Тіні наших побачень

Моя остання перша любов

Життя зупинилося в мить, коли я позбувся зай­вих надій та ілюзій, коли мою свідомість наповнили чіткі поняття й цілком сформовані погляди, коли призма упереджень дала тріщину, а з мого активного словника зникли категоричні терміни: «якби», «назавжди», «ніколи». Власне, як і їх практичне застосування. Тоді мене покинули здатність оцінювати й засуджувати, звичка шукати пояснень чи виправдань. Тоді жити стало простіше, але змісту в цьому залишилося не надто багато.

Віднедавна я намагався не ускладнювати жодного побутового процесу, не губити здоровий глузд і мінімалізувати долю відповідальності. Тому слухав радіохвилі, що їх вибирали мої музичні вподобання, харчувався тим, що пропонували в комплексних обідах, відвідував події, які рекомендували місцеві газети. Я не надто захоплювався самокопанням, тому єдиною розвагою були спостереження, а інколи — здогадки стосовно побаченого. Наприклад, що змусило пекаря зачинитися на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай? Можливо, молода коханка, яка, за­пнувши штори крамниці, водночас запнула завісу колишніх стосунків. Чому чоловік у дивному плащі й капелюсі, сповільнивши ходу, різко змінив маршрут? І що почула жінка в телефонній будці, від чого сонячний настрій, що відбивався на її осяяному обличчі, миттєво затулила темна гримаса смутку? Власне, не так важливо, звідки ти черпаєш сюжети й образи: ззовні чи з внутрішнього світу. Джерело натхнення не має значення. Я ж давно для себе визначив: потреба писати не є ознакою здорової людини.

Кімната була наповнена ностальгією та меланхолією, а саме: пошарпаними книжками та зношеним одягом, світлинами, на яких усміхалися люди, що їх уже немає кому згадувати, та прадавніми афішами, що нагадували про колишні порядки та правила. Старі непрактичні речі, розкидані своєрідним ладом, давно не пасували до інтер’єру чи сучасних надбань, які незрозуміло звідки з’явилися і займали надто багато місця. Зрештою, я теж був сповнений цих невідповідностей. Здавалося б, що привело мене, відомого пи­сьменника, автора кількох успішних романів чи, радше, чоловіка кризового віку із творчим застоєм, понівеченим серцем і першою хвилею алкогольної залежності, у це місце, сповнене чужих мені речей і понять? Але я також уже не маю претензій до життя. Життя ставить паузи на перехрестях, інколи може заскочити зненацька, відібрати найдорожче та згодом віддати борги. Зрештою, воно завжди скеровує нас у правильне русло. Просто не завжди пояснює свої дії.

На годиннику по другій. Усе начебто спокійно, достатньо для того, щоб не перейматися чимось намарно. Ця історія розпочалася п’ятнадцять хвилин тому, коли я відкрив досі безіменний файл і почав писати ці рядки. Колись вона матиме дату публікації та статистику накладу, імовірно, викликатиме в людей певні емоції, сумніви чи додаткові запитання — але те, що відбувається зі мною, відбувається зараз.

Як ви зрозуміли, переїхав я сюди нещодавно, почасти несподівано навіть для себе. Тому в наплічнику маю найнеобхідніше: нетбук і окуляри, сигарети й настоянки, зубну щітку, пасту, рушник. І ще декілька теплих речей, які, сподіваюсь, мені не знадобляться. Я не люблю холоду. На мене чекали роман, давні спогади й поодинокі контакти з місцевими жителями. Хоча здебільшого статичність життя, яка мала б добре дисциплінувати роботу. Я, як усі, прийшов сюди по відповідь. Про місце, яке я назвав «сюди», я розповім згодом. «Усіма» я вважаю нещасних, які досі не навчилися спокійно сприймати життєві події. Відповідь — моя особиста. Але, здається, нам усім часом потрібно заспокоювати й обманювати своє сумління і втамовувати цікавість. Тому ми схильні шукати відповіді або, коли скучно, ставити нові запитання.

Мені розповідали, що колись у цьому місті вирувало життя. Ба більше — воно було курортним центром і становило чималий інтерес для туристів. Усе, що від нього залишилось, — це закинуті санаторії, декілька баз відпочинку і місцевий клуб як місце обговорень основних питань. А ще кількасот аборигенів і втікачів на кшталт мене, які шукали тимчасового притулку та сховку.

Власне, більшість моїх днів минали в помірному спокої та взірцевому порядку. Я прокидався вранці, снідав пластівцями, після чого намагався провести перший етап написання. Після кількох годин творчих потуг на мене чекав обід у місцевій забігайлівці, далі — легка прогулянка чи фізичні вправи, відтак — другий творчий підхід, а згодом — здоровий сон або ж читання підручних, знайдених у місцевій бібліотеці книжок. Інколи моє дозвілля розбавляли випадкові розмови чи культурні зібрання, які з поваги та ввічливості доводилося регулярно відвідувати. Загалом же я проживав типове життя людини, яка взялася писати щоденник: ідеальна місцевість і умови, щоб затужити настільки, що вигаданий світ зацікавив тебе більше, ніж реальний. Одноманітний ритм, однакові пейзажі, ті самі персонажі.

Щодо персонажів: я, очевидно, мав би описати людей, з якими інколи перетинався і які поступово ставали героями новели. Скажу одразу, що серед усіх я виділив би Олександра, Марту та Григорія. Перший був мер, і подейкували, що люди його недолюблювали через зарозумілість і типову для його посади політику власних інтересів. Тепер, щоправда, він відкрив крамницю і справді був бодай у чомусь корисний людям. Марта була помітний персонаж здебільшого через трійко дітей, яких їй доводилось самотужки виховувати. Вона була завжди заклопотана, але усміхнена. Я того не міг зрозуміти зі своїм хронічним сумом, спричиненим, певно, надміром вільного часу. Втім, найбільший інтерес у мене виник до Григорія. Власне, через відсутність будь-якої інформації про нього. Він був мовчазний, мешкав віддалік від усіх, а на життя заробляв тим, що доглядав за місцевими парками.

Найпевніше, вони навіть не підозрюють, що стануть героями книжки. Інакше вони, імовірно, були б обережнішими у словах та краще б обдумували вчинки. Зрештою, ми всі звикли жити, забуваючи про те, що за нами інколи хтось споглядає, що наші історії можуть бути комусь цікавими. Я згадуватиму їх нечасто, вони просто з’являться в момент, коли наші життя мають перетнутися, зіграють необхідну роль і повернуться до своєї буденності. Але моя історія, тобто та, яку я хотів би розповісти, сталася дещо пізніше...

Спочатку до мене зайшла Жанна. Вона, до слова, часто заходитиме поговорити, згадуватиме тільки сумні історії свого життя: деякі особливі моменти і ті, що завадили їй стати особливою. Зрештою, вона є власницею квартири, яку я орендую, тому має право інколи наповнювати моє усамітнення своїм смутком. Минулого разу, для прикладу, вона згадувала останні студентські роки, розповідала, як через конфлікти з режисером не стала актрисою, хоча, здається, певним чином вона нею таки стала. А інколи навіть перегравала і змушувала мене рятуватися втечею від її розповідей. Мабуть, вона підозрювала, що могла бути причиною цих зникнень. Бо робити в цьому місті, як ви вже зрозуміли, нічого, і рідко де можна було сховатися більше ніж на дві години. Але, зрештою, я міг це виправдати творчим пошуком...

Творчість — це завжди втеча від реальності. Або ж психотерапія для тих, хто від неї втомився. Це насамперед пошук чогось відсутнього або ж подорож, схожа на ту, коли заходиш у ранковий переповнений трамвай, і, дивлячись на живі обличчя, згадуєш свої, вигадані. Утім, циклічність доріг і пошуку рано чи пізно все одно втомлює, плутанина світів обтяжує, тому ти почергово перемикаєшся з одного на інше. Як-от я зараз — п’ю чай і думаю про життя. Нічого хорошого не виходить.

Тому, коли я зустрів Єву, нічого особливого не відбулося. Ця зустріч читалася за класикою жанру і очікувалася за логікою подій. Єва цього не знатиме. За потреби, я їй, звісно, скажу про почуття, які народилися до неї. Зізнаюсь, що хоча цей випадок не перший, але саме він для мене унікальний. Залежно від того, як розвиватимуться наші стосунки. Утім, це не та історія, яку я хотів би розповісти, тоб­то це не основна її сюжетна лінія. Важко, звісно, сказати, яка думка головна — коли ти відкрив файл і перед тобою чисті сторінки, ти намагаєшся експромтом писати роман, а з матеріалів у тебе перед очима розмиті спогади та скупі вистави. Однак Єва мала б зіграти якусь із провідних ролей, і я їй надам таку можливість. Поки ж у мене вільний простір, і його можна наповнити всім: і романтикою, і таємницею, і думками, і спогадами, і еротикою.

«Вона не тут, її думки далеко, вона просто танцює й дістає задоволення», — перше, що я подумав про Єву, яку помітив, коли проходив повз закинуту майстерню й випадково побачив, як вона танцює за вікном. Я підглядав за нею наступні десять хвилин, допоки вона не втомилася і моє споглядання не втратило сенс. Чесно зізнаюсь, що це не найдостойніший мій учинок, але хіба можна залишатися байдужим, коли перед тобою танцює рудоволоса красуня, підстрижена під каре, одягнута в легеньку футболку, короткі джинсові шорти і шкіряні чобітки? На вигляд їй було сімнадцять, і вона просто танцювала — мені сорок два, і я хотів втратити розум.

Я дуже люблю плани й підсумки. Здається, інколи мені необхідно проаналізувати минулі події або ж продумати найближчі, щоб бути спроможним діяти далі. Тому вам доведеться миритися із моєю систематичністю. Отож, я вже місяць перебуваю у творчій відпустці на дієтичному варіанті харчування в місці, яке більше схиляє до самогубства, аніж до мистецтва. Мої дні минають поміж спробами писати, короткими контактами із живими героями та нечіткими спогадами, які мали б увійти в основу твору. Тобто я вкотре змушений констатувати, що ідея мого переїзду поки не увінчалась успіхом і особливого задоволення наразі не дає. Але раптово з’являється Єва, і я це розглядаю як шанс, що моє перебування бодай на трохи дістане якщо не творчий поштовх, то хоча б якийсь інтерес.

Я не мав сумніву, що ми познайомимось. Це сталося б, навіть якби ми обоє демонстративно уникали одне одного. Причини прості: маленьке містечко та провінційні люди, які не можуть утратити змогу знайом­ства із новоприбулими. Саме такого статусу я віднедавна набув. Тому відсутність контакту зі мною відповідно продемонструє брак такту в місцевих жителів, хоча, якщо відверто, то завдяки присутності мінімального етикету про мене досі не написали в місцевій газеті. Жанна, однак, швидко зробила мене знаменитістю, але моя передбачливість допомогла мені відсторонитись від навколишнього світу. Втім, мова зараз про те, що мені самому тепер потрібно було шукати зносин. Тому я думав про неї.

До знайомства варто було б підійти готовим, а імпровізатор з мене не найкращий. Бажано підготувати кілька варіантів. Наприклад, ранкові прогулянки. Так, ранкові прогулянки — чудовий варіант. Я просто щоранку проходитиму повз її будинок. Згодом вона помітить регулярність цього заняття і, зрештою, сповнена цікавості, також вийде на вулицю. Дочекавшись моменту, я, наче випадково, наче перепочити, зупинюсь і скажу щось на кшталт «чудова погода». Вона погодиться, утім, зауважить, що кожного дня холоднішає, і запропонує перервати мою пробіжку теплим домашнім чаєм. Спочатку я вдавано вагатимусь, аргументуючи важливість дотримання графіку тренувань, проте досить швидко піддамся на її вмовляння. Удома, звісно, виявиться, що чаю не залишилось, вона запропонує кави, і, потягнувшись до верхньої полички, відчує на своїй талії мої руки. Як добре, що ми не встигли закип’ятити води...

Цілком імовірно, вона не є прихильницею швидкого розвитку стосунків, тому спочатку долучиться до моїх прогулянок, згодом ми достатньо пізнаємо одне одного і неодмінно дійдемо до незворотного.

Як варіант, у разі якщо попередній не увінчається успіхом, я буду проявляти більше наполегливості, тому стежитиму за її діями, щоб зрештою, коли досконало знатиму розпорядок дня героїні, ми випадково зустрілися в єдиній, на той час переповненій, кав’ярні міста. Далі, враховуючи відсутність альтернативи, я буду змушений підсісти до неї, і ми, поступово зав’язавши розмову, посилаючись на зайвий гамір, із часом покинемо заклад і усамітнимося в її студії.

Зрештою я можу підійти до питання практичніше. Удати, що мені потрібна її допомога (перед тим попросивши скерування в Жанни). Звісно, краще б, якби вона була, для прикладу, медсестрою, тоді б на мене не впала тінь підозри, утім, що дивного в бажанні близького знайомства двох творчих людей?

Я міг би також організувати творчий вечір, який вона, звісно, відвідала б. А це чудова нагода познайомитись: мовляв, я помітив її та вирішив заговорити. Звісно, спочатку на нас чекає формальна частина. Вона, як і решта, запитає про моє походження, причини переїзду і терміни перебування в їхньому місті. Я, своєю чергою, намагатимусь сказати все те, що вона хоче почути. Власне, я чинитиму все від мене залежне, щоб уже найближчим часом вона не могла опиратись.

Здається, це саме те, чого я потребував, — відчуття, що ти можеш викликати реакцію в інших. Усвідомлення емоційної влади та чужої залежності. Коли один-єдиний доторк рук спроможний завести, а погляд — обеззброїти. Коли вона закохується без зайвих думок і страху розчарувань. Втікає з обіймів за мить до того, як їй це мало б сподобатись, і дає ніжності рівно стільки, щоб захотілось отримати ще. Із цим не могли б зрівнятися ані рухи вправних гейш, ані розмови світських дам — лише незіпсованість і чистота цього малого створіння... Тоді я навіть не подумав би розраховувати на щось більше. Можливо, вона прагнула спробувати незвіданого. Мені ж хотілося забутись.

Здається, я трішки відволікся. Якщо чесно, мені це притаманно. Утім, тепер я не міг собі цього дозволити. Основні події мали відбуватися зі мною в екрані монітору, що не так уже й погано. Зрештою, це лише історія, що має вилитися на папері. Тільки чомусь вона видавалася значно реальнішою.

— Про що ти пишеш? — Жанна запитала мене якось між іншим, чим, власне, і привернула мою увагу. Щоправда, ненадовго. Слухати відповіді вона не збиралася.

Ця історія відбулася настільки давно, що й згадувати її не зовсім личило. Якщо й згадував, то здавалася вона надто недоречною й віддаленою від реального стану речей. Утім, вона досі жила в моїй пам’яті.

Вони стояли дещо поодаль одне від одного, хоча, здавалося, хотіли взятися за руки. Вона впевнено дивилася на нього, він уперто відводив погляд. Падав дощ, і зривався сильний вітер, було похмуро і прохолодно. Біля неї була валіза, осторонь стояв автобус. Очевидно, вона їхала кудись. Очевидно, він не мав її відпускати. Ця історія тривала рівно мить, ніхто б нічого не запідозрив, навіть якби вони хотіли тоді змовитись. Ніхто б не надав значення, якби вони відверто відкрили те, що так старанно хотіли приховати. Ця мить була для них як ціла вічність, і, здавалося, після цього мала б опуститися завіса. Але потім він звів на неї погляд, а вона щось сказала йому. Після чого ще з хвилину стояла незворушно, а потім неохоче обернулась і пішла. Збоку це могло скидатися на невдале прощання, мовчазну сварку чи безслівне розставання. Варіан­тів багато, і ніхто не міг би сказати напевно. Я бачив цю історію. Але вітер не дозволив мені почути її слова.

Жанна таки не слухала. Несподівано взялася витирати пил і про себе начитувала якийсь вірш. Вочевидь, тренувала епізод для кастинґу. Ця картина мене потіши­ла і стерла невдоволення з мого обличчя. Жанна грала свою роль, і з цим ніяк не можна було сперечатися.

— Про що думаєш? — запитала вона, помітивши мій пильний погляд, однак слухати знову ж таки не збиралася. Тому я також повернувся до своєї п’єси.

Я вже уявляв її непідкупну наївність, її ненаграну стриманість. Згадував її плавні рухи і, на щастя, не намагався їх відтворити. Натомість уявляв імовірний розвиток наших стосунків. Зараз я про Єву. Оскільки раніше я вже вирішив не поспішати з подіями, то під час перших наших зустрічей торкатимуся лише тем мистецтва, натхнення та внутрішнього світу. Це має їй сподобатись і більше до мене схилити. У моєму ж випадку це буде перевіркою на витривалість. Здається, я надто дорослий і більше не надаю фізично-побутовим потребам надмірно емоційних відтінків. Їй про це знати не варто. Їй, навпаки, ще варто вірити. Можливо, з цього вийде щось протилежне досвіду, якого довелося нажити мені.

Цілком імовірно, вона не віритиме моїм словам, навіть попри притаманну поетам красномовність. Найпевніше, звинуватить мене в пошуку натхнення й музи, що властиве вже іншій — загальножіночій — категорії. Тому мені деякий час доведеться переконувати її у винятковості моменту, а також шукати аргументів, які могли б угамувати її підозри. Як ви зрозуміли, на той час ми вже дійдемо етапу, коли симпатію виявлено і лише потрібно її підтвердити. Спершу я їй натякатиму, даватиму різні підказки, зрештою говоритиму просто й відверто, утім, найвірогідніше, вона відмовлятиметься мене сприймати, удаючи іноземку, яка не розуміє моїх слів.

Врешті-решт, думаю, мені вдасться домогтись свого. Хоча вона й надалі не відмовиться від потуг заперечити справжність того, що між нами відбувається. Мабуть, на мене чекають її ще дитячі істерики, безглузді драми та скандали. Вона звинувачуватиме всіх і вся: знаки зодіаку, прогнози погоди, нездорову їжу та вчення древніх філософів. Так триватиме не довго, але інтенсивно. Зрештою, на щастя для мене, тому що це буде чудовим приводом уникнути продовження. Вона потім скаже мені, що вкотре помилилася, але я мав їй зустрітись, щоб вона краще зрозуміла структуру цього світу. І нехай через брак досвіду вона ще набридатиме мені дзвінками, я збережу для себе цю мить, адже ця дівчинка зможе мені нагадати, що я ще здатний щось відчувати.

Утім, варіантів багато. Просто іншого я собі зараз не можу дозволити. А якщо проаналізувати глибше, то, по суті, усе має кінець. Навіть якщо й початки інколи дарують сумнівні шанси на протилежне. Немає нікого особливого, ми самі створюємо особливих, коли нам це потрібно. Як і здебільшого моделюємо реальність, відштовхуючись від власних інтересів і поглядів. Перед сном я подумав, що вже чітко описав сюжет історії, яка досі між нами не розпочалася. Ця думка могла зіпсувати мій сон, але я таки заснув.

Жанна прочитала про набір у театральну трупу. Репетиції мали відбуватися в сусідньому містечку, до якого можна було дістатися єдиним автобусом, що курсував за незрозумілим графіком. Проте я не зважав, бо звик, що Жанна завжди знаходила виправдання своїм передчасним спалахам ентузіазму. Вона вже встигла не стати актрисою, не випустити лінію авторського одягу, не почати власний бізнес; не переїхати в Італію, не відвідати Швецію, не провести мені екскурсію в горах; не зайнятися вивченням англійської, не пройти кулінарні курси, не розпочати ремонт, як і досі не видала мені постіль, не змінила замок у дверях, не вимкнула свій надокучливий будильник. Але слухати її було цікаво, могло скластися враження, що й життя в неї також цікаве.

До слова, якби я справді взявся писати історії місцевих жителів, навряд би це викликало якийсь інтерес. Нікому не потрібні детальні біографії. На увагу заслуговують лише окремі моменти, ті, що тривають, напевно, недовго, але цілком змінюють долю. Так, наприклад, Жанна згадала знайомих мені персонажів. Марту, яка все життя присвятила дітям, поставивши хрест на собі, навіть не розглядаючи іншої перспективи. Григорія, який втратив дружину і жодної можливості не вбачав безпосередньо в житті, як наслідок — усамітнився. Та Олександра, історію якого не дозволяють мені переповісти мої етичні погляди. Усі вони пережили своєрідні сплески, моменти, які, очевидно, зруйнували набуте раніше розуміння світу. І кожна особиста драма, безперечно, заслуговує на опис чи бодай співчуття. Проте я давно дійшов розуміння скороминучості інтересу до чужих проблем, тим паче беззмістовності використання їх як афіш для власного самоствердження. Концентрація на другорядності значення призводить лише до конфліктності фокусу. Кінець кінцем, невже когось справді цікавить, що стається з героями другого плану?

Вона стояла на моєму порозі, явно претендуючи на головну роль. Була вдягнута не за погодою, але приємно всміхалася. Я саме збирався на надокучливу вже пробіжку. Спочатку вона перепросила, що перериває її, зауважила, що кілька разів хотіла приєднатися, але зазвичай засинає лише над ранок. Тому час занять їй не підходив.

Потім вона зізналася, що давно шукала нагоди познайомитися. Але вдалої не знаходила. Знову згадала про ранкові пробіжки. Сказала, що хотіла організувати мені творчий вечір, запропонувати прогулянку в місцевих горах, спекти яблучний пиріг чи банально зустрітися в місцевій кав’ярні. Утім, вона не любить набридати людям, а дізнавшись, що я при­їхав писати роман, тим паче не хотіла відволікати.

Я не знав, що відповісти, тому просто сказав, що прийти безпосередньо в гості було найкращим рішенням. Вона ще раз зізналася, що спостерігала за мною, ба більше — пиріг таки спекла. Тому ми зараз підемо до неї в гості. Я погодився і замкнув двері свого будинку. А потім вона вимовила фразу, яка гарантувала нам цікаву історію:

— Я цнотлива, — для чогось сказала вона.

— Мені байдуже, якщо це не так, — відповів я.

Наступні вечори я безальтернативно проводив у неї вдома. Щоправда, це приміщення більше нагадувало арт-студію чи майстерню, повну швейних пристосувань. Ще там були матрац і чимало вазонів. Одяг, скручений жужмом на підлозі, і залишки їжі. Але цим вона не переймалася. Ми сиділи на долівці, обговорювали важливі світові проблеми. Часом вона відволікалася й ішла до станка, часом підливала чаю, часом перепитувала, чи не хочу я писати. Особистих запитань ввічливо уникала, неохоче згадувала минуле і не повідомляла ніяких даних. Конкретики від неї зайве було очікувати — їй подобалося давати людям свободу вибору. Зрештою, про мене також не запитувала, але мимохіть ділилася тим, що її вирізняло з інших. Наприклад, вона любила перечитувати гороскопи та шукати в них відповідності. Любила «підбирати» супутників у ліфті — таких пристроїв у її провінційному селищі, куди автобус ходить за незрозумілим розкладом, було тільки два. Не любила візитівок та їхніх пихатих власників. Пила зелений чай без цукру, чомусь не слухала музики й полюб­ляла нічний спокій. Курила доволі часто, але обіцяла, що то не назавжди. Вірила у віщі сни, але казала, що давно жоден не снився. Бувало, перебирала міру, але не надто часто, говорила, що Бог нею задоволений чи бодай не має претензій. Якось зізналась, що найбільше любить говорити із самітниками або з тими, від кого відвернулися близькі. Сама інколи здавалася зверхньою, але це, радше, була байдужість і вміння чесно відмежувати все, що видавалося нецікавим. На прощання повторювала, що обов’язково настане день, коли ми розстанемося назавжди. Чесно зізналась, що не сумуватиме, але постарається не забути. А ще просила не писати про неї (я цього робити не обіцяв), бо я поки навіть не здогадуюся, чому вона мені трапилась.

Вона просто засинала на грудях, міцно притулившись до його тіла. У кімнаті було просторо й темно. А ще прохолодно через відчинене вікно, яке ще зовсім недавно рятувало від пристрасної задухи, а тепер спонукало їх ставати ще ближчими. Здається, це було найпрекраснішим, що могло тоді з ними відбутися. Вони лежали поруч і не знали, що вранці йтиме дощ, не думали про завтра, і, здається, якби могли, то переконали б себе, що завтра взагалі не настане...

Усе, що я про них знав, — те, що вони між собою були майже не знайомі. Якщо випадкові доторки та ввічливі усмішки можна зарахувати за знайомство. Він чув, що вона приїхала в пансіонат для лікування, що вона заручена і незабаром зв’яже своє життя сімейними путами. Вона про нього не знала й того. А потім вони зустрілися, і в них була єдина ніч, а потім він не чув її слів, а потім, можливо, довгими роками шукав відповідь...

Ця історія закарбувалася в моїй пам’яті і справді мучила останнім часом, наче привид минулого, який не дозволяє поставити крапку. Крапка, до речі, мій улюблений розділовий знак. Щоправда, її важко використати там, де тебе цікавлять її мотиви та його плани, головні герої та їхні історії, передумови сюжету й наслідки, які, очевидно, триватимуть довше за самі стосунки. Ця головоломка часто нагадувала про себе, як старі шрами, що печуть у негоду, чи незавершені справи, що муляють сумління перед Різдвом.

— Але досить цього, — говориш собі, відкладаючи папір убік. Відтак намагаєшся сховатись у світі маленької дівчинки, її невеличкої провінції та однокімнатної квартири із матрацом, від якого болить спина, колекцією східного чаю та проблем, здебільшого надуманих.

Власне, ми справді обговорювали питання, трохи віддалені від нашого світу, тобто ті, які нас безпосередньо не стосувались. Вона часто собі суперечила — говорила, що рано чи пізно нас стосується все, тому не потрібно уникати того, чому можеш дати раду. Але й намагалась уникнути проблем, які самостійно вирішити неможливо, бо не варто тривожити свій спокій.

— Чи є смерть загальною? — запитала мене одного разу.

Я не зрозумів суті питання, тому вона почала пояснювати.

— Адже смерть зачіпає почуття всіх близьких, змінює їхні життя, і не важливо — обтяжує чи звільняє від зайвого вантажу. Зрештою нагадує нам, що це незворотне для кожного, тому варто жити так, щоб потім усе не видавалося марним. Далі вона розповідала про принципи та правила. Вирішила пояснити і без того зрозумілу між ними різницю, мовляв, перше — те, чого не зробиш за жодної умови, друге — те, чого намагаєшся дотримуватися. А вона старалася оточувати себе цікавими й порядними людьми, хоча й досі не навчилася, за якими категоріями це визначати. Намагалась говорити все, що думає, у вічі, щоб не сказати чогось зайвого. Бути відкритою до нового, цінувати свою свободу і свободу інших, відпускати минуле, допомагати людям і тваринам і не розраховувати на долю.

— Чому ти тоді втікаєш, чому сама? — своїх слів я не добирав.

Вона на хвилину знітилася й замислилася, але потім упевнено відповіла:

— Тому що рано чи пізно хтось руйнує все, у що ти раніше вірив.

Її самотність, безперечно, не була випадковою, хоча я більше не зазіхав на розуміння її причин. Де в чому навіть підтримував, оскільки сам давно для себе обрав такий спосіб існування. Слово «існування» — саме те, яке я хотів дібрати. Самому важко. Але самому треба вміти бути. Досвід самотності передбачає особливість майбутніх стосунків, а звичка бути наодинці — уміння їх цінувати. Потім ми скерували розмову в річище випадковості. Я навіть пообіцяв написати твір про незворотність долі, і ми разом придумали назву: «випадкова самотність». Потім вона вперше притулилась до мене і, зручно вмостившись на матраці, тихо сказала: «Бути самотнім — не добре, але зручно».

Більше лірики між нами не було. Як і відвертих розмов. Вона була переконана, що в момент, коли люди звіряються, — мусять розлучатись. Або залишатись назавжди. У друге вона не вірила. Тому ми й далі розмовляли про відсторонене. Важку долю держслужбовців та їхні позачергові страйки. Мусульманських терористів і дискримінацію, яка їх до цього схиляє. Айсберги Антарктиди та глобальне потепління. Технологічний хаос і фінансовий колапс. Згадували навіть стародавні догми й сумнівні пророцтва, що в них вона якраз вірила. Нічого персонального, нічого конкретного. Окрім якихось мимовільних інтриг, натяків, беззмістовних секретів і загадок.

Загадки — єдине, що було між нами. І неписана домовленість не заходити за межі особистого. Я не знав про неї нічого, навіть більше — не вдавався до спроб дізнатись. Мене цілком влаштовував калейдоскоп нашого спілкування: відстань, тривалість, насиченість. Утім, вона все одно дотримувалася своєї теорії.

— Я мушу зникнути, — сказала вона одного вечора наче до слова, що мало б мене насторожити, але я вирішив підіграти її драматичності.

— Ти стаєш залежною? — запитав я.

Мою пропозицію вона не підтримала, хоча також могла сказати щось загадкове, проте обмежилась іронічною посмішкою:

— Тобі потрібно писати, — сказала, — я тебе відволікаю.

Не зношу відчуття прив’язаності, також не звик сковувати людей. Дивно, що, попри існування в кожного особистого світу, хтось залишає за собою право за когось вирішувати. Також не люблю на нього впливати, не люблю відчуття тиску. Як і передчуття кінця, схожого на хвилини перед бурею, коли, обмежений часом, намагаєшся зберегти найцінніше. Ненавиджу цей вибір, важко сприймаю втрати, особливо в мить, коли досі володієш. Це схоже на висновок лікаря, що діагностує рак, обіцяє пролонгацію життя, яке, втім, більше не може бути повноцінним.

Вона не заходила наступні п’ять днів. Але її відсутність не надто мене зачепила. Просто змусила більше акцентувати увагу на часі. Наприклад, прибирання кімнати забирає в мене дванадцять хвилин, за які я встигаю прослухати три пісні та двічі прокрутити в голові план на день. Макарони слід варити дев’ять хвилин, якщо їх переварити — вони стають шкідливими. Насправді я пишу не більше ніж півтори години на добу. Решту часу я виконую дріб’язкові справи, які просто відволікають від роботи. Я думаю про неї надто часто. І це не піддається лічбі. Тривалість сну в мене також нестабільна. І це, мабуть, один із небагатьох наших спільних чинників. Вона надавала перевагу хаосу, спираючись на теорію, що відсутність порядку певний порядок таки створює. А я постійно втішав себе думкою, що протилежності притягуються, бажаючи знайти бодай якийсь зв’язок наших невідповідностей.

Вона справді зникла. Хоча я й усвідомлював вдаваність її втечі. Я її шукав. Тобто інколи виглядав у вікно та часом заходив провідати її вдома. Тобто не надто активно, щоб не виказати занепокоєності. Зрештою, можна було б прийняти для себе варіант, що вона просто пішла за матеріалом для шиття і скоро повернеться. А може, сіла не в той автобус чи поїхала не в той кінець. Головне — коли вона повернеться, удати, що нічого не відбулося. Бути готовим сказати їй комплімент чи якось здивувати. Головне — продемонструвати їй розуміння того, що колись хтось із нас таки піде. Думаю, піду я. А вона залишиться в тому місці. Або ні. Тільки мене це не стосуватиметься. Як колись не стосуватиметься написаний мною текст, що з часом стає чужорідним. Спочатку він тобі набридає, потім ти відвикаєш від нього, забуваєш і навіть не згадуєш. Чорт! Я ніяк не можу змиритися, що з людьми так само.

Найгірше — що після умовної смерті життя триває. Що відчуття втраченого не дає свідомості спокою, і ти навмисно шукаєш причини й передумови, коли все пішло не так. І дорога, радше схожа на лабіринт загадок, ще більше заплутує тебе в кругообігу власних здогадок, де в підсумку ти, знесилений, намагаєшся від усього втекти, тричі пошкодувавши, що заплутав цю головоломку. Чи хотів я знайти відповідь цього разу? Навряд. Мені достатньо було знати, хто вона.

Як правило, відповіді дістаєш випадково, часто неочікувано, тому головне — завжди зберігати пильність. Як правило, правду говорять, коли нічого втрачати, людям, яким вона непотрібна, за умов, що найменше цьому сприяють.

Марта нічого не знала про Єву. Сказала лише, що вона добра. Сказала, що чудово відчуває людей. Що погані люди не вміють створити хорошу атмосферу. А від Єви віє теплом і світлом. А ще смутком, але чому, вона не знала. Марта сама була сповнена смутку, щоправда, він мав залишки надії. Чи меланхолії, яка радше надихає і допомагає дихати. Потім вона говорила про своє життя, про самотнє виховання дітей та нестачу часу на себе. І ці слова також були сповнені надії.

— Знаєш, — сказала вона, — це добре, коли маєш, що дати. Особливо коли це — нематеріальне. Тоді твоя жертовність може на щось обернутися, а немає нічого кращого, ніж усвідомлення власної необхідності. Можливо, саме це мене і змушує просинатися, дає сили боротися. Здається, я давно прокидаюся лише для них. І дихатиму до того часу, поки від цього бодай якось залежатиме їхнє життя...

Григорію дихати не хотілося. Як і пізнавати світ навколо. Тим паче, малопомітну Єву. Втрата дружини залишилась надто сильним спогадом і заперечила ймовірність схожих почуттів.

— Єдине, коли її згадуєш, — сказав він, — під час якогось контакту з жінками.

Навіть найменшого: бо одразу порівнюєш свої почуття, визначаєш їхню відсутність і подальшу перспективу. Усе решта — вигадка і вдавання, якими або себе обманюєш, або підіграєш партнеру, що однаково марно. Після любові звичайної ніжності мало.

Я не був настільки категоричний стосовно теми почуттів — радше просто байдужим. Здається, дійшов до межі, коли втрачаєш не віру, а саме бажання. Коли вже відсутній страх, набуті досвід і знання, але сенсу також немає. І в підсумку залишається просто писати, оскільки це дасть бодай якийсь результат чи допоможе встановити розуміння, що час минає, а обставини змінюються. Принципи ламаються та порушуються правила. Губляться обіцянки і забуваються образи. Рани гояться. Пам’ять стирається. Тільки любов не повторюється.

Розказав мені про неї мер. Але не надто охоче. Здебільшого, мабуть, тому, що я завжди платив за продукти і не записував у борг. Спочатку він запитав про причини мого інтересу, далі згадав свої політичні часи та найпомітніші успіхи, поскаржився на теперішній стан речей, і, зрештою, абсолютно перевернув перебіг розмови. Говорив він багато й упевнено, красномовно, як і личить політику, який тимчасово живе з підприємництва. У підсумку, сама підготовка забрала більше часу, ніж розповідь, але інформація була цікава:

— Краще розкажу про її матір. Щоправда, її мало хто знав. Розказувати нічого. Вона приїхала сюди з дочкою, працювала в місцевому пансіонаті. Згодом отримала невеличку квартиру й обжилася, але на контакт із людьми йшла рідко. Пліткували, що чоловік покинув її з дитиною одразу після пологів. Подейкували, через зраду. Як вона жила і про що думала — невідомо. Її згадували лише тоді, коли щось із нею траплялося. А траплялося з нею щось украй рідко. Власне, один раз — це коли вона приїхала в наше місто, а другий — коли вона померла в реанімації. Запалення легень. Малій тоді було тринадцять, її забрали в якийсь притулок. Тільки недавно сюди повернулася, поселилася в тому самому будинку, шиє одяг, з того й живе. Більше нічого не знаю. Але, можливо, тобі буде щось цікаво. Можеш написати про неї.

Мені не писалося. Я не дізнався нічого нового і створити щось нове також не міг. Чи, радше, дійшов до етапу, коли описувати цю марноту більше не було сенсу. Звісно, за всіма літературними правилами (якщо такі існують) чи бодай мірками людської порядності (все-таки потрібно вгамовувати людський інтерес, якщо сам його спричинив), я мав би коротко описати, як далі велося другорядним героям, чи стала Жанна актрисою і чи зустрів я Єву. Чи дописав роман і що ж за історія не давала мені спокою впродовж усього життя. Але це здавалося б не надто вірогідним.

Тому, давши лад своїй оселі, заваривши залишки подарованого Євою чаю та відклавши уривки розпочатого роману, я сиджу за столом і пробую знайти логічне пояснення всім останнім подіям.

За вікном вечір, з радіоприймача лине приємна музика, і я тричі проігнорував стукіт у двері. Для цілковитого спокою також вимкнув світло. Наразі я обираю, як завершити це оповідання, хоча пасувало б залишити фінал відкритим. Слова я шукаю здебільшого для новел і романів. Для себе я давно припинив шукати будь-які відповіді.

Хіба існує якесь універсальне пояснення в такому несталому світі? Нестале все. І люди не виняток. А беззмістовний монотонний пошук зрештою виснажує і призводить до істеричного сміху як прояву безсилля чи відчаю. Ми смішні у своїх вимогах до інших, як і не можемо гарантувати пролонгації дії своїх обіцянок, навіть якщо вони в певний момент справді мали значення. Я часто суперечливий у висновках, ніколи не відмовляюся від своїх слів, хоча часом вони вже не відповідають дійсності. Це гуманно й чесно, хоча моя творчість — смертельний компромат. Якщо комусь необхідні чітко окреслені визначення чи інструкції, кожен може шукати підтвердження своїм домислам. У власній ж ідентифікації нових тверджень чи дефініцій я частіше схиляюсь до варіанту мовчати. Це ультиматум, який я зобов’язався перед собою не порушувати. У цьому світі вже було сказано все. Але багато про що варто було б змовчати.

На вулиці дощ. Я стою на зупинці і чекаю на свій автобус. Біля мене валіза, і це мені щось нагадує. Єва стоїть навпроти і чекає слушного моменту, щоб підійти. Вона сама купила мені квиток, тому точно знала дату мого від’їзду. Поки вона демонстративно залишається осторонь, але бажає, щоб я помітив її присутність. Уже зовсім скоро вона підійде і скаже щось на кшталт: «Це і так не мало значення, тому цього треба було уникнути», — або що я неправильно її зрозумів, а втеча врятувала хороший спогад для кожного з нас...

Але Єва цього не сказала, вона підійшла, коли часу залишалось зовсім мало, коли його залишалось на одну фразу. Вона підійшла й мовчала, перебирала в руках якісь обереги і пильно вдивлялася мені у вічі. А погляд... А погляд її був такий по-осінньому спокійний і вдумливий, дещо втомлений. Очі, які пронизували тебе наскрізь, дивилися так, як вдивляються в морську далечінь, як вдивляються в обличчя того, хто образив, намагаючись достукатися чи знайти відповідь. Здавалось, вона хотіла про щось розповісти, сказати щось особисте, те, про що говорити не личить, що зазвичай замовчують або відкривають лише близьким, та й то, коли мовчати несила... І ще той погляд туманно затьмарював, розсіював увагу і тривожив легкою розгубленістю...

Коли вона стояла поруч, усі крапки були розставлені, двері зачинені, валізи спаковані, рахунки оплачені ... І навряд щось могло порушити довершеність цієї картини. Та й вона особливо на це не зазіхала, просто востаннє всміхнулась і сказала:

— Ти ж давно хотів дізнатись... Вона тоді запитала тебе: «Ти ж не дозволиш мені піти?»

Вроцлав, грудень, 2015