Струм і мережі

13. Барон

Тяжко хворий батько його не впізнав. А через кілька днів тихо згас, і Барон залишився сам. З Вікою зв’язки втратив, а з Танею зустрічатися не хотілося. Учорашнє збігло, призабулося, а до нового берега він ще не дістався. Віка уже міцно ввійшла в «коло», стала однією з тих, хто розтринькував молодість між спекулянтами і ділягами, творцями і експлуататорами системи дефіцитів. Раніше обережні й потайні одинаки згуртувалися в нечисленну, але галасливу п навдивовижу нахабну «зграю», куди входили перекупники, барахольники, всілякий шахрайський дріб’язок.

Барон швидко збагнув, що всі «точки» й «канали» збагачення зайняті; на місця тих, хто потрапить до в’язниці чи, рятуючись, тікатиме світ за очі, вже вилаштувалася довга черга. О ні, копійчані справи були не для нього. А «зграя» робила гроші, або, її мовою, «варила бабки».

— Потрібні нові ідеї, щоб «варити бабки», — якось сказав Баронові знайомий перекупник. — Поки ти будеш сам чи з кимось удвох робити діло, ти матимеш гроші. А коли виникне гурт, «бабок» не буде, але буде міліція.

Барон ненавидів і зневажав їх усіх — шахраїв, діляг, — самовдоволених, пихатих молодиків з ситою заспокоєністю в очах, і в той же час не міг вирватися з їх пазурів. Зневажав, бо відчував: він — кращий, і не міг змиритися з тим, що всі оті перекупники-бариги посіли прибутковіші місця. Гроші, зароблені на Півночі, лише давали доступ до таких компаній, але поки що всі контакти не мали зворотного зв’язку. За гроші Баронові могли зробити багато дечого, але сам він — нічого, тим-то не був потрібний. Втім, його приймали охоче: платив завжди вчасно, не дозволяв собі зайвого й загалом був хлопцем хоч куди. Про те, звідки у нього гроші, ніколи ніхто не запитував, ніхто й не здогадувався, як швидко тоншає його гаманець.

Придивившись і все зваживши, Барон влаштувався працювати. За другою трудовою книжкою, яка зберігалася в нього ще від доармійського життя, коли працював електриком. Кадровик навіть не замислився над тим, чому електромонтер без вищої освіти має військовий квиток офіцера в запасі… Барон став на облік — та й по всьому.

Електрослюсар, група допуску четверта, плюс доплата за роз’їзди, плюс премія — набігало майже вдвічі більше, ніж у інженера того ж таки підприємства електромереж.

Працювати, звісно, доводилося багато, та в порівнянні з Північчю не життя — казка. Невдовзі Барон осягнув, що зразковому робітникові потрапити за кордон простіше, аніж інженерові. А ще давало втіху тикати носом Лещука чи когось іншого в усілякі недогляди, підказувати, пропонувати. Та й платили за рацпропозиції непогано, якраз вистачало на три дні відпочинку в Ялті. З Вікою.

Бачилися вони частенько, але майже всі його спроби вирвати Віку з «кола» зводилися нанівець. Доводилося зустрічатися в спільній компанії. Першого ж вечора Віка взялася виводити Барона «в люди», і для цього вигадала легенду. Відрекомендувала його «діловарам» як надійного хлопця, а згодом розповіла — за його спиною — сумну й зовні правдоподібну історію про минуле Барона.

Через кілька днів вона переповіла легенду і йому — вже задля сміху. Виявилося, що на Північ він потрапив відбувати покарання за якусь заплутану справу з грішми, але ненадовго й без конфіскації, прикінчивши язикатого напарника.

Барон аж за голову схопився: що за нісенітниця, та невдовзі зметикував, що в очах аморальних і боягузливих «діловарів» ця легенда матиме більшу вагу, ніж правда про роки чесної праці за розподілом. І справді, якщо до інших вони ставилися з погордою й навіть не вважали за потрібне це приховувати, то з ним поводилися як із рівним. Це втішало самолюбство Барона. Того, змальованого в легенді, звісно, не було, але щось схоже могло трапитися, якби доля склалася інакше…

Великий, косо врізаний у схил пагорба готель гудів від цілодобової метушні. Тут розмовляли чи не на двох десятках мов, відпочиваючі переповнювали бари, дансинги й, звичайно ж, пляжі. У цій нескінченній круговерті, курортній розкутості Барон і Віка ні на хвильку не залишали одне одного. Смажилися на піску, прогулювалися, мріяли. Про що? Як і раніше — про його працю, а отже, й обов’язок жити вільно, не так, як усі. Про себе Віка розповідала мало й неохоче, і якось цілком серйозно зронила:

— Мене немає. Я — фантом.

Найголовнішим для неї, як вона запевняла, було майбутнє Барона. І день у день повторювала, сумно дивлячись на танцюючі пари іноземців:

— Вони вміють жити, — задумливо хитала головою. — А ти…

І знову вона знаходила слова, від яких, як і від запаху волосся і тепла її тіла, паморочилася голова…

Ні, Барон не був наївним хлопчиськом і м’якою глиною, з якої можна виліпити що завгодно. Хоч як багато значили б для людини такі слова, вони залишалися словами, тим паче тут, на пляжі. Та слова ці збігалися з власними намірами Барона. І поступово зміцніло переконання, що гроші — єдине, чого бракує йому для справжнього життя.

Якщо ще недавно Барон розмірковував над дозволеністю й добропорядністю того чи іншого вчинку, то після Ялти думав уже інакше: «здогадаються — не здогадаються», «застукають на гарячому — не застукають»…

Перед від’їздом Віка різко змінилася. Вона кудись поривалася, двічі встрявала в сміховинні скандали, говорила уривчасто, зі злістю. А в дорозі верзла такі нісенітниці, що Барон уперше замислився, чи не слабує вона на голову. Подумав про це й зненацька зловив себе на тому, що уже немає в ньому болісного співчуття до явного чи прихованого страждання Віки, як було раніше.