Федір не був господарем. У цьому Сашко переконався відразу ж, тільки-но переступив поріг хатинки, де той мешкав майже два роки.
Ти ба, який: халтуру шукає, а вдома й за холодну воду не береться. Хатинка, затінена черешнею, на шир-ший погляд видалася ошатною, доглянутою. Та коли увійшли до кімнати — аж досада пройняла. У підлозі — щілини, колись густо накладена фарба пошерхла, облущилася. Завіси ледве трималися, жалібно скрипіли, ліжко й величезна шафа стояла на сяк-так витесаних різноколірних брусочках. Та найдивніше, електрична проводка була допотопна, протрухла матер’яна ізоляція, надтріснутий патрон, неоковирна бакелітова розетка…
Магнітофон, який мав полагодити Сашко, стояв просто на підлозі. Виявилося, що роботи над ним було менше, ніж сподівався: надів пасики, почистив, підігнув, відрегулював й хотів уже попрощатися. Та безлад зупинив. Сашко жартома примусив Кобзєва принести інструмент і заходився міняти проводку. Згодом разом поприкручували нові шпінгалети й завіси. Мила, дружина Кобзєва, допомагала. Поки Сашко й Федір мили руки і теревенили про все на світі, вона приготувала вечерю.
Федір, задоволено роззираючись, запитав:
— Як же я з тобою розрахуюся? Ти, брате, не один червінець заробив. Може, в ресторан гайнемо?
— Облиш, я не за гроші, — в Сашка аж губи затремтіли від обурення.
— Не гнівайся. Ти наче Льоня…
— А що — Льоня?
— Так само, коли про гроші почує — аж паленіє. Тобто паленів… Може, й недаремно.
— Чому? Гроші потрібні: щось купити чи поїхати кудись. Просто в нас, у зоні, не заведено було — «гроші», «спасибі»… Там усякі були, але розраховувалися здебільшого одним — роботою. Ти мені сьогодні допоміг, я тобі — завтра чи коли-небудь іще. Так краще…
— А ти, бачу, роботящий, — з неприхованою заздрістю сказав Федір. — Аж дивно, що ти за грати попав.
— Раз попав — вдруге вже не попаду.
— Ще б пак! Спеціальність є, а дурощі вилетять із голови. Тобі зарплати вистачає? — перевів розмову на інше Кобзєв.
— В основному. Хочу магнітофон купити.
— Відео? — стрепенувся Федір.
— Ні, звичайний. Поки що не вирішив який. Великий не хочу, бо ніде поставити, а в маленьких якість не та…
Помовчали. Мила налила чаю в квітчасті чашки, принесла варення й домашнє печиво. Кобзєв укотре кинув промовистий погляд на карафку з наливкою, але Сашко рішуче відмовився: поки, мовляв, ще дільничний навідується, годі й думати про випивку.
Мила задоволено посміхнулася: ще б пак, хлопець тямущий, до роботи завзятий, не п’є, то чому б не познайомити з сусідською дівчиною — «така розумниця, в інституті навчається, а хлопця ще не має». Сашко віднікувався, запевняючи, що не спроможеться й двох слів зв’язати.
— Ого, — здивувався Федір, — та з нього в таборі мало не баптиста зробили: не п’є і з дівчатами не водиться.
— І як у тебе язик повертається! — спалахнула Мила. — Молодий-зелений, не встиг зоглядітися, як вскочив у халепу. Але ж скромний, роботящий — не те що ти. У твоїй бригаді, якщо хочеш знати, він другий після Льоні такий, добрий і совісний. А інші? Так і норовлять збити тебе з пуття.
— Та ні, — заступився Сашко, — в бригаді хлопці хороші, план завжди виконують і не п’ють.
— Ба-а-чила, як вони «не п’ють». Заходили і Лукін, і Степан. А в Ялті… Я в пансіонаті тоді була, бачила твого Степана частенько. Ходив попід ручки з дівицями, в ресторанах пив-гуляв, ніби купець якийсь.
Федір загигикав:
— А ти в пансіонаті була чи в ресторанах?
— Можна й з вулиці побачити, як Степан хизувався, сипав грошима, немов сміттям.
— Має право: чесно заробив їх.
— У бригадира зарплата велика, — додав Сашко. — Відкладав, мабуть, на відпустку.
— Чесно заробив? Відкладав? — обурилася Мила. — О, такі гроші не відкладеш з однієї зарплати. Я знаю: ліві в Степана гроші. Бо він не з тих, хто збирає копійку до копійки.
— Звідки ти знаєш? — Федір рвучко повернувся до дружини.
— Знаю — і край. Не глуха. Усі про це знають.
Багатозначно хитнувши головою, Мила вийшла з кімнати.
— Ходімо під черешню, перекуримо, — запропонував Сашко.
Припаливши, він співчутливо запитав:
— І часто в тебе так?
— Не хата, а божевільня, — Федір сів на лавку. — Їх дві — дружина і теща, а я сам. Між собою вони на ножах, але милять мені шию разом. Тут у них цілковита солідарність.
— І обидві важким духом дихають па Степана Федоровича?
— Не зважай. Вони завжди знайдуть, до чого присікатися. Фонарьков, бач, не подобається, бо не так, як вони, живе. Хай собі живе чоловік. Чи він їм заважає? Така вже вдача.
— А Льоня теж із Фонарьковим не ладнав?
— Та ніби все було добре, хіба що в останні дні…
Помовчали. Вечір був тихим, теплим, де-не-де в неосяжній височині мерехтіли зірки.
Місто затихало.