Тіні наших побачень

Тіні наших побачень

Колись я був молодим художником зі зневажливим, цинічним поглядом, легким, дещо бардівським, вуличним шармом, густим, пишним волоссям, більш притаманним поету, і талантом, якого не мали ні той ні інший. Я купався в славі, губився в пошуку насолод і тонув у пестощах, що їх дарували легковажні грішниці мого похмурого міста. Своє місто я любив. У всіх його недоліках і слабкостях, в усіх вадах і крайнощах. Та найбільше я любив його жінок.

Роки минали... Змінювалися тенденції і настрої, мода і смаки, мої фарби втрачали колір, а моє віднедавна усамітнене життя рідко зазіхало на стійкі кордони майстерні. Жінки, які ще недавно обплітали мене хтивим пітоном, відтепер оминали моє ліниве тіло, щоб поглянути на те, що говорило значно красномовніше за мене, — полотно... Тепер вони були ближчі, але менш жадані. Вони більше не викликали юнацького запалу чи інтересу, молодецького захоплення чи бажання. Та, переступивши поріг, вони приставали на кровний зв’язок і таємну угоду, обітницю зберігати спільний секрет.

Львів переживав часи умовного консерватизму. «Умовного» — це передбачало умови, за яких закони могли порушуватися. Мистецтво входило в правило хорошого тону, набирав обертів театральний рух, часто відбувалися історичні дискусії, але теми рідко стосувалися повоєнних подій. Першим користувалися псевдомитці, другим були незадоволенні колишні офіцери. Усі пили багато кави, мали за звичку обговорювати більшість соціальних змін, часом скаржились на погоду і транспортне сполучення. Але в цілому нічого особливо не змінилося. Люди й далі милувалися собою та рідше любили одне одного.

Ми здебільшого проводили час у «Штуці» — певному осередку творчих невільників, де кадри богемного класу намагалися визначити актуальні суспільні настрої. Відверто, це була гонитва за славою або добре прихований самообман. Чималий цинізм у спробі одночасно афішувати публічну порядність і мистецьки виправдовувати власну розпусту. Однак там наливали добру випивку і пропонували гарну музику, навіть дотримувалися певного дрес-коду. Тому ці часто закриті зібрання мали суттєве значення в культурних кулуарах здебільшого через сам факт обмеженості доступу, інакше губилася основна ідея заборони — таємниця.

А по суті, цих людей поєднувало те, що всі вони почергово зневірилися в житті чи в собі, тому трималися поруч. Бо хіба є щось краще, ніж знайти спільників у мистецькому колі? Люди інколи так чинять: шукають штучні відповідники і при цьому дурнувато посміхаються, удаючи спорідненість, приховують свої комплекси і втішаються, що існують інші персонажі з таким самим відхиленням.

Загалом ніхто не цікавився чимось, окрім власної геніальності, але кожен поводився досить приязно. Для мистецького успіху потрібно всіх ненавидіти або з усіма дружити. Більшість обирали безпечніший варіант. Тому в «Штуці», яка приваблювала мене джазовими вечорами, інтелектуальними дискусіями та й загалом приємними зібраннями, десятки претензійних, позбавлених фінансового благополуччя, але переповнених амбіціями митців пліткували та виставлялися. Як я казав, ніяких змін. Цікавість, порожні розмови і марнославство — усе, що править світом.

Мене такі тимчасові радощі мало приваблювали, радше дозволяли на хвильку забути про глобальне. Одвічна проблема митця — пошук уваги й визнання. Найважче із цим письменникам: вони повинні змусити прочитати свою книжку; найбільш скривджені — художники: інколи їхні багаторічні старання удостоюють скупого погляду; музиканти — найревнивіші, хоча й можуть легко привернути увагу. Усі приречені на самотність і звеличення жінки, що апріорі не обіцяє вдалого союзу. Жінка для митця — спосіб забезпечення потреб, а його роль у її житті завжди епізодична. Часто правду маскують за рангами муз. Лестощі, не більше. Творчість поглинає людину цілком. Тому все, що їй залишається, — це манірна претензійність на увіковічення. Частіше — гра із суспільством і провокації. Не надто надійна перспектива, погодьтеся.

Мені було не до того, я мешкав у своєму занедбаному будинку, побудованому ще за австрійського правління, з високими стелями та холодними зимами. Єдина простора кімната була і спальнею, і майстернею, отже, усамітнитися можна було, лише якось затулившись від інших. Сам будинок був розташований на невеличкому подвір’ї, що завжди плутало молодих поштарів і загрожувало репутації нерозбірливих коханок. Мені було під п’ятдесят, і я вдався до завершення певного творчого циклу — вважав, що це саме той критичний вік, коли час виконувати все, що завжди відкладав на потім.

Найбільша трагедія митця полягає в тому, що його творіння завжди молодше за нього. Він переростає книжку, яку пише. Останній штрих картини наносить зовсім не та людина, яка розпочинала композицію. Автор розвивається, а його творіння здається недосконалим, інколи — жалюгідним. Інколи його мучить розуміння, що досконалості не існує, інколи — огортає справжнє блаженство, адже в майстерності немає рамок.

Повертатися до закинутих колись справ — не завжди рух назад, часом це переосмислення не лише творчих потуг, але й мотивів виконання творіння. Цю виставку я готував усе життя. Інколи експонати виникали під впливом натхнення, часом через муки чи творчі простої. Зрештою, я завжди керувався інтересом та змогою експериментувати, не зважаючи на другорядні аспекти. Серед них основним завжди був острах неприйняття, відсторонення. До останнього я ставився завжди спокійно, адже здатність твору зачепити чиїсь почуття є ознакою його успішності. Утім, після анонсу своєї основної виставки я стикнувся зі справді жорсткою критикою. Періодичні видання друкували скандальні дописи, від мене відсторонювалися найближчі друзі, я регулярно отримував листи з погрозами. Мене звинувачували в підриві суспільного спокою, розпалюванні ворожнечі, релігійному протесті та бунті проти соціальних норм. Щоправда, поширення ця інформація поки не набула. Я розставив світ на місця. Тому мене це мало хвилювало. Достукатися до суспільства можна, лише знявши з нього одежу. Навіть якщо це звучить метафорично і зображено лише візуально. Світ не стоїть на місці: вчорашні ґанджі стають класикою, а деякі речі трактують лише з погляду зручності їх використання. Так, релігія завжди буде засобом маніпуляції суспільством, жіноча творчість — різновидом фемінізму, вдавана демократія — лише новою формою комунізму. Ілюзорний вибір, який надають людині, завжди йтиме поруч зі страхом осуду. Тому питання самоідентичності, особливо творчої, зовсім не пластунство, а виявлення свого розуміння прекрасного. До цього я дійшов зовсім недавно, так було не завжди.

Якщо чесно, мені в житті не пощастило. Якщо ще чесніше, то пощастило не одразу. У житті я можу завдячувати як випадку, так і власній праці. Але мене рідко переймав аналіз подій, хоча вони й безпосередньо впливали на становлення мого світогляду, тому я подам їх у скупій хронології. Розпочну одразу зі знайомства з Якубом, літнім польським букіністом, унікальним у літературній необізнаності та вмінні дорого продати книжки. Це я зрозумів пізніше. На момент нашої зустрічі мені було дев’ять і я доглядав за садом Якуба. Поляк був рослий, мав грубий голос і хронічний кашель. Щоденно його відвідувало чимало осіб, розмови завжди починалися із літературних тем, закінчувалися випивкою або неприхованими оргіями. Я нерідко бачив оголених жінок, які ходили коридорами його будинку, вони були п’яні і веселі, мене не соромилися, завжди посміхалися й куйовдили мені волосся. Я тоді вибігав на задвірок, де відбувалися мої перші художні спроби. Я збирав вугілля з печі й розмальовував ним високий паркан. Якуб не заперечував, він насправді мало чим переймався.

Я провів так шість років, мої батьки були прості робітники, часу в них на мене не було. Я їх також більше не згадуватиму. Достатньо розуміти, що вони не відігравали в моєму житті важливої ролі. А потім стався той випадок.

Мені було п’ятнадцять, і я закінчував середню школу. Досі працював у Якуба, який на той час дуже зістарівся, але своєму стилю життя не зраджував. Досі думаю, якби він не помер так швидко від раку легень, ми б по-чоловічому подружилися. На одній з його вечірок я звично допомагав накрити стіл, здебільшого мене просили бігати до погреба по вино.

— Ти доглядаєш за садом Якуба? — запитала мене жінка з низьким голосом.

Вона була голою, з великими грудьми, посіченим волоссям і малопомітним чорним трикутником унизу живота.

— Я доглядаю за садом Якуба, — максимально чітко відповів я. Вона посміхнулася.

— Це твої малюнки? — запитала мене, махнувши рукою в бік задвірка.

— Так.

— Я тобі подобаюся? — запитала вона.

— Так, — знову лаконічно відповів я, приховуючи гарячу ерекцію.

— Це добре, — сказала вона, а потім залишила адресу й попросила прийти до неї завтра о шостій.

Вона спізнилася на десять хвилин, потім холерично шукала ключі в сумочці.

Я відповів, що пробачаю, бо вона носить моє улюблене ім’я — Олександра — і в неї красивий костюм. Вона заперечила, бо це чоловіче поєднання. Не розумію чому. Потім я щось говорив, вона діставала щось із холодильника. У кімнаті було холодно, але вона скинула жакет. Потім швидко розповіла про себе. Я дізнався, що вона адвокат, переселенка з Польщі, але вважає себе українкою. Я зауважив, що в неї хороший смак.

Вона не курила, але пила багато вина й була вегетаріанка. Казала, що багато працює, інколи танцює ночами. А ще відвідує могилу своєї дочки. Чоловіка свого не кохає, але він військовий пілот, тому вони часто не бачаться. Потім говорив я. Вона всміхалася. Точніше, насміхалася, але я це сприйняв як хороший знак.

— Ти дорослий не за роками, — вона зазначила.

Насправді я не розумів, що говорив, але так було написано в книжках, які я знаходив у Якуба, у чому їй і зізнався. Вона знову всміхнулася і попросила підійти.

— У тебе гарні кучері, — сказала, але для чогось заходилася мене роздягати.

Після того взялася роздягатися сама. Я хотів їй допомогти, але вона заперечила. Стало сухо в роті й солоно в повітрі. Вона торкалася мене руками, потім вустами, а згодом я відчув її тепло. Це тривало лише хвилину. Вона підвелася і притаманно собі всміхнулася. Підійшла до столу й сіла вечеряти, а я лежав незворушно, важко вбираючи холодне повітря. Моє тіло крутило.

— Хочеш вина? — запитала.

Я відмовився. Відтак вона підійшла й знову накинулася на мене. Здається, цього разу мені вдавалося краще. Вона стогнала й важко дихала, раптово скрикнула, злізла з мене і ще деякий час вовтузилась поруч. Мабуть, її ноги звело в судомах.

— У тебе є талант, я хочу тобі допомогти, — сказала Олександра, і ми заснули.

Таких історій дедалі більшало. Мені щось говорили про кучері й талант, я чемно слухав і чекав на продовження. Я вже більше розумів, що відбувається. Часом брав ініціативу у свої руки. Минуть роки, і я не пам’ятатиму імен усіх цих зрадливих дружин чи голодних поціновувачок мистецтва. Згодом стає зрозуміло, що самого таланту досить, щоб сподобатися, і ти вже ставишся до мистецтва як до засобу зваблення. Часом запитував себе: що змушувало жінок так легко піддаватися на доволі ліниві маневри? І мені здавалося, вони вважали, що таким чином стають дотичними до чогось великого й духовного. Мистецтво вабило і дурманило їм розум. Соромно зізнатися, що мені достатньо було банального виділення сперми, моє тіло таким чином розслаблялося і я міг ставати до роботи. Тому мені доводилося вигадувати історії про натхнення й муз. Вони хотіли це чути.

Олександра мені справді допомогла. З наступної осені мене прийняли в школу мистецтв. Це був інтернат закритого типу, де юнаки навчалися музики, літератури, рисунку. Ми жили у восьмимісній кімнаті. Інколи було галасливо й важко, але в мене було своє ліжко, а ще зникла потреба самостійно заробляти на їжу. Тому все влаштовувало. Навчання починалося о сьомій ранку із загальних предметів, після обіду — профільні заняття. Я ще не до кінця ототожнював себе із художником, просто це єдине, що в мене виходило і давало спокій.

Мольберт, пастель, вітраж, кракелюр, етюд, етюдник, ескіз, акварель, начерк, планшет, палітра, пензель, мастихін, розчинник, перо, розтушувач, ватман, лайнер, мазок — я не знав спершу значення всіх термінів, але наче непогано ними послуговувався. З мене не насміхалися, навпаки — намагалися мені допомогти. Тоді я цьому дуже радів, тепер я розумію, що це був шлях самоствердження. Митці ревниві. Усі без винятку.

Я провчився там три роки, мене кілька разів називали кращим студентом, мої твори продавали на міжнародних виставках, декілька разів у мене брали інтерв’ю для місцевої преси. Чи закрутило мені це голову? Ні. Я багато працював і не дозволяв собі відволікатися. Це був шанс для простого хлопця досягнути того, чого прості люди намагаються цуратися, спираючись на нерозуміння. Тому я мало спав, мої дні минали в майстерні, а коли руки втомлювалися — за книжками. Література стала моїм другим захопленням, я розумів, що тільки всебічний розвиток може зробити мене великим.

— Ти маєш дозволяти собі насолоду, — сказав Ґреґор.

Він був власник закладу і причетний до всіх процесів. Здавалось, він був завжди сумний, а може, осоромлений своїм життям. Йому личило бути сумним, чи, радше, це був тиск віковічної мудрості, яка також була йому притаманна. Мене в ньому захоп­лювала здатність знайти ту тонку грань, що не дозволяє творчості цілком стати захопленням, але й не ставитись до неї, як до роботи.

— У цьому немає логіки, — казав він, — ти маєш бути відданим і закоханим.

Забудь про натхнення. Не уникай, якщо воно тебе наздоганяє, і хитруй, коли воно відсутнє. Роби перший крок назустріч — бери кисті і малюй не думаючи. Черпай ідеї зсередини, якщо не бачиш їх навколо. Культурне оточення, обстановка, ніч, сп’яніння — другорядні засоби, ти маєш навчитися сам доводити себе до екстазу.

І задоволення — не забувай про нього.

Ґреґор пішов невдовзі по Якубу. В один момент я злякався, що всі, хто торкався мого мистецтва, помирали, хоча, здається, це для всіх невідворотний процес.

Ми заробляли перші гроші на вулиці, малюючи шаржі чи пейзажі, цікаві для туристів. Гроші витрачали на вино й сигарети, інколи дозволяли собі походи в ресторан. На той момент мені було близько двадцяти, я винаймав квартиру біля Ринку разом із трьома товаришами. Жити разом було нелегко, описувати причини немає бажання. Тоді недоречним стане слово «товариші». Ми перебувалися все тими ж заробітками, дурманили жінок, сперечалися про творчість і мріяли про велике. Щоправда, стати великим судилося тільки мені.

З Адамом я познайомився двадцять сьомого липня — добре пам’ятаю той день. У Львові дощило. Це була одна з тих раптових короткочасних злив, характерних для мого міста. Люди хаотично втікали в кав’ярні та під’їзди, зачиняли літні веранди, хоча дехто знімав взуття й танцював під дощем. Я ж просто дістав парасольку, прикріпив її над мольбертом і, заховавшись під таким «дахом», далі малював собор. Це був домініканський костел епохи бароко, який я намагався зобразити на сучасний манер.

— Я заплачу вам тисячу крон за цю картину.

— Вона ще не готова.

— Власне тому я прошу припинити роботу над нею, у вас буде цікавіше заняття. Пройдете зі мною в кафе?

Адам, як виявилося, довго за мною спостерігав. Потім він зізнався, що найбільше його підкупила моя відданість праці. Таланту ж було мало, а він бачив багато хороших художників. Я пристав на його пропозицію і наступні кілька років ми провели у Відні. Малювали картини на замовлення міщан — у ті часи було модно оздоблювати ними помешкання. Тоді під впливом кубізму, неокласицизму і меншою мірою імпресіонізму сформувався стиль арт-деко, що й був найпопулярніший за тих років. Це були роки праці... голодні та п’яні, деколи — закохані. Ми не жили у Відні, який змальовують у художніх творах, — ми створювали це місто для інших. Це був важкий час, але він вартував того. Я поїхав до Відня малим недосвідченим хлопцем, а повернувся звідти заможним зрілим художником, перед яким схиляв голову світ. Ми з Адамом залишились у Львові. Місто, яке сформувало тебе, завжди буде найсприятливішим для творчості. Ми знову ж таки малювали закордон, але тепер жили життям богеми, а не підрядників, які виконують чиїсь замовлення.

Приблизно тоді я зрозумів, що мав на увазі Ґреґор під словом «насолода». Наші будні минали між виставками, фестивалями та званими вечерями. Колекціонери, музиканти, письменники, архітектори — ми спілкувалися винятково із собі подібними. Приблизно тоді я зрозумів, що, просто маючи талант, можна подобатися людям, крім того, за талант тобі пробачали майже все.

У нас було все: гроші, вино, слава. Ми могли дозволити собі зникнути на деякий час чи проспати важливі зустрічі. Жінки змінювали одна одну, ми забували їхні імена, але вони знову ж таки нам пробачали. Адам сказав одного разу, що тіло митця створене для задоволень, тому любов приречена на тимчасовість. У мене були жінки, яким удавалося мене зачепити, утім, моє надто активне особисте життя ніколи не дозволяло зробити його сімейним. Бажання гри ніколи не переставало мене вабити...

— Як думаєш, — запитав мене Адам, — так буде завжди?

Я пам’ятаю, ми лежали тоді на траві амстердамського парку, курили марихуану, можливо, тому я так перейнявся й відповів, що в цій непостійності не можу нічого запам’ятати, тому й не знаю, чи щось насправді відбувається і чи буде в цього якесь майбутнє взагалі. Не те, яким я його бачу.

— Мистецтво вбиває, мій любий друже, хіба ви не знали? — Адам протягнув цю фразу. — Але, зрештою, нас убиває все, що нам життєво необхідне. Вогонь, вода, почуття. Мистецтво також убиває. Але мені це подобається.

Найспокійніша фаза мого життя тривала останні двадцять років, за той час я багато чого здобув і побачив. Це був період, сповнений досягнень і розчарувань, або приклад, як друге може бути результатом першого. Певної миті я зумів зупинитися і зрозуміти, що в спалюванні часу гублю власну ідентичність, що довести наявність таланту мушу насамперед собі. І тут не спрацьовують ні суспільне схвалення, ні гонорари. Тому я закрився й малював, утікаючи від епатажності свого існування та його дивідендів. І навіть від жінок. Жінки й далі перебували в моєму житті, тільки тепер вони відігравали лише естетичну роль. У певний момент мені набридли тіла — я шукав душі. Доступність була в моді, тому більше мене не приваблювала.

Час від часу я просто провідував Хельґу. Ми були знайомі дуже давно. Мабуть, останній період, який я пам’ятаю з мого дитинства, був саме з нею. З Хель­ґою я вперше поцілувався, Хельґа була мій перший друг. Потім вона переїхала із сім’єю до Польщі, і досить довго я не знав, що відбувалося в її житті. Як вона знову тут опинилася — невідомо, але добре, що вона була тут.

У неї було досить просте життя. Мешкала в невеличкому будинку із терасою, в якій заведено ховатись, щоб закурити першу сигару. Працювала офіціанткою в ресторані, бавила дітей, доглядала за ними й чоловіком. Читала книжки, вишивала хрестиком, старішала, гладшала, помирала.

Спочатку вона була доволі замкнутою: віддавалася лише із запненими шторами, під ковдрою, повторюючи традиційні рухи, майже не дихаючи, прикриваючи рукою рот у найприємніші моменти, з острахом почувши скрип підлоги чи рух ключа в замку.

Якщо бути точним, то навідувався я до Хельґи раз на місяць. Це був день, коли чоловік затримувався на роботі, а діти ходили в групу подовженого дня. Ми згадували дитинство, розмовляли, плакали, а потім знову кохались. Якщо чесно, особливої радості я не діставав, це було нечесно стосовно чоловіка, але їй потрібні були ці інтриги. Їй потрібні були такі вечори, щоб далі жити простим життям.

Чим для мене стало мистецтво? Приреченістю! Колись я сприймав усе як шанс, потім — як засіб маніпуляцій, згодом — як привілей, але тепер я потрапив у пастку власної нереалізованості. Весь мій творчий доробок — данина моді чи забезпечення потреб суспільства, і ніколи не напрям, який самостійно я визначив вагомим для себе. У результаті хочеться все перекреслити, різко заперечити всі усталені норми, показати протилежний бік — і протестувати!

Мені залишалися останні деталі. Я відчинив двері на горище, обережно піднявся сходами й увімкнув світло. Переді мною стояли тридцять три жінки, вони мали олійну структуру і не намагалися приховати свій сором. Пам’ятаю, коли вперше показав їх Доменіко, він сказав, що ладний був почергово з ними одружитися і проміняти кожну з них на наступну. Зізнався, що правдоподібність картин породжує в ньому збудження, я ж зізнався, що це була причина, чому перші спроби завершувалися невдачею.

Наразі в колекції було тридцять три картини з натури, я збирав їх упродовж років, у різні періоди свого життя, у різних локаціях, за різних обставин. Жінки приходили, знімали одяг і поставали перед моїм пензлем, готові зносити холод та інші незручності. Для мене такі роботи були інтимнішими за близькість: у першому випадку грішниками стають обоє, у другому — один просто фіксує злочин. Цілі трактати можна писати про те, як жінки зважувалися стати експонатами. Інтим для жінки завжди в дечому прихований ритуал, який, крім задоволення, часом може принести дурну славу. Тому жінка будь-яким чином намагатиметься приховати факт ситуативної близькості, наша ж співпраця була її безпосереднім підтвердженням. Для когось це була гра, хтось піддавався бажанню чи алкогольному хмелю, хтось хотів стати знаменитим чи увійти у творче коло. Найцікавіше, що, погодившись, рідко коли хтось думав про наслідки...

Найбільше подобалось малювати тих, хто був у мене закоханий, вони намагалися зробити все, щоб спростити мою роботу, наче це від них залежав результат. Відверто, їхня відданість надихала мене. Здається, з часом я на малюнку міг зрозуміти, хто з них мене кохає. Тоді я повірив, що найгеніальніші людські творіння так чи інакше були пов’язані з цією патологією. Навіть найідеальніше підібрані кольори, найточніше взяті ноти, найвлучніше дібрані слова не зможуть передати того, що відчуває людина — кохання!

— Ви маєте скасувати цю виставку, — заявив мені Михайло. — Суспільство не готове до такого...

«Не готове» — він наголосив на цьому слові.

Суспільство ніколи не було готовим до жодної зміни. Але людська природа здатна до адаптації та сприйняття будь-яких обставин. Ніхто ніколи не був готовий до війн чи стихій, ніхто ніколи не мав певності у правильності своїх дій чи суджень. Зрештою, дивно було чути ці слова від Михайла, який мав бути зацікавлений у нових сенсаціях. Очевидно, він розповів комусь про колекцію, яку я готував. Очевидно, з ним добре попрацювали. Очевидно, мене будуть відмов­ляти від цього непрості люди. Але я поки не міг зрозуміти одного. Що поганого в грі з тілами? Якщо дивитися на це з точки зору естетики чи природного пізнання, бруд зовсім не в оголеності тіла, а в обставинах, за яких воно оголюється. Мене цікавила лише краса. За останні роки я стільки експериментував зі стилями, манерою та пошукам, що заборона моєї творчої спадщини могла бути гіршою від смертельного вироку. За останні роки я багато чого побачив. За останні роки я багато чого змінив. Я сам змінювався, а світ відмовлявся сприймати ці зміни.

Культурне життя набирало обертів. Інколи я навіть не встигав за подіями. Урешті, особисто я ні за чим не стежив, відвідував лише ті, на які мене вдавалося витягнути. Тому із суспільними вподобаннями я був не надто знайомий. Тим паче — тільки відданість своїм поглядам і стилю визначає справжність митця.

Будемо відвертими: нічого особливого я не пропус­кав. Самозакохані поети й легкодоступні манекенниці. Так звана богема, яка сама втомилась від регулярних зустрічей, але й далі впивалася вином і обговорювала речі, які можна було не обговорювати. У кутку грав радіоприймач, вихідними — місцевий джазовий бенд. Неохайний довговолосий власник безперестанку курив і частував санґрією найближче оточення. Чимало молодих осіб намагалися привернути увагу, вдавалося їм це тільки епатажною зовнішністю, тому у відповідь вони отримували лише іронічні погляди. Мене такі ситуації тішили. Люблю посередніх творців, які відповідно до розбіжностей амбіцій і реального стану речей шукають навколокультурний шлях, щоб домогтися визнання. Люблю слухати їхні претензії. Їхні доводи й аргументи. Удавано підтакувати й слухати, а в мить, коли вони чекають на твою реакцію, байдуже замовляти ще одну чашку кави.

Наївні. Таланту не потрібно шукати схвалення.

Утім, усе було не так сумно. Інколи там з’являлися цікаві персонажі. Наприклад, Марк, який спалив увесь наклад своїх віршів через помилку, яку не виправили редактори. Остап, що привіз із Нідерландів програму лялькового театру, чим привернув до себе чималу увагу, розігруючи політичні вистави. Пам’ятаю історію Володимира, який, улаштувавши страйк проти скорочення оперної трупи, нап’яв наметовий табір нав­проти мерії. У кожного з митців є такі історії. Проте якнайдалі зайшов Доменіко.

Доменіко — італієць, якого у Львів привело нове кохання. До міста він привіз глухонімий театр. Якось Доменіко зізнався мені, що своїм успіхом він цілком завдячує дружині. Він сказав, що колись одружився із жінкою, яку не кохав. Йому не подобалася її манера розмовляти, не подобався одяг, який вона носила, не подобалося, як вона готувала, а ще в них не ладилося в ліжку. Він не любив усе те, що в жінках зазвичай подобається. Він навмисне довів себе до такої депресії, що рятували його лише нові п’єси. Його вистава побила всі рекорди, а мені стала за хороший приклад...

Самотність я виправдовував своїм жахливим характером, зовсім не творчістю, хоча в моменти стосунків я справді мало малював. Я не вважав жінок перепоною на шляху до визнання, проте інколи доходив думки, що мені категорично заборонено будувати стосунки. Коли я закохувався, то переставав кохати. Бо кохати можна лише недоступність. Усе решта — стосунки, що їх я ніколи не вмів вибудовувати. Були ревнощі, була пристрасть, було і кохання... Але у своєму прагненні досконалості я не міг сприймати жінку як картину, раннє захоплення все одно змінювалося розчаруванням, вона також змінювалась — і не могла залишитися в пам’яті ідеальним експонатом. Я боявся цих змін. Тому я боюся закохуватися. Я не хочу бачити жінку біля вівтаря, якщо мені доведеться побачити її в коробці.

Тоді Михайло запрошував на нову виставку сучасного мистецтва. Я ненавидів усе сучасне й не міг називати це мистецтвом. Радше альтернативою, що трішки пом’якшувало моє ставлення до незрозумілих мені карикатур. Мистецтво має дотримуватися класики або випереджати час. Візуалізацію того, що не відтворюється в житті, можна назвати відхиленням, але ніяк не мистецтвом.

Я не висловлював свою думку після презентації — це робили і без мене. Ми сиділи в тісному колі й випивали. Хтось підтримував художника, дехто його критикував. Вона сиділа збоку й уважно слухала кожного, хто захотів висловитись. Хто вона була — невідомо, але випадкових людей у такі кола не допускали. Цим вона мені і впала в око: спокійним і врівноваженим спостеріганням і, очевидно, власним аналізом. Розгнівив лише Едуард — письменник, який був відоміший як критик, а не автор, що, власне, і пояснювало його рівень.

— А я не вірю емоціям, які передають словами, — перебила його Магда. У певний момент вона висловила невдоволення більшості з присутніх. — Словами обманюють, хіба не так? Тоді як ви смієте зневажливо ставитися до творчості, що може по-справжньому передати внутрішню ідею? Музика, живопис, танець — це справжня творчість. Ваша проза — обман! А ви з цього робите мистецтво...

Заграв джаз. Цього разу це були якісь португальці. Худа дівчина, у якої незрозуміло звідки бралося повітря для гри на саксофоні, та двоє бородатих старших чоловіків. Критик підвівся й запропонував дружині потанцювати. Це був його найкращий учинок за вечір, вдале рішення, щоб уникнути конфлікту. Його прикладу слідували й інші.

— Ви танцюєте? — Магда запитала мене поглядом.

Я мовчки підвівся та простягнув руку.

Ми ще не почали танцювати, а я вже здався і був готовий на всі її примхи. Вона пахла терпкою гвоздикою, вміло зберігала дистанцію, але дозволяла вести. Я інколи йшов на компроміси, інколи виявляв турботу, подеколи моя поведінка набувала впевненого власницького тону, я поводився, демонструючи, що можу бути гнучким і підійти під її критерії не тільки в танці. Коли закінчилася пісня, я подарував їй квіти, вправно скориставшись нагодою: інколи в такі заклади приходили звичайні квіткарки. Це був чудовий спосіб проявити симпатію, чого я ніколи не зробив би за офіційних умов із ризиком відмови. Мені вдалося цим її вразити. Вона всміхнулася у відповідь.

У цій усмішці я вбачав зелене світло. Є угоди, що укладаються без обговорень... За замовчуванням. Усе породжує інтерес, байдуже, які на те причини. Наша гра несподівано розпочалась, імовірно, незаплановано триватиме, тому не хотілося, щоб стосунки набрали абсолютно звичного для всіх розвитку. Зрештою, якщо все закінчується ліжком, то що може бути цікавішим, аніж шлях до нього? Власне, у цьому суть партії.

Наше спілкування відбувалося у форматі світської ввічливості, і що довше так тривало, то менше шансів у мене залишилось змінити вектор. Я хотів розповісти про якийсь епізод свого життя, про що вона могла б запитати, чому саме цей випадок я обрав. Міг вразити відвертістю розмов, хоча навряд їй потрібні були мої слабкості. Тому ми обговорювали навколомистецькі теми, моя іронія відносно цього неабияк її тішила. Зрештою, я став її дзеркалом, поводився так, як вона від мене цього очікувала. Реагував на її підказки і, не розуміючи передумов і наслідків, погодився грати за її сценарієм. Я був готовий пірнати в її глибини, навіть якщо на дні був би звичайний пісок. Красивим жінкам варто говори про їхній розум. З амбітними слід виявити обізнаність у їхніх успіхах. З розумними розмовляти лише про почуття. На менше вони не пристануть!

Ніхто не помітив, як і коли ми зникли, вона ввічливо попрощалася, одягнула пальто і вийшла, за хвильку я вийшов у вбиральню і не повернувся. Зрештою, всі далі сперечалися, а ми були вже в іншому вимірі. Вона чекала на мене за рогом. Нам удалась іще одна безслівна домовленість, вона вкотре всміхнулась. І далі всміхалася дорогою. Ми прямували вулицями, не обговорюючи маршрут, наче він був для нас звичний. Я деякий час пробував розпитати, що привело її в наше місто, як вона оцінює наш мистецький рух та кого цінує з художників. Вона відповідала на все, що її не стосувалося. Я пошкодував, що надав їй можливість вибору. Тому далі я розповідав про речі, які, на мою думку, мали б бути для неї вагомими: цікаві місця та події, персони, з якими варто було б познайомитися.

Її замкнутість заворожувала, ця скритість не заважала їй вести цілком інформативну розмову, навпаки — породжувала ще більше зацікавлення. І навіть коли в один момент вона перервала, здавалося б, живу бесіду фразою, що ми підійшли до її готелю, це не видалося передчасним чи неввічливим, а демонструвало повноту нашої першої зустрічі. Ця тактовність не могла не зачарувати. Я досі дивувався, як швидко їй вдалося цілком заволодіти моєю увагою. Деякі жінки викликають бажання, інші — інтерес, вона, здається, володіла найвищою мірою зваблення — умінням утримати чоловіка.

Ми бачилися частіше, це набувало регулярного характеру, вона обирала потайні або людяні місця, наче остерігаючись наклепів чи підозр. Розмови торкалися тільки мистецьких тем, їхній характер був стриманий і розважливий. Вона намагалася всіляко тримати дистанцію, не розуміючи, що, дозволяючи це спілкування, апріорі йде на ризик. Кожне нове слово звучало як виклик, кожна наступна фраза на крихту наближувала мою перемогу, хоча вона й заперечувала кожен найменший мій натяк. Зрештою, одного разу вона, сп’яніла від вина в моїй майстерні, запитала, що мені від неї потрібно. Почувши, що кохання і відданість, Магда розсміялася. Утім, після того мовчки пила. Я ще на крок наблизився до неї. Жінці достатньо посіяти в голові ідею, решту вона зробить сама...

Мені вдалося. Вона почала зовсім інакше дивитися на мене, насмішки або скепсис щодо моїх пропозицій змінилися цілковитою байдужістю, її хвилювала ця тема, тому вона всіляко намагалася уникнути її. Вона ставала ближчою, чого не хотіла визнавати. Зрештою, я й далі грав за її правилами. Хоча тепер це була контратака і жертва заради перемоги. Як у шахах: хочеш дійти до короля — віддай пішака. Магда й далі оберігала свою гідність, треба зізнатися, трималася міцно, але стало зрозуміло: вона скоро не зможе панувати над собою. Це було питанням часу, оскільки я обрав правильну манеру. Її виказували випадкові доторки, складні розмови, інколи незрозумілі образи, вона поступово здавалась, але цього було мало, мені потрібно було її зізнання.

У двері постукали. Це був невпевнений, але наполегливий звук. Наче хтось вирішив виговоритись, але до останнього сумнівався.

— Нарешті дістався сюди, — мовив візитер, упевнено ввійшовши до кімнати. — Колись мені здавалося, для цього потрібно обов’язково мати вагіну. З твого дозволу я не роздягатимусь.

Адам за давньою звичкою відчинив вікно, оглянув найсвіжіші роботи, повільно набив люльку, а потім багатозначно подивився на мене. Мовляв, розповідай. Своїи звичаєм ми ділилися новими відкриттями, розумінням життя чи останніми подвигами. От тільки звички часом змінюються, і говорити не залишається про що. Особливо коли все зрозуміло.

Його не було останні десять років: виїхав до Франції через політичні непорозуміння з владою. До його честі сказати — кликав із собою. Після того навіть не писав.

— Маєш поганий вигляд, — зазначив.

Я просто зміряв його поглядом.

— Коли повертаєшся, — почав він, — найбільше, що цікавить, — чи буде хтось чекати. Решта сприйма­ється за фактом: зміни, нові обличчя й порядки, напади ностальгії. У поверненні є щось міфічне: ти одразу хочеш перевірити, чи все залишилось на своїх місцях, або шукати людей, з якими в тебе не втрачений зв’язок.

— Є зв’язки, які обриваються, і повернення стає неважливим. — Я не міг пробачити йому втечі.

Саме втечею я називаю його так званий пошук перспектив.

Останніми роками до його виїзду ми розпочали спільний проект, ним ініційований. Це була серія портретів військових, присвячена пам’яті Мілоша, нашого спільного друга, що загинув на війні. Ми малювали чоловіків у день приїзду на службу і в перспективі — за деякий час. У цих картинах добре виявлялася суть вимушеності. Ми вважали, що в людей змінюються риси обличчя, коли вони йдуть проти своєї волі. Згодом ми малювали перших жертв війни, жінок-волонтерок, скривджених митців, наляканих дітей, перших переселенців. Це не могло подобатися владі, яка спричиняла тиск, бо наша діяльність підривала й без того нестабільну соціальну ситуацію. Адам дуже непокоївся через свою безпеку, зрештою перетнувши французький кордон після численних погроз можновладців. Цього я йому не пробачив. Відданість справі для мене завжди була на першому місці. І жоден чинник не міг стати цьому на заваді.

— Кажуть, ти багато встиг, — вів далі Адам. — І досі намагаєшся уникати людей?

— Слава — надто короткочасна річ, — відповів я. — Тим паче, чим цінне визнання людей, які нічого в цьому не тямлять?

— І таки вважаєш себе розумнішим за інших?

— Радше не дозволяю нікому впливати на мою думку.

— Ти завжди себе обмежував цим, друже, інколи навіть безглузда ідея може відкрити шлях до чогось цінного. Навіть у найменших дрібницях можна розгледіти щось справді вартісне. Втеча від реальності — не запорука створення автентичності, як і навколишній вплив не обов’язково спричинює крадіжку, плагіат...

Що міг мені розповісти чоловік, який побоявся смерті, який зрадив ідею і завжди обирав комфорт? Чого він міг мене навчити? У своєму житті я зазнав хвороб і бідності, втрат і обману, навіть війни. Світ перестав мене дивувати, а життя — вабити чимось незвіданим. Мої висновки не завжди були гуманними, часто — цинічними. Я сприймав людей як об’єкти, але втомився від фальші, зупинився в гонитві за славою, проте завжди шукав легких шляхів задоволення. Інколи всі стають засобами виконання потреб, але це теж нормально. Можливо, і є цілі, заради яких варто боротись: відданість, чесність, справжність. Утім, це теж залежить від нашої позиції. Існують пропозиції, від яких не відмовляються, обставини, за яких обманюють, учинки, які не мають виправдань. Життя не дає часу перевести дух. Не існує ані стабільності, ані гарантій, щастя швидкоплинне, і тільки кохання — вічне. Щоправда, об’єкти кохання змінюються.

Він докурив сигарету і став збиратися.

— Коли я зможу їх побачити? — запитав.

— Скоро.

— Тобі це потрібно?

Відповіді він не почув і рушив до виходу. Адам був знову поруч. Очевидно, він приїхав на виставку. Щоправда, незрозуміло: побачити її чи запобігти їй.

Повоєнну Європу накрила хвиля протестів проти тогочасного політичного руху. Інтелектуальний світ відхрещувався від запропонованого політичного напряму, як наслідок — створював ідеологію абсурдного бунту. Економіка працювала на укріплення військових спроможностей, а мистецьке оточення намагалося висміяти діяльність влади серією антимілітарної творчості.

Чи була ця виставка протестом проти суспільних норм, підтримкою фемінізму, чи ствердженням внутрішніх суперечностей — не так важливо.

У періоди суспільного страху люди завжди поділяються на тих, хто боїться закону, і тих, хто постає проти нього.

Ця виставка мала вчергове сколихнути налякане консервативне суспільство, і мені було байдуже як до наслідків, так і до пошуку внутрішніх конфліктів — мистецтво завжди стоїть поза означеними вимірами, і це єдине, що справді мало значення.

У двері постукали.

Це був упевнений стукіт, такий, за яким виговорюються і ставлять крапку.

За дверима була Магда. Вигляд мала схвильований і боязкий.

— Я здаюся тобі чужою?

— Інколи незрозумілою, але не чужою.

— Ти ніколи не можеш думати лише про мене, подумки ти завжди з ними, — почала вона монолог, який, як я підозрював, мав перспективу затягтися.

Тому я взяв її на руки, поклав на диван, зняв черевики (вони були червоні, лаковані й пасували до чорної сукні) і взявся масажувати стопи.

— Ти завжди втікаєш кудись, інколи дивишся на мене порожнім поглядом, неначе мене взагалі немає поряд...

Я торкнувся її спини та поцілував шию, прихилившись до неї своїм тілом.

— Про що ти тоді думаєш? Мені важливо знати...

Вона не вгамовувалася, тому я теж діяв наполегливіше і заходився роздягати її.

— Ця твоя впевненість мене дратує! Таке враження, що ти не дозволяєш собі слабкості, усе автоматизовано. Вишколені рухи, позбавлені почуттів. Так не буває! Кому ти віддаєшся? Цим бездушним картинам, олійним тілам? Вони тебе надихають?

По цим словам вона залишилася без одягу.

— Що ти робиш? — запитала вона.

Я також роздягнувся і сів поруч так, щоб мій член ледь торкався її.

— Ти ж розумієш, що ми бачились лише кілька разів?

— Насправді це наша сьома зустріч.

— Ви дозволяєте собі торкатися мене.

— І мушу сказати, це до біса приємно...

— Ви ж не розраховуєте на щось більше?

— Звичайно, ні, я роздягнув вас, щоб помилуватись красою вашого тіла або ж узяти його за взірець.

— Ви схиляєте мене до...

— Сексу. Зазвичай цей процес називають так...

— Ви тиснете на мене?

— Навіть не намагаюся, що ви! Я можу цієї ж хвилини попросити вибачення і дозволити вам піти.

— Але ж ця ситуація...

— Я видалю її з пам’яті. Не хвилюйтеся, ваша репутація не постраждає, про це ніхто не дізнається...

— Ви ж розумієте, яке це шаленство? Навіть якщо уявити, що, в міру фізичного потягу чи захоплення вашим талантом, я могла б зараз віддатись ніжності. Але ж є певні межі моралі, які не дозволяють мені близькості з незнайомою людиною.

— Поспішаю вас запевнити, що цілком розумію ваші сумніви і не збираюсь чинити нічого, чого пані сама не забажає. Якщо ваші принципи зараз буде порушено, обіцяю не звинувачувати вас у цьому і взяти на себе частину провини.

— Але ж це заперечить наше подальше спілкування, ми станемо звичайними одне для одного... Ви готові втратити цей рівень спілкування?

— Цілком погоджуюся і запевняю, що готовий і надалі спілкуватися. Інакше — це не найгірший спосіб урізноманітнити процес.

Ця формальність тривала недовго. Вона певний час іще товкла, як це все неправильно, а я за її правилами мав усе заперечувати, щоб, коли це, зрештою, відбулось, усе скидалося на те, наче я їй нав’язав цю думку. Натомість я зі всім погоджувався, і коли аргументи завершилися, вона дозволила мені ввійти.

За вікном смеркалося. Хтось недалеко грав на скрипці, а ми, виснаживши наші тіла, лежали на підлозі. Долівка була холодна, тому Магда швидко вдягнулась і сіла за стіл в очікуванні, коли я долучуся до неї. Я не поспішав, тому вона стала ходити кімнатою. Помітно нервувала. Шукала виправдання.

— Не говори нічого.

— Я хотіла сказати...

— Я знаю.

— Мені сподобався спосіб, у який ви намагались мною оволодіти — ні ви, ні ваша краса чи інші заслуги... Лише те, як це відбулося. Манера була настільки витончена, що я, як справжня поціновувачка мистецтва зваби, не могла залишити її без нагороди...

Мені не потрібне було це виправдання. Я не збирався зазіхати на її безпеку. Але не міг дозволити їй звинуватити мене в тому, що сталося. Вона могла все списати на імпульси, хвилю бажання, мінливу слабкість чи неспроможність захищатися, але вона не мала ставити під сумнів мою перемогу. Жінки дивні й незрозумілі створіння. Як же все-таки змінюється поведінка, коли падає їхній захист...

На ранок вона сказала, що мусить покинути місто, попросила не шукати її, бо сама дасть про себе знати. Я зіронізував стосовно її драми. Після чого дізнався про чоловіка та небезпеку цих зв’язків. Вона нічого не розповідала про нього і ніяк не пояснювала наших зустрічей. Наступні рази Магда також покидатиме моє помешкання затильними дверима, потім зайде в поштове відділення, наче надіслати листа, і після цього заховається в телефонній будці, навмисно привертаючи увагу людей. Таким чином вона уникне підозр.

Вона не вдавалася до подробиць, давши зрозуміти, що наданої інформації для мене має бути достатньо. Я особливо не випитував. Жінка завжди відповідатиме лише на ті запитання, на які сама захоче відповісти, шукаючи шпарин, щоб уникнути незручних. Ким була Магда? Поєднанням пристрасті й ніжності, турботи та зваблення. Певною мірою естетики. Жінкою у всіх можливих моделях. Моделях загубленої дівчинки чи мудрої порадниці, яка так чи інакше маніпулює твоїм інтересом. Тому навряд чи мені пощастило, навряд чи я почую від неї історії про нещасливе життя з чоловіком, тим паче зізнання. Вона була надто розумна. Усе відбувалося надто швидко. Це можна було виправдати бажанням залишатися в тіні. І остаточно розбило мою віру в жіноче кохання. Жінки не здатні кохати, інколи вони схильні до жертовності чи покори, але вони ніколи не відмовлять собі в пізнанні нових чоловічих типажів. Цей інтерес переслідуватиме їх протягом усього життя. А чоловікам кохання потрібне як відповідальність. І, як наслідок, жіноча любов завжди буде яскравішою, чоловіча — сталішою. Зрештою, я не міг ужити цього терміна в нашому разі, це була гра, їй щось було потрібно від мене, і мені залишалося лише спостерігати.

До виставки зостався тиждень. І мене активно намагалися переконати відмовитися від цієї затії. З одного боку, це були меценати й колекціонери, які пропонували влаштувати закритий аукціон, з іншого — різні суспільні організації, що хотіли запобігти соціальному бунту. Влада на той час заплющила очі, утім, обмежила поширення лише в культурному середовищі. Вони мали силу заборонити мені, але дали право вибору... На субсидії та державні ранги я не купився.

Що мене могло злякати? Погрози? Дурна слава? Хіба це ціна, щоб відмовитись від справи життя? Це не було ані протестом, ані бажанням чергового самовираження. Я був готовий опісля спалювати картини чи просити вибачення в усіх скривджених. Ця виставка була підсумком, завершенням циклу, моїм бенефісом. Зрештою, Михайло здався і вручив мені ключі. Ми могли облаштовувати зал.

Я сидів у «Штуці». Кельнер принесла мені кави по-віденськи, я набивав тютюн і слухав молодого гітариста. Хлопець, одягнутий у чорну сорочку, метушливо озирався, наче когось виглядав, і награвав спокійні іспанські мотиви. Моє життя вперше було схожим на ці мелодії.

Усе текло спокійно й логічно — зважені вчинки, розважливі думки, впевнені дії. У певний момент мого життя усі життєві події, усі намагання, потуги й досвід зійшлися в єдиному місці. У мене була кохана жінка, інтрига, таємниця, я стояв на порозі чергової слави та визнання. Усе не могло бути настільки добре. І не було.

— Не можу повірити, що ви справді наважитесь це зробити, — звернувся до мене літній чоловік в елегантному костюмі та з тростиною, на яку він спирався. Він підняв капелюх, вітаючись, тим самим запитавши дозволу присісти. Я не відмовив. — Ви, очевидно, мене не пам’ятаєте. Ми бачилися близько двадцяти років тому у Франції, ви тоді були художником-початківцем, ми зустрілися на Паризькому з’їзді...

— Жан-П’єр Тіссе, — я впізнав його.

— Це добре, — відповів він задоволено. Отже, непотрібно було гаяти час на знайомство. — Не буду приховувати, що мене привела сюди ваша колекція. Мені незрозуміло, яким чином вам дозволили її представити публіці, але розголосу вона набула й у колах французьких жандармів. Часу в мене обмаль. Справа, зрозуміло, делікатна, але дозвольте мені поцікавитися: за скільки ви готові продати колекцію?

Жан-П’єр був знаний колекціонер. Один із тих, кому притаманні і смак у живописі, і вміння вести переконливі діалоги. Він заробив капітал на промисловості, тому зацікавлення мистецтвом було доволі-таки дивним. Хтось пов’язував це із захопленням його дружини, однак правдоподібнішою видавалася версія про його особистий захват від французької художниці. Саме заради її прихильності він зібрав значну європейську колекцію. Або ж це був лише спортивний інтерес.

Його пропозиція мені лестила, однак пристати я, звісно, не міг.

— Ви розумієте, що мені потрібна лише автентичність. Лише обрані люди зможуть насолодитись вашою майстерністю. Опісля оприлюднення ваша колекція втрачає свою цінність. Тому і ціну я можу запропонувати відповідну.

Я ще раз запевнив його, що подальші розмови не мають сенсу. Він особливо не наполягав. У своїй тривалій кар’єрі він чітко усвідомив: якщо все має свою ціну, то часом за гроші цього не купиш.

— Тоді я можу попросити про одне, — він зробив акцент на цьому слові. — Магда Новацька. Я знаю, що це ім’я вам знайоме. І помітив її часті вечірні візити до вашої оселі. Не хвилюйтесь, ваше особисте життя залишиться особистим. Я просто хочу знати, що колекція не дістанеться моїй конкурентці. Саме небажання поступатися змусило мене за вами стежити.

— Конкурентці? — перепитав я. Хоча в голові вимальовувалася чітка картина стосунків, які між нами народжувалися.

— Звісно, — запевнив мене Жан-П’єр, — мені хочеться вірити, що це питання винятково особистого характеру. Вибачте за відсутність такту, але я справді хочу знати, що ви не продасте колекцію Магді Новацькій.

Далі я дізнався більше. Я спробував удати, що обізнаний із родом діяльності Магди, що мене хвилює лише її особисте життя, і, зрештою, мені вдалося дещо довідатися.

Вона була звичайна полька, грала другорядні ролі в театрі. Часто мігрувала з трупою, тому ходили плітки, що полюбляла вв’язуватися в різні любовні авантюри. Краса гарантувала їй чоловічу увагу, ро­зум — можливість приховувати різні забави. Декілька років тому вийшла за німецького офіцера — кажуть, це також була одна з випадкових ситуацій, але їй удалося певним чином переконати його у своїй порядності. Зрештою, поруч із ним вона поводилася, як належить заміжній пані. Його ранг і авторитет тиснули на неї, тому вона кинула театр, а у світське життя увійшла колекціонеркою. Зрештою, усі колишні гріхи, які могли випливати за заміжжя, вона могла списувати на плітки, пов’язані зі спекулюванням чи творчим оточенням.

Останніми роками їй пощастило зібрати чималу колекцію творів сучасних митців — статки чоловіка це дозволяли.

Але продовження історії я вже не чув, як і розповіді про те, чим саме вона не догодила Жан-П’єрові. В одну мить я зрозумів, що також став жертвою маніпуляцій, тільки поки не розумів ціни. Старий розпитував, як саме вона намагалася мене переконати, його дивувало, що жінка навіть не побоялася ризику бути викритою перед чоловіком. Що ж вона знайшла такого в моїх роботах, що могла піти на таку небезпеку?

Після цього він говорив про свої зв’язки у Франції, далі перейшов на загальнокультурні розмови, зачепив повоєнні теми, але кінець кінцем втратив будь-­яку мотивацію і, не чекаючи від мене жодної відповіді, тактовно зник. Тільки я тепер спокійним бути не міг.

Моя неприязнь до колекціонерів навряд чи могла сягнути вищого піку. Я ніколи не розумів бажання людей приховати речі, якими, навпаки, варто пишатися, навіть якщо їхня цінність визначається обмеженістю доступу. Однак гіршим за ув’язнення вільного прояву ідей може бути хіба що шлях, яким митця вводять в оману. Що вона хотіла отримати? Викрасти експонати, спробувати викупити, апелюючи до моєї симпатії? Це була підстава чи вона готувала сенсацію? Мені важливо було знати, чим вона керувалася у своїх учинках. Магді вдалось мене здивувати своєю обізнаністю в галузі живопису ще під час першої зустрічі. Тому я міг відкинути факт збігу і звинувачувати лише себе в тому, що нічого не запідозрив. Вона чітко знала, що я останнім часом роблю. Можливо, тому не заважала мені в процесі роботи. Пам’ятаю, якось я запитав її, чому вона навіть не цікавиться моєю працею. Вона відповіла, що не хоче засмучуватись через побачене з огляду на жіноче сприйняття ситуації. На той момент мене ця відповідь улаштувала.

Відтепер я навпаки провокував потрібні обставини, щоб з’ясувати ситуацію. Я залишав двері на горище відчиненими, просив її принести мені вечерю в майстерню, запрошував гостей і пропонував їй провести екскурсію. Вона шукала різні відмовки та шляхи уникнути обговорення. Інколи це були жарти чи провокації, інколи — хитрощі чи прямі відмови. Зрештою, коли ці психологічні ігри набридли нам обом і вона запитала, чого я хочу цим домогтися, я розповів їй правду:

— Ти колекціонер, я все знаю. Що тобі потрібно?

Вона заплакала.

Я ненавиджу це вузькошаблонне композиційне сприйняття: вагомість імені, оцінка образу, вимоги етикету, втома від уваги. Інколи замислююсь, чи існує відокремлене життя митця і чоловіка, чи ти приречений на незворотний стереотип творчих упереджень? Тому разом із привілеями імені ти мусиш завжди миритися із неможливістю сховатися чи бодай бути об’єктивно оціненим.

Мої картини перенесли в «Штуку», усе було готово де сенсації. У тому числі і я. Завтра буде важливий день, утім, я пройшовся рідними вулицями, замовив алкогольний напій і повільно повертався додому. У переддень про мене говорили, мабуть, усі... Я не зважав. Давно звик до обговорень і засудження. Мовчала лише Магда. Це мене засмучувало. Що я відчував? Я не міг повірити, що вона хотіла мене підставити. Зрештою, у житті завжди треба миритися і йти на компроміси. Власне, я не хотів чути ні виправдань, ні пробачень — я просто хотів знати причину.

Вона на мене чекала. Був помітний саме факт очікування. Я кивнув, привітавшись, і зайшов у ванну, де довго простояв під душем. Старанно поголився. Віднедавна не міг працювати, поки мені не подобалось відображення у дзеркалі. Можливо, я це робив для неї, бо моя щетина завжди подразнювала її шкіру. Коли вийшов — вона стояла оголена і дивилася на мене. Мабуть, думала про щось непристойне, але різко заперечила мої здогадки, щойно я став наближатися до неї. Вона взяла пастель і заходилася малювати. Контури нагадували чоловіка із красивою статурою. Я сидів, відкинувшись на ліжку, і споглядав за нею, попиваючи вино. Мені цього було вдосталь. Частіше манить саме недоступність краси, коли вона подається дозовано, а не випивається залпом. Вона й далі стояла поряд, не помічаючи мене. Не розумію, що хотіла цим показати... Але мене чарує загадковість, завжди манить ця непостійність, немов настрій митця, наче почерк генія... Так і минав наш вечір: вона малювала, а я споглядав, на столі стояли келихи вина, у кімнаті мерехтіло світло.

— Підійди до мене, — попрохала.

— Тобі холодно? — запитав.

— Тобі подобається мій шрам?

Вона показала давній поріз на стопі і поклала мою руку на те місце, після чого сіла поруч, готуючись розповісти історію.

Мені було тоді лише двадцять. І моє життя йшло так само легко, як і мої стопи торкалися бруківки вільного Львова. Я багато у що вірила, сприймала світ як найбільшу загадку, в якій моїм покликанням було її пізнавати. Мене багато що дивувало і тішило: дощ і скрипка, солодка вата і терпка кава, запах фарби і поїздки австрійськими трамваями. Тобто всі доступні та близькі мені речі. Я знала, що заслуговую на щось особливе — до слова, багато не хотіла, мене влаштовували стара канапа, можливість подорожувати Європою і чоловічі погляди. Мені подобалось привертати увагу і хотілось колись покохати самій. До речі, я пробувала малювати, але особливого хисту в мене не було. Тому я подалася в театр, грала другорядні ролі, проте згодом мені це заняття також набридло. Зрештою, це не має нічого спільного із цією історією, я просто хотіла, щоб ти бодай щось про мене знав. Але більше не затримуватиму тебе, тому одразу перейду до головного. Я зустріла його на якійсь виставці... Відвідувала я їх доволі багато, тому не згадаю точно, на якій. Як він мені потім сказав, захопила я його своєю неуважністю, складалося враження, що я роздивлялася картини поспіхом. Так чинять люди, які геть не знаються на мистецтві або надто обізнані. А мені тоді було лише двадцять, розумієш? Тому він насміхався з мене, а я колись пообіцяла стати кращою за нього. Першого вечора він надто уважно мене розглядав, запросив за свій столик — ми сиділи тоді в «Штуці», я була там уперше, а він те місце полюбляв. Я йому сказала, що приїхала сюди з трупою і буду у Львові лише місяць, на що він відповів, що це не має значення. З ним важко було сперечатись. Він здебільшого мовчав, а це притягує жінок... Тому не звинувачуй мене, що я тоді так швидко віддалася...

Він був у мене один із перших, він був вправний коханець, але справа не в цьому.

Зізнаюсь, я боялася його. Хоча агресії він не виявляв. Першою кінчила я, тому мені було дуже важливо, щоб йому теж було добре... Коли його тіло затремтіло, я чомусь різко підвелася й почала шукати одяг, розкиданий у його майстерні. Він не намагався мені перешкоджати, а став набивати люльку.

— Зачекай, — попросив він, і я вмить підкорилася.

Він підійшов і знову зняв з мене одяг. Потім приніс невеличке крісло і попросив сісти на нього. Він почав мене малювати. Спочатку я не розуміла, що відбувається, але це тривало недовго. За півгодини він попросив мене підійти. На малюнку я здавалася красивішою. Мені сподобалось, тому я заходилася його цілувати. І тоді сталось те, що змусило мене втікати. Він не реагував на мене. Він відштовхнув мене і далі дивився на картину. Це тривало десять хвилин... Він навіть не зауважив, як я стала вдягатись, навіть не надав цьому значення. Тому я просто зібрала речі і втекла. Дорогою наступила на склянку з під вина, звідси цей шрам. Але тоді я не переймалася через кров... Я позна­йомилась із тим, що може бути набагато небезпечнішим — справжньою одержимістю. Тому я втікала — мене злякав його погляд.

Після того ми бачились іще кілька разів. Він не уникав цих випадкових зустрічей, але обмежувався привітаннями. А я не насмілювалася розпочинати розмову. Інколи я навмисно проходила повз його будинок, часом навмисно пила каву в «Штуці». Він усміхався до мене. Але більше не кликав.

Магда притулилась до мене, закінчивши розповідь. Я обійняв її — вона потребувала цього захисту. Я відверто не пам’ятав тої дівчинки, але поки не міг зрозуміти, що хотіла ця доросла жінка. Все відбувалося надто швидко, але не могло мене дивувати, і вона розуміла, що це єдина можлива історія для нас. Якби вона попросила, я б віддав їй цю картину, хоча вона б могла з легкістю апелювати, що кохала мене в той момент і не заслуговує осуду. Чи кохала вона свого офіцера, чи це був страх або статусний етикет? Вона не намагалася ніяк запобігти виставці, хоча могла схилятись і до хитрощів, і до маніпуляцій. Вона могла зізнатися, і це залишилось би таємницею між нами двома. Бо ці психологічні ігри, які спочатку вабили загадкою, тепер дратували невизначеністю. І з часом почали відволікати.

Чим захоплює мистецтво? Чому йому дозволено описувати людські вади без подальшого осуду та відвертих апеляцій? Бо суспільство краще спри­ймає правду в такій латентній обгортці, названій мистецтвом? Тоді яка її ціна і який ризик? І чи вабить творчість наближенням до істини, чи розуміння її невловимості, навпаки, призводить до божевілля?

Коли Магда йшла, то зізналася, що справді спочатку хотіла викрасти картину після першої ж ночі, але цікавість і віра в людей перемогли навіть відданість чоловіку... Вона довго намагалася зрозуміти для себе, що ж тримає її поруч і чому ця історія так хвилювала її всі ці роки... Це не міг бути сором — вона лояльно ставилася до будь-яких проявів мистецтва, це не міг бути страх викриття — у неї вистачило б дипломатизму, щоб гідно вийти навіть із критичної ситуації. Чи хотіла вона щось дізнатися про себе? Чи поставити крапку? Чи просто звернути на себе увагу?

— Я хотіла бути тобі кимось більшим, ніж натурницею чи музою, твоя увага була для мене викликом. Мене переповнювало бажання показати тобі інше життя, змусити повірити в те, що ти постійно заперечував. Напевно, ти притягував мене цим скептицизмом, а я завжди обирала варіант вірити. Тільки мені не вдалось. Ані тоді, коли я була палкою юнкою, ані тепер, коли я зріла цікава жінка. Тоді тебе вабило моє спокусливе тіло, тепер — співзвучність із твоїм світом. Але ти ніколи не керувався бажанням бути поруч, мистецтво завжди важило для тебе більше.

Я давно заплатив за це чималу ціну. Вибір виокремити одне і відсунути вбік другорядне не може бути неправильним. Зрештою, його не варто аналізувати. Я можу згадати всі злети, потім весь біль, якого вони мені завдали, але зрештою нічого не зможу змінити. Тому це зайве. Краще буде сказати, що нічого змінювати не хотів би. І це буде правдою. Бажання нездійсненного втомлює і розчаровує.

Тобіаш Малєр стоїть із сигаретою, у його руці пензель. Він прочинив вікно, щоб провітрити кімнату. Вона пахла олією і жіночим збудженням.

Останні двадцять років його дні суттєво не відрізняються однин від одного, тепер, щоправда, він менше малює, йому заважають проблеми зі спиною. Він зав’язав з алкоголем та кавою, жінки більше не вбачають у ньому такого пристрасного коханця, та й він сам багато до чого втратив інтерес. Утім, ідеї, що досі народжуються в його голові, змушують щоранку прокидатися.

Часом він пригадує дорогих людей, часом переглядає їхні світлини, багато хто пише йому листи. Адама він більше не бачив, хоча, як зізнався Михайло, це він умовив його дозволити провести ту виставку. Успіху вона йому не принесла, Магді вдалося її затьмарити. На ранок її тіло знайшли холодним на залізничному вокзалі. Вона кинулася під потяг. Тобіаш сумував. Але не відчував своєї вини. Радше почуття недомовленості, яке настає із сутінками, що огортають зараз його рідне місто, — і він укотре спробує відтворити їх пензлем...

Над Вроцлавом гусне небо. Я живу в епоху технологій, тобто в прорахованому та спланованому світі, де навіть задоволення й радість мають відбуватися за графіком. Моє світобачення різко заперечує усталені норми, а моє агностичне сприйняття змушує створювати власні правила. У певний момент мені вдалося створити свою формулу. Вона передбачала цілковиту відданість тому, що любиш. Мені пощастило швидко визначитися зі своїми вподобаннями. Я багато чим жертвую і намагаюся за цим не шкодувати. Я сповнений сумнівів, щоб у щось беззаперечно вірити, і в мені водночас багато поваги до особистого світу, щоб комусь щось нав’язувати. Я піддаюсь на імпульси та жіночу ніжність, але мені важко уявити можливість усе життя бачити лише одну жінку. Я багато аналізував жінок, із часом утомився і полишив це заняття. Тому тепер обираю кохання, а не розуміння.

Я розказав про це Ельзі. Вона насміхалася з мене, але слухала. У чомусь, можливо, навіть розуміла мене.

— Ти любиш літературу більше, ніж будь-яку жінку, — говорить вона і пропонує бути посередником. Не знаю, для чого їй це.

Я вкотре пояснюю, що історія митця в житті жінки може бути лише епізодичною, що жінки не можуть закохатись у те, що не має майбутнього. Їм завжди потрібні гарантії. Тому мої жінки схожі на прохідні поїзди, передчасні оргазми чи хімічну збою, що інколи постають у їхній уяві. Часом вони шукають ніжності, часом — спокою, здебільшого через те, що надто довго залишалися самі. Але потім обов’язково самого залишають тебе, зберігають тебе як спогад, що до нього обіцяють часом повертатись, а ти далі, засліплений ідеєю мистецтва, створюєш ці душевні історії та вбиваєшся у нових рядках.

Тут Ельза не погоджується. Пов’язує все з моєю пристрастю і просить нікого не звинувачувати в цій прохолоді.

— Твоя проза — це безособова сповідь. Мені здається, ти мав би до цього вже звикнути.

Я погоджуюсь з нею. Вона задоволено сміється.

Вроцлав, лютий, 2016