Тіні наших побачень

Розмова з барменом

— П’ятдесят коняку, — замовив низький хриплий голос. Його власнику було близько сорока. Чоловік у стильному, але давно не прасованому костюмі зручно вмостився за стійкою, фрагментарно потирав заспані очі та чухав густу бороду. Було близько другої ночі. Клієнти поволі розходились, я спокійно протирав бокали, а офіціантки натхненно підбивали прибуток.

Я ще якусь мить дивився на нього, а потім, не сумніваючись, налив йому сто чистої. Він випив, не підводячи очей.

Потім скинув піджак, розстебнув верхній ґудзик сорочки й відклав окуляри. За цей час я встиг повторити замовлення.

— У цьому вся проблема, мій юний друже, — розпочав розмову чоловік, — більшість людей бояться покинути зону звичного комфорту, навіть якщо вона переповнена незручностями. А ці незручності ми звикли перемагати алкоголем.

Я досі тримав пляшку відкоркованою на випадок, щоб миттєво наповнити йому чарку, на що він просто всміхнувся і ледь помітним рухом запросив приєднатись. Я швидко оглянув зал, щоб пересвідчитися, що відвідувачів уже не було, відтак дістав крісло й сів навпроти.

— Найважче — знайти виправдання перед собою, а не людьми, — сказав мені співрозмовник, помітивши мій незначний сумнів, — тому сідай поруч, якщо маєш бажання.

Ми зустрілися поглядами. Він підніс келих. За мить опустив. Я дістав ще одну чарку і налив обом. Випили мовчки.

— Тобі зручно? — поцікавився чоловік очевидно не комфортабельністю обжитого мною крісла і, не давши змоги вимовити бодай слово, повів далі свій монолог. — Як часто ми запитуємо себе, для чого живемо? Задля чого відчиняємо двері та виходимо у світ? Чи не вибираємо монотонність переважно тому, що хтось прийняв її за норму? Чи не створюємо формальну обстановку навколо лише для того, щоб висміяти її, залишившись наодинці? Чому губимось у панічній гонитві за самоствердженням і щось постійно здаємо: то документи, то тести, то аналізи? Здається, ми просто хаотично бігаємо, мій юний друже. Життя — марафон, а ми заручники єдиного замкнутого маршруту, де біжиш за всім і одразу, але ніколи не втечеш від себе.

Він укотре перехилив чарку, а я знову її наповнив. Намагався зробити це непомітно. Серед численних обов’язків бармена вислуховувати журбу клієнтів чи не найпопулярніший, однак цього разу я слухав його досить уважно.

— Наша проблема, друже, в тому, що ми живемо одним кредо — «потрібно». Ми розгортаємо особистий записник і на кожній сторінці помічаємо це слово, що звучить, немов фатальний вирок. Наша біда, хлопче, в тім, що ми живемо між цими точками — від завдання до завдання — закреслюючи одні «потрібно», ми записуємо інші. Живемо так, наче теперішнє — обов’язок, а майбутнє — залежність! Мине рік, два, п’ять, десять, а ми знову закреслюватимемо ці завдання з відчуттям довгоочікуваного завершення й неминучого початку. Вкотре прокинемося від дзвінка будильника, з дев’ятої до вісімна­дцятої сидітимемо на нудній роботі, увечері в п’ятницю втечемо до друзів на келих пива зі стандартним набором жартів та звичних розмов, вихідні присвятимо родині й тішитимемо себе, що так правильно. У неділю ми знову перекреслимо колонку виконаних обов’язків і з ностальгією розглядатимемо запис «липень» із турецьким «all inclusive». А найгірше те, що ця рутина — свідомий вибір.

— Рутина — не така погана річ, — почав я і, впевнившись, що він дозволить мені закінчити думку, додав, — якщо в кінці бачиш мету.

— Помиляєшся, юначе, — заперечив мій співрозмовник. — Що довше перебуваєш в одному середовищі, то міцнішими й недосяжними стають його кордони. Спочатку тобою керує мета, можливо, навіть мрія. Та з часом ти звикаєш, адаптуєшся, пускаєш коріння. Як результат — вони цілком поглинають тебе, сковують, стискають. І твої мрії живуть не далі, аніж стіни цього закладу чи навіть межі прилавку.

Я, замислившись, витирав пальцем пилюку, а він вів далі.

— Нам усім потрібні зміни. І це не зміна номеру телефону, марки машини чи місця праці. Це також не зміна зачіски чи коханої жінки. Ми не повинні змінювати чинники, що нас оточують, — ми маємо змінювати себе. Справжні зміни — це зміни смаків, стилю життя, світогляду. Нам потрібна свобода, мій друже. І насамперед свобода від власних звичок. Бо змінювати все навколо, коли всередині сміттєзвалище, — безглуздо.

Після цих слів пляшка спорожніла. Він дістав гаманець і розрахувався.

— Негоже змушувати когось слухати це безкош­товно, — жартівливо помітив мій уже нетверезий співрозмовник і попросив налити ще.

— Що для тебе смерть, друже? — запитав він, на що я промовчав, розуміючи, що в нього вже готова своя відповідь, і продемонстрував готовність слухати. Така реакція його не задовольнила, тому він сказав:

— Ти колись пробував уявити свою смерть?

— Навряд, — відповів я, не пригадавши.

— Мені здається, що рано чи пізно кожен із нас намагається уявити свою смерть із надією відчути власну потрібність. От тільки змушений розчарувати тебе, друже. Насправді життя триватиме далі і без тебе. Хіба хтось помітить, якщо одна людина загубиться в багатомільйонному місті?

Одна людина — ніщо, допоки вона не вирішить стати важливою частиною твого життя. У тебе ж є близька людина, хлопче?

— Так, — не роздумуючи відповів я, — моя дівчина.

— Тільки не жінки, — він різко заперечив. — Повір старому параноїку. Жінкам не можна довіряти. Краще свідомо віддатися дияволу, аніж довіритися жінці. От, наприклад, як ти відреагуєш, якщо твоя дівчина скаже, що покохала іншого?

— Намагатимусь переконати її в протилежному.

— Знову помиляєшся, юначе. З того моменту ваші стосунки назавжди втрачені. Розумієш, найгірше — це опинитись у ситуації, коли вибирають між тобою і кимось іншим. Погано навіть не те, що вибір може бути не на твою користь, а те, що вибір існує взагалі.

— А ви втрачали колись кохану людину?

— Я покидав, — відповів мій новий товариш.

— Намагалися повернутись?

— Ні. Якщо вирішив спалювати мости, будь певен, що ніколи не захочеш повернутись, а будуючи стіни, упевнись, що цей кордон назавжди. Повернення не пророчить нічого доброго...

— Це важко?

— Повертатись?

— Ні. Втрачати.

— Важко. Якщо винен у розлуці. Коли втрачаєш людину, спочатку намагаєшся абстрагуватись, забути, обрубати всі точки з’єднання. Мине час, і ми автоматично будемо налаштовувати себе проти неї, згадуючи лише погане, адже так простіше, легше сприйняти і відпустити. Але якщо справді відчуваєш провину, то одного дня надзвичайно сильно захочеш повернутись. Та правда безжальна — це неможливо. І почнеться добре знайома нам теорія «недо-». Недокохав, недоказав, недослухав. І ще багато важливих слів із заперечною часткою. Тільки... коли настає прозріння, ми розуміємо, що тієї людини нема, а нам доведеться із цим миритися...

Цього разу випили з моєї ініціативи. Я відпустив дівчат додому, зачинив кафе і повернувся до свого співрозмовника.

— Хоча знаєш, а втрачати інколи корисно, — дійшов висновку мій товариш. — Ба більше! Втрачати просто необхідно для того, щоб навчитись цінувати втрачене. От, наприклад, що ти цінуєш понад усе?! Ти цінуєш те, що можеш ходити? Ти знаєш, що таке ризик залишитися паралізованим на все життя? Як це: однієї миті на всі подальші перестати бачити красу світу чи чути його голос? Що вибереш? Суху правду чи якісно зіграну брехню? Вірне кохання чи, може, красивий секс? Аборт чи перші емоції новонародженого? Цінувати? Навряд! Ці всі речі — буденність... Вони є в кожного з нас... Цінуєш лише, коли втрачаєш!

Ми закурили. Він тричі кашлянув, потягуючи сигарету.

Він думав, про що б мене спитати, а я хотів запитати, про що думає він.

— Ти віриш, що існує кохання? — нарешті мовив чоловік.

— Існує все, у що віриш. Хіба не так?

— І що для тебе кохання?

— Не знаю, чи дам влучне визначення. Не впевнений, що воно взагалі є. Думаю, кохання — це коли людям приємно бути поряд.

— І ти знову помиляєшся, хлопче. Ти маєш зрозуміти: людям приємно. Людям загалом приємно. Ми так запрограмовані. Людині потрібна людина. Але так само вона може без неї обійтися! Навіть якщо колись було приємно.

Він на мить зажурився по цим словам, а потім додав:

— Після того ти ховаєшся в роботі та час від часу напиваєшся в кабаках.

— Що тоді найважливіше? — запитав я.

— Знання, — без вагань відповів чоловік, — вони ніколи тебе не зрадять. Знання — наше основне багатство. Розумієш, людина може забрати в тебе безліч речей: твою красу, майно, навіть життя. Є одна річ, на яку ніхто не спроможний зазіхнути, — це знання. Можливо, саме через них інші заміряються на красу, майно і навіть життя. Та хай би що в тебе забрали, якщо володієш знаннями, то ніколи не збіднієш.

— А успіх?

— Успіх? Мало хто може побачити його істинне обличчя. Успіх — дуже лукава річ, мій друже. Успіх набагато підступніший за невдачу. Він плете тенета із розслабленості та ейфорії, що рано чи пізно призведуть до невідворотного провалу. Запам’ятай: успіх — це падіння. Тому заради одного злету будь готовий падати безліч разів.

— Після декількох можна і не зіп’ятися...

— Помиляєшся! Підводишся завжди. Головне — не боятися! Страх — найбільший ворог, а люди — лише його в’язні. Вони частіше не отримують того, чого хочуть, тільки тому, що вважають, що не заслуговують на це.

— То як досягти успіху?

— Дуже просто: чинити протилежне тому, у чому тебе переконують, — підсумував чоловік, перехиливши келих.

Погасло світло. За мить увімкнулося. Генератор переключився на економрежим. У такому освітленні стали ще помітнішими його зморшки. Здається, я перебував на порозі розуміння його депресії.

— Старість — це страшно? — запитав я нарешті.

Він якийсь час мовчав. Мовчав так довго, що це потрібно було якось виправдати.

— Так завжди, — усміхнувся він. — Що простіше запитання, то складніше на нього відповісти.

— То ви боїтеся старості? — наполягав я на своєму.

Він знову змовчав, а за мить додав:

— Мовчання не завжди приховує обман, частіше мовчання — це відсутність правди. — За цими словами він самостійно налив нам по чарці. Вихилили.

— Якщо думаєш, що наше життя — годинник, то помиляєшся. Наше життя — таймер. Старість виходить далеко за межі часового виміру, а найсміливіші самі визначають момент власного демаршу.

— Самогубство для слабких, — вагаючись у правильності своїх висновків, сказав, і, вгадавши, спровокував порив його гніву.

— А що ти знаєш про життя, хлопче? Що ти знаєш про людей? Усе, що ти бачиш, — ілюзія... Ти хочеш жити в ілюзії? Ти хочеш залишитись і потонути в її глибинах? Знаєш, що найгірше, друже? Знаєш, що завдає найсильнішого болю? Те, що людина залишається в момент, коли їй потрібно йти. Навіть тоді, коли впевнена, що втеча — єдиний вихід. Вона залишається. Залишається, щоб бути нещасливою...

— Так само людина може створити власне щастя!

— А вона створила. Тільки її щастя — омана! Знову ж таки — ілюзія, витвір мистецтва, нав’язана ідеологія, самообман. Називай як хочеш. Життя — фікція! Кажуть, нас створив Бог, — насправді це ми його створили. Створили для того, аби у щось вірити. Нам потрібно обманювати себе. Ми навіть самостверджуємося через інших. Ми переконані, що відхилення від норм — безумство. От тільки саме навіжені щасливі по-справжньому.

Ми — візуальне суспільство. Нам простіше спри­йняти все органами чуття, а не розумом. Ми завжди за все платимо, і не обов’язково грішми. Ми проживаємо життя в кредит і нівелюємо норми моралі. Заперечуємо чужий світогляд і аналізуємо інших відповідно до власного прототипу. Наше життя — суцільний бульвар! Ми пропагуємо гомосексуалізм, забороняємо суїцид і абсолютно все зводимо до того, як заробляємо на життя. Ми — заручники колової системи: Гроші — Влада — Секс — Соціальність. Ми всі схибили. Створили комфорт, друже, який, не сумнівайся, врешті-решт нас уб’є. Тільки знаєш, у чому проблема? Ці всі речі — віртуальні, а матеріальні — саме час і смерть. Втеча, мій друже, втеча — єдине спасіння!

— І як вижити в такому світі? — я вперше звернувся іронічно.

— У житті не так багато істин, — цілком серйозно вів далі чоловік. — Ніколи ні до чого не прив’язуйся. Особливо — до іншої людини. Не довіряй людям, ще більше не довіряй собі. Висміюй стерео­типи та встановлюй власні правила. Навчись говорити «НІ». Ніколи не піддавайся на провокації. Навчись контролювати емоції. Бо той, хто вміє керувати емоціями, керує життям. Ніколи не реагуй на образи! Відштовхуйся від свого ставлення до події, а не людського вчинку. Його вже не зміниш, а свої уроки із цього завжди можна почерпнути. Не стався до життя надто серйозно, не сковуй себе обов’язками. Менше думай. Більше живи. І головне — ніколи не плануй майбутнє.

Його перелік був довгий, та я не міг більше його сприймати... Він говорив розумні речі, але до чого дійшов?

Переді мною сидів старечий молодик, для якого давно стали тісними простори світу. В одну мить його стало шкода, але я досі не розумів одного — що ж сталося в його житті?

— А знаєш, — перебив він мої думки, — все-таки було б класно знати день своєї смерті. Зазвичай вона приходить зненацька, а так ти міг би заздалегідь завершити всі справи і смиренно чекати на неї.

— Ми цього не обираємо, — заперечив я різко.

— Ми цього не обираємо, — повторив він і поглянув мені просто у вічі.

Здається, я ще ніколи не бачив такого погляду: його там просто не було — десь удалині ховалася ледь помітна бездонна пустеля.

— Ми цього не обираємо, — ще раз промовив він, а вже за мить кинув гроші і вийшов до туалету.

Якийсь час я дивився вслід його непевній ході, а потім вихилив останню чарку й зауважив невеличкий папірець, що загубився серед купюр.

Цієї миті моє тіло затремтіло, а вже наступної я наче отримав усі ключі, склав усі пазли для розуміння його слів. На аркушику чіткими напівжирними літерами було написано таке: «Лейкемія. Четверта стадія. Приблизний термін — місяць».

Та чарка не була останньою. Перехиливши по­двійну, я метушливо зібрав купюри і краєм ока встиг помітити інший нерозбірливий запис. Ні, я не встиг. Мене відволік звук пострілу.

Він вистрелив собі в груди, та поки ще дихав. Він сумнівався до останнього і саме тому, мабуть, плакав.

— Ви не розумієте, — я кричав, — ви не розумієте, не розумієте, — я кричав із надією витягнути його... — Павленко Марія!!! Павленко Марія! Ви ж не Павленко Марія. Вам помилково дали результати чужого аналізу!!!

Я ніколи не знатиму, чи він устиг почути мої слова.

Львів, вересень, 2013