Історія втечі та повернення - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Ферранте (ч. 5)

– Знаєш, що це означає?

– Ні.

– Прочитай уважно.

– Це німецька, Енцо, я не знаю німецької.

– А ти напружся трохи, то й зрозумієш, – казав він їй, трохи жартома, а трохи і всерйоз.

Хоч вона скінчила тільки п’ять класів початкової школи, Енцо, який завдяки значним зусиллям врешті отримав атестат про середню освіту, вважав її набагато кмітливішою від себе і приписував їй неймовірну здатність швидко опановувати будь-який предмет. І коли він суто інтуїтивно здогадався, що не лише мови програмування електронних обчислювальних машин визначатимуть майбутнє людського роду, а й люди, які першими вивчать їх, відіграють нечувану роль в історії, він одразу звернувся до неї.

– Допоможи мені.

– Я втомилася.

– Наше життя жалюгідне, Ліно, треба щось міняти.

– Мене таке життя влаштовує.

– Дитина цілий день з чужими людьми.

– Дженнаро уже виріс, не можна тримати його весь час під скляним ковпаком.

– Поглянь на свої руки, вони геть зіпсовані.

– Це мої руки, можу робити з ними, що хочу.

– Я хочу заробляти більше, заради тебе і Дженнаро.

– Дбай про свої справи, а я дбатиму про свої.

Так грубо вона відповідала завжди. Енцо записався на заочні курси – недешеві для їхньої кишені – які передбачали періодичне надсилання виконаних завдань у міжнародний центр обробки даних в Цюриху, де їх перевіряли і відсилали назад з виправленнями. Поступово він втягнув у це Лілу, і вона таки взялася допомагати йому. Але тепер вона поводилася цілком інакше, ніж з Ніно – тоді вона прагнула всілякими способами довести йому, що здатна допомагати в усьому. Навчаючись разом з Енцо, вона була спокійна, не намагалася переплюнути його. Ті вечірні години, які вони присвячували навчанню, були для нього додатковим зусиллям, а для неї заспокійливим засобом. Може, саме тому в тих нечастих випадках, коли він повертався пізно і не потребував її допомоги, Ліла не могла заснути й тривожно прислухалася до дзюркоту води у ванній, якою, як вона собі уявляла, Енцо змиває зі свого тіла сліди зв’язку з коханками.

На фабриці – вона відразу це зрозуміла – важка праця викликала в людей бажання займатися сексом не з дружиною чи чоловіком удома, куди вони верталися змучені і без жодних бажань, а просто на роботі, вранці або пополудні. За кожної нагоди чоловіки розпускали руки, чіплялися до всіх жінок, які траплялися на шляху; жінки ж, особливо немолоді, сміялися, випинали груди, закохувалися, і кохання ставало розвагою, яка полегшувала важку працю й розганяла нудьгу, даючи ілюзію справжнього життя.

З найперших днів її роботи чоловіки намагалися панібратствувати з нею, немов принюхуючись. Ліла відштовхувала їх, вони сміялися і йшли геть, наспівуючи пісеньки з непристойними натяками. Якось уранці, щоб остаточно поставити крапки над «і», вона мало не відірвала вухо одному чолов’язі, коли він, проходячи повз неї, бовкнув щось сороміцьке й цьомнув у шию. Був то сорокарічний красень на ймення Едо, який підсипався до всіх жінок і добре вмів розповідати солоні дотепи. Ліла вхопила його за вухо, з усієї сили скрутила його, уп’явшись нігтями у вушну раковину, і не відпускала, хоч той репетував, намагаючись водночас захиститись від її стусанів колінами. Після цього вона, люта, мов чорт, пішла до Бруно Соккаво скаржитись.

Відколи Бруно взяв її на роботу, Ліла бачила його лише кілька разів, мимохідь, не звертаючи на нього особливої уваги. Натомість за цієї нагоди вона змогла добре придивитися до нього – він підвівся з-за бюрка, як це роблять джентльмени, коли в кімнату заходить дама. Лілу охопив подив: набрякле лице, затуманені переситом очі, кремезний тулуб, а особливо дивував червоний колір обличчя, який, мов магма, виділявся на тлі смолянистого волосся і білих, як у вовка, зубів. Замислилась: що спільного в цього суб’єкта з тим хлопцем, студентом права, приятелем Ніно? І відчула, що між тими часами на Іскії і теперішньою ковбасною фабрикою ніякого зв’язку немає: між ними простягалася прірва, і під час стрибка з одного боку цієї прірви на другий – можливо, тому, що батько його захворів і тягар турботи (і боргів, як казав дехто) раптом упав на його плечі – Бруно знікчемнів.

Вона виклала йому свої претензії, і він засміявся.

– Ліно, – сказав він з пересторогою, – я зробив тобі послугу, але ти не маєш мені влаштовувати комедій. Ми всі тут важко працюємо, не можна присікатися до кожного, людям треба іноді розслаблятися, інакше все окошиться на мені.

– Розслабляйтеся самі з собою.

Він кинув на неї веселий погляд:

– Мені здавалося, що тобі подобається жартувати.

– Мені подобається тоді, коли я цього хочу.

Від злобного тону Ліли він посерйознішав. Тоді вказав їй на двері: іди, працюй.

Але відтоді щоразу, як зустрічав на території фабрики, заговорював до неї перед усіма і робив якийсь зичливий комплімент. Це врешті визначило Лілин статус на фабриці: вона у фаворі в молодого Соккаво, а тому краще дати їй спокій. Це, схоже, підтвердилося одного пополудня, коли відразу після обідньої перерви дорогу їй заступила огрядна жінка на ймення Тереза і насмішкувато сказала: тебе кличуть до сушильного цеху. Ліла пішла у прямокутне приміщення сушильного цеху, повне ковбасних виробів, що в’ялилися, звисаючи зі стелі у жовтявому світлі. Там вона побачила Бруно, який удавав, ніби щось перевіряє, але насправді хотів побалакати з нею.

Він ходив по цеху, з виглядом знавця мацав і нюхав ковбаси, тим часом розпитував її про Пінуччу, її зовицю, а потім – і це прикро вразило Лілу – сказав, не дивлячись на неї і вдаючи, ніби розглядає палку сопрессати^[5]: вона не була щаслива з твоїм братом, того літа вона закохалась у мене, як ти закохалась у Ніно. Він пройшов далі і, повернувшись до неї спиною, додав: з нею я зрозумів, що вагітні жінки дуже полюбляють кохатися. Тоді, не давши їй часу відповісти, зіронізувати або розсердитись, він зупинився посеред приміщення і заявив, що взагалі-то вся ця фабрика ще змалечку викликала в нього огиду, але тут, у сушильному цеху, він завжди почувався добре, тут він отримував певне задоволення, відчуття завершеності, розуміння, що вироби тут визрівають, улежуються, поширюють свій запах, готуються вийти на ринок. «Дивись, помацай, – сказав він їй, – вони вже підсохли, затверділи, понюхай ці пахощі: вони схожі на запах чоловіка і жінки, коли вони обіймаються й пестять одне одного – тобі подобається? – якби ти знала, скількох дівчат я приводив сюди ще хлопчиськом». Тут він обійняв її за талію, ковзнув губами по довгій шиї, одночасно стискаючи сідниці. Він немов мав сто рук, які з шаленою швидкістю шастали то поверх халата, то під ним; він сопів, обмацуючи її без жодної насолоди, у полоні чистої хоті.

Лілі ж усе це, починаючи від запаху ковбас, нагадало брутальність Стефано, і на кілька секунд сили залишили її, вона злякалася, що він її вб’є. Відтак її охопила злість, вона вдарила Бруно в обличчя й між ногами та заверещала: «Ти, засранцю, у тебе там нічого нема, ану, витягни його тільки, я відразу його тобі відірву, мудак!»

Бруно відпустив її і зробив крок назад. Торкнувся губи, яка кривавила, знічено захихотів і пробурмотів: «Вибач, я думав, ти хоч трохи мені вдячна». Ліла крикнула йому: «Хочеш сказати, що я мушу віддячити, інакше звільниш мене?» Він знов захихотів, похитав головою: «Та ні, не хочеш, то й не треба, я ж вибачився, що тобі ще потрібно?» Але вона геть розлютилася, тільки тепер відчула на своєму тілі сліди його рук і знала, що це відчуття не зникне, що його не можна змити милом. Відступила до дверей і сказала: «Цього разу тобі пощастило, але проженеш ти мене чи ні – однаково я ще примушу тебе проклясти ту хвилину, коли ти насмілився мене торкнутися». Вона вийшла, а він тим часом бурмотів: «Що я тобі такого зробив, я ж нічого не зробив, ходи сюди, аби ж то були найбільші проблеми, ну ж бо, помирімось».

Вона повернулася на робоче місце. Тоді вона працювала в цеху, де в казанах готувався фарш, вона була там кимось на кшталт прибиральниці, яка, крім усього іншого, мала постійно витирати вічно мокру підлогу. Едо, якому вона колись мало не відірвала вухо, поглянув на неї з цікавістю. Усі робітники й робітниці не спускали з неї очей, коли вона, палаючи люттю, поверталася з сушильного цеху. Ліла ні на кого не дивилася. Схопила ганчірку, жбурнула її на плитку й почала витирати підлогу, на якій тим часом утворилось болото, голосно і погрозливо викрикуючи: «Побачимо, чи ще якийсь сучий син насмілиться наблизитися до мене!» Усі зосередились на своїй роботі.

Щодня вона чекала звільнення, але цього так і не сталося. Коли вона наштовхувалася на Бруно, він лагідно їй усміхався, а вона відповідала холодним кивком. Отже, пригода ця не мала жодних наслідків, крім огиди до тих опецькуватих рук та сплесків ненависті. Але Ліла зі звичним для неї гонором далі не зважала ні на кого, тому майстри знов узялися допікати їй: перекидали з одного робочого місця на інше, примушували працювати до виснаження, лихословили. Очевидно, вони одержали на це дозвіл.

Енцо вона не розповідала нічого – ні про майже відірване вухо, ні про напад Бруно, ні про знущання, ні про щоденну важку працю. Коли він питав, як справи на ковбасній фабриці, вона саркастично відповідала: «А чому ти не звітуєш мені, як справи там, де працюєш ти?» Він замовкав, Ліла трохи кепкувала з нього, а потім вони обоє сідали за вправи заочного курсу. За цими заняттями вони ховалися багато від чого, а найбільше – від запитань про майбутнє: ким вони є одне для одного, чому він піклується про неї і про Дженнаро, чому вона це приймає, чому вони вже давно живуть під одним дахом, але Енцо щоночі марно чекає, що вона прийде до нього; крутиться в ліжку з боку на бік, виходить до кухні нібито напитися води, кидає погляд на наполовину засклені двері, щоб побачити, чи вона вже вимкнула світло, і розгледіти її тінь. Німа напруга – постукати? Впустити його? Сумніви в нього, сумніви в неї. Тому вони воліли обманювати себе, розважаючись побудовою блок-схем, наче це була розумова гімнастика.

– Створімо схему відкривання дверей, – казала Ліла.

– Створімо схему зав’язування краватки, – казав Енцо.

– Створімо схему зав’язування шнурівок на черевичках Дженнаро, – казала Ліла.

– Створімо схему приготування кави у кавоварці, – казав Енцо.

Вони сушили собі голови, укладаючи щоденну дійсність у схеми, від найпростіших дій до складніших, хоча завдання з Цюриха цього не вимагали. І не тому, що цього хотів Енцо, а тому, що Ліла, як завжди, хоч і почала неохоче, але з кожним вечором запалювалась дедалі більшим ентузіазмом і попри те, що вночі в помешканні було дуже холодно, вона заповзялася звести весь той жалюгідний світ, у якому вони жили, до істинності 0 або 1. Вона немов прагнула якоїсь абстрактної лінійності – яка породжувала всі інші абстракції – сподіваючись, що це принесе їй нарешті якийсь лад і спочинок.

– Схематизуймо фабрику, – запропонувала вона йому одного вечора.

– Усе, що там робиться? – спантеличено спитав він.

– Так.

Він зиркнув на неї і сказав:

– Гаразд, почнімо з твоєї.

Вона незадоволено скривилася, буркнула «добраніч» і пішла у свою кімнату.

Нестійка рівновага, у якій вони жили, порушилася, коли знов з’явився Пасквале. Він працював на будівництві неподалік і прийшов у Сан-Джованні-а-Тедуччо на збори місцевого осередку комуністичної партії. Вони з Енцо випадково зустрілися на вулиці, і до них повернулася давня близькість. Коли врешті вони почали говорити про політику, виявилося, що їх об’єднує те саме незадоволення. Спочатку Енцо висловився досить обережно, але Пасквале – хоча він посідав важливий пост секретаря районного комітету – відкинув всякі недомовки і став критикувати партію за ревізіонізм, а профспілку – за те, що вона надто часто заплющує очі на деякі речі. Їхнє братання зайшло так далеко, що Пасквале залишився у них на вечерю і Лілі довелося нашвидкуруч готувати щось і для нього.

Спочатку вечеря не віщувала нічого доброго. Ліла відчувала на собі його погляди і мусила докладати зусиль, щоб не розсердитися. Чого йому, Пасквале, треба – шпигувати за нею, донести всім у районі, як вона живе? Яке право він має її судити? Він не сказав їй жодного приязного слова, не розповів нічого про її родину, про Нунцію, про брата Ріно, про Фернандо. Натомість кидав на неї такі ж оцінювальні погляди, як чоловіки на фабриці, а коли вона це помічала, відводив очі. Він, напевно, вважає, що вона втратила привабливість, напевно, думає: як це я міг замолоду закохатися в таку жінку; яким я був дурнем. І, поза сумнівом, він вважає її поганою матір’ю, адже вона могла ростити сина у статках, які приносили ковбасні крамниці Карраччі, а натомість кинула його в злидні. У якусь мить Ліна пирхнула й сказала Енцо: «Прибери потім зі столу, а я йду спати». Але раптом Пасквале вельми урочистим і дещо схвильованим тоном мовив: «Ліно, перед тим як підеш, мушу дещо сказати тобі: ти незрівнянна жінка, ти кидаєшся у вир життя з такою силою, що якби так робили всі, світ би вже давно змінився». Розбивши таким чином кригу, він розповів їй, що Фернандо знов узявся ремонтувати взуття, що Ріно терзає Стефано, постійно випрошуючи в нього гроші, що Нунції не видно, вона мало виходить з дому. І повторив: «Ти правильно вчинила, ніхто з нашого району ще так не допікав родинам Карраччі та Солар, як ти, і я тебе цілком підтримую».

Після того вечора він став часто бувати в них, і це неабияк уплинуло на їхнє навчання. Він приходив на вечерю, приносив чотири гарячі піци і вдавав людину, глибоко обізнану у функціонуванні капіталістичного та антикапіталістичного світу, і так їхня давня дружба зміцнилася. Було очевидно, що в його житті бракує почуттів. Сестра Кармен була заручена і не могла приділяти йому багато часу. А на самотність він реагував шаленою політичною активністю, яка подобалась Лілі й викликала в неї інтерес. Хоч він до знемоги працював на будівництві, усе одно займався профспілковою роботою, обливав криваво-червоною фарбою будівлю американського консульства, завжди був у перших лавах, коли назрівала якась сутичка з фашистами, був членом робітничо-студентського комітету, де повсякчас сперечався зі студентами. Про комуністичну партію не варто й згадувати: з огляду на його вельми критичну позицію, можна було сподіватися, що його ось-ось звільнять з посади секретаря місцевого комітету. У розмові з Енцо та Лілою він не стримувався, змішуючи особисті образи та політичні міркування. «Вони мені кажуть, що я ворог партії, – нарікав він, – вони мені кажуть, що я здіймаю зайвий галас, що мені варто помовчати. Натомість це вони руйнують партію, це вони перетворюють її на коліщатко системи, це вони звели функцію антифашизму до демократичного нагляду. А знаєте, кого призначили керівником осередку Соціального руху в нашому районі? Сина аптекаря Джино, того дуркуватого прислужника Мікеле Солари. То я маю терпіти, що в моєму районі піднімають голови фашисти? Мій батько, – говорив він зворушено, – віддав всього себе партії, і заради чого – заради того декоративного антифашизму, заради всього цього нинішнього лайна? А коли він, бідолаха, потрапив до в’язниці, хоч був абсолютно невинуватим, – лютував він, – бо то не він убив дона Акілле, партія покинула його напризволяще попри те, що він був вірним товаришем, брав участь у Чотирьох днях Неаполя і бився за міст Санітá^[6], навіть після війни був серед найактивніших в районі». А його мати Джузеппіна? Хіба хтось її підтримав? Згадавши матір, Пасквале взяв Дженнаро на коліна і запитав його: «Бачиш, яка гарна твоя мама, ти любиш її?»

Ліла слухала. Іноді вона думала, що слід було прийняти кохання цього хлопця, першого, хто її помітив, а не дивитися на Стефано з його грішми, не втрачати глузд через Ніно – залишитись на своєму місці, не грішити пихою, заспокоїти гарячу голову. Але подекуди, слухаючи інвективи Пасквале, вона відчувала, як її знову затягує у свій вир дитинство, безжалісність району, дон Акілле, його вбивство, про яке вона малою розповідала так часто і з таким багатством вигаданих подробиць, що тепер їй здавалось, ніби вона бачила його на власні очі. І згадувала арешт батька Пасквале – як кричав столяр, як кричала його дружина і донька Кармен, і все це їй не подобалося, правдиві спогади плуталися з неправдивими, вона бачила насильство, бачила кров. Тоді вона здригалася від розгублення й намагалась ухилитися від потоку нарікань Пасквале; щоб заспокоїтися, спонукала його згадувати, скажімо, родинні святкування Різдва чи Великодня, чудові наїдки його матері Джузеппіни. Він це швидко помітив і, мабуть, подумав, що Лілі так само бракує родинних почуттів, як і йому. Відтак якось він прийшов без попередження і весело сказав: «Дивись, кого я тобі привів». А привів він Нунцію.

Мати з донькою обійнялися, Нунція довго плакала і подарувала Дженнаро ганчір’яну ляльку. Але тільки-но вона спробувала дорікнути доньці за її рішення, як Ліла, що спершу тішилася з її приходу, сказала: «Ма, або поводьмося так, ніби нічого не сталося, або краще іди геть». Нунція образилася і пішла бавитися з хлопчиком. При цьому вона часто приказувала, немов справді звертаючись до малого: «Із ким тебе лишають, бідолашний, коли мама йде на роботу?» Тут Пасквале зрозумів, що вчинив неправильно, і сказав, що вже пізно, треба йти. Нунція встала і звернулася до доньки наполовину погрозливим і наполовину прохальним тоном. «Спершу, – скаржилась вона, – ти подарувала нам життя в достатку, а потім знищила нас: твій брат почувається зрадженим і не хоче тебе бачити, батько відрікся від тебе. Ліно, я не прошу тебе, щоб ти помирилася з чоловіком, це неможливо; але, будь ласка, з’ясуй усе хоча б з родиною Солар. Через тебе вони забрали все, і ми, родина Черулло, Ріно, твій батько, знову стали ніким».

Ліла вислухала її, а тоді майже виштовхала за двері зі словами: «Ма, ти краще більше не приходь». Те ж саме вона гукнула і до Пасквале.

Забагато проблем водночас: почуття провини щодо Дженнаро та Енцо; важкі робочі зміни, понаднормова робота, безсоромність Бруно, родина, яка прагнула знову вчепитися в неї, а ще присутність Пасквале, який не зважав на її холодність. Він ніколи не ображався, весело вривався у помешкання, силою тягнув Лілу, Дженнаро та Енцо у піцерію або ж віз їх в містечко Аджеролу, щоб хлопчик міг погуляти на свіжому повітрі. Але насамперед він намагався залучити Лілу до своєї діяльності. Примусив вступити до профспілки, хоч вона не хотіла і зробила це тільки для того, щоб допекти Соккаво, якому це напевно не сподобається. Приносив їй всілякі брошурки, дуже стислі, ясні й зрозумілі, на такі теми, як зарплатня, укладення договорів чи тарифні сітки, добре знаючи, що, хоч сам їх навіть не гортав, Ліла раніше чи пізніше все прочитає. Потягнув її разом з Енцо і Дженнаро на вулицю Рів’єра-ді-К’яя, на маніфестацію за мир у В’єтнамі, яка перетворилася на всезагальне сум’яття: літало каміння, фашисти провокували, поліцейські напирали, Пасквале махав кулаками, Ліла лаялася, а Енцо проклинав ту хвилину, коли вони вирішили взяти в цей гармидер дитину.

Але в той час сталися дві важливі для Ліли події. Якось Пасквале наполіг, щоб вона прийшла послухати одну відповідальну товаришку по партії. Ліла погодилась, бо їй стало цікаво. Та вона мало що почула з доповіді – щось про партію і робітничий клас – бо та відповідальна товаришка прибула із запізненням і, коли зібрання врешті почалося, Дженнаро завередував, Лілі довелося його заспокоювати, і вона то виходила на вулицю погратися з ним, то верталася до зали, то знову виходила. Але того, що вона почула, вистачило, щоб зрозуміти, яка велична ця жінка і як сильно вона відрізняється від усієї тієї робітничої та дрібнобуржуазної публіки, яка її слухає. І коли Ліла помітила, що Пасквале, Енцо і ще дехто незадоволені словами доповідачки, то подумала, що вони несправедливі, їм би треба бути вдячними цій освіченій жінці, яка погодилася змарнувати свій час задля зустрічі з ними. Коли Пасквале виступив з надто різкою критикою, уповноважена товаришка розсердилась і роздратовано вигукнула, надриваючи голос: «Годі, я зараз встану і вийду!» Ця реакція сподобалась Лілі, і вона відчула себе на її боці. Але, як зазвичай, усередині в неї вирували суперечливі почуття. Коли Енцо вигукнув, підтримуючи Пасквале: «Товаришко, якби не ми, тебе б не було, і ти стоїш там, бо ми цього хочемо, і підеш звідти, лише коли ми тобі скажемо!» – Ліла змінила думку і раптом відчула, що поділяє всесилля того «ми», і вирішила, що та жінка таки заслуговує на критику. Повернулася додому, сердячись на хлопчика, що зіпсував їй вечір.

Набагато жвавішими були збори комітету, до якого вступив охоплений манією діяльності Пасквале. Ліла пішла туди не тільки тому, що то було важливо для нього, а й тому, що той неспокій, який спонукав його до пошуків істини, здавався їй чимось позитивним. Комітет збирався в Неаполі, у старому будинку на вулиці Трибуналі. Вони поїхали туди машиною Пасквале, видерлися нагору знищеними, але монументальними сходами. Приміщення було велике, а людей мало. Ліла помітила, як легко відрізнити обличчя студентів від лиць робітників, красномовство керівників від мимрення посполитих. Невдовзі її роздратувала одна річ. Їй здалося, що студенти виголошують якісь лицемірні промови, і їхній неохайний вигляд дуже контрастує з мудрованими фразами. Зрештою всі вони торочили одне й те саме: ми тут, щоб учитися від вас (маючи на увазі робітників); але насправді у них уже були свої, чітко сформовані погляди на капітал, експлуатацію, зраду соціал-демократії, способи класової боротьби. До того ж вона побачила, що нечисленні дівчата, загалом мовчазні, весь час намагалися кокетувати з Енцо та Пасквале. Зокрема з Пасквале, адже вдачі він був вельми товариської і всі ставилися до нього з симпатією. Його вважали робітником, який хоч і мав членський квиток компартії, хоч і керував партійним осередком, усе ж без вагань ділився своїм пролетарським досвідом з іншими революціонерами. Коли спершу взяв слово він, а потім Енцо, студенти погоджувалися з усім сказаним, тоді як між собою постійно сперечались. Енцо, як завжди, говорив недовго, але змістовно. Натомість Пасквале, легко перестрибуючи з літературної мови на діалект і навпаки, розповів про успіхи політичної роботи на будівництвах провінції і запустив кілька полемічних стріл у бік студентів, які, мовляв, недостатньо активні. Урешті, без жодного попередження, згадав і її, Лілу. Назвав її на ім’я і прізвище – це, мовляв, наша товаришка, робітниця, яка працює на невеликому підприємстві харчової промисловості, і дуже її хвалив.

Ліла зморщила лоба й примружила очі, їй не подобалося, що всі дивляться на неї як на екзотичну тварину. І коли після Пасквале виступила дівчина – перша жінка, яка взяла слово – вона роздратувалася ще більше, бо, по-перше, дівчина говорила як по писаному, по-друге, вона кілька разів згадала Лілу, називаючи товаришкою Черулло, а по-третє, Ліла її знала: була то Надя, донька викладачки Ґальяні, наречена Ніно, яка писала йому на Іскію любовні листи.

Спочатку Ліла боялася, що Надя теж упізнала її, але дівчина нічим не виказувала, що знайома з нею, хоч майже весь час зверталася саме до неї. Зрештою, чому б вона мала Лілу впізнати? Хтозна, на скількох розкішних вечірках вона побувала і скільки тіней юрмилося в її пам’яті. Натомість Ліла бачила її один-єдиний раз, і Надя їй дуже запам’яталася. Ліла достеменно пам’ятала будинок на проспекті Вітторіо Емануеле, Ніно, усю ту молодь з хороших родин, книжки, картини, а також свої неприємні переживання й дискомфорт, який тоді відчула. Вона не витримала, підвелася, коли Надя ще говорила, і вийшла погуляти з Дженнаро, а лихі емоції, які громадились у неї всередині, не знаходячи виходу, лещатами стиснули їй шлунок.

Утім, невдовзі вона повернулася, вирішивши сказати своє слово, щоб не відчувати приниження. Якийсь кучерявий молодик зі знанням справи говорив про компанію «Італсідер» і систему відрядної оплати праці. Ліла почекала, поки хлопець закінчить, а тоді, ігноруючи збентежений погляд Енцо, попросила слова. Вона говорила довго, літературною мовою, а тим часом Дженнаро смикався в неї на руках. Почала вона тихо, та потім, посеред загальної тиші, голос її залунав аж занадто голосно. Вона глузливо заявила, що про робітничий клас не знає нічого. Сказала, що знає тільки робітниць і робітників фабрики, де працює, – це люди, від яких абсолютно нічого не можна навчитися, крім злиднів. «Ви собі уявляєте, – запитала вона, – що означає вісім годин щоденно стояти, заляпавшись по пояс водою, в якій варять мортаделлу?^[7] Ви собі уявляєте, що означає весь час ранити собі руки, відділяючи м’ясо від кісток? Ви собі уявляєте, що означає входити і виходити з морозильних камер, де температура сягає двадцяти градусів нижче нуля, за що вам доплачують по десять лір за годину – десять лір! – як компенсацію за роботу в умовах холоду? Якщо ви все це собі уявляєте, то чого ви збираєтеся навчитися від людей, які змушені отак жити? Робітниці мусять терпіти, не моргнувши оком, коли майстри й колеги хапають їх за сідниці. Якщо синові хазяїна захочеться, він кличе ту чи ту робітницю в сушильний цех – бо так само робив ще його батько, а може, і дід – а там, перед тим як скочити на неї, він вже вкотре повторює промову про те, як його збуджує запах ковбас. І чоловіки, і жінки проходять через особистий обшук: там є такий особливий механізм, і коли в ньому спалахує червоне світло замість зеленого, це означає, що ти виносиш якусь ковбасу. Механізмом цим керує сторож, хазяйський шпиг, який вмикає червоне світло не тільки для можливих злодіїв, а й для незгідливих гарних дівчат і всіляких ворохобників. Ось яка ситуація на фабриці, де я працюю. Про профспілки там навіть не чули, тамтешні робітники – убогий люд, який усі шантажують, який кориться лише законові господаря, тобто: я тобі плачу, а значить володію тобою, володію твоїм життям, твоєю родиною і всім, що тебе оточує, якщо не робитимеш того, що я тобі кажу, я тебе знищу».

Спочатку всі завмерли. Потім посипалися інші виступи, в яких Лілу з захопленням цитували. Наприкінці до неї підійшла Надя і обняла. Розсипалася компліментами: яка ти гарна, яка ти молодчина, як добре ти говориш. Подякувала їй і сказала серйозно: завдяки тобі ми усвідомили, скільки нам ще треба працювати. Але попри її красномовний, майже урочистий тон вона здалася Лілі малою дівчинкою ще більше, ніж того вечора кілька років тому, коли вона побачила її з Ніно. Що вони могли робити разом, вона і син Сарраторе – танцювали, теревенили, обіймалися, цілувалися? Цього вона не розуміла. Звісно, дівчина дуже приваблива, таких не забувають. І коли тепер вона бачила її перед собою, Надя здалася їй ще чистішою, ніж тоді, такою чистою, такою тендітною, такою щиро співчутливою до страждань інших, що Ліла аж до знемоги відчувала цю її муку у власному тілі.

– Прийдеш іще?

– У мене дитина.

– Мусиш прийти, ти нам потрібна.

Але Ліла збентежено похитала головою і повторила: «У мене дитина». І показала на хлопчика. Відтак сказала Дженнаро: попрощайся з синьйориною, скажи, що вмієш читати і писати, нехай вона послухає, як гарно ти говориш. Коли ж Дженнаро сховав личко в неї на шиї, а Надя лиш ледь усміхнулася, особливо не звернувши на нього уваги, Ліла повторила: «У мене дитина, я працюю по вісім годин щоденно, не рахуючи понаднормових, люди в моєму становищі ввечері хочуть тільки спати». І вийшла, розгублена, відчуваючи, що занадто відкрилася людям, які, може, і співчутливі, але знають все абстрактно і зрозуміти її не можуть. «Я знаю, – лунало в її голові, не ставши звуком, – я знаю, що таке заможне життя, повне добрих намірів, а ти навіть не уявляєш, що таке справжні злидні».

Коли вона вийшла на вулицю, її збентеження зросло ще більше. Дорогою до автомобіля вона відчула, що Пасквале та Енцо надулися, очевидно, їх вразив її виступ. Пасквале делікатно взяв її під руку, долаючи фізичну межу, яку ніколи досі не наважувався подолати, і спитав:

– Ти справді працюєш у таких умовах?

Цей доторк роздратував її, вона висмикнула руку й вибухнула:

– А як працюєш ти, ви обоє, як ви працюєте?

Вони їй не відповіли. Працювали вони важко, вона знала. І Енцо точно не раз бачив на фабриці робітниць, не менш виснажених, ніж Ліла, важкою працею, приниженнями і домашніми обов’язками. Але тепер обоє вони спохмурніли через умови, у яких працювала вона. Цього вони не могли стерпіти. Від них, чоловіків, усе треба приховувати. Вони воліли не знати, воліли вдавати, що сваволя хазяїв не торкається дорогих їм жінок, яких – із таким переконанням їх виховували – вони мають захищати навіть ціною власного життя. На це мовчання Ліла розсердилася ще більше.

– Ідіть до сраки, – сказала, – і ви, і ваш робітничий клас.

Вони сіли в машину і протягом усієї дороги до Сан-Джованні-а-Тедуччо обмінялися лише кількома загальними фразами. Висаджуючи їх під будинком, Пасквале серйозно сказав їй: «Нічого не вдієш, ти, як завше, найрозумніша». Відтак поїхав геть. Натомість Енцо, несучи на руках сонного хлопчика, похмуро пробурмотів:

– Чому ти мені нічого не сказала? Хтось на фабриці чіплявся до тебе?

Вони були втомлені, тому вона вирішила заспокоїти його. І сказала:

– До мене чіплятися вони не сміють.

Через кілька днів почалися проблеми. Ліла прийшла на роботу рано-вранці, як завжди заклопотана, і була геть не готова до того, що мало статися. Було дуже холодно, вона вже не один день кашляла, на неї насувався грип. Біля входу вона побачила двох хлопців; вони, схоже, прогулювали школу. Один з них дещо фамільярно привітався з нею і дав не летючку, як це іноді бувало, а розмножену на ротаторі брошурку на кілька сторінок. На привітання вона відповіла збентеженим поглядом – цього хлопця вона бачила на зібранні комітету на вулиці Трибуналі. Тоді запхала брошурку в кишеню пальта і пройшла повз сторожа Філіппо, не удостоївши його поглядом, а він гукнув їй навздогін: «Навіть доброго дня не побажає, ото вже виховання!»

Працювала вона, як завше, із завзяттям – у той період її перекинули в цех обвалювання – і геть забула про хлопця. Під час обідньої перерви вийшла зі своєю мискою поїсти у двір, шукаючи якогось сонячного кутка, але Філіппо, побачивши її, вийшов з будки і підійшов до неї. Був то майже п’ятдесятилітній чоловік, низький на зріст, обважнілий, охочий до сороміцьких приказок, а водночас схильний до липкої сентиментальності. Нещодавно в нього народилася шоста дитина, і він легко розчулювався, витягав гаманець і примушував усіх милуватись фотографією хлопчика. Ліла подумала було, що він хоче показати їй фото, але помилилась. Сторож вийняв з кишені куртки брошурку й дуже агресивним тоном промовив:

– Черу’, послухай-но, що я тобі скажу: якщо те, що тут написано, тим поганцям розповіла ти, у тебе будуть великі проблеми, ти це розумієш?

Вона холодно відповіла:

– Не знаю, про що ти в біса говориш, дай мені поїсти.

Філіппо злостиво кинув їй в обличчя брошурку і вибухнув:

– Не знаєш, так? То прочитай. Ми тут усі живемо в мирі й злагоді, і тільки така сука, як ти, могла розплескати язиком всім навколо. Це я вмикаю червоне світло, коли мені захочеться? Це я розпускаю руки з жінками? Я, батько сімейства? Начувайся, дон Бруно змусить тебе дорого за це заплатити, або я сам, їй-Богу, дам тобі доброго прочухана.

Повернувся до неї спиною і пішов до своєї будки.

Ліла спокійно доїла обід, а тоді взяла до рук брошурку.

Заголовок був вельми претензійним: «Розслідування становища робітників у Неаполі та провінції». Погортавши брошуру, вона побачила, що ціла сторінка присвячена ковбасній фабриці Соккаво. Слово за словом, там було зафіксовано все те, що вирвалося з її вуст на зібранні на вулиці Трибуналі.

Ліла вдала, ніби це її не стосується. Кинула брошурку на землю, повернулася в приміщення, не глянувши на будку, і знову взялася до роботи. Але нею аж трусило від люті на того, хто накликав на неї цю халепу, навіть не попередивши. А насамперед на ту святенницю Надю – це ж точно вона склала цю писульку, така правильна й солодкаво-манірна. Поки Ліла обробляла ножем холодне м’ясо, запах якого викликав у неї нудоту, поки лють її росла, вона відчувала навколо себе ворожість співробітників, чоловіків і жінок. Усі давно знали, що над ними знущаються і що вони покривають кривдників, і не мали жодного сумніву стосовно того, хто тут виказувач: вона одна від самого початку поводилася тут так, ніби необхідність працювати не означає необхідності принижуватися.

Пополудні з’явився Бруно і невдовзі послав по неї. Обличчя його було ще червоніше, ніж зазвичай, у руці він тримав брошурку.

– То була ти?

– Ні.

– Скажи мені правду, Ліно. Тепер так багато людей розвелося, які тільки воду каламутять, і ти туди ж?

– Я сказала тобі, що ні.

– Ні, серйозно? Тут більше нема нікого, хто вмів би і мав би нахабство вигадати усі ці байки.

– Може, це хтось із контори.

– Це тим паче не може бути ніхто з контори.

– То чого тобі треба від мене, он пташки співають, зганяй свою злість на них.

Він пирхнув, вигляд у нього був справді знесилений. Сказав:

– Я дав тобі роботу. Коли ти вступила до профспілки, я мовчав, а от мій батько прогнав би тебе відразу. Гаразд, там, у сушильному цеху, я вчинив дурницю, але ж я вибачився і ти не можеш сказати, що я тобі мстився. А ти що робиш? Мстишся мені, очорнюєш моє підприємство, відверто заявляючи, що я воджу робітниць у сушильний цех? Та коли таке було, ти що, здуріла, які робітниці? Не примушуй мене шкодувати, що я допоміг тобі.

– Допоміг? Я тут надриваюся, а ти платиш мені копійки. Це я тобі допомагаю, а не ти мені.

– Бачиш? Ти говориш точно так, як ті засранці. Май відвагу визнати, що того пасквіля написала ти.

– Я нічого не писала.

Бруно скривився, глянув на брошурку, яку тримав у руках, і вона зрозуміла, що він вагається, не може вирішити, що робити: перейти на жорсткіший тон, погрожувати їй, звільнити її або відступити й спробувати зрозуміти, чи не готують йому ще якусь подібну капость. Рішення прийняла вона. Тихим голосом – неохоче намалювавши на своєму обличчі солодку гримасу, яка різко контрастувала зі спогадами про його свавілля, що все ще відлунювало в її тілі, – вона вимовила примирливі слова:

– Повір, у мене мала дитина, це справді зробила не я.

Він кивнув, але незадоволено буркнув:

– Знаєш, що мені тепер доведеться зробити?

– Не знаю і не хочу знати.

– Усе одно скажу тобі. Якщо це зробили твої друзі, то попередь їх: коли їм знову схочеться зчинити тут бучу, я звелю дати їм таких чортів, що відразу перехочеться. А ти май на увазі: якщо смикнеш за шнурок ще раз, він обірветься.

Але це ще був не кінець. Коли Ліла проходила крізь турнікет на виході, засвітилося червоне світло. Був то звичний ритуал: щодня сторож весело вибирав собі трьох-чотирьох жертв, сором’язливі дівчата давали себе обмацати, опустивши очі, а безтурботні жіночки сміялися, приказуючи: «Філі’, хочеш мацати, то мацай, але швидше, бо мені треба варити їсти». Того разу Філіппо зупинив тільки Лілу. Було холодно, дув сильний вітер. Сторож вийшов з будки. Ліла здригнулася і сказала:

– Якщо тільки ти мене торкнешся, їй-Богу, я вб’ю тебе або знайду когось, хто це зробить.

Філіппо похмуро вказав їй на високий столик, що стояв біля будки.

– Спорожняй кишені, по черзі, викладай все сюди.

У кишені пальта Ліла намацала свіжу ковбаску, з огидою відчула втиснутий у кишку м’який фарш. Витягла її, вибухнула сміхом і сказала:

– Яке ж ви все-таки гівно.

Їй загрожувало звинувачення у крадіжці. Їй вираховуватимуть штрафи із зарплатні. Філіппо лаяв її, а вона його. Бруно не показався, хоча точно був ще на фабриці, бо у дворі стояв його автомобіль. Ліла зрозуміла, що відтепер все полетить шкереберть.

Додому вона повернулася ще більш утомлена, ніж завжди, розсердилася на Дженнаро, який не хотів іти від сусідки, приготувала вечерю. Сказала Енцо, що працювати над завданнями йому доведеться самому, і рано вклалася до ліжка. Ніяк не могла зігрітися під ковдрою, тому встала й одягла поверх нічної сорочки вовняний светр. Вона вже лягала знову, коли раптом без очевидної причини серце їй залопотіло в горлі й почало битися так швидко, що здавалося, ніби воно належить комусь іншому.

Вона вже знала ці симптоми, вони супроводжували те, що пізніше – через одинадцять років, у 1980 році – вона назве «розмиванням». Але ще ніколи ці симптоми не виявлялися так бурхливо, і це вперше сталося, коли вона була на самоті, не в присутності людей, які з якоїсь причини могли викликати таку реакцію. Вона з жахом усвідомила, що насправді була не сама. З розклеєної голови їй посипалися постаті та голоси цього дня, колихаючись у повітрі кімнати: двоє хлопців з комітету, сторож, колеги, Бруно в сушильному цеху, Надя. Усі вони рухалися пришвидшено, немов у німому кіно, спалахи червоного світла біля сторожевої буди теж почастішали, рухи Філіппо, який виривав їй з рук ковбаску і погрозливо репетував, теж були прискорені. Усе це були ігри розуму: насправді в кімнаті не було ані людей, ані жодних звуків, крім Дженнаро, який розмірено дихав у ліжечку біля неї. Та це не заспокоїло її, а ще більше роз’ятрило страх. Серцебиття стало таким потужним, що, здавалось, могло розтрощити все навколо. Сила, яка тримала докупи стіни кімнати, ослабла, нестримні поштовхи в горлі струшували ліжком, кришили тиньк на стінах, розколювали їй череп, вони ось-ось розтрощать і дитину, авжеж, розтрощать її, мов целулоїдну ляльку, з’являться тріщини на грудях, на животі, на голові, і вилізуть нутрощі. «Мушу відсунути його подалі, – подумала вона, – що він ближче до мене, то імовірніше, що розірветься». Але тут згадала про іншу дитину, яку колись відсунула від себе, дитину, яка так і не розвинулася в її утробі, дитину Стефано. «Я відсунула її, вигнала її з себе, принаймні так говорили у мене за спиною Пінучча з Джильйолою. Може, і справді я це зробила, навмисне викинула її з себе. Чому мені ніколи не вдається зробити все як належить? Чому невдачі переслідують мене?» Серцебиття ніяк не вгамовувалося, примарні постаті тисли на неї шелестом своїх голосів, вона знов підвелася з ліжка, сіла на край. Її вкривав липкий піт, який здавався замерзлою олією. Ступила босоніж до ліжечка Дженнаро, помалу штовхнула його, відсуваючи від себе, але тільки трохи: вона боялася зашкодити йому, якщо він буде занадто близько, і боялася втратити його, якщо він буде занадто далеко. Дрібними кроками, спираючись на меблі та стіни, вона пішла до кухні, але повсякчас озиралася, боячись, що позад неї западеться підлога і затягне в прірву Дженнаро. Напилася води з крана, сполоснула обличчя, і серце раптом зупинилося, штовхнувши її вперед, немов при різкому гальмуванні.

Скінчилося. Фрагменти дійсності знов з’єдналися докупи, тіло поступово відживало, піт висихав. Тепер Ліла тремтіла, відчуваючи таку втому, що стіни вирували навколо неї, вона боялася, що ось-ось зомліє. Треба піти до Енцо, подумала вона, зігрітися трошки, залізти до нього в ліжко, притиснутись до його спини, поки він спить, і теж заснути. Але не зробила цього. Вона відчула на своєму обличчі ту солодку гримасу, з якою вона сказала Бруно: «Повір, у мене мала дитина, це справді зробила не я». Звабливий, а може, і кокетливий вираз обличчя, жіноче тіло, яке реагує само по собі, попри всю огиду. Їй стало соромно: як могла вона так поводитися, добре пам’ятаючи, як Соккаво обійшовся з нею в сушильному цеху? І все ж вона так повелася. Ох, ця звичка тиснути на чоловіків, штовхати їх, мов покірних тварин, до мети, якої вони собі не ставили. Ні, ні, годі, колись вона чинила так з різних причин: майже не замислюючись, чинила це зі Стефано, з Ніно, з братами Соларами, а може, навіть з Енцо. Тепер годі, вона більше не хоче, вона владнає весь цей клопіт сама – зі сторожем, з колегами, зі студентами, із Соккаво, з власною головою, набитою амбіціями, від яких вона ніяк не може відмовитись і знемагає від зіткнень з людьми та речами, відчуваючи, що не витримає.

Прокинувшись, вона зрозуміла, що в неї гарячка, але прийняла аспірин і все одно пішла на роботу. Ще нічне небо випромінювало слабке синяве світло, що ледь торкалося низьких споруд, заболоченого бур’яну і покинутого брухту. Обходячи калюжі на початку ґрунтової дороги, що вела до фабрики, вона помітила, що студентів тепер четверо – двоє тих самих, що вчора, третій їхнього ж віку і ще один, кремезний, опецькуватий, років двадцяти. Вони наклеювали на мур плакати із закликами до боротьби і саме почали роздавати летючки того ж змісту. Але якщо попереднього дня робітники і робітниці, хто з цікавості, хто з увічливості, брали брошурки, тепер більшість з них або проходили повз, опустивши голову, або ж брали летючку і, зім’явши, відразу викидали геть.

Побачивши, що хлопці вже тут, такі пунктуальні, наче те, що вони називали політичною діяльністю, вимагає ще жорсткішого розкладу, ніж її робота, Ліла відчула роздратування. Це роздратування перетворилося на ворожість, коли вчорашній хлопець, упізнавши її, підбіг до неї з привітним виразом обличчя і товстим стосом летючок в руці.

– Усе гаразд, товаришко?

Ліла не відповіла й пройшла повз, горло в неї палало, скроні пульсували. Хлопець наздогнав її й непевно сказав:

– Я Даріо, може, ти не пам’ятаєш, ми бачились на вулиці Трибуналі.

– Я знаю, хто ти в дідька такий, – вибухнула вона, – але не хочу мати нічого спільного ні з тобою, ні з твоїми друзями!

Даріо аж заціпило, він стишив ходу й сказав собі під ніс:

– То не хочеш взяти летючку?

Ліла не відповіла, щоб не крикнути йому в обличчя щось неприємне. Але їй закарбувалося в пам’яті розгублене лице хлопця, той вираз, коли люди переконані, що правда на їхньому боці, і не розуміють, як це інші можуть не підтримувати їх. Подумала, що, може, варто було б чітко пояснити йому, чому на засіданні вона сказала те, що сказала, чому вона вважає неприйнятним, що все це надрукували в брошурці, чому їй здається марним і нерозумним те, що вони всі четверо замість того, щоб спати або готуватися до лекцій, стовбичать тут на холоді і роздають густо вкриті текстом летючки людям, які ледве вміють читати і яких навіть не варто примушувати до цього зусилля, бо все це вони вже знають, все це вони переживають щодня, а можуть розповісти навіть про гірші речі, про щось невимовне, про що ніхто ніколи не скаже, не напише і не прочитає, але саме в цьому криються причини їхнього пригнобленого становища. Але її лихоманило, вона мала всього цього досить, це коштувало б їй забагато зусиль. Коли вона підійшла до входу на фабрику, то побачила, що справи там кепські.

Сторож гиркався зі старшим, опецькуватим хлопцем, верещав до нього діалектом: «Ти тільки спробуй перейти цю лінію, перейди, гівнюче, тоді ти зайдеш без дозволу на приватну територію, і я в тебе вистрелю». Роздратований студент відповідав образами, супроводжуючи їх голосним, агресивним сміхом. Називав його рабом і кричав літературною мовою: «Стріляй, побачимо, як ти стріляєш, це ніяка не приватна територія, усе те, що там усередині, належить народові». Ліла пройшла повз них – скільки разів вона вже чула таке словоблуддя – Ріно, Антоніо, Пасквале і навіть Енцо були в цьому неперевершені – і серйозно сказала Філіппо: «Ну ж бо, зроби, як він каже, не марнуй часу на балачки, той, хто міг би спати або вчитися, а натомість тиняється тут і дістає усіх, заслуговує на те, щоб у нього стріляли». Сторож побачив її, почув її слова і зупинився, роззявивши рота і не розуміючи, чи вона справді підштовхує його до необачного вчинку, чи просто бере на глум. Натомість у студента сумнівів не було – він злісно глянув на Лілу і вигукнув: «Уперед, хутчіш, іди цілуй свого хазяїна в задницю!» Тоді трусонув головою, відступив на кілька кроків і став далі роздавати летючки за кілька метрів від воріт.

Ліла зайшла у двір. Вона почувалася втомленою ще о сьомій ранку, очі їй пекли, вісім годин роботи здавались вічністю. Тим часом у неї за спиною почувся виск гальм і чоловічі крики, і вона обернулася. Під’їхали два автомобілі, сірий і синій. Із першого хтось вийшов і почав зривати недавно наклеєні на стіну плакати. «Кепські справи», – подумала Ліла і несвідомо повернулася назад, хоч і знала, що їй варто було зробити як інші – поквапитись на робоче місце і почати працювати.

Вона ступила кілька кроків, і цього вистачило, щоб чітко побачити, хто сидів за кермом сірої машини: то був Джино. Вона спостерігала, як він, високий і м’язистий, відчиняє дверцята і виходить з машини, стискаючи в руці палицю. Інші, ті, що здирали плакати, і ті, що ще ліниво вилазили з машин, – всього їх було семеро чи восьмеро – тримали в руках ланцюги і залізні прути. Фашисти, майже всі з їхнього району, декого Ліла знала. Фашисти, серед яких був батько Стефано, дон Акілле, яким виявився сам Стефано, ким були всі з родини Солар: їхній дід, батько, діти, хоч іноді вони вдавали монархістів, іноді християнських демократів, залежно від кон’юнктури. Вона не терпіла їх ще відтоді, як підлітком уявляла собі кожну подробицю неподобств, які вони коїли, коли вона зрозуміла, що звільнитися від них і почати все спочатку, мабуть, неможливо. Зв’язок між минулим і теперішнім нікуди не зникав, більшість людей у районі ними захоплювалися, потурали їм, їхні чорні тіні виринали у кожній бійці.

Протестувати проти зривання плакатів першим підбіг Даріо, той хлопчина з вулиці Трибуналі. У руці він тримав пачку летючок, і Ліла подумала: «Викинь їх, дурню». Але він цього не зробив. Вона почула, як він говорить їм якісь даремні слова літературною мовою, щось на кшталт «облиште, ви не маєте права», і побачила, що він озирається на своїх, сподіваючись на допомогу. Він гадки не має, як треба поводитись під час бійки – ніколи не можна втрачати супротивника з виду, у них в районі обходились без балачок: несамовито кричиш не своїм голосом, витріщивши очі, щоб нагнати страху, тимчасом завдаєш удару першим, намагаючись ударити якомога болючіше, не зупиняючись, поки ті інші не зупинять тебе, якщо зможуть. Один з молодиків, які зривали плакати, повівся саме так: без зайвих слів ударив Даріо кулаком в обличчя, збивши його з ніг посеред розсипаних летючок, а тоді навалився на нього і продовжував бити, тимчасом як аркуші літали навколо, немов люте збудження охопило навіть неживі речі. Тут опецькуватий студент побачив, що хлопець лежить на землі, і з голими руками побіг йому на поміч, але на півдорозі його перестрів тип, озброєний ланцюгом, і вдарив його в плече. Розлючений студент схопив ланцюга і став щосили тягти його, щоб вирвати у нападника, і кілька секунд вони боролися, обкидаючи один одного образами. Аж поки за спиною опецькуватого студента не виріс Джино, який ударом палиці повалив його на землю.

Ліла забула про свою гарячку й утому і побігла до воріт, не маючи якоїсь конкретної мети. Вона не знала, чи хоче краще все бачити, чи прагне допомогти студентам, чи нею просто рухає її звичний інстинкт, завдяки якому бійки її не лякали, ба навіть ще дужче розпалювали гнів. Але вийти на вулицю вона не встигла, їй довелося відскочити вбік, бо її мало не збила з ніг невелика юрба робітників, які вбігали крізь ворота. Дехто з них намагався зупинити нападників – серед них точно був Едо – але в них нічого не вийшло, і вони теж кинулися тікати. Тікали чоловіки й жінки, а за ними гналися два молодики з уламками арматури. Одна жінка, працівниця на ймення Іза, біжучи, заволала до Філіппо: «Чого сидиш, зроби щось, виклич поліцію!» А Едо, у якого кривавила рука, сказав уголос сам до себе: «Піду по сокиру, а там побачимо». І коли Ліла нарешті вийшла на ґрунтову дорогу, синє авто вже від’їхало, а в сіре саме сідав Джино. Він упізнав її, здивовано зупинився і запитав: «Ліно, невже ти тут працюєш?» Відтак дружки затягли його в машину, він завів її і від’їхав, гукаючи крізь віконце: «Ти жила як заможна синьйора, засранко, а дивись-но тільки, ким ти стала».

Робочий день минув у тривозі, яку Ліла, як завше, приховувала то за зневажливою, то за погрозливою поведінкою. Усі давали їй зрозуміти, що провина за напружену атмосферу, яка раптом нависла над цим зазвичай спокійним підприємством, лежить на ній. Але невдовзі сформувалися дві групи: одна, нечисленна, намагалася зібратися десь під час обідньої перерви і, скориставшися з того, як розвивалися події, спонукати Лілу піти до хазяїна зі скромними економічними вимогами; друга ж, до якої належала більшість робітників, не озивалася до Ліли навіть словом і опиралася будь-якій ініціативі, яка б ще більше ускладнила їхнє вже й так нелегке трудове життя. Порозуміння між собою ці дві групи знайти не могли. Ба більше, Едо, який належав до першої групи і дуже непокоївся через поранену руку, навіть сказав одному типові з другої: «Якщо почнеться зараження і руку відріжуть, прийду до тебе додому, виллю каністру бензину і спалю тебе разом з твоєю сім’єю». Ліла обидві групи ігнорувала. Замкнулася в собі і зі звичною ретельністю схилилася над роботою, не зважаючи на балачки, образи і свою застуду. Але вона багато міркувала про те, що на неї чекає, у запаленій гарячкою голові вирували розмаїті думки: що сталося з побитими студентами, куди вони втекли, що буде з ними далі; Джино, напевне, розноситиме чутки про неї по цілому районі, усе розповість Мікеле Соларі; яке ж то приниження – просити ласки в Бруно, і все ж іншого виходу нема, вона боялася, що її звільнять, боялася лишитися без зарплатні, яка, нехай і мізерна, але дозволяла їй жити з Енцо, не скидаючи на нього всієї відповідальності за їхнє з Дженнаро утримання.

Тоді вона згадала останню жахливу ніч. Що з нею відбувалося? Може, варто піти до лікаря? А якщо лікар знайде якусь хворобу, що їй робити з роботою і дитиною? Тільки спокійно, без нервів, слід усе якось обміркувати. І під час обідньої перерви, знемагаючи під тягарем переживань, вона вирішила піти до Бруно. Хотіла розповісти йому про той паскудний трюк з ковбаскою, про фашистів Джино і переконати його, що вона ні в чому не винна. Перед тим вона, зневажаючи себе, замкнулася в туалеті, причесала волосся і нафарбувала губи помадою. Але секретарка неприязно сказала, що Бруно немає й до кінця тижня точно не буде. Її знов охопила тривога. Дедалі більше нервуючись, вона подумала, що, може, варто попросити Пасквале, аби він не пускав студентів до воріт фабрики – вона переконувала себе, що якщо хлопці з комітету більше не прийдуть, то не прийдуть і фашисти, тоді на фабриці запанує спокій і все знову буде так, як завжди. Але як їй знайти Пелузо? Вона не знала, на якому будівництві він працює, шукати його в районі не хотілося, вона боялася випадково зустріти матір, а особливо брата, щоб між ними не дійшло до сутички. Урешті, геть виснажена, вона все обміркувала і вирішила звернутися просто до Наді. Після закінчення зміни вона побігла додому, залишила для Енцо записку, щоб він приготував вечерю, тепло вдягла Дженнаро у пальтечко і шапочку та й поїхала, пересідаючи з автобуса на автобус, на проспект Вітторіо Емануеле.

Небо було пастельної барви, без жодної хмаринки, але пізнього пополудня світло тьмяніло й бузковіло, повітря колихав сильний вітер. Вона добре пам’ятала той будинок, вхідні двері, кожну деталь, і спогад про тодішнє приниження ще більше розпалив її теперішню злість. Яким крихким було минуле, воно весь час осипалося і валилося на неї! У цьому домі, куди вона ходила зі мною на вечірку, вона зазнала приниження, а тепер звідти вигулькнула Надя, колишня наречена Ніно, і примусила її страждати ще більше. Але вона не з тих, хто покірно терпітиме, подумала Ліла, вперто ідучи під гору і тягнучи за собою Дженнаро. Вона хотіла сказати цій шмаркачці: «Ти і твої друзі накликаєте біду на мою дитину; для тебе це просто розвага, з тобою ніколи нічого небезпечного не станеться; а для мене і нього це серйозна справа, тому або зроби щось, щоб виправити ситуацію, або дістанеш по пиці». Ось що вона збиралася їй сказати. Її мучив кашель, злість наростала, вона не могла дочекатися, поки виплесне її.

Вхідні двері були відчинені. Вона піднялася сходами, згадала, як ми з нею були тут, згадала Стефано, який привіз нас на вечірку, наш одяг, взуття, кожне слово, яке ми сказали одна одній дорогою туди і назад. Вона подзвонила, їй відчинила сама Ґальяні, точно така, якою вона її пам’ятала – ввічлива і чепурна навіть у себе вдома. А Ліла, навпаки, почувалася брудною через запах сирого м’яса, який в’ївся їй в одяг, через застуду, яка закладала їй груди, через гарячку, від якої плуталися відчуття, через хлопчика, який набридливо скиглив щось діалектом. Вона різко спитала:

– Надя вдома?

– Ні, її немає.

– А коли повернеться?

– На жаль, не знаю. Може, через десять хвилин, може, через годину – як їй заманеться.

– Можете сказати, що до неї приходила Ліна?

– Щось термінове?

– Так.

– Можете сказати мені, що саме?

Сказати їй що? Ліла розгубилася, глянула повз Ґальяні. Позаду виднілися аристократично ветхі меблі й люстри, переповнена книжкова шафа, яка тоді її зачарувала, цінні картини на стінах. Вона подумала: «Саме в такий світ прагнув потрапити Ніно, поки не зв’язався зі мною. Що мені відомо про цей інший Неаполь – насправді нічого; ні я, ні Дженнаро ніколи тут не житимемо; тож хай він пропаде, хай згорить дотла, хай заллє його лавою аж по верхівки пагорбів». Тоді нарешті відповіла:

– Ні, дякую, мені треба поговорити з Надею.

І вже зібралася йти: поїздка виявилася марною. Але їй сподобалася неприязна інтонація, з якою викладачка говорила про доньку, і раптом вона легковажним тоном вигукнула:

– А знаєте, кілька років тому я була у вашому домі на вечірці! Я очікувала бозна-чого, а натомість так знудилась, що не могла дочекатися, коли піду геть.

Ґальяні, видно, щось у цьому сподобалось – можливо, відвертість, яка межувала з неввічливістю. Коли Ліла згадала про нашу дружбу, це справило Ґальяні приємність, і вона вигукнула: «Ах, так, Ґреко, вона більше до нас не навідується, успіх ударив їй у голову!» Тоді запросила матір з сином до вітальні, де бавився її онук, білявий хлопчик, якому вона майже наказовим тоном сказала: «Марко, привітайся з нашим новим другом». Ліла теж підштовхнула сина вперед і сказала: «Іди, Дженнаро, пограйся з Марко», – і вмостилася на старому зручному зеленому фотелі, далі теревенячи про ту вечірку. Ґальяні з жалем зізналася, що нічого не пам’ятає, Ліла ж пам’ятала все. Вона сказала, що то був один з найприкріших вечорів у її житті. Розповіла, що почувалася не на своєму місці, іронічно переповідала балачки, до яких прислухалася, нічого в них не розуміючи. «Я була така неосвічена, – вигукнула вона надміру весело, – а нині я ще більш неосвічена, ніж тоді!»

Ґальяні слухала, вражена її щирістю, безапеляційним тоном, точними формулюваннями літературною мовою, вправною іронією. Гадаю, вона відчула в Лілі те невловиме, що спокушало і водночас тривожило, якусь силу сирени – це відчували всі, відчула й вона, і їхня бесіда перервалася лише тоді, коли Дженнаро вдарив Марко, обізвавши його на діалекті і вихопивши зелену машинку. Ліла різко підвелася, схопила сина за передпліччя, кілька разів сильно ляснула по руці, якою той вдарив був іншого хлопчика, і попри слабкі протести Ґальяні – «це ж діти» – суворо його насварила і наказала віддати іграшку. Марко плакав, Дженнаро не зронив ні сльозини, а навпаки, зневажливо кинув у того іграшкою. Ліла знову сильно вдарила його, цього разу дала потиличника.

– Ми йдемо, – сказала нервово.

– Та ні, побудьте ще трохи.

Ліла знову сіла.

– Він не завжди такий.

– Він чудова дитина. Правда, Дженнаро, ти ж гарний і чемний хлопчик?

– Він не чемний, зовсім не чемний. Зате розумний. Хоч він ще малий, але вже знає всі літери, великі і маленькі, і вміє їх писати. Ну що, Дженна’, хочеш показати синьйорі, як ти вмієш читати?

Вона взяла з гарненького скляного столика часопис, тицьнула в якесь випадкове слово на обкладинці і сказала: «Ну ж бо, читай». Дженнаро комизився, Ліла злегка ляснула його по спині і погрозливо повторила: «Читай, Дженна’». Хлопчик неохоче розібрав: «П-р-и-з-н-а», – тоді спинився, з люттю втупившись у машинку. Марко сильно притис її до грудей, хитро всміхнувся і невимушено прочитав: «Призначення».

Лілі стало прикро, вона насупилася і неприязно глянула на онука Ґальяні.

– Він добре читає.

– Бо я багато з ним займаюся. Його батьки весь час у роз’їздах.

– Скільки йому років?

– Три з половиною.

– Він здається більшеньким.

– Так, він високий. А вашому синові скільки?

– Скоро буде п’ять, – неохоче визнала Ліла.

Ґальяні погладила Дженнаро і сказала йому:

– Мама звеліла тобі прочитати складне слово, але ти ж розумник, чудово видно, що ти вмієш читати.

Тієї миті почувся якийсь галас, двері на сходи відчинилися і знов зачинилися, почулися кроки й чоловічі та жіночі голоси.

– А ось і мої діти, – сказала Ґальяні і гукнула: – Надю!

Але замість Наді в кімнату вбігла худа, дуже бліда дівчина, яскрава блондинка з такими блакитними очима, що ця блакить здавалася штучною. Дівчина розпростерла руки і гукнула до Марко: «А хто поцілує свою маму?» Хлопчик побіг до неї, вона його обійняла й обцілувала. А тим часом у дверях з’явився Армандо, старший син Ґальяні. Його Ліла теж відразу згадала, спостерігаючи, як він майже вирвав Марко з обіймів матері з вигуками: «Ану, щонайменше тридцять цьомчиків татові!» Марко взявся цілувати батька у щоку, рахуючи: один, два, три, чотири…

– Надю, – знов покликала Ґальяні, і тон її раптово став роздратованим, – ти що, глуха? Ходи сюди, до тебе прийшли.

Нарешті до кімнати зазирнула Надя. За її спиною показався Пасквале.

Злість Ліли розгорілася знову. Значить, після роботи Пасквале біг до цих людей, до усіх цих щасливих матерів, батьків, бабусь, тіток і дітей, таких ласкавих, таких добре освічених, із таким широким світоглядом, який дозволяв їм приймати його як собі рівного, хоча він працює муляром і не може позбутися брудних слідів важкої праці?

Надя обійняла її, як звикле, схвильовано. «Як добре, що ти прийшла, – сказала вона їй, – залиш дитину на мою матір, нам треба поговорити». Ліла агресивно відповіла: аякже, їм треба негайно поговорити, саме для цього вона сюди прийшла. А коли вона наголосила, що має обмаль часу, Пасквале запропонував відвезти її додому машиною. Вони вийшли з вітальні, залишивши дітей з бабусею, і пішли всі – разом з Армандо та білявкою, яку звали Ізабеллою, – у кімнату Наді, просторе приміщення, де було розкладне ліжко, бюрко, повні книжок стелажі, плакати зі співаками, анонсами фільмів та революційними гаслами, які Лілі майже ні про що не говорили. Там було ще троє юнаків, двох з яких вона ніколи не бачила, а на Надиному ліжку, поклавши ноги в черевиках на рожеве покривало, розвалився Даріо – після бійки він був у жалюгідному стані. Усі троє курили, у кімнаті дим стояв стовпом. Ліла не зволікала, навіть не відповіла на привітання Даріо. Сказала, що вони наробили їй біди, що через їхню нерозважливість їй загрожує звільнення, що та брошурка спричинила страшну колотнечу, що їм не можна більше стовбичити біля воріт, що з їхньої вини нагрянули фашисти і тепер робітникам на фабриці і червоні, і чорні сидять в печінках. А до Даріо прошипіла: «А ти якщо не вмієш битися, то сиди вдома, тебе ж могли затовкти на смерть!» Пасквале кілька разів пробував перервати її, але вона зневажливо цитьнула на нього, немов сама лиш його присутність у цьому домі вже була зрадою. Натомість усі інші слухали її мовчки. Тільки коли Ліла скінчила, заговорив Армандо. У нього були тонкі риси обличчя матері, надзвичайно густі чорні брови, сизий слід від добре поголеного заросту доходив у нього до вилиць, говорив він глибоким, теплим голосом. Він відрекомендувався, сказав, що дуже радий познайомитися з Лілою, що його, на жаль, не було, коли вона виступала на зібранні комітету, але вони між собою довго обговорювали те, що вона розповіла. Урешті вони погодилися на тому, що це важливо, тому вирішили викласти все це письмово. «Не хвилюйся, – завершив він спокійно, – ми підтримаємо тебе і твоїх товаришів всіма способами».

Ліла кашлянула, дим ще більше подразнював їй горло.

– Треба було мені сказати.

– Це правда, але ми не мали часу.

– Якщо є бажання, то час знайдеться.

– Нас мало, а ініціатив дедалі більше.

– Ким ти працюєш?

– Тобто?

– Чим заробляєш на життя?

– Я лікар.

– Як твій батько?

– Так.

– І в цю хвилину ти ризикуєш звільненням? Можеш з дня на день разом із сином опинитися на вулиці?

Армандо незадоволено похитав головою і мовив:

– Змагатися, хто більше ризикує, неправильно, Ліно.

А Пасквале докинув:

– Його двічі заарештовували, на мене ж заявляли вісім разів. Тут немає такого, що хтось ризикує більше, а хтось менше.

– Ага, нема?

– Ні, – сказала Надя, – ми тут усі на передовій і готові взяти на себе відповідальність.

Тоді Ліла, забувши, що вона в чужому домі, заволала:

– А якщо я втрачу роботу, тоді що, мені можна буде прийти сюди? Ви дасте мені їсти, візьмете на себе відповідальність за моє життя?

Надя спокійно відповіла:

– Якщо хочеш, так.

Усього лише три слова. Ліла зрозуміла, що то був не жарт, що Надя говорить серйозно, що навіть якби Бруно Соккаво звільнив усіх працівників, вона все одно вимовила б своїм солоденьким голоском цю нісенітницю. Вона твердила, що служить робітникам, а тим часом хотіла командувати тобою зі своєї кімнати, із цього повного книжок помешкання з видом на море, хотіла наказувати, що тобі робити з роботою, вирішувати замість тебе, вона завжди мала готовий рецепт, навіть якщо ти врешті опинялася на вулиці. Лілі кортіло сказати: «Якщо мені захочеться, я можу розтрощити все навколо краще, ніж ти, крутихвістко, мені не треба, щоб ти своїм святенницьким голосом говорила мені, як мені думати і що робити». Але стрималася й різко мовила до Пасквале:

– Я поспішаю, то як, відвезеш мене чи залишишся?

Мовчанка. Пасквале кинув погляд на Надю і пробурмотів: «Відвезу». А Ліла рушила до дверей, ні з ким не прощаючись. Дівчина поспіхом підвелася, щоб провести її до виходу, і знай торочила своє: неможливо, мовляв, працювати в тих умовах, які Ліла сама так добре описала, необхідно терміново запалювати іскру боротьби і всякі подібні речі. «Не здавайся», – закликала вона її перед тим, як вони ввійшли до вітальні. Але відповіді не одержала.

Ґальяні сиділа у фотелі і щось читала, насупившись. Підвівши погляд, вона звернулася до Ліли, не зважаючи на доньку та Пасквале, який теж збентежено зайшов у вітальню.

– Уже йдете?

– Так, уже пізно. Збирайся, Дженнаро, віддай машинку Марко й одягай пальто.

Ґальяні усміхнулася насупленому онукові:

– Марко подарував йому машинку.

Ліла примружила очі, які перетворились на дві щілини:

– Ви всі такі щедрі в цьому домі, спасибі.

Викладачка спостерігала за нею, поки вона намагалася силоміць натягти на сина пальто.

– Можна дещо спитати?

– Питайте.

– Де ви вчилися?

Це запитання, схоже, роздратувало Надю:

– Мамо, Ліні треба йти.

Уперше Ліла відчула в її дитячому голосі нервові нотки, і це справило їй приємність.

– Даси мені сказати два слова? – вибухнула Ґальяні не менш нервовим тоном. Тоді лагідно повторила своє запитання: – Де ви вчилися?

– Ніде.

– Судячи з того, як ви говорите – і кричите, – якось не віриться.

– Я справді покинула навчання після п’ятого класу початкової школи.

– Чому?

– Не мала здібностей.

– Звідки ви це взяли?

– Здібною була Ґреко, а я ні.

Ґальяні похитала головою, не погоджуючись, і сказала:

– Якби ви вчилися, ви б досягли таких же успіхів, що й Ґреко.

– Звідки ви знаєте?

– Це мій фах.

– Ви, викладачі, так наполягаєте на навчанні, бо заробляєте ним на хліб. Насправді навчання нічого не дає, воно навіть не робить людей кращими, а навпаки, псує їх.

– То Елена зіпсувалася?

– Ні, вона ні.

– Чому це?

Ліла натягла синові на голову вовняну шапку.

– Ми ще дітьми домовилися: з нас двох зіпсутою буду я.

У машині вона накинулася на Пасквале («Тепер ти прислуговуєш цим людям?»), і він дозволив їй відвести душу. І тільки коли йому здалося, що вона вже вичерпала всі звинувачення, він почав викладати свій політичний репертуар: становище робітників на півдні, їхнє рабське існування, постійний шантаж, слабкість, а то й відсутність профспілок, необхідність форсувати ситуацію й перейти до боротьби. «Ліно, – сказав він їй діалектом із сумними нотками в голосі, – ти боїшся втратити тих кілька лір, які тобі платять, і ти маєш рацію, Дженнаро треба ростити. Але я знаю, що ти наша товаришка, знаю, що ти розумієш: ми, робітники, не внесені навіть у тарифну сітку, для нас немає жодних законів, заробляємо нижче від мінімуму. Тому це блюзнірство – казати “дайте мені спокій, у мене свої проблеми, я мушу дбати про справи”. Кожен на своєму місці повинен робити те, що може».

Ліла почувалася знесиленою, добре, що хоч Дженнаро спав на задньому сидінні, стиснувши в правому кулачку машинку. Промова Пасквале доходила до неї хвилями. Раз у раз їй згадувалося гарне помешкання на проспекті Вітторіо, викладачка Ґальяні, Армандо та Ізабелла, а ще Ніно, який накивав п’ятами, щоб знайти собі десь дружину, схожу на Надю; і Марко, якому було всього три рочки, а читати він умів набагато краще від її сина. Яка марна справа – вчити чогось Дженнаро! Хлопчик вже й так плентається позаду, відстає, а вона не може нічого з цим зробити. Коли вони під’їхали до будинку, вона відчула, що слід запросити Пасквале піднятися нагору, але, сподіваючись, що він поїде геть, сказала: «Не знаю, що там наварив Енцо, готує він препогано, може, тобі не варто заходити». Але він відповів: «Зайду хвилин на десять і тоді поїду собі». Вона торкнулася його передпліччя пучками пальців і прошепотіла:

– Не розказуй йому нічого.

– Про що?

– Про фашистів. Якщо він дізнається, сьогодні ж піде і натовче Джино пику.

– Ти його кохаєш?

– Не хочу його кривдити.

– Ага.

– Це правда.

– Розумієш, Енцо краще від мене і від тебе знає, що треба робити.

– Так, але все одно не кажи йому нічого.

Пасквале насупився, однак погодився. Він взяв на руки Дженнаро, який не хотів прокидатися, і виніс його нагору по сходах, за ним ішла Ліла, незадоволено буркочучи: «Що за паскудний день, я вмираю від утоми, ти і твої друзі підклали мені свиню». Енцо вони розповіли, що були на зібранні у Наді вдома, і Пасквале не дав йому змоги щось спитати, бо безперервно теревенив аж до півночі. Сказав, що в Неаполі, як і в цілому світі, вирує оновлене життя, дуже хвалив Армандо, який, хоч і дуже хороший лікар, та не думає про кар’єру, а безплатно лікує тих, хто не має грошей, опікується дітьми з убогих кварталів і разом з Надею та Ізабеллою займається сотнями проектів, які мають служити народові, як-от дитсадок та амбулаторія. Сказав, що товариші допомагають одне одному, нікого більше не залишать напризволяще, місто переживає чудовий час. Ви теж, сказав, не повинні замикатися тут удома, вам треба кудись ходити, нам варто частіше зустрічатися. І врешті заявив, що виходить з комуністичної партії: забагато неприємних історій, забагато компромісів у національних і міжнародних справах, він більше не витримує в цьому болоті. Через це його рішення Енцо сильно розхвилювався, між ними зав’язалася суперечка, яка все не вщухала – партія є партія, ні, так, ні, досить політики стабілізації, треба атакувати структури режиму. Ліла швидко занудьгувала, пішла вкласти до ліжка сонного Дженнаро, який вередував під час вечері. Більше вона не повернулася.

Але вона не спала, навіть коли Пасквале вже пішов, а звуки, що свідчили про присутність Енцо в помешканні, затихли. Поміряла температуру: тридцять вісім. Згадався момент, коли Дженнаро не зміг прочитати слова. Що за слово вона вибрала – «призначення». Дженнаро точно ніколи його не чув. Знати абетку замало, подумала вона, є чимало інших труднощів. Якби Ніно мав сина від Наді, його доля була б цілком іншою. Їй здалося, що вона погана мати. «Але я хотіла цю дитину, – подумала вона, – я не хотіла дітей від Стефано, але від Ніно хотіла». Ніно вона справді кохала. Вона бажала його дуже сильно, прагнула подобатися і, щоб догодити йому, охоче робила все те, що для свого чоловіка виконувала насилу, долаючи огиду, лише щоб він її не побив. Але того, що, як кажуть, вона мала б відчувати під час проникнення, вона не відчувала ніколи, цього вона була певна, і не лише зі Стефано, а й з Ніно. Чоловіки так його цінують, свій член, так ним пишаються, тому переконані, що й ти маєш цінувати його ще більше, ніж вони. Он Дженнаро теж весь час грається своїм пісюнчиком, іноді аж ніяково дивитися, як він перекидає його рученятами, смикає за нього. Ліла боялася, що він собі нашкодить. Їй навіть коштувало зусиль помити його чи допомогти попісяти, але врешті вона звикла. Енцо був такий тактовний, ніколи не ходив по хаті в трусах, ніколи грубого слова не вимовив. Саме це було причиною того сильного і теплого почуття, яке вона мала до нього, і вона була вдячна за його віддане очікування в сусідній кімнаті, за те, що він ніколи не зробив хибного кроку. Його самовладання, його вміння тримати під контролем все навколо було її єдиною втіхою. Але тут виринуло почуття провини: те, що потішало її, примушувало страждати його. І до всіх прикрощів того дня додалася думка, що Енцо страждає через неї. Події і розмови ще довго безладно товклися в її голові. Інтонації, окремі слова. Як їй повестися завтра на фабриці? Чи правда це, що в Неаполі і в цілому світі все вирує, а чи Пасквале, Надя і Армандо вигадали це собі, щоб угамувати власну тривогу, щоб позбутися нудьги, щоб підбадьорити себе? Чи варто на них покладатися, чи не ризикує вона опинитися у полоні фантазій? А може, краще знову звернутися до Бруно, щоб якось уникнути біди? Але чи варто пробувати задобрити його, адже він може знову розпустити руки? Чи варто підкорятися свавіллю Філіппо і майстрів? Нічого путнього вона не придумала. Урешті у напівсні вона згадала про ту давню засаду, яку ми обидві засвоїли ще в ранньому дитинстві. Щоб врятуватися, щоб врятувати Дженнаро, вона мусить підкорити собі тих, хто хоче підкорити її, нагнати страху на тих, хто хоче нагнати страху на неї. Вона заснула з наміром накапостити: накапостити Наді, довівши, що вона лише шмаркачка з хорошої родини, яка тільки й уміє, що солодко промовляти, і накапостити Соккаво, відбивши в нього охоту принюхуватись до ковбас і жінок в сушильному цеху.

Вона прокинулась о п’ятій ранку вся спітніла, але гарячки більше не було. Біля воріт фабрики вона побачила не студентів, а фашистів. Ті самі машини, ті самі обличчя, що й попереднього дня: вони горлали якісь гасла, роздавали летючки. Ліла відчула, що тут знов готується якась сутичка, і посунула вперед, опустивши голову та запхавши руки в кишені – вона сподівалася увійти на територію фабрики ще до бійки. Але тут перед нею виріс Джино.

– Ти ще не забула, як читати? – спитав він діалектом, простягаючи летючку.

Не витягаючи рук з кишень пальта, вона відповіла:

– Я читати вмію, а коли ж це ти читати навчився?

Спробувала його обійти, але марно. Джино не пустив її, він силоміць запхав їй летючку до кишені таким рвучким жестом, що нігтем подряпав їй руку. Ліла спокійно зім’яла її.

– Не годиться, навіть щоб підтертися, – мовила і викинула її геть.

– Підніми, – звелів їй аптекарів син, хапаючи за лікоть, – підніми негайно й затям: вчора пополудні я попросив дозволу в того рогоносця, твого чоловіка, дати тобі в писок, і він дозволив.

Ліла втупилася поглядом просто йому в очі:

– То щоб дати мені в писок, мусиш просити дозволу в мого чоловіка? Відпусти мене негайно, гівнюче.

У ту мить проходив повз Едо, який не минув їх байдуже, як можна було сподіватися, а зупинився.

– Він тебе дістає, Черу’?

Усе сталося за одну мить. Джино вальнув йому кулаком в обличчя, й Едо опинився на землі. Лілі серце стрибнуло до горла, події набирали обертів, вона підняла камінь і, міцно його стискаючи, вдарила аптекаревого сина просто в груди. Наступна мить розтяглася. Поки Джино відпихав її, штовхаючи на стовп, поки Едо намагався підвестися, ґрунтовою дорогою, здіймаючи пилюку, під’їхав інший автомобіль. Ліла впізнала його, то була стара автівка Пасквале. Ну ось, подумала, Армандо послухав мене, Надя, можливо, теж, вони ж люди виховані, але Пасквале не витримав і тепер їде битися. І справді, двері машини відчинилися, звідти вийшло п’ятеро, зокрема й він сам. Були то люди з будівництва, у руках вони тримали вузлуваті палиці, якими почали з методичною жорстокістю лупцювати фашистів, без люті, точними ударами, збиваючи супротивників з ніг. Ліла відразу зрозуміла, що Пасквале прямує до Джино, а оскільки той був за кілька кроків від неї, вона схопила його обома руками за плече і сказала, сміючись: «Краще тобі забратися звідси, інакше тебе вколошкають». Але він не втік, а навпаки, знову відштовхнув її і кинувся на Пасквале. Тоді Ліла допомогла Едо підвестися і спробувала завести його у двір, але то було нелегко, він був важкий і весь час смикався, лаючись, до того ж був весь у крові. Він трохи заспокоївся лише тоді, коли побачив, як Пасквале влупив Джино палицею і звалив на землю. Навколо панував гармидер: літали, мов кулі, якісь предмети – старий мотлох, що лежав на узбіччі, – плювки та образи. Пасквале облишив зомлілого Джино і разом з товаришем, чоловіком у самій майці на випуск і широких синіх штанях, заляпаних вапном, поквапився у двір. Тепер вони вдвох лупили дрючками буду Філіппо, який, перелякавшись, замкнувся всередині. Вони били шибки й голосно лаялися, а тим часом почулися сирени поліцейських машин, які наближалися. Ліла знову відчула нетерплячу насолоду від насильства. «Авжеж, – подумала вона, – треба наганяти страху на тих, хто хоче нагнати страху на тебе, іншого способу нема, стусан у відповідь на стусан, забрати те, що забрав у мене ти, і зробити тобі те, що зробив мені ти». Але в ту мить, як Пасквале з друзями знов сідали в машину, як фашисти робили те саме, тягнучи непритомного Джино, як поліційні сирени лунали дедалі ближче, вона зі страхом відчула, що серце її стає мов занадто стиснута пружина іграшки, і зрозуміла, що треба якомога швидше знайти місце, щоб сісти. Діставшись на прохідну фабрики, вона важко опустилася на землю, спершись спиною об стіну, і спробувала заспокоїтися. Тереза, сорокарічна бабенція, яка працювала в цеху обвалювання, зайнялася Едо, витерла йому з обличчя кров і насмішкувато сказала Лілі:

– Спочатку відриваєш йому вухо, а потім спішиш на допомогу? Треба було залишити його там.

– Він допоміг мені, а я йому.

Тереза недовірливо повернулась до Едо:

– Ти їй допоміг?

Він пробурмотів:

– Не хочу, щоб їй наваляв хтось чужий, хочу сам їй наваляти.

Жінка запитала:

– Ви бачили, як обісрався Філіппо?

– Так йому й треба, – пробурмотів Едо, – шкода, що розвалили тільки його будку.

Тереза дещо єхидно спитала у Ліли:

– Це ж ти покликала комуністів? Зізнайся.

Ліла замислилась: чи вона просто жартує, а чи шпигує і зараз побіжить до хазяїна?

– Ні, – відповіла вона, – але я знаю, хто покликав фашистів.

– Хто ж?

– Соккаво.

Пасквале з’явився після вечері з похмурим обличчям і запросив Енцо на збори осередку Сан-Джованні-а-Тедуччо. Ліла залишилася з ним віч-на-віч лише на кілька хвилин і сказала:

– Сьогодні вранці то була цілковита дурня.

– Я роблю те, що треба зробити.

– Твої друзі згодні з тобою?

– Які саме друзі?

– Надя з братом.

– Звісно, що згодні.

– Але вони залишились удома.

Пасквале буркнув:

– А хто сказав, що вони залишились удома?

Він був не в гуморі, ба навіть здавався геть без сил, немов оте насильство висмоктало всю його спрагу діяльності. До того ж він не запросив її на збори, покликав тільки Енцо, а такого ще не траплялося, навіть якщо було вже пізно чи холодно і вона все одно б не захотіла йти кудись з Дженнаро. Можливо, у них тривали інші чоловічі війни. Можливо, він розсердився на неї, бо її відмова брати участь у боротьбі осоромила його перед Надею та Армандо. І вже напевно його неприємно вразив критичний тон, яким вона згадала ранішній рейд. «Він переконаний, – подумала Ліла, – що я не зрозуміла, чому він так вдарив Джино, чому хотів розвалити голову сторожеві. Усі чоловіки, добрі й погані, вважають, що за кожен їхній подвиг ти мусиш споруджувати їм вівтар, немов святому Юрію, що вбиває змія. Він має мене за невдячну, він зробив це, щоб помститися за мене, і хотів би, щоб я принаймні подякувала йому».

Коли вони вийшли, вона лягла в ліжко й допізна читала брошури про працю та профспілки, які колись давно дав їй Пасквале. Їй треба було будь-що зберігати зв’язок з буденними речами, вона боялася сонної тиші в домі, неслухняного серцебиття, боялася, що обриси предметів ось-ось почнуть розмиватися. Попри втому вона читала довго, бо, як зазвичай, втягнулася, у неї пробудився інтерес, вона дізналася багато нового. Щоб почуватися в безпеці, вона хотіла дочекатися повернення Енцо. Але він не повертався. На неї врешті подіяв гіпнотичний звук рівного дихання Дженнаро, і вона заснула.

Наступного ранку Едо і Тереза, та жінка з цеху обвалювання, вчинками і словами почали обережно виявляти до неї симпатію. І Ліла не тільки їх не відштовхнула, а й приязно поставилась також до інших колег. Вона була готова вислухати тих, хто нарікав, ставилася з розумінням до тих, хто сердився, засвідчувала свою солідарність із тими, хто проклинав свавілля. Незадоволення одних вона зіставляла з незадоволенням інших і для всіх знаходила добре слово. У наступні дні вона дедалі відвертіше заговорювала з Едо, Терезою та їхньою крихітною групою, і невдовзі обідня перерва перетворилася на таємні сходини. Коли вона хотіла, то вміла створити враження, що це не вона пропонує і наказує, а інші, тому навколо неї стало гуртуватися дедалі більше людей, які були раді почути, що їхні туманні нарікання справді слушні і торкаються нагальних потреб. Вимоги робітників цеху обвалювання вона зіставила з вимогами холодильного і варильного цехів і зі здивуванням виявила, що негаразди в одному секторі спричиняють негаразди в іншому і що всі разом вони є ланками того самого ланцюга експлуатації. Вона склала докладний список хвороб, причинами яких були умови праці: ушкодження рук, кісток, бронхів. Вона зібрала достатньо інформації, щоб довести, що вся фабрика у жахливому стані, що санітарні умови незадовільні, що сировина, з якою вони працюють, іноді зіпсована, а іноді має непевне походження. Коли їй вдалося поговорити з Пасквале наодинці і розповісти все те, що вона дізналася за цей короткий час, він облишив свою вовкувату поставу і аж роззявив рота від здивування. Сяючи, він сказав: «Я був певен, що ти це зробиш». І домовився про її зустріч із таким собі Капоне, секретарем Палати праці.

Ліла переписала гарним почерком свої нотатки і понесла копію Капоне. Секретар переглянув аркуші і теж висловив своє захоплення. Говорив щось на кшталт: «Звідки ти взялася, товаришко, ти виконала величезну роботу, ти молодець». І ще: «Нам ніяк не вдавалося проникнути на підприємство Соккаво, там самі фашисти, але тепер там є ти і все зміниться».

– Як нам діяти? – спитала вона.

– Створіть комісію.

– У нас уже є комісія.

– Чудово. Тоді спершу впорядкуйте це якось.

– Як саме ми маємо це впорядкувати?

Капоне поглянув на Пасквале, той не сказав нічого.

– Ви вимагаєте забагато всього відразу, зокрема того, чого ніхто ніколи не вимагав. Треба спершу розставити пріоритети.

– Там пріоритетне все.

– Знаю, але це питання тактики: якщо вимагатимете всього відразу, ризикуєте не дістати нічого.

Ліла примружила очі аж до щілин, і вони почали сперечатися. Серед іншого виявилося, що комісія не може йти на прямі переговори з хазяїном, потрібне посередництво профспілки.

– А хіба я не належу до профспілки? – впиралася вона.

– Звичайно, але на все свій час і свій спосіб.

Вони знов почали чубитися. Капоне казав: «Дивіться самі, можливо, варто почати, скажімо, з робочих змін, з відпустки, з понаднормової роботи, а потім підемо далі. Хай там як, – сказав наостанок він, – ти не уявляєш, який я радий мати таку товаришку, як ти, це така рідкісна річ, жінок-активісток дуже мало, нам варто скоординуватися – і разом ми зробимо величезні кроки в харчовій промисловості». Тут він вийняв із задньої кишені штанів гаманця і спитав:

– Хочеш трохи грошей на витрати?

– Які витрати?

– Ротатор, папір, компенсація за витрачений час і всяке таке.

– Ні.

Капоне сховав гаманця назад в кишеню.

– Але, будь ласка, Ліно, не знеохочуйся і не зникай, будьмо на зв’язку. Ось, я записав собі твоє ім’я й прізвище, хочу розповісти про тебе на профспілці, треба задіяти тебе в роботі.

Ліла вийшла незадоволена і запитала у Пасквале: «До кого ти мене привів?» Але він заспокоїв її, підтвердив, що Капоне – чудова людина, він має рацію, треба розібратись, якої стратегії і тактики варто дотримуватись. Відтак його охопив ентузіазм, він майже розчулився, хотів було її обійняти, але передумав і сказав: «Уперед, Ліно, до дідька бюрократію, я тим часом поінформую комітет».

Ніякого відбору першочергових вимог Ліла не зробила. Обмежилась тим, що скоротила занадто довгий перший варіант переліку до одного густо записаного аркуша й віддала його Едо: то був список вимог, які стосувалися організації праці, темпів роботи, загального стану підприємства, якості продукції, постійного ризику травм або захворювань, мізерних компенсацій, збільшення зарплатні. Тут виникло питання, хто занесе той список Бруно.

– Іди ти, – сказала Ліла до Едо.

– Я легко виходжу з себе.

– Тим ліпше.

– Я для цього не годжуся.

– Ще й як годишся.

– Ні, йди ти, ти ж член профспілки. Зрештою, ти вмієш гарно говорити, відразу поставиш його на місце.

Ліла від самого початку знала, що йти доведеться їй. Пішла вона не відразу, спершу відвела Дженнаро до сусідки, тоді вирушила з Пасквале на збори комітету на вулиці Трибуналі, скликані також для того, щоб обговорити ситуацію на фабриці Соккаво. Цього разу їх було дванадцятеро, разом з Надею, Армандо, Ізабеллою та Пасквале. Ліла показала всім список, який вона приготувала для Капоне, у цій першій версії кожна вимога була краще аргументована. Надя уважно прочитала. У кінці сказала: «Пасквале мав слушність, ти з тих людей, що не відступають, за дуже короткий час ти зробила чудову роботу». І тоном щирого захоплення вона похвалила не лише політичний і профспілковий зміст документа, а й те, як він написаний. «Яка ти розумна, – сказала вона, – хіба хтось колись бачив, щоб про такі речі писали подібним чином?» Проте після цього вступу вона порадила не йти відразу на пряму сутичку з Соккаво. Армандо погодився з нею.

– Почекаймо, поки наші сили зростуть і зміцняться, – сказав він, – ситуація на фабриці Соккаво мусить дозріти. Ми маємо там своїх людей, і це вже хороший результат, не можна ризикувати здобутим через поспіх.

Даріо спитав:

– І що ви пропонуєте?

Відповіла Надя, але зверталась вона до Ліли:

– Влаштуймо розширене зібрання. Треба якомога швидше зустрітися з твоїми товаришами, зміцнити ваш осередок і, можливо, підготувати ще одну брошуру на основі твоїх матеріалів.

Від цієї несподіваної обережності Ліла відчула велике уїдливе задоволення. Вона зневажливо сказала:

– Гадаєте, я доклала стільки зусиль й на додачу ризикую втратити роботу, лише щоб дати вам змогу скликати розширені збори і видати ще одну брошуру?

Але вповні отримати задоволення від реваншу вона не встигла. Раптом Надя, яка стояла напроти неї, почала вібрувати, мов погано вставлена шибка, і враз розсипалася на друзки. Без жодної очевидної причини у Ліли стисло горло, і кожен навіть мінімальний порух присутніх пришвидшився, навіть кліпання очима. Вона заплющила очі, сперлася об спинку розхитаного стільця, на якому сиділа, і відчула, що задихається.

– Щось не так? – спитав Армандо.

Пасквале розхвилювався.

– Вона занадто втомлюється, – мовив він. – Ліно, що з тобою, дати тобі води?

Даріо побіг по воду, тим часом Армандо мацав у Ліли пульс, а Пасквале, нервуючи, напосідав:

– Що з тобою? Витягни ноги, дихай глибоко.

Ліла прошепотіла, що з нею все гаразд, рвучко висмикнула зап’ясток з рук Армандо і сказала, що хоче тільки, аби їй дали спокій хоч на хвилину. Але коли Даріо повернувся з водою, вона відпила ковточок і пробурмотіла, що нічого не сталося, у неї просто ще не минув грип.

– Тебе лихоманить? – спокійно спитав Армандо.

– Сьогодні ні.

– Кашель, важко дихати?

– Трохи є, відчуваю, як серце б’ється мені в горлі.

– Тепер трохи краще?

– Так.

– Ходімо в сусідню кімнату.

Лілі не хотілося, але потайки вона відчувала велику тривогу. Вона підкорилася, важко підвелася і пішла за Армандо, який тим часом взяв чорну шкіряну сумку з позолоченими пряжками. Вони ввійшли у кімнату, якої Ліла досі не бачила. То було велике холодне приміщення, де стояли три розкладачки зі старими, на вигляд дуже брудними матрацами, шафа з пощербленим дзеркалом і комод. Вона безсило опустилася на одне з ліжок. Її не оглядав лікар ще з часів вагітності. Коли він спитав її про симптоми, вона все замовчала, згадала тільки про важкість у грудях, але додала: усе це дрібниці.

Армандо мовчки оглянув її, і їй страшенно не сподобалося це його мовчання, здалося підступним. Цей безпристрасний охайний чоловік ставив їй запитання, але, здавалось, не довіряв її відповідям. Він сумнівався в них, немов тільки тіло за допомогою його інструментів і знань могло дати правдиві свідчення. Він вислухав її стетоскопом, обмацав, оглянув, зволікаючи з остаточним висновком про те, що діється у неї в грудях, у животі, у горлі, і ці частини її тіла, нібито добре їй знайомі, тепер здавалися чимось цілком невідомим. Урешті Армандо спитав:

– Спиш добре?

– Чудово.

– Скільки годин?

– Як коли.

– Від чого це залежить?

– Від моїх думок.

– Їси достатньо?

– Стільки, скільки хочеться.

– Тобі іноді буває важко дихати?

– Ні.

– Болі в грудній клітці?

– Просто незначна тяжкість.

– Холодний піт?

– Ні.

– Тобі траплялося зомліти або відчути, що зомліваєш?

– Ні.

– Вони в тебе регулярні?

– Що регулярне?

– Місячні.

– Ні.

– Коли були в тебе востаннє?

– Не знаю.

– Ти собі не записуєш?

– А треба?

– Краще записувати. Вживаєш протизаплідні?

– Що це таке?

– Презервативи, спіраль, таблетки.

– Які таблетки?

– Нові препарати, їх приймаєш, щоб не завагітніти.

– Справді?

– Аякже. Твій чоловік ніколи не використовував презервативів?

– У мене більше нема чоловіка.

– Він тебе покинув?

– Я його покинула.

– А коли ви були разом, він їх використовував?

– Та я навіть не знаю, який він, цей презерватив.

– Ведеш регулярне статеве життя?

– Навіщо про це говорити?

– Якщо не хочеш, не будемо.

– Не хочу.

Армандо сховав свої інструменти в сумку, сів на розхитаний стілець і зітхнув.

– Тобі треба сповільнити ритми, Ліно, ти занадто виснажуєш своє тіло.

– Що це значить?

– Ти погано харчуєшся, підупала на силах, ти себе дуже занедбала.

– І що?

– У тебе легкий бронхіт, я дам тобі сироп.

– І що?

– Тобі треба здати аналізи, у тебе трохи збільшена печінка.

– Я не маю часу на аналізи, дай мені якісь ліки.

Армандо незадоволено похитав головою.

– Послухай, – мовив він, – гадаю, що з тобою не варто ходити околяса: у тебе шуми в серці.

– Що це таке?

– Захворювання серця, і це може бути серйозно.

Ліла неспокійно скривилася.

– Що це значить? Я помру?

Він з усміхом сказав:

– Ні, але треба піти до кардіолога перевіритися. Зайди завтра до мене в лікарню, я скерую тебе до хорошого лікаря.

Ліла зморщила чоло, встала і холодно сказала:

– Завтра я зайнята, іду до Соккаво.

Її роздратував стурбований тон Пасквале. По дорозі додому він спитав:

– Що сказав Армандо, як ти?

– Добре, мені треба більше їсти.

– Бачиш, ти про себе не дбаєш.

Ліла вибухнула:

– Пасква, ти не мій батько, не мій брат, ти мені ніхто. Дай мені спокій, зрозуміло?

– Я не маю права турбуватися про тебе?

– Ні, й уважай на те, що робиш і що говориш, особливо з Енцо: якщо розповіси йому, що мені стало погано – а це неправда, мені тільки в голові запаморочилося – нашій дружбі кінець.

– Візьми собі два вихідних і не йди до Соккаво. Капоне не радив тобі цього робити, та й комітет теж, це питання політичної доцільності.

– У сраці маю політичну доцільність – ви підклали мені свиню, і тепер я зроблю так, як мені захочеться.

Вона не запросила його піднятися, і він, лютий, поїхав геть. Прийшовши додому, Ліла довго голубила Дженнаро, приготувала вечерю і стала чекати на Енцо. Тепер їй здавалося, що в неї весь час задишка. Енцо все не було, і вона нагодувала Дженнаро. У неї з’явилося побоювання, що цього вечора в нього побачення з жінкою і повернеться він пізно. Коли хлопчик перекинув склянку, повну води, усю її ніжність мов язиком злизало, і вона накричала на нього на діалекті, наче на дорослого: «Ти не можеш побути трохи спокійно, тобі що, ляпасів надавати, чому ти псуєш мені життя?»

Тоді саме прийшов Енцо, і вона намагалася бути ласкавою. Вони повечеряли, але Лілі здавалося, що кусень не лізе їй у шлунок, дряпає стравохід. Тільки-но Дженнаро заснув, вони зайнялися цюрихськими завданнями, але незабаром Енцо втомився і кілька разів делікатно попросився спати. Усе було марно, Ліла затягувала заняття допізна, вона боялася замкнутися в себе в кімнаті, боялася, що тільки-но вона опиниться в темряві на самоті, симптоми, про які вона змовчала перед Армандо, знову всі нараз з’являться і вб’ють її. Він тихо спитав:

– Може скажеш, що з тобою діється?

– Нічого.

– Ти весь час кудись ходиш із Пасквале – навіщо, які у вас секрети?

– Це профспілкові справи, він звелів мені вступити в профспілку, то тепер мушу цим займатися.

Обличчя Енцо набуло безутішного виразу, і вона спитала:

– Що таке?

– Пасквале сказав мені, чим ти займаєшся на фабриці. Ти про все розповіла йому і людям з комітету. Чому єдиним, хто не заслуговує цього знати, виявився я?

Ліла занервувала, підвелася, пішла в туалет. Пасквале таки не витримав. Що він йому розповів? Лише про ту профспілкову свиню, яку вона хотіла підкласти Соккаво, чи також про Джино і її нездужання на вулиці Трибуналі? Не зміг змовчати, дружба між чоловіками має свої правила, неписані, але непорушні, не те що жіноча дружба. Спустила воду, повернулася до Енцо і сказала:

– Пасквале зрадник.

– Пасквале друг. А ти хто?

Його тон неприємно вразив, і вона раптом відступила. На очі набігли сльози, вона марно намагалася загнати їх назад, принижена власною слабкістю.

– Не хочу більше справляти тобі прикрості, я вже достатньо тобі крові напсувала, – схлипувала вона, – боюся, що ти мене проженеш. – Тоді шморгнула носом і пошепки додала: – Можна я спатиму з тобою?

Енцо, не вірячи собі, втупився в неї.

– Спатимеш – тобто як?

– Як ти сам хочеш.

– А ти цього хочеш?

Вдивляючись у карафку з водою, що стояла посередині стола – смішна така, з головою курки, вона дуже подобалась Дженнаро, – Ліла прошепотіла:

– Головне, щоб я могла до тебе притулитися.

Енцо незадоволено похитав головою:

– Ти мене не хочеш.

– Я хочу тебе, але нічого не відчуваю.

– Ти нічого не відчуваєш до мене?

– Що ти таке кажеш, я тебе дуже люблю і щовечора хочу, щоб ти покликав мене і притулив до себе. Але, крім цього, іншого я не хочу.

Енцо зблід, його вродливе обличчя звела судома, немов від нестерпного болю, і він ствердив:

– Я тобі огидний.

– Ні, зовсім ні: зробімо те, що хочеш ти, я готова.

Він безнадійно усміхнувся і якийсь час мовчав. Йому нестерпно було бачити її неспокій, і він пробурмотів:

– Ходімо спати.

– Кожен у свою кімнату?

– Ні, до мене.

Ліла з полегкістю пішла роздягатися. Одягла нічну сорочку і пішла до нього, тремтячи від холоду. Він уже лежав в ліжку.

– Я ляжу тут?

– Гаразд.

Вона ковзнула під ковдру, поклала голову йому на плече і провела рукою по грудях. Енцо не ворушився, вона відразу відчула нестримний жар, що променів від його тіла.

– У мене ноги заледеніли, – прошепотіла вона, – можна я погрію їх біля твоїх?

– Так.

– Можна тебе приголубити?

– Дай мені спокій.

Поступово вона зігрілася. Біль у грудях зник, клубок відступив від горла, тіло її огорнуло приємне тепло.

– Можна я спатиму? – спитала його, знемагаючи від утоми.

– Спи.

На світанку вона здригнулася, тіло нагадало їй, що треба прокидатися. Умить дуже чітко насунули неприємні думки: хворе серце, відставання Дженнаро в навчанні, фашисти з району, мудрування Наді, ненадійність Пасквале, список вимог. Лише пізніше вона усвідомила, що спала з Енцо, але в ліжку його вже не було. Вона поспіхом підвелася і якраз почула, як зачиняються двері помешкання. Він встав, щойно вона заснула? Не спав цілу ніч? Спав в іншій кімнаті з дитиною? Чи заснув поруч з нею, забувши про своє бажання? Мабуть, поснідав на самоті, залишивши на столі сніданок для неї та Дженнаро. І пішов на роботу, не сказавши ні слова і гублячись у гадках.

Ліла відвела сина до сусідки і теж побігла на фабрику.

– Значить, ти вирішила? – трохи сердито спитав Едо.

– Вирішу, коли захочу, – відповіла Ліла своїм давнім тоном.

– Ми ж комісія, ти маєш нас повідомляти.

– Ви показали людям список?

– Так.

– І що вони кажуть?

– Мовчать – значить, погоджуються.

– Ні, – сказала вона, – мовчать – значить, накладають у штани від страху.

Капоне мав рацію, як і Надя з Армандо. То була безнадійна справа, усе йшло через силу. Ліла озвіріло краяла м’ясо, їй хотілося завдавати і зазнавати болю. Встромити ножа собі в руку, провести ним по мертвій плоті, а тоді по своїй, живій. Кричати, кидатися на інших, хай усі поплатяться за її неспроможність знайти рівновагу. Ох, Ліно Черулло, ти просто невиправна. Навіщо ти склала цей список? Не хочеш, щоб тебе експлуатували? Хочеш поліпшити своє становище і становище цих людей? Ти впевнена, що ти, вони, ви всі разом, такі, як ви є, долучитеся до переможного маршу пролетаріату цілого світу? Яке там. Куди той марш приведе? Щоб довіку бути робітниками? Робітниками, які будуть при владі, а однаково далі гнутимуть спину від ранку до вечора? Дурниці. Уся ця балаканина лише для того, щоб позолотити пілюлю важкої праці. Ти ж добре знаєш, що все це не можна покращити, це можна тільки знищити, ти знаєш це змалку. Покращити світ, удосконалити себе? Хіба ти, наприклад, стала кращою, такою, як Надя чи Ізабелла? А твій брат став кращим, таким, як Армандо? А твій син став таким, як Марко? Ні, ми залишаємося такими, як є, а вони – такими, як вони є. Тоді чому б тобі не змиритися? Це все твоя голова винна, ніяк не може заспокоїтися, весь час шукає способу чимось себе зайняти. Створювати взуття. Напружуватися з усіх сил, аби лиш запрацювала взуттєва фабрика. Переписувати статті Ніно, напосідати на нього, щоб зробив так, як кажеш ти. Використовувати для своїх потреб цюрихський заочний курс Енцо. А тепер хочеш будь-що довести Наді, що не тільки вона робить революцію, що ти робиш її ще краще від неї. Голова, ага, усе зло в ній, тіло страждає тому, що голова не знаходить спокою. Я сама собі набридла, і все мені набридло. Набрид навіть Дженнаро – якщо все буде добре, йому теж судилося опинитися на такій же фабриці, де доведеться плазувати перед хазяїном за кожних кілька лір доплати. То, значить, що? А значить, Черулло, зберися з духом і зроби те, чого завжди хотіла: нажени страху на Соккаво, позбав його поганої звички трахати робітниць в сушильному цеху. Покажи цьому студентові з вовчою мордою, що ти вмієш. Те літо на Іскії. Напої, будинок у Форіо, розкішне ліжко, на якому спала з Ніно. Усе це оплачувалося грішми, які надходили звідси, із цього смороду, їх приносило вічне порпання у цій гидоті, натужна праця за кілька лір. Що це я тут розрізала? Порскнула якась жовтувата кваша, як огидно. Світ ще якось крутиться, та якщо впаде, то розіб’ється.

Перед обідньою перервою вона вирішила й сказала Едо: «Піду». Та навіть не встигла халат зняти, як у цеху обвалювання з’явилася секретарка хазяїна і сказала:

– Синьйор Соккаво терміново викликає тебе у свій кабінет.

Ліла подумала, що якийсь нашіптувач доніс Бруно, що тут готується. Вона облишила роботу, взяла з шафки аркуш із вимогами і пішла. Постукала у двері кабінету, ввійшла. У кабінеті Бруно був не сам. У кріслі з сигаретою в зубах сидів Мікеле Солара.

Вона завжди знала, що рано чи пізно Мікеле знову з’явиться в її житті, але його поява в кабінеті Бруно налякала її так, як лякали в дитинстві привиди в темних закутках дому. «Що він тут робить? – подумала вона. – Мені треба забиратися звідси». Але коли Солара побачив її, то зірвався на ноги й розкрив обійми. Він здавався справді схвильованим. Сказав їй літературною мовою: «Ліно, я такий радий тебе бачити». Він хотів обійняти її і зробив би це, якби вона не зупинила його несвідомим, повним огиди жестом. Мікеле постояв якусь мить з розпростертими руками, а тоді розгублено торкнувся однією рукою своєї щоки, потім потилиці, а другою вказав на Лілу, звертаючись до Соккаво, цього разу нещирим тоном:

– Дивіться, дивіться, очам своїм не вірю: ти справді ховаєш тут поміж ковбасами синьйору Карраччі?

Ліла різко мовила до Бруно:

– Зайду пізніше.

– Сідай, – похмуро сказав той.

– Нічого, постою.

– Сідай, бо втомишся.

Вона похитала головою і залишилась стояти, Мікеле ж змовницьки усміхнувся до Соккаво.

– Не зважай, така вона вже є, нікого не слухається.

Лілі здалося, що в голосі Солари вчувається ще більше владності, ніж колись. Він виразно вимовляв закінчення кожного слова, немов останні роки постійно вправлявся у вимові. Чи то щоб заощадити сили, чи то щоб зробити йому наперекір, вона передумала й сіла. Мікеле теж сів у крісло, повернувшись усім тілом у її бік, немов від цієї миті Бруно в кімнаті не стало. Зі співчутливим виразом обличчя він дуже уважно оглянув її і з жалем мовив: «У тебе руки геть зіпсовані, як шкода, в юності вони у тебе були такі гарні». Тоді почав розповідати про крамницю на площі Мартірі таким діловим тоном, немов Ліла і далі працювала в нього і вони зустрілись тут обговорити робочі питання. Згадав про нові стелажі, нове освітлення і про те, що звелів замурувати двері туалету, що виходили у двір. Ліла згадала ті двері і тихо промовила на діалекті:

– Мені начхати на твою крамницю.

– Ти хочеш сказати «на нашу» – ми ж разом з тобою її створили.

– Разом з тобою я нічого не створювала.

Мікеле знов усміхнувся, хитаючи головою на знак легкої незгоди.

– Той, хто вкладає гроші, так само творить і руйнує, як той, хто працює руками чи головою. Гроші творять перспективи, ситуації, життя людей. Ти навіть не уявляєш, скільки людей я можу ощасливити або знищити, всього лише підписавши чек.

Тоді взявся спокійно теревенити далі, йому, видно, справляло приємність розповідати їй новини, як це буває між друзями. Почав з Альфонсо – він чудово дає собі раду в крамниці на площі Мартірі і тепер заробляє достатньо, щоб створити сім’ю. Але він не хотів одружуватися, волів, щоб бідолашна Маріза вічно лишалася в ролі нареченої, а сам він мав змогу жити, як йому хочеться. Тоді він, Мікеле, його працедавець, став підштовхувати його – бо ж впорядковане сімейне життя завжди йде на користь підлеглим – і запропонував оплатити весільний бенкет, тож врешті в червні вони візьмуть шлюб. «Бачиш, – сказав він Лілі, – якби ти далі працювала на мене, для тебе я б зробив навіть більше, ніж для Альфонсо, я б дав тобі все, що забажаєш, ти б ходила у мене королевою». Відтак, не давши їй часу відповісти, струсив попіл сигарети у старовинну бронзову попільничку й оголосив, що він теж одружується, теж у червні, з Джильйолою, звичайно, яка є великим коханням його життя. «Шкода, що не можу тебе запросити, – поскаржився він, – мені б дуже хотілося, але не можу поставити в незручне становище твого чоловіка». І далі став розповідати про Стефано, Аду та їхню донечку, то вихваляючи всіх трьох, то натякаючи, що обидві ковбасні крамниці вже не приносять того прибутку, як колись. Як пояснив він, Карраччі якось тримався, поки мав гроші батька, але в торгівлі тепер як на бурхливому морі: з часом корабель Стефано дає течу, починає потопати. «Конкуренція зростає, – сказав він, – весь час відкриваються нові магазини». Ось Марчелло, наприклад, втокмачив собі, що треба розширити колишній склад покійного дона Карло і перетворити його на один з тих закладів, де продається все: від мила до жарівок, ковбаси і солодощів. Він це зробив, і справа вигоріла, магазин він назвав “Усе для всіх”».

– Хочеш сказати, що ти і твій брат зуміли знищити навіть Стефано?

– Ну чому одразу знищити, Ліно? Ми просто робимо свою роботу, ба навіть якщо можемо допомогти друзям, то робимо це охоче. Здогадайся, кого Марчелло взяв на роботу у свій новий магазин?

– Не знаю.

– Твого брата.

– То ви зробили Ріно своїм попихачем?

– Ну, ти ж залишила його напризволяще, а на хлопцеві лежить відповідальність за батька, матір, за свого сина, а Пінучча знову вагітна. Що йому було робити? Звернувся до Марчелло по допомогу, і Марчелло йому допоміг. Тобі це не подобається?

Ліла холодно відповіла:

– Ні, не подобається, мені не до вподоби ніщо з того, що ви робите.

Мікеле скроїв незадоволену міну і згадав про Бруно:

– Бачиш, а що я тобі казав, у неї паскудна вдача, і це її біда.

Бруно ніяково посміхнувся, немов притакуючи:

– А й справді.

– Вона тебе теж діставала?

– Трохи.

– А ти знаєш, що ще малою вона приставила ніж до горла моєму братові, який був удвічі вищий від неї? І вона не жартувала, видно було, що не завагається.

– Серйозно?

– Авжеж. Відваги їй не бракує, вона готова на все.

Ліла міцно стисла кулаки, їй була огидна слабкість, яку вона відчувала в тілі. Кімната колихалася, контури застиглих предметів і живих людей розмивалися. Подивилася на Мікеле, який гасив недопалок сигарети в попільничці. Він робив це занадто енергійно, немов, попри спокійний тон, теж намагався якось дати вихід своєму збентеженню. Ліла втупилася в його пальці, які ніяк не переставали душити недопалок, нігті на них були білі. «Колись, – подумала вона, – він хотів, щоб я стала його коханкою. Але це не те, чого він хоче насправді, тут є щось більше, щось, що не має нічого спільного з траханням і чого він сам не може пояснити. Це якась манія, щось схоже на забобон. Можливо, він вважає, ніби я маю якусь силу, і йому ця сила необхідна. Він хоче мати її, але не може взяти, і від цього страждає, бо це щось, чого не можна забрати в мене силоміць. Так, мабуть, це правда. Якби не це, він би вже мене роздушив. Але чому саме я? Що він такого в мені побачив, чого він так потребує? Мені не можна залишатися тут, у нього перед очима, мені не можна слухати його, я боюся того, що він бачить і чого прагне». Ліла звернулася до Соккаво:

– Я залишу тобі одну річ і піду собі.

Вона підвелася, збираючись дати йому список вимог, і вчинок цей дедалі більше здавався їй позбавленим сенсу, а все ж необхідним. Вона хотіла покласти аркуш на стіл, поруч з попільничкою, і вийти з кімнати. Але голос Мікеле зупинив її. Тепер у ньому вчувалися лагідні, майже пестливі нотки, немов він відчув, що вона хоче втекти від нього, і збирався зробити все, щоб зачарувати і затримати її. Він весь час звертався до Соккаво:

– Розумієш, у неї справді гидкий характер. Я говорю до неї, а їй начхати, вона виймає якийсь папірець і каже, що хоче йти геть. Але їй все пробачаєш, бо ця паскудна вдача компенсується багатьма здібностями. Гадаєш, що ти найняв собі робітницю? Це не так. Ця синьйора – щось набагато більше. Якщо їй дозволити, вона перетворить лайно на золото, вона здатна реорганізувати цю твою контору до такого рівня, який ти собі навіть уявити не можеш. Чому? Тому що таких мізків, як у неї, не має не те що жодна інша жінка, але й ми, чоловіки. Вона в мене на оці, ще відколи була дитиною, повір. Вона вигадала дизайн черевиків, які я досі продаю в Неаполі і скрізь, і заробляю на них купу грошей. Вона з такою фантазією обладнала мою крамницю на площі Мартірі, що та перетворилася на салон для поважних синьйор з вулиці К’яя, з районів Позілліпо та Вомеро. І вона могла б зробити ще багато, дуже багато речей. Але вона навіжена, гадає, що завжди може чинити так, як хочеться їй. Приходить і йде, лагодить і ламає. Думаєш, це я її звільнив? Ні, просто одного дня вона без жодного попередження не з’явилася на роботу. Просто зникла. Якщо її і впіймаєш, вона знову вислизне від тебе, мов той вугор. Ось у чому її проблема: хоч вона й дуже розумна, але ніяк не може втямити, що їй можна робити, а що ні. А все тому, що вона ще не знайшла справжнього чоловіка. Справжній чоловік уміє поставити жінку на місце. Вона не вміє куховарити? Навчиться. У неї брудно в домі? Прибере. Зі справжнім чоловіком жінка здатна на все що завгодно. Ось, наприклад, недавно я познайомився з однією жіночкою, яка не вміла свистіти. Ну, ми провели разом лише дві години – але то були гарячі години – а потім я сказав їй: «Ану свисни». І вона – ти не повіриш – свиснула. Якщо вмієш жінці клепку вставити, то добре. А як не вмієш, то облиш її, бо нічого доброго з цього не вийде.

Останні слова Мікеле вимовив дуже серйозно, немов у них крилася якась неодмінна заповідь. Але ще коли він говорив, стало ясно, що сам він неспроможний дотримуватись власного припису і ніколи не був спроможний. Тоді вираз обличчя в нього змінився, і змінився раптом голос, він відчув потребу принизити її. Він роздратовано повернувся до Ліли і сказав, смакуючи вульгарні діалектні словечка:

– Але з цією все не так просто, так легко вона з тебе не злізе. Ну, подивись на неї, хіба це жінка – очиці вузенькі, цицьки маленькі, срака кістлява, сама вона худа, як тичка. З такою тобі навіть не встане. Але подивишся на неї одну-єдину секунду, і тобі відразу захочеться її трахнути.

Саме тоді Ліла відчула в себе в голові страхітливий поштовх, немов серце, яке перестало пульсувати їй у горлі, вибухнуло в черепі. Кинувши йому в лице не менш брудні образи, ніж ті, які він щойно сказав їй, вона схопила з бюрка бронзову попільничку, з якої випали недопалки й попіл, і замахнулася, щоб вдарити його. Але, попри її лють, жест цей виявився повільним і безсилим. Голос Бруно – «Ліно, прошу тебе, що ти робиш» – теж долинув до неї якось мляво. Тому Соларі неважко було її стримати, він забрав у неї попільничку і злісно сказав:

– Думаєш, ти залежиш лише від синьйора Соккаво? Думаєш, я тут ніхто? Помиляєшся. Синьйор Соккаво вже давно є в червоній борговій книзі моєї матері, а книга ця набагато вагоміша, ніж книжечка Мао. Тому ти залежиш не від нього, а від мене, виключно від мене. І я досі не чіпав тебе, хотів побачити, що ви робитимете, – ти і той засранець, з яким ти трахаєшся. Але віднині пам’ятай: я не спущу з тебе очей, і якщо покличу, маєш відразу прибігти, ясно?

Тільки тепер вкрай схвильований Бруно зірвався на ноги і вигукнув:

– Облиш її, Міке, ти виходиш за всякі рамки!

Солара повільно відпустив Лілин зап’ясток, а тоді пробурмотів, звертаючись до Соккаво, тепер уже літературною мовою:

– Маєш рацію, вибач. Але синьйора Карраччі це добре вміє – так чи інакше завжди примушує тебе вийти за рамки.

Ліна придушила свою лють, ретельно потерла зап’ясток, пучками пальців змахнула ту дещицю попелу, яка впала на неї. Тоді розгорнула аркуш з вимогами, поклала його перед Бруно, а поки йшла до дверей, сказала, звертаючись до Солари:

– Свистіти я вмію ще з п’яти років.

Коли вона, дуже бліда, зійшла вниз і Едо спитав, як все пройшло, Ліла не відповіла, відсторонила його рукою, пішла в туалет і зачинилася там. Вона боялася, що Бруно тут-таки знову викличе її до себе, боялася сутички в присутності Мікеле, боялася незвичної крихкості свого тіла, до якої вона ніяк не могла звикнути. Крізь віконце вона оглянула двір і полегшено зітхнула, коли побачила, як Мікеле – високий, із залисинами, з ретельно поголеним вродливим лицем, у чорній шкіряній куртці та темних штанях – нервовим кроком підійшов до своєї автівки і від’їхав. Тоді вона повернулася в цех обвалювання, і Едо знов спитав її:

– То що?

– Віднесла. Але тепер це ваша справа.

– Тобто?

Вона не встигла йому відповісти, бо прибігла засапана секретарка Бруно, мовляв, хазяїн хоче негайно її бачити. Вона пішла, наче мучениця, яка хоч ще має голову, але вже несе її в руці, немов її відтяли. Щойно її побачивши, Бруно відразу загорлав:

– Хочете, щоб вранці я вам подавав каву в ліжко? Що це за витівки, Ліно? Ти що, з глузду з’їхала? Сядь і поясни. Бо мені не віриться.

Ліла пояснила йому вимогу за вимогою таким тоном, як пояснювала щось Дженнаро, коли той відмовлявся розуміти. Наголосила, що йому варто сприйняти ці вимоги серйозно і розглянути кожен пункт конструктивно, бо, якщо він поводитиметься нерозумно, невдовзі до нього нагряне перевірка з відділу охорони праці. Насамкінець вона спитала його, як це він примудрився опинитися в руках таких небезпечних людей, як Солари. Тут Бруно геть вийшов із себе. Його червоне обличчя побагровіло, очі налились кров’ю, він вереснув, що знищить її, що йому достатньо буде доплатити кілька лір поза зарплатнею тим кільком мудакам, яких вона налаштувала проти нього, щоб усе залагодити. Кричав, що його батько роками давав на лапу інспекторам з охорони праці і йому нічого боятися якихось перевірок. Кричав, що Солари виб’ють з неї бажання бути профспілковою активісткою, і врешті здушеним голосом сказав: «Геть, геть звідси, негайно».

Ліла пішла до дверей. Уже на порозі вона сказала:

– Мене ти бачиш востаннє, з цієї хвилини я більше тут не працюю.

Ці слова примусили Соккаво різко оговтатися. Він неспокійно скривився, мабуть, пообіцяв Мікеле, що не звільнить її. Сказав:

– Тепер ти ображена? Показуєш свої примхи? Ходи сюди, поміркуймо разом, це мені вирішувати, звільняти тебе чи ні. Я сказав тобі, ходи сюди, засранко.

На мить їй знову згадалася Іскія, ті ранки, коли ми чекали на Ніно з його багатим приятелем, який мав будинок у Форіо, таким ввічливим і завжди терплячим хлопцем. Вона вийшла і зачинила за собою двері. Відразу по тому її охопив бурхливий дрож, вона вся спітніла. Ліла не пішла в цех обвалювання, не попрощалася з Едо та Терезою, пройшла повз Філіппо, який розгублено глянув на неї і крикнув: «Черу’, ти куди, вертайся!» Але вона бігом промчала ґрунтовою дорогою і сіла на перший автобус до узмор’я. Довго тинялася набережною. Дув холодний вітер, фунікулером вона піднялася у район Вомеро, прогулялася площею Ванвітеллі, вулицями Скарлатті та Чімарози, знову сіла на фунікулер і спустилася вниз. Тут вона усвідомила, що геть забула про Дженнаро. Додому прийшла о дев’ятій і попросила Енцо й Пасквале, які закидали її тривожними запитаннями, намагаючись зрозуміти, що сталося, поїхати по мене.

І ось ми сидимо тут, глупої ночі, у скромній кімнатці в передмісті Сан-Джованні-а-Тедуччо. Дженнаро спить, Ліла говорить і говорить тихим голосом, Енцо з Пасквале чекають на кухні. Я почуваюся як лицар у блискучому обладунку з давнього роману, який, здійснивши тисячі чудесних подвигів у своїх мандрах по світі, наштовхується на обдертого, виснаженого пастуха, котрий, і кроком не ступивши зі свого пасовиська, голими руками з дивовижною відвагою приборкує і підкорює собі страхітливих звірів.