Створено в Америці. Соціальна історія культури й характеру американців

1. Оповіді, які ми розказуємо

Колишній погонич Джордж К. Даффілд, чиї спогади про перегін худоби стали за основу телесеріалу «Сирицевий батіг»[2] (Rawhide), пригадує, як жила його мати у фронтирі штату Айова в 1820-х і 1830-х. Вона доглядала за малими дітьми, мила підлогу, застилала постіль, піклувалася про сад, розчиняла тушки індиків, засолювала м’ясо, виготовляла свічки, консервувала фрукти, пряла й в’язала, щоб пошити одяг, стригла дітей, навчала їх розмовляти й писати, а також «виконувала для нас тисячу справ, що їх лише матері й було до снаги». Бейсболіст Кел Ріпкен-молодший на прізвисько «Залізний чоловік», що увійшов до бейсбольної зали слави та своєю кар’єрою надихнув тисячі дітлахів, які грали в дитячій бейсбольній лізі, пригадує життя своєї матері впродовж 1960-х і 1970-х. Позаяк Келів батько також був бейсболістом, мати виконувала обов’язки обох батьків. Вона записувала рахунки Келових матчів, тренувала його удари биткою й підбадьорювала його, коли він програвав. Коли Келів батько перебував удома, мати долучалася до сімейних баскетбольних ігор (вона володіла «справді чудовим кидком обома руками без стрибка»). Під час переїздів вона запаковувала й розпаковувала речі, виконувала хатню роботу, прала, керувала сімейним бюджетом і вгамовувала сварки між дітьми. На відміну від Даффілда, Ріпкен не згадує про те, що його мати дбала про їжу, одяг, стрижку й навчання: поза сумнівом, вона опікувалася й цим. Натомість Ріпкен звертає увагу на те, що його мати надавала емоційну підтримку й створювала компанійську атмосферу¹.

Ці різні спогади демонструють, наскільки сильно змінилося повсякденне життя американців за півтора століття і у звичайних деталях, і за своєю суттю. Ця книжка намагається з’ясувати, як розвивалися культура й характер американців упродовж історії. Довга відповідь на це запитання складна, часткова й у чомусь несподівана. Коротка відповідь полягає в тому, що століття матеріального й соціального зростання дали змогу більшій кількості людей набути типових «американських» рис: це означає, зокрема, що вони завзято незалежні, проте також соціабельні, цілеспрямовані й сентиментальні. Щоб відповісти на це запитання, потрібна історія, зосереджена не на президентах і політиці, а на пересічних людях, що живуть звичайним життям, – соціальна історія. Згадане запитання спонукає до багатьох ретельних розвідок у наступних розділах книжки. Як довша тривалість життя вплинула на відчуття контролю американців над своїм буттям? Як більший достаток позначився на любові американців до розкоші? Зростання кількості міського населення і швидші комунікації поліпшили чи погіршили соціальні зв’язки між індивідами? Американці ставали дедалі задоволенішими чи невдоволенішими?

Збагнувши культурний і психологічний шлях, що його обрали американці, ми не лише вгамуємо свою допитливість, а й зможемо поміркувати про шлях, який американцям варто обирати. Історики, приміром, активно обговорювали тип мислення, властивий фермерам колоніальної доби. Силкувалися вони спритно примножити багатство своїх сімей чи просто дотримувалися традиційних місцевих практик? За цим запитанням криється ширше: були американські фермери індивідуалістами від перших днів колонізації чи стали такими лише в XIX столітті? Цю дискусію пожвавлює така думка: якщо американці колоніальної доби підпорядкували свої індивідуальні прагнення прагненням спільноти, тоді в Америці «знов» може запанувати колективніший лад. Однак якщо американці колоніальної доби осмислено прагнули задовольнити свої особисті прагнення, тоді це може означати (мабуть, хибно), що американці за натурою егоїстичні та що комунітаристські реформи не мають сенсу. З того, що історики виявляють, приміром, у бухгалтерських книгах фермерів XVIII століття, логічно не випливає необхідність обрати одну політичну позицію на противагу іншій. Однак історія – це психологічний, риторичний засіб переконання. Ось чому політичні суперники демонструють власні версії історії й використовують їх як артилерію в битвах за громадську думку. Що ж до згаданого прикладу, то історичні документи свідчать, що ступінь егоїстичності американців майже не змінювався впродовж століть. Проте в інших аспектах характер американців справді зазнавав змін: зокрема, вони ставали сентиментальнішими.

Різкий контраст між американцями колоніальної доби й нинішніми американцями в умовах життя, у матеріальних і соціальних умовах, що впливають на культуру й людський характер, можна пояснити за допомогою слова «більше». Сучасні американці майже все мають у більшій кількості: більше часу на Землі, більше багатства, більше речей, більше інформації, більше влади, більше знайомих і набагато більше варіантів вибору. Не абсолютно всього більше (наприклад, у американців XXI століття менше рідних братів і сестер, а також менше двоюрідних), але загалом більше американців здобули доступ до більшої кількості всього матеріального, соціального й особистого. Американці починали як «люди надлишку» (people of plenty), кажучи словами історика Девіда Поттера, однак згодом стали такими ще більшою мірою. Зі зміною поколінь чимало з тих, хто перебував за межами кола, де панував надлишок, і за межами культури незалежності, що її підтримував згаданий надлишок (про цю культуру я невдовзі розповім), долучилися до цього кола. У цьому сенсі більше американців стали американськішими.

Перш ніж детально пояснити ці ідеї, мушу звернутися до усталених хибних тлумачень соціальної історії Америки й обговорити кілька специфічних міфів про американське минуле, а також кілька мисленнєвих звичок, які нині затуманюють наше бачення американського минулого.

Чимало з того, що ми «знаємо» (до цього «ми» я зараховую багатьох соціологів, зокрема й себе), – міфічне. Деякі міфи – це лише народні казки, які легко й часто розвінчують, як-от оповідь про пілігримів, що висадилися на Плімутській скелі. Інші міфи менш помітні. Наприклад, звичне нарікання на те, що сім’ї вже не вечеряють разом, припускає, що типові американці до недавнього часу вечеряли разом. А втім, ця начебто споконвічна традиція виникла тільки наприкінці XIX століття в середовищі середнього класу. Так само люди часто шкодують, що релігійні свята вже не сакральні. Однак такі свята здебільшого з’явилися чи були відновлені нещодавно. Приміром, понад двісті років тому американське Різдво було радше карнавалом надлишку, ніж релігійним досвідом. Родинно-церковне Різдво, що його сучасні американці вважають традиційним, виникло приблизно лише наприкінці XIX століття почасти завдяки повісті Дікенза «Різдвяна пісня» та віршу анонімного автора «Ніч проти Різдва» (’Twas the Night Before Christmas)².

Важливішими за ці приклади хибних тлумачень є глибоко вкорінені, усталені думки про американську історію, що ними постійно послуговуються викладачі університетів, політики, журналісти й письменники різного штибу. В останні десятиліття невтомні історики розкопали в архівах золоту жилу, розкривши нам очі на те, як насправді жили американці в минулому, і продемонструвавши, як багато тих усталених припущень є міфами чи напівправдою. Ось п’ять прикладів цього:

● Міф: зі зміною поколінь американці дедалі частіше переселялися. Віра в те, що житлова мобільність зростала, – один із моїх улюблених міфів, бо він повсюдний, суперечить фактам і водночас опирається виправленню. Чимало освічених есеїстів говорять про «наше дедалі мобільніше суспільство» та про дезорієнтацію, що її буцімто спричиняє це сучасне переселення. Наприклад, 2001 року редакційна сторінка часопису New York Times пояснила, що недавні зміни в житті американської сім’ї почасти зумовлені «дедалі більшою мобільністю американців». 2008 року знаменитий психіатр пояснив різке зростання кількості самогубств тим, що американці «дедалі частіше оселяються далеко від друзів і родичів». Насправді американці дедалі рідше змінювали місце проживання і в ті роки, і в останні десятиліття. Крім цього, сучасні американці змінюють домівку й житловий район рідше, ніж це робили американці в середині ХХ століття, і рідше за американців початку XIX століття, коли Джордж Даффілд був дитиною³.

● Міф: американці відвернулися від релігії. Великомудрі коментатори часом журяться через занепад релігії та піднесення екзистенційних сумнівів, а часом прославляють це. Насправді у ХХ столітті більша частка американців належала до різних конфесій, ніж у попередні століття. Показники належності до конфесій дещо знизилися після 1950-х, проте участь у церковному житті все ще була більшою за попередні епохи. Складно визначити, були віряни ХХ століття все ще побожними чи вони перетворилися на скептиків, однак дані свідчать, що американці загалом зберегли релігійну віру⁴.

● Міф: американці стали частіше вдаватися до насильства. Сучасних американців непокоїть примара насильницького злочину, тому вони зазвичай вірять, що колись життя було безпечнішим. Таке сприйняття загалом хибне. Рівень кримінального насильства різко коливався впродовж короткого періоду: у 1950-х він був небачено низьким, від 1960-х і до 1980-х стрімко зростав, а до 2000 року знизився майже до показників 1950-х. У довшій історичній перспективі американцям початку ХХІ століття загрожує значно нижчий ризик нападу на них чи їхнього вбивства, ніж американцям XIX століття й раніше. Загальна культура насильства (зокрема бійки в барах, групові напади, насильство над дружиною, дитиною і твариною, бійки, у яких суперники видавлювали один одному очі, тощо) зникла⁵.

● Міф: американці дедалі більше відчужувалися від своєї праці. Чимало коментаторів припускають, що модерна промисловість змушувала робітників, що були незалежними ремісниками, до спеціалізованої, монотонної, підлеглої та гнітючої праці, коли, приміром, безробітний майстер, що виготовляв карети кустарним способом, повинен був працювати на конвеєрі, де збирали автомобілі. Поза сумнівом, це сталося з багатьма індивідами. Та якщо ми поглянемо на американських робітників загалом, то виявимо, що дедалі більша частка їх та їхніх дітей охоче відмовлялися від каторжної землеробської праці чи праці вантажника й обирали цікавіше заняття, як-от працю на промислових підприємствах чи роботу клерка, хоча там теж були свої вади. Праця американців почала викликати менше відчуження⁶.

● Міф: американці збайдужіли до бідняків. «Колись ми піклувались одне про одного», – так кажуть одні, щоб звинуватити сучасний егоїзм, а інші – щоб покласти провину на сучасну «державу-няньку» (nanny state). Насправді попередні покоління тільки за сприятливих обставин виконували другорядну роботу, присвячену піклуванню про бідняків. У XVIII і ХІХ століттях американці трохи допомагали своїм давнім сусідам, що овдовіли, осиротіли чи стали інвалідами не з власної вини. Однак злидарям, які були чужинцями, новоприбульцями або тими, кого підозрювали в аморальності, давали вказівку покинути містечко. У ХХ столітті зростання достатку й розмаїття урядових програм фактично усунули голод і радикально зменшили рівень бідності. Ці та інші ознаки свідчать не про послаблення, а про посилення співчуття в нових поколінь⁷.

Такі міфічні, хибні тлумачення соціальної та культурної історії Америки існують досі. Іноді вони навіть визначають державну політику щодо, приміром, злочинності або бідності. Почасти такі міфи є наслідком того, що ми, вчені та пересічні громадяни, систематично думаємо про історію, цебто про те, як ми розказуємо оповіді (stories).

Звичні оповіді

Ностальгія сприяє міфологізації минулого. Як індивіди, ми покладаємося на нечіткі спогади про наше власне дитинство; як культура, ми поділяємо журбу за втраченим Едемським садом, яка існує тисячоліттями. У вчених, навіть нерелігійних, немає імунітету до цього. Учасникам дискусій на боці правих і лівих притаманна туга за міфічним минулим. Європейські вчені XIX століття, що оплакували втрату Gemeinschaft (невеликої і дружної спільноти людей, яку поки що не зіпсувала модерність), засвоїли ідеалізовані образи сільського життя з художньої літератури й живопису тогочасної доби. Туга за «світом, який ми втратили» спонукає реакціонерів закликати до повернення в минуле, а радикалів – закликати до революції проти теперішнього⁸.

Також ми маємо звичку вважати нашу специфічну мить в історії епохальним поворотним пунктом. Юдео-християнська традиція приписує історичним подіям глибокий зміст: кожна подія наближає нас до кінця світу. Нерелігійним мислителям теж притаманна ця схильність. Наприклад, Геґель і Маркс «були переконані, що новації будь-якої окремої епохи втілюють здійснення певної прихованої мети, імпліцитно наявної в попередньому історичному розвитку». Таке мислення змушує нас перебільшувати зміни, тлумачити наш час як найліпший з усіх часів або найгірший, ба навіть як найліпший і найгірший водночас (саме так Дікенз охарактеризував як добу французької революції, так і свою власну епоху, що існувала приблизно за 70 років після тієї революції). Однак ця мисленнєва звичка вводить нас в оману. Більшість поколінь, по суті, живуть у звичайну епоху. Чому ж не ми?⁹

Ще одна звичка полягає в тому, щоб вважати минуле нормальним, природним і незмінним, а теперішнє витлумачувати як ненормальне, неприродне й мінливе. Чимало традицій, як-от сімейне Різдво чи духовна роль матері в сім’ї, здаються «споконвічними» лише тому, що люди не пам’ятають, коли ці практики почали діяти. Чимало начебто прадавніх народних звичаїв є недавніми винаходами, зокрема замбійська система викупу за наречену, міфи про створення світу в маорі, святкування днів народження, відтворення звичаїв «Старого світу» в американців¹⁰.

Ми складаємо оповіді, створюючи минуле, мабуть, тією ж мірою, що й пам’ятаємо про нього. Наприклад, доколоніальна Нова Англія була «незайманим лісом» лише в романтичних оповідях авторів XIX століття. (Корінні мешканці там уже інтенсивно оброб­ляли землю.) Усі свята, статуї й телевізійні докудрами пов’язані з конструюванням того, що історики називають колективною пам’яттю. Спалахують гострі дискусії щодо того, як такі колективні спогади краще конструювати. Упродовж кількох років після 1968-го прибічники сперечалися стосовно того, як американці пам’ятатимуть Мартіна Лютера Кінґа-молодшого ‒ як визволителя, баламута, чи вони його взагалі не пам’ятатимуть. Запровадження національного свята вгамувало цю суперечку. Не дивно, що галасливі сварки вибухають щодо шкільних підручників з історії: наприклад, щодо того, як найліпше розповідати про життя жінок чи умови рабів у минулому¹¹.

Також не дивує, що американці різного походження пам’ятають історію своєї країни по-різному. В опитуванні, яке проводили в 1990-х, майже всі білі респонденти, яких просили розповісти про «минуле Америки», говорили переважно про історію своєї сім’ї. А чорні респонденти зазвичай розповідали про минуле як про колективне минуле, расове. Дивним чином, хоча чорні респонденти часто згадували про рабство й гноблення, проте більшість із них стверджувала, що країна прогресує. Однак переважна більшість білих респондентів відповідала, що їхні сім’ї живуть добре, проте країна занепадає¹².

Зазвичай ми переказуємо історію та розуміємо її як набір оповідей (чи «наративів», як кажуть учені), а не просто як одну подію, що настає після іншої. Оповіді забезпечують зв’язність, сюжет і драматичну напругу. Вони повідомляють нам, чому сталися такі події та яка в цьому мораль. Наприклад, Громадянська війна у США, за словами майстерного оповідача Абрагама Лінкольна, випробувала твердження про те, «що всіх людей створено рівними», і забезпечила «нове народження свободи». Одна велика оповідь про Америку тріумфальна й романтична: американці збудували «сяйливе місто на пагорбі» завдяки піонерству, кмітливості, демократії, привітному ставленню до іммігрантів тощо. Розчаровані історики 1960-х робили оповідь про Америку гіркою і трагічною: надії американців зруйнували тим, що героїв розвінчували, індіанців убивали, африканців поневолювали, робітників пригнічували, іммігрантів позбавляли їхнього коріння, довкілля забруднювали й таке інше. На початку 1990-х автори в спеціалізованих журналах запекло сперечалися щодо набору «стандартів національної історії», що його винайшов гурт науковців для викладання історії в 5–12 класах школи. Консервативні критики тлумачили запропонований зміст як занадто трагічний, занадто критичний. Один із них написав: «Нація, що стає цинічною щодо своєї історії, невдовзі взагалі припинить бути нацією»¹³.

Романтична й трагічна версії американської історії почасти походять від великих епосів про історію Заходу. Один епос утопічний: модерне суспільство – це кульмінація Прогресу (чи принаймні окремий пункт на шляху до нього). Другий епос антиутопічний: модерне суспільство – це пастка, до якої ми потрапили. Інші варіанти саги не мають сенсу для західних людей, зокрема бачення історії як нескінченного циклу повторення одного й того ж. Більшість американців потайки вірять у обидві оповіді – оптимістичну і песимістичну. (Пересічні люди ідеологічно непослідовні, та й чому їм варто бути послідовними?) Залежно від подій в окремий день ми бачимо то прогрес, то занепад. В останні кілька десятиліть американці начебто дедалі частіше бачили занепад¹⁴.

Оповідь про модернізацію

Чимало вчених тривалий час дотримувались окремої оповіді, що її називають «теорією модернізації»: колись західні суспільства були «традиційними» – невеликими, простими й дружними, а потім десь між XVI століттям і серединою ХХ століття матеріальні умови, соціальний порядок і культурні ідеї радикально змінилися, породивши «модерне» суспільство – велике, комплексне й безлике. Усі різні варіанти цієї оповіді вважають, що відбулася соціальна революція (зокрема зростання промисловості чи розвиток науки), яка спричинила дедалі відчутніші наслідки. Суспільства настільки щільно переплелися, що зміни в одній царині поширювалися й на інші, а це врешті змінювало те, як люди думають і відчувають. Результатом цього, стверджує згадана теорія, став перехід від традиції до «модерності» (modernity)¹⁵.

Критика теорії модернізації часто зустрічається на сторінках наукових журналів. Приміром, критики нападають на припущення цієї теорії про те, що суспільства міцно пов’язані, або на її тлумачення попередніх спільнот людей як простих і впорядкованих. Особливо нас цікавить звинувачення, що теорія модернізації загалом зображає Америку ХХ століття як найзразковіше модерне суспільство. Проте Америка не вповні узгоджується з цією теорією. Зазвичай теза теорії модернізації полягає в тому, що люди мали феодальне минуле, були селянами й мали спільний спадок (поміркуйте про глухе село в Альпах). Однак усього цього не існувало в Америці колоніальної доби. Критики нерідко уявляють, що вони вже поховали теорію модернізації, а тоді невдовзі знов бачать її примару, що блукає залами університетів. Вона воскресає, бо пропонує сильну, всеохопну оповідь, що узгоджується з популярними тлумаченнями й здатна поєднати чимало ниток історії¹⁶.

Історики справді нарікають на всі зайві нитки, що є частиною дослідження соціальної історії Америки. Учені, особливо від 1960-х, віднайшли скарб детальної інформації про минуле: про моделі сім’ї, житлові райони, роботу, дозвілля, іммігрантів, рабів, фермерів, домогосподарок, новий середній клас – і все це в конкретних населених пунктах і по роках. А втім, ця удача виявилася тягарем. Один історик писав 1992 року: «Нас завалила – і досі завалює – снігова лавина інформації, більша частина якої не вбудовується у зв’язний національний наратив». Тож історики запитують: «як нам створити всеохопніші системи значення, що допомогли б нам осягнути… тривалі історичні зміни й неперервність?» Теорія модернізації залишається, головно за звичкою, найтиповішою такою системою¹⁷.

Можливо, історикам узагалі не варто керуватися жодною великою оповіддю і просто розповідати, що сталося, подія за подією. Однак насправді це неможливо. Розум кожного з нас не розфокусований об’єктив: усі ми зациклюємося на певних питаннях, зосереджуємо увагу на одних темах й ігноруємо інші. Так само, хоч би як ми намагалися не віднаходити в історії певну зв’язність, сюжет чи мораль, проте, врешті-решт, мусимо зробити висновки й силкуємося пояснити, що сталося. У наступних двох підрозділах вступу я окреслю теми в соціальній історії Америки, що їх обрав для дослідження, а також викладу стислу оповідь, яку створив.

Моя мета – продемонструвати, як змінювалися (чи не змінювалися) культура й характер американців упродовж історії країни від колоніальної доби й до початку ХХІ століття. Звісно, це надміру широка й абсурдно амбітна мета. Отже, я вимушено зосереджуся лише на жменьці тем і тільки дещицю часу присвячу багатьом іншим цікавим темам, як-от трудовому життю американців та їхньому ставленню до раси. Мене вражає, що в основі більшості соціальних тенденцій криється значне зростання (від років незадовго до дитинства Джорджа Даффілда й до років дитинства Кела Ріпкена-молодшого), зумовлене тим, що набагато більше американців виросли матеріально, соціально й культурно. Як здобуття всього в більшій кількості в багатьох царинах (більше одягу, більше комфорту, більше клубів, більше релігій, більше знайомих тощо) змінило те, як американці думали, відчували й поводилися?¹⁸ Окремі теми дослідження такі:

● Безпека. До середини ХХ століття американці звільнилися від фізичних і економічних загроз більше, ніж будь-коли раніше. Це поліпшення стосувалося не всіх: приміром, молоді американці наприкінці ХХ – на початку ХХІ стикнулися зі зростанням економічної вразливості. Та все ж після тривалого періоду американської історії пересічні громадяни досягли такого рівня матеріальної забезпеченості, якого не могли мати в попередні епохи навіть заможні особи. Чи спричинила така реальність відчуття безпеки – не вповні зрозуміло.

● Речі. Від самого початку американці були «людьми надлишку»: їхня колекція речей лише зростала. Дослідники давно зауважували, що все це придбання речей і володіння ними зіпсувало характер американців і, мабуть, перетворило їх на націю компульсивних споживачів. Однак дані свідчать, що в цьому аспекті характер американців не змінився. Нинішні американці зачаровані сяйвом споживання, проте в попередні століття вони також були ним зачаровані. Вельми важливо, що завдяки масовому виробництву товарів, масовому їхньому поширенню й масовому кредитуванню більша кількість американців могла отримати речі, що були частиною комфортного життя. Безпека й речі разом породили основу для експансії американської культури середнього класу.

● Групи. Америка починала як надміру індивідуалістичне суспільство, а точніше, добровільне суспільство, як я поясню пізніше, і з часом ще помітніше ставала такою. Більше американців брали участь у більшій кількості груп різних типів, зокрема в таких відносно нових різновидах груп, як клуби, робочі групи й вільні дружні стосунки. Американці не лише скористалися перевагами цих соціальних можливостей, щоб формувати нові типи зв’язків між людьми, а й використали їх, щоб зберегти свою незалежність і свій голос усередині кожної групи. Найтиповіший приклад – це те, як жінки здобули більшу владу в американських домогосподарствах.

● Публічні простори. Американська культура надає особливого значення невеликій добровільній групі, і віддаленість американських поселень колоніальної доби заохочувала приватне життя. Однак приблизно впродовж XIX століття більше американців відкрили для себе бурхливе громадське життя й долучилися до нього на міських вулицях, в універмагах, у парках розваг і кінотеатрах. А тоді з плином ХХ століття американці повернулися назад у свої приватні домівки й парохіальні соціальні групи. Участь американців у політиці змінювалася за такою ж дугою: спершу участь у публічному просторі була більшою, а відтак зменшилася.

● Ментальність. Представники середнього класу Америки століттями працювали над своїм «я», своїм характером. Чинили так і землевласники колоніальної доби, що наслідували британських джентрі, і релігійні фанатики, що готували свої душі до спасіння. Що більше Америка багатшала матеріально й соціально, то більше людей долучалося до цього вдосконалення свого «я». Американці не стали кмітливішими чи розумнішими за своїх предків, проте вони набули когнітивних і практичних навичок, щоб діяти у світі, і ці навички забезпечили їм більший контроль над своїм життям і собою. Американці навчилися стримувати свої руйнівні емоції та культивувати емоції соціально корисні, як-от співчуття й сентиментальність. Наслідком цього, ймовірно, стали дещо ліпше психічне здоров’я і трішки більше щастя.

Усі ці, на перший погляд, розбіжні теми об’єднує такий аргумент: наявність і зростання матеріальної забезпеченості й комфорту допомогли початковим американським соціальним патернам і американській культурі поширитися й зміцнитися, а також виявити американський національний характер і утвердити його. Завдяки економічному зростанню більше людей повніше змогли долучитися до цієї особливої культури та стати «американськішими».

Це твердження виглядає дещо незвично серед ґранд-наративів про американців. Зазвичай автори тлумачать модерну американську культуру й характер американців як розрив із минулим, ба навіть як його цілковиту зміну, яка сталася на гірше. Чимало авторів, особливо в середині ХХ століття, зображали модерних американців такими, що втратили індивідуальність їхніх предків, перетворилися на овець у масовому суспільстві. Інші автори, зазвичай наприкінці ХХ століття, вважали модерних американців зацикленими на собі, навіть егоїстичними індивідами, які зруйнували згуртовані спільноти своїх предків. Мене не переконують твердження про революційні зміни в будь-якому аспекті й більше приваблює неперервність упродовж століть. (Ось чому класична праця Токвіля 1835–1840 років «Про демократію в Америці», мабуть, досі має для нас сенс.) Американці почали жити, думати й відчувати більшою мірою так, як було характерно для мейнстримової американської культури середнього класу: вони стали «американськішими».

Але що я маю на увазі під мейнстримовою американською культурою й мейнстримовим характером американців? Культуру я тлумачу як сукупність спільних, неміцно пов’язаних, усталених правил, символів і переконань, притаманних людям. Культуру проголошують, підтримують і нав’язують інститути, якщо вжити термін соціологів: цебто сім’я, право, мистецтво й релігія. Національний характер я розумію як способи мислення, емоційного переживання й поведінки, що їх індивіди зазвичай поділяють з іншими представниками своєї нації. Головна риса культури й характеру американців – добровільність (voluntarism).

Добровільність

Перша ключова складова добровільності – це переконання й поведінка, немов кожна людина є суверенним індивідом: унікальним, незалежним, таким, що покладається на себе, керує собою та, врешті, відповідальним за себе. Вільні люди в Америці колоніальної доби наголошували на важливості здобуття того, що вони називали «достатком» (competency), або «чеснотою»: незалежності, яка з’являлася завдяки кількості майна, достатній, щоб самостійно утримувати домашнє господарство. Друга складова добровільності – це переконання й поведінка, немов індивіди досягають успіху завдяки братерству: не шляхом егоїстичного відокремлення, а внаслідок участі в добровільних спільнотах, які підтримують. Детальніше про американську добровільність я розповім у четвертому розділі, а тут лише зазначу кілька її засновків та розгляну окремі заперечення¹⁹.

У культурі добровільності люди вважають, що контролюють власну долю й відповідальні за себе. Порівняйте цю думку з тим, у що вірила більшість культур раніше: індивіди – це лише частина соціального цілого, вони виконують ролі, призначені їм Богом чи долею, а також людьми, вищими за них у соціальній ієрархії (пригадайте, приміром, середньовічного кріпака). Культура добровільності заохочує людей аналізувати й удосконалювати себе, бо вони можуть це робити, бо їхня індивідуальність – головна умова їхнього щастя. Культура добровільності ґрунтується на процесуальній рівності: кожна людина принципово вільна приєднатися до групи чи покинути її і ніхто не може примушувати інших. Саме тому, що успіх тлумачать як процвітання в добровільних групах, культура добровільності також заохочує індивідів боротися за статус. Отже, чимало рис, що їх зовнішні спостерігачі впродовж різних поколінь тлумачили як суто американські (як-от зацикленість на собі, самовпевнене «я можу це зробити» (can-do), егалітаризм, конформізм і прагнення статусу), зумовлені культурою добровільності²⁰.

Звісно, дослідники згадували й інші характеристики, притаманні лише американцям: приміром, їхню глибоку релігійну віру, схильність до моралізування, насильство й життєрадісність. Ці особливі риси, мабуть, зумовлені не добровільністю, а іншими чинниками, і тому можуть певним чином суперечити добровільності. Наприклад, може бути складно узгодити віру в Бога, який має план для кожної людини, з переконанням, що кожен індивід відповідальний за свою долю, проте люди це поєднують. Культури, як і окремі індивіди, не повинні бути логічно несуперечливими й не є такими. Я доводжу, що головна особливість американської культури – це добровільність.

Навіть у XVIII столітті більше американців, ніж європейців, були залучені до культури добровільності. Європейські джентрі, що відвідували Америку, часто особливо нарікали на різноманітну рівність, яку вони там бачили. А втім, більшість американців тієї доби ще не були вповні частиною культури добровільності. Вони не почувались автономними творцями самих себе, а також не вважали себе вільними приєднуватися до соціальних груп чи залишати їх. Вони сприймали світ подібно до членів підлеглих класів у феодальній Європі. Це були утриманці без достатку: слуги, раби й нащадки рабів, підкорені корінні мешканці, дружини, діти, злидарі, хворі, неграмотні та новоприбульці. Однак із плином століть рабство й боргова неволя майже зникли, і більше американців зі згаданих категорій стали частиною тепер уже панівної, середньокласової, чи буржуазної, культури добровільності[3].

Добровільність забезпечує рамки для з’єднання багатьох ниток в оповідь про американські соціальні зміни, проте зайві нитки все ж лишаються. Були й інші чинники, що формували американську культуру й характер американців, починаючи зі створення расово-кастової системи й завершуючи зростанням кількості телевізорів. Поширення добровільності – головна оповідь, яку я розказую, проте вона не єдина, яку треба викласти.

Заперечення й відповідь на них

Після 1960-х чимало американських учених завдяки рухам за громадянські права зосередилися на розмаїтті та виступили проти досліджень національного характеру. Один історик писав 1988 року: «Історичний плюралізм останніх двох десятиліть розтрощив концепт “національний характер”; як і Хитуна-Бовтуна, цей концепт не врятувати». Американці занадто різні, щоб мати якийсь національний характер чи якусь спільну історію. Як можна, запитали вчені, змішати в одну купу досвід чоловіків і жінок, чорних, білих і латиносів, робітників і фермерів тощо? Це правда: більшість суспільств комплексні, плюралістичні й часто конфліктні, й Америка колоніальної доби була такою ж. А втім, із цього розмаїття виник домінантний соціальний характер, що його я тлумачу як орієнтований на добровільність. Він з’явився серед протестантів на північному сході, а з плином часу поширився й запанував. Дедалі більше жінок, молоді, етнічних меншин і представників робітничого класу засвоювали культуру добровільності, хоча й після подолання певного спротиву. (Приміром, католицькі організації XIX століття намагалися захистити своїх членів, що були іммігрантами, від притаманної американській культурі вимоги вільнодумства.) Хоча чимало вчених акцентували на збереженні етнічного розмаїття у ХХІ столітті, але з перспективи соціології вражає те, як американська мейнстримова культура поглинула й усунула його, лишивши хіба що розмаїття їжі та усвідомлене прославляння мультикультуралізму²¹.

Учені, скептично налаштовані щодо національного характеру, можуть вказати, наприклад, на той факт, що рівень убивств у штаті Луїзіана приблизно вдев’ятеро вищий, ніж у штаті Північна Дакота, а це така ж велика відмінність, як та, що існує між рівнем убивств в Україні та Ісландії[4]. Також вони можуть вказати на чимало спільного в різних країнах: приміром, на політичні схожості в англомовних суспільствах. Обидва аргументи (що всередині США панує розмаїття та що США певним чином схожі на інші країни) – це обґрунтовані закиди ідеї національної культури. А втім, між різними країнами справді існують важливі розбіжності. Рівень убивств у всіх американських штатах, за винятком кількох невеликих, вищий, ніж у інших західних країнах, тому ми можемо стверджувати, що у Сполучених Штатах насильства явно більше порівняно з багатими західними суспільствами. І явка виборців у США набагато нижча, ніж явка виборців у схожих англомовних суспільствах. Отже, ми можемо стверджувати, що американці в цьому аспекті теж відрізняються. Обговорення особливого національного характеру справді має сенс²².

Інший закид моєму поясненню американського національного характеру звертає увагу на те, що добровільність навряд чи стосується вкрай недобровільного досвіду рабів та їхніх нинішніх нащадків. Хіба це не заперечує твердження про якийсь особливий національний характер? Ні. Усі національні культури комплексні й суперечливі. Саме внаслідок головної ролі в американському житті цієї окремої суперечності расово-кастова система у США заслужила ярлик «американська дилема». А втім, у конфлікті між північно-східною культурою добровільності та південною культурою ієрархії зрозуміло, яка сторона мала історію (і війська, і багатство, й ідеологічну силу), а яка здавна претендувала на домінування в країні. Жертви знищеної системи, яку, врешті-решт, ліквідували лише приблизно покоління тому, тепер користають із цього, хоч і надто повільно.

Скептицизм щодо національного характеру підштовхує багатьох учених також відкинути поширену характеристику Америки як «виняткового» суспільства. Понад сто років чимало істориків під впливом Фредеріка Джексона Тернера намагалися віднайти в американській історії особливі риси, як-от відкритий фронтир. Соціологи цікавилися, чому Сполучені Штати, на відміну від Європи, уникнули соціалізму, та вважали, що багатство чи етнічне розмаїття США пояснює їхню відмінність від інших країн. Однак поняття винятковості нині «має погану репутацію», за словами одного історика, що писав про це 1995 року. Ця погана репутація почасти ґрунтується на плутанині значень. «Exceptional» може означати «вельми хороший» або в окремих випадках – такий, на якого не впливають загальні закони історії. Обидва значення дратують багатьох учених. Однак типове значення слова «exceptional» – просто «незвичний». У багатьох аспектах Америка фактично є вельми незвичною серед великих західних країн. Наприклад, американці порівняно з громадянами інших західних країн найбільше схвалюють економічну нерівність, найрелігійніші, найпатріотичніші й найбільше сповідують добровільність. Звісно, всі суспільства в чомусь виняткові: вони не ліпші, не гірші, а по-своєму відрізняються від інших. Протягом більшої частини американської історії самобутність Америки зростала й зміцнювалася²³.

Стверджуючи, що соціальна історія Америки рухалася в напрямі посилення її національної культури, ми ризикуємо вказати на певну неминучість, проголосити, що історія розгорталася наперед визначеним способом. Правду кажучи, у соціальній історії Америки були і починання, і зупинки, і рух назад, як-от економічні депресії та масові заворушення. Деякі події блокували поширення американської мейнстримової культури (приміром, посилення расової дискримінації афроамериканців), а інші події прискорювали це поширення (як-от економічний бум після Другої світової війни). Крім цього, американці сварилися між собою щодо культурних патернів: на апокаліптичний манір це відбувалося в битвах біля Ентітема й Ґеттісберґа[5], а звичнішими способами вони сперечалися стосовно таких проблем, як навчання в державних школах, алкоголь і права жінок. Неминучості не було. Та все ж загальна тенденція до більшої безпеки, до зростання багатства та збільшення кількості соціальних груп означала, що з плином часу американська добровільність поширювалася.

Звідки ми знаємо, як культура й характер американців змінювалися впродовж століть? Досить часто людина бере книжку, присвячену цій темі, і дізнається, що автор ретельно розповідає про зміни в тому, як інтелектуали говорили про культуру й характер американців. Ідеї справді важливі, проте зазвичай бродіння інтелектуальних ідей не перешкоджає глибинним течіям соціальних трансформацій. (Наприклад, чи можемо ми серйозно поставитися до твердження одного автора, що квантова теорія розладнала відчуття безпеки в американців, зважаючи на те, що більшість їх не вірить у еволюцію, так само як і в невидимі кванти?) Хоча це й непросто, та ми мусимо шукати прямих доказів того, як пересічні американці думали, відчували й діяли²⁴.

Існують так звані надійні докази (hard evidence): переписи населення, опитування й адміністративні дані, що вимірюють поведінку американців і часом також їхні думки й почуття. Але що глибше ми занурюємось у минуле, до Другої світової війни та, звісно, до 1900 року, то більше маємо покладатися на так звані ненадійні докази (soft evidence), як-от особисті щоденники, листи, спогади й повідомлення про новини в газетах. Також ми повинні висновувати думки, почуття й поведінку людей із матеріальних аспектів їхнього життя. Наприклад, історики припускають, що американці колоніальної доби рідко запрошували гостей у свої домівки, адже там не завжди були стільці. Інші вчені на підставі крихітного надгробного каменя, на якому викарбувано лишень одне слово «Дитя» (Baby), висновують, що американські батьки в колоніальну добу дотримувались емоційної дистанції щодо своїх немовлят. Хай би чим послуговувалися дослідники (результатами опитування 2005 року, щоденником юної дівчини 1835 року чи кухонним начинням 1685 року), вони мусять скептично ставитися до будь-яких доказів, шукати підтвердження, порівнювати його з іншими фактами й розміщувати його всередині ширшого набору даних. Завдяки такому підходу історики чимало дізналися про життя звичайних людей (і навіть про їхні думки й почуття) у далекому минулому. Я створив цю книжку головним чином на підставі багатьох вельми детальних праць, написаних істориками²⁵.

Увесь обсяг того, що відкрили вчені, породжує ще одну складність. Значний масштаб цієї книжки вимагає глибоких компромісів. Кожній темі присвячено майже безмежну кількість літератури, якій я не можу віддати належного. Щоб послатися на всі джерела, потрібно написати енциклопедію. Не бажаю оскаржувати звинувачення в тому, що я проґавив важливі наукові праці. Однак плекаю надію, що література, яку я вказав вибірково, чесно репрезентує те, що історикам відомо про ці теми²⁶.

Такі обмеження також почасти пояснюють, чому я зосередився на американській «мейнстримовій» культурі. Саме тому, що намагаюся розповісти про зміни в житті пересічних американців, я присвячую менше уваги тим американцям, чий досвід відрізняється від пересічних. Робітничий і середній класи, протестанти, мешканці півночі, народжені у США, білі більше привертають мою увагу, ніж еліта й злидарі, католики та євреї, мешканці півдня, іммігранти, небілі. Це неминуче означає, що читачі можуть поставити під сумнів окремі мої висновки, які недостатньо враховують класові, регіональні, релігійні, расові чи етнічні відмінності.

Утім, зосередження на мейнстримовій культурі – не просто практичний спосіб досягнення мети, бо на це також є вагомі причини. По-перше, американський середній клас живе особливим і домінантним ладом суспільства, а також пропагує його. Щоб побачити зміни в країні, нам треба поглянути на цих людей. По-друге, більша частина оповіді, про яку йдеться в цій книжці, – це саме про поширення мейнстримової культури, про те, як більша кількість американців приєдналася до центру, що дедалі розширювався. Наприклад, лише незначна кількість дорослих американців на початку ХІХ століття мала право голосу на виборах і право власності, але врешті-решт більшість їх здобула ці права. Ще один приклад. У ХХ столітті набагато більше американців, ніж будь-коли раніше, дотримувалися звичайного життєвого шляху: відвідували школу до пізнього підліткового віку, починали працювати на повну ставку, одружувалися, ростили дітей, дивились, як діти залишають домівку, мешкали вдвох у порожньому родинному гнізді, а потім ішли на пенсію. Різні категорії американців істотно відрізнялися тим, скільки їх долучалося до мейнстримової культури та коли вони це робили. Передусім набагато менше афроамериканців, ніж євроамериканців, поділяли цей стиль життя. А втім, поза сумнівом, дедалі більше й більше американців приєднувалися до мейнстримової культури²⁷.

Ці теми мають моральний і політичний підтекст. Досить часто ґранд-наративи, присвячені американській історії, слугують політичним поглядам. Іноді навіть дрібні деталі (приміром, про те, як одягалися колоністи або наскільки високими були військовослужбовці в період Громадянської війни у США) сигналізують про позицію автора щодо політики ХХІ століття. Один дослідник зазначив: «уся американська історія нині – це рівнина, на якій супротивники відкрито воюють за душу Сполучених Штатів». Суперечка зазвичай стосується не наявних фактів, а того, який ярлик на них повісити або під яким кутом їх презентувати. Приміром, жінки із середнього класу на початку ХХ століття мали більший сексуальний досвід у молодому віці, ніж їхні матері в минулому. Це сексуальне «звільнення» чи сексуальна «розпуста»? Це надавало жінкам владу чи шкодило їм? Врешті, історія не розгортається згідно з якоюсь політичною чи моральною логікою, що організує всі зміни в чіткі моральні шеренги. Сподіваюся, що цей історичний опис не має політичного підтексту. У своїх попередніх книжках я не вагався, коли зосереджувався на класових і кастових нерівностях у модерній Америці. Хоча ці теми також постають у цій книжці, але її увагу спрямовано на інше: на розширення кола американської культури й характеру американців. Таки існує центр американської культури, і його сила поглинання могутня, а сам він – особливий, чи «винятковий». Про це свідчать історичні документи²⁸.

До кого звертається ця книжка? До кількох типів читачів. Маю надію, що вона повідомить неісторикам, як-от моїм колегам-соціологам, про чудовий дослідницький скарб, що його розкопали американські соціальні історики. Ми можемо дістати користь з історичної перспективи. Також я сподіваюся, що історикам стане у пригоді сторонній погляд на їхні дослідження та застосування матеріалу з інших соціальних наук. Найбільше плекаю надію на те, що ця книжка стисло розповість широкому колу читачів про еволюцію американської культури та характеру американців, а також про значення цієї еволюції. Велике коло читачів важливе, тому я написав книжку для людей, що вже мають базові знання з американської історії та відчувають допитливість стосовно порушених тут питань, однак їм бракує часу чи терпіння длубатися в складних наукових суперечках або в насичених деталями документах. (Ті ж читачі, хто, як і я, полюб­ляє суперечки й деталі, можуть звернутися до приміток наприкінці книжки.)

Оскільки в центрі уваги перебуває ментальність і стилі життя, ми маємо почати з базових матеріальних умов життя. Наприклад, місіс Ріпкен, хоч і не покладала рук, але все ж могла виступати для своїх дітей бейсбольною тренеркою, партнеркою для гри в баскетбол і керувати їхніми емоціями, а місіс Даффілд не могла так діяти, бо була завантажена елементарним приготуванням їжі й шиттям одягу для своїх дітей. Наступний розділ книжки присвячено фундаментальному питанню: як упродовж історії змінювалися виживання й безпека американців.