Тіні наших побачень

Нодус Толленс

Я потім довго згадував саме цю зустріч. Наче цей день був визначальним, попри те що були наступні, де ми ставали щирішими, ближчими, можливо, навіть зрозумілішими одне одному. Імовірно, це пов’язано з обстановкою, яка не спонукала до знайомства, або ж зі знайомством, яке ні до чого не спонукало. Такі випадкові можливості часто підстерігають нас у моменти найбільшої чи то напруги, чи то розслабленості. Але право вибору завжди залишається.

Терпке літнє повітря поступово наповнювало зал очікування і робило це і без того нестерпне очікування ще нестерпнішим. На екранах транслювали останні новини та рекламні ролики. Навколо метушилися туристи. Диктори оголошували найближчі рейси, що спричиняло внутрішні міграції подорожніх. Спостерігати за цими рухами найцікавіше, коли ти сам його безпосередній учасник. Якщо вслухатися в розмови, можна дізнатися деталі бізнес-поїздок, сімейних вікендів або пережити емоції першого польоту. Можна допомогти шукати багаж, пройти реєстрацію або просто поспівчувати тим, хто свій рейс благополучно пропустив. Тоді варто зауважити, що цей випадок мав би змусити задуматися над правильністю маршруту. Або ж стежити, як вони, розгублені чи сповнені агресії, щосили намагаються довести справу до логічного завершення, часто гортають сторінки паспорта або нервово поглядають на годинник.

Я теж любив дивитися на годинник. Мені здавалося, що стрілки інколи рухаються нерівномірно. Здебільшого це було спонуканням до філософських роздумів, специфічною роботою годинникового механізму чи зоровою ілюзією через тривалу концентрацію погляду. Зрештою, все закінчувалося, коли мені паморочилося в голові й хотілося закинути до рота льодяник і випити мінералки.

Дечому просто не варто надавати значення. Деякі речі відбуваються за замовчуванням, попри наше бажання чи заперечення. Деякі речі стають глобальними лише на певний час. Те, чого остерігаєшся, частіше за все не відбувається.

Мені здається, потрібно все сприймати за фактом, оскільки моделювання умовної реальності частіше за все не має нічого спільного з об’єктивною. Тому не варто відмовлятися від точки призначення, навіть якщо маршрут змінюється через обставини. І не слід побиватися за часом, який маєш витратити на дорогу, коли пункт прибуття визначений наперед. Інколи ми маємо щось виконувати, бо так годиться. Хоча сподівання не завжди дарує винагороду. Так само як і невизначеність часом підказує правильні кроки, а певність результату призводить до апатії. Саме через це я люблю метушню. Особливо перебування посеред хаосу в ролі спостерігача, який уважно стежить за акторами, що із серйозним, діловим виглядом ставлять умовні галочки у своїх умовних планах, ведуть розрахунки, складають звіти. І врешті ненавидять усіх навколо, а себе почергово жаліють або беруть на кпини.

Джейсі була цілковитою протилежністю: перебуваючи в епіцентрі цього пекла, дівчина сиділа в тому виході, що і я, та спокійно пила каву. Саме таке враження склалося: вона ні на кого не чекає, нікуди не прямує, а просто читає журнал, попиваючи каву. До слова, цей процес також був у дечому ритуальним, якщо зауважити рівномірність і частоту ковтків. Здавалося, що вона і цукор розмішувала лише за необхідної концентрації води, а каву заварювала тільки за правильної температурі. Мене завжди захоплювала така людська систематичність як спосіб відокремлення від реальності своєрідним захисним шатром. Тоді з’являється можливість краще роздивитися оточення чи хоча б виокремити в ньому своє місце.

Я наважився підійти до неї лише перед посадкою, привід знайшов не найоригінальніший — удати, що я переплутав зону висадки. Тоді вона ввічливо перепросила, що не може допомогти, бо нікуди насправді не збирається, заперечивши моє зауваження, що ми, ймовірно, рухаємося в одному напрямку. Тому я просто всміхнувся й попрощався.

— Обов’язково зустрінемося, якщо так має статись, — відповіла вона.

Тільки ця фраза не була ані проявом жіночого кокетства, ані загадкою для тих, хто любить метикувати над лініями долі. Це були слова людини, яка вільно ставиться до життя: не надто серйозно, щоб не втратити його смак, і не залегковажно, щоб позбутися відчуття реальності. Ця безпосередність мене підкупила. Тому в останні хвилини я намагався її якнайкраще запам’ятати — закарбувати в пам’яті ту легку сукню й жовті кросівки, ті незрозумілі китай­ські татуювання й численні браслети на руках.

На мене чекала стипендія в Стокгольмі. Я був інтерном відділу психіатрії та працював у галузі психотропних розладів. Амнезія, шизофренія, апатія та їх різновиди, плюс різні суїцидальні доповнення. Це короткий набір моїх щоденних завдань. Цікаво, що ми вивчали хімічні елементи, які мали б наповнювати людський організм і нормалізувати його життєдіяльність. Я ж ніколи не виключав людського чинника, хоча й довіряв медичному боку проблеми. Мене часто захоплювали людські історії, дивували хворі, які за всіма ознаками мали б насолоджуватися життям.

Натомість вони самостійно його ускладнювали. З часом я кожну людину розглядав як потенційного пацієнта, визначав її ризики втратити глузд і шукав передумови, які міг би попередити. Ці сеанси від­бувалися на вулицях, у пабах, кінотеатрах із друзями, знайомими, випадковими перехожими. Ця справа цілком мене поглинала й загрожувала експериментами, які з часом я проводив би на собі. Але спочатку я покинув той зловісний аеропорт.

За роботою мені, зрештою, вдалося відволіктись від тієї зустрічі. Хоча буду чесним перед собою: та дівчина мене зацікавила. Наша інтернатура відбувалася в доволі закритому режимі. Власне, коли ти настільки близько працюєш із людьми, то за замовчуванням погоджуєшся на конфіденційність. Заклад був на околиці міста, нас своєчасно забезпечували всіма продуктами, та й загалом створювали нам необхідний комфорт. Аргументували все важливістю нашої праці, тим, що ми не мали відволікатися на побутові речі — насправді ж це було обмеженням будь-якої можливості витоку інформації. Цілковита концентрація на навчанні. Дозованість перебування в соцмережах та ліміт часу на особисті справи. Нас було п’ятнадцять американців на курсі. Ми жили в закритому районі Стокгольма. Грошей нам ставало лише на якісь дрібнички, а навчальна програма не обіцяла різноманітності дозвілля. Утім, ми самі проводили його, обговорюючи теми, так чи інакше дотичні до психіатрії. Добровільне ув’язнення на користь своєї професії, трудоголізм, який ніхто не збирався визнавати. Насправді, ми й не заперечували.

Про Джейсі я дізнався досить випадково. На той момент я, до слова, закінчував інтернатуру і найближчими тижнями мав повернутися до Сполучених Штатів. Я побачив репортаж про неї в ранковому випуску BBC. Того дня я звично готував собі сендвіч і вирішив для фону увімкнути телебачення. Не знаю, навіщо так учинив. Зазвичай не гаю час на речі, які лише відволікають.

У програмі розповідали про експедицію в Африку. Група людей вирушила на пошуки причин зникнення якогось рідкісного виду тигрів. Вимирання рідкісного виду тигрів — ніколи не вгадав би, що вона могла робити. Джейсі давала короткий коментар, мала сконцентрований і агресивний вигляд. Сюжет швидко перемкнули на прогноз погоди, а я шукав в інтернеті її блог.

Як виявилося, Джейсі вела його близько трьох місяців. На сторінці було чимало фото, коментарів, посилань і відео. Усе здавалося максимально серйозним, утім, я так і не зумів вивчити ані назви того загадково звіра, ані точного місця, в якому вона перебувала. Я намагався прочитати якнайбільше її дописів — хотів у такий спосіб познайомитися. На моє щастя, вона активно ділилася своїм життям зі сторонніми. Зрештою, це був лише професійний бік. Проте мені вдавалося помітити між цим особисті хвилювання. Вона говорила, що любить тварин, бо знає більшість алгоритмів, за якими з ними можна домовитися. Описувала логіку дій, висловлювалася про те, що від тварин не слід очікувати неприємних сюрпризів, якщо правильно з ними поводитися. Чого не скажеш про людей.

До того вона проводила акцію проти дельфінаріїв, оскільки вважала дельфінів найінтелектуальнішими земними істотами. Порушувала питання заборони проведення дослідів на тваринах. Сама, до слова, була вегетаріанкою. У блозі було описано чимало акцій із допомоги тваринам, створення різних притулків та вимог ліберальності в людському ставленні. Вона переймалася допомогою тим, хто не в змозі про себе подбати самостійно. Це було її життєвим кредо і основною метою. Інколи вона виходила за межі здорового глузду, утім, я намагався її зрозуміти. Мені хотілося її зрозуміти. Тому я активно стежив за її дописами.

Дбати про своє життя в мене не було часу — принаймні не про всі його аспекти. Тим паче вдаватися до якихось поміток чи настанов собі. Деякі справи просто виконував автоматично, перевівши їх у режим «за замовчуванням». Через це мені важко було інколи проаналізувати життєдіяльність Джейсі, її спробу охопити максимум цікавих занять. Адже медично доведено саме однозадачність мозку. Він найкраще працює в стані зосередженості на певній діяльності. І не в змозі функціонувати за енної кількості подразників, бо в такому разі відбувається деконцентрація уваги, оскільки постійно збуджуються протилежні частини мозку, що призводить до емоційних розладів.

Можливо, мій медичний підхід не завжди правильний, але я звик дивитися на речі з наукової точки зору. Наприклад, щастя — це збільшення кількості сірої речовини в певній ділянці мозку через взаємодію гормонів. Інколи на це впливають різні чинники: генетика, клімат, вплив музики чи медитації — які сприяють виробленню певних хімічних речовин, що провокують необхідні реакції мозку. Очевидно, це не миттєве рішення людини почуватися чи не почуватися щасливою. Отже, мінливість настрою не має нічого спільного із відчуттям. Відчуття — це інше. Наприклад, кохання — також не відчуття. А реакції гормонів, які знову ж таки виникають за певних зовнішніх чинників. Якщо бути точним, це взаємодія феромонів — андростерону в чоловіків та копуліну в жінок. Виникнення цих гормонів спровоковано появою привабливого для тебе об’єкта. Із часом у мозку людини виникає фенілетамін, який знижує рівень тривоги через новий контакт. Отже, відбувається звикання до певного суб’єкта. Згодом виробляється серотонін, що впливає на нашу активність за умов перебування поруч із необхідним об’єктом, передаючи імпульси між нервовими клітинами мозку. Приблизно так виникає любов, тобто комбінація необхідних гормонів. Із серцем ця емоційна реакція не має нічого спільного. Серце просто перекачує кров. Усі емоції виникають у мозку. Тому не потрібно свої психічні розлади виправдовувати якось інакше.

Удруге ми зустрілися в аеропорту. Це був французький Шарль де Голль, у якому інколи, здається, можуть заблукати навіть працівники. Через це зустріч видалася мені ще більш знаковою. Цього разу я піді­йшов до неї, як до давньої знайомої, Джейсі також зустріла мене радісно. Зрештою, вона завжди була щира та ввічлива, просто її сконцентрованість на власних думках справляла враження відчуженості.

Я прилетів із лекцією, присвяченою проблемам психологічних чинників апатії. Тема була загальна й нецікава, читав я її для студентів першого року навчання. Тому вирішив навіть не ділитися цим із Джейсі, обмежився інформацією про назву готелю й тривалість перебування у Франції.

Вона? Звісно, просто пила каву й нікуди не поспішала. Мабуть, на щось чекала. Але нічим безпосередньо не ділилася. Тому наше спілкування не задалося, і я пішов.

Згодом помітив за собою залежність стежити за її життям. Тільки до перегляду її блогу тепер додалося коротке листування. Ми спілкувалися нечасто. Здебільшого вона надсилала листівки та світлини. Але в цьому відчувалася особливість. Я почувався особливим.

Того разу вона поїхала до африканського притулку. Працювала в якійсь французькій організації, що опікувалася всиновленням дітей. Джейсі болісно сприймала байдужість суспільства. Детально описувала дитячі емоції: сироти недосконало розуміли ситуацію, але вже відчували конкуренцію та потребу боротися за сім’ю. Якщо говорити відверто, це був кастинґ або гра на виживання. Вона написала мені, що зараз бачить сенс у служінні іншим, вважає, що ми народжені для цього і маємо постійно розвивати в собі альтруїзм.

Мене згодом відправили в Сирію. Ми працювали над реабілітацією військових опісля конфлікту. Таким чином я відбував військову повинність. Я написав їй про це. Вона дуже швидко відреагувала. І запитала, чи могла б і там бути корисною.

Медичний пункт був розташований за кілька десятків кілометрів від зони бойових дій. Це було невеличке наметове містечко, поділене на кілька відділень, основним із яких було відділення першої допомоги. Намети були обладнані апаратурою. Ми працювали з військовими вже після втручання медиків, коли їм потрібно було надати психічну підтримку. Здебільшого у вигляді антидепресантів і наркотиків. Згодом із ними починали розмовляти психологи.

Як удалося Джейсі приїхати сюди — невідомо. Вона щось говорила про свій волонтерський досвід, зрештою, я не випитував деталі. Ми блукали руїнами покинутих домівок, намагалися утримуватися від розмов про війну і зосередитися на професійних обов’язках. Джейсі виконувала функції медсестри. Це було для неї вперше, але вона старалася. Я навіть не помічав, коли дівчина спала. Загалом пробула там лише тиждень. Потім сказала мені, що не може дивитися, як люди знищують одне одного.

У цьому був сенс. І це був її вибір. Я радів, що ми провели разом цей тиждень, хоча під «провели разом» я маю на увазі перебування на одній території, але це теж неабияк тішило.

— Куди ти далі? — запитав я, коли вона вирушала з групою американських військових.

— Я давно не пила кави, — відповіла вона. — А що в тебе? — І полетіла чекати на нові виклики.

А в мене була стабільність. Спланованість. Мої роки були наперед позначені науковими дослідженнями, конференціями, семінарами. Джейсі втомило б таке існування, утім, я помітив за людьми, що вони постійно вимагають від життя гарантій. Поклик серця, який підказує тобі: те, що було актуальним у певний момент, так чи інакше не функціонує без визначеного майбутнього.

А мене захоплюють люди, сталі у своєму рішенні. Джейсі сказала мені якось, що це все штучні речі. Як і моя психіатрія. Треба вчитися розуміти людей, а не змінювати.

З набуттям досвіду більшість понять посіли свої місця та сформулювалися в чіткі фрази, себто я міг легко й доступно говорити про вагомі речі. Кохання — це вільний прояв акту турботи, спроба зробити життя іншої людини простішим.

Ділитися й допомагати — єдино правильна форма взаємодії між людьми. Агресія народжується всередині конкретної особи, там вона і має згасати.

Людині варто перебувати в стані постійних змін — тоді вона не втрачає відчуття реальності. Повсякчасне очікування навіть найменших подій допомагає не втратити з поля зору основний маяк.

Люди змінюються лише завдяки власним бажанням, інше — комплекс характеристик, наданий від народження й розвинений вихованням і досвідом. Позбутися їх важко. Лише контролювати. Для цього потрібні вагомі причини.

Ми можемо вимагати від інших лише того, що можемо запропонувати у відповідь. Окрім кохання — його неможливо контролювати. І варто зрозуміти, що кожен виявляє кохання по-своєму.

Егоїзм — це нормально, це певний спосіб само­збереження. Важливо навчитися при цьому вгамовувати агресію.

Зраджувати — погано, але обманювати — ще гірше. Обман — це свідомий злочин.

Пробачають лише сильні, обіцяють — самовпевнені, відпускають — боягузи. Без пояснень.

Просто спостереження.

Я помітив, що завжди очікував цих повідомлень від неї, цих зустрічей. Наче це були відрізки, на яких я підбивав підсумки і свого життя. Згодом, щоправда, повідомлень меншало, а паузи довшали. Це листування більше нагадувало передплату газет, які давно не читаєш, але за звичкою замовляєш заради однієї рубрики. Джейсі дедалі більше описувала побут і мало писала про свої відкриття. Світ дедалі менше дивував її. Я ставився до цього спокійно. Здатність звикати до людей рівнозначна здібності звикати і до чиєїсь відсутності. Ти в такому разі зберігаєш певний образ і фіксуєш його за замовчуванням. Що помітив: часом людина змінюється, а ти все одно сприймаєш її такою, якою колись запам’ятав.

Колись вона сказала, що моє життя схоже на архітектурний проект, де все має бути виконано точно і за визначеним порядком, тільки тоді можна сподіватися на результат. Своє життя вона назвала лотереєю, акцентуючи, що в моєму випадку можна сподіватися на достаток, але не на джекпот. На той момент я мав власний кабінет, де працював над різними побутовими розладами, але й далі мав справу з особливо важкими випадками. Вона й далі їздила між різними притулками, але я частіше помічав скепсис у її ставленні. Джейсі поступово втрачала ентузіазм і віру в людей.

Якось вона не писала мені понад рік, видалила свої «Livejournal» та «Інстаграм». Але вирішила, мабуть, повідомити мене бодай малою запискою. «Я маю намір віддатися релігії», — написала вона нервовим почерком (скоріш за все, рішення, як завжди, було квапливе, тому її пройняло хвилювання) на лику якогось святого. Після чого (як я вже здогадався) взяла мінімум речей і подалася в якийсь індійський монастир. Після того від неї нічого не чув. Потім я зустрів її у своєму кабінеті.

— Привіт, Генрі, — вона впізнала мене.

У палаті було похмуро. Вона навмисно запнула штори, крім того, більшість речей зібрала в одному кутку, таким чином створивши певний простір в іншій частині кімнати.

— Я досі люблю порядок, — зауважила Джейсі.

— Ти як?

— З релігією в мене також не склалося. Надто багато абстракції. — Вона наче передбачала мої запитання.

Декілька днів я намагався її провідувати мінімально, аналізував перші дані тестів і сам намагався усвідомити те, що відбулося. Моя подруга сама звернулася до психіатричної клініки, посилаючись на свою прогресивну апатію та потребу в медичній допомозі. Перший місяць їй вводили лише заспокійливі, вона особливо не пручалася. Вела себе покірно та виважено. Жодного чинника, який спотворював би реальність, виявлено не було. Їй не загрожувала шизофренія. Проблема була в іншому.

— Ти не проти піти сьогодні зі мною у філармонію? Наскільки пам’ятаю, тобі подобалася фортепіанна музика.

— Мені не заборонено покидати територію клініки?

— Я твій лікар. Вважай це частиною терапії.

— Ти змушуватимеш мене розмовляти з людьми?

— У тебе є якісь застереження?

— Я навряд їх зрозумію. Вони будуть посміхатися. Діставати задоволення, хоча їх це не обходить. Мало що стосується самих людей безпосередньо. Зачіпаються певні рецептори, які змушують відчувати ті чи інші емоції. Але це зовнішні чинники, які аж ніяк не впливають на самопізнання чи внутрішній розвиток. Ти лише стежиш, що і як на тебе впливає.

— Зауваження правильні, — я перебив її, — і завдання кожного — знайти те, що впливає на нього позитивно, змушує комфортно почуватися. Натомість уникати негативних подразників.

Тому вона й відмовила. А наші розмови далі торкалися філософських і, як вона говорила, абстрактних понять. Джейсі завжди відповідала правильно, невимушено, наче людину переконали чи вона завчила відповіді й максимально чітко висловлювала ідеї, які не мали б суперечити соціально усталеним категоріям. Єдине: вона більше не вірила словам. Вони втратили силу й значущість. Вона могла вимовити фразу як абсолютну істину. За мить висловити протилежну думку, після чого зайтися істеричним сміхом. Для неї ніщо більше не мало ваги.

Ми багато гуляли територією парку. Вона розпові­дала про свої подорожі. Точніше, відповідала на мої запитання. Я пообіцяв їй не нотувати оповіді. Вона хотіла, щоб це мало природний вигляд. Хоча роз­повідала про все, наче про сторонні події, які від­бувалися зовсім не з нею.

— Я не дуже люблю це все згадувати, як і роз­повідати комусь. Це все відбувається тому, що ти мені подобаєшся.

Деколи здавалося, що все буде добре, у якісь моменти нам спільно вдавалося сплести всі вузли її свідомості, чітко розібрати питання, які її хвилювали. Вона дякувала, обіймала мене, але за мить знову заходилася плачем. У неї постійно змінювався настрій.

Особливо коли ми порушували питання повернення до нормального режиму життя. Певної миті я боявся, що вона надто звикла до клініки і тепер решта стане для неї чужим і стресовим.

Причини апатії бувають різні. Здебільшого це стреси, емоційне вигорання, хронічні захворювання чи зовнішні залежності, психологічний тиск і неможливість одразу впоратися з проблемою, яка доводить до пригніченого стану. Утім, ці чинники я завжди зводив до одного: втрати віри в те, що раніше давало сили з усім боротися.

Спершу кожну ситуацію людина сприймає через центри відчуття: слух, зір, дотик. Після цього інформація потрапляє до мозку, де відбувається її аналіз, а також розглядання різних варіантів та планування вирішення проблеми. У результаті обирається відповідна реакція. За кожен етап відповідає певний мозковий центр. Але в разі психічних відхилень деякі функції центрів порушені. Тому завдання психіатра — відновити або блокувати дії конкретних мозкових центрів, а згодом налаштувати мозок на об’єктивне сприйняття. Поетапно це знову ж таки складається з пунктів:

— зрозуміти та прийняти проблему;

— встановити логіку викладення та ланцюжок подій;

— опрацювати матеріал, знайшовши в кожному з аспектів ключовий момент, якого слід дотримуватися.

Простіше — це самонавіювання. Медикаментами звільняють мозок від вантажу думок, тобто після приймання препаратів людина перестає обдумувати ситуацію. А потім лікар за допомогою психологічних сеансів намагається переконати пацієнта у відсутності проблеми взагалі.

Ситуація Джейсі була дещо складніша. Насамперед тому, що вона розуміла свою проблему, але в неї не залишилося ресурсів боротися. Я часто подумки прокручував хронологію її життя, спираючись на розповіді та власні домисли. Намагався зрозуміти, коли настав момент перегорання.

Вона надто багато метушилася, надто багато віддавала себе. Надто багато бачила і не пробувала аналізувати. Джейсі просто пропускала все крізь себе: найменша проблема навіть сторонньої людини набувала чималих масштабів. Тільки натомість вона рідко щось отримувала. Я не міг знати, де і з ким вона зустрічалася, яка розмова чи подія під­ривала віру чи вкидала у відчай. Так само я не знаю, чого вона зрештою шукала. Я знаю, що рано чи пізно нас усе одно щось ламає. Також знаю, що безконечний пошук свого місця в житті чи спроби застосувати себе зрештою виснажує нас. Але коли врешті я був готовий дати їй відповіді — вона втекла. Одного ранку її кімната виявилася порожньою.

Людина має жити в гармонії. Чи бодай із розумінням того, що все, що вона робить, — то не марна праця, принаймні вона не залишиться непоміченою. Це нитки надії, які рятують нас у моменти, коли більше немає сил спинатися, — завдяки ним ми все одно підводимося. Треба триматися за будь-яких обставин. Заради мети чи завдяки людям. Власне, Джейсі часом потрібно було відчувати підтримку, часом чути слова, що їх вона хотіла почути. Вона прагнула, щоб хтось колись попросив її залишитися. Припинити свої пошуки й зупинитися, бо вона потрібна саме тут.

Я міг це зробити в Сирії. Тільки тоді боявся, що рішення може видатися надто емоційним. Чомусь я думав, що обов’язково знайдеться краща нагода. Але радше не міг дібрати слів чи навіть уявити її реакцію. Сама ідея «бути разом» здавалася чимось, що дуже віддалено могло її стосуватися.

Згодом подумав, що міг спантеличити її ще під час першої зустрічі — тоді я боявся бути висміяним. Ще міг спробувати написати їй листа, коли ми вже були знайомі. Міг без запрошення провідати її чи підлаштувати зустріч. Я потім ще довго згадував перелік того, що мав, але не зміг зробити. Тільки залишив її сам на сам із острахом людей, невпевненістю в майбутньому та багажем нагромаджених фрустрацій.

Я зайшов до кабінету й видалив усю її історію. Стер записи розмов, результати тестів та інфографіку прогресу лікування. Я вчинив так, як завжди радив своїм пацієнтам: вдався до штучного забуття й відторгнення. Спроби переконати себе, що тих чи інших подій не було в житті взагалі. Тоді утворюється інформаційний вакуум, що його можна заповнити будь-якими ілюзіями.

Перед тим, звісно, були спроби віднайти її. Карта Штатів із позначками відвіданих аеропортів. Декілька логічних ланцюгів, які мали підказати місце її ймовірного перебування. Десятки разів прочита­ні всі матеріали справи, які, відповідно, потім були знищені.

І серед них я знайшов документ, який найбільше мене зацікавив. Її особисті спостереження. Дивно, що я не помічав їх раніше. Мабуть, вона добре їх приховувала. Або ж потім навмисно залишила. Героєм її описів став я. Замість того щоб передати свої відчуття, вона деталізувала свої спостереження за мною. Усі мої звички й манери, інтонації, стиль одягу, найчастіше вживані слова, частота зміни зачіски, тривалість проведеного разом часу, причини зміни настрою. Усі нюанси були конструктивно й чітко описані. Так, наче це вона опікувалася моїм лікуванням, а не навпаки. Хоча, можливо, з її перспективи саме таким усе й здавалося. Потім я припустив, що вона імітувала хворобу і вживалася в нову роль.

— Що бачиш у дзеркалі? — написала вона на звороті однієї зі сторінок.

У мене, як не дивно, теж було життя. Два невдалих шлюби, декілька відвіданих країн, три типові кредити, двадцять чотири дні оплачуваної відпустки, медичне страхування, спроба вживати антидепресанти, настанови зав’язати із самоколупанням, обіцянки бути щасливим.

Не надто щільний перелік, себто я не був цікавим об’єктом для вивчення.

За свій тривалий досвід роботи в психіатрії я зрозумів одну річ: медикаменти лише притуплюють відчуття, але не викорінюють проблему. Люди самі заганяють себе в критичні стани, більшість суперечок програються в їхньому мозку. А по-справжньому лікує тільки час. Тільки робить він людей геть не черствими й холодними — трішки байдужими. І в цій байдужості криється не апатія, навпаки — відмежування від того, що зачіпає. Своєрідний імунітет на чинники болю. Тобто людина спокійніше сприймає даність. Свідомо не зачіпає негативні теми, не допускає, щоб вони осіли й безперервно прокручувалися в думках. Тому магнетизуєш хороше, змушуючи негаразди розвіятися самими по собі.

Згодом я натренувався сприймати медичні випадки як повноцінні історії життя, а не просто як історії хвороби. З часом сам навчився пробачати, розуміти, шукати приємне та триматися за це. Відтак зрозумів, що просто не туди вкладав свої ресурси. Але й це теж змусив себе сприйняти.

Востаннє я бачив її п’ять років тому після п’яти років від моменту нашої останньої зустрічі. Звісно, це був аеропорт. Звісно, ми зустрілися випадково.

— Я маю щось тобі сказати, — почала вона, помітивши мене.

Її обличчя здавалося втомленим, руки тремтіли, тільки це було не хвилювання. А в очах більше не проглядало життя. Тому вона й не помітила, який радий я був її бачити. Хоча не думаю, що це щось змінило б.

Уже потім я думав, якби в мене був другий шанс — я обов’язково розпочав би розмову першим. Бо в мене теж було що сказати. Я мав давно сказати, що закоханий, і, можливо, саме цього вона все життя чекала. Тільки я мовчав. Говорити було вже запізно.

— За місяць в мене остання пересадка. Це вже третя операція. Лікар каже, що моє серце може йому підійти. Сподіваюся, життя цього юнака буде не менш цікавим.

Нодус Толленс — розуміння того, що сюжет твого життя більше не має для тебе сенсу. Один із різновидів апатії, за якого ти втрачаєш не лише сили, а й бажання далі провадити будь-яку діяльність.

Я помітив ще таку річ: люди сприймають життя як систему спринтів, де поділяють необмежений відлік часу на чітко визначені цикли. Поміж цим вони перманентно змінюють попередні плани й уникають звітів.

Нас нічого не вчать життєві уроки. Ми доходимо деяких висновків, але за ідентичних умов поведемося так само. Тому єдиним рішенням буде навчитися просто уникати небезпечних ситуацій. Люди не змінюються. Із цим треба змиритися. Їм притаманно шкодувати за вчиненим. Але цей процес триває до того часу, поки нас це зачіпає. Коли емоції вщу­хають — ми знову кидаємося у звичний кругообіг.

Я дивився на Джейсі та вперше бачив її спокійною. Нарешті бачив її вільною, і саме цього вмиротворення вона, імовірно, шукала.

Тоді я зрозумів, що рано чи пізно ми всі отримаємо те, чого прагнемо. Можливо, воно буде несвоєчасним, можливо, не цілком заслуженим. Але завжди знайдуться люди, яким ми зможемо пробачити всі попередні помилки, ми обов’язково використаємо можливості, що їх не маємо проґавити, відвідаємо міста, які назавжди перевернуть наше розуміння світу. Життя триватиме, навіть коли ми його ігноруватимемо. І це не завжди правильно, не зовсім раціонально, але цікаво. Інколи весело.

Джейсі просто сиділа й пила каву. В її наплічнику були звично спаковані речі. Тільки вона більше ні на що не чекала.

Вроцлав, квітень, 2016