Створено в Америці. Соціальна історія культури й характеру американців

2. Безпека

На початку 1865 року Абрагам Лінкольн був найвпливовішою людиною в Західній півкулі. Його діда вбили індіанці. На його очах у віці немовляти помер молодший брат. Коли йому виповнилося десять – померла його мати, а коли дев’ятнадцять – старша сестра. І він тужив, коли Енн Ратледж (може, його кохана, а може, просто подруга) згасла від тифу. Двох із чотирьох своїх синів він поховав іще до того, як їм виповнилося дванадцять, а третього сина – коли тому виповнилося вісімнадцять. Він мав дружину, якій була притаманна емоційна нестабільність, а сам потерпав від депресії і міг сконати передчасно й насильницькою смертю. Цей довгий перелік, наче з біблійної Книги Йова, навіть у ХІХ столітті, мабуть, виглядав жорстоко, проте Лінкольнові сучасники теж стикалися з чимось подібним. Приміром, більшість батьків тієї епохи поховали щонайменше одну дитину, а через сто років, на щастя, такий досвід переживала лише невелика кількість американських батьків. Життя в ХІХ столітті було сповненим небезпек¹.

Із плином століть життя американців ставало значно безпечнішим. Загроза випадкових і непередбачуваних бід, як-от хвороби, поранення чи економічної невдачі, знизилася. Маючи змогу день у день покладатися на їжу, дах над головою та безпеку, більша кількість американців набувала впевненості у своїх силах і відчуття опертя на себе (self-reliance). Більше американців щось планували: свою кар’єру, вагітність і пологи, освіту для дітей, вихід на пенсію. Вища фізична й економічна безпека, ймовірно, послабила їхнє відчуття тривоги. У міфах минуле виглядає начебто безпроблемним, однак перспектива, наприклад, хвороби рослин, яка знищить увесь урожай, мабуть, колись лякала американців більше, ніж нині їх страхає загроза звільнення з роботи.

Безпека зростала ні рівномірно, ні неперервно. В окремі періоди, приміром під час внутрішніх воєн, зростання безпеки припинялось або вона навіть знижувалася. Саме таким часом, мабуть, є початок ХХІ століття. «Нова небезпека проникла в кожен розум незалежно від багатства чи статусу», – промовив генеральний секретар ООН Кофі Аннан у грудні 2001 року. Звісно, він натякав на терористичні атаки 11 вересня, що позбавили життя майже трьох тисяч людей. Іноземні загрози знов оприявнилися. Але, мабуть, глибші повсякденніші наслідки мало зростання економічної вразливості, що її пересічні американці відчували від 1970-х і до фінансової кризи наприкінці 2000-х².

Зростання безпеки в історії відбувалося не однаково для всіх. В окремі епохи, скажімо, коли медицина почала істотно вдосконалюватися, багатші американці виграли значно більше, ніж бідні. В інші епохи, приміром, коли подіяли медико-санітарні заходи, бідніші американці мали з цього більшу користь, бо умови їхнього життя досі були вельми кепськими. Тримаючи в голові ці застереження, ми все ж можемо сказати, що сучасні американці живуть в умовах набагато більшої безпеки й передбачуваності, ніж їхні предки й навіть їхні президенти. Чи відчуття безпеки в американців теж зростало – це складніше запитання.

Кілька сухих цифр пояснюють контекст нещасть Абрагама Лінкольна. 1850 року, коли народився його син Віллі, типове біле немовля чоловічої статі мало лише 75 відсотків шансів зустріти свою першу річницю дня народження й могло сподіватися прожити лише до 38 років. (Віллі помер в одинадцять років.) Через 150 років біле немовля чоловічої статі мало понад 99 відсотків шансів пережити свій перший рік, а середня очікувана тривалість його життя становила 75 років. Середня очікувана тривалість життя для чорних немовлят нині значно менша, хоча все ж більша, ніж будь-коли раніше. У ХІХ столітті навіть молодим чоловікам, що пережили вік немовляти й дитинство, загрожував значний ризик. Приблизно кожен четвертий чоловік, якому 1880 року виповнилося двадцять, не доживав до сорока п’яти. Через 100 років лише кожен чотирнадцятий помирав так рано. Американці перших поколінь регулярно стикалися зі смертю та страшилися її. Пересічна жінка періоду Американської революції[6], ще не досягши середнього віку, вже могла поховати обох своїх батьків і чотирьох дітей. Щоденники й листи американських матерів свідчать, що «випадки смерті немовлят утворювали постійне тло… [їхнього] досвіду й емоцій». Лише після Першої світової війни типова мати могла побачити, як дорослішають усі її діти. А позаяк кількість постійних травм і хвороб зменшилася, то вона могла сподіватися побачити, що її діти дорослішають здоровими. Утім, це поліпшення не дотримувалося рівномірного зростання. Покоління нещасливих синів Лінкольна мало чи не найкоротшу тривалість життя в американській історії. І хоча американці колись були вельми здоровими, проте до 2000 року вони втратили цю особливість³.

Мабуть, це рай

Перші покоління європейських колоністів виявили в Америці чимало диких тварин, густі ліси, наповнені рибою річки й безмежні поля родючої землі. Такий надлишок означав, що після перших важких десятиліть новоприбульці могли сподіватися на відносно добре життя. До середини XVIII століття вони з’ясували, які сільськогосподарські культури найефективніші для нових земель, і завдяки налагодженню торгівлі весь рік мали різноманітний раціон. Колоністи на початку XVIII століття споживали стільки м’яса, скільки європейці лише через 200 років, тому колоністи уникли періодичного голоду, від якого потерпала Європа, і, мабуть, менше трудилися задля ліпшої їжі, ніж тогочасні європейці. Американці, сильно розпорошені сільською місцевістю, також уникли багатьох епідемій, що винищували європейців, які зазвичай юрмилися в селах і містах. Мешканці Нової Англії тішилися найліпшим здоров’ям у колоніях, завдячуючи цим, зокрема, вкрай холодним зимам, що знищували чимало патогенних мікроорганізмів. (Тому пуритани були здоровими й фертильними, і хоча початково їхня кількість була відносно невеликою, їхні нащадки домінували на півночі США через 200 років.) На інших територіях, особливо на вологому півдні, смерть спіткала багатьох дорослих, лишивши позад себе чимало юних сиріт. А втім, колоністи загалом вважали свої землі обраними Божественним провидінням. Білі американці народжувалися в більшій кількості й завше виростали вищими, здоровішими й жили довше за їхніх двоюрідних братів і сестер на батьківщині. Можна збагнути, чому європейські очевидці мали схильність характеризувати Америку колоніальної доби як аркадський сад надлишку та як землю вискочнів і хвальків⁴.

Проте життя інших у Новому світі погіршувалося. Хвороби Старого світу прибували з Європи нерідко в жилах малих дітей, фактично винищивши на початку XVII століття чимало індіанських племен. Один з колоністів згадує у своєму щоденнику епідемію, яка «вигубила більшість мешканців уздовж усього морського узбережжя, а в окремих місцях цілком знищила чоловіків, жінок і дітей, унаслідок чого не лишилося жодної людини, що заявила б право на землю, якою вони володіли». Інфекційні хвороби, переселення, війни та психічний неспокій, притлумивши в північно-східних індіанців прагнення народжувати дітей, скоротили кількість їхнього населення за одне століття, мабуть, на 80 відсотків. Раби з Африки також поплатилися за відкриття Нового світу. Ті з них, хто пережив «середній рейс»[7], стикнулися з новими хворобами, виснажливою працею й часто брутальним ставленням. На початку XVIII століття чверть завезених рабів у Чесапікському регіоні померли впродовж їхнього першого року. У середньому раби жили лише п’ять років після прибуття. (Та все ж їхні умови були ліпші, ніж у Вест-Індії!) Лише наприкінці XVIII століття африканці у Північній Америці зажили досить добре, почавши народжувати дітей і збільшувати свою чисельність. Чимало європейців, що прибували як слуги, стикнулися зі схожими суворими умовами. На початку XVII століття приблизно 80 відсотків білих сервентів[8] померли від хвороб або неправильного лікування⁵.

Хоча вільні колоністи, що мали достаток, були здоровіші за європейців, індіанців і слуг, їхнє життям зазвичай було коротким і сповненим небезпек. Вони боролися з нещасними випадками, нападами індіанців, антисанітарією в домівках, дефіцитом поживних речовин, ризиками пологів і періодичними епідеміями. У багатьох населених пунктах заможні сім’ї залишали низини й переселялися на височини в пору літніх місяців, коли ширились епідемії. А втім, хронічний біль і виснаження тоді були повсюдними. Історик Роберт Дарнтон, розмірковуючи над зруйнованими зубами Джорджа Вашинґтона, писав: «Це здається недоречним, але, прочитавши тисячі листів із XVIII століття, я часто думаю про страх перед гнилими зубами, жах перед мандрівним зубодером, гострий зубний біль у людей будь-де на початку модерного світу». Автори особистих щоденників тієї доби розповідають про місяці невпинних страждань. Бенджамін Франклін намагався віднайти якусь компенсаційну позитивну рису в хронічному болю. Він дійшов висновку, що такий біль стимулює людей: «Спершу нами рухає біль, і весь подальший шлях наших життів є лише однією тривалою серією вчинків із метою звільнитися від нього». Вночі чутливість і відчай зазвичай посилювалися ще більше. Один добре знаний пастор Нової Англії накладав «суміш коров’ячого кізяка й свинячого жиру на своє обличчя вночі», щоб хоч якось полегшити біль. Алкоголь надавав тимчасового полегшення, однак чимало з тих, кого переповнював біль (та їхні сім’ї), нерідко віднаходили тривале полегшення лише в смерті. Люди, що жили в такому світі хронічного фізичного болю, мабуть, терпіли свої муки стоїчніше, ніж сучасні американці з їхніми шафками у ванній, де зберігаються знеболювальні, а втім, страждання тогочасних людей, поза сумнівом, посилювало їхні виснаження, депресію і дратівливість⁶.

Психічний біль, особливо спричинений агонією чи смертю найближчих родичів, також наповнював тогочасне повсякденне життя. Американці колоніальної доби реагували на це релігійними сподіваннями, однак часто відчували лише фаталізм і покірність. Чимало з них уникали скорботи шляхом ухилення від емоційної прив’язаності до інших. Батьки зазвичай стримували любов до своїх новонароджених малят. Жінка, що втратила вісьмох із дванадцяти немовлят, занотувала коротке життя однієї зі своїх доньок так:

5 вересня, 1767. Я розродилася дівчинкою приблизно о другій годині ночі.

6 вересня. Дитину охрестили й нарекли Мері.

7 вересня. Маля дуже добре почувалося до десятої години вечора, а тоді в нього почалися судоми.

8 вересня. Маля хворіло весь день.

9 вересня. Воно померло приблизно о восьмій годині ранку.

10 вересня. Його поховали.

Ще одна жінка у XVIII столітті народила сина в липні й згадала про нього знов у своєму щоденнику лише через два місяці, а по імені назвала його аж через шість місяців, коли мала більшу певність, що він житиме. Щоденник Якоба Гільтцгаймера, успішного німецького іммігранта, що прибув до Філадельфії незадовго до Американської революції, схожим чином свідчить про спроби (не завжди успішні) угамувати скорботу. 6 липня 1766 року він писав: «Моя дружина спородила сина о третій годині цього ранку». Гільтцгаймер не називає синового імені й надалі не згадує про сина до кінця року. Він констатує смерті онуків мимохідь, зрідка називаючи їхні імена. Ось його запис 1 жовтня 1794 року: «Минулої ночі, повертаючись додому від Томаса Фішера, який дозволив поховати дитину мого сина Томаса в землі квакерів, я так кепсько підвернув щиколотку. <…> О четвертій дитину мого сина поховали». Однак Гільтцгаймер також повідомляє про споглядання смерті дорослих: про перебування біля смертного ложа своєї 49-річної дружини 1790 року, про те, як обіймав свого 31-річного сина, що помирав 1793 року, і пригадує «лагідну усмішку» на вустах своєї 21-річної доньки після її смерті 1794 року. В Америці колоніальної доби подібний психічний біль був звичним явищем, як і «робота над емоціями» – захисна холодність, пошук розради в релігії, щоб притупити той біль⁷.

Американці колоніальної доби розуміли крихкість життя. Пуританські пастори наголошували на примхах смерті й на необхідності релігійної готовності до смерті. Чимало повторювали ось цю приказку, зокрема й преподобний Коттон Мезер[9]: «Якщо в старигана смерть перед самим носом, то в парубка смерть за плечима; Смертельний Удар може бути поруч із людиною, як і будь-який інший удар». Схожим чином, напис на могильній плиті 1776 року в містечку Скенектеді, нині штат Нью-Йорк, проголошує: «Підготовленій душі не потрібне відстрочення, / Виклик до суду з’являється – праведник підкоряється». У XVIII столітті американці відчували свою скорботу безпосередніше. Уцілілі дедалі частіше розташовували на могилах плити з епітафією, зокрема й на могилах жінок і дітей, і в тих епітафіях писали про своє горе. Тут є ознаки того, що виникає менш покірне (і більш сентиментальне) ставлення до смерті, однак навіть 1800 року американці жили просто в затінку смерті, а не споглядаючи її хмару на обрії⁸.

Попри те що життя було коротким і жорстоким, навіть для таких привілейованих індивідів, як Гільтцгаймер, земля була досить щедрою, що навіювало дедалі більшій кількості американців відчуття оптимізму й навіть самовпевненості. Але знадобилося століття чи й більше, щоб помітно розширити коло впевнених у собі людей, бо настали важкі часи.

Немає Едемського саду

У XIX столітті сталося значне економічне зростання: фермерські господарства захопили ліси й луги, канали з’єднали річки й озера, заводи отримували електроенергію з водних шляхів, а міста збільшувалися. А втім, у міру того, як економіка процвітала, здоров’я пересічних американців погіршувалося. Біоісторики з’ясували, що зріст дорослих – це надійний показник фізичного стану людей, особливо того, наскільки якісно вони харчуються та наскільки здоровими вони були в дитинстві. Американські чоловіки, народжені після 1830 року, в середньому мали нижчий зріст порівняно з чоловіками, народженими раніше. Середня очікувана тривалість життя також скоротилася. 20-літній чоловік 1800 року міг сподіватися прожити до 47 років, а 20-літній чоловік 1850 року – лише до 41⁹.

Цю «довоєнну головоломку» (економіка зростала, проте американцям гіршало) можна пояснити по-різному. Одні вчені наголошують на хворобах: з-за кордону прибувало більше іммігрантів, усередині країни більше людей пересувалося, у містах зростало скупчення людей, більше американців працювали на заводах і фабриках, більше дітей відвідували школу – і всі вони поширювали інфекції далі й швидше. Токсичні побічні продукти індустріалізації, як-от дим від спаленого вугілля, також робили свій внесок. Хвороби уповільнюють зріст людей і, звісно, підвищують рівень смертності. (Європейські країни, що пережили індустріалізацію до появи сучасної системи охорони здоров’я, здається, також потерпали від високої смертності.) Інші вчені, розмірковуючи над «довоєнною головоломкою», наголошують на харчуванні: стрімке зростання кількості населення, особливо в містах, перевантажило постачання продуктів харчування та підняло на них ціну. Покупці замінили дорогі й поживні харчі на дешевші й такі, що просто насичували. У раціоні американців молоко й сир заступили хліб і цукор, це, імовірно, тому, що худобу в містах стало утримувати важче. Навіть на фермах діти, що народжувалися в середині ХІХ століття, виростали нижчими на зріст. Це було зумовлено, мабуть, тим, що їхні батьки більшу частину своєї землі використовували для вирощування сільськогосподарських культур на продаж. Як прибічники пояснення на підставі хвороб, так і прибічники пояснення на підставі харчування також вказують на поширення економічної нерівності в Америці до початку Громадянської війни. Середній дохід збільшився, однак водночас поширилися відмінності в рівні багатства, як і відмінності в зрості й тривалості життя. Внаслідок індустріалізації кількість бідних дітей зростала, вони гірше харчувалися й були вразливішими до хвороб. А діти еліти, як-от студенти Гарварду, не потерпали від зниження зросту або ж стикалися лише з незначним його зниженням. Парадоксальним чином зріст рабів чоловічої статі також не змінився або лише трішки знизився, оскільки рабовласники захищали свої фінансові інвестиції. Становище пересічних американців погіршилося¹⁰.

Мешканці міст страшилися примари чуми (першого вершника Апокаліпсису), яка навідувалася регулярно. 1832 року до жителів містечка Скенектеді дійшли чутки про холеру в Англії, а згодом вони помітили її поширення на півночі штату Нью-Йорк. Громадські діячі мобілізували мешканців містечка, щоб вони очищали вулиці, експериментували з дезінфекційними засобами, що містили хлор чи оцет, змінили свої особисті звички й долучилися до молитви. Врешті-решт, того літа їм довелося стикнутися з понад 40 смертями в містечку, де мешкало п’ять тисяч осіб. Місто Нью-Йорк, розташоване далі на південь, постраждало набагато сильніше. Десятки тисяч заможних людей утекли з Мангеттена. «Дороги в усіх напрямках були забиті переповненими диліжансами, екіпажами, взятими напрокат, приватними екіпажами та вершниками на конях, усіх розпинала паніка, і вони тікали з міста», оселяючись у будинках фермерів на багато кілометрів навколо. Померло понад три з половиною тисячі ньюйоркців, які не втекли чи не змогли втекти, переважно злидарів, іммігрантів і чорних. В окремих кварталах смерть наставала так раптово, що трупи лежали навіть у стічних канавах. У фронтирі штату Ілліной федеральні війська занесли холеру в населені пункти, що вже потерпали від сезонних епідемій. Холера тривала там до 1834 року, і смерть заскочувала людей так зненацька, що іноді два тіла клали на покривало в одну труну¹¹.

Начебто випадковий шлях хвороби спричиняв болісні парадокси. Хоча діти щойно виниклого середнього класу виростали вищими й міцнішими за дітей бідняків, вони все ж за цієї доби незнання наук були майже так само вразливими до бактерій у воді та заразних інфекцій. Батьки й у добре облаштованих будинках, і в халупах переживали смерть дітей так само, як і Лінкольн, коли помер його син Віллі: «Мій бідолашний хлопчик. Він був занадто хорошим для цього світу. Бог покликав його до Свого дому. Я знаю, що йому набагато ліпше там, високо на небесах, але ж раніше ми так його любили. Як же тяжко, тяжко від того, що він помер!»¹²

Лінкольнів плач, як і плач багатьох інших батьків – представників нового середнього класу, що лунав до Громадянської війни, згадував про приховані мотиви Бога як певну форму пояснення, а також виражав дедалі більшу глибину втрати. Зменшення кількості дітей, яких народжували жінки, перетворювало кожну дитину на вельми особливу, що, певно, посилювало муки батьків. Така пристрасна реакція, можливо, також віддзеркалювала новоявлену ідею про те, що немовлята народжуються подібними до янголят, а не засудженими на вічні муки. Як ми з’ясуємо в шостому розділі, американці з середнього класу глибоко поринали в досвід скорботи й не відмовлялися від нього. У роки до Громадянської війни розквітла романтична чутливість і смерть часто слугувала приводом для її вираження, особливо на нових цвинтарях, схожих на парки та створених так, щоб посилювати гіркоту втрати. Отже, бачимо помітну розбіжність між повідомленням про смерть дівчинки Мері 1767 року, що складалося з переліку сухих фактів, і тим, що 1801 року писала мати, яка щойно втратила сина: «Вночі замість мого милого хлопчика, мого чарівного малятка… замість мого веселого херувимчика, який чекає, що його приголубить ніжна мати, я виявила бездиханний труп, що лежав у білих шатах невинності та смерті». Сара Коннелл Еєр, мешканка Нової Англії із середнього класу, чий підлітковий щоденник я ще цитуватиму пізніше, 1815 року знов почала вести щоденник, написавши таке: «Відтоді як я завершила свій останній щоденник, я стала матір’ю чотирьох дітей, які тепер лежать поруч на цвинтарі. <…> останнє дитя було милим, цікавим хлопчиком, який прожив шість місяців. Він був чарівною квіткою, і я вірю, що тепер його пересадили в райський сад. Хоча смерть цього дитяти виявилася для мене великим випробуванням, та все ж я сподіваюся, що покірно скорилася волі мого Небесного Отця»¹³.

Навіть оминувши смерть, американці в ХІХ столітті потерпали від хронічного нездужання й потворності, спричинених такими хворобами, як віспа, а також від інвалідності після нещасних випадків. Американців у західних штатах особливо мордувала малярія. Ті, хто вижив, зазнавали періодичних нападів лихоманки, відчували хронічну втому й були вразливими до інших хвороб. Чимало способів лікування, як-от кровопускання та опіум, часто тільки погіршували стан людей. Нещасні випадки, особливо у фермерських господарствах, ставалися повсюдно. (Самого Лінкольна у віці дев’яти років кобила, вихнувши задньою ногою, так сильно вдарила в голову, що сусіди вирішили, ніби він на смертнім одрі, й покликали його батька.) Робітники у промислових цехах зазнавали опіків, їхні пальці застрягали в обладнанні, періодично там лунали вибухи. Навіть пізніше в ХІХ столітті ризик смерті лишався високим. Історик Пітер Найтс дослідив документи понад двох тисяч чоловіків, що народились у Бостоні між 1860-м і 1870-м роком, і виявив, що чимало з них падали з риштувань, їм защемляло кінцівки в механізмах або ж вони помирали від інших нещасних випадків. Життя робітників-іммігрантів, що працювали на великих заводах, було особливо небезпечним. На металургійних заводах у Піттсбурзі «розплавлений метал бризкав на робітників. Усюди лежали нестійкі купи залізних брусків. Гаряча підлога обпікала ступні крізь дерев’яні підошви. Мульди й печі вибухали. <…> Унаслідок шуму робітники на металургійних заводах глухнули або ж у них погіршувався слух». Поява потягів і трамваїв у другій половині ХІХ століття призвела до збільшення кількості нещасних випадків серед пішоходів, пасажирів і навіть кондукторів. Один кондуктор зізнався, що коли він збирає плату за проїзд біля крайніх місць у трамваї, то щоразу «ризикує зіштовхнутися з купою цегли або з піччю для обпалювання». А втім, життя фермерів, що мали справу з дратівливими тваринами й кустарними механізмами, було ще небезпечнішим¹⁴.

Попри всі загрози й виснаження, фізична безпека істотно поліпшилася наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Завдяки новому розумінню виникнення хвороб місцеві органи влади започаткували низку санітарних заходів. Вони будували або розширювали системи водопостачання, каналізаційні мережі й очисні споруди, очищували питну воду, осушували застійні водойми, а також звільняли вулиці від сміття й бруду. Як і завше, дехто дістав із цього користь раніше за інших. Навіть на початку ХХ століття мешканці робітничих кварталів брали воду зі струмків і річок, забруднених переповненими помийними ямами. Однак урешті-решт проєкти органів влади істотно зменшили кількість бактерій, що передаються водою й відходами, для майже всіх містян. Завдяки таким катастрофам, як Велика чиказька пожежа[10], міста збільшили свої протипожежні засоби. Нові будівельні норми й правила поліпшили безпеку, обмеживши кількість людей і вимагаючи застосування бодай мінімальної вентиляції. Регулювання ринку харчів, особливо судове переслідування постачальників молочної продукції, які розбавляли молоко водою, також скоротило кількість хвороб. Лише протягом 1890-х у місті Нью-Йорк рівень смертності знизився приблизно на чверть, почасти це сталося завдяки понад наявним там трьомстам санітарним інспекторам. У Бостоні рівень смертності зменшився приблизно на одну сьому, почасти завдяки дослідженню тисяч проб молока на рік¹⁵.

Прості американці посилили особисту гігієну. На початку ХІХ століття більшість американців, за твердженням реформаторки Кетрін Бічер, регулярно мили лише свої обличчя, шиї, долоні та ступні. Деякі люди вірили, що бруд корисний для здоров’я, а часте миття тіла небезпечне. Через нестачу водопровідної води більшість американців однаково не мали змоги митися регулярно. Проте до середини ХІХ століття дедалі більше американців, що належали до середнього класу, мали водопровідну воду, а також повірили в нову ідею, що купання здатне поліпшувати здоров’я та красу. Всередині своїх домівок вони встановлювали унітази й ванни, а також прищеплювали своїм дітям звичку до охайності. Дехто проповідував охайність іммігрантам і робітничому класу, фінансував громадські лазні й навчав гігієни в благодійних центрах (settlement houses)¹⁶.

Ці громадські та приватні ініціативи значно зменшили кількість жертв епідемій. 1892 року до міста Нью-Йорка дісталася ще одна епідемія холери, яка вже винищила багато тисяч людей у Європі й чимало пасажирів на кораб­лях, що прибували. Органи охорони здоров’я в місті хутко діагностували хворобу, ізолювали хворих, дезінфікували домівки й очистили вулиці. Врешті, померло лише дев’ять мешканців Нью-Йорка. Епідемії не зникли (пандемія грипу 1918–1919 років позбавила життя приблизно п’ятисот людей лише в одному містечку Скенектеді), однак рівень смертності, особливо серед дітей, істотно знизився. Загалом стан здоров’я американців помітно поліпшився, а їхній середній зріст збільшився. Як і завше, ці поліпшення спершу поширились у середовищі представників середніх класів суспільства, тому наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття заможні американці були значно здоровішими й вищими на зріст за бідних. Мусило з’явитися ще одне покоління, а то й два, щоб решта американців наздогнала заможних за цими показниками¹⁷.

Збільшення тривалості життя

Хтось може засумніватися в тому, що наше здоров’я набагато ліпше за здоров’я наших предків, звернувши увагу на сучасний потік моторошних повідомлень про харчові добавки, нестачу фізичної активності, сонячні опіки й таке інше. Парадоксально, але всі ці нав’язливі ідеї виникли тому, що тепер набагато більше людей живуть достатньо довго й стикаються з хворобами похилого віку (приміром, хворобою Альцгаймера), споживання надмірної їжі призводить до хвороб, спричинених ожирінням, а чимало американців сподіваються довше лишатися бадьорими (яскравий приклад: популярність препаратів для підвищення лібідо).

Упродовж ХХ століття середня очікувана тривалість життя щойно народженого американця зросла приблизно на 30 років: якщо білі жінки помирали раніше приблизно в 50, то тепер – приблизно у 80. Найразючіші зміни відбулися з народженими в бідних батьків немовлятами, які за попередніх поколінь були приречені на коротке життя. Причини смерті теж змінилися. У ХІХ столітті американці помирали переважно від інфекційних хвороб, а наприкінці ХХ століття вони гинули від хвороб похилого віку, як-от серцево-судинних захворювань, а також унаслідок соціальних причин, приміром автокатастроф. Безліч смертоносних недуг (віспа, холера, туберкульоз, тиф і рахіт) зникли або кількість їхніх випадків істотно скоротилася. Навіть жахлива епідемія СНІДу наприкінці ХХ століття, як на історичні мірки, вбила небагатьох. 1900 року приблизно один із п’ятисот американців помер від туберкульозу, а наприкінці ХХ століття приблизно одному з шести тисяч американців іще тільки діагностували СНІД. Кількість нещасних випадків, особливо зумовлених небезпеками фермерського життя, скоротилася. Після 1930 року коефіцієнти серйозних травм на виробництві знизилися більш ніж наполовину. Загальне відчуття благополуччя поліпшилося. Американці фізично дозрівали в ранішому віці, виростали вищими й рідше потерпали від інвалідності. На це поліпшення частково вплинули тривалі зміни в наявних паразитах і людському імунітеті, зростання багатства у ХХ столітті вплинуло ще більше, однак найбільше його спричинило соціальне втручання¹⁸.

Ініціативи в царині охорони здоров’я, що їх державні органи влади започаткували наприкінці ХІХ – на початку ХХ, як-от очищення води, розширилися завдяки таким програмам: правила техніки безпеки, харчові добавки, вакцинація та знищення шкідників. Органи влади в більшості великих міст започаткували ретельне прибирання вулиць і регулярне вивезення сміття. Мешканці міст звикли розраховувати на державні санітарні заходи, за які колись відповідали особисто. 1920 року кілька мешканців позивалися до суду на місто Скенектеді через те, що члени їхніх сімей підхопили тиф із зараженої води. Водночас поради вікторіанської доби щодо особистої гігієни й прибирання домівки посуворішали, до чого спонукали фахівці з домоведення, лікарі та вчителі, а також бізнесмени, які прагнули продати такі товари, як дезінфекційні засоби. Пізніші державні ініціативи зумовили появу програми Medicare[11], правил техніки безпеки на робочому місці, вимог до споживчих товарів, спонсорованих медичних досліджень, контролю за харчовими продуктами тощо. Коефіцієнти смертності знизилися надзвичайно, бо інфекційні хвороби опинилися під контролем. Американцям у містах уже не загрожував вищий ризик смерті порівняно з американцями в сільській місцевості¹⁹.

У ХХ столітті американці також харчувалися ліпше за своїх предків: вони споживали більше поживних, а не порожніх калорій. Завдяки технологічним удосконаленням у царинах урожайності сільськогосподарської продукції, її обробки, консервування, транспортування й заморожування американці всюди отримували відносно свіжі фрукти, овочі, м’ясо й молочні продукти. І споживали дешевшу їжу: 1919 року задля 12 яєць пересічний працівник мав трудитися 80 хвилин, а 1997 року – лише п’ять. 1901 року «білі комірці» в містах віддавали на їжу 46 відсотків своїх загальних витрат, а 1986 року – лише 19. Технології і врожайність, а також забезпечення вітамінами й державні програми зі збагачення харчових продуктів, навчання здорового харчування й субсидії на харчування для бідняків неабияк поліпшили раціон американців. Це стало очевидним упродовж 1930–1940-х: попри тяжкі наслідки Великої депресії та дефіцит, зумовлений Другою світовою війною, американці не голодували, а їхнє здоров’я загалом невпинно поліпшувалося²⁰.

Якщо більшу частину поліпшення на початку ХХ століття зумовили заходи, спрямовані на харчування й охорону здоров’я, то пізніше нові ліки, як-от пеніцилін і антибіотики, а також медична допомога (приміром, неонатологія для немовлят і лікування серцевого нападу в людей похилого віку) додали американцям чимало років життя. Зміна у витратах свідчить про разючу переміну: 1900 року американці витрачали приблизно вдвічі більше на похорони, ніж на ліки, а 1990 року вони витрачали приблизно вдесятеро більше на ліки, ніж на похорони²¹.

Менш привілейовані американці (представники меншин, люди похилого віку, мешканці південних штатів і злидарі) дістали найбільше користі з удосконалень ХХ століття і долучилися до мейнстримової культури. Лауреат Нобелівської премії, економіст Роберт Фоґел так прокоментував це: якщо «щось відрізняє [двадцяте] століття від минувшини, то це значне зростання тривалості життя нижчих класів». Це вирівнювання життєвих шансів відбувалося головно у першій половині ХХ століття. Після цього тривалість життя й далі продовжувала зростати для всіх американців загалом, однак розбіжності вже не зменшувалися. Між соціальними класами, і найбільше між білими й чорними американцями, збереглися важливі відмінності в смертності немовлят і загальному коефіцієнті смертності. На початку третього тисячоліття загальний коефіцієнт смертності для афроамериканців був на 60 відсотків вищим, ніж для білих американців. (Однак іспаномовні мешканці США насправді мали ліпші перспективи здорового життя, ніж неіспаномовні білі.) А втім, упродовж усього ХХ століття навіть відмінності між білими і чорними помітно зменшилися²².

Та все ж з’явилася нова й бентежлива розбіжність як у зрості, так і в середній очікуваній тривалості життя. Упродовж багатьох поколінь американці виростали вищими й жили довше за європейців, однак до 1900 року європейці майже наздогнали американців. А до початку ХХІ століття, коли здоров’я поліпшилося в людей по обидва боки Атлантичного океану, європейці, що жили в схожих умовах, виростали вищими й жили довше за американців. Причини цього незрозумілі, але їх можна віднайти в більшій економічній нерівності, що панує в Америці, а також (попри всі програми у ХХ столітті) у її менш ефективних державних програмах охорони здоров’я²³.

Водночас те, що завдяки рогу достатку в ХХ столітті тривалість життя і зріст американців збільшилися (хоча й не так сильно, як у європейців), спонукало мешканців США до нових способів нашкодити собі: передусім це керування автомобілем, паління сигарет, переїдання та брак фізичної активності. Наприклад, між 1919-м і 1926 роком завдяки розбудові сільських доріг у Північній Дакоті щорічна кількість смертей у ДТП зросла у цьому штаті з 11 до 77. Загальний національний коефіцієнт смертності в ДТП був найвищим 1937 року: 31 смерть на 100 тисяч населення. А на початку ХХІ століття він усе ще становив приблизно 15 смертей на 100 тисяч населення. Коефіцієнт смертності від раку впродовж цього ж періоду підстрибнув із 64 смертей до майже 200 на 100 тисяч населення. В останні десятиліття ХХ століття медичні експерти стривожено вказували на зростання ваги й такі наслідки цього для здоров’я, як астма й діабет. Американці усвідомили надлишкову вагу як свою особисту проблему, адже під час опитування розповіли, що хотіли би зменшити свою вагу: у 1950-х таке сказав кожен третій респондент, проте на початку 2000-х – абсолютна більшість американців. Хвороби, спричинені нестачею, заступили хвороби, спричинені надлишком²⁴.

Наслідки

Значне зростання тривалості життя й поліпшення здоров’я мали далекосяжні наслідки. Ще 1870-го вік лише кожного 33-го американця становив 65 років і більше, а на початку 2000-х – приблизно кожного восьмого американця. 2050 року до таких, імовірно, належатиме кожен п’ятий. Частка американців цього віку збільшилася переважно тому, що батьки з плином поколінь мали набагато менше дітей (обговорюватиму це в четвертому розділі). Одна з причин, чому американці мали менше дітей, полягала в тому, що так багато їхніх нащадків виживало. Поєднання довшої тривалості життя й меншої кількості дітей означало, що на долю більшості сучасних американців випадала така стадія в житті, яка колись була притаманна меншості, – «порожнє гніздо» (подружжя мешкає окремо від своїх дорослих дітей). 1900 року лише 15 відсотків американців похилого віку мешкали в «порожньому гнізді», а більшість інших літніх американців жили зі своїми дітьми як удови чи вдівці на утриманні. На відміну від цього 2000 року приблизно половина людей похилого віку жили як подружжя окремо, а решта мешкали переважно як одинаки й одиначки. Усередині сім’ї люди похилого віку дедалі частіше фінансово підтримували своїх дорослих дітей, а не навпаки. Поза сім’єю завдяки зростанню чисельності, ліпшому здоров’ю й кращій фінансовій забезпеченості люди літнього віку здобували дедалі вагоміший соціальний, економічний, політичний і культурний вплив. Їхні зацікавлення й смаки щодалі більше формували зацікавлення й смаки решти американців²⁵.

Американці рідше стикалися зі смертю та тяжкою інвалідністю. Вони почали менш фаталістично сприймати хворобу або передчасну смерть близької людини, рідше вбачати в них невдачу чи Божу волю й частіше тлумачили їх як події, яких можна уникнути чи принаймні їх контролювати. Історики Ненсі Дай і Денієл Блейк Сміт простежили ці зміни світогляду в листах і щоденниках матерів із середнього класу, чиї немовлята померли. У XVIII столітті панував фаталізм, у XIX столітті він поступився відчуттю особистої відповідальності, а тоді у ХХ столітті на зміну тому відчуттю прийшло переконання, що суспільство загалом також винне, бо, приміром, здійснювався недостатній контроль за якістю харчів. Нині індивідуальна чи колективна людська дія може відтермінувати появу янгола смерті. Наприклад, 1910 року керівник Комісії з молока в місті Нью-Йорк стверджував: «Урешті-решт, смертності немовлят треба покласти край не завдяки філантропії чи інституціям… а завдяки розумному материнству». Це відчуття відповідальності й контро­лю, спільно з наявністю здоровіших дітей, спонукало американців, як переконливо доводять деякі вчені, обмежити розмір своїх сімей: вони сподівалися, що їхні діти житимуть. Так само що більше смерть перетворювалася на досвід лише літніх людей, то більше вона виглядала звичайною й рутинною. Люди та їхні живі спадкоємці мали змогу планувати смерть. Отже, завдяки запобіганню смерті та її плануванню більше американців здобули контроль і відчуття спроможності, які є складовими добровільності²⁶.

Водночас менший страх перед смертю і перед її начебто примхливістю, як вважають деякі дослідники, послабив потребу американців шукати розради в релігії. Релігійна віра повинна була згаснути, проте цього не сталося (про це йтиметься в шостому розділі). Однак, мабуть, змінилася природа релігійної віри американців: від схвалення таємничих наказів вередливого Бога вони перейшли до прославляння непохитного милосердя Бога люб­лячого²⁷.

Зменшення кількості передчасних смертей також могло спонукати американців інтенсивніше присвятити себе життю найближчих людей. Коли виживання немовлят і дітей ставало дедалі безсумнівнішим, то батьки дозволили собі більшу емоційну прив’язаність до своїх немовлят і дітей. Так само американці почали більше цінувати життя. Поміркуйте про дедалі вищі очікування громадян щодо дій державних органів влади, юридичних гарантій, страхування й компенсаційних виплат (приміром, про сповнених скорботи мешканців Скенектеді, які 1920 року позивалися проти міста в суді стосовно смертей від тифу). Життя перестало бути таким знеціненим, як раніше²⁸.

Врешті, ми можемо припустити, що рідші зустрічі з передчасними смертями та з виснажливими хворобами чи травмами послабили психічний біль, від якого регулярно потерпали американці. А може, і не послабили. За колоніальної доби американці мусили миритися з тим, що один історик назвав «цілковитою нормальністю смерті». Цілком імовірно, що в сучасному контексті нечастий досвід смерті чи немочі найближчих людей став значно лякливішим і болючішим тому, що він спостерігається значно рідше²⁹.

Серед судових справ, за які брався молодий адвокат Абрагам Лінкольн, щоб профінансувати свої політичні амбіції, були банальні вбивства, типові для ХІХ століття: наслідок надмірного пияцтва, сімейних чвар або гнітючих образ. Під час одного відомого судового процесу Лінкольн домігся виправдання для чоловіка, що зізнався в убивстві. Лінкольн доводив: його клієнт удався до самозахисту, бо його попередили, що жертва має намір напасти на нього. Випадкове насильство часто спалахувало як у Лінкольновому фронтирі, так і в схожих на фронтир кварталах великих міст, де панувало беззаконня і юрмилися молоді волоцюги. Американці також часто вдавалися до насильства для того, щоб контролювати насильство, або навіть для того, щоби просто забезпечити дотримання місцевих норм. У своєму першому великому публічному виступі 1838 року Лінкольн відгукнувся на «повідомлення про грубі порушення закону, вчинені натовпом, [з яких] складалися щоденні новини того часу. Ті повідомлення поширилися всією країною від Нової Англії до Луїзіани». У переліку він вказав на лінчування в штаті Міссісіпі азартних гравців, рабів, яких підозрювали в підготовці заколоту, імовірних аболіціоністів і простих чужинців. Він згадав, як натовп спалив чорного чоловіка в місті Сент-Луїс, і йому не потрібно було нагадувати публіці в Спрінґфілді про те, як минулої осені лінчували видавця-аболіціоніста в містечку Олтон, у цьому ж штаті Ілліной. Із плином поколінь ця культура насильства слабнула, проте навіть наприкінці ХХ століття американців непокоїла загроза нападу на них. 1995 року респонденти під час опитування тлумачили злочинність як таку царину життя, в якій країна «зазнала найбільшого занепаду», що є черговим прикладом систематичних помилкових спогадів. Хоча віктимізація впродовж американської історії то зростала, то спадала, однак Лінкольнова доба була більше сповнена насильства, ніж сучасна доба³⁰.

До 1800 року впродовж століть і європейцям, і американцям загрожував набагато вищий ризик стати жертвою будь-яких типів насильства, ніж загрожує нині. І для європейців, мабуть, такий ризик був навіть більшим, ніж для американських колоністів. Люди планували свої повсякденні справи так, щоб уникнути грабіжників, міських хуліганів, п’яниць, розгніваних сусідів і розлючених чоловіків чи дружин. Люди часто залагоджували свої сварки насильницьким шляхом. Кривава різанина наприкінці Шекспірових трагедій відлунювала в досвіді глядачів у домодерну добу. На початку ХІХ століття рівень повсякденного насильства в західних країнах істотно знизився. Однак у Сполучених Штатах він не пішов на спад надто помітно чи швидко. У ХХ столітті Америка вирізнялася серед багатих західних країн особливим насильством. (Американці не були особливо кримінальними: коефіцієнти злочинності у США, приміром, крадіжок, поєднаних із проникненням у приміщення, крадіжок гаманців чи сумочок, були приблизно середніми серед західних країн.) 1999-го і 2000-го, попри те що коефіцієнт убивств у Сполучених Штатах сягнув майже 40-річного мінімуму і становив приб­лизно 5,6 убивства на 100 тисяч мешканців, він усе ж лишався втричі, ба й більше, вищим за відповідні коефіцієнти в Європейському Союзі, Канаді й Австралії. Цей сумнівний знак розрізнення американців, здається, відображав надзвичайно високий рівень насильства в окремих групах людей, а також культуру, яка вимагала від чоловіків до смерті боронити свою «честь» від, приміром, суперника в коханні або насупленого незнайомця³¹.

Насильство у спадок

Насильству та страху в Північній Америці колоніальної доби були притаманні специфічні риси. Століттями сутички між колоністами й корінними мешканцями періодично завершувалися масовим убивством представників обох сторін. Денієл Дрейк, що став відомим професором медицини, пригадував рутинні дії у своєму дитинстві в Кентакі 1780-х: у сім’ї вони тримали сокири й коси «під ліжком як зброю для захисту, якщо індіанці нападуть. Уранці щонайперше потрібно було вилізти драбиною, що завжди стояла притуленою до дверей, на горище, де крізь шпарини видивлятись індіанців, чи не ховаються вони біля дверей, щоб увірватися, щойно знімуть поперечний засув». Періодично війни з індіанцями й війни між Англією та Францією примушували фермерів-йоменів вступати в міліцію (ополчення), здійснювати тривалі походи й брати участь у битвах. Під час Семирічної війни понад п’ять тисяч колоністів-ополченців померло або зазнало поранень. (Певна річ, Американська революція спровокувала криваві зіткнення між сусідами в різних куточках нової держави.) Насильство було звичним явищем серед господарів, рабів, сервентів, висланих з Англії злочинців та індивідів, що позбулися рабства чи боргової неволі. Те, що вважалося системою кримінального правосуддя, спиралося на цивільних осіб, які були водночас і вартовими, і суддями. Жертви злочину мусили самостійно відшукувати й карати нападників. Судді, особливо в Новій Англії, більше зосереджувалися на злочинах проти суспільної моралі, ніж на злочинах проти особи: у XVII столітті вони ухвалювали смертний вирок за адюльтер і содомію. Зазвичай чиновники органів влади відхиляли напади на жінок як непослідовні, ігнорували вбивства немовлят і тримались осторонь, коли люди залагоджували свої сварки насильством. Завдяки своїй розпорошеності, мобільності й економічній незалежності американці колоніальної доби могли уникати різних типів міжобщинних воєн (зокрема кровної помсти), які мордували більшу частину Європи. А втім, індивідуальне, міжособистісне насильство ніколи не полишало американців³².

У ХІХ столітті насильство стало, мабуть, ще звичнішим. Більша частина країни була слабко контрольованим фронтирним суспільством, у якому жили люди, що постійно переселялися. Історик Елліот Ґорн розповідає, як у різних куточках сільської Америки чоловіки регулярно брали участь у «бійках за честь», невід’ємною частиною яких було видавлювання очей і відривання вух. Забіякуватість не панувала лише на заході США. Ґорн також розказує, як чоловіки в салунах міста Нью-Йорк жорстоко гамселили один одного, захищаючи свою особисту гідність або честь своєї етнічної групи. Молодь у містах створювала банди, які боролися за контроль над вулицями. Чимало насильства в ХІХ столітті принесли ріки міцних алкогольних напоїв, які наповнювали життя чоловіків. Один історик фронтиру в штаті Ілліной зазначив: «Звісно, не всі чоловіки напивалися до нестями чи бились як собаки, проте загалом культура чоловіків визнавала таку поведінку звичним явищем громадського життя». Чоловіче насильство також спрямовувалося й на інших. Мешканець Сент-Луїса писав: «Єдиною нічною вартою в місті були грабіжники, які цупили все, що бачили, ба більше, тероризували жінок і дітей». Жінки неабияк ризикували, виходячи на вулиці без супроводу. Сексуальні напади, особливо на незаміжніх жінок, замовчували й часто ігнорували. Також жінки наражалися на небезпеку вдома. У горішній частині штату Нью-Йорк стався випадок, коли господар знехтував наріканням своєї служниці на те, що гість чіпляється до неї, і покинув її на зґвалтування. Як і щодо вуличних нападів, ми знаємо лише про ті випадки домашнього насильства, які розглядалися в суді. Сусіди, що роками чули, як чоловіки лупцюють своїх дружин, повідомляли про такі інциденти лише тоді, коли нападників арештовували за вбивство. «Звичайний» рівень лупцювання дружини вважався прийнятним. Перед Громадянською війною у США кількість зґвалтувань і випадків домашнього насильства, мабуть, зросла. Жінки також чинили насильство, принаймні вбиваючи немовлят. Міжособистісне насильство, за словами одного історика, було «частиною щоденної організації сімейного життя», частиною виховання дітей, навчання в школі, розваг на дозвіллі й, звісно, способом залагодити сварку³³.

Кримінальне судочинство в епоху до Громадянської війни там, де воно діяло, було апатичним. Вартові й констеблі часто були неефективними, судді – пасивними, а присяжні поблажливо ставилися до нападників і вбивць, коли чули якесь поважне виправдання вчиненого насильства (як та Лінкольнова промова в суді). Образа з боку товариша по чарці, надокучливе базікання дружини або непослух раба могли вважатися достатніми для того, щоби звільнити від відповідальності за напад. 1858 року в містечку Честерфілд, штат Массачусеттс, Чарльз Ґібсон умисно й брутально вбив свою дружину Ізабеллу, що її він часто лупцював раніше. Присяжні визнали його винним лише в убивстві з необережності, врахувавши те, що дружина пиячила й не слухалася чоловіка. Історик Ерік Монкконен на підставі ретельного дослідження протоколів судових засідань і газетних статей підрахував, що в ХІХ столітті в місті Нью-Йорк від половини до трьох четвертей убивць цілком уникли будь-якого покарання, а багатьом іншим присуджено лише символічні штрафи³⁴.

У ХІХ столітті зростало також колективне насильство. Іммігранти з Європи, особливо ірландці, та місцеві білі часто билися в таких міських кварталах, як Файв-Пойнтс у Нью-Йорку. Білі нападали на звільнених із рабства чорних у містах на півночі США, нейтивісти нападали на католиків, а члени політичних клубів гамселили один одного в день виборів. У багатьох містах молоді хлопці об’єднувалися в робітничі братства чи добровільні пожежні бригади й, добряче зарядившись алкогольними напоями, духопелили один одного через роботу, водяні рукави чи просто, щоб потім похизуватися. Віджиланти нападали на борделі, аболіціоністів і всіх, хто порушував правила пристойності (пригадайте Лінкольнову промову 1838 року). Війна з індіанцями тепер, коли їх відтіснили значно далі на захід, непокоїла відносно невелику кількість білих американців, однак жорстокість цієї війни, напевно, лише посилилася. 1855 року колонка в газеті New-York Daily Times, яка мала заголовок «Індіанці: вій­на на знищення», повідомляла, що всюди на далекому заході племена індіанців повстають, «убиваючи й оскальповуючи [білих] чоловіка, жінку й дитину». Автор колонки із сумом і майже співчуттям зазначав, що корінні мешканці «лише борються за свою Батьківщину, свої домівки та свої права» і що «горді й пристрасні дикуни влаштовуватимуть засідки й убиватимуть, як вони це завжди чинили, а мстиві колоністи будуть… убивати “індіанських дияволів”, наче тих собак». Наприкінці автор написав, що історична доля корінних мешканців – загинути до наступу «англо-саксонської раси». Найпоширенішими й найфатальнішими були хронічне насильство, яке рабовласники застосовували щодо рабів, а також епізодичні напади рабів на білих у південних штатах. Раби потерпали від постійного знущання у вигляді копняків, шмагання й погрози канчуком, а білих непокоїла помста («Ми тримаємо вовка за вуха», – застерігав Джефферсон). Насильство, вкорінене в рабстві, а також культура чоловічої честі спричинили хронічне насильство на півдні країни, і ця традиція була притаманна півдню впродовж багатьох поколінь³⁵.

Ефективний контроль державних органів влади над індивідуальним і колективним насильством зароджувався повільно. У середині ХІХ століття великі міста почали створювати професійні департаменти поліції головно для того, щоб стримати бунтівні групи людей. Штати також зробили судову систему професійною: приміром, державні аторнеї, окружні аторнеї керували обвинуваченням у суді. Органи влади повільно почали приборкувати як щоденне міжособистісне насильство, так і насильство колективне. Нове судочинство, що вперше з’явилось у великих містах, допомогло зробити міста безпечнішими за сільські регіони впродовж кількох наступних поколінь³⁶.

Повніший контроль над насильством довелося відкласти, бо відбувалися великі й криваві сутички через рабство, вихід південних штатів зі складу США й расові суперечності до початку, під час і після Громадянської війни. «Сині» й «сірі»[12] разом мобілізували на військову службу більшу частку населення, ніж під час будь-якої іншої війни в історії Заходу, а на Громадянській війні було вбито більше солдатів, ніж на всіх війнах США разом. Кожен восьмий білий чоловік призивного віку загинув під час цієї війни, а в південних штатах – кожен четвертий. Це на ціле покоління змінило демографічну ситуацію у США й кинуло тінь смерті на всіх американців. Через війну багато чоловіків змінили місце проживання, війна зробила їх жорстокішими, навчила вбивати й озброїла. Усе це спричинило вищий рівень насильства на тривалий час після битви під Аппоматтоксом³⁷.

Під час Реконструкції Півдня білі погрожували смертю й убивали (зокрема шляхом горезвісного лінчування), щоб примусити звільнених із рабства чорних працювати, притлумити їхні вимоги рівності й знову здобути політичну владу. 1873 року на Великдень у містечку Колфекс, штат Луїзіана, білі чоловіки, протестуючи проти призначення республіканців на посади чиновників, убили понад сотню чорних і покинули їхні тіла з перерізаними горлянками лежати на відкритій місцевості. В інших випадках бунтівники проти Реконструкції також убивали білих республіканців. На заході країни існувало як організоване насильство (у війнах з індіанцями, що іноді мали характер геноциду), так і неорганізоване, що панувало серед поселенців у таких місцях, як табори шахтарів і рудокопів та містечка, де продавали худобу. Власник салуну в місті Тусон, штат Аризона, розповідає у своєму щоденнику про 1870-ті: як одного чоловіка повісили за те, що він украв мула, а іншому заплатили, щоб він покинув місто після того, як убив чорного. (Також у щоденнику того власника згадується чимало самогубств, спричинених отрутою, ліками й вогнепальною зброєю.) У містах на півночі також були свої небезпечні зони: квартали, де мешкали малозабезпечені, часто іммігранти або чорні, які й надалі схвалювали притаманне довоєнній добі міжособистісне насильство на вулицях і в салунах. 1883 року присяжні в Чикаґо виправдали Джеррі Данна за вбивство професійного боксера Джеймза Елліотта. Обвинувачений вистежив боксера в ресторані й застрелив його. Як і у випадку з клієнтом Абрагама Лінкольна за кілька десятиліть до цього, присяжні вирішили, що вчинена дія була самозахистом, позаяк Данн чув, що Елліотт погрожував йому. Редактор журналу The Nation засудив цей вердикт, бо він «явно рівнозначний повідомленню всьому небезпечному й брутальному класу міських мешканців про те, що закон не втручатиметься в їхні сварки, тому вони можуть битися, використовуючи смертоносну зброю, і безкарно вбивати один одного». Редактор нарікав, що в багатьох куточках країни громадяни внаслідок байдужості органів влади змушені озброюватися з метою захисту³⁸.

Попри все це кровопролиття, міжособистісне насильство у другій половині ХІХ століття загалом зменшилося. Войовничий робітничий рух справді породжував страйки, бойкоти, напади на штрайкбрехерів, що завершувалися жорстокими переслідуваннями, вчиненими державною та приватною поліцією. Одурманені алкоголем, або маскулінною гордістю, або тим і тим водночас, чоловіки все ще скоювали левову частку насильства, проте кілька соціальних змін почали стримувати їх. Державні органи влади, як зазначалося раніше, перейшли від безсистемних охорони правопорядку й управління до професійних. Буржуазні ідеали в сім’ях таврували брутальність і заохочували домашні звички, як-от ігнорування салуну дорогою додому після роботи. На роботі командна праця у промисловості, а також нормований робочий день і нагляд нав’язували чоловікам із робітничого класу дисципліну. А культура середнього класу, що поширювалася (зокрема, її прищеплювали дітям представників робітничого класу в школах, де вони мусили перебувати дедалі більше часу), надавала самоконтролю більшого значення³⁹.

Цикли у ХХ столітті

Насильство – особливо лінчування й бунти – тривало й далі, однак упродовж першої половини ХХ століття воно повільно вщухало. Коефіцієнт убивств, найнадійніший показник насильства загалом, знизився в 1950-х до свого, мабуть, історичного мінімуму й становив приблизно 4,5 убивства на 100 тисяч людей. Напади, що не завершувалися смертю, реєстрували не так ретельно, однак рівень такого насильства знизився, мабуть, ще помітніше. Наприкінці 1950-х американці жили, найімовірніше, в епоху найбільшої безпеки від насильства⁴⁰.

Учені наводять кілька причин зменшення рівня кримінального насильства. Курс на заспокоєння, що почався наприкінці ХІХ століття, тривав і у ХХ: зростала кількість дітей, що відвідували школу, збільшувався обсяг роботи на заводах, салуни занепадали, судова система вдосконалювалася, життя почало вважатися священним, а кількість неодружених чоловіків, що мешкали окремо, скорочувалася. (Частка чоловіків 25–44 років, що жили поза сім’єю, знизилася з максимальних 22 відсотків у 1920 році до 10 – у 1950-му.) Міжособистісне насильство загалом зменшувалося майже впродовж 100 років. А втім, в Америці насильство спадало менше порівняно з Європою, і його скорочення не було постійним⁴¹.

А потім настали 1960-ті. 1960 року вбивство позбавляло життя приблизно п’ятьох американців із кожних ста тисяч. 1980 року й потім 1991-го вбивали одинадцятьох американців із кожних ста тисяч – коефіцієнт, що наближався до коефіцієнта ХІХ століття. Поліція також зареєструвала зростання в багато разів кількості інших злочинів, зокрема нападів і пограбувань. Ще 1968 року менш ніж третина американців під час опитування, проведеного Організацією Ґеллапа, відповіла, що в радіусі приблизно милі від їхньої домівки вони бояться ходити вночі самі, а вже 1981 року майже половина зізналася, що вони цього бояться⁴².

Чимало кримінологів безуспішно намагалися пояснити вибух кримінального насильства після 1960 року. Почасти цей вибух був зумовлений тим, що немовлята, народжені під час бейбібуму, виросли й перетворилися на неймовірно велику когорту тінейджерів, а хлопці-тінейджери особливо схильні скоювати злочини. Що ще спричинило сплеск насильства – це предмет інтенсивних дискусій. Одні кажуть, що внаслідок зменшення роботи для «синіх комірців» у великих містах чимало чорних чоловіків стало безробітними. Інші стверджують, що зростання кількості матерів-одиначок і матерів, що працюють, призвело до того, що вдень підлітки опинялися без нагляду, а домівки – без охорони. Ще інші вважають, що то міжрасова напруга спричинила насильство, яке зазвичай зосереджувалося в ґетто для чорних. Ще інші покладають провину на культурні зміни: то війна у В’єтнамі сформувала атмосферу насильства, а згідно з альтернативним тлумаченням, то протести проти війни та інші бунти ослабили владу, а може, то було телебачення, адже з’явилося перше покоління, яке виросло перед екраном телевізора. Будь-яке пояснення, крім вказівки на бум тінейджерів, непереконливе⁴³.

На початку 1980-х коефіцієнт убивств знизився, а відтак за декілька років знову підвищився. Ця остання хвиля чітко збіглася з війнами між бандами за торгівлю кокаїном («креком»). А тоді офіційний коефіцієнт убивств упав – раптово, несподівано й швидко. Убивства скоротилися від приблизно 10 на 100 тисяч населення 1991 року до приблизно 5,5 на початку 2000-х. Це різке зниження відбулося почасти тому, що вживання креку занепало, а разом із цим припинилися й перестрілки між наркодилерами. А втім, раптовий спад рівня вбивств виявив триваліше, загальніше зменшення кількості злочинів і проявів насильства. Коефіцієнт убивств для американців від 25 років і старших знижувався із середини 1970-х, а тому менше американців відповідали інтерв’юерам під час опитувань, що вони були жертвами злочину. За одним підрахунком, зменшення кількості вбивств додало два роки до середньої очікуваної тривалості життя чорних чоловіків. (Падіння рівня вбивств у 1990-х може свідчити про те, що історичне «заспокоєння» врешті-решт досягло найнебезпечніших житлових районів США.) Кримінологи вважали, що «великий спад злочинності» став наслідком старіння бейбібумерів, зміцнення правоохоронних органів, безжального ув’язнення, зростання кількості робочих місць у 1990-х і, мабуть, культурних змін[13]. А втім, будь-яке пояснення зниження насильства в 1990-х є таким само нечітким, як і пояснення його зростання в 1960-х⁴⁴.

1990 року журнал Time із помірним перебільшенням стверджував: ньюйоркці (і ширше – американці загалом) дедалі більше вірять, «що смертоносне насильство, яке колись панувало головно у кримінальних кварталах-ґетто… нині випадково спрямовується на будь-кого, будь-якої миті й навіть у таких місцях, що колись вважалися відносно безпечними». Сатиричне телевізійне шоу «Saturday Night Live» починалось із заяви, що його транслюють «з найнебезпечнішого міста в Америці». Однак до 2000 року спокій повернувся і громадяни стали почуватися в більшій безпеці. Відсоток респондентів у опитуваннях, які казали, що вони бояться ходити вночі самі в їхньому житловому районі, скоротився до найнижчого рівня з 1960-х. Місто Нью-Йорк перетворилося на одне з найбезпечніших великих міст у країні. І вперше в цьому поколінні частка американців, які заявили, що злочинність у їхньому районі знижується, виявилася більшою за частку тих, які відповідали, що злочинність зростає. Та все ж на початку 2000-х приблизно одна шоста американців стверджувала, що їх непокоїть, принаймні іноді, загроза вбивства, і приблизно одна четверта зізналася, що їх непокоїть загроза пограбування, а приблизно одна п’ята відповіла, що мають вогнепальну зброю для захисту. Ми не можемо сказати, як ці показники співвідносяться з показниками попередніх десятиліть, але все виглядає так, наче американці наприкінці ХХ століття не повернули собі спокою 1950-х і не припускали, що благотворна тенденція триватиме й надалі⁴⁵.

Через хвилі насильства в американській історії складно здійснити будь-яке просте порівняння між «до» й «після». Звісно, на початку ХХІ століття американцям усе ще загрожували високі ризики: значний відсоток їх або вже став жертвою насильницького злочину, або іноді ставатиме такою жертвою у своєму майбутньому житті. Приміром, чверть чи більше жінок, мабуть, зазнаватимуть сексуального нападу в майбутньому. А втім, міжособистісне насильство (і насильство, що його державні чиновники реєстрували, і звичайне насильство, що його вони не реєстрували, як-от бійки, напади із сексуальною метою, побиття дружини, лупцювання дитини, шмагання, пограбування на вулиці) таки зменшилося. І трапилося це внаслідок кількох взаємопов’язаних причин. Одна з них, поза сумнівом, полягала в тому, що державна влада посилилася: державні органи набули більшої ефективності в контро­люванні насильства в багатьох куточках країни. Періодичні «грубі порушення закону, вчинені натовпом», на які нарікав Лінкольн 1838 року, ставалися нечасто. Державні органи влади також запровадили масове навчання в школі, яке тримало хлопчиків подалі від вулиць і нав’язувало їм дисципліну. Сучасна економіка забезпечила громадян постійною й регламентованою роботою, а також комфортним рівнем життя, від яких погодилася відмовитися лише обмежена кількість людей. А ще зміни, викликані цивілізуванням, – зростання співчуття до ближніх, посилення відрази до крові й ран, формування самодисципліни (ці питання аналізуватиму в шостому розділі) – також, мабуть, угамували схильність багатьох американців вдаватися до насильства. Звісно, мешканці багатьох американських житлових районів у ХХІ столітті відчували, що їм зусібіч загрожує насильство. Приміром, у 2000 році для чорних підлітків імовірність стати жертвою насильницького злочину була вдесятеро вищою, ніж для білих жінок середнього віку. А втім, у довгостроковій перспективі американці загалом здобули більшу безпеку від нападів⁴⁶.

Відчуття безпеки – це ще одне питання. Розбій на дорогах і групові напади з плином століть, мабуть, зменшувалися, здоров’я поліпшувалося, відчуття контролю за своїм життям в американців посилювалося, однак, імовірно, це відбувалося не пропорційно. Людей лякають повідомлення в новинах про драматичні злочини, особливо повідомлення, оприлюднені в місцевих ЗМІ, а ще люди страшаться злочинів, коли бачать навколо етнічно несхожих «інших». Позаяк сучасні американці жили в етнічно різнорідніших спільнотах і дізнавалися про більшу кількість випадків насильства, ніж їхні предки, то вони боялися нападу більше, ніж він їм насправді загрожував. Відчуття небезпеки може перевершувати реальність⁴⁷.

В Америці колоніальної доби постійну небезпеку також становила бідність. Лейтем Кларк народився 1700 року в містечку Ньюпорт, острів Род-Айленд, у заможних батьків. У двадцять із лишком років він як коваль із середніми доходами пожив у кількох різних населених пунктах і переселився аж у провінцію Нью-Джерзі. У п’ятдесят із лишком років він продав свою землю й повернувся назад у Гопкінтон, одне з містечок у колонії Род-Айленд, де колись мешкав. Там він оселився разом із сім’єю свого сина Стівена. Через кілька років гроші від продажу землі скінчилися. Він знов силкувався працювати ковалем, однак у нього вже не було дорогих інструментів, потрібних для цієї роботи, тому він урешті звернувся по фінансову допомогу до чиновників у Гопкінтоні. Вони відмовили Кларку та спрямували його до місця народження – Ньюпорта. (Кларків син Стівен урешті-решт також зубожів, коли його дружина захворіла віспою. Невдовзі після того помер і сам Стівен.) Чиновники в Ньюпорті оскаржили в суді Кларкову вимогу щодо матеріальної допомоги, однак програли, тому запроторили його, бідного старигана за шістдесят, до містечкового робітного дому⁴⁸.

Історія Лейтема Кларка та його сина Стівена була хоч і не типовою, проте достатньо поширеною, тож вона ілюструє ризики, на які наражалися люди тієї доби. Через приблизно 250 років після того економічне зростання й державна політика забезпечили базовим матеріальним добробутом (їжею, дахом над головою, одягом і всім іншим) більшу кількість американців. Проте не всіх. Поступ відбувався непостійно, після періодів збагачення наставали такі періоди зубожіння, що мільйони людей блукали дорогами в пошуках роботи. Навіть достаток ХХІ століття не усунув спадів у економіці, які породжували бурчання в животі.

Народжені з перевагою над іншими

До початку Американської революції білі американці, ймовірно, були найзаможнішими людьми на планеті, хоча у світі, де панували злидні, це було й не дивно. Порівняно з європейцями, що часто голодували й тікали від голоду, американці колоніальної доби почувалися спокійно й упевнено. Землю в Америці мали можливість оброб­ляти ті вільні люди, що розчистили її. Вона була такою родючою, що фермери могли поводитися неекономно, багаторазово висіваючи одні й ті самі сільськогосподарські культури на все тій же земельній площі, доки ґрунт не виснажувався, а тоді переходили на новий ґрунт. Регіональні відмінності затьмарюють цю оптимістичну картину. Північний схід найліпше узгоджується з моделлю доглянутих і (майже) самодостатніх фермерських господарств. Гессенські найманці, що воювали за британців упродовж Американської революції, складали пісні про заможних колоністів, де були такі рядки: «Усе, що шукає людина у світі, / Усе, що вона шукає, / Є в Америці». Земля на півдні була розділена між великими плантаціями та дрібними, занедбаними ділянками. Як багатії, так і злидарі неабияк залежали від вирощування вельми ризикованих експортних культур, як-от тютюну й рису. Один очевидець розповідав про будинки дрібних фермерів на півдні, які були «більш ніж удвічі гірші за ті будинки, що їх розсудливі плантатори надають своїм рабам… виготовлені з одних лишень палиць або невеликих обтесаних стовпів, покритих і заліплених багном, змішаним із листям». Фермерські господарства в західному фронтирі були невеликими, їх оточував ліс, і вони були майже не життєздатними. А втім, така сільська економіка разом із міською торгівлею та першими «мануфактурами» зростала за колоніальної доби найшвидшими у світі темпами⁴⁹.

Як і будь-де у світі, деякі люди пожинали плоди праці інших. У XVII столітті таку працю зазвичай виконували білі сервенти. 1668 року в окрузі Міддлсекс, колонія Вірджинія, сервенти становили майже половину всього населення. Продаж себе чи своїх дітей у боргову неволю задля того, щоб заплатити за подорож до Америки, тривав до ХІХ століття. Однак сервенти були ненадійним джерелом праці: американські працедавці залежали від скрутних періодів у Англії або Німеччині, яким потрібна була допомога, а сервенти зазвичай відпрацьовували свої борги впродовж кількох років. Деякі колоністи натомість намагалися поневолити індіанців, однак корінні мешканці виявилися не придатними для такої праці. Раби-африканці працювали ефективніше і за рабів-індіанців, і за білих сервентів. На утримання африканських рабів потрібно було менше коштів, ніж на утримання білих сервентів, і це передусім тому, що власники годували рабів менше. Африканці рідко вимагали таких прав, які мали англійці, і лише горстка африканців отримувала свободу й змагалася з білими за робочі місця. Високі коефіцієнти смертності африканців, схоже, важили мало, бо завдяки постійному прибуттю кораблів работоргівців раби коштували дешево. До 1700 року у Чесапікському регіоні кількість африканських рабів значно перевершила кількість білих сервентів. Для зручності білі переконали себе, що деяку роботу можуть виконати лише африканці. Відвідувач колонії Джорджія 1735 року писав: «Праця тут надто важка, спека вельми інтенсивна, і білі через вологість у цю пору року не можуть працювати так, як негри, що очищають рис від лушпиння». У XVIII – на початку ХІХ століття землевласники розширили плантаційну систему, щоб задовольнити світовий попит на тютюн, рис і особливо на бавовну. Це радикально змінило життя рабів. Перші африканські невільники були майстрами на все, універсальними помічниками, що працювали поруч зі своїми господарями. Чимало їх мешкало в містах, і деякі викупили свою свободу. Однак згодом африканські раби дедалі частіше почали надривати жили у великих бригадах працівників, що виконували одноманітну, виснажливу роботу на просторих плантаціях. Імовірність здобути свободу в них була мала, а ймовірність продажу, травми та смерті – велика. До початку Американської революції кількість африканських рабів перевершила кількість усіх білих на крайньому півдні. Сільське господарство, що ґрунтувалося на праці рабів, почало визначати економіку півдня, і це тривалий час шкодило і білим, і чорним у цьому регіоні⁵⁰.

Навіть вільні колоністи, попри те що їхні умови були ліпшими за умови в центральній частині Англії, на шотландських пагорбах чи в тісних містах, які вони покинули, стикнулися з серйозною економічною вразливістю (засухами й морозами, примхами міжнародної торгівлі), а ті колоністи, що мешкали у фронтирі, – з періодичними війнами. Дрібні фермери на півдні, виснаживши ґрунт вирощуванням тютюну та програвши конкуренцію плантаторам, що володіли рабами, посунули в горбисті віддалені райони. На північному сході через дедалі більші сім’ї чимало спадкоємців були змушені чекати довше, щоб отримати спадщину й успадкувати назавжди подрібнені фермерські господарства. Фермерське господарство зі 100 акрами для першого покоління сім’ї могло перетворитися на господарство із 25 акрами для третього покоління, і тих 25 акрів часто не вистачало для «достатку» (competency), як тоді казали. Чимало молодших фермерських синів (як-от Томас, батько Абрагама Лінкольна) були змушені вирушати на захід або в місто після смерті свого батька⁵¹.

Тому в XVIII столітті поширювалася нерівність. Одні династії процвітали (завдяки своїм умінням, контролю за народжуваністю чи просто удачі), а інші – бідували, успішні викуповували землю й майно в невдах. На території фронтиру почало оселятися дедалі більше людей, тому бідним і позбавленим спадщини стало важче переселятися трохи далі на захід (принаймні доти, доки нова держава дозволила колоністам захоплювати землі індіанців на захід від гір Аппалачі). Фермери, що втратили землю, орендували її у своїх багатших сусідів або ж ставали чорноробами в містах, які розросталися. Частину колоністів спостигло крайнє зубожіння, зазвичай це ставалося тому, що голова сім’ї захворів, травмувався, занадто постарів, почав неабияк пиячити або ж помер, а у випадку жінок це відбувалося тому, що вони вагітніли, будучи незаміжніми. Кожного могло спіткати зубожіння просто через брак фортуни, як-от через рецесію в економіці⁵².

Ці невдахи навряд чи могли сподіватися на державну допомогу. Міська влада спершу вимагала, щоб родичі допомагали злидарям, а якщо родичі відсутні, надавала невелике пожертвування людям, яких визнавали такими, що «заслуговують» на нього, як-от сім’ям, що лише тимчасово потрапили у скрутне становище, або вдовам із дітьми. У Філадельфії навіть сім’ї ремісників, що працювали, часто опинялися на межі голоду й виселення. Упродовж зими 1783–1784 років приватний благодійний фонд допоміг приблизно 1600 сім’ям, тобто десь кожному сьомому філадельфійцю. Однак отримати допомогу було складно, як ми вже бачили на прикладі Лейтема Кларка в колонії Род-Айленд. Міста часто вводили в місцеві домогосподарства зубожілих дорослих чи їхніх дітей у ролі сервентів, які відпрацьовували контракт. Притулок для сиріт у місті Чарльстон, Південна Кароліна, наприкінці XVIII століття, приміром, влаштовував учнями до майстрів своїх підопічних, переважно дітей бідних матерів-одиначок чи татусів-одинаків, щойно вони досягали підліткового віку. Для стриманих у використанні фінансів державних чиновників найефективніша стратегія полягала в тому, щоб посилати звільнених сервентів і рабів, самотніх вагітних жінок, алкоголіків і людей похилого віку без нагляду туди, звідки вони походять. Міста «наказували триматися подалі» тисячам «порочних» (vicious), як їх тоді називали, проголошуючи, згідно із законодавством колоніальної доби, що вони не відповідають за цих людей. 1785 року сліпого чоловіка 24 рази переміщували з одного міста в інше, коли чиновники в Істчестері, штат Нью-Йорк, посилали його назад у офіційну домівку в місті Провіденс, штат Род-Айленд. Упродовж XVIII століття кількість злидарів і їхня житлова мобільність зросли, як почастішали й розпорядження триматися їм подалі. У першій половині 1760-х населені пункти в окрузі Ессекс, провінція Массачусеттської затоки, наказали триматися подалі приблизно 900 сім’ям. 1770 року місто Чарльстон заборонило таким людям отримувати допомогу: іммігрантам із Франції, Ірландії, Німеччини або сусідніх колоній, переселенцям з інших міст Південної Кароліни, які не хотіли повертатися додому, а також сім’ям чоловіків, які служили в армії. Крім цього, неприязнь до бідних, схоже, загалом зростала, позаяк американці дедалі частіше покладали провину злиднів на самих бідняків, а не на брак фортуни або таємничу Божу волю, а ще тому, що бідні почали частіше відкрито висловлювати свою думку. У невеликих населених пунктах багаті й бідні сварилися через такі питання, як сплачування податку на зарплату для протестантських пасторів і закони, що регулюють комерційну діяльність. Бідні мешканці у великих містах виходили на вулиці й вимагали грошових виплат, а також закликали органи влади контролювати ціни на їжу. Напруга між класами посилювалася, підживлюючи національну революцію та стимулюючи прийдешні соціальні революції⁵³.

Сум’яття, спричинене індустріалізацією

Значне економічне зростання в ХІХ столітті піднесло середній клас і його буржуазну культуру. Це врешті-решт забезпечило більш комфортні умови життя багатьом американцям. Але водночас це також зумовило інтенсивну вразливість у багатьох людей, нерідко тих самих, чий побут неабияк поліпшився. 1800 року четверо з п’яти дорослих американців працювало в сільському господарстві: вони діставали вигоду з нових земель, товарів і ринків. Органи влади підтримували економічне піднесення: будували дороги, фінансували створення каналів, продавали державну землю, переселяли індіанців, забезпечували поштовий зв’язок, поглиблювали гавані, поширювали готівку, допомагали отримати позику, а також надавали правовий захист інвесторам. Чимало сімей просто захоплювали нічийну землю, а платили за неї лише згодом. Томас Лінкольн самочинно оселився на земельній ділянці в штаті Індіана й користувався нею майже рік, аж поки зміг заплатити бодай за її половину. 1817 року Закарая й Ненсі Пітер, а також їхні п’ятеро дітей оселилися в порожній хатині біля річки Шуґар-Крік, штат Ілліной. Коли через рік повернулися власники хатини, то сім’я Пітерів виїхала й збудувала дім за декілька миль звідти. 1828 року в штаті Ілліной дві третини фермерів були сквотерами. Чимало з них зазнали невдачі й переселилися в інше місце. Решта, зокрема Закарая Пітер, процвітали. Закарая згодом зі сквотера перетворився на мирового суддю⁵⁴.

Більшість фермерів розбагатіли, коли завдяки новим транспортним технологіям вартість перевезення вантажів знизилася з доларів до п’яти й десяти центів, унаслідок чого фермери на заході США, що вирощували пшеницю, змогли задовольнити попит на пшеницю в Європі, спричинений наполеонівськими війнами. На півдні США власники плантацій перейшли від вирощування рису й тютюну до вирощування бавовни, яка тепер стала надзвичайно прибутковою завдяки бавовноочищувальній машині Ілая Вітні. Лише між 1800-м і 1820 роком виробництво бавовни зросло вдесятеро. До 1830 року бавовна становила більш ніж половину вартості всього американського експорту. Рабство, яке у XVIII столітті дедалі більше здавалося неприбутковим, знов ожило й розквітло. Нові індустріальні форми виробництва зменшили ціну на товари тривалого користування, а також харчі⁵⁵.

А втім, захопивши національний і міжнародний ринки, фермери дедалі більше залежали від вдалих і невдалих періодів, і не всі змогли це витримати. Паніка 1819 року й подальша депресія шокували американців, які тепер збагнули, що їхня доля може залежати від рішень, які ухвалюють у Вашинґтоні та в країнах за океаном. Фермери у східних штатах силкувалися якомога більше витиснути з часто надто виснажених земель і водночас стикнулися з дедалі вищою конкуренцією з боку сільськогосподарської продукції, вирощеної у західних штатах. На півночі штату Нью-Йорк конкуренція примусила багатьох фермерів відмовитися від вирощування пшениці й узятися за вівчарство, виробництво молочних продуктів і заготівлю деревини, з якої виготовляли клепки для бочок. Об’єднання фермерських господарств і зростання кількості населення спонукало ще більше фермерських синів стати орендарями або чорноробами. На півдні США розширення виробництва бавовни сприяло розвитку плантацій і, отже, рабовласникам (які становили приблизно чверть усіх вільних людей), а не вбогим дрібним фермерам, які мусили ще важче працювати, ставати орендарями або переселятися в інше місце. Американці на півночі, півдні та заході країни миттєво переселялися, щойно дізнавалися про можливості, які вабили їх удалині. Ще більше їх переселялося, коли наставав економічний спад. Лінкольнового батька спіткала довга вервечка невдач, коли він жив у штатах Кентакі, Індіана й Ілліной. Четверо з кожних п’яти сімей, що мешкали 1840 року в окрузі Сенґемон, штат Ілліной (місце проживання як Томаса Лінкольна, так і Закараї Пітера), виїхали звідти до 1850 року⁵⁶.

Зростання торгівлі підштовхнуло дружин і доньок фермерів працювати вдома за відсоток від продажу («надомна праця»): вони, наприклад, виготовляли капелюхи й мітли, здійснювали кінцеву обробку взуття. Чимало доньок недовго працювали на нових текстильних фабриках, збудованих на берегах річок Нової Англії. Четверо з п’яти доньок нью-гемпширського фермера Семюела Фаулера частину своїх підліткових років упродовж 1830-х – на початку 1840-х присвятили роботі на текстильних фабриках у місті Ловелл, штат Массачусеттс. Дві доньки з чотирьох урешті-решт повернулися додому заміжніми жінками, і лише п’ята, яка лишилася вдома, стала дружиною фермера. Робота на текстильних фабриках була звичним етапом у житті багатьох жінок Нової Англії, проте впродовж кількох десятиліть іммігранти, переважно з Ірландії та франкомовної частини Канади, витіснили дівчат-янкі. Новоприбульці забезпечували працедавців стабільнішою та слухнянішою робочою силою⁵⁷.

До Громадянської війни міста жили за рахунок зростання національної та міжнародної торгівлі, а також будівництва заводів і фабрик. Земельні спекулянти планували нові міста на середньому заході США. Чимало з тих міст ніколи не перейшли з малюнків у реальність, однак деякі плани міст таки перетворилися на реальні оази на рівнинах. Висококваліфіковані ремісники (майстри), послуговуючись своїм досвідом і контактами, заснували дрібні підприємства з виробництва меблів, знарядь і одягу. Вони проміняли токарний верстат чи шило на бухгалтерську книгу, взяли на роботу найманих працівників для виконання рутинних завдань і переселили свої сім’ї з майстерень, де вони перебували під одним дахом з учнями. Наприклад, Ейса Бреґґ із міста Провіденс, штат Род-Айленд, використав дохід від підробітку, щоб викупити свій контракт сервента у швеця, а тоді почав продавати своє взуття і врешті назбирав достатньо грошей, щоб найняти багатьох чоботарів, які виготовляли дешеве взуття для рабів із південних штатів. Мікейджа Претт, квакер з міста Лінн, штат Массачусеттс, прямував до успіху, мабуть, звичнішим шляхом. Як син заможного продавця взуття, Претт постачав міцне взуття колоністам із західних штатів, а згодом збудував величезну фабрику на паровій тязі й наймав на роботу по 500 людей водночас⁵⁸.

Такі підприємці, як Бреґґ і Претт, приєдналися до дедалі більшого, заможнішого й усе чіткіше окресленого класу в містечках і містах. Ці люди в соціальній ієрархії розташовувалися нижче багатих землевласників і торгівців, проте вище робітників ручної праці: вони утворили «середній» клас. Економічне зростання породило, принаймні на півночі США, багато тисяч нових занять для робітників нефізичної праці: у бізнесі це були власники, менеджери, офісні працівники та продавці, а серед інших професій – учителі, лікарі й адвокати. Абрагам Лінкольн, адвокат із невеликого містечка, чиїми клієнтами були залізничні компанії, а дружиною – амбітна жінка, є прикладом тієї честолюбної буржуазії. Члени нового середнього класу створили свою самобутню культуру. Вони оселялися в особливих житлових районах і відвідували власні клуби й храми. Вони присвятили себе релігійній вірі, тверезості, стриманості й прагнули аристократичних манер. Вони прищеплювали ці погляди й дисципліну своїм дітям. Цей новий буржуазний триб життя став зразком для сучасної Америки⁵⁹.

Завдяки масовому виробництву ціни на товари для споживачів знизилися, а тому рівень життя американців підвищився. Але масове виробництво також витіснило ремісників. «Сільський кравець» написав у одну з нью-йоркських газет: «Усі підприємства з виробництва одягу… нав’язують свої вироби в села, послуговуючись річками, каналами й залізницею, поглинаючи бізнес у сільській місцевості й таким чином позбавляючи багатьох чесних і працелюбних людей роботи або переманюючи їх до вашого міста, перенісши роботу туди». Сільські ремісники, що залишили свої домівки, позбавлені землі сини фермерів, а також ірландські й німецькі іммігранти утворили дедалі більший окремий клас вільних найманих працівників. На відміну від селян, рабів, слуг і учнів майстра ці наймані працівники могли продавати свою працю тому, хто запропонує найвищу ціну. Як незаможні й позбавлені влади, вони кепсько узгоджувалися з образом нової країни вільних людей, а їхній достаток у найліпшому разі був малим. Войовничо налаштовані члени цього класу, зазвичай кваліфікованіші підмайстри й ремісники, озброївшись трудовою теорією вартості (ідеєю, що вартість товару залежить лише від затраченої на нього праці), звинуватили своїх роботодавців у експлуатації та «зарплатному рабстві» (wage slavery), об’єднали працівників у своїх колективах і рушили страйкувати. Однак, урешті-решт, відносно нечисленні активісти серед найманих працівників не змогли відмовитися від індустріального капіталізму⁶⁰.

Наймані працівники позбулися контролю авторитарних батьків і майстрів, проте також утратили безпеку, яку надавали останні. Ці працівники стикнулися з конкуренцією з боку спраглих іммігрантів і звільнених рабів. Коли в економічному циклі спостерігався спад, як це було під час паніки 1819-го й 1837 року, то працівники в містах переживали періоди безробіття, низької зарплатні й ніде не могли знайти підтримки: вони не мали навіть земельної ділянки біля будинку, щоб вирощувати фрукти й овочі. Мусили позичати гроші в родичів або в братствах, позбавляти дітей школи, брати до себе квартирантів, жебракувати або, як це ставалося зазвичай, переселятися. У Філадельфії до Громадянської війни більш ніж три чверті сімей виїхали з міста або зі своїх кварталів упродовж десяти років. Як і сільську, міську Америку спіткав дедалі більший розрив між переможцями і невдахами нової економіки⁶¹.

Окремі типи працівників (працівники фермерських господарств, моряки, докери, будівничі, робітники на заводах і фабриках) стикалися з довгими періодами байдикування, особливо взимку. Інші потерпали від депривації, позаяк, постарівши, не могли працювати, не мали заощаджень або підтримки з боку своїх дітей. Щоб уберегтися від жахливої старості, чимало ще спроможних працювати фермерів переписали свої господарства синам в обмін на домовлені гарантії довічного утримання для себе і своїх дружин. За доби, коли все ще панувала передчасна смерть, вдови й сироти становили левову частку невиправних злидарів. Годинниковий майстер Чонсі Джером пригадує смерть свого батька, коваля, у штаті Коннектикут 1804 року:

День його смерті видався для мене сумним, бо я знав, що втрачу свій щасливий дім і буду змушений [в 11-річному віці] залишити його, щоб шукати роботу, яка мене забезпечувала б. <…> бідні хлопчики були змушені найматися до фермерів, і було вкрай складно відшукати таке місце для життя, де до бідного хлопчика ставилися би як до людини. <…> я знав, що решта сім’ї незабаром виїде, і я, мабуть, більше ніколи всіх їх не побачу знов.

Джерома влаштували учнем до фермера, а потім до теслі, де він і працював, аж поки йому не виповнився 21 рік. Роберт Персіфулл, заможний вірджинець, помер 1817 року, заборгувавши сусідові 200 доларів. Після того як усю його власність продали, щоб повернути борги, його сім’я зубожіла, а його двоє дітей отримували допомогу від округу впродовж кількох років. Як і за колоніальної доби, «гідним» злидарям трохи співчували у спільноті, тож вони отримували незначну допомогу. У містах почали будувати притулки для зубожілих (almshouses) як одну з альтернатив «наказу триматися подалі» для бідних. Чимало з таких притулків згодом перетворилися на будинки для людей похилого віку. Державні чиновники прилаштовували працездатних осіб, як-от Чонсі Джерома, робітниками в прийми до місцевих родин. А «негідні» (приміром, чужинці, іноземці або раби похилого віку, яких звільнили їхні власники) часто кочували з місця на місце⁶².

Жоден вільний американець, працевлаштований чи волоцюга, не стикався з такою екзистенційною вразливістю, від якої потерпали раби, що їх могли продати або вбити з будь-якої примхи. А втім, з кожною дниною умови помітно змінювалися. Більшість рабів хоча й важко працювала, проте мала, як стверджували апологети рабства з південних штатів, гарантії зайнятості, харчування й житла доти, доки були живі їхні господарі, а маєтки лишалися цілісними. У менших фермерських господарствах раб і рабовласник могли працювати пліч-о-пліч, завдяки чому господар починав відчувати батьківську відповідальність за свого невільника. У рабів, яким не так пощастило, були жорстокі наглядачі, а також власники, що майже не відчували докорів сумління, коли продавали своїх рабів. У подружньої пари похилого віку, яку в 1930-х розпитали про період їхнього рабства, спогади відрізнялися. У дитинстві Джек Меддокс мусив спати разом зі своїми «братами й сестрами… на підлозі хатини, де ми в холодну пору притискались один до одного, щоб не замерзнути на смерть. Наше життя було суцільною мукою. Я ненавиджу білих людей щоразу, коли міркую про те, що ми були просто тваринами». Меддокс також пам’ятає голод, лупцювання й сексуальну експлуатацію. Однак Роза, його дружина, пригадує дитинство в «приємних невеликих хатинах. <…> І ми мали бавовняні матраци й ковдри. Також у нас було достатньо їжі… сироп, подрібнене зерно, борошно й м’ясо, картопля й чимало молока». Про свого господаря Роза мовила таке: «Ніколи не чула, щоб він чіплявся до жінок». Третій учасник інтерв’ю, Чарлі Мозес, пригадує умови, які були звичними передусім для польових робітників на великих плантаціях: «Господар лупцював, бив кулаками, ногами, вбивав. Він чинив усе, що заманеться, хіба що не їв нас. Ми працювали до смерті. <…> Я знаю, що неправильно плекати ненависть у серці, але – Боже всемогутній – так важко пробачити, коли я думаю про старого Ренкіна. <…> Голод, голод – ми відчували такий голод!» Раби потерпали від жорстокого ставлення й недоїдання, проте жили й не вмирали від голоду. Рабовласники зазвичай піклувалися про свою власність, тому, приміром, надавали рабам ліпшу медичну допомогу порівняно з тією, яку отримували бідні білі. Продовольчі пайки були невеликими, проте регулярними, і часто їх доповнювало садівництво, городництво й полювання. Попри заперечення прибічників рабства, жодна з цих мінімальних безпек не могла усунути первинну вразливість людини, яка є чиєюсь особистою власністю⁶³.

Члени середнього класу в епоху перед Громадянською війною також стикнулися з економічними потрясіннями. Чонсі Джером (сирота, якого віддали в учні до фермера 1804 року) створив велике підприємство з виробництва годинників, однак спершу пожежа знищила більшу частину його підприємства, а пізніше воно цілком збанкрутувало. Геррієт Кук наприкінці життя була вдовою шкільного вчителя в Новій Англії в 1830-х, однак до того поважного статусу вона подолала страдницький шлях. Геррієт осиротіла в 10-річному віці, коли її батько помер у морі, а 1813 року вона «відносно» зубожіла, коли її чоловік-торгівець не зміг заплатити за борговою розпискою, яку він підписав зі своїм братом, і потрапив до в’язниці для боржників. А потім вона овдовіла в штаті Джорджія, де її чоловік намагався відновити свою справу, проте помер від «лихоманки». Після тижнів нервового виснаження, пригадує Кук, «постало запитання: що мені робити? За яку справу взятися, щоб забезпечити себе та своїх дітей? <…> Я вирішила відкрити пансіон і… зі своїми грошовими ресурсами, що становили дев’ять доларів… почала моє нове життя, сповнене вдівства й відповідальності». В Америці постав (усе ще нестійкий) середній клас⁶⁴.

Відновлення

Громадянська війна забрала чимало людських життів (однак відносно невелику кількість представників середнього класу з північних штатів, які могли відкупитися від військової служби), проте вона радикально не змінила стан американської економіки. Економічний розвиток на півночі США помітно вповільнився під час війни, але відновився після неї⁶⁵.

Водночас війна спустошила й фактично довела до банкрутства більшу частину півдня. У тисяч рабовласників конфіскували левову частку їхньої «власності» (вартість якої сягала приблизно 60 мільярдів у доларах 2008 року) й передали її ексрабам у вигляді їхніх тіл. Спроби федерального уряду прикріпити звільнених із рабства до землі здебільшого зазнали невдачі, проте до 1890 року п’ята частина чорних фермерів володіла власними земельними ділянками. Чимало звільнених рабів рушили шляхом інших вільних робітників і обрали автономію, а не угоди, що обмежували, як-от трудовий договір із визначеною зар­платнею. Один плантатор зі штату Джорджія нарікав на цю любов до свободи, стверджуючи, що звільнені з рабства «радше голодуватимуть і ходитимуть голяка, ніж працюватимуть на білу людину». Джек Меддокс утік від своїх власників у останні дні Громадянської війни та працював візником у Сан-Антоніо й плотогоном для лісопильні в штаті Арканзас, зазвичай спонукуваний «свербінням у п’ятах». Він одружився й узявся за фермерство в 1870-му, однак через кілька років дізнався, що в нього немає права власності на землю. Меддокс і його дружина Роза, як і чимало звільнених із рабства, врешті стали фермерами-орендарями під закаблуком у землевласників. Сім’я Чарлі Мозеса також переїжджала, коли він виконував різноманітну випадкову роботу в регіоні нижньої Міссісіпі. 1870 року він став мандрівним проповідником і, врешті, осів 1873 року. Його слова, промовлені в 1930-х, свідчать про те, що економічна безпека не була для нього тією цінністю, якої він прагнув: «Я нічого не очікував від свободи, окрім спокою й щастя, а також права простувати своїм шляхом, як я й хотів. Я молюся Господу, щоб ми завжди були вільні». А втім, орендне землеробство перетворилося на головну форму зайнятості афроамериканців, і воно діяло точнісінько як робота сервентів за контрактом, адже надавало як обмежену свободу, так і обмежену безпеку⁶⁶.

За межами переможеного півдня роки після Громадянської війни були позначені швидким, довготривалим економічним зростанням (швидшим, ніж у Європі), що призупинялося внаслідок частих періодів економічної депресії і рецесії. Міська промисловість хутко розросталася завдяки багатьом технічним інноваціям, рішучим заходам уряду, а також судовим постановам, які звільнили підприємців від пут. (Наприклад, законодавці й судді спростили закони про реєстрацію компанії, зменшили перепони для торгівлі між штатами та скасували тогочасні закони про охорону праці.) Відчинені двері в Америку дали змогу мільйонам іммігрантів працювати на заводах, фабриках і в будівельних загонах у містах, що розросталися. 1860 року кількість фермерів і працівників у фермерських господарствах перевершувала кількість промислових робітників у чотири рази, однак 1900 року – лише приблизно вдвічі. Виникало міське, індустріальне суспільство, проте 1900 року Америка продовжувала бути насамперед сільською країною, тож сільське господарство в останні десятиліття ХІХ століття розвивалося дуже активно⁶⁷.

Залізниця й передача урядом землі у власність допомогли сотням тисяч поселенців отримати гомстеди[14] на заході країни. Фермери дістали користь із легшого доступу до дедалі більшого національного та світового ринків, удосконалених методів виробництва і розвитку сільських населених пунктів. Водночас унаслідок зростання виробництва сільськогосподарської продукції та посилення конкуренції ціни на цю продукцію знизилися й фермери опинилися на фінансових «американських гірках». Як і завше у фермерстві, природа підкосила багатьох. Тривала засуха впродовж 1890-х змусила половину фермерів виїхати з округу Гескелл, штат Канзас. Урешті-решт дві третини гомстедерів на заході зазнали невдачі, фермери-орендарі в південних штатах боролися з виснаженим ґрунтом і нещадними комахами-шкідниками, а молодь усюди покидала земельні ділянки⁶⁸.

Робітники в містах зазнали схожих злетів і падінь наприкінці ХІХ століття. Приміром, коли настала Паніка 1893 року, то приблизно половина робітників у Сан-Франциско втратили роботу. Вільна імміграція та урядова підтримка працедавців обернули нанівець спроби профспілок пом’якшити економічні удари. Періоди безробіття виникали як результат економічних циклів, проте вони також збігались із сезонними призупинками виробництва й мінливою долею окремих галузей промисловості. На металургійних заводах у Піттсбурзі третина чоловіків, що належали до робітничого класу, могли не працювати певний час посеред року. (Іноді працедавці тимчасово зачиняли заводи й фабрики, щоб перешкодити створенню профспілки.) У взуттєвій промисловості кількість робітників могла зменшитися вдвічі посеред літа або зими. Щороку між 1885-м і 1895-м, за одним підрахунком, приблизно третина робітників у штаті Массачусеттс перебувала без роботи в середньому по три або чотири місяці, а люди старшого віку навіть довше. Менш ніж половина робітників найбільшої в Америці текстильної фабрики «Амоскіґ», розташованої у Манчестері, штат Нью-Гемпшир, мали роботу цілий рік. Чимало галузей промисловості покладалися на армію «блукачів» (floaters) – тимчасових робітників, що приходили в сезон максимального обсягу виробництва, а потім дрейфували далі. Ще 1910 року приблизно 3,5 мільйона некваліфікованих робітників (із 10,4 мільйона таких робітників загалом) блукали від роботи до роботи. Відсутність державної допомоги для таких працездатних людей, навіть для тих, хто мав відносно стабільну роботу, примушувала їх використовувати свої грошові заощадження або дохід членів своєї сім’ї, коли це було можливим, а коли неможливим – то виїжджати з міста. Робітники фабрики «Амоскіґ», наприклад, часто поверталися на фермерські господарства своїх батьків у Квебеку в періоди нестачі роботи. За цієї доби, на відміну від доби перед Громадянською війною, значно менше промислових робітників мали якісь інші джерела доходу, як-от уміння вирощувати сільськогосподарські культури чи ремісничі навички: вони цілком залежали від зарплатні й мусили мандрувати в пошуках роботи. Керівники в населених пунктах зазвичай недолюблювали сезонних робітників, тому доручали поліції наглядати за ними й за потреби позбуватись їх. Як промовив один історик, ці «бродяги були звичайними трударями в Сполучених Штатах, що мандрували між роботами й місцями проживання»⁶⁹.

Американці долали нестабільність економіки у різні способи. На думку історика безробіття Александера Кейссара, життя робітничого класу наприкінці ХІХ століття можна тлумачити як приклад того, як упоратися з економічною вразливістю:

То не сама лише бідність, а й вразливість… підштовхувала робітників перетворювати своїх дітей на робочу силу, брати до себе квартирантів, переселятися з одного місця в інше, накопичувати свої дрібні заощадження, живучи в неналежних умовах. То не сам лише настрій, а й потреба у взаємній підтримці підштовхувала трударів підтримувати близькі стосунки зі своїми родичами й об’єднуватися в етнічні спільноти. Структури життя в робітничому класі сформувалися під впливом періодичного завдання пристосовуватися до безробіття… [і] готовності пристосовуватися до безробіття⁷⁰.

Деякі сім’ї долали вразливість, посилаючи матерів працювати (найчастіше покоївкою, служницею або прачкою), навіть попри вікторіанський ідеал, що жінкам варто лишатися вдома. Однак більшість сімей покладалися на незаміжніх доньок, які отримували зарплатню, часто працюючи в тій же царині. Робота служницею вважалася однією з найменш бажаних. Одна жінка пригадує: коли вона розповіла своїй матері, що в неї нема ради, окрім як працювати покоївкою, то мати «відвернулася від мене, притулилася до стіни й вигукнула: “Хіба я прибула до Америки для того, щоб мої діти мусили стати слугами?”». Жінки навіть обирали важку роботу на заводах і фабриках, щоб не мати справи з приниженням і несвободою, що притаманні роботі служницею. А втім, приблизно половина жінок, які працювали в 1870-му, були служницями (1900 року їхня кількість зменшилася до приблизно третини). Оселити в себе мешканців і квартирантів – це була головна альтернатива для дружини. У 1880 році приблизно половина сімей із робітничого класу в Піттсбурзі мали квартирантів, що зазвичай забезпечували орієнтовно чверть доходів сім’ї. Іммігранти й американці з лав робітничого класу здебільшого цінували безпеку більше, ніж підприємництво, тому вони, наприклад, купували будинок, а не інвестували кошти в бізнес чи освіту дитини. Будинок, на відміну від диплома, впродовж багатьох років забезпечував прихисток, дохід від квартирантів і часом ділянку землі для городу⁷¹.

Коли згадані стратегії зазнавали невдачі, коли наставали важкі часи або інвалідність перешкоджала роботі, то американці наприкінці ХІХ століття все ж отримували незначну формальну допомогу. Якщо підтримки родичів або позик від етнічних асоціацій вже було недостатньо, то сім’ї спіткало страшне зубожіння й чоловіки вирушали в путь. Ще на початку ХХ століття приблизно половину американських сімей можна було класифікувати як бідні і вони часто переселялися. Приміром, лише чверть мешканців Піттсбурґа 1900 року все ще перебували там 1905 року. То була доба, коли популярний дарвінізм об’єднався з політикою невтручання держави в економіку для того, щоб визнати бідняків фізично й морально непридатними, а на працездатних чоловіків без доходу навісити ярлик «нероби» (shirkers). Політичну верхівку, як і завше, передусім непокоїло заощадження грошей, але також її дедалі більше непокоїло зростання ледарства. У частини бідняків були можливості: ветерани армії Союзу та їхні сім’ї удостоювались ярлика «гідні бідняки» (deserving poor) й отримували від держави пенсію; фермери в багатьох місцях, зокрема в штаті Ілліной наприкінці ХІХ – на початку ХХ, брали до себе на роботу сиріт; а в містах притулки для сиріт часто доглядали за дітьми бідних батьків[15]. Однак більшість злидарів мусили долати труднощі самостійно, чи використовувати ресурси своїх родичів, чи отримувати особисту пожертву від сусідів, а інакше вони доживали віку в притулку поруч із людьми похилого віку, немічними та психічно хворими. Один історик сільської місцевості штату Нью-Йорк писав: «Люди, які не мали родичів або чиї родичі жили на великій відстані, були особливо вразливими». Вони врешті-решт ставали безхатьками або опинялись у спеціальних закладах. Страх перед притулком для зубожілих, старих і немічних був звичним явищем. 1871 року журнал Harper’s Weekly опублікував на обкладинці такий вірш: «Позаяк я старий, безпорадний і кволий, / А дні моєї молодості минули, / То схилом до притулку / Плетусь я сам, щоб там померти»⁷².

Попри всі хитання й нестабільність, темпи економічного розвитку дедалі прискорювались і доходи пересічних американців зростали. До кінця ХІХ століття діти знову виростали вищими за своїх батьків. Лави представників середнього класу неухильно збільшувалися. 1850 року приблизно півмільйона чоловіків становили армію «білих комірців», а 1900 року – майже чотири мільйони, тобто від 10 до 17 відсотків усіх чоловіків, які працювали. Дедалі більший середній клас справді змінив ландшафт, розташувавши приміські будинки там, де раніше були землі фермерів, ліси й рівнини неподалік від міста, а в окремих випадках – у селах робітничого класу. Село Віннéтка (штат Ілліной), містечко Пало-Альто (штат Каліфорнія) та інші анклави багатіїв виникли поруч із залізницею для приміських потягів або пристані для поромів. Крім цього, середній клас зміцнив свою позицію політично й культурно: він усе ще не становив більшості, проте був центром, що продовжував розростатися⁷³.

Америка ХІХ століття всюди пропонувала неабиякі економічні можливості – від незайнятих земель у преріях Великих рівнин і до будівельних робіт у місті Нью-Йорк. Вона притягала десятки мільйонів іммігрантів (зваблених листами від їхніх родичів, що ризикнули всім іще до них), які нашкрябали свої ліри, карбованці чи крони, щоб заплатити за подорож на кораблі. Чимало цих іммігрантів, або частіше їхніх дітей, долучилися до нефізичної праці та американського середнього класу. Водночас чимало з них зазнали невдачі як у фермерських господарствах, так і в містах, тому вони, не відчуваючи базової безпеки, переселялися в іншу сільську місцевість чи в інше місто, ба навіть поверталися додому через Атлантичний океан⁷⁴.

Чи знайшли безпечну гавань?

Упродовж ХХ століття пересічні американці повсюдно досягли – попри сильну бурю Великої депресії – достатку й економічної безпеки. Більше їх почало працювати на безпечніших роботах за вищу платню. Пересічний працівник, що трудився повний робочий день, наприкінці ХХ століття отримував зарплатню, реальна купівельна спроможність якої була приблизно вчетверо більшою за купівельну спроможність тієї зарплатні, яку він чи вона отримували 1900 року. Орієнтовно на початку ХХ століття фунт хліба[16] коштував приблизно півгодини роботи на фабриці або заводі, а наприкінці століття фунт поживнішого й свіжішого хліба коштував приблизно п’ять хвилин роботи. 1900 року ймовірність збідніти для подружжя становила один шанс із двох, однак 2000 року – приблизно один шанс із двадцяти, і навіть якщо подружжю так не щастило, то воно зазвичай мало водопровідну воду, центральне опалення й телевізор. Більшість американських робітників знайшли нефізичну працю: 2000 року половина працевлаштованих чоловіків і три п’ятих працевлаштованих жінок трудились як «білі комірці», менеджери й фахівці. У середині ХХ століття навіть ті чоловіки, що виконували фізичну працю, особливо у великих компаніях, як-от General Motors, де діяла профспілка, отримували дохід, який дав їм змогу подарувати своїм сім’ям рівень життя середнього класу. Показовими прикладами були молоді подружжя, що переселялися в нові приміські райони з однотипними будинками, зведеними компанією Levitt & Sons близько 1950 року. Він – ветеран війни, що має пільги за законом G.I. Bill[17] і працює в промисловості, вона – амбітна домогосподарка. Вони залишають тісну квартиру для робітничого класу, яку винаймали в місті, і переселяються в будинок, що належить їм, розташований у чомусь схожому на «сільську місцевість». Вельми важливо, що американці післявоєнної доби стикалися зі значно спокійнішими хвилями економічних бумів і спадів, тому менше потерпали від періодів спаду, хоча в останні десятиліття ХХ століття й у перше десятиліття 2000-х у морі економіки виникали набагато більші погойдування⁷⁵.

Індустріальна економіка, що зростала, була одним зі стовпів нової безпеки. Більша продуктивність, нові технології, вдосконалені навички й продаж товарів масового виробництва подарували безпрецедентний достаток безпрецедентній кількості американців. Економіка демократизувала «комфортне життя», коли покращився рівень життя іммігрантів, жінок, чорних, людей похилого віку, мешканців південних штатів, сільських мешканців і всіх інших, хто перебував у ар’єргарді. Більше сімейне багатство, що постало завдяки більшій продуктивності в економіці, зменшило економічний шок для багатьох американців у ХХ столітті. (Рідко хто вже брав до себе квартирантів.) Також завдяки коротшому робочому тижню й достатнім заощадженням більша кількість працівників могла піти на пенсію дедалі раніше. Величезний ринок товарів і послуг дав змогу більшості американців інвестувати свій чимраз вищий дохід у власну економічну безпеку: наприклад, у житло, пайові інвестиційні фонди, страхування здоров’я та приватні пенсійні програми. Ще одним великим стовпом нової безпеки, як ми побачимо, стало державне регулювання економіки та страхування громадян від великих збитків. А втім, ця індустріальна машина, що рухалася вперед, іноді хиталася на своєму шляху й уповільнилася в останній чверті ХХ століття⁷⁶.

Для американців у сільській місцевості ХХ століття почалось як золота доба. Фермери надбали з дедалі вищих цін на сільськогосподарську продукцію готівку, якою вони платили за товари, замовлені з каталогів Sears або Montgomery Ward, а також за автомобіль «Model T» Генрі Форда. Однак навіть у ці найліпші часи, попри інтенсивне вмовляння та зроблені на замовлення уряду дослідження «проблеми сільської місцевості», молодь досі тікала з фермерських господарств і шукала ліпшого життя в містах. На окремих територіях сільськогосподарські угіддя знову перетворилися на ліси. А тоді із завершенням Першої світової війни ціни на врожай знизилися, почалися депресія в сільському господарстві, Велика депресія, засуха, через це багато американців опинились у «пиловій чаші»[18]. Часто врожай, що виростав, не годився для збирання й просто гнив на полях. Ціна на землю фермерів у Південній Дакоті знизилася наполовину в 1920-х і потім знов наполовину до 1935 року. Сусідні містечка так само потерпали від цього. Чимало фермерів у горішній частині Великих рівнин залишили свої землі, зреагувавши так на високі ціни, хоча щойно почали оброб­ляти ґрунт. Бурі рознесли сипкий ґрунт всією країною (шість його тонн осіло в Чикаґо однієї ночі 1934 року) та знищили більшу частину фермерських земель (зашкодивши також здоров’ю фермерів) у нижній частині Великих рівнин. Близько 1930 року в сільській частині штату Айова втрачені фермерські господарства, втрачена робота й гідність спровокували хвилю моторошних пограбувань, убивств і самогубств. Знедолені фермери в романі «Грона гніву» Джона Стайнбека були геть нетиповими, проте їхня історія, як і знамениті світлини робітників, що мігрували, зазнімковані Доротеєю Ленґ і Вокером Евензом, демонстрували неабияку вразливість багатьох сільських мешканців⁷⁷.

«Новий курс» федерального уряду відповів на це значною підтримкою, зокрема прямою допомогою, громадськими роботами й програмами зменшення площі посівів. До середини ХХ століття ті фермери, що лишилися на землі, залежали від федерального уряду, який підтримував ціни й рівень життя (а також відновлював ґрунт). Фермерство як спосіб життя почало залежати від техніки, особливо від тракторів і комбайнів, що породили індустріальне фермерство й позбавили більшість фермерів роботи. До кінця ХХ століття сім’ї американських фермерів, які тепер становили менш ніж два відсотки населення, отримували від землі лише невелику частину своїх доходів. Вони жили, як на історичні мірки, в достатку й безпеці, однак більшість нащадків сільської Америки перейшли в міську економіку⁷⁸.

Коротка оповідь про міську економіку – це оповідь про більшу кількість робіт, про кращі й безпечніші роботи. А втім, Велика депресія є важливою частиною тієї оповіді, і не лише через її тривалість і жорстокість, а й тому, що вона разом із Другою світовою війною знаменувала новий етап в економічній безпеці американців. У березні 1933 року понад чверть робітників уважались офіційно безробітними, а ще більше їх працювало неповний робочий день чи тиждень. Ті, хто не втратив роботи, бачили, що їхня зарплатня знижується швидше, ніж роздрібні ціни. 1933 року платежі за половиною іпотечних житлових кредитів у Америці були прострочені (це перевершило житлову кризу наприкінці першого десятиліття 2000-х). У деяких куточках країни справи були навіть гіршими. Приміром, Ford Motor Company до 1931 року звільнила з роботи 70 відсотків своїх працівників, а 1932 року майже дві третини будівельників у місті Нью-Йорк були безробітними. Звідусіль долинали звістки про відчай. (Не дивно, отже, що рівень самогубств близько 1931 року сягнув максимуму.) В Оклагома-Сіті «тисячі людей жили в халупах, зроблених із ящиків для апельсинів, або в запліснявілих, заржавілих корпусах автівок, викинутих на металобрухт». 65 відсотків чорних дітей у Гарлемі недоїдали. Поширилося бродяжництво, жінки й діти теж мандрували. Важливо, що Велика депресія, на відміну від кількох попередніх економічних криз, які також змусили багато тисяч людей волочитися країною, від’єднала багатьох від представників нового середнього класу, що до цього мали стабільну, добре оплачувану роботу. Частина сімей зреагували на це тим, що послали синів і матерів шукати роботу. Звичні джерела допомоги для «гідних» бідних (родичі, братства, благодійні установи, міська влада) паралізувало. Багатьом людям із середнього класу було важко допомагати іншим, бо вони самі бідували⁷⁹.

Федеральний уряд утручався і в економіку промисловості, і в економіку сільського господарства: пряма допомога, субсидії на продукти харчування, субсидії на оплату житла, правове регулювання цінних паперів, пенсії за віком, законодавство про мінімальну зарплатню, страхування на випадок утрати працездатності, профспілковий захист, страхування депозитів і контрциклічна політика державних витрат. Наприкінці 1930-х республіканці поклали край окремим програмам, однак згодом зробили чимало з них (особливо зберігаючи робочі місця й зарплатню завдяки керуванню економікою) постійними в період президентства Айзенгауера в 1950-х. Як наполягає історик Девід Кеннеді, головною проблемою, яка спонукала до ініціатив «Нового курсу» й захищала чимало з них тривалий час після президентства Рузвельта, була безпека. Американці прагнули, писав Кеннеді, «свободи від страху». В усіх царинах внутрішньої політики «спільною метою була стабільність». Рузвельт хотів, щоб федеральний уряд «підтримував рівновагу, справедливість і впорядкованість у всьому американському суспільстві», забезпечивши передбачуваність життя пересічних американців. Ці ініціативи ще не поклали край економічній вразливості до початку Другої світової війни. 1939 року безробіття досі становило 17 відсотків. А втім, економічний бум, що почався разом із війною, а також нові заходи значною мірою успішно забезпечили передбачуваність, якої прагнув Рузвельт⁸⁰.

Нові макроекономічні важелі дали змогу федеральному урядові, а надто керівництву Федеральної резервної системи впливати на економічні цикли, продовжувати періоди економічного зростання й маневрувати задля «м’якого приземлення» під час економічних криз. Для індивідів працевлаштованість стала надійною: рівень щорічного безробіття, що перевищував 10 відсотків у 15 років із 55 до завершення Другої світової війни, ніколи не сягав 10 відсотків упродовж 63 років після війни. Більше працівників могли сподіватися на те, щоб зберегти своє робоче місце на ще кілька років, на відміну від одного чи двох попередніх поколінь, коли стрибки з одного робочого місця на інше були звичним явищем. Нова стабільність працевлаштованості зумовила появу в 1950-х стереотипу «людина організації» (organization man[19]). Робота пересічних американців стала безпечною, добре оплачуваною й поєднаною з додатковими пільгами, як-от пакетами медичних послуг і пенсійними виплатами, завдяки чому вони могли дозволити собі працювати меншу кількість годин (мабуть, на 30 відсотків менше годин на рік для робітників на повний робочий день у 1970 році порівняно з 1900-м) і припиняти працювати задовго до того, як непрацездатність у похилому віці змусить їх залишити роботу⁸¹.

«Новий курс» також забезпечив більшу кількість американців надійнішою безпекою завдяки профспілкам і законам про захист від звільнення з роботи. 1930 року лише 7 відсотків американських працівників перебували у лавах профспілок, однак до 1950-х ця частка зросла до 25 відсотків (35 відсотків, якщо не враховувати сільського господарства). Профспілки надавали роботу й гарантований дохід завдяки довгостроковим контрактам, правилам зважання на трудовий стаж, виплатам на лікування, пенсіям, політиці звільнення з роботи тощо. Профспілки також допомагали людям, які не були їхніми членами, бо встановили як неформальні, так і правові стандарти, внаслідок чого – навіть попри те, що кількість членів профспілок знизилася до 14 відсотків наприкінці століття, – головні здобутки в економічній безпеці збереглися. Чи нову безпеку зумовили головним чином профспілки або продуктивна економіка – це дискусійне питання, однак об’єднання робітників у профспілки таки зробило свій внесок. А втім, діяльність профспілок водночас також допомогла розділити американських робітників на два табори: більшість, члени якої мали відносно безпечну роботу, захищену угодою з профспілкою або її бюрократичним еквівалентом, і меншість, члени якої не мали таких гарантій і часто змінювали роботу на «вторинному ринку праці»⁸².

Американці могли ще більше вбезпечити свої сім’ї, придбавши страховий поліс. 1900 року страхові компанії виписували лише один поліс страхування життя на п’ять американців, а його середня вартість становила приблизно 3 тисячі доларів (у доларах 2008 року). Чимало американців у питанні страхування натомість покладалися на клуби з хитким фінансовим становищем і братства. 2000 року страхові компанії виписували понад один поліс на кожного американця, і середня вартість одного поліса становила приблизно 75 тисяч доларів (у доларах 2008 року). Крім цього, 70 відсотків американців отримували послуги приватного медичного страхування – переважно за місцем своєї роботи. Додайте до цього страхування автомобіля, страхування домовласника, страхування відповідальності й таке інше, і ви зможете узріти американців із середнього класу, прилаштованих у затишному гнізді, зітканому з гарантій⁸³.

Та все ж як для середнього класу, так і для тих, кому не так поталанило, найважливішою новацією стало державне страхування. Наприкінці ХІХ століття представники влади штату й місцевої влади докладали незначних зусиль, щоб упоратися зі зростанням безробіття: приміром, вони спонсорували агенції з працевлаштування та збільшували кількість громадських робіт. На початку ХХ століття, попри нові ідеї щодо структурних джерел безробіття, політична верхівка й громадська думка все ще були проти «подачок». Підозри посилилися, коли найбільшу систему виплат допомоги, якою керував федеральний уряд – пенсії ветеранів Громадянської війни, – почали вважати корумпованим патронажем. Навіть під час Великої депресії чимало місцевих чиновників вірили, що програми підтримки, які з’явилися завдяки «Новому курсу», просто субсидують ледарів, тому чиновники саботували виконання цих програм. Геррі Гопкінз, Рузвельтова права рука у цій царині, писав, що такі чиновники ставилися до кожного отримувача як до «певним чином морально зіпсутого. Його треба примусити відчути свій пауперизм. <…> щоб посилити його відчуття сорому». Навіть успішні програми часто дискримінували окремі верстви, особливо працівників фермерських господарств і слуг, цебто ті групи, що складалися переважно з афроамериканців. Землевласники в південних штатах ретельно стежили за тим, щоб виплати малозабезпеченим, як-от завдяки участі в громадських роботах, не позбавили їх дешевої робочої сили. Губернатор штату Джорджія Юджин Телмедж так писав президентові Рузвельту: «Я не буду орати чиїмсь мулом за 50 центів на день, коли можу отримувати долар і 30 центів за те, що вдаватиму, ніби працюю в КАНАВІ». Фермери хоча й неабияк залежали від програм «Нового курсу», проте різко критикували їх. До 1938 року третину доходів фермерів становили державні виплати, однак чимало американців у сільській місцевості вважали, що допомога «Нового курсу» руйнує особисту відповідальність і породжує постійну залежність. Для них і для багатьох інших американців державна допомога була хоч і необхідним, але, як вони сподівалися, тимчасовим винятком із добровільності⁸⁴.

Урешті-решт, чимало програм державного страхування вижили й розширилися. Програми Social Security та Medicare, разом зі зростанням достатку і приватними пенсійними системами, докорінно змінили досвід людей похилого віку, а також їхніх дітей. Завдяки допомозі цих програм притулки для бідних, старих і немічних зачинили, і це до останньої чверті ХХ століття перетворило людей похилого віку на вікову групу, якій найменше загрожувало зубожіння. Люди похилого віку ніколи не були тими злидарями, якими їх часто уявляли: чимало їх володіло значним майном і коштами, а також могло звернутися до своїх дітей по допомогу. Однак пенсії за програмою Social Security особливо допомогли тим, хто зубожів, і, що важливо, вони скинули з плечей дорослих дітей, зокрема й тих, хто належав до середнього класу, великий фінансовий тягар. Більше літніх людей могло мешкати окремо. 1900 року на п’ятеро вдів похилого віку, що проживали зі своїми дітьми, припадала одна, яка жила окремо. 1950 року пропорція становила дві до однієї, а до кінця століття кількість вдів похилого віку, які мешкали самі, більш ніж утричі перевищувала кількість таких, що мешкали зі своїми дорослими дітьми. Відсоток чоловіків похилого віку, що жили окремо, зростав не так різко, але схожим чином. Програма Social Security дала змогу літнім людям сприймати вихід на пенсію як нормальний етап їхнього життя. 1900 року троє з п’яти чоловіків віком понад 65 років працювали, а 1980 року – менш ніж один із п’яти⁸⁵.

П’ятдесяті роки ХХ століття, коли більшість американців могла вочевидь вважати себе представниками середнього класу, були «старими добрими часами» з високими коефіцієнтами шлюбності, великими сім’ями, дедалі вищою зарплатнею, добрим здоров’ям і пенсійними виплатами, новими приміськими будинками, низьким рівнем злочинності, активною участю спільнот і державою, економіка якої осідлала світ. Зворотний бік цієї оптимістичної картини виявили наприкінці десятиліття: райони злиднів у таких місцях, як Аппалачський регіон і Гарлем, расові утиски, неспокій у середовищі приміської молоді й навіть у приміських матерів. А втім, економічний підмурок американців середнього класу лишався міцним і впродовж буремних 1960-х.

Важча доба

А тоді в підмурку виникли тріщини. Від 1970-х років дедалі вищий рівень життя, що його американці звикли сприймати як належне, раптово припинив підвищуватися. Хоча кілька відсотків американців на горішніх щаб­лях соціальної ієрархії були феноменально успішними, проте зарплатня пересічних людей потроху відставала від вартості життя, а зарплатня малоосвічених робітників – скорочувалася. Сім’ї представників середнього класу підтримували притаманний їм стиль життя завдяки тому, що матері працювали більшу кількість годин, члени сім’ї витрачали свої заощадження, а на власне житло позичали гроші. Сім’ї стикнулися з більшою вразливістю, коли працедавці послабили гарантії збереження робочого місця й урізали додаткові пільги, а державна допомога зменшилася. Наприклад, менша частка американців страхувала своє здоров’я або оформлювала страхування на випадок безробіття. Дедалі більша кількість сімей із середнього класу втратила роботу або серйозно занепала ще до фінансової кризи. Зростання кількості безхатьків свідчило про кризу в середовищі бідніших американців. Найбільш вразливими опинилися робітники, які почали свою кар’єру на ринку праці після 1970-х, де панувала низька початкова зарплатня, працевлаштування за певних умов і менше додаткових пільг⁸⁶.

Піднесення середнього класу в ХХ столітті щонайменше загальмувалося. Воно не зупинилося так раптово, як це було в період Великої депресії, однак і дослідники, і більшість американців збагнули, що підтримувати рівень життя середнього класу наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття стало важче, ніж це було після завершення Великої депресії. Більше американців почали характеризувати свою країну як «розділену на “заможних” (haves) і “незаможних” (have-nots)», а себе особисто – як «незаможних». Пересічні американці почали відставати від європейців: приміром, як я вже зауважував, тривалість життя американців скорочувалась і скорочувалась, проте тепер вони працювали більшу кількість годин і мали менше шансів на економічне зростання. Частка американців, які вважали себе середнім класом, неухильно зростала після Другої світової війни, проте ця тенденція призупинилася на початку 1970-х. Американські працівники відчували дедалі більшу негарантованість робочого місця й дедалі частіше висловлювали це під час опитувань. У 2008–2009 роках, коли ціни на житло впали, а безробіття зросло, найменший відсоток американців із середніми доходами за майже півстоліття відповів інтерв’юерам, що вони «багатшають». А дані, що надійшли з кількох місць, засвідчили, що частина американців почала шукати квартирантів⁸⁷.

Аналіз тенденцій за весь період

З огляду на тривалий історичний розвиток, ХХ століття подарувало значні здобутки в царині економічної безпеки, якщо не зважати на біди дітей, народжених за доби бейбібуму. Навіть кризового 2008 року майже дві третини дорослих американців розповіли під час опитування, що їхній рівень життя вищий за рівень життя їхніх батьків у такому ж віці. Поза сумнівом, на це передусім вплинув американський бізнес, цей двигун зі створення багатства. Також це зумовили дії федерального уряду, спрямовані на підтримку економіки й виправлення неминучих провалів ринку та супутньої шкоди: керування грошовим обігом, кредитами й економічними циклами, допомога людям, які опинилися без засобів для існування, тощо. (1929 року на державний перерозподіл припадав 1 відсоток валового національного продукту, а 1970-го – 8.) А втім, чи американці наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття почувалися більш економічно захищеними, ніж їхні предки, – це вже інше запитання⁸⁸.

Економічна вразливість посилила економічну тривогу, яка спричинила стрес, розлади поведінки та проблеми в сім’ї. Ми не можемо прямо порівняти неспокій попередніх американців із неспокоєм сучасних, проте непрямі ознаки свідчать, що він зменшився, якщо не брати до уваги біди наприкінці першого десятиліття 2000-х. Одна ознака, про яку я вже згадував, – це майже цілковите зникнення квартирантів, друга – це чи не остаточне зникнення дитячої праці. 1910 року приблизно половина 15-річних хлопців працювали, 1930 року працювала одна шоста, а 2000 року уряд навіть не підраховував зайнятість 15-річних, тому ми можемо припустити, що її більша частина припадала на часткову зайнятість задля кишенькових грошей. (Сім’ї відмовлялися від праці своїх дітей, бо кількість прибуткових робочих місць, які пасували дітям, зменшилася, навчання в школі забирало більше часу, прогулювання школи вважалося серйозним порушенням, і сім’ї дедалі частіше відчували, що вони можуть дозволити собі відмовитися від дитячої праці.) Ще одна ознака – неухильне зменшення житлової мобільності від ХІХ до кінця ХХ століття. Попри чимало нових стимулів до переїздів (дешеві подорожі, навчання в коледжі чи університеті, швидкий транспорт, послуги з переїзду тощо), американці в середині першого десятиліття 2000-х, мабуть, були наймалорухливішим поколінням за всі століття. До переїздів, особливо на велику відстань і багаторазових, підштовхує економічна вразливість, як-от утрата роботи, невдачі у веденні фермерського господарства та інші негаразди, які тепер ставалися значно рідше⁸⁹.

Із плином часу більше американців досягли економічної безпеки, притаманної життю представників середнього класу. І хоча вони, мабуть, потерпали від певних тривог (виплата іпотечного кредиту, кошти на навчання в коледжі чи університеті, кошти на нове авто), проте ті тривоги були не такі інтенсивні, як ті, що були властиві робочому класу попередньої доби (плата за оренду житла, годування сім’ї, плата трунарю). Фінансове нездужання було справді реальним, як оте стрімке падіння цін на житло в 2008–2009 роках, проте американці загалом досягли тієї економічної передбачуваності, якої прагнув Франклін Рузвельт⁹⁰.

Попри окремі періоди регресу, сучасні американці жили довшим, безпечнішим, здоровішим і заможнішим життям, ніж їхні предки. Ми можемо припустити, що американці, отже, стали впевненішими й позитивно налаштованішими. Наприклад, набуваючи дедалі більшої впевненості в тому, що їхні діти досягнуть дорослого віку, а їхня власна старість буде безпечною, подружні пари зменшили кількість дітей. Навіть намагання контролювати народження дітей вимагало впевненості в тому, що індивіди можуть панувати над природою. Так само більше американців могли дотримуватися «стандартного» життєвого шляху, що складався з етапів «школа – робота – шлюб – діти – порожнє гніздо – пенсія»; позаяк вони рідше стикалися з такими руйнівними травмами, як смерть батьків або раптове зубожіння, то планування набуло сенсу. Окремі вчені доводять, що сучасні американці почали жити в «постматеріалістичну» добу. Їхнє тіло перебуває в безпеці, тому вони тепер зосередилися на душі: на якійсь вищій особистій меті, як-от самовдосконалення, та на якійсь вищій соціальній меті, як-от порятунок довкілля⁹¹.

Інші вчені можуть угамувати будь-яке прославляння безпеки за сучасної доби. Імовірно, американці набули такої значної впевненості, що піддалися «моральному ризику» й узялися ризикувати надмірно. Один консервативний критик пояснив державні гарантії проти вразливості як «колосальну принаду, яка підштовхує громадян до необачної поведінки»: американці почали почуватися в такій цілковитій безпеці, що діяли ризиковано, приміром, коли брали позику. Ще одна проблема в тому, що коли американці дістали вигоду з державних гарантій, то їхня залежність від своїх спільнот і асоціацій зменшилася, тому ці групи послабилися й американці стали соціально ізольованішими. Четвертий розділ присвячено долі цих груп, і загалом його висновок полягає в тому, що загроза дещо перебільшена⁹².

А втім, існує песимістичніший погляд на відчуття безпеки в сучасних американців. Вираз «доба тривоги» (age of anxiety) набув популярності після Другої світової війни. «Західна людина середини ХХ століття напружена, перебуває в сумнівах, пливе за течією. Ми дивимося на нашу епоху як на лиху годину, добу тривоги», – писав історик Артур Шлесінджер-молодший 1948 року, і це твердження не втратило актуальності навіть за кілька десятиліть[20]. У заголовках принаймні трьох підручників з історії, що висвітлюють другу половину ХХ століття, сполучено достаток і тривогу. Можливо, внаслідок зменшення повсякденних ризиків у житті ті, що залишилися, або ті, що виникали, стали страхітливішими. Чи обвалиться фондовий ринок? Чи зазнає літак катастрофи? Чи розтануть льодовики? Мас-медіа посилюють тривоги. Викрадення дитини будь-де в країні або повідомлення про канцерогенні домішки здатні налякати мільйони людей і спонукати їх негайно забрати своїх дітей із вулиць або викинути їжу зі своїх холодильників. Дехто звинувачує сучасну рекламу в тому, що вона породжує неспокій, примушує людей хвилюватися за своє здоров’я, запах із рота чи оцінки своїх дітей у школі, щоб продати більше мила, більше ополіскувачів для ротової порожнини й більше занять із репетиторами. Позаяк молодих людей помирало менше, а літні люди вмирали заховані в лікарнях, то американці, мабуть, ще більше непокоїлися щодо смерті, особливо смерті в медичному закладі. Хоч як це парадоксально, але матеріальна забезпеченість могла спричинити добу тривоги⁹³.

Також, можливо, повсякденна безпека посилила екзистенційну тривогу, знецінивши обіцянки традиційної релігійної віри. Заклики до вічного життя за сучасної доби можуть звучати непереконливо, і якщо це так, тоді люди висять над величезною прірвою без страхування. Як писав історик Генрі Стіл Коммеджер 1950 року, наука навчила американців того, що життя й мораль не абсолютні, а це, своєю чергою, зумовило «перехід від впевненості до невпевненості, від віри до сумніву, від безпеки до небезпеки». Це міркування хоч і логічне, проте видається помилковим, принаймні у випадку Америки (дивіться про це в шостому розділі). У 2006–2008 роках 74 відсотки респондентів національного репрезентативного опитування розповіли інтерв’юерам, що вони вірять у життя після смерті, і цей показник був вищим за показник 1970-х⁹⁴.

Урешті-решт, які надійні ознаки того, що сучасні американці почувалися в більшій або меншій безпеці, ніж їхні предки? У шостому розділі ми розглянемо деякі ознаки тривоги, як-от вживання алкоголю та психічні розлади, однак є й певні поведінкові ознаки. Я вже згадував кілька таких: зменшення народження дітей і дитячої праці, рідші переселення. Загалом американці дедалі частіше ставили на майбутнє, інвестуючи у нього більше свого часу, грошей і емоцій: вони надалі здобували освіту, позичали гроші, щоб придбати житло, інтенсивно виховували дітей, планували вихід на пенсію та вдавалися до інших інвестицій і витрат, які мали сенс лише тоді, коли прийдешнє безпечне. Натомість в умовах нестабільності доречно або накопичувати ресурси, готуючись до ймовірної катастрофи, або розважатися, доки можна. Поміркуйте про ту впевненість у майбутньому, яку мають відчувати батьки із середнього класу, витрачаючи так багато часу, енергії і грошей на те, щоб спрямувати своїх дітей до професійної кар’єри, що дасть плоди лише через десятиліття. Наприклад, американці охоче платили набагато більше, щоб придбати житло в тих шкільних округах, де панують високі результати тесту, який оцінює розуміння письмових текстів, а нещодавно 2007 року американці відкрили понад 10 мільйонів банківських рахунків, на кожному з яких у середньому зберігалося понад 12 тисяч доларів, призначених для майбутньої плати за навчання їхніх дітей у коледжі чи університеті. (Американці попередніх епох також бралися за великі починання, як-от міграція на захід, однак їхні рішення здебільшого були зумовлені необхідністю – приміром, боргом, засухою і втратою спадщини, – а не довгостроковими планами.) Підстави для таких інвестицій захиталися на самому початку ХХІ століття, проте у тривалій перспективі в американців виникло відчуття більшої матеріальної забезпеченості⁹⁵.

Більша безпека, впевненість і контроль значно посилили в американців опертя на себе (self-reliance) як складову американської добровільності. Коли гроші можна отримати в банку на розі вашої вулиці, супермаркет, що працює цілодобово, по вінця заповнено товарами, а поліцейські приїдуть, щойно ви зателефонуєте, то нескладно відчувати контроль над своїм життям, навіть якщо тут задіяно певний самообман. Наприклад, як засвідчило недавнє дослідження, мешканці штатів Північна Дакота й Південна Дакота, які применшували федеральну допомогу, начебто забули про те, що сільськогосподарські програми федерального уряду в 1930-х урятували десятки тисяч людей від цілковитого зубожіння. Чимало американців не помічають тих способів, за допомогою яких федеральний уряд надає їм безпеку, як-от правоохоронні органи, будівництво доріг, проєкти водопостачання, медичні дослідження, пенсії, прогнози погоди, контроль за якістю харчових продуктів, страхування депозитів тощо. У першому десятилітті 2000-х (за винятком періоду одразу після подій 11 вересня) більшість респондентів опитування Організації Ґеллапа погодилася з тим, що «уряд намагається зробити забагато справ, які варто передати приватним компаніям і окремим індивідам», і що вони вважають добровільні групи найліпшим способом допомоги людям у скруті. Хоч як це дивно, але більша безпека, що її забезпечив федеральний уряд, могла посилити в американців особисту впевненість і відчуття незалежності⁹⁶.

А втім, ми маємо пригадати, що шлях до тієї безпеки був звивистим і нерідко завузьким. У середині ХІХ століття знижений рівень життя буквально зменшив кількість американців. У 1920-х і 1930-х роках спершу сільськогосподарська, а відтак і загальна депресія знівелювали роки економічного зростання. Після 1960-х дедалі вищий рівень вуличної злочинності налякав багатьох американців, спонукавши їх лишатися вдома. Від середини 1970-х нерівномірне економічне зростання примусило більшість американців важче працювати лише для того, щоб підтримувати той притаманний середньому класу стиль життя, на який вони сподівалися. Наприкінці першого десятиліття 2000-х мільйони нових власників житла втратили свої домівки. Упродовж усієї історії чимало американців зійшли зі шляху до безпеки внаслідок хвороби, бідності та інших ризиків. Багато хто, особливо найменш освічені, жили від однієї часткової виплати зарплатні до іншої, повсякчас відчуваючи загрозу того, що одна травма або одна рецесія в економіці здатні відібрати в них більшість можливостей, обіцяних суспільством достатку. Загалом американці ХХІ століття перебувають у більшій фізичній та економічній безпеці, ніж попередні покоління, проте й далі відчувають певну тривогу щодо майбутнього.