Створено в Америці. Соціальна історія культури й характеру американців

7. Кінцеві висновки

Більша частина суперечок щодо рішень Верховного суду США в останні десятиліття стосувалася принципу «оригіналізму». Чи повинен Верховний суд тлумачити Конституцію так, щоб виявити в ній те експліцитне значення, яке слова мали для авторів Конституції в 1789 році, і застосовувати ті первинні значення слів у теперішній час? Чи натомість Верховний суд повинен тлумачити Конституцію так, щоб виявити в ній імпліцитні принципи і, як заявляють прибічники «живої конституції», пристосувати цей документ до сучасного життя? Смертна кара – одна з проблем, яку обговорюють. Конституція США експліцитно припускає використання смертної кари, і смертні вироки широко застосовувались у епоху, коли батьки-засновники створювали головний статут держави. А втім, голоси в сучасному Верховному суді США доводили, що американська культура розвивається й вимагає пристосування Конституції. 1972 року суддя Верховного суду Вільям Дж. Бреннен писав: «Сьогодні смерть – це винятково й надзвичайно суворе покарання. <…> [Її] засуджують як фатальну образу людської гідності». Інакше кажучи, як порушення Еліасового «процесу цивілізування». Важливо, що обидві сторони цієї дискусії вбачають достатню неперервність у культурі й характері американців для того, щоб довести, як найліпше нині застосовувати або експліцитні значення слів, або імпліцитні принципи чоловіків, що померли ще два століття тому¹.

Ця неперервність – дивовижна ознака американської культури. Поза сумнівом, у ній траплялися важливі зміни, раптові стрибки, рухи вбік і відступи назад, однак соціальні особливості Америки XVIII століття, схоже, зберігаються й у ХХІ столітті. Головною зміною було розширення й посилення тієї особливої культури, а також приєднання до неї більшої кількості американців, які раніше – внаслідок статі, раси, віку, рабства, бідності й ізоляції – не належали до повноправних учасників.

Більше американців активніше долучилися до американської добровільності, яка визнавала індивіда незалежним, автономним і самостійним. Із плином поколінь більше людей домоглися достатку, що його американці колоніальної доби вважали необхідним для того, щоб бути таким індивідом. Більша безпека, більше багатство й зростання кількості груп уможливили автономію для більшої частини американців. Більше їх також опанувало когнітивні навички для поводження з достатком, особливо відчуття того, що вони контролюють свою долю й навіть можуть формувати свій характер. Набуття влади індивідами зумовило ще більшу їхню незалежність від влади інших людей. Однак украй важливо, що американський індивідуалізм як колись, так і тепер з’єднаний із міцним, добровільним товариством – належністю до групи на підставі добровільного контракту, чи ковенанту. Більше американців розвинули особисті навички (зокрема самодисципліну) й емоційні реакції (як-от співчуття), потрібні для повноправної й вільної участі в шлюбі, общині вірян, спільноті сусідів, групі колег, клубі й вільних дружніх стосунках. Отже, соціальна еволюція американців містила балансування між, з одного боку, підтриманням незалежності, свободою виходу з груп і, з другого боку, достатньою відданістю групам, щоб вони з цього дістали користь. (Типовий приклад – подружні пари, які «працюють» над своїм шлюбом.) Для дедалі більшої частки американців добровільність ставала досяжною, бажаною і можливою.

Крім добровільності, ми бачимо й інші приклади дивовижної неперервності в культурі й характері американців. Наприклад, вони й надалі були жадібними накопичувачами речей, і головна історична зміна полягала не в більшому бажанні, а в лавині товарів, які можна бажати, і в більшій кількості способів, за допомогою яких ці товари можна дістати. Також американці впродовж багатьох поколінь лишалися побожними, мабуть, навіть ставали теологічно підкутішими побожними. Робота над своїм «я», намагання вдосконалити свій характер були справою, яку впродовж століть практикувала лише жменька американців, однак тепер – широкі маси.

Як могла існувати така значна неперервність культури й людського характеру, коли впродовж століть відбувалися величезні соціальні зміни? Між 1800-м і 2000 роком індустріалізація змінила сільськогосподарське суспільство, до країни прибули десятки мільйонів людей із несхожих культур, сільські мешканці стали мешканцями міст, а згодом – передмість, діти освоїли нові навички, сучасні технології змінили специфіку людського спілкування, а люди, в яких усього було мало, почали мати багато всього. Чимало розумних дослідників доводили, що все це мало спричинити радикальні зміни в культурі й характері американців: наприклад, люди, які раніше орієнтувалися на виробника, почали орієнтуватися на споживача, колишні аскети перетворилися на гедоністів, «орієнтовані на себе» стали «орієнтованими на інших», «орієнтовані на спільноту» – індивідуалістами, індивідуалісти – конформістами, ті, що мислили просто, почали мислити складно, побожні стали скептиками, компанійські – самотніми, щедрі – егоїстичними й таке інше. Ці твердження значною мірою лишаються недоведеними. Насправді змінилося значно менше всього. Мабуть, така неперервність свідчить про гнучкість національних культур, про те, що люди можуть створювати нові обставини для підтримання давніх практик. (Японці теж модернізувалися, хоча й зберегли своєрідність.) Погляньмо для прикладу на одну важку обставину – імміграцію: Америка була здатна інкорпорувати людей із геть різних середовищ, змінити їх і прищепити їм свою культуру, цебто американізувати їх[79]. Американці заволоділи, зокрема, більшим багатством, технікою й освітою, щоб підживлювати вже наявні патерни (як-от добровільність) і досягати вже наявної мети (як-от предметів розкоші)².

Попри всю неперервність, характер американців таки справді частково змінився. Значне зростання фізичної й економічної безпеки, більша стабільність і передбачуваність, а також надлишок їжі, товарів і послуг надали більшій кількості індивідів більшу свободу й упевненість, щоб вони планували своє майбутнє, вимагали автономії та збільшували рівність. Надлишок, як наголошував історик Девід Поттер, уможливив для широких мас свободу й рівність, а ще – демократію: «В інших суспільствах свобода (принцип, який дозволяє індивідові відрізнятися від інших людей) могла не поєднуватися з рівністю (принципом, що вимагає від індивіда бути схожим на інших людей); проте в Америці “свобода”, яка означає “здатність скористатися можливістю”, і “рівність”, яка також означає “здатність скористатися можливістю”, стали майже синонімами. <…> [Це] політика надлишку, а не політика індивідуалізму». У XVIII столітті учнів майстра дратували його правила; у ХХ столітті афроамериканці вимагали участі в політичному житті. Економічне зростання, індустріалізація й сучасні засоби комунікації послабили владу груп і керівників груп (патріархів домогосподарств, протестантських пасторів, місцевої еліти) над індивідами. З погляду психології американці не стали «розумнішими», однак більша їхня кількість засвоїла різноманітні навички й отримала різноманітні інструменти, завдяки яким американці почали діяти ефективніше й інтенсивніше відчувати свою ефективність. Їхні емоційні навички також, мабуть, посилилися, коли вони навчилися ліпше аналізувати свої емоції, долати ті емоції, які могли нашкодити стосункам, і плекати ті, що стосунки підживлювали. Більше американців почали більше практикувати все це й водночас підтримували (і навіть удосконалювали) своє самовладання і гарний настрій³.

Я вдався до поспішних узагальнень, які охоплюють значні часові відтинки. Тепер нам варто зосередити погляд на недавньому минулому, бо воно важливе, у ньому відбувалися дивовижні зміни. 1950-ті були епохою надзвичайного – мабуть, максимального – домування, спокою, безпеки й утіхи. Утім, ми не можемо ігнорувати зворотний бік 1950-х: расово-кастову систему на півдні США, притлумлення прагнень багатьох жінок і райони страшної бідності. Проте американці з середнього класу відчували (досить обґрунтовано), що це була гарна пора. А тоді настали подовжені 1960-ті: приблизно від 1963-го і до 1973 року. То був час невпинного розквіту, проте водночас і безладу, особливо для молоді, цебто бейбібумерів. Деякі важливі зміни впродовж тих років надзвичайно вплинули (і впливали тривалий час) на покоління американців, які тоді були підліткового й раннього дорослого віку: відтермінування взяття шлюбу, більша кількість розлучень, зменшення явки на виборах, вихід із релігійних конфесій, стрибок у вживанні наркотиків і алкоголю, зростання рівня самогубств серед молодих чоловіків, раніший сексуальний досвід, лібералізація соціальних атитюдів і зниження рівня щастя в результатах опитувань. Частину того, що сталося в середині 1970-х – у 1980-х роках, можна тлумачити як негативні наслідки подовжених 1960-х, як реакцію на них або зцілення від них. На запитання, чому 1960-ті справді видалися такими руйнівними (це переконання існувало не лише в громадській думці), відповідали по-різному. Демографи наголошують на цифрах: бейбібумери пережили роки конкуренції – зі своїми рідними братами й сестрами за увагу батьків, з однокласниками в переповнених школах і з колегами на нижчих щаб­лях кар’єрної драбини. Ця конкуренція завдала бейбібумерам значної шкоди. Культурні критики стверджують, що бейбібумери були першим поколінням, яке виросло зацикленим на телебаченні чи, схоже, було виховане ним. Політичні аналітики вказують на травматичні події тієї доби, передусім на В’єтнамську війну та призов до армії. Культурне зіткнення надруйнівних 1960-х із наддомашніми 1950-ми відлунювало десятиліттями. Бейбібумери залишились особливою когортою американців: наприклад, вони були менш щасливими й більш схильними до самогубства порівняно з їхніми батьками й дітьми⁴.

Хоча в цій книжці я намагався підсумувати, спростити значний обсяг досвіду американців від колоніальної доби й до початку ХХІ століття, випадок бейбібумерів нагадує нам, що в цій історії відбувалося чимало коливань, злетів і падінь. Ми бачили збільшення, зменшення й знову збільшення зросту американців, коливання в належності до церков, піднесення й занепад публічного життя в американських містах, зростання й спад кримінального насильства впродовж століть і таке інше.

На роки після 1973-го припав ще один спад. Після періоду інтенсивного економічного зростання економічний добробут пересічних американців увійшов у стагнацію, а тоді стрімко впав наприкінці першого десятиліття 2000-х. У минулому американці досягли більшого матеріального успіху, ніж західні європейці, однак до початку ХХІ століття економічна безпека пересічних американців була не ліпша за економічну безпеку пересічних західних європейців, а в окремих аспектах навіть гірша. (Багаті американці лишилися на вершині.) Економічна нерівність істотно зросла. Чимало вчених детально розповідали про причини й наслідки цього зростання економічної нерівності. Тут я зверну увагу лише на те, що посилення нерівності у здобутті освіти, а також у багатстві зупинило приєднання американців до мейнстримової культури чи навіть обернулося від’єднанням. Розрив у безпеці, багатстві й стилі життя між середнім класом (що його нині приблизно визначають як людей із вищою освітою) і маргінальним класом збільшився. Виявлявся цей розрив багато в чому. Погляньмо, наприклад, на сім’ю. Від 1960 року діти жінок із вищою освітою зазвичай мешкали з двома батьками, а діти малоосвічених жінок дедалі частіше мешкали лише з однією матір’ю чи одним батьком. Є значна перспектива того, що історія дедалі більшого приєднання американців до мейнстримової культури перетвориться на історію від’єднання⁵.

Прогнози, чим обернуться для американців ці нещодавні тенденції, нерозумні й потенційно ганебні. (Запитайте про це в репортера, який у 1985 році опублікував газетну статтю із заголовком «Домашні комп’ютери: чому на це масове захоплення чекає невдача».) Демографи можуть передбачати не катастрофи, а те, скільки 70-літніх людей у певній країні буде через 50 років, ґрунтуючись на тому, скільки 20-літніх там живе тепер. Однак прогнозувати зміни в тих культурних і психологічних темах, які обговорює ця книжка, – то геть інша річ. Учені в 1950-х цілком проґавили те, що стало «шістдесятими», а автори «шістдесятих» навряд чи очікували на культуру рейґанівських 80-х. Через 35 років після 1815-го ціна транспортування товарів Сполученими Штатами зменшилася щонайменше на 95 відсотків. Через 35 років після 2015-го ціни на енергоносії також можуть стрімко впасти (чи то стрімко злетіти) й економічні умови американського суспільства докорінно зміняться. Навряд чи такі зміни могли б переінакшити засадничу культуру й людський характер у цьому суспільстві, проте вони, поза сумнівом, вплинули б на кількість повноправних учасників тієї засадничої культури⁶.

Немає гарантії, що той напрям соціальних змін в Америці, який тривав століттями (більше безпеки, речей, товарів, соціального життя, контролю, добровільності), триватиме й надалі. Будь-яка значна історична зміна у фортуні американців (як-от катастрофи, спричинені глобальним потеплінням, світовою війною або глобальною конкуренцією) може обернути тенденції на свою протилежність: більша частка американців зубожіє або маргіналізується, права людей обмежать, люди припинять спілкуватися з іншими людьми або покладатимуться лише на своїх родичів, добровільність зменшиться. А втім, дух американської добровільності змушує нас вірити, що ми контролюємо більшу частину того майбутнього.

Урешті-решт, є запитання, яке завжди криється в таких книжках, як ця: зміни відбувалися на ліпше чи на гірше? На нього непросто відповісти, та й самі американці амбівалентні. Наприклад, під час національного опитування 1939 року респондентів запитували, чи, на їхню думку, «американці були щасливішими й задоволенішими… за давніших часів порівняно з теперішнім», і 62 відсотки відповіло «так». Однак коли їх запитали, чи вони «хотіли б жити за старих часів», то 69 відсотків відповіло «ні». Це складно довести, хоча Генрі Девід Торо, мабуть, зміг би переконати, що здобуття довшого, здоровішого, менш наповненого болем і комфортнішого життя – це геть недобре. І майже всі американці нині погодились би, хоча Джон Адамз не погодився б, що перетворення американського суспільства на інклюзивніше, надання влади більшій кількості громадян, а також поширення рівності відбулися на ліпше. Повсюд­не схвалення обрання Барака Обами на посаду президента, навіть багатьма тими, хто не голосував за нього, почасти відбувалося тому, що американці вітали самих себе з розширенням кола⁷.

Звісно, все ще можна сперечатися щодо аспектів культури й людського характеру за доби модерності. Складно оцінити головні наслідки переходу від суспільства, яке складалося з невеликих, ієрархічних груп, де достаток належав жменьці людей, а решта знала своє місце; де життя, смерть і своя роль упродовж небагатьох років між ними були визначеними; де більшість людей фаталістично сприймали те, як вони живуть і ким вони є, до суспільства, у якому існує набагато більше варіантів вибору; де індивідам надано значно більшої влади й де вони, схоже, створюють власні соціальні зв’язки, контролюють своє життя й постійно вдосконалюють себе. Від того, хто оцінює, залежить, відбулися ці зміни на ліпше чи на гірше. З огляду на одні лише привілеї і владу, білі чоловіки, які володіють власністю, чимало втратили впродовж останніх трьох століть, а американці, що не належали до білих чоловіків, які володіють власністю, чимало здобули. Однак оцінка також залежить від того, що людина цінує. Наприклад, чимало білих чоловіків, які володіють власністю, навчилися цінувати шлюб рівних партнерів, незалежних дітей і політичну рівність. Із перспективи будь-якої людини зміни, поза сумнівом, породжували труднощі, але водночас і варіанти вибору (ту свободу, від якої, як доводив Еріх Фромм, люди намагаються втекти), й оцінка цієї альтернативи – індивідуальна справа кожного в нашому добровільному суспільстві.