Струм і мережі

9. Сомов

— Кат його знає, як ми живемо, — зненацька вибухнув Федя й випростався. — Чи ми всі з глузду з’їхали?

Він підійшов до дверей, зупинився, припалив від запальнички і, не дивлячись ні на кого, вийшов на подвір’я і сів просто на асфальт.

— Що з ним? — здивовано запитав Сашко.

— Та нічого. Щось накочує на нього раз на місяць. Милка, мабуть, дала прочухана. А може, навпаки, — обізвався Сомов і попросив: — Знайди ключ на дванадцять.

За три хвилини скоба була затягнута, ще через дві від’єднали заземлювачі. От і все. Можна відпочити, поки машина не приїхала.

Всі повсідалися на асфальт спинами один до одного й зачаділи цигарками.

— Ніби роботи якісь, — закінчив Федя уголос фразу, що невідчепно крутилася в голові, й смачно сплюнув. Усі промовчали, й Федя, стримуючи гарячковість, пояснив:

— Навіщо надриватися, старатися, якщо все одно строк отримаєш? Чи на паркеті, чи на штахеті — однаково всі дні відбувати. От батько мій… — Федя враз замовк, як нерідко замовкають люди, які сказали щось зайве. Та Сомов обізвався:

— Що батько? Серйозний був чоловік, не тобі до нього рівнятися.

— Хіба я про те? Скільки його пам’ятаю, все бідкався, щоб і на хліб, і до хліба… Сестру мою в Москву вчитися послав, але що їй, дурепі, там робити? Вона народилася, щоб удома сидіти. І вона мордується, і він катується… А перед смертю — ні про садибу, ні про меблі навіть не згадав, а мов затявся: «Анничко! Покличте Анничку!»

— Це сестра твоя? — якомога співчутливіше запитав Сашко; як наймолодший і новачок, зважився на найпростіше запитання. Федір ствердно кивнув. А по хвилині додав:

— А буває, замислишся: один-єдиний раз живемо на цім світі, то чи варто побиватися за різний дріб’язок? Греби все до себе та розкошуй.

Федір різко зірвався на ноги і за кілька кроків опинившись біля турніка, підстрибнув і хвацько перекрутився кілька разів.

— Ба, який мастак, — захоплено вигукнув Сашко. — Невже спортсмен?

— Був, та загув, поки не одружився, — уїдливо хмикнув Сомов. — Якщо не перебільшує, з майстрами віїсту пав. А жінки… Хіба не сила? Зліплять з чоловіка усе. що хочуть.

Сашко заступився:

— А хіба Федір неправду каже?

— Неправду каже. Я міркую так: про те, як людині треба жити, багато голів, мудріших за наші, тисячі років мудрували, але нічого не придумали. І не придумають, бо все це — дурниця. Логіка проста: працюй, то й гроші матимеш. Клопочись нищечком, аби дома лад був і достаток, не стромляй носа, куди не слід — і тобі, і всім буде добре.

— Еге ж… — недовірливо протягнув Сашко, спостерігаючи, як Федір, розпашівши, крутить па турніку «сонце». — Ви самі казали, що Льоня всіх правил дотримувався, а бач, попав під дугу.

— Льоню не чіпай. Тут невідомо, попав чи попався…

Сашко запитливо глянув на Сомова: що він мас на увазі? Але Сомов перейшов на інше:

— Він був вимогливим до всього і дуже гнівався, коли бачив безладдя, якісь огріхи, несправедливість. Ось ти, наприклад. Якби Льоня був живий — не відчепився б: чому та чому це Левашову не дають змоги працювати самостійно.

— Та я поки що й не прагну. З вами спокійніше. Ви знаєте назубок, що знеструмити, заземлити, перевірити, заблокувати. А в мене ще іноді, признатися, руки тремтять.

Сомов помовчав, очевидно, задоволений похвалою, та слова ці почув, підходячи, Федір.

— Знайшов учителя! Ти тільки поглянь, як він живе, — хіба це людина? Тридцять років по тій самій вулиці на роботу і так само, пішечки, додому. Переступив поріг, капці взув, напхав черево, потім курочок своїх нагодував — і втупився в екран. І так щоднини!

Сомов досадливо сплюнув, підвівся й, намагаючись не дивитися на Федора, поникав сюди-туди по підвір’ю. Дуже хотілося переконати капосного хлопчиська, що його, Сомова, дні аж ніяк не скидаються один на одний, що їх єднає спільне — відчуття повільних, але, безсумнівно, позитивних змін. Думав про це і розумів, що ніякими словами не зможе передати почуття — ні, не власника, а господаря, глави сім’ї, які прокидаються щоразу, коли він прошкує вулицею на роботу чи додому, й укотре усвідомлює особисту причетність до вічного буття кожного будинку, кожного паркану, кожного деревця. Шкода, що не вміє розтлумачити, яке то щастя, коли день починається надіями та обов’язками — перед домівкою, сім’єю, роботою, навіть леггорнами — і закінчується солодкою втомою й навальним сном… Не вміє, то правда… Не передав ні нині покійному Льоні, пі усім попереднім учням, не може передати і ось цим, двом, найголовнішого і єдиного, що слід цінувати в житті, — відповідальності за просту, здавалося б, невідчутну, але доконечне потрібну гармонію…

До воріт підкотив «газик», посигналив. Оскільки Фонарькова не було, Федір одразу вмостився в кабіні. Сашкові довелося вантажити інвентар і забиратися у будку.

Рем Євтихійович був неабияк засмучений попередньою розмовою, і Сашко, присівши перед ним навпочіпки й зазираючи в очі, заходився втішати:

— Хіба Федір щось тямить? А повчати заповзявся. Таж, якби не ви, стонадцять разів дуба врізав би, нехлюй несосвітенний.

— Атож, — похмуро підтвердив Сомов.

— А як же без вас? От Льоня: начебто й обережним був, а не вберігся. А працював би поруч із вами — нічого й не сталося б.

Рем Євтихійович видобув із накладної кишені цигарку й запалив. Сашко віко вирішив, що він, зазвичай, відбудеться мовчанкою, та Сомов несподівано сказав:

— Е-ех, хлопче… Здається мені, що Льоня не винуватий. Не порушував він тоді… Як машина працював, без жодної помилки. Та не в цьому, мабуть, заковика.

Рем Євтихійович струснув пальцем попіл з цигарки і продовжив:

— Не виходить мені з голови камера. Ось і тепер згадую… Як прибіг до Льоні, нахилився над ним — ніби одне було, а пізніше, коли лікарі приїхали, — зовсім інше. Щось не так стало, чогось не вистачало. А чого — не доберу.

— Може, туди ще хтось заходив?

— Ні! Ми ж біля дверей були. Хто туди міг пройти? Чужі всі боялися, та й хлопець обгорілий… Лежить.

— А установники?

— Вони за перегородкою були… І вискочили, пригадую, за мною. «Швидку» викликати.

— А ви нікому про це не обмовилися?

— Про що?

— Про те, що ніби там хтось побував?

— Степану розповідав.

— Бригадирові… — ніби для себе уточнив Сашко й несподівано йому сяйнуло: — «Коли ввижається, треба хреститися». Так він сказав?

— А звідки ти знаєш? Він тобі розповідав?

Вантажівка із надсадним гурчанням долала горбатий місток — переїзд через залізницю.

— Здогадався. Є така приказка.

— Знаю, що приказка, — зненацька розгнівався Сомов. — Та все одно не так там було. Звісно, я не встиг роздивитися, та відчуваю: не так. Не випадково Льоню до того рубильника потягнуло. Не поліз би він ні сіло ні впало за те трикляте загородження.

— А в наряді шинодріт вважався недіючим?

— Чого б це? Ми його навмисне відгородили. Я особисто мотузок натягнув. Там могла бути напруга.

— А може, Льоня забув про це чи щось переплутав? — напосідав Сашко.

Сомов махнув рукою — мовляв, одчепися, хлопче, й, жадібно затягуючись напівзотлілою цигаркою, заходився виводити на лавці брунатним ребристим нігтем лише йому зрозумілі позначки. Креслив хитромудрі лінії, доки машина не зупинилася, щоб забрати Фонарькова. Федір видряпався в кузов і, по-своєму оцінивши вираз обличчя Сомова, накинувся на нього:

— Годі дутися. Ти як манірна дівиця, слова тобі не скажеш…

— Відчепись, — швидко й незлостиво відгукнувся Рем Євтихійович. Федір задоволено гигикнув — часто-густо в розмові давніх знайомих інтонація нажиті, набагато більше, ніж слова, — й запитав Сашка:

— Ти на магнітофонах розумієшся?

— Сяк-так, — Сашко потупився. — Від новинок я відстав.

— У мене — допотопний мотлох. Чогось забарахлив, а я — ні бе ні ме. Завтра субота, ти що робиш?

— Нічого. Може, в кіно піду.

— Заглянь до нас. Пообідаємо, а якщо магнітофон полагодиш, Милка не поскупиться, віддячить.

Сашко винувато глипнув на Рема Євтихійовича: той уже запросив його помилуватися леггорнами й подивитися футбол по кольоровому телевізору, але Сомов кивнув: мовляв, що ж, іди, молоді тягнуться до молодих.

Вантажівка зупинилася. Ставши на підніжку, Фонарьков оголосив:

— Можна обідати. О тринадцятій ми по вас заїдемо.

Електромонтажники вибралися з фургончика й подалися в їдальню. Лише Сашко па хвильку затримався, озирнувшись на машину, яка дедалі швидше мчала вулицею.