Струм і мережі

10. Барон

Він, звичайно, чекав. Нагадував. Квапив… І нізащо не повірив би, що робить це вже за звичкою. Минуле поволі відходило, а разом з ним стихала і гострота почуттів. Чи то під впливом Віки, чи то внаслідок того, що знайомі, ровесники, однокурсники, ба навіть викладачі, розмірковуючи про професію інженера, виділяли її суто технічні аспекти й досхочу збиткувалися над її оплачуваністю, сам Барон уже не вбачав у майбутній спеціальності чогось більшого від звичних професійних і житейських обов’язків та клопотів.

Чимдалі більше Барон усвідомлював, що в тому вузькому світі і ницому товаристві, які з легкої руки Віки видалися справжнім життям, будь-яка серйозна розмова була неможлива. Барон ніяк не міг збагнути, що для людей, споживацтво для яких — звичайний спосіб існування, проблем, пов’язаних з роботою, не існує. Він відчував, що з примарним щастям, тобто з Вікою, його майбутня кар’єра не має нічого спільного.

Захистивши диплом і отримавши направлення на роботу, зателефонував Віці.

— Розписатися?.. Навіщо так гарячкувати? — запитала як завжди врівноважена під час обідньої перерви Віка. — Відразу, як влаштуєшся, напиши мені, і я, може, до тебе приїду…

Звісно ж, оселившись у невеликій кімнатці омріяного фінського будиночка, Барон одразу повідомив про це Віку.

І вона приїхала. На три доби.

Мляво пройшлася по незайманому снігу біля підніжжя сопки, вдавано позахоплювалася полярним сяйвом і, втомлено подякувавши Баронові за подарунок — оздоблені риб’ячими зубами унти, — полетіла додому. І лише тоді, коли в порожньому, вистудженому будиночку залишився як пам’ять про неї тільки яскравий відбиток її губ на дзеркалі, Барон, старший майстер оперативно-ремонтної служби північних електромереж, збагнув, що, мабуть, все ж кохає її…

А до кінця обумовленого угодою строку ще залишався не один місяць, й годі було сподіватися, що Віка хоча б раз, бодай на мить, промайне в цих неозорих холодних просторах.

Нудьгу, неспокій і марне очікування вдавалося притлумити лише роботою та грошима. За карбованцями ввижалися південь, біле каміння й синє море, воля і Віка… Барон поклав собі заробити грошей якомога більше; ставка й напівлегальна халтура вже не влаштовували. Спокушало щось значиміше, прибуткове. Прислужилася давня трудова книжка, яка два роки жовкла в сумці.

На перерви в стажі тут дивилися крізь пальці, тим-то без перешкод за півставки Барон влаштувався в парі з тихим п’яничкою працювати електриком у пакгаузах. Доводилося викладатися до знемоги, мерзнути на лютому морозі, грітися біля чадних, їдких солярових вогнищ, а потім видиратися по драбинах чи перебиратися через лантухи з борошном і рибою, щоб якомога швидше полагодити той чи інший вередливий датчик. І так день у день, щотижня, щомісяця.

У вільні хвилини (уже вкотре!) перечитував Вікині листи, але за повсякденними клопотами, виснажливою роботою так і по відчув, як поступово вони стають холоднішими і коротшими. За останні місяці перед поверненням додому не отримав жодного листа, але Барон не зважав: нічого, ще недовго лишилося. А коли надійшло повідомлення від хворого батька — не міг дочекатися, коли вирушить у дорогу, назавжди полишивши тут, у холодних просторах Півночі, свою нудьгу і самітність.

Баронові пропонували залишитися на ще один строк, але він віднікувався: «Батько хворий». Насправді ж не слухав нікого, не сприймав пропозицій, рвався до неї, до Віки…