Струм і мережі

17. Лукін

— Федоровичу, дозволь на годинку узяти машину, — попросив упівголоса Лукін, щоб ніхто з членів бригади не почув. — Знайомому треба допомогти…

Фонарьков примружився — мовляв, знаю твоїх знайомих і, глянувши па годинник, сказав:

— Ну, давай. До третьої. Та не вантаж різного мотлоху.

— Таке скажеш! Л можна хлопця з собою взяти? Сам не впораюся.

— Якщо не встигнеш, то не поїдеш, — відрубав Фонарьков і вирушив до підстанції.

Лукін наздогнав його й зашепотів на вухо:

— Степане Федоровичу, їй-богу, до третьої сам не справлюся, плитка важка. Я ж для тебе все, що просиш, роблю…

Фонарьков лише зневажливо хмикнув і ступив кілька кроків, усім виглядом засвідчуючи, що розмова зайва. Та вже з дверей гукнув.

— Сашко! Ходи-но сюди!

— Чого?

— Поїдеш з ним, — бригадир, не озираючись, махнув на Лукіна. — Допоможеш навантажити — розвантажити. І одразу назад.

Левашов радо почимчикував до машини.

Фонарьков провів його поглядом і запитав у Лукіна:

— Почому домовлявся?

— П’ятірка.

Фонарьков покрутив головою й наказав:

— Хлопцеві — троячку. Перевірю. І спідометр не забудь підігнати.

— Не вперше, — кивнув Лукін.

«Знайомий», опасистий дядько у вельветових штанях, жив неподалік: очевидно, Лукін з ним домовився під час обідньої перерви. Сашко допомагав на совість, плитку й квадрати щитового паркету навантажили хвилин за п’ятнадцять.

Замовник сів у кабіну, а Сашко в кузов і, поки вантажівка мчала до висілка, видобув з ящика дві плитки. Якусь хвильку помилувавшись вигадливим різноколірним візерунком, сховав їх під лаву. Потім понишпорив по інших ящиках — з кожного узяв по дві—три плитки і, задоволений, зручніше всівся на щитовому паркеті.

Поки господар відмикав двері ще не добудованої дачі, Сашко пошепки сказав Лукіну:

— Я кілька плиток приховав. Не помітить?

— Скільки взяв?

— Три десятки.

Лукін зупинив машину й наказав:

— Забери плитку. Вето.

Сашко метнувся в кузов, подав один стосик, потім другий:

— Більше немає.

Лукін акуратно склав плитки в брезентову сумку. Не піднімаючи голови, сказав:

— Ти затям собі: гроші треба заробляти. За-роб-ляти. А дріб’язок тягтимеш — біди не оберешся.

— Не лякайте. — Сашко притримав сумку так, щоб Лукіну було зручніше складати плитку.

— Я не лякаю. Ти за цей непотріб скільки візьмеш? Хіба що червінець. А застукають — років три дадуть, як рецидивістові. Ще й мене підведеш під монастир.

Сашко всміхнувся:

— Ще треба зловити.

— Це дуже просто. Плитки не шоколадні, під ковдрою не з’їси. Збувати понесеш. Не встигнеш відкрити рота, як тебе чемно візьмуть попід ручки й запитають: де, хлопчику, взяв?

Лукіп завів мотор і, за звичкою глянувши в дзеркальце, виїхав на шосе. Помовчав і вже примирливо:

— Плитка примітна, з неповторними візерунками. Таку не на кожній базі знайдеш, а на будівництві — і поготів. Навіть нетямущий здогадається, що ти поцупив її. Звичайно, плитку в тебе з руками відірвуть, щедро заплатять і відразу ж повідомлять куди слід. Це неважко зробити.

— Плитка крадена, — твердо сказав Сашко. — А тому її власник мовчатиме.

Лукін сплюнув у вікно:

— Погано ти їх знаєш. Може, й промовчить злодюга. А може, анонімку напише. Номер машини бачив?.. Бачив. Не виключено, що й записав його. Вони такі… Тільки про себе дбають.

— Я про номер забув. А наш дачник — злодій злодієм. Не будинок у нього — палац.

Лукін ствердно хитнув головою.

— Отже, правду кажу?

— Ти про гроші? Вони і в мене є. Хочу «Москвича» купити. Спитаєш: за що? Звичайно, не за зарплату. У мене бізнес — квіти. Кому краса, а мені — троячки із землі ростуть. І сплю спокійно: не вкрав, а маю не одну тисячу.

Сашко скоса глипнув на брезентову сумку й недовірливо всміхнувся. Лукін вибухнув:

— Не віриш? Думаєш, якщо я цю плитку взяв, то скрізь і всюди тягну? Дзуськи! Я тебе, дурня, врятував. Попадешся з нею — і за грати. А я все зроблю як годиться. А гроші — тьху. Мені що й дякують, коли віддають.

— Як це?

— Колись дізнаєшся, — засміявся Лукін. І уже строго: — Ти ще хлопчисько. Вчили тебе, вчили… Хіба ти не прожив би без десятки?

— А що? — спалахнув Сашко. — Він червінців не лічить, а я повинен над кожним надриватися?

Лукін натиснув на газ, машина проскочила перехрестя й помчала рівною вулицею.

— Ти нашого дачника не провчиш, хоч і все в нього поцупиш. А себе занапастиш. Захочеш зав’язати — пізно буде.

Сашко процідив крізь зуби:

— А я не хочу з троячкою ходити. Бабуся мені тисяч не заповіла, а складати копійки на старість — смішно.

— Тобі видніше, — Лукін повернув із магістралі на бічну вулицю.

Фонарьков зустрів їх криком: де були, чому так довго, щоб це востаннє, треба працювати, а не кататися на машині. Роботи й справді було багато: одне не встигли довести до пуття, інше несподівано поламалося… Усім вистачило клопоту до пів на п’яту. Нарешті Фонарьков змилостивився:

— На сьогодні — все. Сомов. підготуй робоче місце.

Сашко зупинився, дивлячись на Сомова. А той, поки Фонарьков розмовляв по радіотелефону, готував робоче місце для приймання напруги. Вкотре вже хлопець дивувався майстерності Сомова.

— Нічого не забули, Євтихійовичу? — поцікавився він.

— Забувати не можна, — не сприйняв жарту Сомов. — Хто техніки безпеки не пам’ятає, тому чорти її нагадають.

— А може, ангели?

— Не базікай, — насупився Сомов. — Краще, склади заземлювачі.

Сашко взяв заземлювачі, ребристі, неоковирні, свіжопофарбовані, з новісінькими номерами, й поклав у будку. Хутко повернувся в підстанцію.

Сомов незадоволено пробурмотів:

— Ангели, ангели… А про те, що Льоня не міг порушити правила техніки безпеки, ніхто й слухати не хоче…

В цю мить надійшов Фонарьков:

— Усе зробили? Зараз випробують.

За якусь хвильку пролунав глухий удар — спрацював масляний вимикач.

— Усе гаразд.

— Зачиняй, — наказав Фонарьков і пішов до машини.

Сомов клацнув решітками й, звично вихопивши з в’язки потрібний ключ, замкнув двері.

— А якби струм дали раніше? — запитав, полотніючи, Сашко. — Нас убило б?

— Таке скажеш, — відрубав Сомов. — Я ж не сліпий, заземлювач бачу; а коли зняв його, то вже нічого не чіпав.

— Зрозуміло, — заспокоївся Сашко. — А я думав, накладка якась… Мабуть, шеф вираховує все до секунди…

— До секунди — це факт. У шефа око гостре. Але я на бригадира не покладаюся. Життя навчило: у нашій справі, крім своїх очей і своїх вух, нічому й нікому не слід вірити. Навіть кочерга, як кажуть, раз у три роки стріляє. Ясно?

— Авжеж! — усміхнувся Сашко й, піднявшись у кузов, подав Сомову руку.

Їхали недовго — Сомов завжди додому віз швидше, ніж на роботу. Всі стомилися, розмовляти не хотілось. Коли машина, обігнувши старий занедбаний фонтанчик, зупинилася під навісом, Сашко першим зіскочив на землю і попрямував до душової.

Вийшов звідти через кілька хвилин з мокрою чуприною, підійшов до Лукіна, який стояв біля дверей невеличкої майстерні. Зазирнувши всередину, здивовано похитав головою:

— Ого, добре живете…

— Для себе обладнали, — Лукін усміхнувся. — Ремонтний цех верстати списав, а ми забрали їх собі. Раніше за найпростішу деталь треба було кланятись, а тепер самі робимо. Ще й іншим пособляємо.

— Молодці! — похвалив Сашко, перемацавши все, що лежало на верстатах. — А мені помайструвати можна?

— Чому ні, — обізвався, переодягаючись, Лукін. — Якщо для діла. Чи ти, може, фінку надумав зробити?

Сашко засміявся:

— Навіщо мені фінка? Такі речі я вже переріс. Хіба що кулемет?

— А якщо серйозно?

— Ключ хочу зробити. Поламався, а замка шкода, надійний.

— І як ти його хочеш виточити?

— У мене є зліпок. Ключ особливий: для замка «Сто п’ятдесят секретів».

— А заготовки де береш? — поцікавився Лукін.

— Приятель у мене є. За трояка продасть.

— Сиділи разом?

Сашко не образився, лиш глянув осудливо.

— Коли поїдеш до приятеля, — вже лагідніше сказав Лукін, — попроси у нього заготовку для ключа з лівими канавками.

— Гаразд. Тільки не знаю, коли поїду, — до авансу ще цілий тиждень.

Лукін зупинився і витяг п’ятірку:

— Поїдь сьогодні.

— Завтра. Сьогодні вже пізно. Та й пива хочеться. Аж у горлі пересохло, поки ви залізяччя перераховували.

— Інструмент порядок любить.

— Куди він дінеться?

— У мене не дінеться, — погодився Лукін. — А в інших ніби корова язиком злизувала. Я не полінувався перефарбувати всі наші заземлювачі. Тепер уже не цуплять.

— А я дивувався: чому це в нас зелені, а в інших сірі… Геніально придумав. Просто і надійно. До речі, Фонарьков коли брав заземлювачі?

Лукін зітхнув:

— Тоді якраз Льоню…

Був теплий вечір, і зовсім не хотілося йти додому. Сіли на лаву.

Сашко запитав:

— А потім повернув?

— Що? — Лукін уже думав про своє.

— Чужий заземлювач.

— Хтозна. Не бачив.

— Мабуть, віддав. Навіщо він Фонарькову?

— Запав тобі в голову той заземлювач. Не пам’ятаю, може, Фонарьков і відніс його до сусідів, а може, й викинув на смітник. Бачив залізяку…

— Де? У сумці?

— Хіба заземлювачі у сумці носять? — зневажливо хмикнув Лукін. — На двісті третій бачив. Степан приніс туди, а чи віддав — не пам’ятаю.