Тіні наших побачень

Джулія (білявка)

Бувають такі люди, яких сковує цей світ. Надто маленький для їхніх мрій, надто неідеальний для їхніх стандартів, надто обмежений для їхньої уяви і надто ненадійний для їхньої правди. Такі, як вона, не будують нормальних сімей, не зав’язують стосунків і не заплющують очі під час поцілунку. Вони надто вільні. Прибиваються на деякий час, а потім так само легко йдуть.

Ми були разом у лютому...

Я працював екскурсоводом і часто супроводжував групи іноземців. Робота клопітка, але давала хороший прибуток. Раніше тішило, що мене постійно оточували нові люди. Хоча насправді в моєму житті мало що відбувалося.

В очікуванні потяга із наступною делегацією в кутку залу помітив стомлену білявку. Вона сиділа на підлозі, спираючись на стіну, хоча в приміщенні було чимало вільних місць. Із цікавістю роздивлялася власні руки, час від часу пила колу, а безлад, створений книжками та іншими дрібницями навколо, переконував, що дівчина нікуди не поспішала.

Це був перший день останнього місяця зими. Люди, передчуваючи теплі дні, часом поводяться дивно, тому великого значення тому, що побачив, я не надав.

Друге лютого привело мене на знайомий вокзал зустрічати знайомий потяг із Дрездена. Поїзд прибував вчасно, усе йшло за планом. Завчена програма і звичний ресторан, незмінне меню, банальні репліки та стандартні запитання. І лише нові люди. Хоча й вони здебільшого пересічні, а їхні фрази надто випадкові. Усе як завжди. Тільки... Як і вчора в кутку залу очікування сиділа білявка. І це було чимось незвично новим.

Вона знову роздивлялася руки, намащувала їх раз у раз кремом і створювала ними безлад навколо себе... Потяг не затримувався. Я був змушений покинути вокзал.

Цього дня туристів не було. Я працював в офісі, узго­джував деталі екскурсій, інколи переключався на телефонні дзвінки та думки про білявку. Знав, що вона сиділа там, знову роздивлялася руки, зволожувала їх ароматним кремом та переглядала останні сторінки книжок. Думаю, вона читала тільки закінчення, адже там кри­ється правда, за якою завжди все добре або навпаки.

Я не повернувся в офіс по обіді. Проковтнувши пересмажений пиріжок, куплений із жалю в старенької бабусі, поспішав на рідний вокзал. Чомусь сьогодні мені хотілося назвати його саме так — рідний.

Вона не змінювала своєї локації. Більше того — вона не змінювала своєї пози, тим паче манер і звичок. Я не знав, як до неї підійти, не знав, як розпочати розмову, не знав навіть, як на неї дивитися. Мені не вдалося придумати нічого оригінальнішого, ніж понамотувати кола залом і сісти поряд, коли вона мене помітила.

— Що читаєш? — запитав.

Вона не відповіла, але передала мені книжку. «Вбити пересмішника». Не здивувала. Пам’ятаю, вона про щось мене запитала, а я не знав, що відповісти, тому почав розповідати про себе. Люди завжди так чинять — говорять про наболіле.

— Гаразд, — перервала білявка і вперше глянула на мене блакитними очима, — сподобався.

— Перепрошую? — перепитав.

— Сподобався. Ти мені сподобався, адже ти тому сюди прийшов.

Я знову мало що пам’ятаю. Згадую, в якийсь момент вона підвелась, я допоміг їй зібрати речі, і ми пішли. Ми йшли дорогою до мого дому, чому — також не знав. Знову говорив про себе, вона непомітно до цього спонукала.

— Ти завжди так чиниш? — знову перепитала мене білявка.

— Ти про що?

— Так знайомишся. Ти завжди під час знайомства говориш про себе лише хороше?

— А хіба до цього вдаються не всі? — поцікавився.

— Не всі, — заперечила. — Я он, наприклад, чиню навпаки. Показую тільки погане, щоб далі людина пізнавала хороше. Опісля знайомства ми часто розчаровуємось, а в моєму випадку в тебе будуть усі карти на руках. Хіба це не правильно?

— Я прийшов додому, — відповів натомість ошелешений. Зачинив двері від її подальших слів, зайшов до кухні, випив склянку міцного віскі. Відтак заснув.

Я прокинувся по обіді. Був мій улюблений день тижня — вівторок. Мало хто його любить, але це мій заслужений вихідний. Із надокучливою думкою, що більшість свого вільного часу я сплю, із докорами сумління та фоновим радіомовленням я виглянув у вікно і пошкодував, що цього дня прокинувся взагалі.

Навпроти моєї домівки сиділа білявка. Вона не­зграбно накинула на себе куртку, рятуючись від холоду, і звично переглядала книжки. Здивувало, що навколо не було безладу, а лише одна невелика сумка і валіза, на якій вона сиділа.

Я відчинив вхідні двері та поглядом запросив досередини. Вона чемно послухалася. Ми сиділи на кухні. Я старався не сказати нічого зайвого, вона солідарно підтримувала мовчання.

— Джулія, — назвалась.

— Артем, — відповів натомість.

Я нагодував її сирними грінками, пригостив смачною кавою і опісля відвіз на вокзал. Вона ввічливо приставала на всі мої пропозиції. Це не могло не подобатись.

Наступного ранку, здається, пережив дежавю. Я відчинив вікно і побачив, як вона читає на вулиці перед моїм будинком. Поставив заварюватися чай, а сам тим часом вийшов у сквер. Її стривожили мої кроки. Поки я підійшов, Джулія встигла зібрати речі і навіть поправити волосся.

— Голодна? — запитав. Вона знову безслівно кивнула.

Вона сором’язливо поглинала яєчню, а я розумів, що вчорашній сніданок сприйняла як якийсь привід. Не знаю, що зі мною відбувалося далі, я досі не розумію, чим тоді керувався і про що думав, але в той момент чомусь відчував певну відповідальність і розумів, що не можу її отак покинути, тому запропонував:

— Якщо хочеш, можеш залишитись.

Вона вкотре ствердно кивнула. Я ще щось говорив, а вона знову з усім погоджувалася. Потім поховав усі цінні речі, та вона не поспішала розкладати свої. Як я переконався пізніше, вона цього ніколи не робила.

Вона мені не заважала. Її присутність була помітною лише тоді, коли я цього хотів. Її перебування не було необхідністю, але з нею здавалося якось краще. З нею навіть протерта рутина ставала новим треком.

Я звично зустрічав делегації, проводив екскурсії, вечори минали за бронюванням номерів у готелях. І всі ці клопоти були би марною тратою часу, але за сусідніми дверима чекала вона.

Я досі не знаю, що вона тоді робила в моїй квартирі, звідки взялася і для чого прийшла. Не впевнений, чи вона взагалі існувала, чи я описую свій затяжний зимовий сон, але я надто добре її пам’ятаю.

Не знаю, чи можна її назвати красивою. Стандарти в кожного свої. Не буду говорити, що вона не така, як усі. Так говорять закохані, а я до них не належав. Скажу лише, що вона чимось відрізнялася. Можливо, своєю багатогранністю. Вона щоразу була іншою, я постійно помічав у ній щось нове, яскраве, і саме тому не буду настільки банально описувати її вишукані кучері та бездонно блакитні очі. Для мене вона була просто білявка...

Її варто було б кохати, але наче щось було проти. Найгірше те, що ми надто часто остерігаємось цього почуття. Чомусь здається, що люди звикли жити за сигналами: кохати, пробачати, прощатись, покидати... Білявка дала мені розуміння того, що не потрібно ні до чого звикати, тоді й не доведеться вибирати, а життя простіше тоді, коли всі речі поміщаються в одну невелику валізу.

Того вікенду зима полонила місто заметіллю. Замовлені екскурсії оперативно скасували, але я, на жаль, вихідного не отримав, залишившись працювати вдома.

Мені ще ніколи не вдавалось так швидко працювати. Білявка і цьому зарадила. Чорт! Ми лише кілька днів «живемо» разом, а мені приємно, що вона просто є. Ми мало спілкувались. Якщо чесно, розмов як таких узагалі не було. Ми разом снідали й вечеряли. Решту часу я був зайнятий роботою, вона мене не турбувала.

Я узгоджував деталі нових замовлень, відволікаючись на обід, не підпускаючи її до плити й раковини. Вона тихо читала книжки, а ввечері зачитувала мені найцікавіші моменти... Вона не розмовляла — вона цитувала російський срібний вік. Вірила в забобони і не любила сонячного світла, швидко засинала й ніколи не молилася перед сном. Незвичайні люди трішки дивакуваті у своїх думках, поглядах і вчинках, та лише вони здатні зрозуміти бодай щось у цьому житті...

Того ранку я усвідомив, що дарував тепло тільки тому, що просто так звик, а вона не звикла, коли до неї добре ставляться.

Вона не була знайома з увагою, не знала, що таке турбота. Для неї мої вчинки були чимось зовсім новим, досі не звіданим. Вона часто здригалась ночами, неначе захищалася. Поводилась, ніби відчувала якусь провину, постійно дякувала поглядом.

Власне, ми нарешті познайомились, вивчаючи власні ґаджети. Так завжди. Вистачає декількох разів, аби зрозуміти людину. Не спілкуватись, коли за фразами прихована сутність, а просто спосте­рігати...

Усіх, мабуть, це цікавить, тому скажу. Так! Ми спали разом. Але це лише секс, тому не акцентуватиму.

Загалом, у стосунках не варто надто відштов­хуватися від фізичної близькості. Люди можуть мати схожі інтереси та спільні захоплення, та це не означає, що вони повинні кохатись. Як і те, що люди, які не мають нічого спільного, прокидаються поруч в одному ліжку.

На сніданок мене чекав пиріг. Логічно було б шукати прихований зміст у його рецепті, та я розцінив інакше: вчорашній секс був хороший. Я не буду вигадувати почуттів, що не існують. Ми просто спали разом, нічого більше. У стосунках ніколи не можна накручувати, але люди чомусь звикли бачити все кращим, ніж воно є насправді. Це як писати картину з натури, але додавати яскравіших відтінків. Або сучасна інтерпретація: ми часто редагуємо почуття у «Фотошопі».

Вона стала більше всміхатись. Їй подобався навіть не я, а мій стиль життя. Усе, що мене оточувало. Навіть моє неслухняне волосся і свіжа ранкова щетина.

Вона давала змогу почуватися справжнім чоло­віком, хоча я не міг цього видати. У таких випадках головне нічого не сказати «на емоціях»... Інколи вирване в пориві задоволення слово дає надію на щось більше. Та це ілюзія, що впевнено розіб’ється об ранковий лікерний hangover[4]. Я контролював себе не тільки в ліжку, тому мав спільні ранки і хороший якісний секс. Інколи цього буває мало, але тоді було саме враз.

Тепер я любив поспішати додому. Таке відчуття виникає, мабуть, лише тоді, коли на тебе чекають. Так буває: очікуєш повідомлення від особливої людини, вишукуєш підтексти, перечитуєш смс сотні разів. А від когось прийняв, прочитав, згорнув. У моєму житті чимало прохідних людей із прогнозованим набором учинків, та цього разу я навіть і гадки не мав, де і чи взагалі відбудеться кульмінація наших стосунків.

— Тобі добре зі мною? — просто запитала мене Джулія.

— Так, — не приховував я.

— Отже, нічого не будемо змінювати.

Ми ніколи не говорили про «завтра», лише поглядами давали зрозуміти, що в нас його не буде. Ніколи не подумав би, що це реально: прокинутись одного дня, зібрати речі, покинути людину і більше ніколи про неї не згадувати. Якось запитав білявку:

— Коли в тебе квиток назад?

— Чому тебе це цікавить? — відповіла. А потім повернулась, не промовила більше нічого і заснула.

Того дня я прокинувся сам...

У неї не було планів на життя. У неї не було планів на ранок. Вона просто пішла і не сказала, чи повернеться. Упевнений, що білявка була на вокзалі. Не знаю, що робила, але байдужість завжди породжує зацікавлення... Я ніколи не думав про те, що буде, коли вона піде. Я навмисне використовую слово «коли», а не «якщо», адже не сумнівався, що вона колись таки піде, і також не сумнівався в тому, що зробить це саме вона. Думки втомлювали більше, аніж перманентне споглядання у вікно, тому, востаннє примруживши очі з надією побачити білявку, запнув штори і на диво міцно заснув.

Увечері повернулась. Я зрозумів: свобода для неї означала багато... Вона хотіла бути залежною із постійним правом втекти на деякий час. Без виправдань та зобов’язань. Не пропасти, а просто без пояснень зникнути.

Вона жила правильно, по-своєму і не заперечувала, що є інший світ. Вона просто крутилась по життю. Із постійною метою йти без будь-якої точки прибуття. Від одного причалу до іншого. Вона жила не окремо, а опосередковано, віддаючись лише на деякий час.

Кажуть, цінуєш, коли втрачаєш. Дурниці! Таке можна пережити. Найгірше — коли людина повертається, а тебе гризе страх, що піде знову. Джулія дала достатньо часу, аби я відчув, що не хочу, щоб вона йшла. Щонайменше не тепер. У нас не було нічого зайвого або такого, що могло б заважати. Ми брали найкраще від наших стосунків — час не бути самотніми.

Жінкам ніколи не можна показувати все хороше! Вони, як правило, у це не вірять. Чоловіків ніколи не можна прив’язувати до ліжка. Вони звикли жити на волі.

У стосунках головне — вчасно зникнути... Навіть тоді, коли не в змозі відпустити. Люди чомусь вважають, що завойовані назавжди, що слово «кохаю» непохитне. Заспокоюють себе колись почутим «кохаю», і не розуміють, що в стосунках треба жити сьогоденням, а не майбутнім, яке настає лише в думках перед сном.

Ми почали жити по-іншому, за її «принципом валіз». Головне — кидати в них найпотрібніше: те, що не зіпсується. Легкий одяг та зручне взуття. Парфуми із запахом байдужості, жуйку зі смаком іронії, контрацептиви від правди та смертельну дозу безсонної кави.

Джулія часто говорила, що валізи потрібно завжди тримати напоготові... Вона ніколи не знала, що таке «разом». Білявка не любила затримуватись навіть «на каву», вона вміла гарно йти, зоставляючи по собі сліди. Надовго...

На двадцять перший день звикаєш до всього...

Закривши свій чемодан, я зрозумів таке: люди приходять у життя інших, аби не бути самотніми. Не для вас — для себе... Вони частіше губляться в пошуках почуттів, а не людей... Ми спілкуємось лише ТОМУ, що в певний момент виникає інтерес, і лише до того часу, ПОКИ він існує, далі двоє залишаються поруч, бо так зручніше.

Того дня я боявся звикнути, що вона поруч...

Вона вкотре пішла, тепер надовше. До цього звикати не хотілося. Вона наче відчувала мою внутрішню боротьбу, але поки не ставила в ній крапку. Підозрював, що вона знову чекала якогось кроку від мене. Непомітного жесту. Такого, як той, коли вона з’явилася. Нам обом стало зрозуміло, що «нас» скоро не буде. Ми жодного разу цього не обговорювали. Це найкраще — коли кожен знаходить для себе причину сам.

Люди або підходять одне одному, або ні. Будь-­які непорозуміння лише підштовхують до цього питання. Ми часто боїмося собі в цьому зізнатися та відпустити. Рано чи пізно будь-які стосунки завершуються. Це потрібно розуміти, і саме тому ми маємо не тільки будувати відносини, а готуватися до того, що колись людини не стане.

Ввечері знову повернулась і приречено глянула на мене... Було помітно: її лякала залежність, але поки вона не могла протистояти цій силі тяжіння.

Часто люди бояться синдрому розлуки. Інколи легше бути поряд і не кохати, аніж наважитися піти... Коли втрачаєш людину, то мимоволі божеволієш, навіть якщо намагаєшся цього не помічати. Задихаєшся від нестачі почуттів, тонеш у морі спогадів, заледве стримуєш надмірний марш серця, що пульсує на межі розриву, де єдиним порятунком здається свинцева куля... Однак мине час, і все поволі налагодиться: організм відкидатиме алкоголь, сльози вичерпають свої запаси, а ти знайдеш причину для ненависті. Вона, втім, також скоро мине, адже ненавидіти те, що так схоже на тебе, — неможливо. Надалі ти почнеш вбачати її в кожному перехожому. Згадуватимеш улюблені місця, закарбовані назавжди в пам’яті фрази. Згадуватимеш рідні обійми, із радістю сумуватимеш за ними. Згодом обійматимеш іншу, але хай би кого ми втрачали опісля, ми завжди згадуватимемо лише одні обійми. Саме ті, від яких колись, можливо, втікали, навіть ті, які почали набридати. Так завжди: кохання приходить опісля звички. Джулія це розуміла, тому поки не йшла, їй хотілось зберегти яскравий образ — стати моїми особливими обіймами.

Найстрашніше відчуття — це передчуття швидкого кінця. Особливо коли комусь пообіцяв, особливо коли пообіцяв не відпускати. Ці моменти схожі на ті, коли в руках уже тримаєш квиток на поїзд, а в пам’яті — ще не втілені бажання. Частіше це випадки одностороннього квитка із самотнім купейним місцем. У такі моменти хочеться перекричати звуки перону, хоча насправді тобі не потрібні ані вибачення, ані виправдання. Людей ніколи не втримаєш. Тим паче словами!

Я розумів, що розмов тут не потрібно, розмови взагалі у наших стосунках були зайвими, тому просто запитав:

— Як ти визначаєш свій рух?

— Підкидаю монетку, — відповіла білявка, — орел — іти, решка — залишитись.

Вона ще була поруч, а я вже намагався звикнути до думки, що скоро знову вдивлятимусь в порожнечу зажурених стін. Часто зазирав у її кімнату. Вона дочитувала книжки. Переглядав її сторінку в соцмережі. Розумів, що тепер робитиму це частіше. Запасався вином, не мив після неї посуд, не мився в душі після сексу... Намагався хоч на трохи зберегти усмішку в себе на обличчі...

Я розумів, що йде не вона, а поволі помираю сам, розстеляючи собі постіль у потускнілій безодні її тимчасового притулку... Дивився у віддзеркалення смутку в її очах — вони відображали знайому самотність і непохитну впевненість у наступному кроці.

Коли вона востаннє переступила поріг моєї домівки, я перш за все закурив сигарету. У моїй несвідомо ­прокуреній пам’яті безупинно крутилися два епізоди: як вона заходить до моєї кімнати та як виходить із неї. З лівої ноги — на удачу. Наразі я не міг визначити для себе, чого хотів би більше: щоб вона з чистої сторінки зайшла чи щоб ніколи не приходила взагалі.

Завдяки білявці я збагнув одну істину: люди постійно шкодують про те, що сталося, і мріють про незвідане. Та, навіть проводячи дюжини самотніх ночей, засинаючи в обіймах холодної подушки, Джулія ніколи не шкодувала ні за часом, ні за людьми. Усе правильно. Зазвичай ми сумуємо не за людиною, а за почуттями, які вона подарувала.

Годинник пробив північ. Я не спав уже понад добу і нарешті вирішив провітрити кухню, що смерділа картоплею та сигаретами. Вдихнувши краплю самотності, я на крижаному вікні сухими потрісканими пальцями намагався відтворити її риси. Невдача. Притулився до батареї та спробував зігріти свої руки. Сидів непорушно, вдивляючись у незвідану далечінь картини, що вже два роки непомітно висіла в кімнаті. На ній зображено старе судно, що от-от, знівечене ударами бездушної грози, залишиться уламками у спогадах, мов почуття, що розбиваються міцними хвилями п’янкої байдужості.

Я зробив паузу. Зволожив обличчя, вкотре закурив і став далі виглядати істину на малюнку. В моїй уяві вирувала гроза, що зазвичай розпочинається з легкого вітру, який, удаючи друга, допомагає зді­йняти парус. Найголовніше — надто йому не довіряти, адже вже наступного епізоду можна зіткнутися із цунамі, що не залишає шансу на порятунок.

Уся суть змальованої катастрофи в тому, щоб за мить до краху побачити проблиски сонця, що наполегливо прориваються на бекґраунді композиції... У моменти відчаю нам необхідно бачити це світло, яке дає зрозуміти, що життя існує після, а руїна — це можливість розпочати все спочатку. Адже гроза рано чи пізно вщухне, вгамується море, і прокинеться ранок, у плавання вийдуть нові кораблі, а самотність... Самотність ніколи не потрібно сприймати як належне. Самотніми не народжуються. Ми стаємо самотніми лише тому, що віддаємось не тим людям, обираємо неправильну палубу.

У пачці не залишалося сигарет, тому я допивав залишки вина, час від часу тер зіниці, а коли сили вже покидали мене, в око впала її монетка... Від побаченого спочатку захотілось плакати, а вже за мить я пообіцяв собі її зрозуміти. Пробачити. Забути білявку.

То був містичний символ. Її талісман... Він з обох боків давав безальтернативний вибір — орел... Мовчання, яке раз у раз порушували моє важке дихання та монотонне звучання сталі... Востаннє... Орел. Я закинув монетку і заснув....

Був початок нового місяця. На вокзалі білявки більше не було.

Відень, квітень, 2013