Струм і мережі

7. Віка

Віка у повсякденному житті не була якоюсь особливою. Ті, хто знав її по роботі, вважав екстравагантну красуню розумною й практичною жінкою; на профспілкових зборах її навіть хвалили за ретельність і дисциплінованість. Сама ж Віка сприймала як щось другорядне й нецікаве і ательє, де працювала закрійницею-модельєром, і набридливих своєю балаканиною співробітниць, і різноманітні кожноденні справи, якими доводилося клопотатися. Цінувала лише оті солодкі хвилини, коли відчувала себе по-справжньому живою. І якщо в тому, що стосувалося роботи, взаємин із матір’ю, яка постаріла й часто хворіла, книжок (хоч рідко, та все ж бралася за них), Віка не втрачала здорового глузду, то з Бароном була зовсім іншою. Вона аж вибухала сарказмом і злісним подивом, — хіба так можна! — коли Барон мріяв про те, як через рік закінчить інститут і стане інженером.

— І скільки ж тобі світить? — якось запитала Віка.

— Сто сорок…

Віка голосно розреготалася, і в тому сміхові було роздратування і безвихідь, подив і зневага. Сто сорок! Ні, де но вкладалося в її свідомості — сто сорок карбованців на місяць, і лише через рік, тобто, за її розумінням, майже ніколи. Ні, Барон здатний на більше, у сто крат більше, й не в далекому майбутньому, а вже нині. Він — не абихто, а Барон… Це прізвисько Віка вигадала сама, бо вірила, що вій особливий, незвичайний, недосягаємий і, що найголовніше, не такий, як усі.

Те, що сама вона заробляла менше, ніж «світило» йому, не мало аніякогісінького значення.

А Барон — то інше! Він повинен бути вільним від дріб’язковості і прожити своє життя розкішно і незалежно, подолавши всі умовності, просто не зважаючи на них. Адже він — Барон, а значить, сильний і розумний. Вона переконувала його в цьому уже в перші щасливі дні, коли зароблені в будзагоні гроші давали змогу бути разом щодень.

З дивовижною переконливістю вона, ніби знаючи Барона тисячу років, розкривала йому його самого в тому ідеальному й принадному варіанті, який міг реалізуватися, скажімо, в середньовічній фортеці. Віка говорила й говорила — і Барон бачив себе в тонкій кольчузі під шовковим камзолом, на якомусь підвищенні, звідки дивився вниз па юрбу ним же розорених і куплених за юшку дрібних рицарів, бачив себе вершителем доль, від якого залежало життя чи смерть підлеглих…

Барон захоплено слухав Віку й вірив їй, бо ж покохав з першої зустрічі палко й до нестями. Та й справді, чому б їй не вірити? Адже він був лідером у школі й студентській групі — це вже неабищо, а могло бути й більше. А тепер відчував і був переконаний, що здатний на великі, дуже великі справи… Ще сильніше, аніж слова, приваблювало їхнє спільне життя: сміх, вино, калейдоскоп облич.

Ця круговерть спокушала, розгнуздувала почуття, і раптом десь щезала свідома розсудливість, а натомість з’являлося відчуття, що оті примарні мрії — ось вони, поряд, лиш доторкнутися…

Барона прийняло її «коло», й він розумів, що це завдяки коханій; без сумніву, йому заздрили й воднораз відчували полегшення: Віка стала лагіднішою.

Барон легко пристосувався до нових знайомих, а ще більше — до незвичного, але привабливого життя і відчував особливу насолоду від безтурботності, веселощів і вечірньої колотнечі. А пізніше, коли літо скінчилося і Барон поїхав до інституту, часто згадував оті щасливі, проведені з Вікою тижні.

Поїхати Баронові довелося, бо закінчилися останні його студентські канікули. Та найгірше — гроші. Всі: і зароблені в будзагоні, і ті, що взяв у батька, і навіть позичені під чесне слово.

А за чотири місяці вечірньої чи й нічної праці після занять (влаштувався тимчасово електромонтером на підстанцію) спершу віддав борги, а потім і забезпечив собі особливе матеріальне становище в студентській групі. Барон тепер уже міг не лічити днів до стипендії, не прикидати, чи вистачить на прожиття. Грошове питання було вирішене. Але як бути з тим, найголовнішим, яке повсякчас, щомиті ятрило душу, не давало спокою, Барон не знав. Він писав до Віки листи, щодень телефонував на роботу, а вранці додому (увечері, на жаль, Віку було неможливо застати), але… На листи вона відповідала скупо, по телефону па роботі — люб’язно й стримано, а вдома вранці — з холодною байдужістю.

Нарешті Барон не зміг більше терпіти невизначеності стосунків і напередодні новорічних свят вирушив у дорогу з твердим наміром: забрати Віку до себе, одружитися.

В любовній лихоманці пролетіло три дні. Все в закоханих було добре, і Віка начебто щиро хотіла за нього заміж. Але коли стало питання про те, як усе вирішити практично, Віка завагалася. Адже не так швидко робиться, як мовиться… Необхідно багато дечого оформити… і звільнитися з роботи… і виписатися… переїхати… Втім, хіба два — три місяці що-небудь змінять у їхніх стосунках?

Віка не обманювала. І збиралася їхати, і водночас — Барон відчував — хотіла, щоб він переїхав до неї. Але…

Вони розпрощалися, і все стало як раніше, і дедалі частіше бракувало часу, не траплялося нагоди й, звичайно ж, не вистачало рішучості покинути рідні місця, зректися звичного, любого серцю заради невідомого, чужого й такого далекого…

«Треба, треба», — часто казала собі подумки Віка й навіть складала конкретні плани: як, коли й куди піде влаштовувати справи. Барон квапив її в кожному листі, та усе частіше випадкові радощі тішили душу, й задумане відкладалося на потім чи й зовсім забувалося. Сплив не один тиждень, поки в одній компанії (Віці врізалося в пам’ять) хтось не зронив:

— Не судилося…