Тіні наших побачень

Близькість

Андреа роздягнулася й довго розглядала себе в дзеркалі. Основну увагу привернули груди, що їх вона раз по раз масажувала, міцно стискаючи пальцями. На підлозі лежала легка сукня, під нею вона заховала спідню білизну. Потім відкоркувала вино. У ванній було прохолодно. Вона збрила волосся і, як доказ власної недосконалості, викинула в смітник. Згодом повернулася до грудей, відтак опустила руки в зону клітора, але завести себе не змогла.

Мілан увійшов, відімкнувши двері своїм ключем. Андреа не чула дзвінків. Він переступив валізи, зібрані в холі, зайшов на кухню й залишив на холодильнику чеки. Його стривожили легка музика і світло у ванній.

Андреа схилила голову, помітивши його. Деяку мить вони стояли незворушно. У неї зморщилася шкіра. Але холодно їй не було. Утім, він захотів її зігріти. Тому обережно провів пальцями по спині і, не почувши заперечень, потягнувся до сідниць. Вона не соромилася свого тіла і не збиралася вдавати покірність. Вона не відмовляла йому, просто не відповідала взаємністю — саме це змусило його зупинитися.

— Мені зайти іншим разом?

Вона подивилася на нього, і Мілан пішов.

Вони були надто схожі: однотипні риси обличчя, за якими люди зазвичай уподобують собі подібних, манери та звички, які робили спільне життя щонайменше стерпним, і певні життєві погляди, які тримали їх разом певний час.

Спершу вона хотіла позбутися всіх дзеркал, які нагадували б про візуальну схожість, замовити са­нітарну службу, а з його речами вчинити в італійському стилі: скинути через балкон під супровід оркестру. Хоча останньої змоги він її позбавив. Але більшість намірів так намірами й залишилися. Вона кинула погляд на валізи й заходилася їх розпаковувати. Тільки затишку вже не було.

Андреа приваблював цей мінімалізм, утім, вона не була поціновувачкою Стелла з його «чорними картинами», які доречно перегукувалися з останніми подіями її життя. Радше її не ставало на більше чи не хотілося випускати важливого, натомість вона прагнула економити час, хоча більшість його вона витрачала на планування й пошук засобів, які змусили б дотримуватись запланованого.

Вона себе налаштувала на байдужість до чоловіків, проте не зреклася їх. Просто думала про нього дещо абстрактно, хоча не давала цього взнаки. Пообіцяла собі зберегти себе. Не для нього, не для його насолоди. Для його бажання. Їй подобалося, коли її хотіли. Її тіло мало ще їй послужити, без великих акцентів на користувачів. Хоча він також був частиною цієї історії. Просто він у неї ще не вступив.

Історія ще не розпочалася. Поки що він снідав у ресторані готелю. Він завжди надавав перевагу шведському столу: так менше відволікали офіціанти, яких він не зносив (а це ще й називають хорошим сервісом). Наклавши на тарілку овочів та яєчні, деякий час обирав сосиску (у Німеччині до цього ставляться особливо трепетно, а він поважав місцеві звичаї). Перед тим як сісти за стіл, Деніел повісив піджак на спинку крісла, послабив краватку. По сніданні погортав газети, хоча місцеві новини його мало цікавили.

Берлін завжди складає оманливе враження: холодний ранковий консерватизм із плином дня й людського відчуття голоду стає метушливим в обід, розважливим у вечірній та розгульним у нічний час. А на ранок усі знову замітають сліди нічного життя і живуть відліком часу до наступних оргазмів.

Чи втомили його, Деніела, численні поїздки зі схожим сценарієм бізнес-зустрічей, готельних номерів і випадкових сусідок? Йому до вподоби було життя ІТ-менеджера, хоча навколишня ідеальність і надлишковий комфорт часом змушували почуватися не зовсім живим чи просто несправжнім. Головне — перед відльотом купити нову колекційну пару черевиків у кожному відвіданому місті, що іде врозріз із кочівним життям і відсутністю потреби в локальному гардеробі. Але йому подобалося зручне якісне взуття — у ньому він почувався впевненіше.

Він вагався, чи залишати чайові, але залишив, щоб оплатити потребу прибрати за собою. Швидко вдягнув піджак і непомітно покинув приміщення. Його влаштовувало залишатися непомітним — значно безпечніше, коли ти не надто затримуєшся в чиїхось думках. Та й знали його здебільшого з «Лінкедіну»[1] й корпоративного листування. Люди, яких бачиш лише одного разу, за статистикою, забуваються протягом п’ятдесяти двох днів. Це також його задовольняло.

У неї був чоловік, який жив у її думках, але не було такого, який змусив би не думати про інших. Хоча що він залишив по собі? Томний біль м’язів, що нагадує прадавні рани, комплекси та страхи, спричинені дитячими травмами, улюблене взуття, яке натирає п’яти, чи сумління, що давно вже не мучить.

Недоліковані зимові простуди, хронічні весняні неврози, з якими якось треба було ладнати, а нато­мість вона напивалася і пролежувала вечори на холодній підлозі. Роздумувала про дядька в Арґентині, гарячу пристрасть якого могла б відчути, не помічаючи родинних зв’язків. Любила перебирати його листи, часто хотіла запхати в конверт трусики й надіслати йому в Буенос-Айрес. Він був затятий колекціонер. Вона дізнавалася про нього з листів і була єдина, кому він надсилав звістки з моменту, коли двадцять років тому втік із Югославії. Андреа не завжди розуміла його почерку, але чудово розуміла його думки. Його старечі збочення виправдовувала саме змушеною втечею. Тому приймала його. Зрештою, він так само ненавидів чоловіків, їхній вроджений тоталітаризм, який найчастіше стосується саме жінок. Дивно очікувати такого від істот, які народжуються з вагін, біля яких згодом і крутяться нікчемними адептами.

«Узагалі все — суцільний обман, — написав він, дізнавшись про Мілана. — Але якщо тебе обманювали, отже, ти втратила людину, яку вигадала, людину, якої, по суті, не існувало, і покинула того, кого, як виявилося, зовсім не знала. Тільки нерозуміння цього все знищує».

Вона — сербка, що виїхала до Німеччини. Це була типова імміграційна історія із чорними нелегальними роботами, дискомфортом через брак особистого простору, соціальним утиском і надлишковою чоловічою увагою, хоча чоловіки й допомагали їй зіп’ятися. Слов’янська зовнішність притягувала їх, її сербська відданість не створювала для неї внутрішніх конфліктів. Зрештою, вони мусили розраховуватися за секс, вона без проблем ділилася тілом. Взаємне бажання — необов’язкове, вона це усвідомила ще тоді, у Сербії. Це згодом Андреа визначить для себе, що її ґвалтували. Їй нав’язуватимуть це психологи та феміністичні ідеї, прочитані в журналах. Зрештою, що її фригідність має із цим спільного? Близькість для неї була чимось вищим.

Із часом вона здобуде освіту, стане медсестрою, а згодом — дитячим лікарем, їй знадобиться досвід догляду за дітьми, якого вона набуде, піклуючись про близнюків власника квіткового магазину, у якому також підроблятиме. Разом із цим вона кілька разів серйозно хворітиме, втратить батьків, бо не зможе переправити їх через закриті кордони, кілька разів спробує зав’язати родину, що очікувано закінчиться невдачею. Європейці більше не хочуть створювати сімей, індивідуалізм став надто комфортним, партнерство — взаємовигідним, діти — перешкодою. Тобто відповідальність стала обтяжливою, свобода — самотньою.

А потім з’явився він. У мить, коли особливо не був потрібний і проґавив усю довгу дорогу здобуття гідного життя, і в мить, коли емоційно був найнеобхідніший. У житті кожної жінки є чоловік, заради якого вона покине все і піде слідом. А Мілан був її першим коханням.

Він з’явився, як і обіцяв тоді, наприкінці дев’яностих, коли їм обом уже було близько сорока і два­дцятилітніми вони залишилися тільки в пам’яті. Дуже обережно й поступово завойовував її прихильність, цілуючи, перед тим як надіти каску й піти на роботу. На кухні чекав сніданок. Увечері — букет квітів. Мілан ремонтував меблі, закуповував продукти, вислуховував її історії, навіть ті, що давно втратили термін придатності, розповідав про свої, чоловічі, захоплення. Вона рідко щось розуміла, але їй подобалося, як він говорив. Це був давно омріяний нею затишок, це було так зване «жіноче щастя», яке вона приймала, але сміялася з визначення.

Згодом він отримав карту резидента, знайшов гідну роботу, став почуватися менш скуто і завдяки їй здо­бував таке потрібне йому чоловіче самоствердження. А потім різко почав шукати причини піти...

Достатньо мати щоденник, який варто якнайшвидше списати, щоб відпустити все наболіле. Список викреслених завдань, що їх зарахує день. Зберігати речі, які можна в будь-який момент переглянути задля втамування ностальгії. І тримати в голові дати, до яких лічити дні, бо так простіше переживати інші, менш потрібні.

Одного дня вона просто не застала його слідів. Хоча той день був очікуваний, вона не думала, що він піде мовчки. Вона позбувалася забутих дрібниць, мов зайвого багажу, який заважає злетіти повітряним кулям, але залишає маневр на розгляд вітру і непередбачених приземлень. Найважче було прощатися зі збіркою новел улюбленого Цвейґа, який підпирав ніжку ліжка. У смітник пішов сервіз, що його вони вибирали разом, за ним — китайські вази й надбання сучасного мистецтва. Набір робочих олівців, які вона таємно цупила, щоб укласти волосся (насправді вона пишалася думкою, що її чоловік — архітектор). Викинула й кухонні ножі, які завжди просила його погострити. Згадала, як закалатало серце, коли одного разу він поранився. Вона помітила, що справді хвилюється через нього. Відтак спровадила його сорочки — раніше вона в них засинала, бо вони наче огортали безпекою. Особливо, коли Мілан був у відрядженнях. Кожна річ, яка так чи інакше нагадувала про нього, тепер була алергенною, особливо портрет Сальвадора, що постійно підглядав і знав про них усе.

Коли вона сприйме ситуацію як здійснену, то ви­знає, що він зник так само, як і з’явився. Мирно. Не попросивши про розлучення, не претендуючи на спільну власність — за останні роки він зумів стати на ноги і, говорячи відверто, допомагав їй, — хоча кому потрібні ці його широкі жести?

Бо що було до того? Її фанатична відданість, здається, прошита в усіх клітинах, і її не приховати, не вгамувати. Вона нічим не могла собі зарадити — тривала самотність чи брак почуттів сформували її агресивну ніжність і власницький характер. Вона знала, що це матиме наслідки, але сподівалась, що комфорт, який створювала, триматиме його поруч, коли пройдуть феромони, — що вони минуть, вона також не сумнівалася.

Були її неконтрольовані ревнощі, з якими також не могла владнати, вони вбивали її довгими ночами, бо Андреа чекала, коли Мілан засинав, і до ранку перевіряла повідомлення, корпоративну пошту та соціальні мережі. Він нічого не приховував, вона чомусь була певна цього, а якщо й приховував, їй не варто було цього знати. Проте вона мала таку потребу.

Вона не могла завагітніти. І в цьому бачила основну проблему. Вони намагалися. Він не тиснув на неї. Це теж було підозрілим.

У неї була алкогольна залежність — наслідок нервових зривів, були проблеми зі шкірою та випадання волосся — а він з віком тільки кращав.

Були конфлікти через вищеописані причини, холодні війни, конфронтації та бойкоти. Зрештою, момент, коли вже край, а людей тримає поруч фізична залежність.

Вона потім ображатиметься, але згодом відпустить. Якщо хтось зачіпає тебе, то це не лише твої проблеми, навіть якщо безпосередньо стосуються тебе. У кожного з нас свої ліміти, свої страхи і принципи. І що далі, то зрозуміліше, що в принципах і страхах нульовий глузд. Маючи принципи, ми маємо обмеження. Вибір людини є вибором людини. Пробачати чи злитися немає сенсу. Просто відпускати.

Андреа не розуміла чи не хотіла більше розуміти. Коли це стало нестерпним, то сама попросила його піти.

Вона довго намагалася бути непомітною, це маскування їй вдавалося добре і вберегло від потреби замикатися в обмеженому просторі. Та й навряд співробітники чи кілька друзів, що їх вона теж втратила через зосередженість на Мілані, якимось чином помітили б зміни, та якби й помітили, навряд чи схотіли б слухати причини. Утім, вона вбиралася в темне, намагалася уникнути необов’язкових контактів: замовляла їжу додому чи вдавала іноземку.

Її переповнював страх власного тіла, помітні ознаки старіння й відмирання, часом вона намагалася сховатися, п’яною — висміяти себе, а інколи хотілося вийти оголеною на центральну площу і дозволити чинити над собою все, кому і що б не заманулося: чи то перевірити рівень людської жорстокості, чи передчасно повернутися в клініку до колег із сусіднього відділення.

Тому вона почергово дозволяла прогресувати своїй надуманій агорафобії, шукаючи справ, які могли б затримати її вдома: відеоуроки оріґамі, старі американські серіали чи просто домашні клопоти, які створювали видимість зайнятості.

У певний період її навпаки відволікали походи на ринок, деталізація вибору продуктів, порівняння цінової політики супермаркетів-конкурентів, турецькі, японські й польські крамнички. Шопінґ її розвіював, як і безглуздий перегляд телебачення, читання інструкцій побутової техніки, вивчення гороскопів.

Андреа затіяла ремонт, який закінчився замовленням фарби, купила дюжину картин сучасних художників, здебільшого через вроджену доброту, заходилася піклуватися про домашні рослини, але вони не надто оцінили її турботу. Андреа стала справжнім експертом з починань. Господи! Чого не зробиш, аби не мучитися буденністю життя!

Не змінюються лише відбитки пальців і група крові, решта підвладна змінам і коригуванням, залежить від пауз, присвячених аналізу, від необов’язкових зобов’язань і людей, яких штучно впускаєш у життя — з відчаю, смутку чи через випадок. Андреа давно марила безтурботністю: не піднімати слухавку, не сплачувати рахунки, не виправдовувати слабкості... Ба простіше — не відповідати власним очікуванням. Знайти причину відмовляти чоловікам (одягати погану білизну як внутрішній стоп); знайти спосіб не хотіти їх (прочитавши східні методики); навчитися забувати його в місті, що скрізь нагадує про нього. Але нічого не дає результату, і тішать нечасті конверти з Арґентини й бажання спакувати речі та й поїхати першим рейсом.

Мілан приходив, аби падати дедалі нижче... Колись кожна зустріч була для неї шансом, вона вірила, що звичка, її ніжність чи бодай найменші спогади схилять його повернутися. Тому вона вкладала зачіску, завжди робила макіяж і про всяк випадок голила ноги, вона хотіла завжди бути для нього красивою. Згодом кожна нова зустріч ставала новим шансом поставити крапку, яка натомість викликала рецидив, і вона знову шукала компромісів, вигадувала теорії та провокації. Це патологія. Усіх дешифрацій імовірних причин. Це були формальності — як причини, так і останні зустрічі. Він заходив сплатити рахунки, перевірити пошту й залишити гроші. Його процес набуття громадянства затягувався, але цивільний шлюб і формальне спільне проживання були необхідні для звіту. Вона не хотіла створювати йому проблем.

— Усе гаразд, — відповідала Андреа, не підводячи очей. Бо найважче було усвідомлювати, що й причин не було, і їх не було — насправді, кохання не було, і це вона, зрештою, прийняла. Було лише його бажання отримати німецький паспорт.

Якось дядько написав їй, що завжди настає момент, коли людина перестає боятися втрат. Загартовує життєвий досвід або ж просто набутий імунітет. Зізнавався, що теж колись кохав одну жінку. І дуже боявся втратити її. Дуже. Через це, зрештою, і втратив. Але після цього прокинувся живим. І життя тривало: «Я не боюся зради. Колись би це завдало болю. Але я більше цього не боюся. Це не страшно. Неприємно, але це не був би кінець. Я б міг спокійно пережити все».

Тоді вона думала, що він розуміється на коханні й залежності. І вірила йому. Хоча чим тут пишатися: втратою чутливості? Шкода, що не дозволяла собі лайливих слів — ті були б доречними.

Його втомив гамір міста, утомили вивіски аеропортів, мультимовне середовище, правила етикету й діловий стиль. Віднедавна це все стало набридати. Хоча останній день був цілком успішний. Його компанія співпрацювала з мережею німецьких банків, і йому вдалося домовитися про черговий аутсорс-­проект і ділові відрядження спеціалістів східноєвропейського ринку. Насправді він багато встиг за останню поїздку і цілком заслужив на келих французького вина, смачного, хоча й не зовсім доречного в Берліні. Його захоплювала технологія в усіх проявах: обчислення інформації, безпека користувача, швидкість виконання операцій. Йому подобалося бути свідком революції, почасти торкнутися майбуття. Хоча і робити це за методом вотерфоллу[2]: поступово крокувати, а не кидатися. Але все-таки це вже набридло.

Деніелу набридли відголоски особистого життя, короткочасні інтрижки, які потім закінчуються відвідинами уролога, перемоги — спочатку для самоствердження, потім за звичкою, — узалежнення від жіночого тіла та колекційний максималізм. Усе це набридало, але міцно тримало його. Жінки були красивим доповненням інтер’єру, доказом успішності, інколи — натхненням, частіше — засобом розрядитися. Мультифункціональне створіння, допоміжне в усіх твоїх потребах за умови правильного користування. Останнє він вивчив досконало, а багато натомість не вимагав. Здається, жінок найбільше не люблять саме ті, хто від них найбільше залежний. Йому багато чого не подобалося в жінках, наприклад вимогливість, керована гендерними мотивами, або ж надмірна наївність як спроба маніпуляцій. І хто б міг подумати, що, керований гедоністичними поглядами, переповнений аморальним вантажем, скепсисом найвищого рівня, він панічно збиратиме речі, щоб переїхати до неї...

Будь-якій закоханості можна запобігти, вчасно зупинившись. Він знав це і практикував ідеально. Але завжди помічаєш якісь дрібниці, недоліки чи особливості, які зачіпають. Наприклад, її звичка раз за разом ставити на стіл прибори, а потім знову нарізати маленьку порцію. Його потішали ці зайві рухи. Її параноїдальна ідея перевіряти, чи замкнула двері. Стримана міміка, але живі погляди. Побутова акуратність і продумана обережність.

Загалом вона була логічна і зрозуміла, із набором доречних слів і правильних думок. І навіть ніжність набувала з нею забутого відгомону юності. Вона отри­мувала все, що від нього вимагали інші, але спонукала його діяти — не вимагала, просто схиляла до дій, викликала бажання вчинити, як вона цього хотіла. Йому це подобалося. Розумна жінка, з якою можна мати справу. А він не надто довіряв жінкам.

Вони зустрілися в ресторані, і, як вона потім зізнається, її розчулила його втома — не та, що була спричинена важким днем, а та, в якій відчувалися давні пошуки спокою. Чи, радше, скидалося на те, що йому варто було б трішки розслабитися.

— У мене квитки на «Маленькі подружні злочини», підеш зі мною в театр? Я давно не була на побаченні, — сказала вона, підсівши за його столик. — Який у тебе розмір члена? — було її наступне запитання. — Скільки в тебе було жінок?

Ще вона хотіла розпитати його про бізнес і модель машини, адже це те, чим чоловіки завжди «завойовують». Неначе вона не знала, до чого веде цей сценарій, неначе не вона його розпочала. Насправді хотіла вберегти себе від прийдешніх розчарувань і потреби дізнатися про його здобутки. Наче вона всього цього ніколи не зазнавала. І не знайшла кращої ідеї, ніж, запевнивши в інтимному результаті знайомства, змусити звернути на себе увагу. Сказати: «Мені треба, щоб мене цінували, цікавились мною». Хіба важко помітити, що її повільна хода — наслідок узування кросівок на регулярній основі, а вицвілий колір сукні свідчить не про вельми веселе світське життя.

— Сьогодні нічого не відбудеться, — сказала вона, знімаючи його сорочку, — мені холодно. Зігрій мені ноги. А завтра ми поснідаємо і втечемо від усіх.

І він залишився ще на два дні, забувши про квиток на ранковий літак, вимкнувши телефони. Вони разом провели час на озері. А він зауважив, що давно так вільно не почувався. І здавалося, він не зможе цього позбутися, уникнути, не зможе втекти — і не захоче.

— Припини повторювати мені про «доросле спри­йняття речей», — сказала вона на прощання. — Навіть коли все очевидно та зрозуміло, людям треба періодично слухати слова на підтвердження своїх думок. І що старшою людина стає, то більше, здається, їй це потрібно. Оскільки надто багато вже зрозуміло. І тоді такі дитячі дурниці дуже рятують, особливо коли їх говорить хтось близький, особливо коли хочеш це від нього почути.

Її вчили терпіння й покори. Бо це найкращий спосіб боротися із труднощами, удаючи, що не помічаєш їх. Саме тому Андреа не впізнавала себе. Не розуміла, звідки взялася ця смілива зухвалість. Вона не вміла обирати, дозволяючи обставинам розпоря­джатися її життям. А вона якось підлаштовувалася. А потім відбувся колапс, бо людина завжди підводиться, якщо дістає дна — тіло автоматично запрограмоване на якийсь рух. Хоча її тіло й не звикло до різноманіття квінтесенцій. Колись подруга порадила їй геть утекти. Розпочати життя, де її ніхто не знає. Вона запевняла, що мозок завжди спрямований на забуття. А тим паче в новому середовищі.

І Андреа віддалася. Заплющила очі на всі застереження, зірвала всі стопи й запобіжники, перестала уникати небезпечних моментів. Що їй подобається, у що вона закохується, що завжди хотіла спробувати? Вона пообіцяла не впускати іншого чоловіка, допоки не забуде попереднього. Це наче змішані парфуми чи неправильно підібраний десерт до вина або ж сир до риби. Вона чула в якійсь передачі, як шефи висміювали останнє. Вона ж віднедавна і кулінарією захопилася. Про що вона тільки не думала....

Він їй був потрібен, щоб забутися. Хоча до нього теж були свої вимоги. Він не може її звинувачувати, не має ставити запитань — має звільнити її. Щоб вона зрозу­міла, що знову може бути собою, знову може бути сама.

Ці три дні з Деніелом були перепусткою, звільненням. Вона усвідомила: втрачати нічого, врешті, вона нічого більше не очікує, сприймає все як є. І це зовсім не смиренність, а філософія. Адже аналіз почуттів не має сенсу, почуття не треба проговорювати — їх достатньо відчути, розслабитися, піддатися течії, а не просто йти вздовж берега, боячись зайти в море.

Він сказав, що все покине й переїде до неї... Яка самовпевненість! Їй простіше сприйняти це за дурницю, авантюру, спустити все на жарт і розчинити в часі, аніж дозволити цьому статися.

Гештальт закрито. Андреа всміхалася.

Вона, зрештою, залишила валізи. Взяла кілька пар білизни, дві сукні, черевики та іспанський розмовник.

Сан-Франциско, листопад, 2016