Струм і мережі

21. Барон — Степан Фонарьков

Поляков виявив крадіжку тільки через тиждень, але міліції не викликав. Поводився, як і раніше, впевнено, спокійно. За той тиждень у його квартирі побували дві компанії: жлуктили горілку, танцювали до знемоги, трощили посуд, варнякали мало не до ранку. Остання гулянка закінчилася бійкою. Хоча ніби всі й помирилися, Поляков був певен, що гроші поцупив хтось із учасників оргій, аби насолити йому. Поляков, твердо вирішивши більше нікого ніколи до себе не запрошувати, заходився потай мстити горілчаним приятелям.

Одинадцять тисяч, вкрадених у Полякова, Барон поділив на дві нерівні частини. П’ятсот карбованців дав Моховикові зразу, а три тисячі залишив на потім, щоб віддавати поступово, частинами, ніби зарплату.

За свою, більшу частину, не скупився влаштовувати в компаніях знамениті баронські гульбища.

Згодом вдалося «взяти па приціл» ще одну квартиру й вдало обібрати її. Грошей прихопили чимало. А потім ще, і ще.

Так минуло два роки.

За цей час «коло» то звужувалося, то розширювалося. Когось спіймали на гарячому, когось заарештували, хтось накивав п’ятами, відчуваючи небезпеку. Натомість виринули інші, не менш підступні, ласі до грошей і втіх. На слідствах і судових процесах ім’я Барона — Степана Фонарькова — згадувалося, але як свідка. Та він навіть собі не зізнавався, що вже не здатен жити поза «колом», без щоразу тугіше напханого грішми гаманця і хворобливого відчуття зверхності над усіма. А ще напосілася нудьга. Відчував, що її змогла б розвіяти лише та, колишня, Віка. Вирішив розшукати. З’ясувалося, що в ательє Вікторія не повернулася. Якийсь час ніде не працювала, потім влаштувалася на роботу в маленький клуб, де вела гурток малювання. Там її і знайшов Фонарьков. Проте розмови не вийшло. Віка була в окулярах з товстими скельцями, говорила глухо й чимось скидалася на Таню. Розповісти Віці про свою самотність, нудьгу, відразу до життя і людей Фонарьков так і не зміг. Спробував удатися до спогадів, спитав, чи пам’ятає вона сказану нею фразу: «Мене не існує. Я — фантом».

— Пам’ятаю, — сумно відказала Віка й тихо додала: — Тоді мене не існувало, тепер — тебе…

Віка помилилася: Барон існував. Одну за одною він оббирав квартири, накопичував награбоване і подумував про втечу за кордон. А коли виникла реальна небезпека розкриття однієї квартирної крадіжки, пішов на вбивство…