеся». Яке там. Ти дбала лише про себе, а на нас начхала.

Я вирішила тут-таки вирушити з дітьми до Неаполя. Хотіла поїхати потягом, але П’єтро запропонував відвезти нас машиною, видаючи за турботливість своє небажання працювати. Коли ми покинули передмістя Доґанелла і влилися у хаотичний вуличний рух Неаполя, я відчула, як мене знов заполонює це місто, де панують власні, неписані правила. Я ще не була тут, відколи вийшла заміж. Галас здався мені нестерпним, мене нервувало постійне гудіння клаксонів, лайка, якою водії обкидали П’єтро, коли він сповільнювався, вагаючись, бо не знав дороги. Не доїжджаючи до площі Карла III, я примусила його зупинитися, сама сіла за кермо й агресивно повела машину аж до вулиці Фіренце, до готелю, в якому колись зупинявся він. Ми вивантажили багаж. Я ретельно привела до ладу себе і доньок. Тоді ми пішли в наш район, у помешкання моєї родини. Чого я домагалася – хотіла натиснути на Елізу авторитетом старшої, освіченої, щасливої заміжньої сестри? Змусити її розірвати заручини? Сказати їй: «Я знаю Марчелло відтоді, як він схопив мене за зап’ясток і спробував було затягти до “міллеченто”, зламавши мамин срібний браслет. Тому повір мені, що це груба і свавільна людина»? Так. Я відчувала у собі рішучість, моїм завданням було витягти Елізу з цієї пастки.

Мати моя прийняла П’єтро дуже тепло і, один за одним – це від бабусі для Деде, а це для Ельзи – дала дівчатками чимало подаруночків; вони прийняли їх із захопленням, яке кожна виявляла по-своєму. У мого батька захрип голос від зворушення, мені він здався змарнілим і ще більш підневільним. Я сподівалася, що побачу й своїх братів, але виявилося, що їх нема вдома.

– Вони на роботі, – без ентузіазму сказав мій батько.

– Що вони роблять?

– Працюють, – втрутилася мати.

– Де?

– Їх влаштував на роботу Марчелло.

Я згадала, як «влаштували» Солари Антоніо і що вони з ним зробили.

– І чим вони займаються? – спитала я.

Мати роздратовано відказала:

– Гроші заробляють, і цього досить. Еліза не така, як ти, Лену, вона думає про нас усіх.

Я вдала, ніби не чую:

– Ти їй сказала, що я приїжджаю? Де вона?

Батько опустив очі, а мати сухо мовила:

– У себе вдома.

Я розсердилася:

– Вона більше тут не живе?

– Ні.

– Відколи?

– Майже два місяці. Вони з Марчелло живуть у гарній квартирі в новому районі, – крижаним тоном сказала мати.

Значить, тут не просто заручини, усе зайшло значно далі. Я захотіла відразу ж піти до Елізи, хоч мати моя знай повторювала: ну навіщо, твоя сестра готує тобі сюрприз, побудь тут, підемо туди пізніше всі разом. Я не зважала. Зателефонувала Елізі, вона відповіла радісним, а водночас збентеженим тоном. Я сказала: «Чекай на мене, я скоро прийду». Залишила П’єтро з дітьми у батьків і вирушила пішки.

Мені здалося, що район наш занепав ще більше: обдерті будівлі, вибоїни у дорожньому покритті, сміття. З приклеєних до стін оголошень у жалобному обрамленні – так багато їх я ще не бачила – я дізналася, що помер старий Уґо Солара, дідусь Марчелло та Мікеле. Судячи з дати, це сталося давно, щонайменше два місяці тому – пишномовні фрази, обличчя стражденних мадонн та саме ім’я небіжчика вицвіли і розплилися. І все ж ці жалобні оголошення далі висіли на вулицях, немов інші померлі з пошани вирішили зникнути зі світу, нікому про це не повідомивши. Чимало цих оголошень я побачила також біля входу в ковбасну крамницю Стефано. Вона була відчинена, але здалася мені темною, порожньою прогалиною в стіні, десь в глибині з’явився Карраччі у білому халаті, але відразу ж зник, мов привид.

Я піднялася до залізниці, пройшла повз колишній новий ковбасний магазин. Поіржавілі, частково виламані й спаскуджені непристойними написами та малюнками жалюзі були опущені. Уся ця частина району здавалася покинутою, колишні білосніжні стіни посіріли, тиньк в деяких місцях відпав, і видно було цеглу. Я пройшла повз будинок, де жила Ліла. Збереглося лише кілька з колишніх хирлявих деревець. Тріщина у шибці вхідних дверей була заклеєна скотчем. Еліза жила у верхній, краще збереженій, більш претензійній частині району. Показався консьєрж, лисий чоловічок з тонкими вусиками, і перепинив мені дорогу, вороже питаючи, до кого я. Я не знала, що сказати, і буркнула: до Солари. Він тут-таки набрав шанобливого вигляду і пропустив мене.

Лише у ліфті я усвідомила, що все моє єство немов скотилося кудись назад. Те, що в Мілані чи Флоренції здавалось мені цілком прийнятним – можливість жінки розпоряджатися своїм тілом і своїми бажаннями, спільне життя без шлюбу – тут, у нашому районі, здавалось мені неприпустимим: під загрозою було майбутнє моєї сестри, я ніяк не могла заспокоїтися. Еліза справді пішла жити з таким небезпечним чоловіком, як Марчелло? І моя мати справді задоволена? Вона ж так лютувала, що я взяла лише цивільний, а не церковний шлюб, вона ж вважала Лілу повією, бо та жила з Енцо, а Аду – шльондрою, бо та стала коханкою Стефано! І тепер вона ж не заперечувала проти того, що її молодша донька спить з негідником Марчелло Соларою, не одружившись із ним? Саме такі думки роїлися мені в голові, коли я піднімалася до Елізи, і цей свій гнів я вважала справедливим. Але розум мій, який звик до дисципліни, почувався збентеженим, я не знала, до яких аргументів мені вдатися. Тих самих, до яких би вдалася моя мати кілька років тому, якби я зробила щось подібне? Значить, я деградувала до рівня, з якого вже піднялася навіть вона? Чи мені краще сказати: живи з ким хочеш, аби лиш не з Марчелло Соларою? Чи могла я так сказати? Чи спало б мені на думку порадити якійсь дівчині у Флоренції чи Мілані покинути чоловіка, ким би він не був, у якого та закохалася?

Коли Еліза відчинила мені, я обійняла її так сильно, що вона, сміючись, буркнула: «Ти мене задушиш». Я відчула її тривогу, коли вона завела мене у вітальню – претензійну залу, повну диванів і фотелів з квітчастим оббиттям і позолоченими спинками – і взялася безперестанку теревенити: яка я гарна, які в мене чудові сережки, яке вишукане намисто, яка я елегантна, як вона хоче познайомитися з Деде та Ельзою. Я стала захоплено розповідати їй про племінниць, зняла сережки, дала приміряти перед дзеркалом і подарувала їй. Я побачила, що обличчя її прояснилося, вона засміялася і тихо сказала:

– Я боялася, що ти прийшла докоряти мені, сказати, що ти проти моїх стосунків з Марчелло.

Я окинула її довгим поглядом і сказала:

– Елізо, я справді проти. І приїхала сюди саме для того, щоб сказати це тобі, мамі, татові і нашим братам.

Вираз її обличчя змінився, очі наповнилися слізьми.

– Ти мене засмучуєш – чому ж ти проти?

– Солари – погані люди.

– Але не Марчелло.

Вона почала розповідати мені про нього. Сказала, що все почалося тоді, коли я була вагітна Ельзою. Мати поїхала до мене, і на Елізу ліг весь тягар родинних обов’язків. Якось вона пішла на закупи в супермаркет Солар, і Ріно, Лілин брат, сказав їй, що вона може залишити йому список потрібного, він пришле покупки їй додому. Поки Ріно говорив, вона помітила, як Марчелло здалека кивнув їй, немов даючи зрозуміти, що це його ідея. Відтоді він почав крутитися навколо неї, усіляко догоджаючи. Еліза сказала собі: він старий, не подобається мені. Але його присутність у її житті ставала дедалі відчутнішою, він поводився ґречно, навіть жестом чи словом не натякнувши на звичні для Солар паскудства. Марчелло – людина справді порядна, з ним вона почувається в безпеці, він такий сильний, такий імпозантний, немов десять метрів зростом. Ба більше. Відколи стало ясно, що він нею цікавиться, Елізине життя змінилося. Усі в нашому районі, і не тільки, почали ставитися до неї як до королеви, усі висловлювали їй пошану. То було чудове відчуття, до якого вона не звикла. «Раніше, – сказала вона, – ти була ніхто, а тут раптом тебе вже кожен собака знає. Звісно, ти написала книжку, здобула славу, тому тобі це звичне, а для мене ні, я просто оговтатись не могла». Вона з хвилюванням виявила, що більше не мусить ні про що турбуватись. Про все думав Марчелло, кожне її бажання було для нього наказом. Так минав час, а вона дедалі більше в нього закохувалась. Урешті вона прийняла його пропозицію. І тепер, якщо вона хоч один день не бачить і не чує його, то не може спати і знай плаче.

Я зрозуміла: Еліза переконана, що їй трапилось неймовірне щастя, і мені не стане сили зруйнувати цю її ідилію. Тим паче, що тут не було до чого причепитись: Марчелло такий розумний, Марчелло такий відповідальний, Марчелло такий чудовий, Марчелло просто досконалий. Вона дуже пильнувала, щоб кожне вимовлене нею слово свідчило про те, що вона не ототожнює його з родиною Солар, але водночас з обережною симпатією говорила то про його матір, то про батька, який дуже хворий на шлунок і вже навіть не виходить з дому, то про покійного дідуся, то навіть про Мікеле – мовляв, коли познайомитися з ним ближче, він зовсім не такий, як вважають люди, він дуже приязний.

– Повір мені, – сказала вона, – мені зроду не було так добре. До того ж мама, попри її вдачу, мене підтримує, і тато, і Джанні з Пеппе, які до недавнього часу цілими днями байдикували, а тепер Марчелло взяв їх на роботу і дуже добре їм платить.

– Якщо так, тоді одружуйтеся, – сказала я.

– Ми одружимось. Але поки що не час, Марчелло каже, що перше має привести до ладу деякі складні справи. Зрештою, ще триває жалоба по дідусеві, який під кінець позбувся розуму, не пам’ятав навіть уже, як ходити, як говорити, але Бог визволив його, забрав до себе. Однак як тільки все залагодиться, ми одружимося, не бійся. Зрештою, перед одруженням варто зрозуміти, чи уживемося ми разом, хіба ні?

Вона почала говорити словами, які не належали їй, – словами, що їх сучасна дівчина переймає з різних газеток. Я порівняла їх із тими словами, які б ужила сама, говорячи про такі речі, і усвідомила, що вони не надто відрізнялися, просто Елізині слова були не такі вишукані. Що тут відповісти? Прийшовши сюди, я не знала, що сказати, не знала я цього й тепер. Я б могла сказати: нема чого думати, Елізо, тут усе ясно – Марчелло використає тебе, а коли звикне до твого тіла, то покине. Але слова ці лунали мені як анахронізм, навіть моя мати не ризикнула вжити їх. Тому я змирилася. Я поїхала звідси, а Еліза зосталася. Що б я робила, якби теж залишилася, якою дорогою пішла б я? Хіба брати Солари й мені в юності не подобалися? А зрештою, чого я досягла, забравшись звідси? Не здобула навіть спроможності знайти мудрі слова, щоб переконати сестру не занапащати себе. Елізине обличчя було вродливе, дуже витончене, вона мала струнке тіло і лагідний голос. Марчелло я пам’ятала як високого вродливого хлопця з квадратним обличчям здорового кольору, вельми м’язистого і здатного на пристрасне, тривале кохання. Він довів це, коли закохався в Лілу, і схоже було, що відтоді він більше нікого не кохав. Що тут було сказати? Врешті вона принесла шкатулку і показала мені всі коштовності, які подарував їй Марчелло – супроти них сережки, які віддала їй я, були всього лиш дешевою дрібничкою.

– Будь обережна, – сказала я їй, – не помилися. Якщо треба, зателефонуй мені.

Я хотіла підвестися, але вона стримала мене, сміючись.

– Ти куди, хіба мама тобі не сказала? Усі прийдуть сюди на вечерю. Я тут наготувала всякого.

Я стрепенулася:

– Усі – це хто?

– Усі. Це буде сюрприз.

Першими прийшли батько, мати і П’єтро з дівчатками. Деде з Ельзою дістали ще більше подарунків від Елізи, яка дуже ними тішилася («Деде, золотце, поцілуй мене міцно-міцно сюди; Ельзо, яка пампушка, ходи до тітки, ти знаєш, що ми тезки?») Мати, схиливши голову і не глянувши на мене, відразу зникла на кухні. П’єтро спробував відвести мене вбік, щоб сказати щось важливе, але з виглядом людини, яка хоче довести свою невинуватість. Це йому не вдалося, бо батько силоміць всадовив його на диван перед телевізором і ввімкнув на всю гучність.

Минуло трохи часу, і з’явилася Джильйола з дітьми, двома розбишакуватими хлопчиськами, які відразу злигалися з Деде, тоді як збентежена Ельза знай тулилася до мене. Джильйола, тільки-но з перукарні, цокала височенними підборами і виблискувала золотом у вухах, на шиї, на зап’ястках. Вона ледве вміщалася у зелене блискуче плаття з величезним декольте, густий шар пудри на обличчі вже починав лущитися. Безцеремонно і з сарказмом вона звернулася до мене:

– А ось і ми, прийшли спеціально, щоб віддати шану вам, професорам. У тебе все добре, Лену? Це той самий університетський геній? Ого, яка кльова шевелюра у твого чоловіка.

П’єтро звільнився від мого батька, який весь час обіймав його за плечі, з несміливою усмішкою зірвався на ноги і, не зумівши стриматись, інстинктивно втупився поглядом у розкішну хвилю грудей Джильйоли. Вона помітила це із задоволенням.

– Не турбуйтеся, прошу, – сказала йому, – ви мене бентежите. Тут ніхто не встає, вітаючись з дамою.

Батько смикнув мого чоловіка, примушуючи знов сісти, наче боявся, що того заберуть у нього, і, попри гучність телевізора, почав далі щось розповідати. Я спитала у Джильйоли, як у неї справи, намагаючись поглядом і тоном голосу дати зрозуміти, що я не забула її звірень і підтримую її. Це, либонь, їй не сподобалось, бо вона сказала:

– Послухай, люба, у мене все гаразд, у тебе все гаразд, у всіх все гаразд. Але, якби мій чоловік не звелів мені прийти сюди, я б ліпше сиділа вдома, ніж нудитися тут до смерті. Це щоб внести ясність.

Я не встигла відповісти їй, бо у двері подзвонили. Моя сестра легко зірвалася на ноги і, немов пурхаючи в повітрі, побігла відчинити. Почулися її вигуки: «Яка я рада, мамо, заходьте!» Еліза знов з’явилася на порозі, тягнучи за руку свою майбутню свекруху, Мануелу Солару, святково одягнену, зі штучною квіткою у пофарбованому в червонястий колір волосся. Її смутні очі запали в глибоких очницях, вона була ще худішою, ніж тоді, коли я бачила її востаннє, сама шкіра і кості. За нею виглядав Мікеле, добре вдягнений і чисто поголений, його погляд і стримані жести випромінювали якусь спокійну силу. За мить у дверях з’явився здоровенний чолов’яга, якого я ледве впізнала, бо все в нього було гігантське: він був високий, з великими стопами і довгими, товстими, могутніми ногами, живіт, грудна клітка і плечі – немов набиті чимось важким і дуже щільним, велика голова з широким чолом, довге темне волосся, зачесане назад, лискуча, антрацитового кольору борода. Був то Марчелло, це підтвердила мені Еліза, яка підставила йому вуста для поцілунку, немов богові, якому належить виявляти пошану і вдячність. Він схилився і торкнувся її своїми вустами. Тим часом батько мій підвівся, підвівся також П’єтро зі сконфуженим виразом обличчя, а з кухні бігла, накульгуючи, моя мати. Я зрозуміла, що присутність синьйори Солари вважається чимось надзвичайним, чим варто пишатися. Еліза схвильовано шепнула мені: «Нині моїй свекрусі виповнюється шістдесят років». «Ага», – сказала я, але тим часом мене здивувало, що, тільки-но увійшовши, Марчелло звернувся прямо до мого чоловіка, немов вони уже знайомі. Він білозубо усміхнувся і гукнув йому:

– Усе гаразд, професоре!

Що гаразд? П’єтро відповів йому непевною усмішечкою, тоді глянув на мене, безутішно хитаючи головою, немов кажучи: «Я зробив усе можливе». Я хотіла було вимагати в нього пояснень, але Марчелло вже знайомив його з Мануелою:

– Ходи сюди, мамо, це професор, чоловік Ленуччі, сідай тут біля нього.

П’єтро легко вклонився, я теж відчула обов’язок привітатися з синьйорою Соларою, а вона сказала:

– Яка ти гарна, Лену, така ж гарна, як твоя сестра. – А тоді дещо тривожно спитала: – Тут трохи жарко, тобі не здається?

Я не відповіла, бо Деде плаксиво кликала мене, а Джильйола – вона єдина, схоже, ніяк не зважала на присутність Мануели – грубо горлала на своїх синів, які вдарили мою доньку. Я помітила, що Мікеле мовчки розглядає мене, навіть не привітавшись. Я голосно привіталася з ним, а тоді спробувала вгамувати Деде та Ельзу, яка, побачивши сестру в сльозах, теж збиралася заплакати. Марчелло сказав мені:

– Я дуже радий приймати вас у себе, для мене це велика честь, повір. – Він звернувся до Елізи, немов говорити напряму зі мною йому було понад силу: – Ось скажи сама, як я тішуся, я ж благоговію перед твоєю сестрою.

Я буркнула щось, щоб заспокоїти його, але в ту мить у двері знову подзвонили.

Мікеле пішов відчинити і невдовзі повернувся, широко усміхаючись. За ним ішов літній чоловік, який тягнув валізи, мої валізи, які ми залишили в готелі. Мікеле кивнув на мене, і чоловік поставив їх переді мною, немов виконавши якийсь фокус задля моєї розваги.

– Ні, – вигукнула я, – у жодному разі, я буду сердитися!

Але Еліза обійняла мене, поцілувала і сказала:

– У нас багато місця, навіщо вам жити в готелі, тут стільки простору і дві ванні кімнати.

– Зрештою, – наголосив Марчелло, – я спершу спитав дозволу у твого чоловіка, я б ніколи не насмілився зробити це з власної ініціативи. Професоре, будь ласка, скажіть щось своїй дружині на мій захист.

Я люто замахала руками, але потім усміхнулась:

– О Боже милий, навіщо все це, спасибі, Марче, ти дуже люб’язний, але ми не можемо на це погодитись. – І я спробувала відіслати валізи назад в готель. Але мені довелося заспокоювати Деде, я сказала їй: – Покажи, що тобі зробили ці хлопці, нічого страшного, дай цьомкну і минеться, іди, грайся і бери зі собою Ельзу. – І гукнула П’єтро, якого вже прибрала до рук Мануела Солара: – П’єтро, ходи сюди, будь ласка, що ти сказав Марчелло, навіщо ти погодився, ми не можемо тут ночувати.

І я помітила, що від нервів у мене з’явився діалектний акцент, що деякі слова я вимовляю неаполітанською говіркою, як їх вимовляють в нашому районі, що район – його двори, головна дорога, тунель – накидає мені свою мову, свій спосіб діяти і реагувати, свої образи, які у Флоренції здавалися бляклими привидами, а тут являють себе у плоті й крові.

У двері знову подзвонили, Еліза пішла відчинити. Кого вони ще чекали? Минуло кілька секунд, і в кімнату ввірвався Дженнаро; він побачив Деде, Деде побачила його і, не вірячи своїм очам, тут-таки перестала плакати, а тоді вони втупились одне в одного, схвильовані цією несподіваною зустріччю. За ним з’явився Енцо, єдиний блондин серед багатьох брюнетів, у світлому костюмі, але похмурий на виду. Насамкінець увійшла Ліла.

Довгий період безтілесних слів, самого голосу, який хвилею мчав електричним морем, раптом скінчився. Ліла мала на собі синє плаття трохи вище коліна. Вона була щупла й нервова, і через це, попри низькі підбори, здавалася вищою, ніж зазвичай. В куточках її рота й очей видніли глибокі зморшки, а деінде, на чолі та вилицях, білосніжна шкіра була напнута. У зав’язаному в кінський хвіст волоссі, над вухами майже без мочок прозирала сивина. Побачивши мене, вона усміхнулася й примружила очі. Я не усміхнулася і від здивування не сказала нічого, навіть не привіталася. Хоч ми обидві мали тридцять років, вона здалася мені старшою, мала більш знищений вигляд, ніж, як мені здавалося, мала я. Джильйола вигукнула: «Ну ось, прийшла ще одна королева, діти голодні, я більше не можу їх стримувати!»

Ми сіли вечеряти. Я почувала себе загнаною в глухий кут, їжа не лізла мені до рота. Я гнівно думала про валізи – я розібрала їх, тільки-но поселившись у готелі, а тепер їх довільно спакували назад якісь чужі люди, які торкалися моїх речей, речей П’єтро, дівчаток, все переплутавши. Я ніяк не могла змиритися з очевидним, тобто з тим, що я ночуватиму в домі Марчелло Солари, щоб зробити приємність сестрі, яка спить з ним. З ворожістю, яка засмучувала мене саму, я спостерігала за Елізою та своєю матір’ю: перша, украй збуджена від щастя, говорила без упину, граючи роль господині дому; друга була дуже задоволена – така задоволена, що ввічливо накладала страви Лілі на тарілку. Я підглядала за Енцо: він їв, схиливши голову; йому надокучала Джильйола, яка притисла йому до передпліччя свої величезні груди і тоном спокусниці щось голосно говорила. Я з неприязню дивилася на П’єтро – хоч його постійно напастував мій батько, Марчелло, синьйора Солара, усю свою увагу він зосередив насамперед на Лілі, яка сиділа перед ним і була байдужа до всіх, зокрема й до мене – а може, насамперед до мене, – але не до нього. До того ж мене дратували діти – ці п’ять нових життів, які розділились на два угруповання: Дженнаро з Деде, стримані й підступні, проти синів Джильйоли, які попивали вино з материного келиха, коли вона відверталася, і від цього ставали ще нестерпнішими, але тепер дуже подобалися Ельзі, яка пристала до них, хоч вони не звертали на неї жодної уваги.

Хто влаштував весь цей театр? Хто додумався сполучити ці різні приводи для святкування? Напевно, Еліза, але хто їй підказав? Може, Марчелло. Але Марчелло напевно діяв за намовою Мікеле, який сидів коло мене і невимушено їв, пив і вдавав, що не помічає поведінки дружини і дітей та лиш іронічно зиркав на мого чоловіка, якого, вочевидь, зачарувала Ліла. Що він хотів цим довести? Що це територія родини Солар? Що, хоч я звідси втекла, все одно я належу до цього місця, а отже, належу їм? Що вони можуть нав’язати мені будь-що, використовуючи почуття, слова і ритуали, але й руйнуючи їх, перетворюючи, залежно від потреби, гарне на потворне, а потворне на гарне? Він уперше звернувся до мене, відколи прийшов. «Ти бачила нашу маму, – сказав він мені, – уяви собі, їй сповнилося шістдесят, хто б сказав, дивись-но, яка вона гарна, вона має непоганий вигляд на свої роки, чи не так?» Він зумисне говорив голосно, щоб усі чули не стільки його запитання, скільки відповідь, до якої я була тепер зобов’язана. Тепер я мала виголосити промову на честь мами. Ось вона, сидить поруч із П’єтро, трохи розгублена літня жінка, лагідна, на позір безневинна, з довгастим кістлявим обличчям, великим носом і цією дурнуватою квіткою в рідкому волоссі. Але то була лихварка, яка заклала основу для родинних статків; власниця й охоронниця червоної книги, у якій були імена багатьох людей нашого району, міста і провінції; призвідниця безкарних злочинів, безжалісна і небезпечна жінка, якщо вірити телефонній фантазії, яку снували ми з Лілою, і багатьом сторінкам мого невдалого роману, – це вона вбила дона Акілле, щоб заграбастати його лихварську монополію, і виховала обох синів здатними іти до бажаного по трупах. І тепер наді мною тяжів обов’язок сказати Мікеле: «Так, справді, твоя мати така гарна, має такий чудовий вигляд у свої роки, вітаю». Краєм ока я бачила, що Ліла перестала балакати з П’єтро і очікувала від мене саме цього: вона повернулася, щоб подивитися на мене, її пухкі губи трохи розтулилися, очі стали мов щілини, чоло зморщилося. В очах у неї я прочитала сарказм, мені спало на гадку, що це вона підказала Мікеле заманити мене в пастку: «Мамі сповнилося шістдесят, Лену, мамі твого свояка, свекрусі твоєї сестри, побачимо, що ти скажеш тепер, подивимось, чи й далі будеш учити всіх жити». Звертаючись до Мануели, я відповіла: «Щиро вітаю», – і все. Марчелло відразу зворушено вигукнув, немов щоб допомогти мені: «Дякую, дякую, Лену!» Тоді звернувся до матері, спітніле обличчя і червоні плями на худій шиї якої виказували її страждання: «Ленучча вітає вас, мамо». П’єтро тут-таки сказав їй, своїй сусідці: «Я теж щиро вас вітаю, синьйоро». І всі – усі, крім Джильйоли та Ліли – разом з дітьми, хором віддали шану синьйорі Соларі: «Многая літа, Мануело, многая літа, бабусю». Вона бурчала, обороняючись: «Я вже така стара», – тоді вийняла з торбинки блакитне віяло із зображенням затоки та огорнутого димом Везувію і почала ним обмахуватись, спочатку повільно, а відтак дедалі енергійніше.

Хоч Мікеле звертався до мене, та здавалось, ніби більшої ваги він надає вітанням мого чоловіка. Він ввічливо сказав йому: «Ви дуже люб’язні, професоре, ви нетутешній і не можете знати всіх заслуг нашої матері». Голос його набув довірливого тону: «Ми порядні люди, мій покійний дідусь, мир його душі, почав з бару тут, на розі, фактично з нуля, батько мій його розширив і влаштував там кондитерську, яку знають по всьому Неаполю, зокрема завдяки майстерності Спаньйоло, батька моєї дружини, він чудовий кондитер, правда, Джильйо? Але, – додав він, – саме моїй матері, нашій матері ми завдячуємо всім. Останнім часом всякі заздрісники, які нас ненавидять, розпустили про неї огидні чутки. Але ми люди толерантні, життя навчило нас терплячості, щоб не вилетіти з бізнесу. Правда однаково переможе. А правда полягає в тому, що це надзвичайно розумна жінка з твердим характером, ніколи нікому й на гадку не спадало, що вона може сидіти без діла. Вона завжди працювала, завжди, і все на благо родини, для себе не хотіла нічого. Те, що ми маємо нині, створила вона для нас, своїх дітей, і те, що ми робимо нині, це лише продовження того, що зробила вона».

Мануела стала обмахуватись трохи повільніше й голосно мовила до П’єтро: «Мікеле – золота дитина, ще малим на Різдво він вилазив на стіл і чудово читав напам’ять віршика; але він має одну ваду – любить багато говорити і завжди передає куті меду». Втрутився Марчелло: «Та ні, мамо, зовсім не передає, усе це правда». І Мікеле й далі співав хвалу Мануелі – яка вона гарна, яка щедра, і так до безконечності. Аж тут раптом звернувся до мене. Серйозно, навіть урочисто сказав: «Є ще одна жінка, майже така сама, як наша мати». Ще одна жінка? Жінка, майже така сама, як Мануела Солара? Я здивовано подивилась на нього. Попри це «майже» фраза пролунала якось недоречно, і галаслива вечеря на якусь мить завмерла без звуку. Джильйола нервово зиркнула на чоловіка очима з розширеними від вина і прикрощів зіницями. Моя мати теж набула сторожкого вигляду, який не дуже пасував до обставин: може, вона сподівалась, що тією жінкою є Еліза, що Мікеле таким чином хоче надати її доньці щось на кшталт права на найвищий трон у лоні родини Солар. Мануела на мить перестала обмахуватись, витерла вказівним пальцем собі піт на губі, очікуючи від сина якоїсь зневажливої репліки на завершення цієї тиради.

Але він, зі звичним для себе нахабством, начхавши на почуття дружини, Енцо і навіть матері, втупився поглядом у Лілу. Обличчя його зблідло, жести стали нервовими, а слова мали відірвати її увагу від П’єтро, з яким вона весь час розмовляла. «Сьогодні, – сказав він, – ми зібралися тут, у домі мого брата, по-перше, щоб належно прийняти професора і професорку та їхніх чудових донечок; по-друге, щоб відсвяткувати уродини цієї святої жінки, моєї матері; по-третє, щоб побажати Елізі великого щастя і щонайшвидшого одруження; по-четверте, якщо дозволите, підняти тост за домовленість, якої я боявся ніколи не досягти. Ліно, ходи сюди, будь ласка».

Ліна. Ліла.

Я намагалась спіймати її погляд і на мить вловила його, погляд цей говорив: «Тепер ти зрозуміла гру, згадала, як це працює?» Енцо втупився в якусь невизначену точку на скатертині, а Ліла, на моє превелике здивування, слухняно встала і підійшла до Мікеле.

Він навіть не доторкнувся до неї. Не торкнувся руки, ліктя, нічого, немов між ними було лезо, яке могло поранити його. Натомість на кілька секунд поклав руку мені на плече, усе ще звертаючись до мене: «Не ображайся, Лену, ти дуже розумна, багато чого досягла в житті, про тебе писали газети, ти – гордість усіх нас, які знають тебе ще змалку. Проте – і я певен, що ти погодишся, що тобі справить приємність, якщо я це скажу, бо ти ж любиш її – Ліна має в голові щось таке, чого не має ніхто, щось дуже сильне і живе, і це щось не знає стриму, ніщо його не зупинить. Навіть лікарі не знають, що це таке, а як на мене, цього не знає навіть вона, хоч має це зроду – не знає і не хоче знати, подивіться-но тільки, як вона скривилася. І горе тому, проти кого вона налаштована, але коли вона налаштована на добре, то здатна вчинити таке, що всі аж рота роззявлять від зачудування. І вже дуже давно саме цю її особливість я хочу купити. Так, купити, у цьому нема нічого поганого: купити, як купують перли й діаманти. Але досі це, на превеликий жаль, було неможливо. Тепер же ми зробили невеличкий крок уперед, і саме цей крок я хочу нині відсвяткувати: я прийняв синьйору Черулло на роботу в обчислювальний центр, який я заснував в Ачеррі. Це дуже сучасний заклад. Якщо тебе, Лену, зацікавить, якщо зацікавить професора, я покажу вам його завтра ж або принаймні ще до вашого від’їзду. Що скажеш, Ліно?»

На Лілиному обличчі з’явився вираз огиди. Вона незадоволено похитала головою і сказала, дивлячись на синьйору Солару: «Мікеле нічого не петрає в обчислювальних машинах, тому йому здається, ніби я можу бозна-що, але це дурниці, досить пройти заочний курс, навіть я цього навчилася, хоча скінчила тільки п’ять класів». І не додала більше нічого. Не висміяла Мікеле, як я сподівалася, за той досить пафосний образ, що його він собі вигадав, про якусь живу і сильну річ в її голові. Не висміяла за перли з діамантами. А насамперед не намагалася уникнути компліментів. Дозволила, щоб ми випили за її нову роботу, немов її справді прийняли на небеса, дозволила Мікеле далі вихваляти її, тим самим виправдовуючи високу зарплатню, яку він їй обіцяв. А водночас П’єтро, з його звичкою почуватися невимушено в товаристві людей, яких він вважав нижчими від себе, навіть не порадившись зі мною, заявив, що дуже хоче відвідати обчислювальний центр в Ачеррі, і почав навіть випитувати все у Ліли, яка тим часом повернулася на своє місце. На мить у мене зринула думка, що, якби дати їй трохи часу, вона могла б забрати в мене чоловіка, як колись забрала Ніно. Але ревнощів я не відчувала: це могло б статися лише через її бажання викопати між нами ще один рів; я була певна, що П’єтро не може їй подобатися і що він сам не зможе зрадити мені через жагу до іншої жінки.

Натомість на мене насунуло інше, більш заплутане почуття. Я була там, де я народилася, тут завжди мене вважали першою в усьому, і я була переконана, що це непорушний факт, принаймні в цьому середовищі. Але Мікеле, немов зумисне плануючи моє пониження в ранзі серед людей нашого району, а зокрема в лоні моєї родини, зробив так, щоб Ліла затьмарила мене, він навіть забажав, щоб я сама погодилася з її вищістю, публічно визнавши неперевершений потенціал моєї подруги. І вона охоче пристала на це. Ба більше, вона навіть посприяла цьому результатові, сама його запланувала і організувала. Якщо кілька років тому, у добу мого скромного успіху як письменниці, це мене б не образило, а навіть справило б приємність, тепер, коли все скінчилося, я усвідомила, що страждаю. Я обмінялася поглядами з матір’ю. Вона сиділа насуплена і з таким виразом обличчя, як тоді, коли ледве стримувалася, щоб не дати мені ляпаса. Вона хотіла, щоб я відмовилася від своєї звичної примирливої постави, щоб зреагувала, щоб показала свої глибокі знання, знання найвищої проби – не те що ті дурниці з Ачерри. Вона говорила це мені своїми очима, немов німо наказуючи. Але я змовчала. Мануела Солара раптом вигукнула, нетерпляче зиркаючи навколо: «Тут така спека, вам теж так жарко?»

Еліза, як і моя мати, не могла стерпіти втрати мого престижу. Але якщо мати мовчала, вона радісно й сердечно звернулася до мене, щоб дати мені зрозуміти, що я й далі залишаюся її надзвичайною старшою сестрою, якою вона завжди пишатиметься. «Маю дещо для тебе, – сказала вона, і додала, як звикле, перестрибуючи з однієї теми на іншу: – Ти колись літала літаком?» Я відповіла, що ні. «Хіба?» – «Авжеж». Виявилося, що з присутніх літав тільки П’єтро, і то не раз, але він говорив про це так, ніби нічого особливого в цьому немає. Натомість для Елізи то була чудова пригода, і для Марчелло також. Вони літали до Німеччини, почасти у справах, почасти для розваги. Спочатку Еліза трохи боялася, відчуваючи поштовхи та струси, струмінь холодного повітря бив їй просто в голову, немов намагаючись її пробити. Відтак з ілюмінатора вона побачила білосніжні хмари внизу і яскраво-блакитне небо вгорі. Вона виявила, що над хмарами погода завжди гарна і що згори земля мерехтить зеленими, синіми і фіалковими барвами та виблискує снігом, коли пролітаєш над горами. Вона спитала мене:

– Угадай, кого ми зустріли в Дюссельдорфі?

Я незадоволено буркнула:

– Не знаю, Елізо, кого ж?

– Антоніо.

– А-а.

– Просив переказати тобі великий привіт.

– У нього все добре?

– Чудово. Він дав мені для тебе подаруночок.

Значить, ось що вона мала для мене, подарунок від Антоніо. Вона підвелася і побігла по нього. Марчелло весело глянув на мене, а П’єтро спитав:

– Хто такий Антоніо?

– Один наш працівник, – сказав Марчелло.

– Колишній хлопець вашої дружини, – сказав Мікеле, сміючись. – Часи змінилися, професоре, нині жінки багато з ким зустрічаються й хизуються цим ще більше, ніж чоловіки. А у вас скільки жінок було?

П’єтро серйозно відповів:

– Жодної, я кохав тільки свою дружину.

– Брехун, – весело вигукнув Мікеле, – дозволите сказати вам на вухо, скільки жінок було в мене?

Він підвівся, підійшов ззаду до мого чоловіка, під повним огиди поглядом Джильйоли, і шепнув йому щось.

– Неймовірно! – вигукнув П’єтро з обережною іронією. Вони обидва засміялися.

Тим часом повернулася Еліза й простягла пакет, загорнений у папір.

– Відкривай.

– А ти знаєш, що там? – спантеличено спитала я.

– Ми обоє знаємо, – сказав Марчелло, – але сподіваємося, що ти не знаєш.

Я розгорнула пакет, відчуваючи на собі погляди всіх присутніх. Зокрема Ліла дивилась на мене скоса, уважно, немов сподівалася, що звідти вислизне змія. Побачивши, що Антоніо, син божевільної Меліни, неотесаний і брутальний прислужник родини Солар, мій хлопець в юності, не прислав мені нічого гарного чи зворушливого, нічого такого, що б натякало на минуле, а всього лише книжку, усі ніби розчарувалися. Але потім побачили, що я зашарілася й дивлюся на обкладинку з радістю, якої не можу стримати. То була не просто якась книжка. То була моя книжка. Німецький переклад мого роману, який вийшов через шість років після публікації в Італії. Я вперше бачила це видовище – авжеж, видовище – перед очима мені стрибали мої слова, виражені чужою мовою.

– Ти про це не знала? – спитала Еліза щасливо.

– Ні.

– Ти рада?

– Дуже.

Моя сестра гордо оголосила присутнім:

– Це роман, який написала Ленучча, але німецькою мовою.

Від цього реваншу моя мати аж почервоніла й сказала:

– Бачите, яка вона славна?

Джильйола взяла в мене книжку, погортала й захоплено буркнула: «Єдине, що тут можна зрозуміти, це Елена Ґреко». Тоді Ліла наполегливо простягла руку, вимагаючи книжку. В її очах я побачила цікавість, прагнення торкнутися книжки, подивитися на слова цією невідомою мовою, яка містила мене, яка так далеко занесла мене. Я побачила, як нетерпляче вона хоче взяти цей предмет, цю її нетерплячість я знала змалку, і мене сповнила ніжність. Але Джильйола люто відсмикнула книжку, щоб та її не забрала, і сказала:

– Зачекай, зараз я дивлюся. Ти що, знаєш німецьку?

Ліла забрала руку й похитала головою, а Джильйола вигукнула:

– То не лізь, дай мені глянути – хочу добре роздивитися, яку це штуку втнула Ленучча!

Тоді, посеред загальної мовчанки, стала задоволено оглядати книжку. Погортала сторінки, одна за другою, повільно, немов читаючи по кілька рядків то тут, то там. Тоді нетверезим від вина голосом сказала, віддаючи книжку:

– Молодець, Лену, мої вітання з приводу всього – книжки, чоловіка, дітей. Ми гадаємо, що тебе знаємо тільки ми, але тебе знають навіть німці. Ти заслужила те, що маєш, заслужила своєю працею, нікого не скривдила, не крутила з чужими чоловіками. Спасибі, тепер мені вже пора іти, добраніч.

Зітхаючи, вона важко підвелася, від випитого вина ще більше обважніла. Гукнула дітям: «Збирайтеся швидше!» Хлопці заперечували, старший сказав діалектом якусь грубість, вона дала йому ляпаса й потягла до виходу. Мікеле похитав головою, усміхаючись, і пробурмотів: «Скільки клопотів мені справляє ця гівнючка, завжди псує мені настрій». А тоді спокійно сказав: «Почекай, Джильйо, куди так поспішаєш, спершу мусимо з’їсти солодке, яке приготував твій батько, а тоді вже підемо». Підбадьорені батьковими словами, хлопчаки миттю вислизнули з її рук і повернулися до столу. Але Джильйола далі йшла важким кроком до виходу, роздратовано мовлячи: «Тоді я йду сама, мені недобре». Але тут Мікеле голосно і жорстко гаркнув: «Сідай негайно!» – і вона застигла, немов слова ці паралізували їй ноги. Еліза зірвалася на ноги і пробурмотіла: «Ходімо, допоможеш мені принести торт». Взяла її за руку й потягла до кухні. Я заспокоїла поглядом Деде, яку налякав крик Мікеле. Тоді простягла книжку Лілі й сказала: «Хочеш подивитися?» Вона заперечно похитала головою й байдуже скривилася.

– І що ми тут робимо? – спитав П’єтро обурено і водночас весело, коли, вклавши дівчаток, ми зачинилися в кімнаті, яку нам виділила Еліза. Він хотів пожартувати з найбільш неймовірних моментів цього вечора, але я накинулася на нього, і ми почали тихо сваритися. Я була вкрай сердита на нього, на всіх, на себе саму. Хаотичні почуття, які вирували в мене всередині, знов породжували бажання, щоб Ліла захворіла і померла. Не через ненависть – я й далі любила її, я ніколи не могла б її ненавидіти. Але порожнеча, що залишалася після того, як вона вислизала від мене, була нестерпною. «Як тобі тільки спало на думку, – говорила я П’єтро, – погодитися на те, щоб вони забрали наш багаж, принесли сюди і силоміць переселили в це помешкання?» А він: «Я ж не знав, що то за люди». «Ні, – просичала йому я, – ти просто ніколи мене не слухав, я завжди розповідала тобі, де я народилася».

Ми довго сперечалися, він намагався заспокоїти мене, а я наговорила йому всякого. Сказала, що він був занадто несміливий, що дозволив витирати об себе ноги, що стояти на своєму він уміє тільки з добре вихованими людьми зі свого середовища, що я більше не можу покладатися на нього, та й на його матір покладатися не можу – як це сталося, що ще два роки тому в Німеччині вийшла моя книжка, а видавництво нічого мені не сказало, де ще, у якій ще країні її видали без мого відома, я хочу розібратися в цій справі до кінця і таке інше. Щоб задобрити мене, він з усім погоджувався й навіть запропонував уже наступного ранку зателефонувати до його матері та до видавництва. Тоді заявив про свою велику симпатію до, як він висловився, народного середовища, в якому я народилася і виросла. Сказав, що мати моя – людина щедра і дуже розумна, прихильно висловився про мого батька, про Елізу, про Джильйолу, про Енцо. Але тон його різко змінився, коли він заговорив про братів Солар: назвав їх негідниками, лукавими зловмисниками, лицемірними злочинцями. І врешті висловився про Лілу. Він тихо сказав: «А вона вразила мене найбільше». «Я це помітила, – бовкнула я, – ти говорив з нею цілий вечір». Але П’єтро енергійно захитав головою і уточнив, як не дивно, що Ліла здалася йому найгіршою зі всіх. Сказав, що насправді ніяка вона мені не подруга, що вона мене ненавидить, що, авжеж, вона надзвичайно розумна, авжеж, вона захоплює, але розум свій вживає не на добро – це лихий розум, який сіє розбрат і ненавидить життя – і чари її нестерпні, вони поневолюють і приносять згубу. Ось так.

Спочатку, слухаючи його, я вдавала, ніби не погоджуюсь, але насправді мене це тішило. Значить, я помилилася, Ліла не зуміла завоювати його прихильність, П’єтро добре вмів відчути будь-який підтекст і легко здогадався про неприємні аспекти її вдачі. Але потім мені стало здаватися, що він перебирає міру. Він сказав: «Не розумію, як могли ваші стосунки тривати так довго, очевидно, ви від себе приховуєте те, що могло б їх зруйнувати». І додав: «Або я нічого не зрозумів про неї – і це можливо, я ж бо її не знаю – або я нічого не зрозумів про тебе, а це вже небезпечно». Врешті сказав найгірше: «Вона і той Мікеле створені одне для одного, якщо вони ще не коханці, то точно ними стануть». Тоді я збунтувалася. Просичала, що мені огидний цей його сиромудрий тон вченого буржуя, що йому краще більше не говорити так про мою подругу, що він нічого не зрозумів. І поки я це говорила, мені здалося, що я зрозуміла дещо, чого в той момент він сам не усвідомлював: Ліла ще й як зчарувала його; її незвичайність вразила його настільки, що він злякався і тепер відчував потребу знецінити її. Злякався він не за себе, гадаю, а за мене і за наші стосунки. Він боявся, що навіть на відстані вона відбере мене в нього, знищить нашу сім’ю. І щоб захистити мене, він вдавався до крайнощів, обкидав її брудом, невиразно прагнучи, щоб я сповнилась до неї огидою і прогнала зі свого життя. Я пробурмотіла «добраніч» і повернулася до нього спиною.

Наступного дня я встала дуже рано й зібрала валізи, бо мала намір відразу ж повернутися до Флоренції. Але мені це не вдалося. Марчелло сказав, що вже пообіцяв своєму братові повезти нас в Ачерру, а П’єтро погодився, хоч як я намагалася дати йому зрозуміти, що хочу додому. Ми залишили дівчаток на Елізу і дозволили, щоб той велетень відвіз нас машиною до низької і довгої будівлі жовтого кольору, яка колись була великим складом взуття. Усю дорогу я мовчала, а П’єтро розпитував про бізнес Солар у Німеччині, Марчелло ж збував його несув’язними фразами типу: та що там Італія, Німеччина чи цілий світ, я більший комуніст від комуністів, більший революціонер, ніж революціонери, про мене, якби можна було знести все це геть і почати будувати все наново, я б перший зголосився. «Утім, – додав він, дивлячись на мене у дзеркальце заднього виду в пошуках підтримки, – для мене на першому місці кохання».

Коли ми прибули на місце, він завів нас в освітлене неоновими лампами приміщення з низькою стелею. Мене вразив сильний запах чорнила, пилюки та перегрітої ізоляції, який змішувався із запахом вичиненої шкіри і крему для взуття. «Ну ось, – мовив Марчелло, – ось це та штука, яку взяв в оренду Мікеле». Я озирнулася, біля машини не було нікого. «Система 3» була річчю безликою – непримітний предмет обстанови, присунутий до стіни: металеві панелі, кнопки, червоний вимикач, дерев’яна підставка, клавіатура. «Я нічого тут не розумію, – сказав Марчелло, – на цьому знається Ліна, але у неї вільний графік, вона завжди десь бігає». П’єтро уважно оглянув панелі та перемикачі, обдивився все, але було очевидно, що вся ця сучасна техніка його розчаровує, тим паче, що на кожне його запитання Марчелло відповідав: «Це все братові справи, у мене інші клопоти».

Ліла з’явилася, коли ми вже збиралися йти геть. З нею були дві молоді жінки, які несли металеві контейнери. Вона роздратовано давала їм якісь накази. Помітивши нас, змінила тон на люб’язний, але люб’язність її була дещо силуваною, немов частина її мозку протестувала і гнівно намагалася повернути її увагу до термінових робочих справ. Не зважаючи на Марчелло, вона звернулася до П’єтро, але слова її адресувалися радше мені. «Навіщо вам все це, – мовила зневажливо, – але якщо вже дуже хочете, то поміняймося: ви попрацюєте тут, а я займуся вашими справами – романами, картинами, всякими старожитностями». Я знов подумала, що вона більше постаріла, ніж я, і не лише зовнішньо, постаріли її жести та голос, коли вона нецікавими, безбарвними словами стала дещо знудьговано описувати нам, як працює «Система» та інші машини, розповідала вона й про магнітні картки та плівки, п’ятидюймові диски та інші новинки типу настільних персональних комп’ютерів, якими можна користуватися вдома. Це вже була не та Ліла, яка із дитячим захватом говорила по телефону про роботу, у неї вже й близько не було того ентузіазму, який все ще зберіг Енцо. Вона поводилася як суперкомпетентна фахівчиня, на яку начальство повісило нудний обов’язок розважати нас, туристів. Коли вона зверталася до мене, у її голосі не було приязні, жартувати з П’єтро вона не намагалася. Врешті звеліла дівчатам показати моєму чоловікові, як працює перфораційна машина, а тоді відвела мене в коридор і сказала:

– То що? Ти привітала Елізу? Як спалося у помешканні Марчелло? Ти рада, що тій старій відьмі виповнилося шістдесят?

Я нервово огризнулася:

– Якщо моя сестра цього хоче, що я маю зробити – знести їй голову?

– Бачиш? Це в казках робиш те, що хочеться, а в реальному житті робиш те, що можна.

– Неправда. Хто тебе примушував піти на побігеньки до Мікеле?

– Це він у мене на побігеньках, а не я в нього.

– Це твоя ілюзія.

– Почекай і побачиш.

– Що я маю побачити, Ліло, облиш.

– Ще раз тобі кажу: така ти мені не подобаєшся. Ти нічого про нас не знаєш, тому краще помовч.

– Ти хочеш сказати, що я б могла критикувати тебе тільки тоді, якби жила в Неаполі?

– Чи в Неаполі, чи у Флоренції – ти ніде нічого доброго не робиш, Лену.

– Хто тобі сказав?

– Життя.

– Що ти можеш знати про моє життя?

Я була напружена, і вона це помітила. Примирливо скривилася.

– Ти дістала мене, тому я й кажу те, чого насправді не думаю. Ти добре зробила, що поїхала геть з Неаполя, чудово зробила. А знаєш, хто сюди повернувся?

– Хто?

– Ніно.

Новина ця жаром вдарила мене в груди.

– Звідки ти знаєш?

– Мені сказала Маріза. Він виграв конкурс на посаду професора університету.

– У Мілані йому було погано?

Ліла примружила очі.

– Він одружився з однією собі з вулиці Тассо, вона родичка половини власників «Банко ді Наполі». Їхньому синові вже рік.

Не знаю, чи це завдало мені страждань, але напевно мені важко було в це повірити.

– Він справді одружився?

– Так.

Я поглянула на неї, намагаючись зрозуміти, до чого вона веде.

– Хочеш побачитися з ним?

– Ні. Але якщо випадково зустріну, збираюся сказати, що Дженнаро не його син.

Крім цього, вона сказала мені ще кілька несув’язних речей. Вітаю, у тебе гарний і розумний чоловік, говорить як вірянин, хоч і не вірує, знає все, що діялося в давнину і тепер, зокрема знає купу всього про Неаполь, мені аж соромно стало, хоч я й неаполітанка, але не знаю нічого. Дженнаро росте, ним більше займається моя мати, ніж я, у школі йому ведеться непогано. З Енцо в мене все добре, працюємо багато і бачимось мало. Натомість Стефано сам себе зруйнував: карабінери знайшли у нього в підсобці крадені речі, не знаю, що саме, і його заарештували; нині його випустили, але мусить бути обережний, у нього вже немає нічого, тепер я даю йому гроші, а не він мені. Бачиш, як усе змінилося: якби я далі була синьйорою Карраччі, мені було б непереливки, залишилась би з голою дупою, як і вся їхня родина; але я Раффаелла Черулло, директорка центру Мікеле Солари із зарплатнею чотириста двадцять тисяч лір у місяць. Тож тепер мати ставиться до мене як до королеви, батько пробачив мені все, брат смокче з мене гроші, а Пінучча каже, що дуже мене любить, їхні ж діти звуть мене тітонькою. Але сама робота нудна, зовсім не те, що мені здавалося спочатку: усе дуже повільне, марнується купа часу, сподіваємося, що невдовзі прибудуть нові машини, набагато швидші. А може, й ні. Швидкість усе змазує, якщо поспішати, то навіть фотографії виходять розмиті. Так говорив Альфонсо, це він так жартував, мовляв, він сам вийшов якийсь розмитий, без чітких контурів. Останнім часом він постійно торочить мені про дружбу. Дуже хоче зі мною приятелювати, мовляв, хотів би стати моєю копією, присягається, що хотів би бути такою жінкою, як я. «Якою там жінкою, – сказала я йому, – ти ж чоловік, Альфо, тобі невтямки, яка я, і навіть якщо ми будемо друзями, якщо ти приглядатимешся до мене, розглядатимеш мене і наслідуватимеш, ніколи нічого про мене не дізнаєшся». «Тоді, – засміявся він, – що я маю робити, мені несила бути тим, ким я є». І зізнався мені, що давно кохає Мікеле – так, Мікеле Солару – і хотів би подобатися йому так, як, на його думку, подобаюсь йому я. Розумієш, Лену, що діється з людьми – у нас забагато всього всередині, це роздуває нас, ми лускаємо по швах. «Гаразд, – сказала я йому, – будьмо друзями, але викинь собі з голови, що ти можеш бути такою жінкою, як я, єдине, що ти зможеш, це бути такою жінкою, яку собі уявляєте ви, мужчини. Хочеш мене наслідувати, бути моїм портретом, наче намальованим художником, але моє гівно завжди залишиться моїм, а твоє – твоїм». Ох, Лену, що з нами всіма діється, ми як труби, коли вода замерзає, що то за біда, коли голова не знає спокою. Пам’ятаєш, що ми зробили з моєю весільною світлиною? Я хочу далі це робити. І настане день, коли я сама перетворюся на діаграми, стану перфорованою стрічкою, і більше мене не побачиш.