Створено в Америці. Соціальна історія культури й характеру американців

6. Ментальність

Якось у 1850-х роках Абрагам Лінкольн подарував своїй дружині примірник популярної тоді книжки з порадами, яку він уважно вивчав, – «Елементи характеру» Мері Ґ. Чендлер. На початку цієї книжки Мері Тодд Лінкольн могла прочитати таке: «Хоча ми можемо бути слабкими й безпорадними в життєвих справах, проте є одна річ, яку ми цілком контролюємо… лише одна річ, на яку не може вплинути лихо, яку Бог завжди намагається допомогти нам вибудувати й над якою Він дає нам абсолютний контроль: це Характер. За нього й лише за нього ми цілком відповідаємо». Формування характеру, конструювання свого ліпшого «я», за яке людина «цілком відповідає», упродовж століть було справжнім американським проєктом. Пізніші покоління рідше послуговувалися терміном «характер», частіше використовували певний психологічний жаргон, однак проєкт конструювання «я» лишався майже тим самим. Наприклад, 2007 року підприємливі представники «позитивної психології» пропонували навчити людей «розуміти, як наші думки керують нашими почуттями й нашими діями… використовувати конкретний набір навичок, щоб мислити правильніше… [і] застосовувати ці навички… щоб стати стійкішими, продуктивнішими й успішнішими». Мері Ґ. Чендлер це схвалила б¹.

Із плином поколінь більше американців брали участь в активнішому самосвідомому вдосконаленню себе. Повільно позбуваючись древнього фаталізму, вони виявляли більше можливостей для контролю над світом і над собою. Планування й розрахунок могли ставати дедалі ефективнішими завдяки новим знанням, новим технологіям і більшим можливостям. Украй важливо, що складовою конструювання свого «я» був аналіз власних емоцій і їхнє формування. Американці – представники середнього класу самі навчались і навчали своїх дітей стримувати агресію та плекати співчуття й прихильність. Більший самоконтроль, більше самовизначення й більша зацикленість на собі (а також «цілковита відповідальність» за власний характер) могли мати негативні психічні наслідки у вигляді тривоги й жалю. Лінкольни, поза сумнівом, були розтерзаними душами.

Цей розділ присвячено розгляду історичних змін у ментальності американців. У першій частині розповідається про те, як більша кількість американців долучилася до глибшого самоаналізу та вдосконалення характеру. У другій частині порушується питання про те, чи сучасні американці мислили інакше за своїх предків, і якщо так, то в чому це виявлялося. Зокрема, чи стали американці скептичнішими, раціональнішими, розумнішими? У третій частині наведено результати досліджень того, як розвивався емоційний досвід американців, і, зокрема, простежено зміни в емоціях упродовж їхньої історії. Наприклад, чи потерпали американці від більшої кількості психічних розладів? Стали вони щасливішими чи менш щасливими? У всіх цих різних темах ми вбачаємо поширення американської добровільності, яка виявлялась як у розвитку особистої незалежності, так і в культивуванні співчуття. До того як звернутися до історії, розгляньмо твердження, що історичні зміни в ментальності таки могли відбутися.

Частота і вправність, з якою сучасні американці аналізують свою психологію та психологію інших, – захоплива історична новація. Люди послуговуються молодою наукою про психіку, яка пропонує нові способи розуміння власного «я». Так, близько 1900 року Зиґмунд Фройд уперше дав визначення «сублімації» (переспрямування огидного імпульсу в прийнятний канал) – концепту, що його освічені американці нині застосовують до поведінки одне одного, а історики – до людей, які жили задовго до Фройда. А втім, можна засумніватися, чи існувала сублімація до 1900 року: її відкрили чи винайшли? Із плином часу деякі психічні стани (чи принаймні дискусії щодо них) виникали, а тоді зникали. У ХІХ столітті лікарі зазвичай ставили діагноз «неврастенія» тривожним представницям середнього класу, а у ХХ столітті про таких жінок казали, що вони потерпають від «нервових зривів». Кожен із цих синдромів мав часовий проміжок: спершу привертав до себе увагу, а відтак поступово зникав, принаймні у Сполучених Штатах. Так само в Америці перед Громадянською війною з’явилася «меланхолійна» особистість, а тоді через кілька десятиліть вона, здається, щезла. Американці вивчали психологію в навчальних закладах (лише в 1990-х мільйони студентів відвідували курс психології в коледжах), а також дізнавалися про неї з мас-медіа, наприклад, із таких телепрограм, як «Доктор Джойс Бразерз» і «Доктор Філ». Тож не дивно, що американці стежили за клінічними ознаками в собі та в інших людях. (Один персонаж, якого грає Вуді Аллен, так дорікав своїй дівчині: «Чому ти завжди пояснюєш мої тваринні потяги за допомогою психоаналітичних категорій?») Цей надлишок психологічних ідей і дискусій як серед професіоналів, так і серед дилетантів свідчить про те, що історія обговорення ментальності, поза сумнівом, існує².

Упродовж американської історії популярні теорії ментальності змінювалися. Пуритани характеризували людську природу як уперту й зіпсуту від народження, романтики – як добру за своєю суттю, а соціальні реформатори – як чисту дошку для письма (blank slate). Осмислення людської психіки як гідравлічної системи, чого навчав Фройд на початку ХХ століття, спричинило розмови про вивільнення гніву й сублімацію сексуального потягу. Осмислення людини як машини, яка навчається, що пропагував Б.Ф. Скіннер через кілька десятиліть, спричинило обговорення схем покарання й винагороди. А осмислення людини як генетично запрограмованої породило розмови про еволюцію та інгібітори синтезу білків. Однак наше завдання тут полягає в тому, щоб обійти розмови про ментальність, якщо це можливо, і з’ясувати, чи змінилася справжня ментальність, а якщо так, то яким чином³.

Ми можемо припустити, що ментальність змінювалася впродовж історії. Психологи й антропологи запевняють нас, що людська психіка піддається впливу, що люди в різних культурах схильні думати, відчувати й навіть сприймати світ по-іншому. Приміром, антрополог Кліффорд Ґірц доводив, що «західна концепція людини як обмеженої, унікальної, більш-менш цілісної мотиваційної й когнітивної сукупності, динамічного центру свідомості, емоцій, суджень і дій, об’єднаних у особливе ціле», – це «досить незвична ідея в контексті культур світу». Вчені також заявляють про зміни в психіці впродовж історії. Британський соціолог Ентоні Ґідденз є одним із багатьох дослідників, які характеризують кінець ХХ століття по обидва боки Атлантичного океану як нову епоху повсюдного неспокою і тривоги. Інших учених цікавить, чи раціональність або невротизм виникли в американській історії лише нещодавно. Ось такі питання вони обговорюють⁴.

Чіткі дані про психіку людей, які жили в минулому, вислизають від нас. Ми можемо звернутися до опитувань та інших соціально-психологічних досліджень, щоб пояснити думки й почуття американців від середини ХХ століття, проте в нас немає нічого подібного щодо попередніх поколінь. Листи, щоденники й спогади пропонують часткове розуміння того, як мислили деякі люди, однак зазвичай лише грамотні й самосвідомі, і навіть у таких випадках ми мусимо нерідко читати між рядками, щоб збагнути психічні стани авторів. Художня література яскраво демонструє те, як думала й відчувала жменька американців (зазвичай самі автори й люди з їхніх кіл), одначе лише тьмяно свідчить про те, що думали й відчували пересічні люди[68]. Чимало істориків звертається до старих книжок із порадами, в яких містяться чіткі настанови щодо того, як люди повинні думати й відчувати (а також поводитися), і це дає змогу цим історикам зрозуміти людей попередніх епох. Я теж звертаюся до таких книжок. А втім, те, що рекомендували автори книжок із порадами, часто відрізнялося від того, що практикували люди, і навіть ті практики, про які розповідали автори, необов’язково були типовими. Знаменита книжка «Листи лорда Честерфілда» впродовж десятиліть була зразком для інших авторів книжок із порадами. Ці настанови загалом непримітного аристократа своєму позашлюбному синові відомі своїм цинізмом і лестощами. 1779 року письменниця Мерсі Отіс Воррен звернулася до Честерфілдових порад щодо жінок: «Ніколи не чули про успіх у жодній із його любовних інтрижок, однак саме вони й породили містера Стенгоупа [сина] на світ». Такі обмеження й труднощі підштовхнули деяких учених зменшити свої прагнення: вони погодилися розповідати історію психічних норм, викладених у книжках із настановами, проповідях та інших носіях інформації. Однак, якщо ми прагнемо зрозуміти історію людських характерів, а не історію дискусій щодо цих характерів, ми повинні якнайліпше використати наявні дані. Врешті-решт, навіть історики, які зреклися дослідження реальних ментальностей, насправді завершують тим, що принаймні імпліцитно стверджують, ніби знають, як змінювалася психіка, тож вони й мають так чинити, позаяк це захоплива тема⁵.

1978 року психіатр зі штату Коннектикут М. Скотт Пек опублікував книжку «Менш уторований шлях: нова психологія любові, традиційних цінностей і духовного розвитку». Упродовж наступних тридцяти років продано 10 мільйонів примірників цієї книжки з порадами, протягом восьми років вона з’являлася в переліку бестселерів газети New York Times. Пекові настанови поєднують психотерапію, спіритуалізм руху «нью-ейдж» («наше несвідоме – це Бог») і потужну дозу самодисципліни. 2002 року Рік Воррен, пастор незалежної євангельської церкви в окрузі Ориндж, штат Каліфорнія, опублікував книжку «Цілеспрямоване життя: задля чого я на Землі?». Лише за три роки продали 25 мільйонів примірників Ворренової книжки з порадами, вона перебувала на перших рядках в переліку бестселерів New York Times і спричинила появу сайту, який пропонує власний набір послуг, матеріалів і практик (https://www.purposedriven.com/). Згодом Воррен промовляв молитву на інавгурації президента Обами 2009 року. Відкинувши Пеків терапевтичний підхід, Воррен натомість наголосив на покорі й служінню Богові як шляху до щасливого життя. «Річ не в тобі, – стверджує на початку книжки автор, а згодом додає: – Оскільки догоджати Богові – це головна мета твого життя». Хоча Ворренів релігійний порадник і Пеків порадник світський, звісно, відрізняються (на Пека навіть нападали фундаменталісти), але обидві книжки радять читачам, щоб вони старанно працювали над удосконаленням свого характеру. Пек писав про те, що досягнення розвитку означає «життя, наповнене постійним і невпинним суворим самоаналізом», а Воррен закликав читачів вести щоденники, складати переліки й записувати мету діяльності, щоб планувати й стежити за своїм прогресом у досягненні «головної Божої мети вашого життя… розвитку характеру»⁶.

Пекові й Ворренові поради дотримуються давньої традиції в західній культурі. Мабуть, найвідомішим американським самовдосконалювачем був Бенджамін Франклін. Він походив із родини пуританських прибічників самоаналізу, які аналізували свою поведінку, а також поведінку своїх дітей і сусідів, шукаючи в ній знаки спасіння душі або засудження на вічні муки. У своїй автобіографії Франклін, як відомо, розповів про те, як він «задумав сміливий і важкий проєкт досягнення моральної досконалості», склав перелік із тринадцяти чеснот і занотовував свій прогрес у книзі обліку. (Така чеснота, як сексуальна стриманість [chastity], що її він визначав як здійснення статевого акту лише «задля здоров’я й нащадків», слугувала головним викликом.) За допомогою таких видань, як «Альманах бідного Річарда», Франклін навернув інших людей до самоаналізу й самовдосконалення. Я запозичую цей термін у Франкліна й розповідаю в цьому підрозділі про зусилля американців, спрямовані на «самовдосконалення»: це завдання полягає в тому, що чиєсь «я», характер чи особистість виводять на світло денне як об’єкт, що його потрібно шліфувати. Воно ґрунтується на тому ж припущенні, що й західна культура, й надто американська добровільність: у середині кожної людини криється унікальне «я». Також це завдання передбачає, що кожна людина володіє достатнім контролем за своєю психікою й обставинами, щоб удосконалювати оте «я». Навіть в Америці колоніальної доби чимало людей (хай і не на такому віртуозному рівні, як Франклін) практикували самовдосконалення. Із плином поколінь дедалі більше американців брали участь у свідомому вдосконаленні себе⁷.

Робота над щирістю

Хоча лише жменька з них була такою ж компульсивною, як Франклін, проте чимало американців колоніальної доби таки вивчали свій характер. Записи в щоденнику допомагали їм стежити за своїм прогресом, а ще ці записи забезпечили пізніших істориків частковим розумінням психіки тогочасних американців. Попри те що більшість людей, які вели щоденник, просто робили нотатки про пережиту погоду, виконані завдання й накопичені борги, чимало авторів щоденників дедалі частіше писали про своє прагнення до трансформації. Джордж Вашинґтон у підлітковому віці переписував максими з посібника, що містив поради, до зошита, який згодом дістав назву «Правила ввічливості». Настанови в тому зошиті починались із «Не пий і не розмовляй, коли в тебе повен рот їжі» й завершувалися «Чоловік не повинен пишатися своїми досягненнями або рідкісними властивостями розуму, що вже казати про перевагу своїх багатств або про родичів». Елайза Лукас Пінкні була успішною управителькою плантації до того, як у 22 роки вийшла заміж. Через рік після цього, у 1745-му, вона писала: «Я рішуче налаштована… керувати моїми пристрастями, постійно намагатися подолати кожну ваду й удосконалити кожну чесноту, і задля цього я не піддамся жодним анінайменшим думкам про гордість, пихатість, марнославство, хвастощі або зневагу до інших людей… і натомість прагнутиму, врешті-решт, усіх протилежних чеснот: скромності, милосердя тощо». Євангельські рухи часто вимагали від новонавернених писати або ж диктувати свідчення про своє нове народження (народитися знов – це один зі шляхів до самовдосконалення), і в цих свідченнях пересічні американці розповідали про свої зусилля, спрямовані на те, щоб змінити себе⁸.

У поколіннях, що жили після Американської революції, більше американців відкритіше й глибше працювали над своїми особистостями (і над особистостями своїх дітей). Такі самовдосконалювачі, як Елайза Пінкні, писали про те, що всередині них відбувається війна між добрими і злими пристрастями. Мері Чендлер у книжці, яку придбав Лінкольн, пояснювала: «Щоб вибудувати Характер, потрібен план так само, як і для спорудження будинку». Студент Кеньйон-коледжу й майбутній президент США Разерфорд Б. Гейз, як і решта молодих американців із середнього класу, робив нотатки в обов’язковому щоденнику й писав 1841 року: «Ведучи щоденник… я сподіваюся підтримати стабільність характеру». Чимало людей звернулося до книжок, які ґрунтувалися на англійських аристократичних моделях (зокрема до книжки лорда Честерфілда), однак американські посібники надали своїм порадам демократичнішого забарвлення. Наприклад, вони радили читачам і не покладатися надмірно на тих, хто перебуває на вищих соціальних щаб­лях, і не надто опікуватися тими, хто перебуває на нижчих соціальних щаб­лях, хоча таким чином визнавали, що справді існує соціальне розшарування. Посібники навчали читачів, як можна успішно презентувати себе в доброму товаристві. Не підлабузнюйтеся, не горбіться, не гнівайтеся, не кривляйтеся, не регочіть голосно, не чухайтеся, не длубайтесь у носі, поводьтеся «легко й люб’язно», невимушено. І, звісно, контролюйте свої пристрасті. Інші книжки в епоху перед Громадянською війною більше наголошували на характері людини, ніж на манерах, силкуючись прищепити читачам дотримання таких франклінівських чеснот, як чесність, тверезість, побожність і самодисципліна. Одна книжка 1838 року так підбадьорювала читача: «ти можеш бути будь-ким, ким ти вирішиш бути». Однак інші книжки з порадами, які ґрунтувалися на дедалі популярнішій ідеї про те, що досвід формує характер людини з раннього дитинства, навчали батьків, як сформувати у своїх дітей «моральні звички», що ефективно зумовили б їхній дорослий характер. Відома авторка Лідія Чайлд 1831 року радила матерям покладатися не на правила й покарання, а на «почуття, які надихають» (inspiring sentiments) дитину: «Якщо ви викличете в ній правильні почуття, то вони керуватимуть її вчинками». Інакше кажучи, формуйте психіку дітей так, щоб вони хотіли вчиняти правильно або принаймні відчували провину, коли вчинили неправильно⁹.

Саме такі самосвідомі американці, передусім молоді чоловіки в містах, що шукали свій шлях у бізнесі, брали участь у всіх типах діяльності з самовдосконалення (лекціях, дискусійних товариствах, мистецьких курсах, відвідуванні бібліотек, концертів тощо), а тоді аналізували своє вдосконалення й відтак занотовували в щоденниках і листах. Євангельські рухи, особливо впродовж Другого великого пробудження (приблизно від 1790-го до 1840 року), запропонували геть інше поліпшення значно ширшій аудиторії. Проповідники пояснювали, що вчинки й особисте переродження (тверезість, стриманість, віра, милосердя, увага до домашніх обов’язків) забезпечать не лише спасіння душі в потойбічному світі, а й ліпше життя в цьому світі. Поверхового конформізму, однак, було недостатньо: потрібне цілком нове народження власного «я». Чимало людей, здебільшого молодих жінок, прислухалося до закликів проповідників. Як матері, вони дедалі частіше клали на свої плечі тягар морального вдосконалення своїх дітей. Наприклад, у містечку Браттлборо, штат Вермонт, жіночі товариства виникали з церков, які зосереджувалися не на місіонерстві, а на ліпшому вихованні дітей у християнських традиціях. Самоаналіз і поліпшення власного «я», а також пізнання своїх дітей і їхнє поліпшення, заволоділи увагою амбітної буржуазії, яка зростала¹⁰.

У роки, що передували Громадянській війні, автори книжок із порадами для середнього класу цінували особистість, яка була привітною, чутливою, обізнаною й релігійною, а надто самодисциплінованою, цебто таку, яка відповідала умовам ринкової економіки, що виникала. Дратівливий, неосвічений чоловік, що регулярно пиячив, усе ще міг процвітати як фермер, проте був приречений на невдачу як клерк чи торгівець. Такі риси, як привітність, наголошували книжки з порадами, важливі для економічного успіху. Книжка, яку я цитував у четвертому розділі, закликала батьків «так виховувати дітей, щоб вони могли належним чином керувати собою». Удосконалення характеру також допомагало місцевим представникам середнього класу захищати свій соціальний статус. Коли інші (люди, що дедалі частіше впадали в око, – іммігранти, бідняки, чорні й також багатії-нероби) не мали гарних манер, поводились імпульсивно й жадали насолод, то «ми» поводилися ліпше. Деякі книжки з порадами відкрито вдавалися до таких порівнянь. Урешті-решт, риси буржуазного характеру перетворилися на чесноти, що не залежали від будь-якої практичної користі, яку вони надавали. Американці, які належали до середнього класу, почали вважати, що криклива, безбожна й безрозсудна людина вже на підставі тільки цього факту огидна й аморальна. Так само в пізнішу епоху відразливою й аморальною вважали брудну людину, від якої смерділо¹¹.

До 1820-х років відбулася демократизація цих норм людського характеру, кількість книжок із порадами збільшилась, і вони досягли ширшої аудиторії читачів. У 1830-х мешканець Бостона Вільям Еллері Ченнінґ, один із лідерів унітаріанства, доводив, що «самовдосконалення» (self-culture) доступне навіть найзлиденнішому робітникові. Ченнінґ закликав широкий загал усвідомити, що всі люди мають здатність «впливати на себе, визначати й формувати себе». І далі він стверджував: «Вас не створили… як нижчих тварин. Якщо забажаєте, то можете підвестися. <…> Прокиньтеся! Серйозно вирішуйте самовдосконалюватися». До самовдосконалення долучилися – добровільно чи під тиском – навіть чимало іммігрантів і представників робітничого класу. Реформатори створювали організації для зміцнення людського характеру: недільні школи при церкві, Християнські асоціації молодих чоловіків (YMCAs), благодійні центри, бойскаути й герлскаути. Державні безкоштовні школи, створені почасти для того, щоб зібрати дітей, які тинялися вулицями, намагалися прищепити їм дисципліну для спокійного сидіння й зосередженості, покору відповідним керівникам, опертя на себе й цінності, що пасували сучасній християнській нації. Таке висунення на порядок денний цінностей спричинило культурний конфлікт, особливо між чиновниками-протестантами й батьками-католиками, однак проєкт «американізації» насаджували й надалі¹².

Що більше американців створювали (чи принаймні презентували) ліпше «я», то частіше вони сумнівались у щирості самопрезентацій інших людей. Позаяк тепер поширилися книжки про гарні манери, позаяк демократична культура джексонівської епохи заохочувала сходження вгору соціальними щаб­лями, а зростання великих міст означало зустрічі з більшою кількістю незнайомців, то представників середнього класу Америки більше непокоїло те, що їх можуть ошукати негідники. Знаменита порада лорда Честерфілда шліфувати свій зовнішній вигляд акцентувала небезпеку обману. Скандали, передусім ті, в яких брали участь чоловіки в одязі священника чи пастора, яскраво свідчили про людей, які були не тими, за кого себе видавали. (Пригадайте також випадок 1852 року із сеньйором Де Кастро – позером, що впадав за жінками, про нього йшлося наприкінці п’ятого розділу.) Наголошуючи на цій проблемі, моралісти й автори книжок із порадами твердили про важливість демонстрування щирості у власному одязі, розмові й листах. І люди намагалися демонструвати її. Тінейджерка Сара Коннелл, яка вела свій щоденник на початку ХІХ століття, відкинула поради в стилі Честерфілда, що їх можна було знайти в книжках про гарні манери. Вона засуджувала людину, яка «вчиняє невідповідно до своєї природи», і благала: «Нехай я коли-небудь узрію своє серце, сповнене щирістю». У любовних листах тієї доби закохані детально писали про необхідність позбутися фальшивої зовнішності й відкривати одне одному лише свої справжні, щирі емоції. Отже, чимало представників середнього класу працювали над демонструванням щирості й хвилювалися через те, що інші люди лише вдають щирість¹³.

Вправляння в щирості, поза сумнівом, виглядає як лицемірство. Легко висміювати наших предків із ХІХ століття за їхнє лицемірство, за їхню підозрілість до самопрезентації інших людей, тоді як вони самі працювали над власною самопрезентацією. Однак американські буржуа тієї доби, намагаючись поліпшити свій характер, прагнули дотримуватися моральних принципів, серйозності в намірах і поведінці, побожності, належної формальності в товаристві інших людей, хоча водночас, як я розповім пізніше, вони працювали над переживанням і вираженням тепліших почуттів у себе вдома. Прийняття суперечностей майже не було властиве вікторіанцям, хоча, мабуть, суперечності їх неабияк хвилювали.

Пошук (чи створення) справжнього «я»

Хоч якими зацикленими на собі були вікторіанці, але у ХХ столітті захоплення самоаналізом лише посилилося. Поширення нових ідей (передусім Фройдових ідей про те, що психіка комплексна й що керувати нею важко; експансія вищої освіти, де було чимало таких курсів, як «Вступ до психології»; дедалі більша лавина книжок «як стати ліпшим», а згодом – токшоу «яким же я був поганцем») спонукало багатьох американців удосконалювати себе й дало їм необхідні засоби для цього. У середині ХХ століття есеїст Альфред Кейзін зауважив щодо фройдизму: «Немає іншої системи мислення в сучасну добу, за винятком великих релігій, яку б так багато людей засвоїло як систематичну інтерпретацію індивідуальної поведінки». Американці опанували знання з психології: вони вивчили психоаналітичний жаргон про інстинкти, потяги, комплекси й синдроми. Опитування 1988 року виявило, що аж половина дорослих американців бодай одного разу купували книжку із самодопомоги. Звісно, професіонали виявляли готовність допомагати. 2007 року в Сполучених Штатах було 180 тисяч психологів, психіатрів, асистентів і санітарів у психіатричних клініках. Справді, як доводили різні вчені, американці від середини ХХ століття й до його кінця вилежувались у теплій ванні психотерапії. Певна річ, чимало сеансів квазіпсихотерапії відбувалося в центральних офісах корпорацій, на заводах і фабриках, у школах, церквах, клубах, групах із самодопомоги, а також на кушетках у кабінетах психоаналітиків. Для представників середнього класу й дедалі частіше для решти американців до життєвих завдань людини належало й удосконалення власного «я»¹⁴.

Деякі люди бралися за пошук свого справжнього «я» – трюк, що створює нове «я». Книжки з порадами й особисті щоденники свідчать про посилення пошуку такого «я», яке, за словами Денієла Белла, має «унікальний, незвідний характер, позбавлений хитрощів і конвенцій, масок і лицемірства, спотворень, зумовлених суспільством», про збільшення зусиль, спрямованих на виявлення такого істинного «я», на його повне вираження. Як журналісти, так і студенти коледжів наприкінці ХХ століття здебільшого характеризували себе крізь призму глибокого й стійкого характеру, а не свого соціального статусу: наприклад, вони частіше казали «я турботлива людина», ніж «я член Молодіжної палати США»[69] ¹⁵.

Моральні авторитети, дотримуючись принципу автентичності, наприкінці ХХ століття применшували значення пристойності та стриманості й водночас закликали до відкритості та стадності. Фахівці дедалі частіше діагностували сором’язливість, вважаючи її не виразом доброчесної скромності, а проблемою, яку необхідно подолати. Люди, звісно, засвоїли обидва ці стилі: і як бути «природним» і «автентичним», і як бути нещирим і поводитися виховано. І люди стежили за тим, чи добре вони пристосовуються в кожному окремому випадку. Справді, намагання бути належним чином «відкритим» і «природним», мабуть, вимагає інтенсивнішого керування собою (self-management), ніж просте дотримання правил. Наприклад, коли жінки дедалі частіше на рівних засадах приєднувалися до чоловіків у навчальних закладах і на робочих місцях, то кожна людина почала відповідальніше ставитися до контролю над будь-яким сексуальним підтекстом своїх учинків, слів чи мови тіла. Цей акцент на неформальній автентичності не спинив потоку книжок з етикету й порад для читачів у газетах і журналах. Зате поради професіоналів ринули ще більшими потоками, і часом вони стосувалися приголомшливих тем, приміром, як поліпшити секс. Навіть Бенджамін Спок, експерт із догляду за дітьми, якого зазвичай висміювали за надмірну поблажливість, пропонував методи, як навчити дітей керувати собою. Навіть автентичне, буцімто природне «я» вимагало культивування¹⁶.

Автентичне «я» презентує світові в принципі одну стійку та чесну особистість. Задовго до цього лорд Честерфілд анітрохи не переймався сумлінням, коли радив своєму синові вдавати ту особистість, яка пасувала обставинам, незважаючи на лицемірство. Молодий Джордж Вашинґтон ретельно переписував таку пораду: «Якщо у вас є причина [гніватися]… то не показуйте її і зображайте радісний вираз обличчя». Однак, як казала юна Сара Коннелл, справжня автентичність, певно, вимагає постійності, зобов’язує ніколи не вчиняти «невідповідно» до своєї природи. Деякі теоретики стверджують, що сучасне життя руйнує цю постійність. Індивіди грають різні ролі, кожну роль для інакшої публіки, а отже, кожна роль демонструє іншу персону: можливо, людина сором’язлива на роботі, весела в товаристві друзів, авторитарна вдома[70]. Домодерний індивід упродовж усього дня, очевидно, демонстрував одну й ту само особистість усе тій же невеликій групі близьких друзів. Крім цього, як доводять деякі вчені, сучасний жонглер особистостями потерпає від психічної дезорієнтації і стресу, які є наслідком усієї цієї зміни масок. (На противагу цьому жменька вчених стверджує, що перемикання між різними ролями породжує ментальну й соціальну кмітливість.) Хоча теорія множинних персон і захоплива, проте надто обмаль даних свідчать про те, що американці психічно потерпали від збільшення кількості соціальних груп. А втім, незалежно від того, тиснули на них численні ролі чи ні, сучасні американці почали цінувати автентичність. Не бути «дволиким» дедалі частіше перетворювалося на одне із завдань самовдосконалення¹⁷.

Сама по собі робота над самовдосконаленням може вимагати психічних затрат: спричиняти напругу й пробуджувати в людині зацикленість на собі. Соціолог Річард Сеннетт якось писав: «“Я” кожної людини перетворилося на її головний тягар… ця справа, як виявилось, є пасткою, а не звільненням», і до тієї пастки належить нарцисизм. Відомий випадок «Шейли» – жінки, у якої брали інтерв’ю для дослідження 1985 року «Звички серця» (Habits of the Heart) і яка сповідувала релігію «шейлаїзм». Утім, така надмірно роздута пихатість зустрічалася нечасто: більшість американців брали участь у значно скромнішому самовдосконаленні¹⁸.

Упродовж американської історії дедалі більше американців брали участь в інтенсивнішому формуванні власного «я», використовуючи усе більшу кількість способів. Після закінчення 1960-х років розширення періоду раннього дорослого віку (більше років між залишенням батьків і початком кар’єри та створенням сім’ї) надало більшій кількості американців іще більше часу для самоаналізу й роботи над собою. Масове навчання в коледжах і університетах, із притаманною йому ідеологією «to thine own self be true»[71], посприяло цьому проєкту. Формування власного «я», як і чимало всього іншого, зазнало демократизації, але також професіоналізації, ретельнішого аналізу й медикалізації. Чимало людей взялося за такі напружені дисципліни, як йога, біг на довгу дистанцію чи психоаналіз, щоб навчитися розслаб­лятися, бути спонтанним або щирим (не зважайте на мою іронію). Ці намагання поруч із простішими спробами, спрямованими на самовдосконалення, як-от дотримання дієти, а також релігійними спробами, як-от пошук «цілеспрямованого життя», були частиною інтенсивнішого самовдосконалення, що його практикувала дедалі більша кількість американців. Ментальність американців, яка досліджується у цьому розділі, усе частіше ставала результатом самосвідомості й цілеспрямованої зміни. Бенджамін Франклін цим пишався б¹⁹.

Люди в різних культурах мислять дещо по-різному. Наприклад, коли американці пояснюють, чому люди вчиняють так, а не інак, то вони схильні казати, що це внаслідок характеру людини або її вподобань, а коли це пояснюють мешканці Саудівської Аравії, то вони найчастіше вказують на обставини, з якими стикається людина. Коли американці натрапляють на логічні суперечності, то вони зазвичай намагаються визначити, який із варіантів істинний, а азійці найчастіше намагаються примирити альтернативні варіанти. Крім цього, можна припустити, що люди в різні історичні епохи також могли мислити по-різному. У цьому підрозділі я досліджую, чи змінювались упродовж століть способи мислення американців, а якщо так, то як само²⁰.

Раціональне мислення

Європейські вчені наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття зазвичай протиставляли розум «домодерних» людей (якими вважали як представників племен у далеких краях, так і селян у своїх суспільствах) і розум модерних, освічених західних людей, до яких належали вони й самі. Домодерні індивіди, стверджували дослідники, мислили просто, керувалися традицією й забобонами, а модерні індивіди мислили складно, критично й стратегічно. (Цей образ «примітивних» людей хибний. Тубільці були і є значно прагматичнішими, новаторськими й кмітливішими, ніж уявляли собі західні люди.) Деякі вчені перенесли це порівняння на Америку, хоча в цій країні ніколи не було значного прошарку селян. Вони пояснюють еволюцію нової американської культури, «наголошуючи на раціональності, спеціалізації, ефективності, космополітизмі й зацікавленості в майбутньому». Американці, як наполягають ці вчені, почали передбачати, планувати наперед і зважувати варіанти вибору: вони почали мислити як науковці, що вимагають логіки й доказів²¹.

Коли відбулося (чи не відбулося) піднесення раціональності? Один період, що його ретельно досліджували історики, – це епоха «ринкової революції» перед Громадянською війною, яку я обговорював у кількох попередніх розділах. Деякі вчені стверджують, що збільшення торгівлі перетворило американців (передусім фермерів, але також і буржуазію, яка зростала) на тих, кого один мандрівний англієць назвав «людьми, які припускають, підраховують, очікують і калькулюють», – на дрібних капіталістів. Інші історики скептично ставляться до того, що психологія американців змінилася так радикально, однак вважають, що поведінка змінилась, а ментальність – ні: відкриття ринків дозволило американцям (які вже були людьми, що підраховують) більше торгувати й отримувати більший прибуток²².

Під час цих дискусій історики мусили висновувати людську психологію здебільшого з поведінки. Американські фермери до 1820-х, чи приблизно так, значну частину своєї землі не оброб­ляли, значну частину своєї сільськогосподарської продукції не продавали й значну частину свого дня присвячували дозвіллю: усі ці звички можна тлумачити як ознаки економічної «ірраціональності». Коли згодом чимало фермерів почали продавати більше сільськогосподарської продукції на відкритому ринку, то вони, схоже, стали раціональнішими, частіше вдавалися до калькуляції. Утім, ці практики фермерського господарювання слугують неоднозначним доказом: попередні фермери у XVIII столітті ігнорували комерційні можливості тому, що їм бракувало «калькуляційного егоїзму», чи тому, що їм просто не вистачало комерційних можливостей? Саме тому дослідники шукали інших доказів раціональності. Вони вивчали бухгалтерські книги фермерів. У цих книгах фермери-янкі детально обліковували доходи й витрати навіть до поширення комерційного сільського господарства, нагадуючи цим передчасних капіталістів. А втім, тут також міститься певна неоднозначність. Бухгалтерські книги фермерів і торгівців XVIII століття свідчать про тверезі методи бізнесу, як-от облік найменших боргів і вимагання у спадкоємців сплати боргу. Упродовж Війни за незалежність фермери в районі міста Філадельфія сперечалися з офіцерами Континентальної армії щодо плати за оренду критих возів і коней, а також ризикували життям, щоб продати свою продукцію британським солдатам за вищу ціну й твердішу валюту. Однак бухгалтерські книги фермерів і торгівців також начебто свідчать про ірраціональність, як-от борги, що тривали роками й на які не нараховували відсотків²³.

Одне дослідження порівняло бухгалтерські книги 1799-го й 1820 року, що належали торгівцям із Кінґстона, штат Нью-Йорк, невеликого містечка, розташованого на річці Гадсон. 1799 року більшість фермерів обмінювали свою сільськогосподарську продукцію на готові вироби в місцевій крамниці й здійснювали цей обмін у «діловій манері, яка наголошувала на раціональній калькуляції» і миттєвому розрахунку за товар. Зате 1820 року власники великих фермерських господарств продавали за готівку більшу частину своєї сільськогосподарської продукції немісцевим покупцям, а дрібні фермери, чимало з яких через конкуренцію з вирощувачами зерна на середньому заході були змушені перейти до виробництва і продажу молочних продуктів та до заготівлі деревини, усе ще продавали місцевим торгівцям. Урешті-решт, випадок Кінґстона свідчить про нові зв’язки з більшими ринками та про використання цих ринків тими, хто мав багатство. Очевидно, цей випадок не свідчить про те, що фермери й торгівці перетворювалися на мисливців за прибутком, які постійно калькулюють. Інше дослідження цього ж регіону на початку ХІХ століття звертає увагу на те, що бухгалтерські книги місцевих торговців, які мали бути найспритнішими обчислювачами у своїх населених пунктах, вельми нагадували бухгалтерські книги фермерів: вони були недбалі, неохайні й не містили правильної організації бухгалтерського обліку. Схожим чином як торгівці, так і фермери часто відмовлялися від своїх найліпших бізнесових рішень задля тієї чи тієї соціальної мети: приміром, наймали на роботу своїх недолугих родичів. Ні порівняння фермерів ХVIII століття з фермерами ХІХ століття, ні порівняння фермерів із торгівцями не свідчить про те, що ринкова революція спричинила революцію раціональності. Від самого початку англійські колоністи на півночі й на півдні жили з думкою про фермерство як для себе, так і для ринку реальних товарів. Проблема полягала в тому, щоб зробити фермерство рентабельним і водночас дотримуватися принципу «безпека понад усе», як пояснив історик Ґері Едвардз: виокремити достатньо землі для головних і найходовіших культур і водночас зробити ставку на вибагливі товарні культури, висіявши їх лише на додатковій землі. Як свідчать бухгалтерські книги, колоністи спершу обліковували недбало. Згодом нові інструменти надали всім американцям, особливо задіяним у торгівлі, але також і фермерам, ліпші способи бухгалтерського обліку. До цих інструментів належали як прості посібники з арифметики, так і, врешті, комп’ютерне програмне забезпечення для управління фермерським господарством. Історики й далі сперечатимуться щодо типу мислення американських фермерів колоніальної доби, проте факти свідчать, що розширення ринків не зумовило революції в раціональній калькуляції: воно забезпечило більше підстав для калькуляції й більше інструментів, за допомогою яких можна було калькулювати²⁴.

Ще один камінь спотикання в дебатах щодо раціональності – це питання про те, чи релігійна віра поступилася місцем раціональності. Скептики регулярно різко критикували релігійні погляди американців як ірраціональні: чи то журналіст Г.Л. Менкен, що глузував із політика-євангеліста Вільяма Дженнінґза Браєна в 1920-х роках, чи то вчені, що розвінчували християнський фундаменталізм на початку ХХІ століття. Критики часто прогнозували «кінець релігійної віри» – і марно. Поширена думка стверджує, що з плином поколінь американці перетворилися на дітей Просвітництва, які сумнівалися, спиралися на емпіричний досвід і логічно міркували: їм уже не потрібно було (чи вони вже не могли) вірити в духовний вимір і в Бога, що керує світом. Томас Джефферсон, взірець Просвітництва в Америці, створив версію Нового Заповіту, з якої він буквально вирізав усі надприродні події, як-от незаймане зачаття, воскресіння та всі дива, що відбулись у проміжку між ними. Та все ж американці не відмовилися від релігійної віри. (Згадавши про президентів, варто зауважити, що перші президенти США в ліпшому разі були деїстами або унітаріанцями, тоді як кілька останніх – євангельськими християнами.) Побожність не була аж надто поширеним явищем в Америці колоніальної доби й не стала рідкісним явищем у сучасній Америці, як гадає чимало людей²⁵.

У четвертому розділі я звертав увагу на те, як багато американців за колоніальної доби не належали до жодної церкви. Навіть багато тих, хто ходив до церкви (як і чимало вірян нині), вчиняли так переважно за компанію на відміну від побожних відвідувачів. Наприклад, у Вірджинії в XVII столітті білі щонеділі приходили до місцевої англіканської церкви, долаючи кілометри звідусіль, однак причащалася лише жменька, переважно люди похилого віку. Чимало американців колоніальної доби, якщо не більшість, змішували різні версії християнських догматів з єретичними забобонами й окультними практиками. Іноді стрімке піднесення (так звані пробудження) християнського ентузіазму перемагало байдужість. Як мовилося раніше, такі сплески бурхливого ентузіазму стали повсюднішими на межі XVIII і ХІХ століть. Автори щоденників у епоху перед Громадянською війною писали з релігійним натхненням. Геррієт Ньюелл, місіонерка, яка померла за океаном у 1812-му, коли їй було 19 років, писала: «Я повинна бути готовою пережити будь-що для Бога, готовою, щоб мене називали будь-яким ім’ям… і готовою зазнати будь-яких страждань, якщо тільки це зробить мене смиренною й буде задля Його слави». Сара Ґрімкі, цілком інакша жінка – аболіціоністка й феміністка з півдня країни, писала про те, що вона «ніколи [не відчувала] такого страхітливого почуття, як утрата надії на спасіння душі… я почувалася так, наче мою долю безповоротно визначили, і я була приречена на полум’я, якого ніколи не загасити». Менш освічені американці в ХІХ столітті сходилися великими юрбами, щоб перейняти релігійну лихоманку від євангельських проповідників. Християнська віра, як і належність до церков, загалом зростала в поколіннях після Американської революції, хоча й відбувалися то піднесення, то спади²⁶.

У ХХ столітті нерелігійні інтелектуали висловлювали подив, що їхні співвітчизники не відмовилися від релігійної віри. 1922 року Менкен визначив релігійну віру «як алогічне переконання в поширеності неймовірного». А втім, на початку ХХІ століття від 80 до 90 відсотків американців відповіли інтерв’юерам під час опитування, що вони вірять у Бога й моляться Йому; майже така ж велика частка заявила, що вони ніколи не сумнівалися в існуванні Бога (хоча більшість сумнівалась у еволюції); більшість погодилася, що Бог продовжує творити дива, а четверо з п’яти – що Він оцінить їх у Судний день. Скептики, але також і віряни, вказували на те, що сучасні американці мають поверхове розуміння християнства. Може, це й так, а може, воно не поверховіше за розуміння попередніх поколінь. Наприклад, як 1950 року, так і 1990-го лише приблизно половина дорослих американців могла назвати одне з чотирьох Євангелій. Одна помітна релігійна новація полягала в тому, що американці впродовж ХХ століття почали менше дотримуватися теологічних догматів: набагато менше їх наполягало на тому, що їхня деномінація – це єдиний шлях до спасіння душі. В опитуванні 2008 року дві третини респондентів погодилося, що «багато релігій можуть вести до вічного життя»; більшість навіть визнавала можливість безсмертя для тих, у кого взагалі немає релігійної віри. Та попри це, американці й надалі сповідували свої конфесії (і зберігали підозрілість до тих, хто стояв на позиції атеїзму). 1999 року приблизно така ж значна кількість американців, як і 50 років тому, відповіла, що вони моляться щодня; більше американців сказали, що вірять у життя після смерті; в опитуванні 2004 року приблизно половина американців підтвердила, що в них був духовний досвід, який змінив їхнє життя, зокрема, третина повідомила про досвід «нового народження». Продаж релігійних книжок і книжок релігійної тематики, як-от таких, що написані Ріком Ворреном і ще більшою мірою – Тімом Лагеєм (станом на 2008 рік кількість проданих примірників його серії романів «Покинуті», у яких ішлося про кінець світу, сягнула 65 мільйонів), залишався стабільно високим. Один редактор таких книжок пригадував: «У [19]60-х усі казали, що релігія поступово зникає. Пригадую, як я сидів на занятті з соціології і професор спокійно пояснював, що релігія й надалі відіграватиме дедалі меншу роль у житті людей. То була хибна думка»²⁷.

Філософи, що розмірковували над сучасним станом, давно аналізували екзистенційну кризу, в якій перебувала раціональна людина Просвітництва, схожа на Джефферсона, що стикнулася зі світом, у якому немає ні вічного спасіння душі, ні наявної мети. Однак більшість американців, схоже, не відчуває цієї кризи так само, як не відчували її їхні предки. Вони продовжують заявляти про свою віру в життя після смерті або в якусь невизначену релігійну версію цієї ідеї, а позаяк кількість тих, хто вірить у рай, переважає над тими, хто вірить у пекло, то приблизно кожен восьмий налаштований цілком оптимістично²⁸.

Може, ліпше історичне порівняння для відстеження (ір)раціональності – це не рівень християнської віри американців, а їхня віра в нехристиянські надприродні явища. На початку колоніальної доби окультні практики кидали виклик церкві. Альманахи, що їх усі жадали мати завдяки астрологічній інформації, яка в них публікувалася, продавалися ліпше за Біблію, і чимало людей (не лише обвинувачені відьми й відьмаки із Сейлему) постраждало внаслідок звинувачення в практикуванні чорної магії й покарання за це. У XVIII столітті зацікавлення окультними практиками вочевидь послабилося під тиском шкільних учителів і євангельського християнства. Однак магічне мислення в різних формах (приміром, у сектах, що сповідували утопічні ідеї) продовжувало існувати в ХІХ–ХХ століттях. Близько 2000 року від 30 до 40 відсотків американців зізнавалися, що вірять у привидів, приблизно 20 відсотків – що вірять у відьом, а більшість (зокрема М. Скотт Пек) заявила, що вірить у якісь паранормальні явища, як-от екстрасенсорне сприйняття або астрологію. Дивовижним чином частка американців, які дотримувались окультних поглядів, зростала, й особливо серед молодих людей²⁹.

Те, що більшість американців продовжувала дотримуватись авра­амічних релігій, а решта – того чи того спіритуалізму руху «нью-ейдж», спростовує припущення, що сучасне життя зробило людей «раціональними» в тому ж сенсі, що й наука раціональна. Це дотримання особливо дивує (а багатьох учених навіть засмучує), якщо врахувати, що впродовж багатьох поколінь заклади освіти навчили більшу кількість американців мислити науковіше. Або, може, це дотримання спростовує висловлене Менкеном припущення, що раціональне мислення й релігійна віра не поєднуються. Хай там як, та, попри те що церква як інститут змінилася, передавши іншим інститутам соціальну владу й навіть зазіхання на час індивідів (пригадайте, як пастори на початку ХХ століття нарікали на вірян, що не відвідували церковної служби щонеділі, – про це йшлося в четвертому розділі), сучасні американці вельми нагадують своїх предків у релігійній вірі³⁰.

Я обговорював раціональність під кутом зору практики бізнесу й релігійної віри. А втім, ще один кут зору полягає в тому, щоб запитати, чи стали американці розумнішими на підставі IQ. На перший погляд, це, поза сумнівом, так і є. Так звані тести на інтелект, передусім ті, що оцінюють, наскільки добре особа розв’язує абстрактні й невербальні завдання, засвідчують «величезне зростання» в результатах учасників тестування впродовж ХХ століття. Середній результат американця чи американки у 2000 році був би підставою визнати його чи її генієм, якби цей результат був отриманий на кілька поколінь раніше. Чи це означає, що сучасні американці значно розумніші порівняно зі своїми прадідусями й прабабусями? Мабуть, ні. Це радше свідчить про те, що більшу кількість американців навчали переважно тим особливим когнітивним навичкам, що їх вимірюють тести на інтелект, як-от читання текстів і декодування візуальних абстракцій. Поміркуйте над тим, як сучасних дітей на уроках малювання навчають зображати лінійну перспективу, яка кілька століть тому була таємницею для живописців; як ці діти оперують числами на такому рівні складності, який був недосяжний освіченим людям попередніх поколінь; як ці діти читають набагато більшу кількість текстів (починаючи з підручників і завершуючи білбордами) порівняно з їхніми предками; і як ці діти можуть розшифровувати набагато більше візуальних патернів: приміром, сигнали світлофора, логотипи на товарах і настільні ігри. Навіть телебачення, попри його шкідливий вплив, навчає дітей помічати різні кути зору завдяки швидкій зміні монтажних кадрів у епізоді³¹.

Зважаючи на пластичність людського мозку, поліпшення харчування, збільшення кількості символів у навколишньому середовищі й поширення грамотності, сучасні американці повинні ліпше розв’язувати абстрактні завдання й отримувати вищі результати в тестах на IQ, ніж їхні предки. Ці навички, однак, не обов’язково втілюються в більшій здатності розв’язувати проблеми реального життя (приміром, у спроможності впоратися з проблемними стосунками) або вдало підбирати засоби для досягнення мети (приміром, домагатися підвищення на роботі). Американці не стали розумнішими чи раціональнішими, радше здобули нові інструменти для ухвалення ліпше продуманих, систематичніших рішень. Найважливішим джерелом таких інструментів була школа. До ХХ століття більшість дітей відвідували школу нерегулярно й нетривалий час, однак до 2000 року майже всі діти віком від чотирнадцяти до сімнадцяти ходили до школи, а також відвідували її упродовж багатьох років за винятком літа. Формальна шкільна освіта забезпечує такі навички, як читання, написання текстів і арифметика, що їх попередні покоління дітей, які працювали сільськогосподарськими робітниками, слугами або чорноробами, мали нечасто. Крім цього, школи прищеплюють дітям такі приховані буржуазні риси, як пунктуальність, самодисципліна, планування, командна гра й красномовність (завдяки отим незграбним декламуванням віршів напам’ять і виступам із доповіддю). Навіть якщо частина молоді, яку примушували відвідувати уроки в школі, опанувала лише деякі з цих умінь, то набір когнітивних навичок американців однаково поліпшився. Американці загалом не стали корисливішими, спостережливішими чи стратегічнішими за своїх предків, проте так само, як фермери й торгівці перед Громадянською війною, що врешті-решт освоїли сучасний бухгалтерський облік, вони стали ліпше оснащеними для того, щоб упоратись із завданнями. Ці навички також посилили відчуття контролю³².

Під контролем

У 2002–2003 роках Дослідницький центр П’ю опитав респондентів у 44 країнах, які утворюють репрезентативну вибірку населення своїх країн, звернувшись до них зокрема із запитаннями, покликаними видобути їхні головні погляди на життя. Завдяки результату дві третини американців виявилися найсхильнішими (неподалік від них розташувалися канадійці, а європейці неабияк відстали) відкидати твердження, що «на успіх у житті значною мірою впливають сили, які ми не контролюємо». Американці вірили більше за інших, що, принаймні теоретично, людина відповідає за свою долю. Певною мірою віра в цю ідею може утілити її в реальність. Люди, які вважають, що вони контролюють своє життя, зазвичай діють відповідно, а потім, як наслідок цього, схильні досягати ліпших результатів, підтверджуючи свою самовпевненість. Наприклад, хворі люди, які вважають, що вони можуть пришвидшити своє одужання, схильні наполегливіше дотримуватися лікування й мають вищу ймовірність одужати порівняно з тими хто налаштований фаталістично. Навіть люди, які помилково гадають, що ситуація в них під контролем, діють цілеспрямовано й часто успішно. Переконання «я можу це зробити», мабуть, відрізняло американців колоніальної доби від європейців, а також воно добре узгоджується з добровільністю. Історія свідчить, що відчуття контролю в людей, певно, зростало разом із поширенням засобів для справжнього контролю: засобів поза людиною (як-от багатство, експертні послуги, газети й калькулятори), а також засобів усередині людини (як-от грамотність, математична грамотність, усвідомлення часу й самодисципліна)³³.

Фермери-йомени колоніальної доби, імовірно, відчували контроль над своїм життям, коли усвідомлювали контраст між своєю ситуацією й ситуацією європейських селян чи рабів у Америці. Чимало тих фермерів, поза сумнівом, образилися на те, що матінка-Англія ставилася до них як до утриманців. Відданість цій ідеї індивідуальної відповідальності зростала. У XVIII столітті американці дедалі частіше сприймали бідність інших як таку, що її люди заподіяли самі собі, а не як результат долі чи Божого промислу (див. про це в другому розділі). Релігійні новації в Америці колоніальної доби догоджали ідеї (і ще більше стимулювали її), що пересічні люди можуть визначати як своє земне, так і своє вічне життя. Євангельські секти, що поширювалися дедалі активніше, заперечували ортодоксальну доктрину, згідно з якою вічна доля людини визначена наперед або чекає на незбагненну милість Божу. Кожна людина, казали представники цих сект, може забезпечити спасіння своєї душі завдяки вірі, релігії «нового народження» й таким проявам релігійної віри, як добрі вчинки. (Для офіційних протестантських церков доктрини, які допомагали вірянам у спасінні їхньої душі, втілювали єресь, згідно з якою пересічні люди можуть змусити Бога змінити рішення, а для нових протестантських деномінацій та єресь була неабиякою рекламою товару.) Рух за тверезість, що ґрунтувався на релігії, схожим чином наголошував на самовизначенні. Преподобний Лаймен Бічер так повчав 1826 року: «Якщо ви не маєте наміру невдовзі назавжди відмовитися від своєї свободи й потрапити під вплив деспотизму найжорстокішої й найнепохитнішої риси характеру, тоді вам потрібно облишити ранкову настоянку, полуденний алкогольний напій, що стимулює, і вечірню чашу». В унісон із такими твердженнями творці автобіографій у ХІХ столітті дедалі частіше пояснювали власні моральні здобутки як результат своєї тяжкої праці, а не Божої милості³⁴.

Зростання безпеки й багатства, певна річ, слугувало основою для посилення відчуття контролю. Без передбачуваності ідеологія, яка стверджувала, що успіх у житті залежить від самої людини, виглядає пустопорожньою. Разом зі зростанням передбачуваності більша кількість американців почала виявляти ініціативу. Один показовий приклад цього полягав у тому, що вони налагодили контроль за дітонародженням і в ХІХ столітті коефіцієнти народжуваності стрімко знизились. Економічне пояснення цього спаду (що дітей почали менше цінувати як сільськогосподарських робітників) хоча й правильне, проте неповне: воно значною мірою не враховує часових меж і географічного поширення цього спаду. Американці, переважно жінки, почали вважати, що поява дітей була не лише Божою волею або природним перебігом подій, а й також їхнім рішенням. Отже, дітонародження зменшувалося зазвичай в тих регіонах країни, де поширювалась освіта, панували ліберальні протестантські деномінації, зростали великі міста й зосереджувалися громадяни, народжені у США. Книжки й статті про контроль за дітонародженням, що їх читали жінки, і коментарі, які вони писали у своїх щоденниках, також свідчать, що жінки дедалі частіше відчували: вони можуть контролювати дітонародження і мають так чинити. Жінка з сім’ї Шіппенів, яка належала до еліти й мешкала у штаті Пеннсільванія, так писала своїй сестрі наприкінці XVIII століття: «Мені вкрай приємно дізнатися про твоє розсудливе рішення не збільшувати свою сім’ю. <…> Я вирішила дотримуватися цього ж плану; і коли наші Сестри матимуть п’ятеро чи шестеро дітей, то ми також радитимемо їм це ж саме». Сестри Шіппен належали до авангарду, і чимало жінок наслідували їх. Сумним наслідком відчуття більшого контролю за народженням дітей стало відчуття більшого контролю за їхньою смертю. Американці, які належали до середнього класу, почали вважати, що смерть немовлят і дітей не є випадковою чи зумовленою незбагненною Божою волею: турботливість батьків може запобігти таким трагедіям (див. про це в другому розділі, підрозділ «Наслідки»). Народження меншої кількості дітей, які, втім, жили довше, як оприявнило, так і посилило (спершу серед буржуазії, а згодом серед решти американців) дедалі інтенсивніше відчуття того, що життя загалом перебуває під контролем. «Забажай чогось – і воно твоє, – рекомендувала книжка з порадами 1856 року. – Вже не скоряйся, наче десниця долі загрожує тобі»³⁵.

По завершенні тривалого періоду більше американців також могли передбачати інші етапи життя й керувати ними. Як я зазначав у другому розділі, вступ до школи й випуск із неї, перша робота, шлюб, вихід на пенсію, смерть, а також батьківство стали стандартизованішими, передбачуванішими і звичнішими. Несподівані потрясіння, як-от рання смерть когось із батьків або крах фермерського господарства, почали траплятися рідше, що дало змогу американцям виношувати плани й реалізовувати їх. Історик Джон Моделл писав, що молодь дістала більший контроль над своїм життям і почала «більше цінувати вираження особистої свободи». Дивно, хоча під соціологічним кутом зору це зрозуміло, що коли індивіди здобули більший контроль над своїм життям і позбулися залежності від випадкових подій, то вони обирали дедалі схожіші шляхи в житті. Приблизно після 1970 року життєві етапи в американців знову стали дещо нестандартними, на що значною мірою вплинули економічні труднощі, які відтерміновували кар’єру та взяття шлюбу (а почасти вплинули культурні зміни, як-от схвалення спільного проживання неодружених чоловіка й жінки). Зменшення передбачуваності життєвого шляху, якщо мій аргумент правильний, могло уповільнити в американців зростання відчуття контролю³⁶.

Масова шкільна освіта також допомогла посилити відчуття контро­лю. Певна річ, діти, яких чиновники примушували відвідувати уроки на початку ХХ століття, навряд чи відчували контроль над своїм життям. Критики тоді стверджували (і досі на цьому наполягають), що школи лише прищеплюють покору. Однак у довгостроковій перспективі ті, хто здобуває тривалішу освіту, досягає сильнішого відчуття ефективності, яке вони згодом демонструють, контролюючи справи в різних царинах – від планування сім’ї і до участі в політиці³⁷.

Удома батьки дедалі частіше вимагали від своїх дітей, щоб ті були самостійними. Ця тема зокрема висвітлюється в художній літературі для дітей. На початку ХІХ століття дитячі книжки наголошували на таких чеснотах, як обов’язок і виконання сімейних ролей. Згодом головні персонажі стали незалежнішими (Гаклберрі Фінна можна вважати їхнім провісником), тож до кінця ХХ століття герої в дитячих книжках зазвичай були тямущими дітьми, за вчинками яких не наглядали батьки. Упродовж ХХ століття менше американців казали інтерв’юерам під час опитувань, що дітей треба навчати покори й вихованості, зате більше американців називали незалежність і особисту відповідальність як ті важливі чесноти, що їх потрібно прищеплювати дітям³⁸.

Завдяки розвитку психологічного тестування ми від кінця 1950-х років і далі маємо дані щодо того, скільки американців уважало, що вони контролюють своє життя або що такий контроль загалом можливий. Під час багатьох досліджень до американців зверталися з такими запитаннями: «Коли ви… будуєте плани на майбутнє, то ви зазвичай беретеся виконувати все так, як і задумували, чи нерідко виникають обставини, що примушують вас змінити свої плани?», «Ви згодні чи не згодні з такою думкою: здобуття успіху – це результат важкої праці, а удача майже не має або взагалі не має до цього стосунку?» Опитування свідчать, що відчуття особистої ефективності в американців зростало й досягло максимуму приблизно в 1960 році, а тоді дещо знизилося, після чого стабілізувалося. Особливо відчуття політичної ефективності в американців (що вони мають вплив у політиці) вочевидь зменшилось у 1960–1970-х роках. Звісно, то були роки політичних убивств, заворушень у містах, В’єтнамської війни та інших потрясінь, тож можна збагнути, чому відчуття політичної влади в американців також ослабло (див. про це в п’ятому розділі). Збіг цих двох тенденцій, політичної й особистої ефективності, свідчить про те, що соціальне сум’яття тих років могло також послабити й відчуття особистого контролю в американців, того, наскільки вони керують своїм життям³⁹.

Упродовж кількох поколінь більше американців, можливо, виплекали в собі сильніше відчуття контролю. Вони ухвалили значно більше рішень, які свідчили про їхню впевненість: народження меншої кількості дітей (бо кожна дитина могла жити й процвітати), позичання грошей та інвестування їх у освіту й домівку, планування виходу на пенсію. Окремі дослідники гадають, що така самовпевненість була ілюзією, позаяк американці у ХХ столітті насправді втратили кон­троль над своїм життям, передавши той контроль левіафанам держави, бізнесу й мас-медіа. Складно оцінити, наскільки більшу владу здобули індивіди (унаслідок ширших прав, більшого багатства й ліпшої освіти, наприклад) і наскільки, можливо, їхня влада зменшилася (завдяки, мабуть, посиленню бюрократії та всеохопнішому стеженню), однак перше, ймовірно, переважило друге. Тенденція до сильнішого відчуття «я можу це зробити», мабуть, вимагала і реальнішої безпеки, і поширення нових буржуазних ідей. Як і у разі інших тенденцій, посилення відчуття ефективності не було непорушним: у 1960–1970-х роках воно, здається, призупинилося⁴⁰.

Яка ціна вибору?

Сучасні американці мають значно більше варіантів вибору порівняно з будь-якими людьми, що жили до них. Жінки, що мешкали в Бостоні й Чарльстоні до Громадянської війни, наприклад, мали обмаль варіантів вибору, як розповідають Джейн і Вільям Піз у книжці «Леді, жінки й дівчата». Майже всі вони або були заміжні, або мешкали як квартирантки в домівках своїх родичів, або мали сумнівну репутацію. Зате сучасні жінки можуть обирати серед набагато більшої кількості варіантів у житті. Утім, постає запитання: чи можуть сучасні американські жінки (і чоловіки теж) впоратися з великою кількістю варіантів вибору, що стоять перед ними, і зробити оптимальний вибір, чи вони натомість потерпають від надлишку варіантів вибору, від «тиранії вибору», якої не відали їхні предки? Справді, деякі вчені стверджують, що більша кількість варіантів вибору породжує менш раціональний вибір⁴¹.

Американці здобули більше варіантів вибору, коли їхня безпека, багатство й соціальні групи зросли. Чимало нових варіантів вибору були буденними: споживчі товари, подорожі, розваги, харчі. Лише між 1976-м і 2005 роком пересічний супермаркет більш ніж учетверо збільшив асортимент товарів, що сягнув сорока тисяч найменувань. Проте чимало нових варіантів вибору були ґрунтовнішими: вибір місця проживання, конфесії, професії, подружньої пари й навіть вибір того типу «я», який потрібно культивувати. На думку одного дослідника, «бути “сучасним” – означає бути здатним обирати», а на думку іншого, це означає бути змушеним обирати. Більшість американців сприймає вибір як свободу, і це все на краще. Так само вважає й більшість економістів, які стверджують, що економіка пов’язана з тим, «як люди обирають», щоб «поліпшити своє благополуччя». Справді, економісти особливі, каже один знаменитий економіст, бо вони схвалюють принцип, згідно з яким «добро – це сукупність оцінок власного благополуччя, які належать багатьом індивідам», тому «найвища мораль поважає [індивідуальний] вибір»⁴².

Однак з’явилися психологи, а також деякі економісти (що я обговорював у третьому розділі), які зацікавилися, наскільки вдало люди насправді обирають і наскільки задовільним насправді є їхній вибір. Нові дослідження заперечують припущення, що збільшення кількості варіантів вибору неодмінно обернулося більшим добром для найбільшої кількості людей. Лауреат Нобелівської премії Данієль Канеман, його співавтор Амос Тверскі та інші вчені довели, що люди часто обирають, здається, алогічно. Наприклад, люди нерідко обирають, спираючись на те, якими словами охарактеризовано вибір. (Придбання акцій називають «інвестицією» чи «азартною грою»? А може, це лотерейний квиток?) Обираючи, люди часто керуються якоюсь неістотною ознакою, послуговуються випробуваними на досвіді правилами, покладаються на звички й ухвалюють мінімально задовільне, а не оптимальне рішення. Успішному вибору перешкоджають обмежені часові межі, обмежені ресурси, обмежені навички, обмежене знання й особливості людської психіки. Справді, індивіди можуть не знати, що насправді добре для них, тож повага до їхнього вибору може не бути проявом найвищої моралі. (Наскільки морально давати дітям право обирати собі їжу? Або давати малоосвіченим робітникам право обирати свій пенсійний план?) Деякі психологи ще більше розвинули критику раціонального вибору й перевернули догори дриґом фундаментальні засновки економістів, стверджуючи, що просте володіння більшою кількістю варіантів вибору насправді зменшує остаточне задоволення людей⁴³.

Експериментатори виявили, що коли піддослідним надати більше варіантів вибору, то це збільшить імовірність того, що вони здійснять невдалий вибір, вибір, про який згодом пошкодують, або взагалі не оберуть жодного варіанта, йдеться про придбання джему чи про заощадження коштів для пенсії. Сама необхідність обирати може втомлювати людей. У ситуаціях, коли існує багато варіантів вибору, люди відмовляються від труднощів ухвалення рішення й зациклюються на необраних варіантах. (Визнання такої поведінки змусило експертів із додаткових виплат радити системи неучасті [opt-out], які призначали працівникам плани медичного страхування й пенсійні плани, замість систем участі [opt-in], які вимагали від працівників активного ухвалення рішень.) Ті, хто скептично ставиться до тези про те, що вибір виснажує, зазначають, що ця теза спирається на дослідження, які вивчають чи то тривіальні рішення, як-от придбання джему, чи то рішення, зрозумілі лише небагатьом, як-от вибір пенсійного плану. Однак коли люди стикаються із серйозним вибором, щодо якого в них є інформація (приміром, де придбати домівку, з ким побратися), то володіння більшою кількістю альтернатив, найімовірніше, може зумовлювати вдаліший і задовільніший вибір. Може, це й так. Інше дослідження виявило, що студенти на останньому курсі навчання в коледжі чи університеті, які максимально активізували свій пошук роботи, присвячуючи цьому більше часу й накопичуючи більше інформації, справді отримували роботу з вищою зарплатнею, проте також робота їх більше розчарувала порівняно з тими старшокурсниками, які просто ухвалили мінімально задовільне рішення. Деякі вчені на підставі таких досліджень виснували, що сучасні американці потерпають від надмірної кількості варіантів вибору. Психолог Беррі Шворц писав, що «коли самовизначення доходить до крайнощів, то воно спричиняє не свободу вибору, а тиранію вибору»⁴⁴.

Шворц та інші вчені, отже, повторюють думку, висловлену тими теоретиками одне чи два покоління тому, які застерігали, що люди не можуть упоратися з надлишком варіантів вибору, які пропонує модерність, особливо коли ніхто не керує їхнім вибором. Психолог Кеннет Кеністон 1965 року писав: «Чимало американців почали сприймати цю свободу [зростання варіантів вибору] в ліпшому разі як палицю на два кінці, а в гіршому – як пекучу проблему; вимога, щоб людина обирала й брала зобов’язання за умов величезного розмаїття соціально наявних варіантів вибору, дедалі більше відчувається як важка вимога». І тому люди намагаються втекти від свободи, як пояснює це психоаналітичний філософ Еріх Фромм у книжці «Втеча від свободи». Навіть іще раніше класик соціології Еміль Дюркгайм доводив, що модерність звільнила від обмежень, накладених на людські прагнення, і ті прагнення, почавши вільно ширяти, занурили людей у стан аномії – безмежного бажання й максимальної фрустрації. На противагу цьому домодерні люди, не маючи вибору, певно, відчували задоволення від своєї невинності. Отже, більша кількість варіантів вибору могла зробити сучасних американців не задоволенішими, а невпевненішими, сповненими страждань і каяття⁴⁵.

Задля доведення цього висновку Шворц та інші вчені вказують на дані опитувань, які свідчать, що американці з наближенням кінця ХХ століття почувалися нещаснішими. Результати цих опитувань ми ретельно проаналізуємо в наступному підрозділі, присвяченому емоціям. А втім, індивіди, що мають більше варіантів вибору (освічені й заможні), а також громадяни тих країн, де надають більше варіантів вибору (багатші країни), кажуть, що вони почуваються ліпше (а не гірше) за людей, які мають менше варіантів вибору. Ці факти надають підставу для захопливої можливості: може, нам варто розмежувати наявну психологію людини, яка здійснює вибір, і психологію людини, яка живе в суспільстві, де існує багато варіантів вибору. Коли людина стикається з надміром варіантів вибору (навіть купуючи авто чи обираючи будинок), то наявність багатьох варіантів вибору може обтяжувати й зумовлювати сумніви, особливо коли людина, що обирає, наполягає (ірраціонально!) на пошуку єдиного найліпшого варіанта вибору. Однак життя у світі, де існує багато варіантів вибору (багато способів подорожувати, багато житлових районів, де можна оселитися, тощо), у довгостроковій перспективі, ймовірно, зумовлює низку задовільніших результатів⁴⁶.

Огляд сказаного

Мислення сучасних американців, напевно, не надто відрізняється від мислення попередніх поколінь: вони, мабуть, не стали більш чи менш корисливими, розумними або раціональними. Однак сучасні американці отримали доступ до ширшого спектра ментальних інструментів (як-от грамотності й методів самоконтролю) і технічних інструментів (приміром, бухгалтерського обліку й мас-медіа), які разом із варіантами вибору, що сипалися з рогу достатку, полегшили досягнення поставленої мети. Одним із наслідків таких змін стало те, що більше американців почали вважати себе людьми, що контролюють власне життя. Це своєю чергою могло змусити їх вимагати більше варіантів вибору. Певна річ, сучасні американці справді вимагали таких варіантів вибору, яких їхні предки навіть не уявляли: жінки – працювати на будь-якій роботі, релігійні меншини – висловлювати свої переконання, люди з неприйнятною сексуальною ідентичністю – здійснювати камінґаут, молодь – більше свобод. Усе це породило те, що вчений-юрист Лоренс Фрідмен назвав «республікою вибору».

Таке мислення і процес вибору досі відбувались у межах людського розуму, «обмеженої раціональності» й супроводжувалися помилками й хибним розумінням. Однак завдяки більшим знанням, когнітивному навчанню, зростанню багатства й технічним засобам межі тієї раціональності розширилися. Тривале зростання варіантів вибору й когнітивних навичок вибору в індивідів, можливо, також викликало в американців сильніше відчуття відповідальності за себе. Американці, як ми вже бачили раніше, особливо схильні вважати, що люди керують своєю долею. Таке відчуття відповідальності, припускають деякі вчені, могло пробудити в американців іще більшу тривогу, що підводить нас до теми емоцій.

1782 року Александер Гамільтон так писав приятелеві про свого семимісячного сина: «Усі одностайно погоджуються з тим, що він вродливий; у нього гарні риси. <…> Його поставу під час сидіння знавці оцінюють як граційну. <…> Якщо в нього є якась вада в манерах, то це те, що він забагато сміється». Мав Гамільтон намір пожартувати чи ні, але його останнє зауваження відповідає епосі, коли люди зі статусом могли вважати немовлят занадто щасливими й змушувати дітей стримувати свій сміх, що геть не схоже на нашу епоху, коли здається, що не буває дитини, яка сміється забагато⁴⁷.

Усі люди розпізнають спільний набір фізіологічних і візуальних знаків, пов’язаних з емоціями: наприклад, «смайл» – – означає щастя. Однак люди в різних культурах відрізняються тим, коли і як вони виражають або не виражають свої почуття. Вони відчувають по-різному забарвлені емоції в дещо різних контекстах і з різною інтенсивністю. Розгляньмо прості приклади: більшість американців збентежилися б від спільного перебування у звичайній громадській лазні, яке практикують японці, а більшість японців, мабуть, збентежилися б від дружніх міцних обіймів американця. Зрозуміло, отже, що існують також історичні відмінності, які можна порівнювати. Наприклад, в епоху, коли смерть дитини розуміли як волю незбагненного Бога, така смерть породжувала смуток і смирення; в іншу епоху, коли смерть дитини тлумачили як наслідок поганого догляду, така смерть викликала глибоку печаль і відчуття провини; а в епоху, коли смерть дитини вважають результатом рішень інших людей (приміром, забрудненої водопровідної води), така смерть пробуджувала скорботу й гнів. А ось іще один приклад пластичності емоцій: суспільні кампанії наприкінці ХІХ століття, покликані розвинути такі звички охайності, як щоденне вмивання, досягли успіху тоді, коли американці почали відчувати несвідому відразу до бруду, огиду від вигляду замурзаного обличчя. В емоцій (які саме емоції, як часто вони виникають і як люди їх виражають) є своя історія⁴⁸.

Щоб розповісти історію емоцій, як і історію мислення, дослідник повинен дійти висновку про те, що міститься всередині людей, на підставі зовнішніх знаків, цебто того, що люди кажуть і вчиняють. Деякі вчені відкидають будь-які спроби відстежити справжні почуття людей і стверджують, що вони можуть лише написати історію таких правил емоцій, як припис не гніватися на дитину. Ці вчені зазвичай знаходять правила емоцій у тих же книжках із порадами, які навчали американців манер і самопрезентації. Ми теж хочемо використати ці посібники, але також розгледіти за їхньою допомогою справжні емоції американців. Здається, американці дедалі частіше відчували приязність і ніжність, дедалі рідше виражали агресію й загалом навчилися зменшувати інтенсивність своїх негативних емоцій. Контроль за емоціями й формування емоцій – головні аспекти вдосконалення власного «я»⁴⁹.

Еліта у XVIII–ХІХ століттях ретельно піклувалася про свої емоції. Пригадайте «Правила ввічливості» Джорджа Вашинґтона, в яких містилися такі настанови, як «Не демонструй радості, коли інша людина зазнала невдачі» та «Не демонструй надмірної насолоди від своєї їжі». Вашинґтон намагався регулювати те, як він виражає свої емоції. (На думку одного історика, «Вашинґтон був чоловіком сильних пристрастей, які він силкувався контролювати. Для нього найгіршим рабством були залежність від неприборканої пристрасті й не “цілковите володіння собою”».) Дедалі частіше люди з високим соціальним статусом також намагалися самостійно регулювати почуття. У XVIII столітті філадельфійці із середнього класу вважали емоційність звичкою нижчого класу (її треба було уникати, щоб не втратити свого соціального статусу), а ще такою звичкою, яка могла спричинити тілесну або психічну хворобу. «Найважливішою ознакою життя середнього класу в XVIII столітті була цікавість до збереження здоров’я за допомогою самообмеження, де наголос припадав на контроль над власними емоціями. <…> Люди прагнули позбутися почуття гніву, зменшити такі емоції, як страх і скорбота». Книжки з порадами застерігали від занадто палких проявів емоцій: наприклад, від голосного сміху в шляхетному товаристві. Особливо молоді дівчата мусили виявляти стриманість. Культура емоцій наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття почала по-новому визначати жінок (принаймні представниць середнього класу) як «безпристрасних» (passionless). На противагу вульгарним жінкам у колишній Англії або отим чуттєвим чорним жінкам і жінкам-іммігранткам, американські представниці середнього класу мусили бути скромними й не мати «плотської мотивації». Наприкінці ХІХ століття, саме напередодні фройдівської революції, експерти стверджували: «бездоганне стримування – це знак бездоганного психічного здоров’я»⁵⁰.

Учитися, як стримувати свої почуття і прояви певних емоцій (таких, як «надмірна насолода від своєї їжі» й стогони в годину скорботи), не було, втім, єдиним типом «роботи над емоціями», що її виконували американці в ХІХ столітті. Вони також культивували досвід і вираження бажаних почуттів.

Співчуття й сентиментальність

Від кінця XVIII століття й усе активніше впродовж ХІХ століття американці із середнього класу дедалі частіше дотримувалися правил сентиментальних почуттів. Вважалося, що усі порядні люди (головно жінки) мали «чутливість»: вони відчували емоції інших людей, особливо їхній біль, і тоді виявляли – стримано – емоційний резонанс, сповнений співчуття. Лист молодої жінки до свого нареченого демонструє цю респонсивність, як у камертона: «Я відчуваю, інтенсивно відчуваю, і це годі передати словами, кожен радісний трепет, що лунає з твого серця, і кожне сумне зітхання, що зринає з твоїх грудей». Провідні речники Американської революції й нової республіки відтворювали схожі емоційні акорди, коли засуджували Англію за її позбавлену співчуття жорстокість до колоністів і вихваляли притаманне патріотам егалітарне співчуття до пригноблених⁵¹.

Звісно, кохання надавало безліч можливостей для прояву сентиментальних почуттів, і чимало жінок із середнього класу в ХІХ столітті поринали в романтичну сентиментальність літературних романів про кохання. (Пригадайте, як у четвертому розділі йшлося про пастора, який 1809 року скаржився на романи, які наголошували на «всемогутності кохання», а у п’ятому – про жінку, яка після читання романів лягала спати, а з її очей «лилися сльози».) Кохання дедалі частіше не належало тільки закоханим парам, яким перешкоджали бути разом, і воно не було тим, що, як сподівалися, могло виникнути під час шлюбу: кохання перетворилося на необхідну передумову шлюбу. Справді, здатність любити (іншу людину чи якусь цінність) стала основою справжнього характеру. Лінкольн позначив ось цей пасаж із книжки Мері Чендлер «Елементи характеру»: «Рушійна сила в людині – це Любов. Те, що людина любить, вона й бажає, а те, чого бажає, вона й здійснює. Наш Характер – це сукупність усього, що ми любимо». Посібники з поведінки закликали до повсякчасної ніжності між чоловіком і дружиною; листи й щоденники одружених і закоханих пар дедалі частіше виражали пристрасть; і, як я розповідав у четвертому розділі, звинувачення під час судових процесів про розірвання шлюбу містили більше нарікань на нестачу любові. Мешканка міста Філадельфія Еллен Койл Ґрейвз надала промовистий приклад таких нарікань у 1844 році. Місіс Ґрейвз писала в суд у відповідь на заяву її чоловіка про розірвання шлюбу, що хоча він уявляв, ніби двоє врешті-решт покохають одне одного, проте вона не могла чекати й жити без любові: «Я не одна з тих теплокровних створінь, які можуть дарувати свою любов усім однаково. <…> Я не можу змусити себе любити. <…> Я вчинила неправильно, дуже неправильно, коли вийшла за тебе заміж без почуття щирої прихильності, проте я вірила, що ти здатен прихилити мене до себе завдяки доброзичливому й люб­лячому ставленню». На жаль, його доброта не розпалила її пристрасті⁵².

Почуття батьків до своїх дітей також посилилися: вони вбачали в них непорочність і диво (як відносно нещодавно вчиняв Гамільтон), унаслідок чого смерть дитини для них стала ще нестерпнішою. Тоді як раніше матері занотовували фаталістичні, сухі повідомлення про смерть своїх дітей, за часів, що передували Громадянській війні, вони частіше писали сповнені страждань, детальні розповіді про цей гіркий досвід (див. про це в другому розділі, підрозділ «Немає Едемського саду»). Дружину Генрі Водсворта Лонґфелло, травмовану смертю своєї доньки-немовляти й одержиму цим, «переслідували думки про те, чого можна було б уникнути, найбезжальніші з усіх думок». Частково полегшуючи страждання, священники в ХІХ столітті вже не характеризували душі померлих немовлят як приречені, бо в них не було можливості розкаятися в первородному гріху, тож тепер священники називали їх янгольськими посланцями, яких покликали назад до Божого престолу. Громадянська війна розбудила емоційні зв’язки між батьками й молодими синами, яких вони виряджали в бій. Хлопці-солдати розповідали про сильну, майже хворобливу тугу за домівкою. А батьки, чиї сини загинули, охоче схвалювали ті розповіді, які запевняли, що їхні сини померли «гідною смертю» зі спокоєм у душі й примиренням з їхнім Спасителем⁵³.

Сентиментальність в епоху перед Громадянською війною значною мірою зосереджувалася на смерті. Американці з середнього класу вшановували смерть за допомогою інтенсивних проявів скорботи (приміром, за допомогою детально продуманого одягу людини в жалобі) й романтичної меланхолії. Навіть смерть юних голодранців, що продавали газети у великих містах, спричиняла ретельно підготовлені похорони й плаксиве висвітлення в пресі. Виникла нова форма поховання. Лісистий цвинтар давав змогу людям у жалобі зануритися в такі глибини почуття, яких, мабуть, годі досягти на простих церковних цвинтарях або в холодних мавзолеях. У цих парках природу, що її романтизувала нова міська культура, можна було підкорити й культивувати, щоб вона викликала досвід піднесеного. Поет-трансценденталіст Вільям Еллері Ченнінґ створив цей зв’язок 1855 року на відкритті цвинтаря Сліпі-Голлоу в містечку Конкорд, штат Массачусеттс:

Згодом лісисті готичні цвинтарі поступилися місцем цвинтарям, що нагадували парки⁵⁴.

Загалом роздуми про смерть викликали меланхолію – болісну емоцію, що її чимало вікторіанців прагнули відчути, міркували над нею і плекали її. На початку ХІХ століття донька-підліток одного массачусеттського бізнесмена розповідала у своєму щоденнику, як вона сиділа біля вікна в сутінках: «приємна меланхолія охопила моє серце. У пам’яті ожила тисяча ніжних сцен; упала тиха сльоза, зумовлена емоцією, яку було неможливо контролювати». Ця меланхолійна сентиментальність надала матеріал для пародій Марка Твейна, зокрема для його героїні Еммелін Ґрейнджерфорд. Гаклберрі Фінн відкриває для себе сповнені печалі малюнки й вірші цієї дівчини-підлітка, яка нещодавно померла. Еммелінині малюнки, що зображають зарюмсаних людей у журбі, мають такі назви, як-от «Чи ти пішов від мене? Так, ти пішов, біда та й годі», її альбом із газетними вирізками містив повідомлення про смерті й страждання, а її єлейні вірші складалися з рядків про будь-що, «тільки б воно було сумним». Урешті-решт, Гак підсумовує: «Я міркував, що з таким характером їй ліпше бавити час на цвинтарі». Літературознавці зазначали, що в реальному світі існувало досить багато прототипів персонажа на ім’я Еммелін. Та хай якими претензійними були Еммеліни в Америці перед Громадянською війною, вони віддзеркалювали нове буржуазне захоплення інтенсивною сентиментальністю⁵⁵.

Американські буржуа також наповнили сентиментальністю світ за межами сім’ї. У четвертому розділі я згадував про те, як коло близьких людей розширилося й охопило друзів. Вікторіанці розповідали про свої почуття до друзів однакової з ними статі такими емоційними виразами, сповненими любові й бажання, що для сучасних людей вони звучать як гомосексуальні. Денієл Вебстер звертається до свого друга як до «співучасника моєї радості, журби й любові», а молодий аторней у штаті Вірджинія Вільям Вірт передавав вітання від двох своїх приятелів третьому словами «надсилаю їхню дуже палку любов». Представниці середнього класу висловлювали такі запевнення в любові ще охочіше, повідомляючи, що думка про зустріч із подругою «викликає в мене жар і лихоманку» й що вони жадають притиснутись одна до одної в ліжку. Як свідчать історики сексуальності, лише згодом американська культура чітко почала відокремлювати почуття, викликані любов’ю, і почуття, викликані сексуальним потягом. Та хоча ці емоційні вирази були щирими (ми можемо припустити, що в приватних щоденниках і листах зазвичай висловлювалися щиро), вони також були й конвенційними для тієї епохи. Люди, що писали листи, могли звернутися до посібників для написання листів за шаблонними емоційними фразами. У частині цих посібників навіть містилися готові тексти, що запевняли в щирості думок і почуттів автора⁵⁶.

Сентиментальність поширилася й на суспільне життя. Такі великі рухи за реформи в ХІХ столітті, як аболіціонізм, рух за тверезість, рух за захист дітей і перша хвиля фемінізму, спричинили в мешканців північних штатів, що належали до середнього класу, відгук на біль і страждання інших людей. Батьки заводили домашніх тварин, щоб виховувати у своїх дітей співчуття, що своєю чергою зумовило появу руху проти жорстокості щодо тварин. Демонстрація фізичного насильства, особливо в театральних постановках роману «Хатина дядька Тома», пробуджувала співчуття. Слова, малюнки й картини зображали пригноблених: рабів, дітей, військовополонених, «зв’язаних чи в кайданах, оголених до пояса, яких шмагали доти, доки не цебеніла кров і не починали відлітати шматки плоті, і жертв, скоцюрблених від болю». Один історик називає це «порнографією болю», бо вона демонструвала хоч і огидні, але водночас приголомшливі страждання. Муки глядача, який дивився на це, свідчили про те, що він чи вона – вразлива й чутлива душа, а це було ще однією ознакою того, що глядач кращий за брутальну, позбавлену співчуття людність. А втім, дедалі більше американців щиро відчували огиду до того, що в минулому було банальною жорстокістю. Долучившись до процесу, що його німецький соціолог Норберт Еліас назвав «процесом цивілізування», вони вчилися відчувати відразу до того, що колись було звичною справою, як-от свиняче споживання їжі, публічне сечовипускання або садистичні бійки⁵⁷.

Цей процес розвивався й поширювався повільно, і звичні в ХІХ столітті цькування ведмедя[72], лінчування, видавлювання очей і побиття дружини й далі відбувалися в сільських населених пунктах і в середовищі робітничого класу. Притаманна барам культура прославляла (а присяжні пробачали) спалахи праведного гніву й смертоносне насильство (про це йшлося в другому розділі). Попри зусилля реформаторів і урядів, емоційна відраза до таких сцен у соціальному світі робітничого класу виникла згодом, аж на початку ХХ століття⁵⁸.

Молодим освіченим американцям у ХХ столітті криклива сентиментальність, поширена в епоху їхніх дідусів і бабусь, могла здаватися надмірною і часом навіть кумедною. А втім, базовий код співчуття й чутливості таки поширився. Торкання душевних струн – наприклад, на картинах Нормана Роквелла[73] або в емоційних репортажах у теленовинах – діяло. Сентиментальність поширилася почасти тому, що більша кількість американців приєдналася до середнього класу, а також тому, що культура середнього класу приписувала сентиментальність у більшій кількості контекстів. Нові стандарти диктували, що сучасні батьки мають завжди обожнювати своїх дітей, що вони повинні керувати дітьми за допомогою принаджування й компанійськості, а не залякування, і що татусі мають піклуватися, а не просто дисциплінувати. Бенджамін Спок, відомий консультант батьків у середині ХХ століття, писав: «Чоловік може бути лагідним батьком і справжнім чоловіком водночас». Поза сумнівом, чимало чоловіків зазнали труднощів у дотриманні цих нових стандартів, проте вони все ще мусили зважати на дедалі вищі емоційні очікування з боку інших людей. Підлітки в «Міддлтауні» 1977 року набагато більше хотіли, щоб батьки поважали їхні переконання й бавили час разом із ними, ніж підлітки з цього містечка в 1924 році. Ідеологія шлюбу схожим чином підвищила очікування в одружених пар від простої любові й партнерства до вищих стандартів, як-от компанійськість, повага й незгасне кохання. Узвичаєння практики вручення подарунків, яка охопила друзів, колег, а також членів сім’ї (і до якої заохочували, звісно ж, торгівці), теж розширило царину сентиментальності. У суспільному житті соціальні рухи у ХХ столітті примножили об’єкти для співчуття, додавши до сиріт і покинутих домашніх тварин фактично кожну жертву, яка викликала співчуття, – від голодних дітей в іншій частині світу до білих ведмедів і коралових рифів. Сучасна сентиментальність, можливо, й утратила свої вікторіанські ознаки, проте вона все ще зростає. Зверніть увагу, що цей сентиментальний код узгоджувався з кодом емоційної стриманості. Доброзичливий американець із середнього класу відчував біль, скажімо, покинутих домашніх тварин, однак він не ридав через це й не проголошував тирад, натомість глибоко співчував і брав участь у продуманих реформах. Ті, хто гнівався, хто відкрито демонстрував свої емоції, хто втрачав контроль, навіть маючи для цього підставу, не могли сподіватися на співчуття⁵⁹.

Зберігайте стриманість і приязність водночас

Більше американців засвоїли буржуазну культуру емоцій: одні – з власної волі, коли приєдналися до лав середнього класу, а інші – під тиском учителів, викладачів, керівників і поліції. Спогади й літературні романи іммігрантів у першому поколінні зазвичай розповідають про сутички між батьками й дітьми щодо того, що є ганебнішим – правила ввічливості Нового світу чи пристрасність Старого світу. Наприклад, одного молодого американця сицилійського походження лякали сімейні пікніки в парку: він почувався збентеженим через те, що його рідні їли спагеті «з язичницькою нестриманістю», тоді як «американські сім’ї жували вправно нарізані сендвічі». У довгостроковій перспективі в цій боротьбі перемогли діти й американізація. Ще один яскравий приклад – це День незалежності США четвертого липня. Чимало іммігрантів демонстрували свій патріотизм цього дня за допомогою заворушень, алкоголю та стрілянини, проте державні чиновники врешті зуміли приборкати їхній ентузіазм, заснувавши «безпечне й нормальне» святкування цієї дати. Схожим чином діти єврейських іммігрантів зі Східної Європи змінили галасливе й неорганізоване богослужіння своїх батьків так, щоб воно імітувало шанобливість і спокійне благоговіння протестантських високих церков. Попри певний опір, буржуазна культура сентиментальності, позбавленої надмірної демонстрації емоцій, надбала більше прихильників⁶⁰.

ХХ століття, особливо після закінчення Першої світової війни, принесло певне послаблення емоційної стриманості, більшу свободу індивідуального вираження емоцій. Наприклад, експертка з етикету Емілі Пост упродовж 1920-х років знизила вимоги, почасти зреагувавши на скарги читачів. Американці з середнього класу, очевидно, відчули достатню впевненість у своєму соціальному становищі, що спонукало їх вдаватися до грайливої демонстрації культурного стилю робітничого класу, ба навіть культурного стилю чорних: поміркуйте, приміром, про молодих чепурунів, які танцювали чарльстон у 1920-х. А втім, самодисципліна в царині емоцій і надалі залишалася складовою модерного «я»⁶¹.

Пітер Стернз, провідний історик емоцій, назвав ХХ століття (принаймні до 1960-х років) ерою «американської стриманості» (American cool). Він стверджує, що нові правила емоцій диктували менш інтенсивне вираження почуттів і навіть, можливо, менш інтенсивний досвід почуттів порівняно з вікторіанською добою. Стернз виявляє докази на користь цього твердження в книжках із порадами, опублікованими у ХХ столітті. Автори цих книжок просили батьків притлумлювати такі негативні емоції, як страх, заздрість і гнів як у своїх дітях, так і в собі, коли поруч перебували діти. Експерти з поведінки на роботі радили працедавцям, як угамувати гнів серед працівників. Лікарі рекомендували контроль за тілесними потягами, особливо за переїданням. Стернз доводить, що експерти також застерігали від появи надмірно інтенсивних позитивних емоцій, зокрема, матерям вони радили не обдаровувати своїх дітей надмірною любов’ю⁶².

Певна річ, моральні авторитети тисли на американців, щоб вони стримували свій гнів і спалахи негативних емоцій у своїх дітей. «Стеж за своїми словами!» – вчилися повторювати дітям батьки. Фізична агресія зменшувалась, американці рідше билися. Однак існують сумніви в тому, що консультанти підштовхували американців притлумлювати такі позитивні емоції, як любов, гордість і співчуття, і вважати дитину, що сміється, занадто грубою, як, мабуть, чинив Гамільтон. Справді, деякі авторитетні фахівці заохочували до відкритішого вираження емоцій. Татусів вони спонукали приятелювати зі своїми дітьми, молодим парам радили бути близькими друзями й пристрасними коханцями, для працівників винаходили вправи зі згуртування колективу, у дітей розвивали самоповагу й проповідували «лагідного Ісуса». Американці у ХХ столітті дедалі частіше схвалювали прищеплення дітям таких цінностей, як толерантність, співчуття й допомога. Наприклад, лише одна п’ята опитаних респондентів, народжених до 1920 року, проте одна третина народжених у 1940–1950-х роках обрали «уважний до інших» однією з трьох головних цінностей, яку вони виховують у дітях. Більшість американців почала схвалювати релігійне, расове й моральне розмаїття, принаймні в теорії, і навіть досягала політичної коректності, вартої висміювання. В одному дослідженні представників середнього класу Америки наприкінці ХХ століття характеризували як «надмірно толерантних»: майже єдиними людьми, яких критикували, були ті, хто критикував інших. Певна річ, толерантність – це спокійніша емоція порівняно, скажімо, з ненавистю чи любов’ю, однак вона зазвичай спирається на співчуття чи навіть емпатію, на готовність сприймати світ під кутом зору іншої людини. Виховання толерантності й прославляння розмаїття вочевидь відповідає американській традиції сентиментальності. Поза сумнівом, надмірне вираження навіть позитивної емоції (приміром, групові обійми під час корпоративної вечірки) може змусити частину американців почуватися ніяково, тож його зазвичай не схвалюють, але це тому, що приємні, емпатійні люди не змушують інших почуватися ніяково. «Американська стриманість» у ХХ столітті, схоже, стосувалася притлумлення неприязних або негативних емоцій, але водночас вона стосувалася й помірного культивування приязних емоцій, а надто співчуття й чутливості⁶³.

Як Стернзова теза про «стриманість» у ХХ столітті, так і мій варіант цієї тези наштовхуються на принаймні одне потенційно вагоме заперечення: американці ставали дедалі імпульсивнішими, вульгарнішими й ще більше потурали своїм бажанням, особливо коли йшлося про секс. 1976 року Денієл Белл писав, що американська культура перебуває «у стані війни» з буржуазними звичаями: тепер вона заохочує нестриманість і гедонізм. (І «ніщо не втілює гедонізм Сполучених Штатів ліпше, – писав Белл із Кембриджа, штат Массачусеттс, – ніж штат Каліфорнія».) Стернз усуває цю видиму суперечність, стверджуючи, що крикливі секс, насильство й вульгарність значною мірою панують лише в царині мас-медіа. Наприклад, у телевізійних ситкомах колеги постійно ображають одне одного, хоча в реальності вони рідко так учиняють. Як вважає Стернз, емоційність мас-медіа дає змогу американцям за допомогою субститутів «компенсувати» притлумлення емоцій у своєму реальному житті. Цей аргумент непереконливий. Так, це правда, що обсяги сексу, насильства й словесних образ у мас-медіа в десятки разів більші, ніж в американській реальності. Наприклад, у 1990-х пересічна дитина була «свідком» тисяч убивств, показаних на телебаченні. Однак твердження про те, що розпусна популярна культура просто зменшує напругу, зумовлену стриманим життям, недооцінює соціальні зміни у ХХ столітті. Звернімось до сексу⁶⁴.

Секс

На початку ХХІ століття американці, поза сумнівом, значно частіше стикалися з відвертішим вираженням сексуального потягу, ніж попередні покоління. (Чи могли наші предки уявити, що дивитимуться на журнали, виставлені на рівні зросту дитини біля кас у супермаркеті, обкладинка яких обіцяє розкрити секрет потужніших оргазмів? Що вже казати про кінофільми, телебачення й порнографію в інтернеті.) А втім, попередні покоління навряд чи були геть зовсім непорочними. Навіть американці із середнього класу в попередні епохи стикалися з публічною демонстрацією хтивості. Якщо в одних містечках колоніальної доби проти перелюбників порушували судові процеси, то в інших відкрито дозволяли борделі. Ранні літературні романи зосереджувалися на небезпеці спокуси й зради, а популярні альманахи публікували сороміцькі жарти й вірші. Журналісти за доби нової республіки змагалися в розповідях (чи вигадках) про сексуальні витівки політиків і в переказуванні деталей сенсаційних судових процесів, у центрі яких перебували секс і насильство. Друкарі в ХІХ столітті публікували цілі томи порнографії і ледь замасковану порнографію в дешевих журналах. Проституція була тоді законним і поширеним явищем. Квартали червоних ліхтарів процвітали у великих містах, і поважні люди часто зустрічали повій на вулицях або в театрах. Навіть у власній домівці, де містилось обмаль кімнат і ліжок, дорослим американцям було складно приховати сексуальну активність від дітей і квартирантів. Здається, епохи невинності ніколи й не існувало. Одначе публічна й приватна сексуальність в американців таки змінювалася⁶⁵.

Пуритани часто стикалися з випадками народження позашлюбної дитини, імпотенції, адюльтеру, скотолозтва й жваво обговорювали їх. Далі на південь і захід у колоніях непристойність була звичним явищем, а невільні слуги й раби часто потерпали як сексуальні партнери не зі своєї волі. Вільям Берд ІІ, член політичної й інтелектуальної еліти Вірджинії на початку XVIII століття, писав про витівки у своєму «секретному щоденнику». Його нотатки свідчать про те, що він і його приятелі злягалися (чи намагалися злягтися) з майже кожною жінкою, яку вони зустрічали. У культурних уявленнях епохи перед Американською революцією жінки поставали такими ж хтивими, як і чоловіки, якщо не хтивішими. Відомості про дошлюбні вагітності вказують на те, що дошлюбний секс у колоніях стрімко ширився. Наприкінці XVIII століття приблизно третину всіх первістків зачали до шлюбу, хоча здебільшого таке зачаття слугувало прелюдією до нього (однак не завжди: Ненсі Генкс, мати Абрагама Лінкольна, ймовірно, була позашлюбною дитиною вірджинського плантатора й Люсі Генкс.) Відкрите вираження сексуальності посилювалося за часів Американської революції і, мабуть, віддзеркалювало загальне послаблення групового контролю. Наприклад, у Філадельфії поважні чоловіки визнавали своїх позашлюбних дітей, а вуличні повії практикували своє ремесло майже без перешкод⁶⁶.

Дошлюбний секс, позашлюбний і секс у громадських місцях у ХІХ столітті ставалися рідше, хоча й не настільки, як стверджував стереотип «порядних вікторіанців». У представників буржуазії гарні манери на публіці часто приховували інтенсивне сексуальне приватне життя, а романтична чутливість тієї доби заохочувала до сексу так само, як і до близькості, любові й шлюбу. Водночас вельми поширена проституція відкрито свідчила про подвійні стандарти, які дозволяли чоловікам, ба навіть заохочували їх, щонайменше почати своє сексуальне життя за межами шлюбу. (У путівнику 1859 року описувалися борделі міста Нью-Йорк: приміром, у будинку міс Томпсон на Мерсер-стріт, 75 «мешкає чимало імпозантних жінок-квартиранток, приємних і майстерних».) У середовищі робітничого класу й надалі панувала розпусна поведінка, яка постачала читачам із середнього класу повчальні (й пікантні) історії. Релігійні табори у фронтирі, як я вже зазначав раніше, мали сексуальне підґрунтя. Певна річ, у вікторіанцях було щось вікторіанське. Коефіцієнти дошлюбної вагітності за цієї доби істотно знизилися. Молоді жінки, що належали до середнього класу, не відмовляли собі в любовній пристрасті до шлюбу, але тільки без статевого акту, адже той акт призначався для шлюбу. Лікарі й феміністки радили заміжнім жінкам не вступати в статевий зв’язок занадто часто. Упродовж ХІХ століття обмеження (зовнішні, як-от зріла жінка, що супроводжувала молоду дівчину, і внутрішні, як-от релігійна провина), мабуть, посилилися⁶⁷.

Відвертіша сексуальність відродилась, особливо в середовищі представниць середнього класу, коли ХІХ століття добігло кінця і на зміну йому прийшло століття ХХ. Нові книжки з порадами для одружених наголошували на розумінні сексу й насолоді від нього. Одна така книжка застерігала: «Не слухайте тих, хто каже вам, що “секс налагодиться сам по собі”. Статевий акт не такий простий чи інстинктивний». У 1920-х роках одружені пари, ймовірно, вступали в статевий зв’язок частіше й на рівноправніших умовах, ніж будь-коли раніше. Неодружені американці, передусім «нові жінки» із середнього класу, які навчались у коледжах або працювали в офісах, брали участь у новій культурі побачень у громадських місцях і експериментах із сексом. Молоді жінки з робітничого класу, які працювали за межами домівки й насолоджувалися публічними розвагами, також брали участь у культурі побачень, хоча їхня відносна бідність підштовхувала багатьох із них до відверто корисливої згоди на секс у відповідь на запрошення й оплачену вечерю, виставу, кіносеанс та інші розваги. Відкрите обговорення проблем сексу, яке часто підносили як «статеву гігієну», відбувалось у книжках, спектаклях, кінофільмах і державних школах. У середині ХХ століття з’явилися знамениті дослідження сексуальності, здійснені Альфредом Кінзі зі співавторами: вони спричинили шок, цікавість і повсюдні розмови про секс. Ті, хто поширював обговорення сексу, виправдовували свою працю частково тим, що пропагували фройдівську ідею, згідно з якою секс – це «настирлива сила, яка потребує вираження», і заявляли, що для належного вираження цієї сили потрібні настанови експертів. Тим часом державні чиновники заборонили проституцію як загрозу для здоров’я, моралі й інтимного життя сім’ї. Сексу було більше – і хорошого, і поганого⁶⁸.

У другій половині ХХ століття дошлюбний секс помітно зростав. Приблизно 30 відсотків жінок, народжених близько 1940 року, мали дошлюбний статевий акт до того, як їм виповнилося 20, і приблизно 60 відсотків жінок, народжених близько 1960 року, мали такий акт у тому ж віці. Пригадайте, що десь третина дівчат підліткового віку в 1950-х мали дошлюбний секс, а в 1970-х його мали вже майже дві третини (про це йшлося в четвертому розділі). Дошлюбна вагітність досі становить вельми чіткий показник дошлюбного сексу, таким же показником вона була й у Новій Англії колоніальної доби. Кожна друга мати, яка народила первістка в 1990-х роках, зачала своє дитя до шлюбу, а в 1940-х – лише кожна сьома. А втім, на відміну від дошлюбної вагітності колоніальної доби, сучасна дошлюбна вагітність зазвичай не зумовлювала взяття шлюбу й натомість спричиняла появу самотніх матерів. Спільне проживання неодружених чоловіка й жінки стало звичним явищем, хоча колись воно було незаконним. 2000 року молоді пари зазвичай мешкали разом до того, як одружитися – одне з одним чи з кимось іншим. Змінювалася не лише сексуальна поведінка, а й громадська думка: схвалення дошлюбного сексу в американців стрімко зросло в 1960–1970-х роках. 1968 року гурт The Supremes записав пісню «Дитя любові» (Love Child), яка стала хітом. У тієї пісні були такі слова: «Мій батько пішов, він ніколи так і не одружився з мамою. / Я поділяла провину, про яку знала мама, / Тож боялася, що інші знають про те, що в мене немає імені». Лише через сім років після цього перша леді Бетті Форд охарактеризувала як «цілком нормальну» можливість того, що її донька матиме дошлюбний любовний зв’язок. Рівень дошлюбного сексу після 1960-х зростав, а в 1980-х він стабілізувався. У 1990–2000-х роках рівень статевих актів серед підлітків насправді знизився. Так само стабілізувалася в громадській думці й ліберальна тенденція до схвалення дошлюбного сексу. А втім, ні громадська думка, ні практика в середині першого десятиліття 2000-х навіть приблизно не повернулися до заборони дошлюбного сексу, яка панувала до 1960-х⁶⁹.

Публічна демонстрація сексуальності не стабілізувалася, а продовжувала зростати: ілюстровані журнали для чоловіків, кабельне телебачення для дорослих, непристойні кінокомедії й телешоу, хітові пісні з непристойними словами, напівголі моделі в рекламі, порнографічні сайти тощо. Не зрозуміло, чи зростала гомосексуальна поведінка, але присутність у публічній царині (і суспільне схвалення) гомосексуалістів вочевидь продовжувала наростати й у 2000-х⁷⁰.

Повернімося до проблеми, яка спонукала до огляду цієї стислої історії сексу в Америці: якщо американці дедалі частіше приборкували свої емоції, ставали стриманими, то як нам пояснити сексуальну відвертість наприкінці ХХ століття? Одна відповідь полягає в тому, що публічна демонстрація вульгарності в попередні епохи насправді була такою ж значною (пригадаймо тогочасні бульварні газети, балкони в театрах, відкриту проституцію і таке інше). Однак припустімо, що сексуальна відвертість справді зростала. Стернз каже, що гедоністична популярна культура була випускним клапаном для витіснених імпульсів у американців. Проте історія сексуальності не свідчить, що сучасні американці шукали компенсаційної розрядки для витісненої сексуальності, позаяк насправді вони виражали свою сексуальність іще більше. Американці після 1960-х, особливо жінки, більше схвалювали секс, аналізували його, керували ним і ймовірно мали більше сексу з більшою кількістю партнерів, ніж їхні предки щонайменше від початку XVIII століття⁷¹.

Так само й свідчення щодо сексуальності у ХХ столітті не вказують на вивільнення первинних потягів, якщо не враховувати критиків, які з цього приводу скреготіли зубами. Американці все ще не схвалювали секс серед неповнолітніх і, починаючи з 1970-х і до середини першого десятиліття 2000-х, дедалі частіше засуджували позашлюбний секс. Вони заборонили на рівні законодавства сексуальне домагання, намагались урівняти сексуальну свободу чоловіків і жінок, поширили сексуальну освіту в школах і за допомогою інших способів конструювали самосвідому, нюансовану й – ризикну сказати – «сентиментальну» сексуальність. Дослідивши історію молоді із середнього класу в гучні двадцяті, історикиня Пола Фасс підсумовує, що групи однолітків контро­лювали сексуальні експерименти індивідів і диктували, що статевий акт мусить ґрунтуватися на любові, бо «молоді люди були справжніми романтиками»[74]. Отже, обидві тенденції (збільшення зусиль, спрямованих на посилення позитивних емоцій і усунення негативних, а також збільшення сексуальності, як приватної, так і публічної) не суперечили одна одній. Зате культивування відкритої, керованої і співчутливої сексуальності було причетне до конструювання сенситивного й сентиментального «я»⁷².

Щодо потоку сексуальної вульгарності в популярній культурі: як і у випадку всього іншого на вкрай розширеному ринку в ХХ столітті (приміром, смаженої їжі й гучної музики), більше торгівців продавали більше сексу більшій кількості людей, і дедалі молодших людей. Цей обсяг зріс у ХХ столітті, проте навряд чи грубість і пошук гострих відчуттів у американців були інтенсивнішими, ніж тоді, коли вірджинські плантатори злягалися з рабинями, молодими служницями й вдовами, або коли вуличні газети майже щогодини повідомляли сороміцькі подробиці скандальних судових процесів, або коли жінку на міських вулицях могла зґвалтувати банда хуліганів. Як і сентиментальність та гнів, сексуальність стала частиною дедалі більшого керування емоціями, свідомого самовдосконалення, а не неконтрольованою розрядкою фройдівського «ід» (навіть у Каліфорнії)⁷³.

Пояснення

Американці у ХХ столітті рідше відчували (або принаймні рідше виражали) неприязнь і ворожість – емоції, звичні для повсякденного життя в попередніх століттях. Звісно, агресії існувало чимало: тієї, яку висловлювали в діалогах на телебаченні, чи тієї, яку вихлюпували фізично в дитячих бійках. Стрімке зростання смертоносного насильства в 1970–1980-х роках почасти демонструвало те, що може статися, коли молоді неодружені чоловіки, які не могли розв’язати своїх фінансових проблем або контролювати відчуття зіпсованої репутації, носять вогнепальну зброю. Те ж саме було з насильством у барах у ХІХ столітті. Однак загалом негативні емоції повільно вгамовувалися. Водночас американці у ХХ столітті засвоїли сентиментальність і співчуття до інших – емоції, що їх почали вважати доречними і які стали нерідко інституціалізованими: починаючи з благодійних кампаній та інвайронменталізму й завершуючи усміхненими малюками в рекламі⁷⁴.

Що ж могло спричинити такі історичні зміни в стандартах і досвіді емоцій? Більшість пояснень ґрунтується на економіці. Спрощена версія пояснення стверджує, що капіталісти в ХІХ–ХХ століттях викликали, стримували й спрямовували людські емоції так, щоб створити американців, які, з одного боку, були би працелюбними, стриманими робітниками, а з другого – гедоністичними, експресивними споживачами. Щоб знайти підтримку в жорстокому економічному світі, представники середнього класу створювали «прихистки» жіночої любові вдома. Інші вчені вважають, що поява сучасних типів роботи, передусім у сфері послуг і роботи для фахівців, які вимагали командної праці й догоджання клієнтам, змусила людей, що прагнули долучитися до лав середнього класу, культивувати в собі й у своїх дітях такі «особисті якості», як контроль над власними емоціями і співчуття, потрібні для того, щоб досягти успіху в умовах такої економіки. Дослідження справді свідчать про зв’язок між роботою і ментальністю. Наприклад, батьки – представники робітничого класу схильні прищеплювати своїм дітям покору, бо вона корисна в роботі, де панує фізична праця, і в роботі у сфері послуг, а батьки із середнього класу тиснуть на своїх дітей, щоб вони були впевненими в собі й проявляли ініціативу. Схоже на те, що так чи інак, коли трудове життя американців змінилося з плином часу, то і їхнє виховання дітей теж зазнало змін, а тоді змінилася й американська особистість. Історик Томас Гаскелл винайшов інший тип економічного аргументу. На його думку, успіх у торгівлі вимагав розвинених міжособистісних навичок, стриманості, надійності, відчуття відповідальності й здатності прораховувати віддалені наслідки. Ці психічні звички своєю чергою стимулювали інтенсивніше гуманне співчуття й відчуття обов’язку. Інше, простіше, економічне пояснення полягає в тому, що зростання багатства й безпеки дало змогу американцям спрямувати свою увагу й зусилля на такі «розкоші», як любовні стосунки й доброзичливість. У світі, що став менш грубим, огидним і брутальним, більше американців могло прагнути нової мети, зокрема (як оті дівчата, що жадали «тисячу ніжних сцен») працювати над удосконаленням ліпшого, сенситивнішого «я»⁷⁵.

«Процес цивілізування» Норберта Еліаса, про який я згадував раніше, демонструє інше, неекономічне, пояснення. Наполягання на манерах і стриманості походило від європейських королівських дворів. Правителям доби Середньовіччя потрібно було приборкати вибуховий і нестриманий темперамент придворних. Для цього знадобилося не одне століття, і цей процес поширився на більше прошарків суспільства. На долю американців випали останні стадії тієї еволюції західної культури. На думку Еліаса, рушійною силою виступала потреба новоутворених держав-націй забезпечити стабільність і безпеку для своїх громадян. Я не можу й не повинен ухвалювати рішення на користь одного з цих пояснень. Я лише вказую на деякі історичні дані, які свідчать, що зміни в культурі (у тому, як люди думають і відчувають) передували змінам у економіці⁷⁶.

Від імовірних причин ми переходимо до ймовірних наслідків модерної емоційності. Принаймні на перший погляд здається, що більше керування емоціями породило ввічливіше й сентиментальніше суспільство. Однак дехто може сказати, що це лише спрямувало темні потяги й імпульси іншими каналами. Або, може, контроль над власними емоціями спричиняв стрес. Наприклад, одне джерело стверджує, що гнів, який стримували вікторіанські жінки, згодом виявлявся у формі психосоматичних хвороб. Керування емоціями могло викликати психічну хворобу, що підводить нас до проблеми розладів⁷⁷.

Емоційні розлади

Абрагам Лінкольн, як відомо, був меланхоліком: втому й заклопотаність можна вгледіти на худорлявому обличчі його статуї в Меморіалі Лінкольна. А втім, Лінкольнова журба зумовлювалася не лише війною і смертю його синів. Навіть коли він був молодим чоловіком, то час від часу лякав своїх приятелів нападами депресії (себе він називав «найнещаснішим чоловіком серед живих») і натяками на самогубство. Лихо постійно чатувало побіля нього. У Лінкольнового батька також траплялися напади хандри (blues), гостре божевілля 19-річного сусіда спонукало Лінкольна написати вірш про «божевільного, який волав», а овдовіла Мері Тодд Лінкольн намагалася вчинити самогубство. Випадок Лінкольна ілюструє тезу історика Пейджа Сміта про те, що «тривога й відчай, як і впевненість та оптимізм, від початку характеризували нашу історію». Питання в тому, наскільки поширеними серед американців у різні епохи було те, що психологи називають «розладами настрою» (mood disorders)⁷⁸.

Чимало коментаторів наполягають, що американці стали частіше потерпати від багатьох синдромів: приміром, від тривоги, нарцисизму й неврозів[75]. Еріх Фромм у книжці «Здорове суспільство» писав, що люди в сучасному світі відчувають більше відчуження й, отже, вельми вразливі до психічних хвороб. Масова споживацька культура притуплює біль, твердить Фромм, однак цього недостатньо. Частина людей вдається до крайньої патологічної поведінки, але більшість просто потерпає від тривоги, провини й журби. А втім, докази для таких тверджень майже завжди непрямі, адже їх запозичують із теорії, особистого досвіду, популярних книжок, заяв сучасних дослідників або просто зі вражень самого автора, а все це ненадійні докази⁷⁹.

Хтось міг би спробувати знайти докази, приміром, у показниках госпіталізацій до психіатричних закладів. Однак зміни в тих показниках не віддзеркалюють змін у показниках психічних хвороб: вони радше віддзеркалюють зміну політики щодо психічних хвороб. Між 1903-м і 1940 роком кількість американців у державних психіатричних лікарнях зросла приблизно втроє. Так відбулося головно тому, що чиновники почали використовувати ці заклади, щоб оселити в них престарілих бідняків або інших докучливих людей. Згодом серед людей похилого віку помітно поменшало бідних, і навіть ті мали де жити. У 1960-х роках влада в багатьох штатах під впливом борців за громадянські права й свободи, а також прихильників зменшення податків випустила пацієнтів із психіатричних лікарень у межах новішої реформи, покликаної звільнити хворих від примусового позбавлення волі. Психічні хвороби істотно не скоротилися, і чимало людей із психічними розладами просто опинилися на вулиці. Схожим чином зміни в тому, як лікарі діагностують і лікують людей, впливають на підрахунок кількості психічно хворих. На початку цього розділу я згадував про те, як у ХІХ столітті відбулися піднесення й спад «неврастенії». У 1810-х роках лікарі у Філадельфії замінили чимало діагнозів психічних хвороб на «алкогольний делірій» (delirium tremens), бо цей ярлик ліпше пасував чоловікам із середнього класу. У 1970-х Американська психіатрична асоціація вирішила, що гомосексуальність уже не класифікуватимуть як розлад: мільйони людей миттю «одужали». А ось кількість людей із діагнозом «біполярний розлад» за одне десятиліття зросла на 4000 відсотків. Значні труднощі у з’ясуванні того, скільки людей і яких саме насправді потерпало від психічних розладів у минулому, пояснюють, чому історики психічних хвороб зазвичай досліджують розвиток психіатричних закладів, теорій, стандартів і професій, а не кількість випадків самих психічних хвороб. Утім, я спробую дізнатися, на які докази спирається історія психічних розладів, зосередивши увагу на депресії – найтиповішому розладі настрою, цебто такому, що його вчені найчастіше приписують добі модерності. Я скористаюся фрагментарними повідомленнями, щоб розповісти про стан справ у ранні епохи, і такими статистичними показниками, як рівень самогубств, алкоголізм і опитування, щоб виявити тенденції у ХХ столітті⁸⁰.

Психічні хвороби були добре відомі в Америці колоніальної доби й ХІХ століття. Пейдж Сміт вказує на «космічну самотність» життя в дикій місцевості, на тривогу щодо спасіння душі, на часті повідомлення про розлад шлунка й на високий рівень алкоголізму в американців колоніальної доби. Хронічний біль, від якого страждали чимало американців (див. про це в другому розділі, підрозділ «Мабуть, це рай»), спричиняв депресію й, імовірно, самогубства. В офіційних документах зафіксовано імена багатьох людей, яких вважали «душевнохворими», «несамовитими» або в кого були «напади», оскільки місцеві органи влади мусили подбати про частину цих хворих і розпоряджатися їхньою власністю. Часто людей із психічними розладами просто терпіли: шкільний учитель у Вотертауні, провінція Массачусеттської затоки, у 1740-х роках час від часу ходив містечком голий, а іноді його спроваджували зі зборів, бо він спричиняв безлад; чоловік із глибинки Кароліни, що втік до Джорджії близько 1800 року через те, що вбив одного зі своїх рабів, жив у порожнині колоди, пащекував про відьом і вирвав у себе 14 зубів, бо гадав, що його родичі ховаються у них усередині. Щоб людей офіційно визнали божевільними, як цих чоловіків, вони мали поводитися дивно або часто наражати на небезпеку людське життя. У таких випадках родичі й сусіди свідчили, що людина галюцинує, бешкетує і що вона – це, мабуть, найважливіше – не здатна виконувати своїх звичних справ. Наприклад, у 1840-х роках чимало жінок у штаті Коннектикут, які потерпали від післяпологової депресії й не могли осилити жіночої хатньої праці, опинялись у Гартфордському притулку для психічно хворих. Саме неспроможність працювати слугувала підставою для госпіталізації⁸¹.

У документах немає згадок про багатьох інших американців (тому їх не можна порахувати), розлади яких були не настільки сильними (вони могли хандрити, як Лінкольнів батько, ба навіть помишляти про самогубство, як сам Лінкольн), або ж тих американців, які хоча й були цілком хворі, однак про них дбали родичі. В одних сім’ях про психічно хворих піклувалися й потурали їм, а в інших їх просто терпіли. Сім’я Джона Веллза, фермера в штаті Південна Кароліна, тримала його на ланцюгу та з кайданами на руках упродовж десяти років, а тоді 1859 року запроторила до божевільні. Звісно, такі випадки не дають змогу зрозуміти, наскільки часто траплялися психічні розлади. А втім, біографії, побіжні свідчення й згадки в літературі переконують, що серйозні психічні хвороби, можливо, були більш поширеними у XVIII–ХІХ століттях, ніж у ХХ. Важливішими за згадані випадки є повідомлення про те, що жінки у фермерських господарствах, переважно на рідконаселеному заході країни, неабияк страждали від психічних розладів: їхня депресія перетворилася на одну з головних проблем сільського життя, що її досліджували впродовж президентства Теодора Рузвельта⁸².

Водночас у вибухових містах ХІХ століття місцеві переселенці й іммігранти-іноземці зробили значний внесок у державний підрахунок кількості психічно хворих. Ми бачимо їхній внесок у зростанні рівня самогубств. Соціологи здавна використовували рівень самогубств як показник, серед іншого, рівня депресії. Офіційні коефіцієнти самогубств коливаються, реагуючи не лише на депресію, а й на чимало інших обставин: релігійні доктрини, доступ до зброї, наявність процедур із порятунку людського життя й бюрократичні правила класифікації смертей. Однак коефіцієнти самогубств справді віддзеркалюють, хоч і приблизно, зміни в кількості випадків депресії. Європейські вчені наприкінці ХІХ століття тлумачили сучасне зростання рівня самогубств як свідчення того, що модернізація породжує психічну травму. Задокументовані показники самогубств у Сполучених Штатах під кінець ХІХ століття також зростали, на що значною мірою вплинули самогубства іммігрантів із Центральної Європи⁸³.

Чимало з тих іммігрантів вважали, що «надихатися газу» – це відносно легкий спосіб покласти край своєму болю. Тоді як частина новоприбульців досягла успіху в Новому світі, багатьох інших спіткала невдача. Прибувши до Нью-Йорка в 1890 році, Чарльз[76] Фішер, добре освічений клерк із німецького Штуттґарта, зазнав невдачі в торгівлі нерухомістю, салунному бізнесі й, урешті, у розписі порцелянових тарілок. Поки він тяжко трудився, його дружина зраджувала його, а після розлучення він утратив зв’язок зі своєю єдиною дитиною. 1896 року о десятій годині вечора в суботу він увійшов до своєї невеликої орендованої кімнати на третій Іст-стріт, закупорив усі щілини, написав кілька листів і ввімкнув газ. У своєму листі до матері він писав: «Я вже не можу цього терпіти. Якщо я не знайду роботи впродовж двох тижнів, то буду змушений піти на вулицю і працювати чорноробом». Місіс Іда Блом, 40-річна кравчиня, також іммігрувала з Німеччини. Вона була вдовою і залишила свого молодого сина в Старому світі. Наприкінці 1895 року вона почала працювати на новій роботі – кухаркою в готелі Cooper Union, проте покинула її після сварки з іншим працівником. Вона винайняла кімнату на горішньому поверсі в пансіоні й незабаром після цього приєднала один кінець гумового шланга до пальника газової люстри, а другий кінець поклала до свого рота. Її тіло знайшли за кілька тижнів⁸⁴.

Упродовж ХХ століття статистичні дані щодо самогубств ставали дедалі докладнішими, точнішими й надійнішими. Вони фактично не демонструють змін у показниках упродовж 100 років: 1900 року, 1950-го й 2005-го показник становив приблизно 10 чи 11 самогубств на 100 тисяч американців. Офіційні коефіцієнти самогубств могли зрости просто з технічних причин, тому що інші причини смерті зменшились і тому що дедалі професійніший облік класифікував більше смертей як самогубства. Обидва ці міркування наводять на думку, що базова схильність американців скоювати самогубство, ймовірно, зменшилась, а ось їхню базову схильність до спроб самогубства оцінити набагато важче. А втім, за цією загальною постійністю крилися дві значні зміни. По-перше, від середини ХХ століття й до його кінця рівень самогубств серед людей похилого віку знизився. По-друге, приблизно в цей же період рівень самогубств серед молодих чоловіків (особливо хлопців підліткового віку) зріс, хоча після початку 1990-х він знизився. (Ці дві тенденції наявні й у інших західних країнах.) Спад рівня самогубств серед людей похилого віку приблизно вдвоє, мабуть, легко зрозуміти. Протягом цих років їхнє життя вочевидь поліпшилося: вони стали здоровішими, багатшими й незалежнішими, а їхні другі половинки жили довше. Від середини 1980-х антидепресанти могли ще відчутніше скоротити кількість самогубств. Однак пояснити, чому від 1950-го до 1994 року коефіцієнти самогубств серед хлопців і молодих чоловіків зросли приблизно втричі, значно складніше. Можливо, як стверджують окремі дослідження, це тому, що хлопці психічно страждали від зростання кількості розлучень, а також кількості самотніх батьків і матерів. Або, може, це тому, що бейбібум у 1960–1970-х роках настільки перевантажив сім’ї, школи й ринок праці, що це викликало відчай у частини молодих чоловіків. Спад після 1994 року може свідчити почасти про послаблення такого стресу, а почасти – про ефективність лікування за допомогою певних лікарських препаратів. Із усього вищесказаного випливає висновок, що в ХІХ столітті загальний коефіцієнт самогубств у американських містах зростав (про сільську Америку ми знаємо набагато менше), а тоді впродовж ХХ століття він майже не змінювався в масштабах усієї країни⁸⁵.

Зловживання наркотиками, а надто алкоголізм також може свідчити про емоційні розлади. Коефіцієнти споживання алкоголю віддзеркалюють не лише відчай, а й чимало інших речей: стилі соціабельності, коливання цін, легкий доступ до алкогольних напоїв і навіть якість води (часто дітям було безпечніше пити пиво, ніж місцеву воду). У XVIII – на початку ХІХ століття працедавці нерідко розплачувалися з робітниками алкоголем, фермери пригощали сусідів алкогольними напоями, віддячуючи їм за допомогу в побудові комори, лікарі приписували алкоголь для знеболення, а лідери партії винагороджували виборців безкоштовною випивкою. Стиль життя чоловіків із робітничого класу зазвичай передбачав пиятику. А втім, алкоголізм пов’язаний, принаймні в сучасних людей, із тривогою й депресією, а деякі люди пиячать задля самолікування. Як свідчать приблизні дані, алкоголізм у ХІХ–ХХ століттях зменшувався. Рівень смертності від цирозу печінки загалом знизився, за винятком раптового стрибка в 1960–1970-х, і досяг найнижчої точки в середині першого десятиліття 2000-х років. Рівень загального споживання алкоголю дотримувався такої ж траєкторії. Як і у випадку молодих чоловіків і самогубства, 1960-ті здаються особливими: сплеск адикції в ці роки був винятком за добу тривалого зменшення алкоголізму⁸⁶.

Певна річ, люди зловживають також іншими речовинами, зокрема багатьма препаратами з дедалі ширшої фармакопеї, що їх американці вживають для фізичного чи психічного полегшення або ж просто задля розваги. Упродовж ХІХ століття чимало американців, передусім представниці середнього класу, почали використовувати морфін, опіум, настоянку опію й кокаїн, набуваючи залежність від них. Вживання цих наркотиків сягнуло максимуму в 1890-х. У ХІХ столітті чимало людей з адикцією, якщо не більшість, імовірно, стали залежними після того, як лікарі приписали їм один із цих препаратів для лікування різноманітних фізичних і психічних симптомів. У поранених під час Громадянської війни солдатів часто виникала адикція до морфіну; чорнороби, що тяжко працювали, приміром докери й шахтарі, вважали кокаїн придатним стимулятором; інші американці вживали медичні препарати задля переживання позитивних емоцій. Ще 1830 року один лікар у містечку Ноксвілл, штат Теннессі, написав вірш про диво опіуму: «Він очищає непрозоре джерело від ряботиння тривоги / І полегшує відчай у серці!» Один торгівець опіумом 1877 року зазначив таке: «Від кінця [Громадянської] війни чоловіки [з південних штатів], що раніше були заможними, однак зубожіли внаслідок бунту, почали їсти й пити опіум, щоб утопити свої біди». 1897 року рекламне оголошення в католозі Sears, Roebuck and Co стверджувало: «Якщо ви… маєте стикнутися з незвичним обсягом труднощів, тоді завжди тримайте під рукою пляшку нашого перуанського кокаїнового вина» (10 доларів за дюжину пляшок). Деякі жінки використовували опіум і морфін як жіночі «замінники алкоголю». Медична практика змінювалася, нові закони обмежили продаж і застосування деяких наркотиків, тому врешті-решт наркотична адикція у ХХ столітті, принаймні серед представників середнього класу, зменшилася. Наркотики перетворилися радше на проблему молоді з нижчого класу, змінилися й улюблені наркотики: замість опіуму й морфіну ними стали героїн і кокаїн⁸⁷.

Через те що чимало людей використовують наркотики для відпочинку, а не для приглушування емоцій, їхнє вживання не обов’язково свідчить про психічний розлад. Та все ж у ХХ столітті виникли цікаві тенденції. Значний і лиховісний стрибок у незаконному вживанні наркотиків відбувся у 1960–1970-х роках, цебто тоді, коли виросли бейбібумери. Більше підлітків і молодих дорослих пробували наркотики, особливо марихуану, причому в більш ранньому віці, ніж попередні покоління, і активніше, ніж наступні покоління. За одним із підрахунків, лише два відсотки американців, бувши підлітками до 1960-го, коли-небудь пробували марихуану, а в 1970-х – на початку 1980-х років – таких була приблизно половина підлітків. Вживання інших наркотиків впродовж цього періоду також зросло, хоча й не так істотно. Частка американців, які експериментували з наркотиками, і частка тих, які регулярно вживали їх, сягнули максимуму, мабуть, близько 1980 року, а тоді скоротилися. Бейбібумери здебільшого відмовилися від наркотиків, і менше їхніх дітей вживали наркотики порівняно зі своїми батьками. Під час показового загальнодержавного опитування, здійсненого 1997 року, батьків підлітків (більшість із яких самі були підлітками в 1960-х – на початку 1970-х) запитали, чи вони будь-коли пробували марихуану: 55 відсотків відповіли ствердно. Коли їх запитали, чи в них будь-коли «були проблеми через марихуану або якісь інші незаконні наркотики», то приблизно 20 відсотків відповіли «так». А коли їх запитали, чи вони «курять [марихуану] час від часу нині», то лише 5 відсотків відповіли ствердно. Відносно небагато людей, що експериментували з наркотиками в 1960–1970-х роках, ніколи не зупинялися, однак незаконне вживання наркотиків скоротилося наприкінці ХХ століття⁸⁸.

Точніший спосіб визначити рівень розладів настрою – це поставити людям діагноз безпосередньо. Вкласти національно репрезентативну вибірку американців на кушетку до психоаналітиків на практиці неможливо, тому дослідники скористалися масовими опитуваннями, що містили стислі запитання для визначення симптомів. Вони зверталися до респондентів із такими запитаннями: «Чи був коли-небудь у вас період тривалістю два тижні або довше, коли майже щоночі ви мали труднощі з тим, щоб заснути?», «Чи був коли-небудь у вас період тривалістю два тижні або довше, коли ви втрачали здатність насолоджуватися приємними подіями у вашому житті, як-от перемогою, похвалою чи компліментом?» Дослідники припускали, що певні типи відповідей вказують на наявність у респондента психічного розладу. Результати одного опитування свідчать: приблизно половина дорослих американців, що жили в 2002 році, раніше у своєму житті іноді відчувала психічний розлад, який можна діагностувати, одна шоста потерпала від великого депресивного розладу, і більшість цих американців пережили щонайменше один період якогось розладу ще до того, як їм виповнилося 20 років. На жаль, такі опитування почали проводити лише наприкінці 1950-х років. Силкуючись зазирнути далі в минуле, деякі дослідники порівняли відповіді старших респондентів із відповідями молодших і на підставі цього порівняння дійшли висновку, що впродовж ХХ століття мало відбутися значне зростання симптомів психічних розладів. Мала настати, на їхню думку, «епідемія депресії». А втім, нещодавні наукові праці демонструють, що це досить поширене твердження є вкрай сумнівним унаслідок технічних проблем. Крім цього, порівняння опитувань, проведених у середині ХХ століття, з опитуваннями, проведеними пізніше, не виявляє зростання частки відповідей, які свідчать про депресію. Епідемії депресії не трапилося⁸⁹.

Наступне запитання може бути таким: чому американці не почали менше депресувати від 1950-х? Загалом американці, попри певний економічний спад, після 1950-х здобули більше всього: вони стали здоровішими, довше жили, мали ліпшу освіту й таке інше. Можливо, якісь інші зміни, особливо впродовж 1960-х і після них, урівноважили ті матеріальні здобутки. Економічна вразливість, зниження коефіцієнтів шлюбності, напруга, зумовлена тим, що дружини почали працювати, сум’яття в культурі (пригадайте історію Еліс Ніл із четвертого розділу), триваліший перегляд телебачення, ба навіть глибший самоаналіз могли звести нанівець згадані поліпшення. Кожна з цих тез має своїх прихильників і певні докази. Погляньмо, приміром, на проблему сну. Внаслідок зростання зайнятості жінок, цілодобової торгівлі, триваліших поїздок на роботу й із роботи додому, а також нових можливостей для розваг уночі (передусім телебачення) американці наприкінці ХХ століття спали менше годин порівняно зі своїми батьками чи дідусями й бабусями. Ця тенденція узгоджується зі зростанням у останні десятиліття скарг в американців на відчуття, що їм бракує часу. Безсоння може породжувати психічні розлади. З урахуванням сказаного найліпша оцінка полягає в тому, що показники депресії впродовж ХХ століття залишалися приблизно однаковими⁹⁰.

Усі разом ці різні нитки доказів свідчать, що американці близько 2000 року рідше страждали від божевілля чи серйозних психічних розладів, ніж їхні предки близько 1800 року. Вразливість до таких слабших психічних розладів, як хандра в Томаса Лінкольна, ймовірно, то зростала, то спадала, мабуть, відповідно до економічних циклів. Психічні розлади, схоже, поширилися в останні десятиліття ХІХ століття, коли стрімко збільшилась імміграція, а індустріалізація прискорилася, а тоді ці розлади стабілізувались або, можливо, зменшувалися більшу частину ХХ століття. Прикметним винятком до цього висновку є те, що молоді люди, а надто молоді чоловіки, мабуть, зазнали зростання психічних розладів упродовж 1960–1970-х років. (Їхні молодші брати й сестри, а також діти були не такими психічно вразливими.) Чимало американців пригадують шістдесяті роки як епоху, «яка позбавила їх надії»: вони вказують на злочинність, розхитування влади, розпад сім’ї, брехливий уряд і таке інше. Справді, протягом тих років значні соціальні зміни випробовували американців, починаючи від рухів за громадянські права й феміністських рухів і завершуючи стрімким поширенням коледжів і зростанням відтермінування взяття шлюбу. Можливо, шістдесяті роки були особливими тому, що кілька соціальних тенденцій сягнули максимуму одночасно. Або, може, як стверджують деякі соціологи, самі ці тенденції виникли з глибшої демографічної зміни – бейбібуму в 1950-х і його довготривалих наслідків⁹¹.

Щастя

Визначальний чинник усіх цих тенденцій у людських емоціях – це, мабуть, щастя: стали американці щасливішими чи менш щасливими? На початку ХХІ століття до цього запитання зверталося чимало вчених, і навіть економісти зациклилися на щасті. Хоча про щастя розмірковували ще античні мислителі, а дослідники, що проводили опитування, вивчали феномен щастя впродовж десятиліть, однак сучасні економісти рідко зверталися до нього. Може, це тому, що вивчення щастя здавалося дещо сльозливим і краще було лишити його занадто емоційним соціологам і психологам, які з незворушним обличчям могли запитувати людей під час інтерв’ю: «Загалом, на вашу думку, який стан справ нині: ви дуже щасливі, досить щасливі чи не надто щасливі?» А тоді економісти дізналися, що методи, якими вони послуговувалися для обчислення корисності в «ютилях», цілком хибні. Їхнє припущення, що люди мають упорядкований набір уподобань, аналізують наявні варіанти вибору, а тоді обирають один варіант, що пропонує найбільшу винагороду, дедалі більше здавалося наївним. Люди вельми часто ухвалюють нелогічні рішення, рішення, які їм шкодять, або ті, щодо яких вони невдовзі шкодують (див. раніший підрозділ «Яка ціна вибору?»). Економісти вже не могли визнати вибір покупця «виявленим уподобанням»[77]. Чимало економістів почали вважати щастя максимальною корисністю й звернулися до запитань про щастя як до найліпшого способу виміряти ту корисність, стверджуючи, що відповіді респондентів – це надійні свідчення того, скільки насолоди їм дарують, приміром, їхня робота, репутація або діти⁹².

Чимало нових дослідників щастя зосередилися, зокрема, на явному парадоксі, що його вперше продемонстрував економіст Річард ­Істерлін: упродовж кількох останніх десятиліть ХХ століття Америка стала багатшою, проте щастя пересічних американців, виходячи з результатів опитувань, у яких містилося запитання про щастя, залишилося на тому самому рівні. Чому зростання національного багатства не зумовило появу більшого національного щастя? Ця загадка має безпосередній стосунок до головної мети цієї книжки, позаяк зростання багатства – центральна сила в американській історії, а те, як багатство впливає на людські почуття, залежить від того, як ми розуміємо історію емоцій американців. З’явилися два різних пояснення згаданого позірного парадокса. Перше пояснення базується на психології щастя. Чимало вчених вважали, що кількість грошей вище базового рівня не робить людей щасливішими, бо люди звикають до володіння грошима (і через те вже не відчувають колишнього хвилювання), бо багатство лише пробуджує прагнення до більшого, бо відчуття щастя залежить від того, що ви зароб­ляєте більше грошей за сусідів і знайомих, бо в людей є біологічно визначений рівень щастя. Друге пояснення звертається до сил, що врівноважують одна одну. Багатство породжує щастя, проте інші історичні тенденції наприкінці ХХ століття, як-от зростання коефіцієнтів розлучуваності, нестача часу й соціальне сум’яття, зводять нанівець утіху від достатку. Попри всі ці дискусії, парадоксу, мабуть, зовсім немає: в останні кілька десятиліть ХХ століття пересічні американці, на відміну від попередніх поколінь, насправді не стали значно багатшими. Національне багатство зросло, однак прибутки осіли переважно в кишенях жменьки найбагатших. То чому ми маємо вважати, що пересічні американці стали значно щасливішими? Висновок: якщо не враховувати горезвісних знаменитостей, то загалом що більшим багатством володіють люди, то щасливішими вони схильні бути. Дослідження, що так чи інак стосувалися позірного парадокса Істерліна, розширили наше розуміння щастя, проте так і лишили нас із запитанням: чи почувались американці більш або менш щасливими впродовж своєї історії⁹³?

Хоча масові опитування як спосіб вимірювання національного щастя можуть бути сумнівними, однак тлумачення щастя американців до 1950-х років ґрунтуються на ще непереконливіших доказах. Як і у випадку інших емоцій, історикам значно легше відстежити сподівання щастя, а не реальне відчуття щастя. Ці сподівання щастя, ймовірно, зростали впродовж американської історії. Вони почали зростати, наприклад, коли Томас Джефферсон, створюючи проєкт Декларації незалежності, склав звичний перелік невідчужуваних прав («життя, свобода й власність»), що їх сповідували активісти в колоніях, а тоді замінив «власність» на «прагнення щастя». Упродовж ХІХ століття жінки, що подавали документи на розлучення, дедалі частіше обстоювали своє право на особисте щастя і звинувачували своїх чоловіків у тому, що вони ухиляються від свого обов’язку дбати про те щастя. А дедалі могутніша комерційна культура обіцяла більше насолоди від більшої кількості товарів⁹⁴.

Як і інші мислителі, Алексіс де Токвіль стверджував, що таке прагнення щастя спричинило характерне американське нещастя. У 1830-х роках Токвіль писав, що американська рівність, обіцяючи успіх для всіх, примножує печаль: «В Америці ж я бачив найосвіченіших у світі людей, наділених найширшою свободою і найбільшими у світі життєвими благами; проте мені здавалося, що їхні обличчя немов затьмарені якоюсь легкою тінню; складалося враження, що вони поважні й мало не смутні навіть посеред своїх розваг». Бідняки в ієрархічних суспільствах не мали великих сподівань і задовольнялися ще меншим, проте американці-егалітаристи «безперервно мислять про блага, яких самі не мають. <…> Незалежно від кількості вже набутих ним благ, він [американець] щомиті уявляє безліч інших, а саме тих, що ними він не встигне скористатися, якщо не поквапиться перед лицем неминучої смерті. Ця думка сповнює його тривогою, острахом і жалем». Приблизно через 10 років нью-йоркський пастор Генрі Беллоуз висловив схоже зауваження: «Всі чужинці, які з’являються серед нас, звертають увагу на надмірну тривогу, що проступає на обличчях американців». Ось як Беллоуз пояснює американську тривогу, випереджаючи поняття «аномія» французького соціолога Еміля Дюркгайма: «У нас немає меж для невгамовного бажання стати багатшими; і це прагнення всіх класів суспільства. <…> Діти в інших країнах, якщо можуть зберігати суспільне становище й насолоджуватися статками свого батька, нехай і незначними, щасливі. Але в нас не так». Сенс, отже, тут у тому, що егалітарна американська культура, в якій панують великі сподівання й підхід «я можу це зробити», породжує прагнення, яке годі задовільнити і яке лише свідчить про хронічне нещастя⁹⁵.

Фрагменти історії занадто розпорошені, щоб ми впевнено реконструювали історію американського щастя. Однак сучасні відмінності між різними країнами можуть за аналогією пояснити, що відбулося. Дослідження країн по всьому світу демонструють: люди схильні казати, що вони щасливі (незважаючи на відмінності між окремими темпераментами), коли вони економічно забезпечені, здорові й активні, релігійні, часто спілкуються з друзями й групами людей, а ще одружені (однак наявність дітей удома дещо пригнічує). Люди також схильні вважати себе щасливими, коли вони живуть у багатій країні, коли мають демократичний, ефективний і економічно активний уряд, коли мають індивідуалістичну культуру й коли громадяни в країні почуваються вільними й довіряють одне одному[78]. Зважаючи на більшість перелічених пунктів, соціальні зміни в Америці від початку ХІХ століття й до середини ХХ повинні були підвищити рівень національного щастя в американців. Унаслідок особливостей соціальної психології емоцій (люди звикають до поліпшень, оцінюють своє матеріальне й фінансове становище, порівнюючи його зі становищем інших людей, і таке інше) зростання рівня щастя не відповідало масштабам соціальних змін, проте все ж таки було помітним. До кінця ХХ століття деякі тенденції, які раніше начебто зростали, призупинились або ж почали спадати. Більшість американців відчувала, що їхні доходи не зростають, вони пізніше брали шлюб, й американська держава загального добробуту почала економити. Тож можна зрозуміти, чому рівень щастя в американців у опитуваннях після 1970 року стабілізувався⁹⁶.

Звісно, така аналогія – тлумачення історичних відмінностей як відмінностей між країнами – це в ліпшому разі приблизна оцінка. Фрагментарні дані опитувань, що їх почали проводити від кінця 1940-х, дають нам змогу простежити за змінами рівня щастя впродовж понад 60 років. Частка позитивних відповідей щодо щастя зростала від кінця Другої світової війни й орієнтовно до 1960 року, тоді впродовж 1970–1980-х дещо зменшилась, а після цього приблизно стабілізувалася. Деякі дослідники вважають, що ми досягнемо ліпших результатів, коли порівнюватимемо покоління, а не десятиліття. Під таким кутом зору бейбібумери, цебто ті, чий підлітковий вік припав на період між 1960-м і 1980 роком, були явно песимістично налаштованими й такими зосталися. Загалом найліпший висновок полягає в тому, що рівень щастя пересічних американців, імовірно, істотно зростав – хоча й зі злетами й падіннями – упродовж більшої частини історії країни, серед бейбібумерів він упав, а орієнтовно від 1970 року лишався приблизно незмінним⁹⁷.

А втім, читач може запитати: чи справді щастя – визначальний чинник, максимальна «корисність»? Чи варто нам вважати телячу радість (утіху, спричинену набитим шлунком, хімічною реакцією або переглядом телебачення) вищою за хоч і змістовне, проте напружене життя? Чи маємо ми ігнорувати трагедії, позаяк люди після них зазвичай відновлюють свій психічний стан? Чи дозволимо ми не зважати на зміни в історії дитячої смертності, фізичного виснаження, дискримінації й такого іншого, бо все це зумовлює лише помірне зростання щастя? Більшість читачів, припускаю, відповість «ні». Така відповідь означає, що ми хотіли б здійснити якийсь іще глибший облік даних.

Певним чином облік даних – це те, чому присвячено цей розділ: перелік змін у психіці американців, шикування цих змін у ланцюжок і внесення їх до таблиці. Облік даних також значною мірою характеризує те, як американці почали поводитися зі своєю психікою. Складений Бенджаміном Франкліном перелік чеснот міг би бути спрощеним символом цього обліку, проте проєкт систематичного самоаналізу й самовдосконалення дедалі більше поширювався і ставав звичним. Облік своєї психіки в щоденниках і листах, як і конвенційні способи бухгалтерського обліку, посилили здатність американців до калькуляції. Дедалі впливовіша культура добровільності як породжувала в американців відчуття контролю над своїм життям, так і прищеплювала їм набір емоційних звичок, що пасували життю в групі: приміром, самодисципліну, співчуття й сентиментальність. Уся ця робота над своїм «я», що на ній наполягали лідери культури від Мері Чендлер у 1854 році й до Опри Вінфрі у 2004-му (самоаналіз, керування своїми емоціями, переконання, що людина може бути такою, якою вона хоче бути), як звільнила американців, так і обтяжила їх. Схожим чином примноження варіантів вибору, починаючи з повсякденних (приміром, їжі) і завершуючи важливими (приміром, варіантами подружньої пари), і наситило сучасних американців, і виснажило їх. Тож постає запитання: чи заплатили американці якусь психічну або емоційну ціну за всю цю свободу, можливості й «цілковиту відповідальність» за свій Характер (кажучи словами Мері Чендлер)? Дані свідчать, що загалом «ні». Були покоління, особливо покоління бейбібумерів, яким сум’яття соціальних змін, схоже, завдало певної шкоди. Однак у довгостроковій перспективі якщо не зважати на тривогу, яка супроводжує свободу бути тим, ким ти хочеш бути, то обліковці щастя могли б виявити зростання радості в американців⁹⁸.