Тіні наших побачень

Гештальт

Плавлені на сонці люди, які губляться в мережеві власних заборон і упереджень, їхні розчинені в повітрі молекули парфумів, які паморочать свідомість і викликають звабливі флюїди. Непотрібні стосунки, що тягнуться вічність, випадкові моменти, що закарбовуються в пам’яті й живуть, хай і не дістали матеріалізації.

Кажуть, зміст мають навіть неконтрольовані емоційні поривання, рослини, що викликають алергенні подразнення, секунди, котрих бракує, щоб устигнути на потяг метро. Навіть компіляція гороскопів чи візерунки ліній на руці. Навіть психологічні зрушення і фізичні залежності. Навіть випадкові статеві зносини.

Це просто ламання метафізичних канонів, збіг геометричних координат, актуальність підтекстів, прихильність долі. Це просто набір позначень, які дають оманливу свободу вибору, розсіюють увагу, адже важлива зовсім не номінація, навпаки — характеристика.

Якщо ти віриш у Бога, ти не можеш вірити в долю. Ці дві першооснови надто взаємозаперечні, щоб мати бодай мінімальні точки зіткнення. Припустімо, Бог справді існує. Невже його тішить спостерігання за виставою, кінець якої він знає наперед? Хоч би вона й улюблена. Невже йому нецікаво дати маріонеткам крихту свободи і споглядати, як вони скористаються таким шансом?

Марті 32 віку, і навряд вона замислювалась, що карколомний цикл нелогічних подій її життя колись може зв’язатися в щось ціле. Навряд вона планувала послідовність епізодів, найімовірніше, не очікувала на таку розв’язку. Навряд вона цим задоволена.

Усе почалося, коли вона потрапила в це місто: похмуре й безлике, сумбурне, лукаве і водночас привабливе, прозоре, незриме... інколи «своє».

Вони споглядають її крізь призму типових критеріїв та фантомних здогадок, як силіконовий об’єкт зі стандартним набором функцій, як суміш нерегульованих рефлексій і нервових збуджень, як несправджену розбалансовану постать з її надуманими комплексами, псевдопереконаннями, роздвоєнням поглядів.

Вони називають її Мартою, мені доводиться називати її просто — я.

Відверто, мені було зручно в цьому імені. Моє тіло уособлювало певну істоту з унікальним набором кодів і мікросхем. Істоту, яка цілком безпечно для навколишніх могла виходити назовні, вдавати необхідний рівень соціальної адаптованості, внутрішніми радарами сприймати ймовірні перешкоди. У когось навіть могли виникати домисли стосовно потенційних реакцій. Що відбувалося всередині — важко піддавати опису й розумінню. Минуле було протертим, майбутнє неясним, причини деяких учинків незрозумілими, наслідки не завжди давали відповідь. Утім, мені було зручно. Я все сприймала як належність, як факт.

Наприклад, що в Марти дуже суперечливе «я»: воно вередливе, нестійке, підвладне спокусам... Її нер­вову систему рідко пригнічують зовнішні подразники, зазвичай удосталь внутрішніх резервів. Її соціальна адаптованість цілком безпечна, вона не викидає відчай назовні, тому частіше задихається ним ізсередини. А ще вона надто вирізняється, її не вистачає на реальний світ, живих людей.

Здавалося, я добре знаю цю жінку... Вивчила потреби її тіла (ранкова кава, комплекс вітамінів у таб­летках, базові тренування і звичні тілесні забави) та настрою (чомусь часто залежить від навколишніх чинників). Вона — фаталістка, але з приземленим ставленням до подій. Вона не вірить у доленосне значення дрібниць. Їй хотілося б контролювати найменші імпульси свого детально спланованого життя, вона переконана, що навіть сумбурність рішень піддається логічному поясненню, а раціональність суджень — непохитна.

Довго я хотіла укласти із собою угоду: не ставити собі зайвих запитань, не висувати жодної вимоги, не афішувати потреб і не влаштовувати революцій. Навчитись миритися зі змінами, не зраджувати принципам, не занурюватися в нетрі самоаналізу й не залишатися наодинці. Не літати понад атмосферою, віднайти гармонію і триматися на плаву. Триматися течії, зберігати рівновагу, залишатися на поверхні, допоки тобі комфортно, а сонце світить в обличчя. Досить довго ця угода залишалася непідписаною.

Я досі приходжу до колишнього. Він думає, я залежна. Насправді ж я приходжу, бо: ранками інколи відключають воду, у нього смачна кава й чудовий краєвид із вікна, я випадково забула свою постіль (інколи незрозуміло для себе я навмисно щось залишаю). Мені неважко тішити його самолюбство, він поки не здогадується, що хоче, аби я залишилася. Я не залишуся.

Генрі — 35. Він одружений. Дантист. Говорить, альтруїст. А ще незрівнянний майстер виставляння. Не розумію, чому він так любить говорити про себе. У мене просто добра пам’ять.

Наші стосунки — партія в доміно, де намагаєшся підставити суперника, або ж морський бій, де силуєшся вдарити в слабке місце. Мені здається, я її веду. «Здається» — ключове слово цього твердження. У мене гендерна перевага. Він змушений реагувати на мої ходи, часто вважає їх примхами. Мені хочеться вірити, що його дії — лише реакції на створені мною передумови, а його несподіванки — сліпі постріли, які обертаються проти нього ж.

Цілком можливо, йому достатньо лише сексу зі мною.

Зрештою, нам обом добре.

Навряд я витримаю наполегливі домагання чоло­віків, та й мало з них зможуть зацікавитися подібним стервом. Але якщо такі є, вони, очевидно, слабкі, тому навряд це те, що потрібно мені.

Дедалі рідше думаю про чоловіків — дедалі частіше підозрюю себе в асексуальності.

Мені подобається близькість, фокус чоловічого фалоса біля вагіни, факт присутності регулярного сексу в моєму розкладі, але я жодного разу не говорила, що хочу його, відсутність одного партнера швидко наповнюється іншим. Якби я була чоловіком, у мене не виникало б ерекції.

Люблю чисті сторінки. Однак часто залишаю їх недоторканими. Це зменшує вірогідність помилок. Тому люблю чоловіків, які не просять залишитися, не люблю людей, які говорять в умовному способі, люблю обірвані розмови.

Не люблю, коли виправдовуються, але сама часом виправдовуюсь. Деякі люди як совість, а я люб­лю обманювати совість.

Здається, життя триває між критичними станами крайнощів, періодами гіперактивності мозку. Вони виникають, коли все йде надто монотонно, коли організм вимагає емоційного сплеску, аби спокій не змінився апатією. У такому разі подальші дії мають непередбачуваний результат, який не раціоналізується і не піддається логічним поясненням. Цей учинок, можливо, звичайний збіг обставин, випадкове поривання чи, на перший погляд, свідомий вибір, у результаті якого не знаєш, чим керувався.

Я просто вдаю, що не було тієї ночі. Не було того епізоду, який надовго вибив мене з колії. Збоку це мало скидатися на цікавий роман, який розвіяв би нашу з ним монотонну реальність, або, щонайменше, випадковий зв’язок, на який ми обоє мали право і який не зачіпав почуттів інших, другорядних акторів. Збоку це справді мало вигляд змови двох від сторонніх. Закулісних дій, до яких доступу, а то й стосунку нікому немає.

Насправді він наче відчував мій настрій, наче розумів усю сумбурність і алогічність того дня. І сам він, здається, був апофеозом цього безглуздя, однак здавався чи не найадекватнішою подією того вечора.

Він просто дочекався мене на зупинці, безцеремонно підсів у мою машину, показував бажаний маршрут, а потім упевнено наказав зупинитись.

Я зупинилась — він вийшов. І залишив двері свого будинку відчиненими...

Ми боїмось не вибору, а його наслідків, незнання, як реагувати на неочікуваний підсумок: незадоволенням, протестом чи смиренним примиренням. Однак страх вибору, монотонна бездіяльність апріорі призводять до стану, коли вирішуєш мимовільно, апатично, бездумно, що позбавляє, власне, можливості обирати.

Ми боїмося не змін, а варіацій руху далі, усвідомлюючи, що зміни тягнуть за собою втрату пам’яті і незворотність подій, зміни не дають можливості зловити момент чи залишитися в ньому, закарбувати його як повноцінний спогад чи бодай цифровий набір шрифтів.

Саме тому я боялася відображень. Боялася побачити жінку, яка носить гамівну сорочку, жінку, яка наче проживає чуже життя і не в змозі побачити себе, не в змозі залишитись собою. Усе, що вона бачить, — зміни навколо. Усе, що піддається вивченню, — це незворушне обличчя без емоцій і найменших жестів. Неможливо побачити себе збоку. Неможливо помітити свій смуток чи щастя. Отже, неможливо зауважити себе живою. Усе, що показує відображення, — лише наслідок пережитих подій або спроба відтворити фантомні почуття.

І отак, живучи між очікуваннями та примарними спогадами, ця мимовільна статичність викликає відчуття божевілля. Відчуття, що ти просто психічно хвора людина. Соціально адаптована, але все одно психічно хвора людина, яка вже давно не сприймає реальність, але при цьому має вигляд людини нормальної.

Утім, я увійшла...

І це був саме той випадок, коли прелюдія важливіша, ніж саме дійство. Адже чи може бути цікавим те, що і так давно визначене, зрозуміле і пройдене, хоч і залишається поки не здійсненим етапом. Він споглядав мене глибоким поглядом і не діяв. Випивав із чітко визначеною частотою, інколи відводив погляд на ліжко. Стало зрозуміло: він просто віддав ініціативу в мої руки. Не знаю, чи він хотів гри, чи бруду, я не думала над тим, як поводитися: спробувати його здивувати чи, можливо, познущатись. Я просто в певний момент здалася і швидко роздягнулася. Я не хотіла думати. Я хотіла якнайшвидше покласти цьому край у будь-який спосіб.

«Втікати! Втікати! Втікати! — повторюєш собі перед сном. — Або, якщо можливо, змінювати маршрут свого лабіринту». Зрештою, засинаєш під ранок, а день відбуваєш в авторежимі.

Помиляються шукачі одвічної ізоляції, і не важливо — це еміграція, втеча від обов’язків чи смерть... Людей зачіпає лише те, що їх безпосередньо стосується, іншого вони банально не помічають. Тому прокидайся, Мартусю, накладай на себе грим, ввічливо всміхайся і поводься так, як їх привчила, зміни вони якраз-таки помітять, і не у твоїх інтересах відповідати на надокучливі запитання, які набридають ще до того, як цілком озвучені. Позбав їх такої можливості. Позбудься звички очікувати від них суголосся ваших реальностей. Кожен має право проігнорувати незручне запитання чи сховатися в шумі навушників. І ніхто не може обмежити право обирати.

Усе, що стає звичкою, перетворюється на рефлекс, асоціацію типових для тебе вчинків і діянь. Антидепресанти не чистять мозок, вони лише розслаблюють тіло. А я втомилася від снодійного, яке заспокоює тіло, але не рятує від думок, мені набрид­ли припливи сентиментальності, якими користаються чоловіки, набридла моя піхва — чомусь саме вона стає об’єктом співчуття. Мені набрид цей ланцюг самостворених проблем, які не йдуть одна за одною, даючи можливість відпочити, а навпаки — зв’язують ноги і забивають дух. Я втомилася... Я втомилась почуватися наживкою, яка покірно чекає невідворотності долі, чи важким якорем, що, набравшись вантажу думок, безповоротно іде на дно.

Здається, мені давно нічого вже не здається. Сприйняття не обмежене можливостями органів чуття. У мене вони віднедавна дисфункціонують. Мабуть, я сама встановила ірреальність, у яку щодня намагаюся повірити. Я сама придумала правила, що їх постійно змінюю, сама віднайшла формулу щастя та критерії ідеалізму, але не знаю, чи їх здобуття зробить мене щасливою. Я сама придумала речі й вирішила надати їм значення. Перманентна прокрутка вищеописаних чинників — це інструкція. Її виконання — це бажання заповнити час, щоб уникнути роздумів. Інколи вони поїдають мене. Інколи я навмисне обтяжую себе. Інколи я вишукую знаки: у погляді незнайомців чи в збігу номерних знаків. Ці ігри розуму дедалі більше мене поїдають. Дні фіксую лише датами, а події та люди залишають враження, неначе нічого не відбулося.

Інколи хочу кинути всі спроби й потуги зрозуміти логіку цього сюжету, перестати пручатися і просто піддатися течії. Спробувати розібратися де-факто, а не моделювати потенційну ймовірність.

Бо хіба ці випадкові, уривчасті, незначні, одноразові моменти заслуговують бодай на те, щоб їх запам’ятати? І навіть якщо вони і є складовими геніального сценарію, невже все справді зводиться до такої банальної кульмінації, як наша зустріч?

Ти. Ти, звісно, геніальний гравець. Суб’єкт, який заслуговує на детальне вивчення, можливо, навіть захоплення. Проте не в моїй історії, де ти набуваєш темного відтінку, ба більше — здобуваєш тріумф. Але спочатку все було зовсім не зрозуміло. У дечому підозріло, на що я мала б звернути увагу.

Як і всі інші мої помилки, ти з’явився випадково. Ти влаштувався звичайним менеджером середнього рівня, хоча мав за плечима солідний досвід на керівних посадах. Ти тричі надсилав резюме — особисто мені, не у відділ кадрів. Пізніше ти визначив місце мого паркування, мій розпорядок дня, улюблені кав’яр­ні, місця, де я зазвичай проводжу вільний час. І насправді дізнатись цю інформацію не надто й складно, та навряд хтось захоче в принципі докладати до цього зусиль, але ти це зробив.

Наш єдиний вербальний контакт відбувся під час співбесіди, на яку я потрапила вперше за останні три роки. Далі між нами виникали лише комунікативні імпульси. Власне, я мала б засумніватися ще тоді: ти був надто розумний, надто досвідчений. І я мала б відмовити тобі, посилаючись на кваліфікацію. Але я не відмовила. А потім уже було пізно. Завжди є момент, коли ще можна повернутися, можна заховатися і вийти з гри. І я сотні разів обіцяла собі не вплутуватися в службовий роман. Не грати на своїй території. Але все було марно.

Ти наче підсвідомо знав, як діяти, на що натискати, як завести мене... Ти торкався навіть тих точок, що їх я, здається, давно уже убезпечила. Ти нічого не говорив, лише точно виконував далі свій план. Твої дії були взірцевими, але навіть коли виходили за межі, мені це подобалося. Ти був надто збудженим, наполегливим, але поводився не як голодний хижак, а як дослідник, що хотів упевнитися в правильності своїх здогадок.

Зрештою, ти ж досягнув свого. Я лише можу аплодувати твоєму сценарію, твоїй акторській грі та виправленням до сюжету. Я вірила красномовності, піддалася атмосфері, не зважала на цілковиту відсутність інформації про тебе. І навіть коли ти наполягав на сексі без захисту, у мене не було підстав тобі відмовити... У мене не було бажання захищатися. Навіть коли ти навмисне кінчав у мене, я і не намагалася пручатись. Я не намагалася нічого протиставити. Не намагалася. Бо впізнала тебе.

Прокинулася вранці з думкою, що новий день настав. І ця думка не засмутила мене. Черговість днів і подій знову створюватимуть шум і хаос, ускладнюватимуть процеси аналізу й віддалятимуть від пошуку суті. Це все ментальні терміни внутрішнього розуміння, позбавленого можливості словесного шифру. Дедалі більше довіряю фатуму й випадку, знаходжу зв’язок між подіями й учинками, які зв’язку не мають ані в часі, ані в просторі. Дедалі частіше відпускаю справи своїм плином, уперше вживаю слово «карма». Можливо, це бажання позбутися відповідальності. Можливо, це втома. Але годі про це. Думаю, якби мені провели медогляд — діагностували б шизофренію. А оскільки я і сама розумію свій діагноз — глибоке дослідження мені не потрібне. Зупинилась на думці, що в будь-якому разі все добре. Бо погано — це лише початок доброго. Світ рано чи пізно розкладе карти потрібним ладом. Тому не варто впадати у відчай, коли зусилля обертаються провалом, та радіти випадковому успіху. Життя завжди чинить правильно. Це ми звикли все оцінювати.

Мені здається, що відчуття психотропів переслідує мене. Хоч я вже кілька місяців як зав’язала. Здається, я просто перебуваю в тривалому беззмістовному русі, а життя навколо — віртуальна гра, до якої в мене не виникає особливого інтересу. Хоча, здавалося, я живу в центрі мегаполіса, у мене престижна іномарка та заслужений успіх, гардеробна завбільшки двадцять квадратних метрів та незалежність від чоловіків. Тоді чому все так погано, коли все так добре? Я можу здобути чимало уваги, просто запустивши лінію одягу чи парфумів, можу заробити чималі статки, бо в мене багато навичок і знань. Усе це легко, але не цікаво.

Навіть більше — усе жахливо. Певної миті я зрозуміла, що виснажилася давати цьому всьому раду. Потрібно відстоювати себе в бізнесі — залишатися сильною. Потрібно відстоювати себе з чоловіками — бути ніжною. Потрібно відстоювати себе в соціумі — зберігати свій образ. А я витратила всі сили, щоб дістати це.

Пообіцяла собі сприймати людей лише за критичних ситуацій, не шукати підтексти, засуджувати лише за фактом, без зайвих барвників і драматичних акордів, не розпорошуватися на те, що не має прямого стосунку до мого життя. В одвічній метушні, коливанні між життєвими цілями й задоволеннями, шукаючи стрижень, за який ухопитись... Інколи краще політати в цій невагомості...

Розуміння смертності — беззаперечний факт, що призводить до безглуздості існування. Як наслідок — дістаєш безальтернативний день бабака з елементами апатії та фаталізму. Стежиш за всім без інтересу, говориш, наче немає слухачів. Кінець кінцем, життя минає в умовному способі очікувань чи сплетінні пройдених подій. А чистої сторінки апріорі не існує. Форматування пам’яті — річ корисна, але надто ненадійна. Якщо щось забуте, отже, цього ніколи не відбувалось, а якщо про щось постійно думаєш, отже, воно реальне?

Мабуть, це була не злість, а бажання повернути мене в минуле чи пак у романтичну реальність. Ти тоді домагався відповіді, хоча і так її розумів. Тепер дістанеш — так. Я вбила нашу дитину. Вбила цинічно і абсолютно про це не шкодувала. Чи думала я тоді про тебе? Ні! Мені й у подальшому не було цікаво, чим і як ти живеш. Життя одразу навчило мене бути жорстокою. За жорстокість, можливо, доведеться платити порожнечею, але її простіше пережити, ніж розчарування.

Нещодавно я зрозуміла одну істину: єдине, чого ми мусимо навчитися, — це почуття байдужості до того, що відбувається навколо, та, якщо можливо, не зачіпати почуття тих, хто ще не навчився. Я більше не намагаюся шукати виправдання людським учинкам, прив’язувати до них обставини (люди завжди керуються лише бажанням), як і не заперечувати те, що за другого шансу вони вчинили б інакше. Чи зачепив мене тоді його вчинок? Навряд. Я буду щаслива знати, що йому після цього полегшало.

У мене є подруга-фотограф. Вона любить людей до моменту, коли фотографує їх. Фотографія для неї — місце, де зупиняється час. Все «до» та «пі­сля» безповоротно піддається змінам. Вона не вірить, що можна прокинутися вранці й думати так само, як учора, чи не намагатися сьогодні стати тим, ким хочеш бути завтра. Вічність тоді — те, що вимірюється часом, тимчасовість — те, що триває і має край.

Ти просто бігаєш і виснажуєшся. Намагаєшся спостерігати за цікавим і накопичувати цінне: якісь фрази й моделі, норми, цінності, стиль. Шукаєш те, що пасує тобі, відкидаєш те, що здається зайвим. Намагаєшся подобатися іншим, позбуватися того, що їм не імпонує. Зрештою, у пошуку губиш і губишся — аби не втратити, аби зберегти те, що стало тобі важливим. Як результат, сама відпускаєш, а потім думаєш: чим цінніші за тебе ті, кого поруч уже і так немає. Попри всі зусилля й намагання. Потім розкладаєш, раціоналізуєш, здебільшого розумієш і доходиш оголеного життя без кліше й вето. Життя як аналіз, що дає розуміння, але руйнує всі надії на чисте майбутнє. Життя наче гарантований результат, наче гарантований виграш, але вже не щастя.

Здається, не варто боятися. Не варто боятися того, що неодмінно має статися. Неможливо вимагати гарантій від того, що залежить не тільки від тебе. Ми всі приречені на забуття, хай би якими надійними здавалися інстинкти самозбереження. Потрібно змиритися, що ти складова частина всесвітнього плану, але твоя унікальність — незаперечний шедевр. Зрозуміти, що все навколо — однорідна маса, відокремлених об’єктів не буває, а життя існує лише у взаємодії. Тому заплющ очі та розслабся. Відчуй, що ти частина довкілля. А все — невід’ємна частина тебе. Повітря навколо та у твоїх легенях, вітер, пісок, дім — усе один світ, ідеальний у своїй погрішності, несправедливий у своїй жертовності, незалежний у своїй відданості. А якщо так, то, по суті, можна боятися лише одного — втрати свого еґо.

Завтра знову понеділок. Марта прокинеться вранці, перегорне календарну дату, перегляне список завдань, скупається в душі та поснідає. Більшість справ вона знову виконає без особливої зосередженості чи інтересу, більшість слів знову промайнуть і не матимуть жодного значення. Ввечері на неї чекатимуть сумнівні розваги та малознайомі люди. Щоб розважитись. Чи відволіктись. Усередині знову триватиме штучна війна без ворогів чи союзників, без чітко визначених вимог чи компромісів. Зрештою, вона зважиться і забере з клініки конверт. А потім вона повернеться до своєї квартири й помиратиме, навіть якщо аналізи на ВІЛ матимуть негативний результат.

Івано-Франківськ, липень, 2015