Тіні наших побачень

Resus +

Це звичайна історія, яка відбувається чи не що­дня, але частіше залишається непоміченою. Тому я уникну вживання красивих слів і зменшу долю драми. Це просто історія. А я лише маленька людина, яка не претендує на щось особливе і не вимагає цього від життя. До слова, нещодавно помітив: зазвичай ми починаємо жити тоді, коли часу відміряно не так багато.

Мабуть, ми позбавленні якогось глибшого сенсу за замовчуванням, оскільки знаємо початок, змушені примиритися із неминучістю кінця, тому врешті-­решт самі маємо право надати чомусь змісту і триматися за це.

Уявляю себе літнім дядьком, сидітиму на терасі із чашкою чаю та писатиму історії, які, можливо, хтось прочитає або навіть віритиме їм. Найімовірніше, це будуть якісь спогади, — сподіваюся, мені буде що згадати. Це тільки тепер мені доводиться користуватися уявою, на щастя, доля була прихильною до мене в цьому плані. Але поки основна частина мого життя ще попереду — я відкритий до його пізнання.

Розпочну з того, що я дуже часто любив робити необдумані речі, а потім боротися з обставинами. Для мене не мав великого значення комфорт. Часом здавалось, що я готовий усе життя прожити в орендованих квартирах, нізащо не прив’язуватися до одного місця та якомога швидше долати відстані. Я боявся ночей, мені не хотілось гаяти час на сон і не був потрібен будильник, щоб прокидатись.

Я відвідав десятки країн, познайомився із сотнями людей, вивчив кілька мов, пізнав чимало нових занять та відтворив гігабайти фотознімків. Зрештою, я зібрав колекцію своїх уроків. У мене було декілька днів, які змінили мої уявлення і привели до розуміння, що основне в цьому світі — пошук відповідей. Але тільки на ті запитання, які сам собі ставиш.

Пола знали всі мешканці нашого мікрорайону. Я його знав особисто місяці зо два, але мені багато про нього розповідали. Та й сам він нічого не приховував і любив поговорити про свої справи. Пол працював офіціантом у місцевому dining-кафе, подейкували, останні п’ятнадцять років. «П’ятна­дцять років», — подумав я про себе. Тобто весь цей час він повторював одноманітні завдання: відчиняв протерті скрипучі двері, заварював каву, протирав прилавок і чекав на відвідувачів. Це ж який інтерес він переживав відносно того, що замовить Енді — теж постійний клієнт із довгим алергенним списком — із доволі вбогого меню на зіпсутих пожовклих аркушах...

— Що змушує тебе чинити так? — запитав я, аналізуючи рутину, з якою стикався Пол і яку не зміг би прикрасити навіть мій літературний опис.

— Зайдеш до мене після зміни, — відповів він.

Коли ми піднімалися до його помешкання, я намагався перепросити, мовляв, кожен має право чинити те, що забажає, і це не обов’язково саморозвиток, і не обов’язково для цього покидати межі комфорту — комусь це тільки на руку, — і вибачався за щойно сказані слова, бо не варто вірити психологам, які їх говорять, і...

Його кімната була переповнена музичними інструментами, здебільшого гітарами та скрипками, у кутку стояв верстат, на стіні висіли певним чином відсортовані струни.

— Колись відкрию свій магазин, — сказав Пол, і вже за звичкою запропонував випити кави.

Від кави я не відмовився і зрозумів, що людина може робити все, якщо є мета, якщо є мрія. Так само, як і людина зробить що завгодно за потрібних (компромісних для неї) умов.

Наступна історія сталася зі мною в період моїх активних подорожей Європою. Тоді я ще був студентом, мав багато мрій та планів, а грошей, відповідно, не дуже, тому зупинявся винятково через couchsurfing.

Я зайняв її матрац під час навчальної відпустки, моєї відпустки, бо сама Ката писала дисертацію з гендерних студій. Я одразу продемонстрував бажання кохатися з нею впродовж свого перебування в Празі, вона, власне, була не проти, однак також повідомила, що має принципи, тому мені довелось тиждень мити посуд і готувати сніданки, щоб вона мала привід мені віддатись.

Пізніше життя навчило мене, що в кожної людини існує набір причин, за яких вона погодиться на той чи інший вчинок — за будь-яких умов, у будь якій сфері.

Потім Ката стала розкутішою і наша пригода набирала настроїв типової драми (зовсім не тої, яку вона описувала у своїх гендерних студіях). Ката зізналася, що боїться вдаватися до рішучих кроків, і тому приховує це за награною загадковістю. А так вона просто собі жила і мріяла про Італію. Не любила Франції, скаржилась на надто солодкі круасани, протяги в метро. А я зустрічав людей в періоди криз, тому й вона, мабуть, зустрілася мені, а потім сказала, що їй двадцять два і в неї рак, що, зрештою, змусило мене залишитися ще на тиждень і жити у відрізку «тут і тепер», віддаючи їй усі, занурені в глибокі летаргічні сни, запаси альтруїзму.

Згодом, звісно, виявилося, що раку в неї не було, але я зрозумів, що не треба шукати причини, щоб бути щасливим. Ми надто багато думаємо і дуже мало залишаємо часу на життя. Після всього я вдячний життю за його сюрпризи. Добре, що не всі плани збуваються. Інакше життя було б нестерпно прісним.

Хочу сказати, що найбільше мене цікавлять перетини історій. Цікавлять люди, які, здавалось, з’явилися нізвідки, випадково і незрозуміло для чого, а потім усе перевертали. Мені цікаве минуле, що передувало нашій зустрічі, майбутнє, яке частково мною спричинене, їхні подальші життєві сюжети й новини, отримані після кількарічних пауз у спілкуванні, спогади, що їх зберігали вони і яким запам’ятався їм я.

Наприклад, чи очікуєш, що вуличний піаніст, з яким випадково знайомишся на площі, кидаючи йому десятку, за декілька років надасть тобі нічліг, випадково зустрівши на холодному вокзалі Відня? Чи далі ненавидітимеш беззмістовні п’ять років занять юриспруденцією, якщо зустрінеш свою половинку, скажімо, на судовій практиці, припустімо, у ролі обвинувачуваного? Чи допускаєш, що банковий клерк, який затримав твій платіж, діставши при цьому чималу долю агресії, насправді запобіг твоїй присутності на потязі, який зійде з колії, виконуючи маршрут? Усі прочитані книжки, мимовільно підслухані розмови, випадково здобуті знання, убер-водії та знайомства з чіткими намірами або ж неприємними обставинами. Будь-які події рано чи пізно дістають пояснення, усі цикли завершуються. Зрештою, це така приємність — знати кожного зі своїх читачів і зустрічати їх у різних кутках світу (окрім тих божевільних дівчат, які вистежували мою квартиру, а потім уночі стукали у двері чи залишали спідню білизну. Хоча друге й було приємним ☺).

Колись я зрозумів, що близькі люди завжди навчать нас основних принципів, стрижнів, яких будемо триматися, — це й визначатиме нашу сутність.

Коли мені було сім років, тато пообіцяв повезти мене на риболовлю, яка відкладалася щовихідних з різних причин. На третій тиждень я перестав йому про це нагадувати, згодом сам забув про неї. Але наприкінці листопада, тобто в ненайсприятливіший для риболовлі час, батько розбудив мене одного дощового ранку, ми зібрали вудки, взяли намет і дощовики та й поїхали на річку. Я не зловив жодної рибини і сильно змок. Можливо, через це і не надто люблю рибалити, але одне я усвідомив надовго: обіцянок треба дотримуватися.

Коли мені було дванадцять і літні вечори я проводив у компанії дідуся, який був місцевий музикант, у нас часто збиралися діти мого віку. Тоді дідусь брав акордеон і ми співали до пізньої ночі, поїдаючи паралельно кавун чи варену кукурудзу. І я вивчив основне: треба завжди ділитися любов’ю. У будь-якій формі.

У п’ятнадцять, коли помирав дідусь, а завжди зайнятий тато забув про всі справи, щоб побути з ним, міцно обійнявши мене як опору, коли фатальний день настав, я зрозумів, що в житті завжди є речі, заради яких варто триматись, але є моменти, коли варто кидати все.

Я переконаний, що людина впродовж життя має зустрітися з усіма фетишами: коханням, яке ламає кістки, забиває дух і забезпечує всіма симптомами шизофренії, страхом, який стимулює діяти всупереч самому страху, відчуттям цілковитої байдужості і маленькими сегментами ностальгії, які допомагають повернутися до типового сприйняття життя.

Мені в довгому списку найчастіше доводилося боротися зі втратами: різної природи та складності. Перший підтип був обставинним. Друзі дитинства, яких втрачав через обставини долі, приємні робочі колективи, що замінював новими робочими перспективами, чимала низка контактів, які вичерпували себе часом, інтересом чи іншим безпричинним зв’язком. Втрати минулого чомусь завжди вводили мене у власне забуття, рвались нитки спогадів, стиралися межі недалекого минулого, що лякали неминучістю помирання. І втрати людей — свідків твоєї молодості були найбільш болісними тому доказами...

Другий тип втрат має настрій легкої меланхолії... Колись я пообіцяв собі: якщо не можу зробити жінку щасливою, бодай не змушуватиму її плакати.

Наша з Юлею любов тривала десять днів одеської відпустки, рамки і правила були обумовлені перед її початком. Тепер я порушую одне з них, розповідаючи про ці стосунки, але вона теж порушила їх запитом на продовження. Думаю, я саме через неї розлюбив каву, яку вона варила за одеським (не знаю, що вона хотіла довести львів’янину) рецептом. Останнього ранку вона теж за звичкою залишила мені чашку на балконі, я її випивав, вдивляючись у море, поки вона милася в душі. Тільки тоді кава мала дивний солоний присмак, і я зрозумів: вона плакала. Відтоді й любов у мене має гіркий смак кави і солоний запах моря. З того часу я не п’ю кави. І також намагаюся не закохуватися. Кава псує шлунок та нервову систему, хоча й любов чинить не кращі речі.

Усі інші втрати — це мій особистий вибір, бажання змін, нових випробувань та вражень. Деколи я не поспішав розкладати свою валізу, в якій так і залишалися речі в очікуванні переїздів, хоча завжди вважав, що внутрішні зміни можливі лише за зовнішнього комфорту. Але тільки стресові ситуації докорінно змінюють людей. Тому необхідно змінювати локації та заняття. Лише не людей. Ніколи не замінюй людей навколо. Кращих не буває. Кращими вони можуть стати тільки тоді, коли завжди поряд, коли близькі тобі. Благо, мережі залишають таку змогу.

Звісно, можна було б розказати про Олесю, яка кинула мене опісля піврічних стосунків, з’їхавши в невідомому напрямку, а за місяць написала повідомлення, чи потрібно мені повернути настільну лампу, — але не буду. Все ж я завжди можу вдаритися в азартні ігри чи випустити кілька книжок на тему сексу і самотності, розбавивши все іронією і натяком на щасливі моменти.

Як ви встигли зрозуміти, цій новелі геть не притаманна впорядкованість. Точніше, вона відчувається, коли я просто згадую якийсь епізод. Взагалі я зрозумів, що в людській амбітності найкращим рішенням буде поступовість поставлених завдань. Коли одна мета змінюється іншою, інакше нас банально вбиває тиск усіх наших бажань. Життя — це логічне поєднання періодів активності та відпочинку. Зрештою, воно нам дається в користування — не назавжди, тому його треба проживати, а не аналізувати.

Цього мене навчив Мирон. Сусід моєї бабусі, до якої я приїжджав щоліта. Основним його заняттям було ремонтувати будь-яку техніку в колгоспі. Однак активна життєва позиція змушувала брати на себе чимало інших важливих суспільних завдань. А саме: Мирон виготовляв ножі, возив будматеріали та міндобрива з Польщі, майстрував сувеніри з дерева, а у вільний час (як він це говорив) копав біля себе рів — хотів зробити домашній басейн. Написаний вище текст позбавлений навіть мінімальної долі іронії, якщо комусь він здався комічним. Я хотів донести, що ці справи можна було спокійно розділити на трьох людей, і ті не впоралися б.

— А коли ж тоді жити? Ви ж світу за цією роботою не бачите, — сказав я йому, коли трішки підріс.

— Зайнятість — це добре, — відповів він мені. — Не думаєш про погане і нічого дурного не чиниш. Немає в роботі нічого страшного. Гірше, коли ти настільки вільний, що не знаєш, як цьому зарадити...

Пізніше я неодноразово погоджувався з останньою фразою.

Мені завжди здавалось, що найбожевільніші у світі речі вчиняють найбільші боягузи. Страх — найсильніший мотиватор до вчинків. Страх живе у твоїй голові, і немає інших відображень. Він підкрадається поволі, і що далі від нього втікаєш, то ближче підпускаєш до себе. З кожним кроком, з кожною думкою він ближче і ближче, він не дає дихати, не дозволяє вловити думки, він пожадливий і постійно підганяє тебе. І настає такий момент, коли розумієш, що попереду лише прірва, що втік занадто далеко, щоб повернутись, а страх насувається. Ти відчуваєш голод, спрагу — і стрибаєш. Ти стрибаєш, бо втомився, втомився втікати, втомився боятись. Ти кидаєшся в прірву, бо цей стрибок у безвихідь — єдине спасіння. Ти кидаєшся в прірву — і страх відпускає тебе.

Мене завжди захоплювали люди, які звикли рухатися всупереч. Одразу пригадую історії інвенторів, які розпочинали свої стартапи в гаражах американських провінцій, тріумфи «Бітлз», які змінили перебіг музичної історії, Майкла Джордана чи Ленса Армстронґа, що заперечували закони людського тіла, віддані історії Генрі Форда та Томаса Едісона. Таких ситуацій вдосталь. Мене ж тішило, що таких людей я зустрічав у своєму оточенні.

Наприклад, Роман, який узявся вивчати програмування в тридцять п’ять років, Аня, що присвятила своє життя китаїстиці у солідні сорок сім, та чимало інших «дорослих», які знайшли в собі сміливість та сили нарешті взятися за здійснення колись давно відкладених мрій.

Саме ці люди найбільше мене надихають і запевняють в абсурдності будь-яких упереджень і правил, бо життя, безперечно, не піддається аналізу, не зносить планів, не дає другого шансу. Дні не можна ділити на святкові та буденні, події не потрібно розділяти на важливі та звичайні. Інколи кожна дрібничка може стати причиною великих змін.

У свій вік я вже встиг зрозуміти, що не створю нічого грандіозного, не здобуду світового визнання і навряд чи розвину надздібності. Зрештою, з мене не вийшло ні викладача, ні менеджера з інформаційних технологій, ні підприємця. Тобто всі спроби класифікувати, зафіксувати й нотифікувати мене закінчилися провалом. Я не відмежовувався, не намагався змінитись — я просто перестав на це зважати. Ідеальні обставини податися в письменники, чи не так?

Цікаво спостерігати, як хтось із нас присвячує себе глобальним соціальним проблемам або намагається змінити бодай маленькі речі, дехто гониться за світовою владою чи просто старається стати багатшим. Немає значення, чи фокусувати себе на особистому розвитку, суспільній співпраці, сімейних інститутах, успіху в очах оточення або гедоністичному самовдоволенні. Усіх у своїй природі різних людей єднає одне бажання — кожен хоче бути рівним. Рівним у ставленні до себе.

Ця історія сталася давно. Я пам’ятаю день — четвер. Я завжди четвергами винаймав човен і катався морем. Я був надто далеко, щоб чимось зарадити, але досить близько, щоб побачити цю картину. Декілька хлопців били одного малого хлопчака на узбережжі. Той зносив удари, падав, спинався і знову ж падав. Логічно було кричати про допомогу, втекти не озираючись або ж просто безнадійно лежати. Він цього не робив. Він укотре підводився і знову падав. Побачене змусило мене зрозуміти: коли ти залишаєшся наодинці — не варто думати, де знайти поміч, потрібно знаходити сили в собі. Йому подали руку тільки тоді, коли його штани були геть обшарпані, а на обличчі не залишилось не вкритого синцем місця. І знаєте що? Він був щасливий. Він став «своїм хлопцем».

Я часто вважав себе слабкою людиною, але завжди вдавався до таких учинків, на які мої сильні друзі ніколи б не наважилися. Таким чином я боровся зі своєю невпевненістю. Я не ідеальний, не хочу нікого вводити в оману, але, можливо, через свої помилки я і маю право говорити.

Ставити собі запитання. Шукати відповіді. Змінювати погляди, вивчати себе і навчитися сприймати. Зрозуміти, що в житті не буває ідеальних обставин, і ти ніколи не будеш до чогось стовідсотково готовим. Плани частіше корегуються, аніж збуваються. Незавершені справи інколи потрібно такими залишати, а натомість брати те, що дається в даний момент, хоч і здається невчасним.

У житті інколи можна впіймати ті рідкі та раптові моменти просвітлення, коли калейдоскоп усіх подій, облич і безсенсовних пробуджень зрештою сходиться в зрозумілу картину, і ти намагаєшся вловити і запам’ятати всі настанови. І тоді все зникає. А ти більше не знаєш, чи знову хочеш досягнути розуміння, чи простіше залишатися в невагомості, де кожен сам має право обирати, як боротися зі своїми психічними розладами. Я, для прикладу, періодично пишу, періодично закохуюсь, періодично змінюю країни!

Ми цікаві у своїх відмінностях. Саме тому цікаві і одні одним. Я складно іду на контакт. Рідко заво­джу друзів, часто проводжу час наодинці. Давно кинув боротьбу із суспільством, радше уникаю і не приймаю його. Усе, що ми принесли у світ: доступність, швидкі стосунки, споживацький анархізм та всеохопний цинізм — я засуджую.

І якщо мене тепер звинуватять у моралізмі, тоді дайте мені відповідь — чому за всіх цих благ більшість людей світу самотні?

Перевіряти себе, порівнювати лише із собою в минулому, навчитися любити людей, пробачати, ділитися щастям. Знаходити щоденно можливість змін у світі та в собі. Принести сенс у щодень, надати значення всім, навіть непомітним речам. Створювати ланцюг позитивних дій і думок. Бо, зрештою, життя не має рамок, життя дарує лише можливості.

Більшість мрій у мене не збулося, я їх сам здійснив. Остання втілилася в Нью-Йорку — я вперше побачив океан, який саме таким часто уявляв перед сном.

Сьогодні він уперше спокійний, особливо коли на годиннику сьома ранку, у повітрі ще не пахне гамором, а в навушниках ритмічні нотки «пінк флойдів».

Сьогодні я багато думав про щастя... і зрозумів, що не знайду універсальної формули. Люди часто запитують себе: так у чому ж щастя? Гроші — ні. Машини, модні речі — також ні! Щастя, як думаю, — це жити в гармонії зі своїми бажаннями. Віддатись їм. Хочеш прожити своє яскраве життя? Вперед, дій! Хочеш прокричати на всю вулицю якусь дурницю — давай! Хочеш зірватись і поїхати кудись — їдь! Хочеш бути з нею, по-справжньому хочеш — будь! І не важливо, хороші чи погані ці бажання! Головне — твої! Умій їх висловити! Пережити! Упіймай цю мить! Адже це і є щастя! Більше нічого!

Сьогодні я багато мріяв. Я мріяв про те, щоб у майбутньому побачити близьких людей щасливими, я мріяв про те, щоб у майбутньому пам’ятати цей момент. Сьогодні пообіцяв собі менше думати про майбутнє і назавжди закарбовувати спогади... Ми, здається, часто забуваємо, що живемо лише раз...

Нью-Йорк, вересень, 2016