Тіні наших побачень

Дівчина, яка говорила про високі матерії

Літак знижувався. За вікном уже ставали ледь помітними будинки, поміж них кружляли вулиці та блукали люди, а ще сотні тисяч життів, сотні тисяч історій.

Я дочекався багажу, пройшов паспортний контроль і піднявся ліфтом до виходу.

Двері відчинилися.

Перед тим як розповідати цю історію, хочу запевнити, що це вже тепер я такий розмірений, із прагматичністю та знанням справи, схожий на трибунальну промову, готовий раціоналізувати на тему людських стосунків. Тоді я таким не був. Добре, що я таким не був. Не шкодую, що став таким, про­йшовши...

Людина захоче піти в будь-якому разі. Питання в тому, чи на той момент буде достатньо чинників, які могли б її зупинити. Мені здається, що суть стосунків у сумнівах. Чоловіки сумніваються, чи люб­лять вони, жінки — чи люблять їх. Усе життя вони намагаються в цьому розібратися.

У певний момент я постановив собі не надто заплутуватися в складних жіночих структурах. Тоді кохання щонайменше не ставитимуть під сумнів. Чи, радше, не буде зайвих подразників для підозр. Ясність — матерія, яка породжує недовіру, як і мовчання викликає зайві запитання. Ми наче запрограмовані на руйнацію, кидаємось у постійні пошуки зайвих знань. Тепер я чітко розумію — інколи краще недоговорити, інколи — недослухати. Мабуть, я слухав тільки те, що вона говорила. А вона рідко говорила про те, що справді відчувала. Однак спочатку все було добре.

Добре — це і є початок. «Добре» — це коли нічого не почалося. Особливо коли не готовий до змін. Особливо коли вони перевертають все з ніг на голову. Здається, відбувається низка подій, які нічим не відрізняються від низки суміжних, сіро-буденних, позбавлених емоцій інших (тобто не своїх, не оцінених). Деякі з них залишаються в пам’яті чи бодай на фотоплівці, декотрі навмисно намагаєшся забути. Зрештою, потім історії перетинаються, відбувається звична (частіше незграбна) сцена, яка через надмір гормонів здається унікальною, несхожою на жодну попередню.

Він намагається вразити кмітливістю, використовуючи заготовані фрази та мініатюри, вона вдає, що чує їх уперше і це справляє на неї неабияке враження. Вона переконана, що йому від неї потрібне лише її тіло, але не зізнається, що сама бажає цього якнайскоріше.

Зрештою, все може бути геть інакше. Вона може бути зрілою жінкою, він — солідним чоловіком. Тому, навчені досвідом попередніх невдач, вони могли б грамотно спрямувати свої стосунки в потрібне річище.

От тільки тим хлопцем був я. Тому інакше бути не могло.

На мені була простенька футболка з національною символікою, протерті джинси (які, як вона зізнається пізніше, тієї ж миті їй захотілося випрати) та досить недолуга усмішка, якій навряд чи можна було відповісти взаємністю. Було надвечір’я — сонце ледь торкалось поверхні океану, — свіже повітря та запах дощу. Тобто сама ситуація схиляла до того, щоб упевнено підійти до неї, схопити за талію, покласти на голу землю, кохатись у ритм її дихання, а потім так само безцеремонно зіп’ястись, можливо, допомогти підвестись і їй та піти не попрощавшись. Чи бодай поцікавитись причиною її перебування в цьому Богом забутому місці і легким компліментом натякнути, що навряд чи ця зустріч випадкова і не личило б пройти повз. Чи бодай удати, що загубився і лише з її допомогою зможу віднайти дорогу. Можливо, не лише сьогодні. Можливо, не лише додому.

Зрештою, усе, що відбулося протягом наступних десяти хвилин, можна було б назвати знайомством (процес обміну базовою інформацією, що в кращому разі набуде значення лише за місяць опісля першої зустрічі та виснаження від безперервної фізичної близькості).

Справді дивно, що під час знайомства з людиною заведено не вірити жодному слову при тому, що жодної причини недовіряти немає.

Хоча... Що я міг про себе розповісти? Контактні дані, потрібні, але неактуальні, географію подорожей чи пікантні моменти біографії, які могли її лише засмутити, про здобутки, які тішили лише моє самолюбство, чи, може, про переваги життя в цьому місті, акцентуючи увагу на своїй персоні?

Хоча... Що я мав про неї знати? Вочевидь те, що найбільше цікавило. Про першого чоловіка, який безповоротно змінив її сприйняття чоловіків, про кілька наступних розчарувань, які змусили б мене переконувати її: ні, я інший. Запитати, чи холодно їй, коли прокидається, яка думка народжується першою і скільки цукру вона додає в ранкову каву. Про те, чи личить їй коротка зачіска, про історію шраму на коліні, про тату в малопомітних місцях. Тобто про дрібнички, що нас відрізняють. Чи планує свій день, чи записує найцікавіші думки і чому терпляче ви­слуховує мої запитання.

Утім, як виявилося пізніше, вона не любила говорити про себе. А я більше не наважувався розпитувати. Тому ми мовчали. І думали. Мабуть.

Мені, наприклад, хотілося знати, чим я заслужив цей вечір, чи їй важливо, що я поряд, чи їй просто потрібен хтось поруч, думав, чи захопила б вона мене, якби не була така красива. Я не знав, як сказати, що хочу її, хоча вже уявляв себе паралізованим у її обіймах. Добре, що вона була сміливіша. Чи досвідченіша. Зрештою, добре, що вона була і в певний момент підвелась:

— Іди за мною, — сказала.

Пручатись було марно.

— Мені холодно, — мовила вона, а потім, руйнуючи логіку, роздягнулася і притулилася до мене. Ми провели всю ніч оголені...

«Хіба можна обманювати в такі ранки?» — подумав я.

Що відбувалося пізніше, теж було нелогічним чи, радше, необдуманим.

Вона подарувала мені натхнення, у мене з’явилася надія, що так може тривати довго... Віра, звісно ж, оманлива, звісно ж, передчасна. Але хіба я міг тоді думати? Зрештою, я і сказав їй:

— Залишайся, і нам буде добре. Ти видобуватимеш мінерали, я писатиму колонки в газети. Ти могла б змішувати свої мікстури, і байдуже, якщо вони спричинять пожежу та спалять усі мої рукописи.

Приблизно так звучали мої слова, і ситуація може здаватися загадковою, однак усе було досить просто.

Отож, як усе почалося.

Вона:

Студентка хімічного факультету. Дівчина, най­імовірніше, гіперактивна, з чіткими переконаннями та сміливими амбіціями. Якщо коротко: дурна та вперта. Чоловіки назвали б її небезпечною, ненадійною. Вона не змогла б підкоритися. Мене такий типаж завжди вабив. Тому, коли вона приїхала в невеличке містечко штату Флорида вишукувати якісь копалини, я сприйняв це як шанс — не менш вибухонебезпечний, ніж її копалини, між іншим.

Я:

Для мене те містечко було домом. Чи, скоріш, місцем, куди я завжди повертався. Загалом я був звичайний дописувач, тому за специфікою своєї професії часто подорожував. Сказати, що такі історії не були для мене типовими, було б не зовсім чесно, але мало хто мене міг по-справжньому зачепити. Тому історія дівчини із незнайомими термінами в лексиконі заслуговувала бодай на новелу. Так і склалося.

До слова, я — етнічний українець. Пізніше це відіграє ключову роль.

Ми:

Здавалося, ми жили лише, коли були поряд, все інше не помічалось або ж забувалось, коли зачинялись двері кімнати. Здавалося, ми були ідеальними — нас просто не існувало для решти. У мене не підвищувалася температура, в неї не змінювався настрій. У мене було вдосталь ніжності, щоб віддавати, вона готова була її приймати. Інколи вона говорила, що життя дане саме для таких моментів обміну внутрішніми резервами. Вона казала, що завжди потрібно дарувати любов тому, кому це потрібно. Це була її теорія.

Інколи мені хотілося знати все: найменші дрібниці, які відбувалися в її житті; які книжки читала і чому стала саме такою; які її базові принципи і чим я можу підходити під її критерії. Ми були поряд близько тижня. Їй було лише 19, і я постійно думав, чому вона тут, чому обрала мене і чи не шкодує про свій вибір.

Намагався порівняти її з іншими, відгадати якісь події з її нетривалого минулого. Інколи я їй говорив про свої домисли. Вона тоді злилася і заходилася ревнощами. Говорила, що впевнена, що колись я зустріну іншу, їй буде 36, вона буде зовсім доросла (тобто зіпсута досвідом) і навіть не рудоволоса...

Потім ми довго сміялися і продовжували попередні заняття.

Тобто багато кохалися. Читали вірші, смажили тости, дивилися беззмістовні фільми, багато кохалися, милися разом у душі, чистили яблука, засинали під ранок і прокидалися, коли заманеться...

І зрештою, одного ранку, так само прокинувшись, треба було піти, різко обірвати цей зв’язок, залишити цей момент чудовим... Однак я подумав, що це кохання, і сказав їй про це. Вона жахнулася. Але не відмовила мені.

Щоб ви розуміли, я лише головний герой. Автор вирішив зробити мене оповідачем. Моя б воля — усе завершилося б інакше, але оскільки я не можу вирішувати свою долю, то всі претензії безпосередньо до автора.

Усе відбувалося якось побутово, звично, планомірно. Мабуть, то називають словом «добре». Ми разом купували продукти, разом готували вечері, згодом завели свійських тварин і посадили квіти перед будинком. Я облаштував для неї робочий кабінет, вона принесла затишок у мій дім. Розмовляли ми завжди кожен про своє. Вона — про високі матерії та недостатність природних ресурсів планети, я — про аморальність суспільства, культурну кризу та негативні наслідки, які принесе нам епоха споживання.

Згодом кожен навчився дотримуватися певних правил. Я не торкався її неголеним, вона запам’ятала, які продукти я не вживаю.

Я не відволікав її під час хімічних дослідів, вона намагалася підлаштуватися під мій ненормований робочий графік.

У підсумку за два роки спільного життя на нашому рахунку були: дві одиниці побитого посуду (випадково лише перша), загублені ключі від затильних дверей (таким чином нам удавалося повертатися додому непоміченими), сім подорожей, три з яких спільні, непроявлена фотоплівка після останньої, таємниці — маленькі одне від одного, інколи спільні; декілька незначних подій, деталі яких забулися, але спогади досі гріють, декілька мізерних непорозумінь, декілька необдуманих фраз, декілька гарячкових конфліктів, які намагалися залишити непоміченими, але які з часом давали зрозуміти: наші погляди дедалі більше різнилися.

Ми цього не обговорювали, лише дійшли висновків і не змінили точку зору, тобто просто відклали сварку.

Як усі розуміють, ця історія не могла тривати вічно... І, заглядаючи трішки наперед, скажу, що в перші дні після втрати я міг годинами переглядати наші стосунки з різних кутів, зіставляти всі «за» і «проти», намагаючись уявити інший варіант їхнього розвитку. І якщо бути до кінця відвертим перед собою, впевнений: кожна людина зможе визнати свою провину. Я, наприклад, часто буваю нетерплячим. Можу наговорити чимало неприємних слів, не бажаючи при цьому образити. Зараз я, звісно, інший. Вона навчила мене розуміння, що змовчати і перегоріти всередині набагато простіше, аніж заслужити пробачення опісля. Тому, повертаючи події назад, не можу впевнено сказати, який момент став фатальним. Можливо, це сукупність подій, що накопичували речовину, через яку вона в певний момент не захоче пробачити, а я не захочу піти за нею.

Насправді все криється в якихось дрібничках, як-от: я інколи приходив утомленим після прогулянки в лісі чи риболовлі, скидав одяг біля входу, опісля швидко мився в душі й поспішав у ліжко, де вона вже ніжно дрімала. І скажіть мені відверто, у момент, коли нам обом добре, навіщо псувати все запитанням:

— Ти ж кинув прати одяг і поставив на місце черевики?

— Ні, — кажу, — поквапився до тебе, зроблю це завтра.

Після цього вона прокидалася, могла довго переконувати мене навести лад, а коли діставала відкоша — ображалася і робила це сама.

Але ж що це змінює? Я все одно прокинуся раніше, приберу, і ніхто цього не помітить. Ніколи не розумів, як може поєднуватися хаос у її лабораторії та бажання взірцевого порядку в моїх речах.

Власне, щонеділі я йшов рибалити. Це добре вгамовувало мені нерви.

— Ти проводиш зі мною мало часу, — говорить.

— Ми живемо разом і працюємо з дому, — переконую.

— Це інше, — вона далі заперечує.

Я пропоную їй піти зі мною, вона відмовляється, аргументуючи, що риболовля наганяє на неї тугу і вона не може спостерігати за процесом убивства живої істоти, яку пізніше, до слова, сама ж готує. Тому вона, ображена та сердита, розвертається і зникає до вечора.

Інколи після цього ми не розмовляли кілька днів. Інколи ці дрібниці ставали підґрунтям серйозних скандалів. Інколи ми навіть спали в різних ліжках і в мене з’являвся острах, що останнього разу ми відверто перегнули.

І одного разу таки перегнули.

Бо коли вона сказала про поїздку, не зумівши бодай мінімально аргументувати причини (раніше вона з детальною точністю та захватом могла описати очікувані подорожі), я зрозумів, що цього разу не зумію її зупинити.

Час, проведений без неї, — прострація. Tabula rasa, яку не варто плямувати почуттями, детально описаними в психотерапевтичних довідниках чи поетичних збірках. Тому одразу перейду до моменту, коли вона повернулася. Але, здається, повернулася лише фізично. Зі вдаваною впевненістю відчинила двері та довго вагалася, чи розкладати валізу. Я вирішив допомогти, тому зняв з неї спідницю, зняв білизну, торкнувся її рукою. Вона не пручалася моїм діям, але й не заохочувала мене. Не торкалася мене, не дивилася на мене і майже не дихала.

Я покинув кімнату. Спочатку стояв біля дверей, споглядав за нею через вузьку щілину. Багато думав, але не схилявся до дій. Я міг би влаштувати скандал, але не хотів її образити. Звинувачувати її було також безглуздо: жінки завжди знайдуть собі виправдання. Прямо запитати, чи їй було добре з ним? Заглиблюватися в деталі? Намагатися віднайти причини, які вона все одно чітко не окреслила навіть для себе? Запитати, як вона поводилася? Чи їй було комфортно, чи, може, вона не усвідомлювала своїх дій і лише піддалася? Чи думала в той момент про нас? Чи розуміла, що закреслює все між нами? Зрештою, прокричати: чим він заслужив цю близькість, яку я виборював не один день? І чому так раптово? Про нього я, відверто кажучи, чути не хотів. Він, очевидно, випадковий персонаж, який, можливо, навіть не підозрював, що став лише другорядним героєм історії. Зрештою, чи мають значення деталі/причини, коли існують наслідки — це відбулося.

Вона не демонструвала емоцій. Плану дій у неї також, найвірогідніше, не було. А вона навіть не розуміла, що я міг пробачити зраду, тільки якби вона покохала його. Тому що нічого не заборониш чи ні до чого не змусиш серце. Якби вона сказала: «Я йду від тебе, бо кохаю його», — я б навіть не мав права злитись. Вона не розуміла, що та її випадкова зустріч заперечила всю особливість наших стосунків. Бо коли я лежав поруч чи торкався її, то вважав це за надземний дар, право, яке я здобув своїм ставленням. І її миттєва слабкість убила всю мою впевненість, ущент розбила довіру чи будь-яке бажання робити щось далі. Це був край, і я намагався віднайти сили мовчки все завершити. Але це ще не був кінець.

Звідки вона дізналася про Наталю — також не відомо. Але, власне, так відбувалися події далі.

— Я все знаю про неї, тому йду від тебе, — доволі впевнено заявила.

І варто було б використати якісь клішейні фрази, стандартні відповіді, які люди в таких випадках за­звичай використовують. Здається, навмисне розробили ці загальновідомі шифри як універсальний засіб, щоб закодувати істинне значення слів. Я їх знав, як і знав, що людина вірить тобі, допоки сама хоче вірити. Натомість узявся пояснювати... Я переконував, що Наталя — українка, зовсім не росіянка, тому не довіряти мені немає сенсу. Я говорив багато і активно, говорив щось про особливості стосунків між українцями й росіянами, політичні чинники, які зруйнували тривалу дружбу, говорив щось безглузде і в процесі цього потоку так і не збагнув, як вона взагалі дізналася.

Валізи вона так і не розпакувала.

А за декілька днів зібрався і я.

Це мали б бути лише декілька днів мого життя, у чомусь, можливо, незвичайних, щонайменше віддалених від звичної буденності, натомість вони стали цілою історією. І, якщо відверто, це була б чудова історія кохання, однак він запропонував залишитися з ним. Мене навчали покори, тому я пристала.

Я його кохала так, як заведено кохати чоловіка... Дякувати, що він піклується про мене. Жінки, мабуть, народжені віддавати, можливо ж, це просто бартер у відповідь на добре ставлення. Любов жінки надто заплутана та нестабільна, нестійка, інколи суперечлива. Жінка часто може просто закохатися без особливих на те причин і пояснень, але розлюбити просто так не вміє. Жінка — ненадійна, вона завжди слухатиметься своїх почуттів, але ніколи не покине чоловіка, з яким добре. Здається, роль чоловіка в стосунках інколи надто мінімалізована, бо з моменту, коли вона усвідомила себе жінкою, — виховувати її не варто, її треба приймати такою, якою вона стала з усім попереднім досвідом та неприємним багажем знань.

Мабуть, любов — це взаємодія, тоді любов жінки — тиха й помітна лише за відсутності. А загалом вона нагадує мені хворобу Альцгеймера: як хворі миттєво можуть забути недавні події, так і жінка може відкинути почуття, які ще вчора становили сутність її існування.

Про його почуття я не запитувала, адже знала, що поки він піклується про мене, то кохає. Він був надемоційний, надніжний, інколи навіть жіночний. Іноді це заважало і дратувало, зрештою, це подобалося мені, він чудово розумів мене, а ще створював досі не відому мені ауру спокою. Мені було добре.

І навіть коли він був не в гуморі, я навчилася ладнати з цим. Я розуміла, що зайві емоції та агресія спрямовані не до мене, їх причиною міг бути просто невтішний прогноз погоди. Я рідко засмучувалася через дрібнички. Насправді зовсім не хвилювалася, коли засмучувався він, бо причиною могла бути просто поразка його улюбленої футбольної команди.

Мені хотілося піклуватися про нього, більше того — я зуміла переконати себе, що це і є моє життєве призначення, тому згодом я створила культ турботи. Тепер я списую це на юний вік чи відсутність альтернативи. Утім, це не заважало мені перебрати всі функції хатньої робітниці, і я особливо не замислювалася, чи є сенс у багатогодинному прибиранні оселі чи приготуванні їжі. Допоки це створювало йому комфорт, мене ці заняття особливо не обтяжували.

Однак згодом усе змінилося. Не скажу, що з часом мені набридло, швидше для мене це стало просто несуттєвим. Настав момент, коли в мені зламався якийсь клапан. Він не став переломним — він став точкою відліку. У мене почали виникати сумніви, бажання спробувати щось інше, де я, можливо, буду вправнішою. Я, звісно, ставила досліди, але ці заняття були надто відстороненими. Я не досліджувала те, що навколо, а ще мене цікавили люди...

Згодом ми почали сваритися. Здебільшого через дрібнички, бо все, що справді вирувало всередині, — замовчували. У мене не було багато досвіду, тому я не знала, як має поводитися розсудлива жінка. Я аналізувала все відносно своїх почуттів: якщо не подобається — продемонструвати.

Насправді я ніколи не робила нічого, щоб привернути увагу чи навмисне його зачепити. І навіть такі дрібнички, як-от мої прохання прибрати речі, були проявом турботи. Він злився. Для нього розкидані черевики — це лише матеріальна фігура в просторі, для мене ж їх правильне розташування було ознакою любові. А беззмістовно проведений час зі мною замість риболовлі чи пивної вечірки з друзями — маленька пожертва, яка давала мені в сотні разів більше енергії, щоб кохати його.

Повертаючи час назад, розумію: він — очевидно, схильний до чоловічого аналітизму, — відшукуватиме логіку моїх дій, абсолютно не розуміючи, що чуттєвість — єдиний аргумент у суперечці з жінкою. Що замість довгих вечорів важких розмов йому варто було мене поцілувати і попросити більше ніколи його не засмучувати. Бо, зрештою, усі ці лайки виснажили мене, бо всі ці взаємореакції дали мені негативний, але чіткий висновок: я більше не кохала його.

Тобто я, звісно, не знала, що таке кохання, але того, що було в нас, мені було замало... Якщо бути зовсім відвертою, то я одразу відчула, що не зможу бути з ним, але спершу не хотіла ображати... Тому момент, коли все зникло, став раптовим лише для нього — для мене все відбувалося поступово.

Спочатку він не подобався мені в якісь конкретні моменти, потім я шукала можливості побути наодинці. Я навмисне довше працювала, вигадуючи нові причини, щоб уникнути його присутності. Я відчувала, що надто звикла до нього, що перегоріла всередині — і просто захотіла піти.

Його ж поява була доречною, хоча, якщо відверто, це я його знайшла. Зовні він був доволі звичайний, з характером типового чоловіка: упевненого і дещо агресивного. Можливо, згодом він пишатиметься своєю перемогою, не розуміючи, що ініціатором гри була я... Однак тоді це нічого не важило.

Я свідомо йшла на це... Удавано демонструвала потребу в допомозі, піддалась на його спроби загравання, натякала на готовність піти далі. Мені було цікаво.

Серед усіх можливих заборон найгірша та, яку людина сама собі встановлює. Адже кому, як не їй, знати, чого хочеться найбільше. Він став моєю примарою, моїм страшним сном, від якого хотілося втекти і сховатися.

Вранці він заспокоював мене своєю усмішкою, наче говорив: «Ти не збожеволіла!» Зараз я говорю не про нього, хоча він мав красиве ім’я та певні риси, за якими я ідентифікувала його як «свого». Для мене в той момент він був просто образом, підтвердженням того, що я можу бути з іншим.

Усе відбувалося надто швидко і в дечому метушливо, я не відчула задоволення, лише спостерігала за його безглуздими потугами дійти до оргазму. Аналізувала його слова опісля та погляд, яким він досить прискіпливо розглядав мене.

Себе я не впізнавала. Це була інша жінка. Жінка, яка здійняла бунт та протестувала проти будь-­яких заборон. Жінка, якій потрібно було вилити свій смуток больовими стогонами та гарячими словами, бо він був надто жорстоким, безцеремонно зривав одяг і залишав сліди, не думаючи, як вона завтра приховає наслідки свого протесту.

Звісно, я не розглядала можливості бути з ним. Очевидно, я не могла дозволити собі повернутися. Я не вміла приховувати своїх внутрішніх змін. Однак я надто втомилася, щоб відчувати сором чи провину. На мене чекали самотність і спу­стошеність, але це була найбажаніша точка прибуття.

Коли я повернулася, він довго мовчав, потім запитав лише, чи я не змокла. Він помітив мій сумнів, щойно я увійшла, тоді він зняв з мене білизну (мені це здалося недоречним). Він також довго розглядав мене, тому мені стало незручно та холодно; спершу він увійшов пальцями (він ніколи цього не робив), після того натягнув презерватив. Здається, він усе зрозумів... Тому вийшов.

Моя поведінка мала б бути раптовою, та я залишилася незворушною, відчувала, що він підглядає за мною. Згодом я почула обережні кроки, тому поволі підвелася та підійшла до столу.

Там був мій порятунок... Можливо, це скидатиметься на виправдання, але хочу сказати, що за будь-яких інших умов я б ніколи не вчинила так само. Звісно, я не надала б цьому ваги або ж відігнала б важкі думки. Він залишив комп’ютер увімкненим, на його екрані був відкритий сайт. Інтерфейс сторінки був досить знайомий, зроб­лений за зразком соціальних мереж. Жінки там були красиві, і нічого доброго, звісно ж, це не віщувало. Я колись чула, що таким чином жінки Східної Європи шукають собі багатих іноземців. Він вів тривале листування з Наталі, вона, очевидно, була українка. Безсумнівно, у них зав’язалися стосунки. Можливо, це все не мало значення і демонструвало лише тугу за рідною мовою. Ймовірніше, ці стосунки мали більш особистий характер, хоч як він це заперечував. Зрештою, там було написано кирилицею, тому не знаю, про що вони говорили.

Але я не думаю, що він буде з нею щасливий.

Недарма простір, сповнений сотнями людей, які нетерпляче шарпають у руках рейсові квитки, називають залом очікування. Очікування — найвлучніший опис почуттів, які переживає людина на порозі змін.

Біля виходу на мене чекала непримітна дівчинка. Вона тримала табличку з моїм іменем. Представилася Мартою, менеджером бюро знайомств. Сказала, що це вона вела листування від імені Наталі. Наталя, яка зареєструвалася на сайті близько трьох років тому, щоправда, давно втратила інтерес до таких зустрічей. Утім, Марта запевнила, що є чимало дівчат, які не проти познайомитися. Пообіцяла скинути на пошту портфоліо, перепитала адресу мого готелю, поцікавилася, коли в мене квиток додому.

Зміни відкладалися чи то вимагали більших зусиль. Сонце повільно сідало за обрій, торкаючись припорошеного асфальту, нечітко малюючи лінію між тим, що вже закінчилося, і тим, що досі не розпочалось.

Монтерей, Мексика, листопад, 2014