Створено в Америці. Соціальна історія культури й характеру американців

5. Публічні простори

18 травня 1895 року, хмарного дня, о шостій вечора в суботу, компанія A. M. Rothschild & Co. відчинила лише на дві години двері свого нового універмагу, розташованого в Чикаґо на вулицях Стейт і Ван Б’юрен, але не для того, щоб продавати товари, а для того, щоб дозволити публіці побачити те, що газета Chicago Tribune назвала новим «закладом величезних розмірів». Компанія A. M. Rothschild & Co. також підготувала відвідувачам 31 тисячу сувенірів. За лічені хвилини натовп цілком заповнив універмаг і тротуари на Стейт-стріт. Приблизно 150 поліцейських стежили за цим і наказали зачинити універмаг. Натовп перед універмагом, що складався переважно з жінок, не розходився, аж доки не почалася злива, яка розігнала зівак. Репортер писав, що хоча в кількох жінок у тисняві зім’яли речі (капелюх, коробку з яйцями), проте нікого серйозно не травмували. За кілька років інша подія в Бостоні о шостій ранку також привабила величезний натовп: відкривали першу підземну ділянку трамвайної лінії. Тисячі людей, переважно чоловіків, прийшли, сподіваючись проїхатися на одному з перших трамваїв під землею. Коли перший трамвай наближався до отвору підземного тунелю, то «перед входом до великого тунелю юрмився потік людей. Пасажири трамвая напхались усередину, наче сардини, а чорна маса люду верещала, немов дикі тварини в джунглях, коли трамвай стрімко знижувався схилом униз до підземного шляху, що прямував до Парк-стріт». Пасажири жартували про лікті, якими тицяли в спини, і про ступні, які наступали на пальці ніг. Висипавши з трамвая у ще більші юрби людей на Парк-стріт, пасажири в піднесеному настрої кричали «ура!», «а натовп смаглявих італійців волав: “Браво, браво, бравісимо!”»¹.

Такий тип досвіду, що дедалі більше поширювався у великих містах ХІХ століття, різко контрастував із повсякденним життям американців, які за кілька поколінь до цього мешкали зазвичай в ізольованих фермерських господарствах і невеликих містечках. Тепер більша частка американців частіше зустрічалась із більшою кількістю людей у публічних просторах. Важливо, що вони стрічались із незнайомцями, яких не знали і які помітно вирізнялися, зокрема і своєю культурою, як-от «смагляві італійці». Ці зустрічі не завжди були вдалими, про що яскраво свідчать випадки заворушень у містах ХІХ століття й насильства, вчиненого натовпом. Однак прикметно, що більшість контактів між незнайомцями, незрідка насичених контактів у трамваях чи на стадіонах, дедалі частіше минали вдало, про що свідчать вуличне життя, яке вирувало, і масові видовища на початку ХХ століття. Контакти й координація між незнайомцями – характерна ознака міського життя, особливо сучасного міського життя. Своєю чергою, спілкування з незнайомцями – це ознака політичного життя, особливо сучасного політичного життя. У цьому розділі ми поговоримо про те, як американці вчилися перебувати в публічних просторах: як у буквальних публічних просторах, так і в метафоричних публічних просторах політики. А втім, ще один важливий аспект цієї історії – її остання стадія, коли американці частково відступили від публічних просторів і повернулися до своїх приватних і парохіальних просторів. Наприкінці ХХ століття американці почасти проміняли галасливу метушню вулиць на добровільні групи сім’ї, друзів, колег і вірян однієї церкви².

Ми часто протиставляємо перебування в публічному просторі й перебування в приватному просторі, проте загалом люди рухаються в трьох типах простору. Простір усередині домівки – це приватний простір, у якому мешкають або близькі люди, або люди, яких запросили близькі люди. На противагу цьому такі місця, як центральні вулиці, площі й території загального користування – це, принаймні у великих населених пунктах, поза сумнівом, публічні місця, де зазвичай зустрічаються незнайомці. Невизначений, проте важливий простір між приватним і публічним – це парохіальний простір. Він хоча й номінально публічний і відкритий для незнайомців, однак функціонує так, немов призначений для знайомих і друзів. Бар у житловому районі – класичний приклад парохіального простору, бо це простір, де «всі знають твоє ім’я», і де люди, чиїх імен не знають і які не виглядають щонайменше такими, що вписуються, небажані[53]. Лава в парку, вподобана гуртом чоловіків похилого віку, невелика церква, баскетбольний майданчик для гри з друзями, глухий кут у передмісті та жіночі клуби, про які писала місіс Роджерз (див. про це на початку четвертого розділу), – це парохіальні простори. У найменших населених пунктах увесь простір, що не є приватним, може бути парохіальним, тому навіть на головній вулиці в селах чи містечках місцеві мешканці витріщаються на незнайомців. Люди у великих населених пунктах легше відокремлюють парохіальний простір від публічного³.

Межі приватного, парохіального й публічного можуть бути нечіткими й мають властивість змінюватися, однак вони все ще важливі. Чимало суперечок щодо конституції, наприклад, суперечки щодо Четвертої поправки до Конституції США, стосуються саме того, де пролягають межі приватного простору. Сусіди іноді сваряться через те, що не можуть визначитися, чи кілька квадратних метрів тротуару або під’їзної дороги є приватними, парохіальними або публічними. Попередній розділ фактично звертався до історії приватної й парохіальної сфер, як-от домівки й клубу. Цей розділ присвячено історії участі американців у публічних просторах.

Ця історія також наявна в дискусії щодо громадянської участі американців. Питання полягає в тому, чи насправді сучасні американці беруть меншу участь в обговоренні своєї демократії, ніж попередні покоління. Одні вчені стверджують, що американці від кінця ХІХ століття капітулювали перед масовим суспільством (великим бізнесом, великим урядом, великими мас-медіа), бо не брали участі у виборах, не організовувалися, не звертали уваги на політику. Інші вчені доводять, що американці відмовилися від участі в публічній царині значною мірою лише нещодавно, і це було щось на кшталт колективної депресії, яка настала після 1960-х. А втім, окремі вчені заперечують, що сучасні американці цілком відмовилися від громадянської участі; просто люди змінили те, як вони беруть участь: мабуть, рідше голосують на виборах, проте частіше лобіюють і частіше виходять на демонстрації. Парадоксально, але у попередні епохи мудреців часто непокоїла надмірна громадянська участь не тих людей або ж неправильна участь: наприклад, іммігранти голосували на виборах чи юрби прихильників тверезості спалювали пивні шинки. Участь у політичному публічному просторі – тема другої частини цього розділу, в якій ітиметься про історичну дугу, що відображає зміни участі народу в політиці. А перша частина розділу охоплює історію участі американців у фізичних публічних просторах, як-от Стейт-стріт перед універмагом A. M. Rothschild & Co. в Чикаґо або транспорт MBTA[54] в Бостоні. У цій частині розділу також розповідатиметься про певну історичну дугу⁴.

Вважалося, що Париж і Токіо здавна мають клекотливі публічні простори, бо їхні житлові квартали вельми тісні. Щоб зустрітися з кимось або просто відпочити, люди мають відвідати кафе чи ресторан. Дотримуючись цієї логіки, ми можемо припустити, що американці, які здавна насолоджувалися безмежною широчінню і дедалі частіше оселялися в просторих приміських будинках, мусили перетворитися на суто домашніх людей, прив’язаних до власної домівки. У цьому припущенні є дрібка правди. Однак насправді ситуація, певна річ, складніша: вона пов’язана зі зростанням великих міст, технічними винаходами, літературою, економічним розвитком, напругою між групами і ще багато чим. Публічні простори стали привабливішими й привернули до себе мільйони людей, проте житло американців також стало ліпше оснащеним, спонукавши багатьох американців запитати: «Чому б нам просто не залишитись удома?»⁵.

Ізольовані: американці за колоніальної доби

Американці в XVII і XVIII століттях рідко відвідували публічні простори, цебто місця, де перебували незнайомці. Понад дев’ять із десяти американців мешкали за межами великих міст аж до ХІХ століття, і коли в сільській місцевості й селах відбувалися зустрічі, то проходили вони в парохіальних просторах. Від 1785 року Мері Беллерд, яка мешкала в Новій Англії і чий щоденник я цитував у попередньому розділі, занотовувала в нього про свої часті розмови з сусідами. А що була вона повитухою, то знала багатьох людей, хоча й місцевих, а незнайомців зустрічала рідко. Американські населені пункти були надто далеко розташовані один від одного (за межами Нової Англії навіть ще далі), щоб підтримувати справжні публічні простори. Общини вірян, де вони існували, охоче приймали всіх, хто прагнув спільної молитви, однак на практиці такі общини виникали в невеликих парохіальних групах і обслуговували їх. Більшість чоловіків тієї доби лише зрідка бачили публічний світ: мабуть, на базарах просто неба й частіше – у місцевій таверні, чи «пабі» (слово, що походить від виразу «публічний будинок», цебто місце, відкрите для всіх). Історія таверн свідчить, наскільки обмеженою була публічна царина в Америці колоніальної доби⁶.

Таверни колоніальної доби існували, як стверджує підзаголовок одного дослідження, «задля розваги приятелів і незнайомців». Сільські заїжджі двори, розташовані на дорожніх заставах або на перетині шляхів, приваблювали як мандрівників, так і місцевих. Зазвичай чиновники дозволяли тавернам забезпечувати подорожніх їжею, ліжком (часто його ділили з іншими гостями) і нерідко легальним алкоголем, а коней, якщо вони були, – стійлом і сіном. У багатьох населених пунктах таверна була єдиним місцем для зібрань, тому судді використовували її для судових процесів, чиновники – для проведення зборів мешканців містечка, а торгівці – щоб обговорити комерційні угоди. Однак таверни пропонували значно більше всього, особливо місцевим чоловікам. У глибинці Північної Кароліни, наприклад, «постійні відвідувачі, звісно ж, пиячили, але вони також їли, спали, співали, танцювали, курили, злягалися, грали в різні ігри (у яких часто робили ставки), билися, влаштовували збори клубу, роздивлялися пересувні виставки, надсилали й отримували листи, дискутували на політичні теми, влаштовували святкування, а також укладали комерційні угоди зі своїми сусідами, мандрівними торгівцями й мандрівними ремісниками». Таверни можна було побачити всюди, і їхня кількість перевершувала кількість храмів. Таверни були «найважливішими центрами чоловічої соціабельності в американців». А ось респектабельні жінки зазвичай їх уникали. У більших містечках таверни обслуговували різних клієнтів: ця – матросів, а та – клерків. Політика й таверни підживлювали одне одного. Чоловіки в таверні чули останні новини, обговорювали їх і згуртовувалися, реагуючи на них. (Джон Адамз нарікав на необхідність заприятелювати з «юрбою в таверні».) Таверни нерідко мали свою політичну орієнтацію, а власники таверн сходили соціальними щаб­лями й ставали посадовцями в колоніальних легіслатурах і легіслатурах штатів. Завдяки ось таким незчисленним чинникам американська таверна від середини XVII століття й до ХІХ століття включно була передусім парохіальним простором, позаяк залежала від своїх місцевих постійних відвідувачів. Однак таверна також слугувала входом до публічної царини і брамою для гостей із тієї царини. Місцеві чоловіки зустрічалися в таверні з незнайомцями. Александер Гамільтон якось розповідав, що він «обідав у таверні у вкрай різнорідному товаристві людей, що належали до різних націй і релігій. Там були шотландці, англійці, голландці, німці, ірландці; римо-католики, англіканці, пресвітеріанці, квакери, євангелісти, методисти, адвентисти сьомого дня, моравські брати та один юдей». Під час таких зустрічей місцеві долучалися до розмов про зовнішній світ⁷.

Суди над звинуваченими в чаклунстві із села Сейлем, що відбулися на початку 1690-х, дають нам змогу зрозуміти роль таверни як входу до публічної царини. Головний розкол у селі, як його пояснюють історики Пол Боєр і Стівен Ніссенбаум, полягав у протистоянні між сім’ями, які практикували переважно натуральне сільське господарство й мешкали далеко від містечка Сейлем, що зростало, та сім’ями, які були торгівцями й мешкали поруч із містечком. Чотири таверни села Сейлем розташовувалися на дорозі до містечка Сейлем. Консервативно налаштовані люди вже давно вважали спілкування місцевих мешканців із незнайомцями в тавернах загрозою соціальній стабільності. За попереднього покоління чиновник із сільської адміністрації схвалив дозвіл для однієї таверни лише за умови, що власник продаватиме спиртні напої тільки мандрівним незнайомцям, а заїжджий двір буде «місцем зустрічі для чужинців – і лише для чужинців». 1692 року двох із чотирьох власників таверн повісили на шибениці як «відьму» й «відьмака», наголошуючи на тривалому й підозрілому зв’язку таверн із публічним світом⁸.

Класична американська таверна доби колонізації занепала перед початком Громадянської війни у США, коли подорожі потягом, поштова служба та інші сучасні новації надали альтернативні послуги. Спадкоємці таверни – бари й салуни середини ХІХ століття – нерідко ставали ще парохіальнішими просторами. Деякі з них продовжували налагоджувати зв’язок своїх клієнтів (особливо мігрантів та іммігрантів) із зовнішнім світом і виконували, наприклад, роль місця для приймання і надсилання пошти, проте вони рідко слугували місцем для публічних зборів незнайомців. Справді, зустрічі незнайомців, особливо незнайомців різного походження, часто спричиняли в барах насильство⁹.

Американські чоловіки у XVIII – на початку ХІХ століття хоча б зрідка зустрічали незнайомців, а ось американські жінки жили відлюдкуватіше. Гості з Європи, як-от Токвіль і англійська письменниця Френсіс Троллоп, звертали увагу на відсутність у публічних місцях жінок із середнього чи вищого класу. В епоху перед Громадянською війною такі жінки почали частіше виходити з дому, однак зазвичай вони перебували в таких парохіальних просторах, як збори церковного сестринства чи лекторій, а не на вулицях чи площах. Більшість жінок, що регулярно наважувалася відвідувати публічний простір, належала до міської бідноти. Вони використовували вулиці міста, щоб продавати товари або дістатися до місця своєї роботи, приміром, роботи прачкою. На вулицях ці жінки проходили повз нероб, вуличних торгівців і бандитів, цебто чоловіків, які вважали, що жінок без супроводу можна брати насильно. У горезвісній судовій справі 1793 року 17-річна дівчина із середовища робітничого класу в місті Нью-Йорк стверджувала, що її заманив із вулиці в бордель і зґвалтував нащадок заможної сім’ї. Адвокат обвинуваченого доводив, що секс був за обопільною згодою і що гадана жертва, поза сумнівом, – повія, про що свідчить той відомий факт, що жодна невинна жінка не ходитиме вулицями без супроводу. (Майже миттєвий виправдувальний вердикт суду присяжних для обвинуваченого спричинив масові заворушення, які тривали три дні.) Коли обставини вимагали від «респектабельних» жінок з’явитись у публічних просторах, то чиновники докладали енергійних зусиль, щоб захистити їх від незнайомців. Наприклад, до поштових відділень часто навідувались кишенькові злодії та інші нероби, тому керівники великих поштових відділень влаштовували окремі віконця й черги для тих жінок, які хотіли особисто здавати й отримувати свої листи. Тривога щодо жінок у публічних просторах серед іншого спонукала поштову систему встановити поштові скриньки в житлових районах і налагодити 1863 року безкоштовну доставку додому. До 1880-х років жінкам у 500 містах уже не потрібно було відвідувати міське поштове відділення, бо вони справді могли спілкуватися з родичами й друзями зі своїх приватних і парохіальних просторів¹⁰.

Релігійні зібрання надавали жінкам і дітям окрему можливість (і в місті, і в сільській місцевості) змішатися з юрбами незнайомців. Знамениті євангелісти пробуджували емоції в сотень людей у переповнених міських залах, однак до сільських релігійних таборів приєднувались американці, значною мірою незнайомі з публічними просторами. Тижневе релігійне зібрання після жнив надавало як сусідам, так і чужинцям унікальну можливість молитися разом, співати, побачити все на власні очі й розважатися. (Пригадайте, як Кіттура Белнеп організувала відпочинок після жнив у релігійному таборі 1841 року, про що я розповідав у четвертому розділі.) Люди нерідко долали милі звідусіль і влаштовували тимчасове «місто», що складалось із тисяч вірян, які прийшли засвідчити свою релігійну віру. Менш релігійні учасники, переважно чоловіки, чаїлися на задвірках табору, де шукали розваг і жартували, здійснювали агітацію чи продавали їжу й гріх. Сільські американці вважали релігійні табори вельми особливими, позаяк ці табори були незвичними публічними подіями для людей, що зазвичай жили ізольовано¹¹.

Американці дедалі частіше входили в публічну царину «віртуально», особливо за допомогою газет і літературних романів. Нові технології і нова політика федерального уряду значно збільшили обсяг отримуваних повідомлень. Замість того, щоб вислуховувати заяложені історії від мандрівників або читати фрагментарні свідчення в нечастих листах, більше людей, головно чоловіків, почали читати газети. 1800 року нова держава мала 92 газети, 1860-го – 3725, що було прямим наслідком субсидії, яку федеральний уряд надав поштовій доставці газет, та агресивного поширення поштових відділень, яке впроваджував той-таки федеральний уряд. 1800 року державу обслуговували 903 поштових відділення, а 1860-го – понад 28 тисяч. Гості з Європи дивувалися з того, що американці перетворилися на «звірів, які читають газети». Відомі за старими гравюрами любителі виступати в поштовому відділенні, пабі чи крамниці збиралися до гурту, щойно один із них починав уголос читати новини з газети. У деяких населених пунктах поштове відділення було єдиним місцем, відчиненим у неділю, як і церква, і чоловіки нерідко мчали на поштове відділення, щойно туди прибувала пошта, і залишалися там, щоб випити спиртного й пограти в карти із сусідами (це тривало принаймні доти, доки «недільні сині закони» заборонили недільну доставку пошти; див. про це в четвертому розділі). Пошта й газети повідомляли навіть колоністів у віддалених куточках про питання, які публічно обговорювали у великих містах і в Європі, і робили це дедалі швидше. 1799 року мешканцям Бостона знадобилося приблизно 12 днів, щоб дізнатися про смерть Джорджа Вашинґтона в Александрії, штат Вірджинія, проте 1830 року їм знадобилося менш ніж два дні, щоб дізнатися про звернення президента Ендрю Джексона «Про становище країни». Жінки із середнього класу, особливо після 1830 року, зосередилися на книжках із порадами, проповідях, жіночих журналах, а головно – на сентиментальних романах, що відчиняли вікно у світ, де панували повчальні історії, пронизані любовним тремтінням. Одна молода жінка, що мешкала в місті Нью-Йорк, розповідала на початку ХІХ століття: все, що вона знала про новини, то були невеликі повідомлення в газеті, на які вказував їй чоловік, однак після прочитання роману, зізнавалася вона, «я лягала спочивати, а з моїх очей лилися сльози»¹².

У ХІХ столітті жінки з середнього класу, що дедалі зростав, ще більше усамітнились удома зі своїми літературними романами. Як мовилось у попередньому розділі, цим жінкам, на відміну від їхніх матерів і бабусь, уже не потрібно було продавати яйця чи масло: вони облишили будь-яку тимчасову роботу, яку мали на фабриках чи в сільських школах, і разом зі своїми сім’ями переїхали подалі від метушні й шкоди середмістя, оселившись на тихіших вулицях, розташованих на околицях міста, ба навіть у ще віддаленіших передмістях. Водночас американські домівки стали привабливішими місцями, же можна було усамітнитися. Заможні сім’ї в епоху перед Громадянською війною примножували кількість життєвих благ, як-от важких меблів, кухонного начиння, предметів інтер’єру, а іноді – додавали нові кімнати. Догляд за домівкою вимагав від жінок зусиль і свідчив про їхні навички, а служниці допомагали їм контактувати з публічним світом. Нова ідеологія «домашньої сфери» (про це йшлося в четвертому розділі) характеризувала оселю представників середнього класу перед Громадянською війною як приватний прихисток від жорстокої публічної царини. Для дедалі більшої частки жінок перебування вдома було чимось більшим за втечу від публічних просторів: це була позитивна чеснота¹³.

Інші жінки все ще не могли уникнути публічних просторів. Частина фермерських доньок, які залишили домівку, щоб працювати на фабриках, зостались у місті й часто трудилися на тимчасовій роботі. Деякі з них знайшли роботу в торгівлі: наприклад, 1845 року жінки становили майже половину палітурників у місті Чарльстон. Ще більша частка жінок працювала служницями чи прачками. Більшість жінок, що працювали за гроші (ткали, виготовляли капелюхи або частини взуття), трудились удома, проте навіть вони мусили стикатися з публічним світом міських вулиць, щоб сходити до крамниці, відвідати родичів чи виконати хатню працю. На вулицях їх нерідко ображали й кривдили. Книжки з етикету в епоху перед Громадянською війною стверджували, що жінки на публіці мають очікувати, що на них витріщатимуться, їх обговорюватимуть і до них чіплятимуться, якщо не ще щось гірше. Міські чоловіки з робітничого класу, певна річ, були значною мірою витвором вулиць. Саме на вулицях вони залагоджували свої звичні справи, купували й продавали, а також шукали розваг¹⁴.

Отже, за перших поколінь цілковита більшість американців (сільських чоловіків, а також майже повсюдно жінок) або не мали змоги брати участь у публічних просторах, або мали достатні причини, щоб уникати їх. Через різні обставини чимало чоловіків і бідних жінок у містах вешталися вулицями, щоб виконати певну роботу, знайти її чи втекти з напівтемних приміщень, однак Америка досі була насамперед сільською країною. Менша частка американців вочевидь насолоджувалася публічним життям: постійні відвідувачі таверн, нероби на розі вулиці, учні майстрів, що приїздили до міста розважатись у нічних закладах, або рідкісні міські естети, як-от Волт Вітмен. В оді «Переправа бруклінським поромом» (1856) Вітмен розповідає про свої враження: «Юрби чоловіків і жінок, убрані у звичний одяг, якими ж дивними ви здаєтеся мені! / Сотні й сотні людей що переправляються поромами, повертаючись додому, ще дивнішими здаються мені, ніж ви гадаєте». Лише горстка пересічних американців бачила ці сцени, а більшість оминула їх.

Занурення в галасливе сум’яття публічних просторів: роки після Громадянської війни

Громадянська війна вирвала мільйони молодих чоловіків із їхніх житлових районів і втягла у ширший світ. Хлопці з фермерських господарств у сільських районах Нової Англії та з фронтиру в штаті Міннесота не лише пережили жахи на полях битв, а й набули досвіду перебування в наметах у таборі разом із незнайомцями: приміром, ірландськими новобранцями з Нью-Йорка, німецькими іммігрантами й навіть солдатами-афроамериканцями. Частина рекрутів неприховано тужила за домівкою, а виживання інших почасти залежало від перебування поруч із товаришами з їхніх рідних міст. А втім, чимало солдатів, а може, й більшість, одного разу вздрівши зовнішній світ, публічні простори, зреагували на це так само, як і чимало звільнених рабів: вони вже не могли знову повернутися додому чи лишитися вдома¹⁵.

В останні десятиліття ХІХ століття й перші десятиліття ХХ набагато більше американців, ніж раніше (передусім жінок із середнього класу), почали брати участь у публічному житті. Цьому сприяло інтенсивне зростання великих міст, поява нової техніки, як-от трамваїв, нові ініціативи, такі як театр для простих людей, а ще жвавий розвиток економіки. Між 1860-м і 1920 роком частка американців, які мешкали в містах із населенням понад 50 тисяч людей, потроїлась і зросла з приблизно одного американця з десяти до десь трьох із десяти. Завдяки вищій продуктивності американські робітники мали більше вільного часу й більше грошей, щоб випробувати різні заклади для розваг. Залізниці, трамваї та, врешті, автомобілі везли сільських і приміських мешканців до міст, а міських мешканців перевозили містом. Бізнесмени створили нові громадські місця для шопінгу й відпочинку: приміром, універмаги, бейсбольні стадіони, музеї, танцювальні зали, вар’єте й парки розваг. Очільники міст забезпечили мешканців іншими публічними просторами, головно великими природними парками: Центральний парк у місті Нью-Йорк – найвідоміший із них. Чимало з цих привабливих громадських місць відвідувала така значна кількість людей, що імпресаріо почали надавати їм спеціалізації на підставі стилю й класу, відокремивши «інтелектуальні» (highbrow) театри, концерти й виставки від «неінтелектуальних» (lowbrow). Стрімке зростання відвідуваності часто спричиняло таку штовханину, як ота тиснява серед любителів повитріщатися на товари, що заповнили чиказький універмаг A. M. Rothschild & Co. 1895 року. На цьому тлі періодично тривали суперечки щодо того, як потрібно використовувати ці простори. Наприклад, іммігранти влаштовували галасливі пікніки та грали в спортивні ігри в нових міських парках, а місцеві представники середнього класу агітували за те, щоб зберегти парки для спокійного споглядання. Іммігранти торгували на базарах дрібних торгівців і скуповувалися на них, а представники середнього класу скаржилися на тисняву, бруд і нечемність на тих базарах¹⁶.

Чоловіки все ще домінували в публічних просторах. Бейсбол виник як розвага для джентльменів і набув популярності впродовж Громадянської війни, а в 1860–1870-х роках він у масштабах усієї країни став організованим, професійним і комерційним. Марк Твейн назвав цей спорт «самим символом… і наполегливості, і настирливості, і гонитви, і боротьби, властивих бурхливому, шаленому, квітучому ХІХ століттю». Величезна популярність бейсболу спонукала до будівництва дедалі більших бейсбольних стадіонів. Один такий стадіон, що його збудували 1896 року у Філадельфії, вміщував безпрецедентні 16 тисяч сидячих місць і мав простір для ще п’яти тисяч глядачів, які стояли (на багатьох бейсбольних стадіонах уболівальники могли стояти вздовж ліній фолу). Лише через 13 років після цього на новий стадіон Шайб-парк у Філадельфії напхалося вже 35 тисяч глядачів. За винятком нечастих заходів на честь Дня леді, бейсбольні стадіони, іподроми, боксерські ринги й інші схожі місця були суто чоловічими й часом мали недобру славу. Власники бейсбольних клубів енергійно силкувались ушляхетнити цей вид спорту, проте ставки, пиятика, лайка й бійки навкулачки все ж супроводжували тодішні бейсбольні матчі¹⁷.

Чоловіки також бавили час у салунах, більярдних, борделях і перших театрах бурлеску. Салуни надавали парохіальні простори – особливо іммігрантам і простим робітникам – для дружніх розмов, азартних ігор, звісток із рідного краю, організаційних засідань, грошових позик, безкоштовних закусок[55] (free lunches) і сексуальних розваг. Деякі салуни досі зберігали публічний характер старих таверн. Зокрема, чимало власників салунів облаштовували свої заклади там, де перетиналися трамвайні лінії, тож могли принаджувати пасажирів, які пересідали з однієї трамвайної лінії на іншу. Наприкінці ХІХ століття салуни спричинили значні культурні битви. Реформатори із середнього класу, що сповідували протестантизм, вказували на пияцтво, насильство й занехаяні сім’ї, що їх плодили салуни, тому вони намагалися зачинити їх або суворо регулювати їхню діяльність. Іммігранти, представники робітничого класу й, певна річ, любителі алкоголю давали відсіч отим реформаторам із середнього класу. Це тривало кілька десятиліть, однак противники салунів урешті-решт тріумфували¹⁸.

Попри неабияке накопичення тестостерону в повітрі, жінки дедалі частіше виходили на вулиці міст. Почасти це було зумовлено тим, що міські вулиці стали менш небезпечними, а почасти – бо жінки почали претендувати на них. Історикиня Мері Раєн охарактеризувала «надання жінкам публічного простору [як] головний міський проєкт упродовж другої половини ХІХ століття». Жінки домінували в тому великому новому публічному просторі, про який ішлося в третьому розділі й на початку цього розділу: в універмазі. Дивовижні універмаги, як-от Macy’s, що відкрились у 1880-х роках, забезпечили жінок простором, де можна було зустрітись із друзями, щоб пошопінгувати й попоїсти, але також це було місце, де можна приєднатися до сотень незнайомців, які розглядають товари на торгових прилавках або слухають гру піаніста. Двері універмагів були відчиненими для всіх, хто мав час, щоб сюди навідатися (навіть для дівчат, які працювали на фабриках) і щось придбати чи просто подивитися. Універмаг Filene’s у Бостоні відкрив 1909 року свій знаменитий відділ «Automatic Bargain Basement»[56]: він був таким успішним, що підтримував компанію впродовж Великої депресії. Італійський турист так розповідав про свої зусилля, спрямовані на те, щоб пробитися крізь юрби жінок, які прямували до універмагів і крамниць на Вашинґтон-стріт у Бостоні: «Публіка тут – це загальна назва жіночого роду». 1866 року посібник з етикету застерігав жінок, щоб вони не затримувалися перед вітринами крамниць через ризик того, що до них чіплятимуться, однак посібник 1891 року вже заохочував жінок насолоджуватися розгляданням товарів на вітринах і не згадував про небезпеку. Приблизно в наступному поколінні жінки із середнього класу виходили з дому пізно ввечері й разом із чоловіками тішилися порочними розвагами в кабаре, танцювальних залах та інших закладах нічного життя¹⁹.

Наприкінці ХІХ століття цілі сім’ї почали насолоджуватися ще й іншими публічними місцями. Нові «музеї» нагадували радше шоу потвор Ф.Т. Барнума, а не ті поважні заклади, які ми маємо нині, проте обидва ці типи музеїв приваблювали відвідувачів. Театри бурлеску перетворилися на дещо пристойніші вар’єте. Очільники міст створювали ігрові майданчики й парки, що годилися для сімей. У тих парках молоді жінки в 1890-х навіть наважувалися їздити на велосипедах, одягнені у свої шаровари (bloomers). Чимало власників трамваїв і поромів будували парки розваг просто неба наприкінці своїх транспортних маршрутів, щоб підтримувати власний бізнес у вихідні дні. Маршрут трамвая із центру Сан-Франциско й на захід до океану принаджував любителів розваг до величезної громадської водойми, яка годилася для людей будь-якого віку й статі, до поїздок берегом океану, тирів і яток із товарами. У місті Нью-Йорк по суботах улітку, коли діяв скорочений робочий день, сім’ї представників робітничого класу за 25 центів купували квиток до Брайтон-Біч і назад, щоб зануритись у воду, побачити карнавальні видовища, скуштувати новий «гот-доґ», проїхатись узбережжям на схожому на потяг транспорті й помилуватись освітленими електрикою доріжками, коли насувається ніч. Від початку ХХ століття парки розваг на півострові Коні-Айленд щоліта спокушали мільйони людей майже всіх типів: сім’ї та одинаків; робітників, клерків і бізнесменів; італійців, євреїв і янкі. Однак важливо зазначити, що афроамериканцям або взагалі забороняли вхід до парків розваг та інших закладів для розваг, або спрямовували їх до спеціально відокремлених секцій. Американці, яким дозволяли вхід до парків розваг, долучалися до святкового «перепочинку» від вікторіанських обмежень, носили неформальний одяг, каталися на екстремальних атракціонах, розкуто витрачали гроші й віддавалися контрольованому сексуальному збудженню²⁰.

У сільських регіонах поліпшене залізничне сполучення, а після початку ХХ століття ще й дешеві автомобілі спонукали набагато більшу кількість сімей відвідувати міста, окружні ярмарки й навіть подорожувати країною. Залізничні компанії організовували поїздки до узбережжя чи в гори у вихідні та святкові дні. Пересівши з міських трамвайних ліній на міжміські, мешканці міст вирушали на день у сільську місцевість, а мешканці сіл їздили у місто. 1899 року фермерська сім’я, що мешкала біля села Рокпорт, штат Ілліной, могла спеціальним екскурсійним потягом податися на День квашеної капусти у Форрестоні або на релігійне зібрання євангелістів у Флеґґ-Сентер, на якому проповідував Біллі Сандей. Один із перших членів руху за сільську церкву, що був водночас пастором і соціологом, непокоївся 1912 року:

У тих штатах, де систему трамвайних ліній поширили на сільську місцевість… неділя для сільських мешканців перетворюється на день відвідування міста, і вони у великій кількості скупчуються на міжміських станціях. Щонеділі велике місто й містечко наповнюють безтурботні, поквапливі групи туристів, екскурсантів і гостей, які не мають стійкого зацікавлення, подібного до того, що виявляється у відвідуванні церкви або у важливих соціальних процесах.

Автомобіль «Model T» Генрі Форда в 1910–1920-х роках буквально привіз сільських американців у публічні простори. Фермери значно частіше їздили до міста й тепер брали із собою своїх дружин і дітей, перетворивши те, що раніше було втомливими подорожами для продажу продукції, на дні й ночі розваг. Сільські мешканки особливо охоче бралися кермувати автомобілем і вихваляли його за те, що він давав їм змогу втекти з дому. Знаменита спеціалістка з домоведення Крістін Фредрік 1912 року проголосила таке: «Автомобіль спричинив мою емансипацію, мою свободу. Я вже не прив’язана до сільської місцевості дружина фермера. <…> Авто… дає мені змогу часто поринати в розваги й життя моїх сусідніх невеликих містечок, де можна насолодитися товарами за зниженими цінами, бібліотекою й содовою водою». Сільські американці долучилися до загальноамериканського захоплення поїздками автівкою, щоб побачити дива природи на заході країни та знаменитий Голлівуд. Майданчики автокемпінгів, як зазвичай і публічні простори, приваблювали людей різних типів і «небажаних» осіб, як-от «гобо»[57]. Мотельний бізнес, започаткований Говардом Джонсоном, швидко поширився, полегшивши мандрівникам труднощі завдяки зручному, безпечному й не надто публічному тимчасовому житлу²¹.

Помітно збільшили участь американців у публічних просторах кінотеатри. Сім’ї з житлових районів робітничого класу юрбами стікалися до переобладнаних крамниць, щоб побачити нові повнометражні фільми, частина з яких навіть мала сюжет. Чверть усіх ньюйоркців, за даними одного підрахунку, 1910 року бачила кінострічку щотижня. Невеликі кінотеатри, що брали п’ять центів за вхід, набули репутації безпечних просторів для жінок, які становили, мабуть, 40 відсотків типових глядачів, проте публіка в житлових районах робітничого класу все ще виглядала грубуватою: вона, приміром, вигукувала й свистіла акторам на екрані. Антрепренери збудували спокійніші й контрольованіші середовища для перегляду кінострічок, серед яких були навіть «кінопалаци», призначені для сімей із середнього класу. 1918 року приблизно три чверті білих сімей у містах ходили в кіно, а до 1930 року їхнє щотижневе відвідування кінотеатрів зросло більш ніж удвічі. У сільській місцевості кінотеатри в невеликих містечках приваблювали сім’ї фермерів, які спершу щотижня приїздили возом, запряженим кіньми, а згодом – переважно автівкою. Кінофільми користувалися такою популярністю, що відвідування кінотеатрів скоротило відвідування фактично всіх конкурентів кінематографа разом (театрів, вар’єте, музеїв та інших закладів), клієнтів утратили навіть салуни²².

Більшість інших закладів, як-от універмаги, примножувалися й надалі. У 1920-х роках американці з ентузіазмом заповнювали танцювальні зали, бістро та спортивні стадіони. У 1910–1920-х роках відвіду­вання матчів MLB[58] підскочило більше, ніж у будь-яке інше десятиліття ХХ століття. Розворушені реґтаймом у 1910-х, молоді люди в 1920-х долучилися до масового захоплення танцями в клубах і кампусах. На той час нічне життя приваблювало вже не лише денді та злодіїв, а й представників середнього класу. Центром свінґу, що панував у нічних клубах, був нью-йоркський район Гарлем у добу свого ренесансу, де розташовувалися такі знамениті місця для виконання музики, як Cotton Club. Гірка іронія в тому, що чимало з цих популярних розваг спиралися на афроамериканські традиції й афроамериканських виконавців, однак водночас ці клуби точнісінько так само, як і парки розваг, сегрегували афроамериканських клієнтів або взагалі забороняли їм вхід²³.

Ось так американці (спершу чоловіки, а тоді дедалі частіше жінки й діти) наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття почали перебувати в публічних просторах більше, ніж будь-коли раніше. Вони не тільки виходили з дому, а й долали межі свого житлового району. Американці спілкувалися з людьми, схожими на них, і, що ще важливіше, з людьми, не схожими на них, що іноді породжувало проблеми разом із зацікавленням. Влада в містах запровадила охорону правопорядку й правила (зокрема правила, що забороняли пікніки в парках), щоб упоратися з порушеннями громадського порядку, дрібними злочинами й міжгруповою напругою в публічних просторах. Це не завжди досягало мети. 1919 року в Чикаґо спалахнули расові заворушення, коли чорна молодь, плаваючи, перетнула непозначену лінію, яка відокремлювала білу й «кольорову» частини пляжу. Життя в публічних просторах поєднувало пригоди та тривогу для багатьох мешканців міста і дедалі частіше – для сільських мешканців²⁴.

В американських містах на початку ХХ століття публічне життя пульсувало почасти тому, як стверджує теорія міського життя в Парижі й Токіо (про це йшлося на початку цього розділу), що переповнені помешкання в містах випихали людей на вулиці. Між Громадянською війною і Першою світовою мільйони іммігрантських сімей із-за кордону й самотніх мігрантів із сільських регіонів Америки оселились у великих містах. Заможніші винаймали кімнату у вдів чи подружніх пар, які бідували. Бідніші тулились у невеликих кімнатках, іноді разом з іншими сім’ями, і часом спали почергово на розкладачці або на поверхні столу. За таких обставин простір поза домівкою (ґанки, вулиці й парки) давав змогу трохи розпрямитися²⁵.

А втім, можна виявити й протилежну тенденцію. Коли міські американці з робітничого класу почали частіше бувати в різноманітніших типах публічних просторів, то більше американців із середнього класу переселялися в будинки, які надавали їм відпочинок від публічних просторів. Ціна на будівництво житла помітно знизилась, іпотечні кредити стали доступними, а трамвайні лінії простяглися до сільської місцевості, що дало змогу навіть сім’ям із середнім доходом (на чолі яких перебували клерки, кваліфіковані майстри, вчителі та інші) купувати будинки, розташовані на віддалі від метушні міського центру. Нові будинки мали більшу кількість кімнат, водопровідну воду, ліпше освітлення, а також дедалі частіше – туалет усередині будинку й центральне опалення. Недорогі масового виробництва меблі, килими, шпалери й репродукції картин уможливили отой затишний, із насолодою заповнений речами інтер’єр у вікторіанському стилі. Завдяки розташуванню й архітектурному дизайну нові будинки забезпечили більшу окремішність від чужинців. Тож американці з середнього класу, та навіть із нижчого середнього класу, могли вдаватися до обох дій: як виходити в публічний світ, користуючись для цього трамваями, так і знаходити прихисток у приватному світі. Цей досвід, мабуть, посилив відмінність між публічними і приватними просторами (а також відповідну поведінку й мораль для кожного з цих двох просторів) більше, ніж будь-коли раніше²⁶.

Опублікована 1884 року книжка моральних приписів, яка мала назву «Добре і погане, їхнє протиставлення» (Right and Wrong, Contrasted), порівнювала малюнки міста й приміської вулиці. Перший малюнок демонструє старий будинок, матір із кількома дітьми, що гасають поруч, чоловіка, що палицею гамселить іншого, і засмучену дівчину, яка волочить свого п’яного батька за рукав. Другий малюнок зображає величні будинки, декоративні галявини перед входом, високі дерева, карету з двома кіньми, а також елегантно вбрану подружню пару, яка неквапливо прогулюється пішохідною доріжкою. Супроводжує ці малюнки таке повідомлення:

Наведений тут житловий район [міста] – це зображення й правдивий зразок сотень районів. <…> Ця сцена розповідає свою історію: історію жорстокої пристрасті, бідності, ницих бажань і злочину. Яка ж значна відмінність [у передмісті]! Інтелект, вишуканий смак і добробут. <…> будь-яка мораль, здоровий глузд і культура здатні поліпшити людей, і щастя треба шукати саме в таких будинках.

Як зазначалось у попередньому розділі, хороші чоловіки вікторіанської доби поверталися після роботи до таких домівок у передмісті, а хороші дружини вікторіанської доби взагалі не працювали. Буржуазні й амбітні сім’ї винайшли домашні ритуали, що їх наступні покоління почали вважати споконвічними й священними, як-от сімейна вечеря й Різдво в родинному колі. Що американці з середнього класу могли проґавити впродовж ХХ століття, коли розвивали свою публічну і приватну діяльність, то це свою участь у парохіальних просторах. Чоловіки менше часу витрачали в барах і братствах, жінки рідше бували в соціальних клубах, а сім’ї – у сусідів (див. про це в четвертому розділі). Сім’ї представників середнього класу дедалі частіше організовували приватні похорони й святкували четверте липня з родичами й друзями, а не влаштовували відкриті заходи для мешканців свого житлового району. За цієї ж доби в містах бідні мешканці й «сині комірці», поза сумнівом, і надалі жили в тісних квартирах, змушені терпіти шум, тисняву й небезпеку вулиць. Вони намагались імітувати стиль приватного життя представників середнього класу, однак змогли досягти успіху в цьому лише через кілька десятиліть²⁷.

Повернення додому

1962 року саксофоніст Кеннонболл Еддерлі скаржився на занепад джазових клубів у Америці – наслідок того, стверджував він, що так багато провідних музикантів почали працювати на телебаченні й отримувати там вищу зарплатню, а залишилися тільки «пересічні люди, які виконують дорожні роботи». То був лише один спосіб, за допомогою якого телебачення ослаблювало популярність інших традиційних публічних місць та заходів переважно через те, що схиляло любителів розваг залишатись удома. А втім, повернення додому почалося задовго до 1962 року. Хоча на початку ХХ століття американці насолоджувалися виходами за межі домівки, проте в 1920-х чимало їх почало залишатись удома. Люди, що стежили за модою, відкрили такі нові розваги, як ігри в карти з гостями та слухання цілком нової забавки – радіо. (Американцям у ХХІ столітті варто пам’ятати, що радіоприймачі раніше були громіздкими предметами інтер’єру, важкими для перенесення.) Редактор газети в місті Олбені, штат Нью-Йорк, 1928 року розповідав таке:

Якось минулого тижня ми… насолоджувалися спокійним вечором із друзями. Упродовж трьох годин ми майже не розмовляли, всі уважно слухали, силкуючись ухопити кожне слово й ноту, які лунали з гучномовця радіоприймача. Нам казали, що в кіноіндустрії шириться паніка, бо люди залишаються вдома й слухають навушники та гучномовці замість того, щоб іти до кінотеатру. Може, я і встромляю голову в петлю, але гадаю, що цей новий засіб розваг чудовий і він існуватиме впродовж тривалого часу.

1920 року фактично в жодній американській домівці не було радіо­приймача, а через 15 років він був приблизно у двох третин домівок. Зокрема, американці в сільській місцевості купували радіоприймачі навіть під час Великої депресії. Вони слухали радіопередачі, створені спеціально для них, як-от «Grand Ole Opry», а також призначені для міських мешканців, як-от «Amos ‘n’ Andy». Одна мати зі штату Вісконсін розповідала інтерв’юерам, що її донька «виконувала свою роботу, а тоді заходила, падала від утоми на підлогу й слухала передачу “Amanda of Honeymoon Hills”». Інша жінка з фермерського господарства 1925 року вихваляла радіо за те, що завдяки йому діти щасливі й перебувають удома. Радіо передавало звуки публічних просторів (приміром, гру джазових оркестрів у нью-йоркських нічних клубах) у спокійні, ізольовані домівки американців всією глибинкою країни²⁸.

Велика депресія примусила ще більше американців проводити багато часу вдома, оскільки позбавила багатьох людей грошей, а також, мабуть, прагнення полишати власну домівку. Початок тривалого спаду у відвідуванні кінотеатрів припав на 1930-ті й відбувався попри наплив типових для тієї доби стрічок про «щасливу пору». Відвідування бейс­больних матчів теж зменшувалося, а нічні клуби зачиняли. Американці витрачали значну частку решти своїх доходів на автомобілі для робочих поїздок, відряджень, для поїздок на роботу й назад та для періодичних подорожей, однак значною мірою повернулися додому. Роберт і Гелен Лінд, які досліджували «Міддлтаун» у середині 1920-х, через кілька років повернулися до цього містечка, щоб подивитися, як місцеві мешканці пристосувалися до життя за умов Великої депресії. Подружжя Ліндів виявило, що деякі нові види публічної діяльності підштовхували людей виходити з дому. Наприклад, завдяки громадським роботам «Нового курсу» з’явилися місця для відпочинку, як-от плавальний басейн. Однак люди в Міддлтауні значною мірою усамітнилися вдома: вони навіть читали більше бібліотечних книжок, ніж раніше. Кілька урядових ініціатив, спрямованих на пожвавлення економіки, також надали життю вдома більшої привабливості. Фінансова політика (а після Другої світової війни закон G.I. Bill) знизила вартість придбання житла, а володіння власним будинком своєю чергою заохочувало багатьох людей не переїздити й залишатися вдома. До цього ж підштовхували також електрифікація в сільській місцевості, телефонний зв’язок і фахівці з поширення сільськогосподарських знань, які спонукали людей купувати товари для дому (див. про це в третьому розділі, підрозділ «Купівельний бум у ХХ столітті»). А згодом вихід із дому ще зменшився через початок війни наприкінці 1941 року²⁹.

У День перемоги в Європі[59] й День перемоги над Японією[60] американці святкували завершення війни публічними гульбищами, закарбованими в таких знаменитих світлинах, як та, що демонструє матроса, який цілує перехожу жінку на площі Таймз-сквер у Нью-Йорку. А втім, вечірки на вулицях 1945 року свідчили не про відродження публічного життя, а про прямо протилежне. Коли економічні умови поліпшилися, то навіть представники робітничого класу Америки мали змогу придбати просторіше й затишніше житло. 1910 року у звичайному американському будинку чи квартирі було більше людей, ніж кімнат, а 1970 року звичайна домівка мала приблизно дві кімнати на одну людину. 1920 року десь третина американських домівок мала електропостачання, а п’ята частина – туалет. 1970 року фактично всі домівки мали те й те. Кондиціонер – ще одна звичайна річ, що, як і віконна сітка від комах, мала значні соціальні наслідки, – став повсюдним до кінця ХХ століття. Штучне охолодження повітря не лише відкрило «сонячний пояс»[61] для великої міграції, а й дало змогу більшій кількості американців залишатися вдома. У 1950-х роках одна жінка у журналі House Beautiful висловила таку думку: «телевізор і кондиціонер знов об’єднують сім’ї». Пересічні американці тепер могли насолоджуватися буржуазною домівкою і притаманним їй стилем домашнього життя³⁰.

Повоєнний бейбібум іще більше прив’язав людей до своїх домівок. Американці, що одружувались у 20, а не в 25, і народили трьох, а не двох дітей, мали менше часу, грошей і цікавості до публічної діяльності. Сімейні обов’язки схиляли багатьох батьків, а надто матерів, опікуватися шкільними проблемами своїх дітей чи брати участь у церковній діяльності, однак перешкоджали іншим публічним діяльностям. Коли бейбібум урешті-решт зійшов нанівець, то бум на домашнє життя – ні. Поза сумнівом, молодь у 1960–1970-х (цебто самі бейбібумери) відкладала шлюб й народження дітей на певний термін, а тому могла забезпечити «демографічний сегмент», як це називають маркетологи, для публічних діяльностей. Молодь подорожувала, відвідувала концерти й харчувалася не вдома. Однак інші тенденції переважили роль демографічного сегмента й перешкоджали публічному життю³¹.

Однією з таких тенденцій була масова субурбанізація – повоєнне переселення мільйонів людей у передмістя, зокрема віддалені. Американці виселялися з центру міст упродовж низки поколінь, однак після Другої світової війни їхня кількість істотно зросла. Компанія Levitt & Sons та інші забудовники послуговувалися притаманними заводам методами виробництва, щоб будувати «миттєві» містечка там, де раніше була фермерська земля. Хоча ці проєкти часом і забезпечували такими істотними для житлових районів закладами, як школи, проте зазвичай вони передбачали, що мешканці цих районів долатимуть кілометри автівкою, щоб дістатися до більшості послуг і розваг. Урешті, приміські торгові центри задовольнили частину потреб мешканців у шопінгу, відпочинку та спілкуванні з іншими людьми в публічних місцях, однак ці торгові центри були кволою імітацією міських універмагів, публічних місць і вулиць. Культурні критики звинувачували передмістя в тому, що воно породжує чимало проблем. Вони заявляли, що передмістя послаблює сімейне життя або ж, мабуть, надмірно активізує його, ізолює індивідів або ж, мабуть, нав’язує їм соціабельність. Ці побоювання виявилися занадто перебільшеними, проте забудова з низькою щільністю справді мала певні наслідки. Така забудова приваблювала людей, що віддавали перевагу життю, центром якого була домівка, і заохочувала інших цікавитися таким життям: приміром, поліпшувати свої будинки й сади. Триваліші поїздки на роботу й назад (особливо тоді, коли більше дружин почали працювати) забирали час у публічних – і парохіальних – діяльностей. 1985 року історик Кеннет Джексон так підсумував перехід від забудови міського простору до забудови передмість: «Житлові райони перетворилися на безліч дрібних приватних острівців, де задній двір функціонує як благотворне, орієнтоване на сім’ю та усамітнене місце»³².

Американці переселялися до передмість переважно для того, щоб отримати окремі домівки, розрахованих на одну сім’ю, за прийнятну ціну. Вони дедалі частіше мали достатньо грошей для цього, а федеральний уряд підготував ґрунт для переїзду, проклавши нові автомагістралі й запровадивши політику розбудови приміських районів. Також американці переселялися до передмість почасти тому, щоб утекти від змін у расовому складі населення, від міжрасової напруги й злочинності. Мільйони бідних афроамериканців у пошуках роботи перебиралися до великих міст на півночі країни. Наприклад, частка чорних у Нью-Йорку й Чикаґо зросла з менш ніж 10 відсотків перед Другою світовою війною до 40 відсотків у 1980 році. Білі тікали від чорних сусідів навіть швидше, ніж місцеві мешканці від ірландців у ХІХ столітті. Наслідком цього стало зосередження бідноти в центральній частині міст, і разом зі скороченням робочих місць у міській промисловості це призвело до стрімкого поширення вуличної злочинності й періодичних расових заворушень у 1960-х, а також до яскравого показу на телебаченні й тієї злочинності, і тих заворушень. Після цього ще більше білих почали покидати великі міста, а інші білі великих міст просто уникали. Заворушення й від’їзди підживлювали одне одного. Безлюдні вулиці й порожні крамниці спонукали виїжджати й інших, ще інтенсивніше підточуючи публічні простори у великих містах. Навіть бари, що тривалий час дратували реформаторів із середнього класу, почали зникати, бо американці дедалі частіше воліли вживати алкогольні напої вдома. Наприклад, у Чикаґо в другій половині ХХ століття припинили роботу 60 відсотків барів. Апарати для содової води в місцевих аптеках також зникали. Такі публічні місця, як бейсбольні стадіони в середмісті, утрачали клієнтів³³.

Орієнтовно 1990 року в деяких американських містах це замкнене коло розірвалось, і навіть усе обернулося навспак. Злочинність пішла на спад, надходило більше інвестиційних доларів, стрімко зростали будівництво та ремонт житла, тому заможні люди – особливо молоді, неодружені й бездітні – приходили порозважатись у центральну частину міст і навіть оселялися там. Ньюйоркці неабияк здивувалися, побачивши, як швидко з’являються нові будинки в колись «розбомбленому» Південному Бронксі, а мешканці півдня Каліфорнії чудувалися, коли виявили, що центральна частина Лос-Анджелеса, яка впродовж років виглядала як похмурий, неосвітлений пейзаж покинутих офісних будівель, перетворилася на розкішний житловий район. Один історик міст охарактеризував відродження центральної частини Денвера як «повернення до його витоків галасливого, часом клекотливого, багатолюдного селища міського типу». Деяким ученим-урбаністам це значне поліпшення видалося настільки дивовижним, що вони пояснили його як «туристифікацію» міст. А втім, цей ренесанс поширився лише на деякі міські агломерації: на ті, що були міцніше пов’язані з глобальною інформаційною економікою й найбільше приваблювали своєю культурою, як-от Нью-Йорк, Сан-Франциско й Бостон, а не на такі міста, як Сент-Луїс, Детройт і Баффало. Навіть у тих міських агломераціях, яким пощастило, ревіталізація деяких житлових районів у центральній частині міста тільки підкреслювала все ще значну тенденцію забудови передмість, а також стиль життя, прив’язаного до домівки, до якого ця забудова спонукала³⁴.

Найбільша шкода публічному життю (і причина журби Кеннонболла Еддерлі) збіглася з початком масової субурбанізації: тієї шкоди завдало телебачення. Хоча радіо вже втримувало частину людей удома певний час, проте телебачення виявилося справді революційним. 1950 року лише одне американське домогосподарство з десяти мало телевізор, тому обмаль американців дивилися телебачення. Однак тогочасні газети вже повідомляли про значне виснаження публічних діяльностей, принаймні у великих містах. У квітні 1950 року команда «Сан-Франциско Сілз» із нижчої бейсбольної ліги скаржилася, що вболівальники залишаються вдома, щоб подивитися їхні ігри по телевізору. У липні 1950 року соціолог з Університету Південної Каліфорнії повідомив про дослідження, яке продемонструвало, що телебачення тримає сім’ї вдома. Він провів опитування й порівняв 94 домогосподарства, що мали телевізор, з 94 сусідськими домогосподарствами без телевізора. Більшість респондентів, які мали телевізор, відповіли, що вони почали рідше виходити з дому (такою ж була відповідь лише у жменьки тих, що не мали телевізора). «Вмикаємо його о третій дня й дивимося до десятої вечора. Ми ніколи ніде не буваємо», – нарікав один власник. А втім, власники телевізорів натомість повідомили, що приймають більше гостей, ніж раніше. «Іноді мене втомлює будинок, яким послуговуються як мінікінотеатром, – промовив опитуваний. – Я мало не вимикав телевізор, коли певні люди навідувалися до нас у гості». Тож не дивно, що три чверті респондентів, які володіли телевізорами, сказали, що вони рідше відвідують кінотеатри. Професор Едвард Макдона зауважив, що помітив позитивний побічний результат: «сім’я перебуває вдома разом, а не в кінотеатрі серед незнайомців». Пізніше в це ж десятиліття транспортні чиновники в місті Нью-Йорк і в місті Лайма, штат Огайо, повідомили про значне зменшення пасажиропотоку ввечері, коли, як вони припускали, люди залишаються вдома, щоб подивитися телевізор. 1958 року дослідження, яке виконали в Університеті Каліфорнії, що в місті Лос-Анджелес, виснувало таке: кіноіндустрія перебуває в значному й перманентному занепаді. Кіностудії, доходить висновку автор дослідження, можуть очікувати на якесь короткочасне поліпшення, зумовлене головно прийдешнім стрімким зростанням кількості підлітків, народжених у період бейбібуму, проте «натовп публіки в кінотеатрах зник» значною мірою внаслідок телебачення. Чому б йому не зникнути? Дивитися телевізор було легше й дешевше³⁵.

1960 року майже дев’ять із десяти домогосподарств мали телевізор, і майже кожен дивився його щодня. 1990 року пересічне домогосподарство володіло більш ніж двома телевізорами й американці витрачали на перегляд телебачення більше часу, ніж на будь-що інше, окрім роботи та сну. Залежно від способу підрахунку американці близько 2000 року в середньому присвячували перегляду телебачення від двох із половиною до чотирьох із половиною годин щодня. Упродовж багатьох років під час опитування Організації Ґеллапа людей періодично просили перелічити їхні улюблені способи бавити час увечері. 1938 року серед названих варіантів телебачення не було. 1960 року 28 відсотків опитаних назвали телебачення своїм улюбленим заняттям, і це було більше за будь-яку іншу діяльність увечері. 1974 року вже 46 відсотків обирали телебачення. Чимало американців – від третини до половини – зізнавались інтерв’юерам, що вони дуже багато дивляться телевізор³⁶.

Перегляд телебачення, ймовірно, сприяв тому, що в американців погіршилася грамотність, збільшилася вага, крім того, було викривлено їхній світогляд, вони менше часу почали витрачати на волонтерство. У їхніх дітях телебачення розпалило агресію, а його перегляд, можливо, перетворився на адиктивну поведінку. Хоча варто зазначити, що ці вис­новки дослідження дискусійні. Хай там як, але такий тривалий перегляд телебачення, поза сумнівом, змусив американців зменшити свою участь у публічному житті. Вони витрачали менше часу на такі домашні справи, як сон і читання книжок, а також на діяльність за межа­ми домівки, як-от відвідування кінотеатрів, участь у спортивних іграх, зборах тощо. Як і прогнозувало дослідження Університету Каліфорнії в Лос-Анджелесі, проведене 1958 року, відвідування кінотеатрів знизилося приблизно на 80 відсотків і вже ніколи відтоді не поліпшувалося. Відвідування кінних перегонів на початку 1970-х зросло, а тоді стрімко впало. Відвідування матчів MLB трималося на тому ж рівні внаслідок того, що кількість команд приблизно подвоїлася, а ось відвідування матчів нижчої бейсбольної ліги взагалі занепало. Телебачення сприяло тому, що американці сиділи вдома³⁷.

Від 1980 року увагою американців заволоділа ще одна технологія, якою можна було послуговуватись удома: комп’ютери. 2003 року в трьох із п’яти американських домівок був комп’ютер і більшість домівок мала доступ до інтернету. Як і очікувалося, комп’ютер та інтернет значно частіше зустрічалися в домівках високоосвічених людей. 2009 року приблизно третина американців відповіла інтерв’юерам під час опитування, що інтернет-з’єднання належить до їхніх речей першої необхідності. А втім, на відміну від телебачення, використання комп’ютера не революціонізувало того, як американці витрачали свій час. Вони зменшили перегляд телебачення й, можливо, тривалість сну, щоб писати електрон­ні листи й серфінгувати в інтернеті, проте вже не скорочували істотно часу, присвяченого різним видам публічної діяльності. Крім цього, хоча електронні комунікації пов’язували американців із зовнішнім світом – з новинами, відео й чатами (а також із багатьма інтернет-магазинами, ба навіть порнографією) фактично з усього світу, – однак американці здебільшого використовували технологію інтернету для того, щоб спілкуватися з сім’єю і друзями, а не входити у світ незнайомців. Інтернет для них був такою ж мірою парохіальним простором, як і публічним³⁸.

Технології масової комунікації у ХХ столітті (радіо, телебачення, інтернет) порушують дивовижний парадокс і низку запитань. Мас-медіа приносять великий зовнішній світ у домівку. Мільйони американців «віртуально» відвідали посадку літака Чарльза Ліндберґа у Франції, переможний гоумран Боббі Томсона на нью-йоркському стадіоні Polo Grounds, який засвідчив здобуття чемпіонства, убивство Лі Гарві Освальда, вчинене Джеком Рубі в Далласі, висадку людей на Місяць і руйнування веж-близнюків Всесвітнього торгового центру у Мангеттені. Учені десятиліттями розмірковували над наслідками віртуальної участі на відстані. Чи буде простір усунуто, і чи втратить сенс місце розташування тепер, коли люди можуть «перебувати» будь-де й будь-якої миті чи повсякчас? Відповіддю, мабуть, буде «ні», бо відстань досі важить. Чи нові медіа залучатимуть людей до зовнішнього світу й чи спонукатимуть їх до активнішої участі в публічній царині? На початку ХХІ століття відповідь на це запитання була комплексною. Усередині певної країни люди носять однаковий одяг, слухають однакові пісні, впізнають тих самих знаменитостей і регочуть над однаковими жартами значною мірою завдяки радіо, телебаченню й інтернету. Проте американці – попри незначні винятки, як-от телефонний дзвінок на радіостанцію задля участі в розмові або публікація коментаря на сайті, – радше спостерігали за цим віртуальним «світом незнайомців», ніж брали в ньому участь чи демонстрували себе в ньому. Тривога щодо зустрічі з незнайомцями у віртуальному просторі фактично поширилася так само швидко, як і саме інтернет-з’єднання. Наприклад, один член Асамблеї штату Каліфорнія[62] попереджав батьків 2008 року: «На наших дітей в інтернеті чатує чимало прихованих небезпек. <…> Давнє застереження “не розмовляй із незнайомцями” стосується також інтернету»³⁹.

Простіше кажучи, за кількісними показниками американці на початку ХХІ століття перебували в публічних місцях більше, ніж будь-коли раніше, чому сприяло зростання території міст, робочих місць у промисловості й офісах, студентів у коледжах та університетах, а також кількості жінок, що їздили на роботу до міста. А втім, значна частина тієї фізичної появи в публічних просторах мала такі ж ознаки, як і поява у просторі віртуальному. 2005 року приблизно дев’ять із десяти американських робітників добиралися на роботу автівкою, і з них приблизно восьмеро їхали на самоті у своєму авто. (Це один з аспектів, яким місто Нью-Йорк помітно відрізняється від інших міст: більшість ньюйоркців послуговуються громадським транспортом.) Вони зазвичай перебували в парохіальних місцях роботи, де зустрічали обмаль незнайомців. Навіть коли вони шопінгували в торговому центрі, то роздрібні торгівці намагалися створити для них таке середовище, яке бодай виглядало парохіальним. Наприклад, 1992 року один торговий центр повідомив, що навчає своїх охоронців викликати в людей оте «відчуття тепла й безпеки». До того ж американці дедалі частіше купували будинки в невеликих закритих житлових комплексах, щоб триматися подалі від публічного світу. Попри те що епізодична поява американців у публічному просторі зростала, вони у свій вільний час поверталися до парохіального простору, а надто до приватного. На зміну виходу з приватної домівки в публічні простори (виставки, універмаги, зоопарки, кінотеатри, бейсбольні стадіони), що панував у останні десятиліття ХІХ століття, в останні десятиліття ХХ століття прийшло повернення до комфортної, теплої, безпечної домівки, наповненої електронними розвагами й товарами, доставленими поштою. 1987 року тренд-аналітикиня Фейт Попкорн заявила, що настала пора «коконінгу» (cocooning), цебто перебування вдома, а не виходу з дому задля дозвілля. Одна журналістка визначила коконінг як «прагнення затишного, досконалого середовища, позбавленого впливу божевільного світу». Через 15 років аналітики проголосили цілковиту зміну, що є типовою для них заявою: «кінець гніздування». А втім, на зламі ХХ і ХХІ століть, як і в кілька попередніх десятиліть, усе ж панувало перебування вдома⁴⁰.

Не частина натовпу

Упродовж століть американці з’являлись у публічних місцях, навчаючись взаємодіяти там із натовпом незнайомців. Починаючи з рідкісних днів, коли ізольовані фермери дізнавалися про зовнішній світ із розповідей мандрівників у місцевій таверні (а дружини фермерів чекали вдома, щоб почути переказ), і завершуючи багатьма вечорами, коли подружні пари й пари закоханих переглядали кінофільм у місцевому кінотеатрі з кількома залами й сиділи серед сотень незнайомців, досвід американців у публічній царині надзвичайно примножився. Культурні й психологічні наслідки цієї трансформації повсякденного життя не вповні зрозумілі. Упродовж періоду найбільшого зростання досвіду перебування в публічних просторах коментатори припускали, що такий досвід породжує будь-що – від постійної тривоги й до відчуття братерства всіх людей. (У науковій літературі на цю тему стверджується, що всі наслідки цього були значно менш драматичними.) Едґар Аллан По в оповіданні 1840 року «Людина натовпу» розповідає про події, що відбуваються в Лондоні, однак могли статись і в Нью-Йорку, що й дивує. Оповідач сидить у кав’ярні біля вікна, спостерігає за юрбами людей, що проходять повз, і на підставі їхнього одягу, постави й виразу обличчя визначає одну категорію людей за іншою: молодші клерки й старші клерки, джентрі, азартні гравці й так далі. Його увагу особливо привертає обличчя одного чоловіка. Оповідач миттю виходить із кав’ярні й годинами йде за цим чоловіком, виявивши, що той починає хвилюватись і страждати, коли залишається на самоті: йому потрібно змішатися з юрбою, щоб віднайти спокій. Цей чоловік – новий тип людини, «людина натовпу». А втім, занурення американців у натовп не посилювалося нескінченно. Упродовж ХХ століття для дедалі більшої кількості американців привабливість приватних просторів (комфорту й зручностей домівки, можливості замовляти потрібні речі із зовнішнього світу в інтернеті та з доставкою додому, можливості відсторонитися від того, що непотрібне) і привабливість парохіальних просторів (закритих житлових комплексів, закритих спортивно-оздоровчих клубів, церков на вибір) переважила, врешті-решт, нове захоплення публічними просторами й нові принади цих просторів. Якщо в ХІХ столітті тісні житлові квартали виштовхували парижан, токійців і ньюйоркців із дому на вулиці, то у ХХ столітті просторі житлові квартали спонукали багатьох американців повернутися назад до своїх домівок. Американці дедалі частіше перебували вдома, подалі від публічних просторів⁴¹.

Звісно, історію не можна відмотати назад. У ХХІ столітті навіть американці в селах чи передмістях регулярно стикаються з публічним світом незнайомців не лише у віртуальних просторах завдяки електрон­ним медіа, а й у таких реальних просторах, як великі аутлети, національні парки й стадіони. Та все ж більшій кількості американців стало легше досягати тієї переваги, яку американці віддавали приватному й парохіальному, цебто невеликій добровільній спільноті.

Наприкінці ХХ століття американці, схоже, також відвернулися від політичної арени. Питанням, чи справді це сталося й чому, неабияк переймалося чимало політологів, яких непокоїло «зникнення виборця» та «дивне зникнення громадянської Америки». Комісії з представників двох партій вивчали явну політичну апатію американців. Політтехнологи відхиляли звинувачення на свою адресу. «Консультантів, – як зазначив доповідач на конференції фахівців 1990 року, – особливо роздратувала теорія про те, що це їхня негативна реклама віднадила виборців». «У нас спад в участі почався від часу виборів Джона Кеннеді, – промовив консультант республіканців Том Едмондз. – Людям просто байдуже». Помітне уникання політики в американців від 1960 року й далі разюче відрізнялося від піднесення політичного ентузіазму, притаманного XVIII і ХІХ століттям⁴².

Політика, що ґрунтувалася на шанобливому ставленні виборців до джентльменів

Хоча американці дедалі частіше облаштовували своє життя за ме­жами локальних меж (див. про це в четвертому розділі), однак локалізм залишається дивовижною ознакою американської політики. Фактично кожен адміністративний округ, кількість мешканців якого становить понад кілька тисяч, має своїх виборних чиновників, поліцію, шкільну систему, податки, а також закони, що регулюють будівництво, землекористування, транспорт і чимало іншого. Майже всі американські фракції вихваляють демократію на місцевому рівні (grassroots democracy) й локальний контроль. Ми навіть могли б назвати це парохіальною політикою. Витоки цього локалізму сягають колоніальної доби в Америці. Чимало перших колоністів емігрували з Англії почасти тому, що їх обурили спроби нової британської династії посилити свій контроль над сільським життям. Значна частина енергії Американської революції походила від опору, що його американці чинили представникам короля, які керували колоніальними урядами. І чимало труднощів, із якими стикнувся Джордж Вашинґтон, керуючи Війною за незалежність, були зумовлені намаганням примусити оцих орієнтованих на свою місцевість американців об’єднатися проти британців. До Американської революції колоністи розуміли, що Британія, розташована на відстані тисяч миль і кількох місяців подорожі, визначає, врешті-решт, правовий статус американців, їхні економічні умови й ризик початку війни. Однак із плином часу американці почали здебільшого ігнорувати владу в Лондоні та в колоніальних столицях. Чиновники в містечках і селах, як я зазначав у попередньому розділі, й надто на півночі, регулювали більшу частину ринку, як-от ціни на певні продукти харчування й зарплатню; допомагали нужденним (якщо тільки вони належали до гідних місцевих мешканців) і намагалися регулювати приватне життя мешканців. «Більшість американців пишалися тим, що вони жили в таких [ізольованих] спільнотах і що норми їхньої спільноти часто були парохіальними й особливими, – писав один історик. – Часто їхнє головне спільне прагнення полягало в тому, щоб їх залишили у спокої в їхніх ізольованих селах і дали можливість формувати своє життя так, як вони гуртом вважають за доцільне»⁴³.

У XVII – на початку XVIII століття колективна думка про те, що є доцільним, зазвичай належала вельми невеликій групі в кожній місцевості. Певна річ, лише білі чоловіки, що володіли власністю (і зазвичай були протестантами), могли голосувати, але лише жменька з них спромагалася на це. Кількість учасників голосування була значно менше половини тих, хто мав право голосувати. Коли збори мешканців містечка вирішували справи, то учасники зазвичай шанобливо зважали на думку місцевої еліти. Американська культура колоніальної доби була набагато егалітарнішою за європейську, однак вона все ж покладала обов’язок керування на горстку ймовірно доброчесних, безпристрасних, дисциплінованих «управителів» спільноти. Під час кризи виборці могли з галасом висипати з приміщення, щоб проголосувати, або якось по-іншому демонстрували свою лють, приміром, проганяли геть збирача податків чи зачиняли чиновника в коптильні. А втім, американці колоніальної доби зазвичай шанобливо зважали на думку «джентльменів». Своєю чергою, джентльмени обіцяли їм належний порядок, некорисливі громадянські цінності й періодичні розваги. Наприклад, молодий Джордж Вашинґтон 1755 року програв свої перші вибори в Палату бюргерів Вірджинії. На наступних виборах він доклав зусиль і заручився підтримкою своєї кандидатури в частини місцевих джентрі, завчасно об’єднався з ними й публічно повідомив, що вони голосуватимуть за нього. Також Вашинґтон «витратив 239 фунтів і 6 шилінгів із власної кишені» на спиртні напої, загальною кількістю «160 галонів спиртного, призначених для 391 виборця округу»⁴⁴.

Однак події упродовж кількох десятиліть перед Американською революцією похитнули систему, що ґрунтувалася на шанобливому ставленні виборців до джентльменів. Представники колоніальної еліти, конфліктуючи з британською короною та один з одним, дедалі частіше залучали виборців (і віджилантів) до своєї боротьби, хоча виборцям це було неприємно. Джентльмени звинувачували один одного в розпалюванні «пристрастей» у масах. 1764 року в Філадельфії це розпалювання полягало в поширенні памфлетів німецькою мовою та в тому, що німецьких іммігрантів привели на виборчі дільниці, а це стривожило багатьох лідерів, що мали англійське коріння, зокрема Бенджаміна Франкліна. Вирвавшись на волю, популістські пристрасті вже не піддавались ані стримуванню, ані керуванню ними: вони об’єднались із загальним піднесенням соціального егалітаризму, про яке йшлося в попередньому розділі. Ідеології шанобливого ставлення до джентльменів поступилися місцем ідеології, яка стверджувала, що всі білі чоловіки, а не лише «природні» лідери мають право голосу на політичній арені. Саме цю ідеологію обстоював Томас Пейн у памфлеті «Здоровий глузд», що його Джон Адамз критикував за «абсурдні демократичні ідеї»⁴⁵.

Демократичні ідеї спонукали до Американської революції, яка, подібно до багатьох інших революцій, ще активніше посилювала демократичні вимоги. Нестримний егалітаризм, на який звертали увагу гості з Європи, лише зростав під час Американської революції та джексонівської ери, якій була притаманна «пристрасть до рівності», що про неї розповів Токвіль. Групи на місцевому рівні заявляли про свою незалежність від центральної влади й доходили до насильства, як це було під час повстання Шейса. Право голосу, яке вже було повсюдним за англійськими нормами, ще більше поширилося, коли легіслатури штатів ліквідували перевірку релігійної належності та скасували вимоги до багатства (або ж дозволили інфляцію, яка позбавила сенсу ті вимоги). Місцева влада частіше проводила вибори для більшої кількості посад. Завдяки революції в транспорті політичні новини поширювалися на більшу відстань і дешевшали. Це також полегшило як проведення передвиборних кампаній, так і голосування на виборах. Принцип, згідно з яким люди повинні шанобливо зважати на думку управителів, які мають високий престиж, пішов на дно внаслідок хвилі популістської демократії та конкуренції між фракціями. Нові типи чоловіків, що не належали до джентрі, висували свої кандидатури на виборах. Політики мусили відмовитися від класичної риторики задля «середньої» риторики (не надто піднесеної, але й не надто вульгарної), щоб сподобатися дедалі впливовішим представникам середнього класу⁴⁶.

Американські чоловіки після здобуття країною незалежності обговорювали суспільні справи та брали участь у передвиборній політичній боротьбі. З’явились організовані партії, що підтримували кандидатів, скаржилися урядові й сперечалися щодо політичних питань. Багатії досі здійснювали контроль і ухвалювали чимало рішень за зачиненими дверима, однак тепер вони мусили презентувати, захищати свої рішення та йти на компроміс, виступаючи в залах для зборів, ущерть заповнених вимогливими громадянами. Американці також вчилися подавати петиції й тиснути на Конгрес, особливо під час суперечок щодо недільної доставки пошти (про це згадувалось у четвертому розділі). Аболіціоністи запозичили ці методи лобіювання. На виборах загострилася боротьба між кандидатами, виникало більше сварок, вибори стали жорстокішими порівняно з виборами колоніальної доби. Редактор головної газети партії вігів, наприклад, висував таке звинувачення: «Мати генерала [Ендрю] Джексона була ЗВИЧАЙНОЮ ПОВІЄЮ, яку привезли до цієї країни британські солдати! Згодом вона вийшла заміж за МУЛАТА», для якого й народила майбутнього президента. Справді, для американської еліти Джексон уособлював вторгнення в політику простолюддя і притаманних йому пристрастей. Філадельфійський адвокат Сідні Джордж Фішер 4 березня 1837 року так оцінив прихід Мартіна ван Б’юрена на посаду президента у своєму щоденнику: ця зміна поклала край «адміністрації [Джексона], для якої були притаманні необізнаність, глупота, пристрасність і корупція… [а також] упродовж кар’єри достатнє спростування абсурдної ідеї… що люди здатні до самоврядування». Дні виборів у добу перед Громадянською війною підтвердили цю зневажливу думку, адже голосування часто відбувалося серед бурхливих карнавалів, які перевершували навіть пиятику з бочками спиртного, організовану Джорджем Вашинґтоном 1755 року. Одне свідчення 1830 року повідомляло, що «вибори в Кентакі тривають три дні, і впродовж цього періоду віскі та яблучний пунш течуть нашими містами й селами, наче Євфрат стародавнім Вавилоном». 1842 року німецький іммігрант і фермер Якоб Шрамм у листі додому так описав вибори в штаті Індіана: «Я не ходжу на вибори. Усе це викликає в мене відразу, бо я бачу лише мерзенні, корисливі способи спраглих до грошей і ницих людей, які змагаються за офіційні посади». А втім, цифри свідчать, що він належав до меншості: у 1840-х роках приблизно 80 відсотків осіб у штаті Індіана, які мали право голосу, брали участь у президентських виборах⁴⁷.

Статистичні дані явки на виборах у перші роки Американської республіки фрагментарні, але вони загалом свідчать, що зазвичай участь у виборах брало значно менше половини осіб, які мали право голосувати. А згодом, приблизно від 1820 року, можливо, внаслідок Паніки 1819 року[63], показники явки виборців стрімко зросли і врешті-решт приблизно в 1890 році сягнули максимуму. Це зростання трапилося почасти внаслідок змін у законодавстві, особливо завдяки тому, що в штатах знизили вимоги до власності для отримання права голосу, а також збільшили кількість виборчих дільниць. А ще іноді ці показники зростали внаслідок політичних змін, передусім – появи суперництва між двома політичними партіями. Також, можливо, американські чоловіки почали більше цікавитися перебігом передвиборних кампаній⁴⁸.

Тогочасні очевидці, як-от згаданий Фішер, характеризували пересічних американців у добу перед Громадянською війною як людей, сповнених політичного ентузіазму, сп’янілих від перспективи здобути владу. Наскільки активно люди тоді брали участь у політичному житті – невідомо. Єдине, що було безсумнівним, – це те, що більшість американців перебувала поза політикою: не могли голосувати на виборах жінки, раби й навіть вільні чорні, а в окремих регіонах чоловіки, що не володіли власністю, католики та євреї все ще або не мали права голосу, або не могли обіймати посади. А втім, чимало білих чоловіків (а часом і їхні дружини) завзято бралися за підтримку певної політичної партії, долучаючись до галасливих мітингів, ходи зі смолоскипами й пиятики в пивних. Історики Ґленн Альтшулер і Стюарт Блумін доводили, що цей демократичний ентузіазм був епізодичним і слабким, обмеженим головно днем виборів. В інші дні, зокрема ті, коли обирали кандидатів від партії на виборах, політика в добу перед Громадянською війною залишалася таємною грою судових адвокатів і мисливців за контрактами з урядом. Більшість респектабельних людей, як-от Якоб Шрамм, трималися здебільшого подалі від політики. Проте інші вчені стверджують, що справжнє зацікавлення політикою таки було повсюдним. Вони вказують на те, що газети тієї доби активно підтримували якусь одну партію, а в містечках вибори відбувалися кілька разів на рік. Та хоч скільки американців до початку Громадянської війни захоплювалися політикою, ми можемо засумніватися, чи завжди це було справою відповідальної громадянської позиції, громадянської свідомості. У ХІХ столітті американських чоловіків на політичну арену залучили розваги, активна конкуренція між різними групами, гульбища, звичайний підкуп, а також особливі економічні й етнічні інтереси⁴⁹.

Апогей народної політики

Ніщо так не мобілізувало американців до участі в політичному житті, як загострення боротьби щодо поширення рабства. Це розділяло сім’ї і друзів, чого в політиці не було від часів Американської революції. Активність прибічників призводила до насильства в таких відомих випадках, як напад Джона Брауна на містечко Гарперз-Феррі та нині призабуті вуличні бійки між аболіціоністами й симпатиками південних штатів. Упродовж Громадянської війни бунти проти призову в армію, що відбувались у місті Нью-Йорк, забрали життя десятків чорних чоловіків і багатьох бунтівників переважно ірландського походження. Війна глибоко позначилася навіть на віддалених селах. Місцеві органи влади мусили набирати призовників, а тоді розв’язувати проблему нестачі молодих чоловіків і появи багатьох молодих вдів. Водночас діяльна адміністрація Лінкольна запровадила податок на прибутки, дарувала гомстеди, збудувала трансконтинентальну залізницю та бралася за інші ініціативи з розбудови держави, всі вони теж залучили американців до національної політики⁵⁰.

Після битви під Аппоматтоксом витрати органів влади в штатах, а надто на місцях перевершили витрати з федерального бюджету. Міста реагували на стрімке зростання населення, інвестуючи кошти в поліцейські відділки, брукування вулиць, очищення води та іншу інфраструктуру. Мешканці міст сперечалися щодо цих питань, голосували за них на виборах, а також конфліктували стосовно таких насущних тем, як алкогольна політика й обов’язкове навчання в школі. Федеральна політика після Громадянської війни теж важила дедалі більше, особливо коли регіональні економіки об’єднались у національну економіку (за винятком півдня країни). У політичному казані разом варилися такі питання, як металеві гроші проти паперових, високі тарифи проти низьких, робітники проти капіталістів. Явка на виборах стрімко зросла внаслідок цих дискусій, політичних машин, які приводили на виборчі дільниці нових іммігрантів, а також таких звичних спокус, як гульбища, спиртні напої, робота й гроші. У 1880–1890-х роках понад три чверті осіб, що мали право голосу на виборах і мешкали поза південними штатами, брали участь у виборах до Конгресу в роки, коли не проводилися президентські вибори. (Південні штати у політичному сенсі були іншою країною, де перешкоджали голосуванню не лише чорних, а й бідних білих.) Один учений так писав про це: «Усі, хто мали право голосу [і могли фізично прийти]… приходили на виборчі дільниці. І вони чинили так майже на кожних виборах». Одні історики вважають останні десятиліття ХІХ століття розквітом народної демократії (але не в південних штатах), інші ж скептично ставляться до цієї думки⁵¹.

Якою мірою висока явка на виборах та ажіотаж навколо виборів наприкінці ХІХ століття свідчать про те, що американці мали розвинену громадянську свідомість? Відповідь на це запитання могла б допомогти відповісти на інше вагоме запитання щодо цієї епохи: чому явка на виборах і ажіотаж стрімко впали після завершення ХІХ століття? Явка на виборах до Конгресу за межами південних штатів у 1920-х роках знизилася з понад 75 відсотків до приблизно 50 і трималась (із незначними коливаннями) на рівні дещо понад 50 відсотків аж до ХХІ століття. Деякі історики стверджують, що активна участь у виборах у 1880–1890-х роках зумовлена простою корисливістю. Політичні партії мали організацію, протекцію та гроші, щоб привести чоловіків на дільниці в день виборів завдяки вмовлянню, розвагам, пригощанню й платі за голосування (можливо, навіть неодноразовій платі). У часто цитованому звіті 1892 року професор Трініті-коледжу Дж. Дж. Маккук «дійшов приголомшливого висновку, що 16 відсотків виборців у штаті Коннектикут підкупили за ціною від двох до двадцяти доларів. Крім цього, він виявив, що три п’ятих… [цих виборців] були не інертними винаймачами житла або неосвіченими іммігрантами, а нащадками доброчесних йоменів-янкі». Скептики доводять, що навіть коли ентузіазм чоловіків у день виборів був справжнім, то він походив не від безкорисливої громадянської позиції, а від бажання урвати для себе, своїх родичів і своїх етнічних груп шматок роботи, контрактів і статусу, що їх пропонувала політика⁵².

Від кінця 1890-х народний ентузіазм щодо політики, зокрема й голосування на виборах, раптом занепав. Такому спаду активності сприяли, мабуть, чотири типи змін: складніші процедури виборів, менше принад, перебудова в політичних партіях і, здається, глибші соціальні тенденції. По-перше, нові правила відбили у бідняків і меншин бажання голосувати на виборах. У південних штатах на зміну насильницькому перешкоджанню виборцям значною мірою прийшла формальна дискримінація у вигляді податку за голосування на виборах і шахрайської перевірки грамотності. Упродовж одного покоління явка афроамериканців на виборах знизилася від понад половини дорослих чоловіків до майже нуля, а явка білих американців – на третину. За межами південних штатів реформатори, що виступали за належне державне управління (переважно освічені й заможні прогресисти, яких непокоїв згубний вплив неосвічених і бідних виборців), запровадили жорсткіші умови для голосування на виборах, як-от довший термін проживання, складніші виборчі бюлетені та процедура голосування лише англійською мовою. Завдяки іншим прогресивним змінам, зокрема виборам членів міської ради, які репрезентували все населення міста, та професіоналізації адміністрації міст, місцеві органи влади дистанціювалися від пересічних виборців. Чимало реформ ускладнили голосування на виборах і розуміння варіантів вибору для менш досвідчених людей. Більшість штатів заборонила такі символи у виборчих бюлетенях, як віслюк і слон[64], що могли допомогти неписьменним, і чимало міст вимагали, щоб усіх кандидатів перелічували без вказівки на їхню партійну належність⁵³.

По-друге, щодо винагород, то таємне голосування, яке стало повсюдним близько 1890 року, ослабило продаж голосів на виборах[65]. Політичні партії припинили прямо купувати голоси, і частина виборців припинила голосувати. Реформа державної служби звела нанівець непрямі винагороди за голосування на виборах завдяки тому, що забрала з рук партійних лідерів тисячі посад у державних органах. Своєю чергою, це зменшило хабарі, що їх як дяку платили політичним партіям ті, хто дістав від них посади, а це далі означало, що політичні партії мали менше коштів на процесії, бочки з пивом і збурення ажіотажу. (Експеримент у ХХІ столітті засвідчив, що навіть нині вечірка на вулиці для мешканців кварталу здатна залучити виборців.) Також реформатори поклали край шаленості передвиборної агітації, а також смертоносному насильству, яке часто її супроводжувало. Для багатьох американських чоловіків ці зміни перетворили вибори із захопливих, веселих і часом прибуткових прогулянок на добропорядне й нудне здійснення громадянської чесноти⁵⁴.

По-третє, перебудова політичних партій почалася з важкої депресії 1893 року, яка припала на час демократичної адміністрації. Республіканці до своїх основних виборців, соціально консервативних євангелістів, приєднали нових виборців, яких привабила ідея відновлення добробуту. Республіканці були здатні домінувати в багатьох північних штатах, прирікаючи південні штати на фактично однопартійне управління демократів. А тоді впродовж більшої частини початку ХХ століття конкуренція між цими двома партіями в більшості штатів згасла, тож вони вже не відчували такої потреби приводити виборців на дільниці, а також мали менше засобів для цього⁵⁵.

По-четверте, ширші соціальні зміни на початку ХХ століття також, мабуть, зменшили участь у виборах і передвиборну агітацію. Нові захопливі публічні розваги – бейсбол, вар’єте, кіно тощо – відволікли увагу молодих людей від старомодних політичних промов і процесій. Жорсткий етнічний поділ, що раніше спонукав багатьох американців голосувати на виборах, а надто суперечки щодо алкоголю й навчання в школі між народженими в інших країнах католиками й народженими у США протестантами, мірою того як іммігранти асимілювалися, поступово зникали. Деякі вчені доводять, що виникнення масштабних національних організацій (державних, мас-медійних, промислових і торгових) позбавило пересічних американців відчуття того, що вони можуть контролювати події у своїх локальних спільнотах. Багатьом американцям здавалося, що органи влади вирішують справи десь далеко. Національні тенденції послабили те, що Роберт Віб назвав «ізольованими спільнотами» (island communities). Явка на виборах знизилася, вважають учені, бо американці почали відчувати, що в них немає влади і впливу. Ці твердження дискусійні, проте існує цілком достатньо інших пояснень (від змін у процедурах виборів до перемін у дусі епохи), які доводять дедалі відчутнішу відмову багатьох американців від участі в політичному житті⁵⁶.

Відхід від політики

Ця відмова привернула увагу й породила неспокій. 2 серпня 1924 року передовиця газети Los Angeles Times нарікала на низьку явку на виборах:

З яким серцем Вашинґтон і його сміливці трималися б тієї жахливої зими у Веллі-Фордж, якби знали… що 50 відсотків шостого чи сьомого покоління американців, яких вони звільняли від… політичного рабства, добровільно повернуться до нього? <…> [Однак Америка] постане, відродиться й засяє. Її народ набереться відваги. І немає ліпшого часу для відваги, ніж четверте листопада наступного місяця [день виборів], і ліпшого стимулу, ніж необхідність утримати на посаді президента такого вмілого вождя, як Келвін Кулідж.

Кулідж зберіг посаду президента, проте явка на виборах залишилася занизькою. Фредерік Дж. Гескін, журналіст і автор багаторазово перевиданої книжки про американський уряд, розповідав, що попередні результати виборів, які засвідчили явку виборців на рівні менше половини осіб, що мали право голосувати, шокували лідерів Ліги жінок-виборців і Американського легіону. Раніше вони організували національну кампанію, покликану забезпечити високу явку виборців, тож тепер «не могли збагнути, чому так багато громадян є ледарями щодо фундаментального обов’язку громадянина». Через півтора року Гескін повідомив про відновлення національної кампанії, покликаної забезпечити високу явку виборців: тепер цією кампанією рухала тривога, що уряд перебуває «значною мірою в руках егоїстичних меншин і організованих клік, а діяльне населення хоче, щоб хтось інший взявся за її політику». Врешті-решт, 1926 року у виборах взяла участь лише третина осіб, які мали право голосувати. Попри те що істотне зниження явки на виборах від 1880-х років спричинила головно відсутність представників робітничого класу, іммігрантів і чорних (а також почасти нерішучість частини жінок у справі реалізації щойно здобутого права голосу), учасники кампанії за високу явку виборців зосередилися на невеликому зниженні явки на виборах серед білих представників середнього класу. Реформаторів непокоїло, що неучасть представників середнього класу в політиці передасть владу неосвіченим і продажним виборцям. Цей неспокій, певна річ, відлунював хронічну тривогу щодо американської політики⁵⁷.

Мешканці Міддлтауна також помітили спад політичної активності в їхньому середовищі. У 1920-х, писали Роберт і Гелен Лінд, «вибори вже не є тими жвавими центрами, що привертають увагу громадськості, якими вони були в дев’яностих роках. <…> Нині хода зі смолоскипами й сурми вже не вражають виборців і не провіщають про щойно обраних чиновників». Далі подружжя Ліндів цитує місцевого бізнесмена, що вирішив слухати радіо, а не відвідувати політичну промову, про яку він міг прочитати в завтрашній газеті. Також подружжя Ліндів пояснило політичну пасивність мешканців Міддлтауна їхнім цинізмом щодо корумпованих політиків, хоча навряд чи слушно вважати, що зневага до політиків була новою і справила вирішальний вплив⁵⁸.

Після спаду, що спостерігався в 1920-х роках, участь у політичному житті відродилася, хоча й не серед тих, кому віддавали перевагу борці за належне державне управління. Нещастя, спричинені Великою депресією, і піднесення, породжене «Новим курсом», спонукали голосувати на виборах робітників, іммігрантів і їхніх дітей. А потім Друга світова війна й повоєнний бум зміцнили в більшої частини тогочасного покоління відданість партії Франкліна Рузвельта. («Містер Рузвельт, – промовив знамениті слова один робітник, – це єдиний чоловік, який будь-коли перебував на посаді в Білому домі й міг зрозуміти, що мій бос – сучий син».) Явка на виборах уже ніколи не повернулася на той рівень, якого вона сягнула в ХІХ столітті, однак від 1930-х до 1970 року на виборах голосувала понад половина осіб за межами південних штатів, що мали право голосу, і так відбувалося навіть на непрезидентських виборах. Адміністрація «Нового курсу» також мобілізовувала виборців, розподіляючи значну частину своєї допомоги й робочих місць засобом місцевих політичних машин демократичної партії, а згодом – залучаючи ветеранів завдяки закону G.I. Bill. На ширшій суспільній сцені мільйони робітників приєдналися до профспілок і керованих страйків, а між членами профспілок і силами безпеки, що виступали на боці роботодавців, спалахнуло смертоносне насильство⁵⁹.

Покоління, яке виросло за доби Великої депресії, воювало в Другій світовій війні, а згодом насолоджувалося безпрецедентним економічним бумом (пізніше його нарекли «найвеличнішим поколінням») і, досягнувши середнього віку, підтримувало участь у політичному житті. У середині 1960-х відомий політолог Роберт Е. Лейн проголосив виникнення «політики консенсусу за доби достатку». Зростання багатства, рівності й стабільності дало змогу американцям замінити ідеологічну політику поділу суспільства на управління на підставі згоди й компетентності. А тоді все розладналося. За наступного покоління Лейн опублікував значно песимістичнішу статтю, його непокоїло «дедалі більше нездужання» американської демократії. По закінченні 1960-х численні бейбібумери та їхні діти не брали такої активної участі в політиці, як їхні батьки. Вони виявляли менше цікавості, менше знали, менше долучалися до кампаній і менше голосували на виборах. Рівень явки на виборах серед осіб, що мали право голосувати, знизився приблизно на десять пунктів від початку 1960-х до початку 1970-х років і після цього залишався на відносно низькому рівні[66]. Політологи десятиліттями докладали зусиль, аби збагнути ось цю другу в ХХ столітті хвилю зниження участі в політичному житті⁶⁰.

На відміну від виборчих реформ початку ХХ століття, зміна правил голосування після 1960-х, як-от простіше реєстрування, заочне голосування й інструкції різними мовами, повинна була помітно піднести рівень явки на виборах, проте вона лише трішки його підвищила. Надання в 1971 році права голосу молодим людям 18–20 років знизило рівень явки виборців, бо на виборах голосувала відносно невелика їхня частка, а втім, цим не можна пояснити масштаб спаду після 1960-х. Відбувалося ще щось⁶¹.

Цікавість до політики також, здається, згасала. Між 1966-м і 2000 роком частка першокурсників коледжу, які погодилися з тим, що вкрай важливо чи необхідно бути «в курсі політичних питань», знизилася більш ніж удвоє і сягнула приблизно 25 відсотків. (Проте близько 2000 року цікавість до політики, схоже, зростала.) Наприкінці ХХ століття американці, особливо молоді, знали про суспільні справи менше за своїх попередників або ж знали не більше за попередні покоління, попри те що здобували тривалішу освіту. Наприклад, порівняно з підлітками, яких опитували 1977 року, значно менша частка підлітків, опитаних 2000 року, знала, що Черчилль був англійцем⁶².

Старі принади для участі в політичному житті й голосуванні на виборах, як-от хабарі, алкоголь і робочі місця, пішли в небуття, а інші принади (приміром, розваги) могли приваблювати менше. Як і все решта, політика не могла конкурувати з домашнім екраном: поширення телебачення, певно, послабило цікавість до політики і явку на виборах. Деякі вчені доводять, що американці брали меншу участь у виборах, оскільки вони дедалі частіше послуговувались іншими тактиками для впливу на уряд: то була «політика за допомогою інших способів». Демонстрації, бойкоти, виписування банківських чеків, організоване лобіювання й особливо судові процеси обіцяли очевидніші, швидші результати, ніж голосування на виборах знов і знов. (Пригадайте справу «Браун проти Ради з питань освіти», яка поклала край расовій сегрегації, справу «Роу проти Вейда», яка дозволила аборти, та нещодавні судові рішення, що обмежили афірмативні дії[67].) Деякі американці також дедалі частіше воліли виконувати свій громадянський обов’язок у таких невеликих парохіальних групах, як церковні комітети з організації громадських заходів. Як зазначали деякі вчені, активна участь у таких групах може не лише відвернути людей від суспільної арени, а й навіть створити бар’єри між групами⁶³.

А втім, більша відмова молодих американців від участі в політиці після середини 1960-х (значний спад відбувався переважно серед молодих дорослих) потребує дещо детальнішого пояснення, ніж політична історія тих років. Громадські заворушення в містах, убивства Мартіна Лютера Кінґа-молодшого й Роберта Кеннеді, ще більші громадські заворушення в містах, марна війна, на яку витратили чимало коштів, вуличні демонстрації проти війни, зростання рівня злочинності, а тоді скандал із президентом, який уплутався в незаконні дії та був змушений подати у відставку, – все це сталося між 1965-м і 1974 роком. Додайте до цього стагнацію в економіці після 1970-го та поляризацію політичних партій, і тоді можна запитати: а чому б американцям було не плюнути на політику? А втім, також можна сформулювати й інше запитання: чому фрустрація не спонукала американців «позбутися нікчем при владі»? Однак теза про те, що політичні потрясіння Америки достатньою мірою пояснюють неучасть у політиці, стикається з проблемою: схожий спад у явці на виборах відбувався також в інших західних країнах. Інша теза полягає в тому, що політичні партії, насамперед демократична, «демобілізували» виборців, зосередившись на телерекламі й пошуку багатих спонсорів, а не на організації локальних осередків. Успіх релігійних правих на початку 2000-х років і президентської кампанії Обами у 2008 році, які використовували поквартирну агітацію, – це окремі приклади, що підтверджують таке пояснення⁶⁴.

Врешті й загалом відмова американців від виборів, можливо, слугувала симптомом глибшого відчуження від політики після середини 1960-х. Може, дух «ми здатні це зробити» й «організуймося», що його очевидці приписували американцям від доби Токвіля, зник. Упродовж приблизно того ж періоду американці під час опитувань відповідали значно песимістичніше, коли до них звертались ось із такими запитаннями: «Скільки часу, на вашу думку, ви можете дати урядові у Вашинґтоні, щоб він виконав те, що потрібно?». До середини 1960-х десь три з чотирьох американців відповідали «майже весь час» або «більшу частину часу». У 1980–1990-х роках так відповідав приблизно один американець із чотирьох, а у 2000-х ця частка зросла до майже двох із чотирьох. Один із доказів скептицизму американців – це їхня думка щодо вбивства Джона Ф. Кеннеді. 1966 року приблизно половина відповіла інтерв’юерам, що то була змова. Від 1976-го й далі так відповідали приблизно три чверті. Дослідники пояснили зменшення довіри до федерального уряду конкретними політичними подіями: війна у В’єтнамі, зростання економічної нерівності й етнічного розмаїття, посилення зневаги до офіційних інституцій у всіх західних суспільствах і навіть вищі очікування в людей щодо того, що урядові треба чинити⁶⁵.

Що мали на увазі американці цими своїми недовірливими відпові­дями – не зрозуміло, особливо коли ми з’ясуємо, що довіра американців до місцевих органів влади не знизилася, що їхня довіра до федерального уряду стрімко злетіла після однієї з найгірших його невдач – терористичних атак 11 вересня та що люди, які висловлюють недовіру, беруть участь у політичному житті не менше за тих, які довіряють. Може, ці відповіді передають лише емоції американців щодо національної сцени: скільки поваги, відрази чи патріотизму вони відчували певної миті⁶⁶.

Підсумовуючи, зазначу, що приблизно від 1970 року принаймні кілька подій і тенденцій спонукали молодих американців відмовитися від участі в політиці. Врахувавши, що частина з них так чи інак повернулася до політики в 1990–2000-х роках, найліпше пояснення, мабуть, буде таким: поєднання надзвичайно сприятливих умов для участі в політичному житті до середини 1960-х (політична мобілізація під час «Нового курсу», відносно популярна війна, створення сімей, потужний економічний розвиток) із надзвичайно несприятливими одразу після середини 1960-х (політичні потрясіння, непопулярна війна, стагнація в економіці, телебачення) спричинило тенденцію до зниження участі американців у політичному житті. А втім, до 2000-х років американці повернулися до свого «звичайного» рівня участі в політичному житті, який спостерігався на початку ХХ століття, хоча він і був усе ж значно нижчим, ніж наприкінці ХІХ століття, ба навіть нижчим за той, що спостерігався в інших західних країнах.

Попри всю сучасну тривогу й суперечки щодо участі в політичному житті, нам не варто випускати з уваги загальної картини: лише до кінця ХХ століття завдяки праву голосу в жінок і законам про громадянські права більшість дорослих американців могли претендувати на повноцінну участь у політиці. Дилема брати участь чи не брати перетворилася значною мірою на справу вибору й особистого ентузіазму, а не примусового усунення від участі. Дуга ентузіазму американців щодо політики приблизно відтворює дугу їхньої загальної участі в публічних просторах: максимум спостерігався десь у ХІХ столітті. Чимало деталей притаманні лише політиці, як-от зміни у правилах виборів приблизно в 1900 році, що перешкоджали голосуванню бідніших виборців, а також коливання в конкуренції між політичними партіями, які впливали на явку на виборах. І розподіл у часі обох дуг не зовсім однаковий. Проте ми бачимо приблизну схожість: упродовж ХІХ століття розширення публічної царини (більше подорожей, засобів зв’язку, подій, цікавих місць для відвідування, а також демократичніша політика) позбавило багатьох американців їхньої попередньої ізоляції. А тоді у ХХ столітті з різних причин, одні з яких були специфічними, а інші – загальними (як-от телебачення), американці відмовились і від гомінливих публічних просторів, і від незрозумілої політики, повернувшись до своїх затишних, незагрозливих приватних і парохіальних просторів.

У популярних кінофільмах і на телебаченні після 1960 року поширилася начебто нова тема: таємна організація, яку контролюють люди при владі або навіть сам президент. Пригадайте, приміром, «Чайнатаун» Романа Поланського, п’ять фільмів про Джейсона Борна, фільми режисера Олівера Стоуна, серіал «Цілком таємно» (X-Files) зі своєю знаменитою фразою «Нікому не довіряй». Чи був то стимул, чи симптом, але мас-медіа брали участь у бурхливому зростанні недовіри американців до федерального уряду. Також мас-медіа посприяли жвавому зростанню недовіри до інших американців після 1960-х. Друкована преса й репортажі на телебаченні й радіо передавали приховані й часом явні повідомлення про те, що людям не можна довіряти: про серйозні й дрібні злочини, про порушення службового обов’язку, як-от скандали з розбещенням, учиненим католицькими священниками. Ось один яскравий приклад: напередодні Різдва 2001 року молода мати на автовокзалі в Чикаґо дала якійсь жінці на мить потримати своє немовля, доки мордувалася з валізами й старшою дитиною. Гадана добра самаритянка втекла з немовлям, яке за кілька днів знайшли у штаті Західна Вірджинія. «Мабуть, я мала відмовитися, – журилася мати, – бо знаю, що нікому не можна довіряти»⁶⁷.

Від середини ХХ століття дослідники систематично вивчали довіру й недовіру в людей щодо інших людей. Зокрема під час багатьох опитувань респондентам по всьому світу ставили таке запитання: «Загалом, на вашу думку, більшості людей можна довіряти чи вам треба бути обережними, спілкуючись з іншими людьми?» Клінічні психологи послуговувалися варіантами цього запитання, щоб ідентифікувати мізантропічну особистість, проте соціологи використовували його, щоб визначити світогляд людей. Частка американців, які відповідали (на стислу версію цього запитання), що більшості людей можна довіряти, зросла з приблизно двох третин у 1940–1950-х роках до приблизно трьох чвертей близько 1960 року. А тоді ця частка почала зменшуватися. В останніх опитуваннях (під час яких використовували повну версію запитання) частка респондентів, які казали про довіру, зменшилася з понад 50 відсотків у 1960-х до приблизно 40 відсотків у 1990-х роках, після чого, мабуть, трішки збільшилася на початку 2000-х. Дедалі менша кількість американців казали про довіру не тому, що окремі індивіди зневірились у «більшості людей», а тому, що кожного десятиліття дедалі менша кількість юних американців, які ставали дорослими, вважали, що більшості людей можна довіряти, порівняно з юними американцями, народженими раніше. І люди були схильні дотримуватися цього світогляду часів своєї молодості всю решту життя. Ця зміна поколінь у Сполучених Штатах відрізняється від тієї, що відбувається в інших великих розвинених західних країнах⁶⁸.

Про що свідчить заміна тих американців, які довіряли, на молодших, які не довіряють? Що характер американців змінився? Що люди, з якими вони зустрічалися, почали менше заслуговувати на довіру? Або що американська культура стала цинічнішою? Запитання в опитуванні працює, як це й задумано, як такий собі тест для визначення особистості. Хоча логічно людина може погодитися з обома частинами запитання (і з тією, що більшості людей можна довіряти, і з тією, що вам треба бути обережними), однак саме запитання примушує людину обрати. Респонденти, які обирають відповідь про довіру, зазвичай позитивніші, оптимістичніші, щедріші й чесніші, ніж ті, хто відповідає «вам треба бути обережними». А втім, навряд чи довірливі особистості так швидко вимерли і їх миттєво заступили суцільні циніки (бо це суперечить іншим фактам). Найімовірніше, молоді американці давали на це запитання таку відповідь, яка віддзеркалювала, як для них виглядав світ приблизно в той період, коли вони перетворювалися на дорослих⁶⁹.

Можливо, зросла кількість людей, з якими потрібно бути «обережними». Роберт Патнем вважає, що американці стали менш чесними й менше заслуговують на довіру, бо, наприклад, вони значно частіше проїжджають на червоний сигнал світлофора. Інші вчені доводять, що американці стали матеріалістичнішими, а їхня жадібність пробуджувала в них дедалі більшу підозрілість. Або, можливо, молодих американців розчарували певні соціальні й політичні події. Замість ейфорії від виграної «хорошої війни» й економічного успіху, яку відчували їхні батьки, дідусі й бабусі, молодь навчалась обережності, бо її знайомство з дорослим життям збіглось у часі з війною у В’єтнамі, хвилею злочинності, Вотерґейтським скандалом, міжрасовою напругою та зростанням нерівності. Або, врешті-решт, можливо, вчені надали завеликого значення зниженню приблизно на 14 пунктів у позитивних відповідях на одне запитання⁷⁰.

Хоча американці, що досягали повноліття після 1960-х, здавалися дедалі підозріливішими, однак навряд чи то була нова тенденція в американській історії: це могло бути повернення до минулого. Чимало поколінь непокоїло, що незнайомці, які траплялися на їхньому шляху, могли виявитися шахраями або нападниками, а юрба незнайомців – бандою. У ХІХ столітті часто виникала нейтивістська реакція на різноманітних іммігрантів, зокрема ірландців, італійців, китайців та інших. У наступному розділі я розповім, як американські буржуа у XVIII і ХІХ століттях підозрювали, що незнайомці, яких вони зустрічали, були не тими, за кого себе видавали. Чоловік із низьким соціальним статусом міг намагатись удати з себе джентльмена і при цьому навіть виявитися шахраєм. Наприклад, читачі газети New-York Daily Times 1852 року дізналися про такого собі сеньйора Де Кастро, відомого за прізвиськом Валенсія, що зачарував «вищі кола на півдні» та в Нью-Йорку вигадливими розповідями про свої військові пригоди. Він підкорював жінок (за потреби навіть імітував туберкульозний кашель, щоб викликати в них співчуття) і жив у розкошах за рахунок кредитів, що їх отримував від своїх нових приятелів, і все це попри те, що він свого часу відбув термін у нью-йоркській в’язниці Tombs. До запитання «кому нині можна довіряти?» неодмінно зверталося чимало читачів газети New-York Daily Times. Може, недовіра – це як наслідок відходу з публічних просторів, так і одна з причин цього відходу⁷¹.

Як можна оцінити ту параболу, про яку йшлося в цьому розділі? Від колоніальної доби й до початку ХХ століття американці вривалися в публічні простори, а тоді дедалі частіше відсторонювалися від них і поверталися до своїх приватних і парохіальних просторів. Майже всі коментатори засуджують відмову громадян від участі в суспільному житті, яка панувала у ХХ столітті. Дехто публічно погоджується з філадельфійцем Сідні Джорджем Фішером, який 1837 року відкинув «ідею… що люди здатні до самоврядування», а дехто міг би погодитися з прогресистами, які близько 1910 року стверджували, що право голосу на виборах повинні мати лише добре обізнані. Відмова від участі в передвиборчих кампаніях і виборах після 1960-х (унаслідок фрустрації, чи недовіри, чи самовдоволення, чи відрази) під таким кутом зору постає як соціальна проблема. Також більшість коментаторів убачає соціальну проблему в тому, що сучасні американці уникають публічних просторів. Ці коментатори вірять, що життєздатна демократія й жива культура вимагають змішування різних людей і взаємообміну між ними. Політолог Роберт Лейн доводить, що хоча міцні соціальні зв’язки важливі для соціального порядку, однак «демократія мусить охоплювати і сторонніх, і незнайомців, і несхожих». Приватизм і парохіалізм, що непокоїть багатьох, породжують підозріливість і нетолерантність, які й собі підточують ліберальну демократію й перешкоджають розв’язанню багатьох проблем. Під цим кутом зору той факт, що великі домівки та швидкі автівки дали змогу американцям із передмість дедалі охочіше повертатися додому, геть від своїх співгромадян, може становити, як вважає історик Кеннет Джексон, певну проблему. Щоправда, хоч як це парадоксально, але роки найвищого піднесення американського вуличного життя були водночас і роками вуличних битв між американцями різного походження, а відхід із вулиць у ХХ столітті збігається з більшою міжгруповою толерантністю, інтеграцією, частішими шлюбами між представниками різних релігій, рас і етносів, інтенсивнішим мультикультуралізмом⁷².

Звісно, американці ХХІ століття перебувають у публічному «світі незнайомців» значно більше часу, ніж могли уявити їхні предки у XVIII столітті, що відвідували таверну й релігійні зібрання лише зрідка. А втім, нещодавній відхід від публічних просторів справді відповідає схильності американців до груп однодумців, які вони вільно обирають і з яких можна легко вийти, – до невеликих добровільних спільнот, якими є сім’я та друзі.