Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

Ці часи іноді називають «праісторією», тобто тим, що було «до історії». Тобто історії писемної, занесеної на давні скрижалі чи глиняні таблички, пергамен або папір — залежно від часу та місця дії. Глибина цієї історії для території України вимірюється нині десятками тисяч років, якщо брати до уваги історію саме сучасного виду розумних істот, які, однак, не були ні першими, ні другими розумними істотами на планеті Земля, не кажучи про Європейський континент. Отож та доісторична доба в наших краях так чи інакше сягає певних глибин антропогенезу, завершуючись часами, коли вони потрапили в поле зору людей, здатних писемно зафіксувати свої враження від знайомства з ними та місцевими мешканцями.

«Історичний момент» все ж таки настав якихось 2700— 2500 років тому, якщо не лічити легенд, витоки яких слід шукати за кілька століть перед тим. Однак і наступні півтори тисячі років писемні джерела все ще за великим рахунком вперто балансують на межі байок, легенд та замовного літописання, приправленого забобонами різного ґатунку та політичною кон’юнктурою — з відповідними наслідками для тих, хто намагався і намагатиметься ту історію якимось чином відтворити.

«Історію народів» почали писати якраз на світанку історії, але вже тоді виявилося, що кожне місто, не те щоб народ, збирає її з легенд, оброблених творцями історії на власний розсуд чи на замовлення. Лише поява такої науки, як археологія, показала, що є такі сторінки історії, про які визнані авторитети не мають жодного уявлення. Мало того, чи не щороку відкопували таке, що раз на 10—15 років виникав (і виникає досі) вагомий привід історію дописемну переписати. Коли наприкінці XX століття до справи підключилися молекулярні біологи з генетичними дослідженнями, світ дізнався про такі подробиці своєї історії, що і досі намагається їх якось збагнути та осмислити. Історія нашого краю не є винятком, вона лише маленька частина історії світу, у якому усе так чи інакше пов’язане.

Наступні підрозділи, у яких ітиме мова про історію краю від кам’яного віку до сарматів, не раз нас у тому переконають. Як тільки не називали цю землю або її частини — Кімерія, Скіфія (мала і Велика), Таврика, Сарматія... Одна і та сама річка називалася і Данапром, і Борисфеном. Однак і за тисячі, і навіть за десятки тисяч років до того, як звучали згадані назви, існували інші, нині нам невідомі.

Вони були першими

Історію заселення території України людьми сучасного типу починають 40 000—30 000 років тому. Хоча сліди розумних істот на її території мають вік, який сягає мільйона років. Ті розумні істоти вже вміли не тільки виготовляти зброю і полювати з нею, але й використовували вогонь, мали неабиякі навички виживання на цій частині суходолу, навіть обриси та природа якого у ті далекі часи мало були подібні до сучасних. Недаремно сліди подій тих далеких часів сховані нині під товщею землі, відкладень, які акумулювалися на давній поверхні землі упродовж сотень тисяч років.

Наступали і відступали льодовики, піднімалися гори і виникали річки та висихали озера, а розумні істоти, яких сьогодні називають по-різному — одних пітекантропами, їх наступників — неандертальцями, з року в рік займалися тим самим — полювали (асортимент здобичі нехай повільно, але змінювався), мандрували від річки до річки, від озера до озера, облаштовуючи стоянки то у захищених від крижаних вітрів з півночі ярах і печерах, то ховаючись від спеки під зеленню прадавніх лісів. На деяких стоянках життя тривало достатньо, аби нагромадився цілий шар помітної товщини, де сліди виготовлення з кременю вістер до мисливської зброї сусідять з кістками впольованих звірів — до мамонтів і бізонів включно. Традиції виготовлення зброї у кожної групи були свої, і вони свято передавалися від покоління до покоління.

На цій землі змінилися сотні поколінь неандертальців, аж поки сюди не примандрували предки сучасного населення Європи — представники виду homo sapiens sapiens. Їх мандрівка почалася в Африці, де цей новий в історії планети Земля вид розумних істот виник майже за сто тисяч років до переселення на північ з зупинкою десь на Близькому Сході. Їх було небагато. Приблизно дві тисячі — чоловіків, жінок, дітей різного виду, яким випала доля заселити усі континенти, — і ті, на яких вже були розумні істоти, і ті, до яких вони так і не потрапили. Як на мене, то саме з цього історичного моменту мали б нині починатися усі підручники для вивчення історії, якими послуговуються громадяни країн Європи, Азії, Австралії та обох Америк.

До речі, та обставина, що представників виду homo за межами Африки було так небагато, мала велике значення для усієї їх наступної історії. Спочатку якась частина вихідців з Африки вирушила на схід, рухаючись переважно уздовж узбережжя теплих морів, де можна було і полювати, і рибалити, і збирати щось їстівне. До того ж тут було так само або майже так само тепло, як на африканській прабатьківщині.

Навряд чи хто міг передбачити тоді, що за якихось 10 000 років саме нащадки цих двох тисяч розумних істот стануть господарями усіх континентів планети за винятком Африки та Антарктиди. Що саме сталося між неандертальцями та прибульцями — вчені дискутують і досі. Хтось вважає, що аборигени Європи стали жертвами пошесті, невідомих раніше хвороб, принесених з Африки, розглядають питання про військові конфлікти тощо. Хоча про чисельну перевагу явно не йшлося, а списи деякі неандертальці явно робили краще за своїх нових сусідів. Що б там не було, але ця історія довела: на одній планеті різні види розумних істот співіснуватимуть доти, доки їх шляхи не перетнуться. А далі — залишиться тільки один.

Групи людей-мисливців не були численними — у кожній було від 20 до 40 осіб — чоловіків, жінок, дітей. Їх життя залежало від того, що можна вполювати та впіймати навколо селища. За звіром ще треба було побігати, полювання могло тривати кілька днів — його сліди у вигляді стоянок, де навколо одного-двох вогнищ розкидані уламки кременю та часом і кістки деякої здобичі, нині дають змогу відтворити процес полювання багатотисячолітньої давнини. А от постійні селища могли виглядати більш солідно — був період, коли для зведення жител використовували бивні, черепи та щелепи мамонтів. Їх знахідки, зроблені біля сіл Межиріч та Мізин, відомі в усьому світі. Життя у прильодовиковій смузі не було легким — згадані житла мали встояти під крижаними вітрами, що несли тонни пилу від підніжжя льодовика, який вкривав у ті часи усю північ Європи.

На віддалі кількох десятків кілометрів мешкала наступна мисливська група. По всій території, вільній від криги, у Європі могло розміститися кілька десятків, можливо, сотня подібних громад. Коли льодовик наступав, вони зосереджувалися у «схованках», де намагалися перечекати епоху похолодання, що могла тривати сотнями років. У прадавній Європі нині відомо два таких місця. Одне з них — на заході, у місцевості, яку нині називають країною басків. Іншим таким місцем була частина території України. Усім, кому не знаходилося місця в такому прихистку, доводилося мандрувати далі в пошуках нових мисливських угідь. Крайнім рубежем таких мандрівок на сході став американський континент — приблизно 15 000 років тому.

Отож не дивно, що деякі мешканці Європи, предкам яких колись пощастило пересидіти зиму на Поділлі або в Піренеях, нині мають шанс відшукати рідню, яка подалася у мандри на схід понад п’ятнадцять століть тому. Про те, що у греків або українців можуть бути далекі родичі серед корінних жителів Америки, стало відомо завдяки генетичним дослідженням. Ті ж дослідження встановили, що більшість мешканців сучасної Європи є нащадками тих, хто пересиджував довгі та люті зими кам’яної доби в одному з основних «сховищ».

Справа у тім, що в ті часи питання з ким взяти шлюб вимагало пошуків партнера, який не мав бути ріднею — саме з тих часів ідуть традиції вивчення родоводу на десятки поколінь. Згадаймо, все починалось з двох тисяч переселенців, невеличкого племені, тож слід було виважено підходити до питання, хто має стати батьком або матір’ю дітей, аби рід людський не перевівся. Однак час робив своє, людей ставало все більше. Сьогоднішня генна карта Європи, незважаючи на тисячоліття міграцій та переселень, хвилі біженців, державні кордони тощо, і досі поділена на Захід та Схід приблизно по тій лінії, де колись її непоборно перетинали крижані стіни льодовиків.

Коли людські колективи роз’єднані, то відмінності в основному засобі спілкування — мові — виникають обов’язково. Достатньо кількох сотень років, аби говірка клану, що засів у Піренеях, стала малозрозумілою для мешканців Подніпров’я, не кажучи про мешканців тропічних лісів Амазонки. А в кам’яну добу усе було солідно — відлік часу ішов на тисячоліття. Однак і досі філологи не втратили остаточно надії знайти сліди мови тих прапрадавніх вихідців з Африки.

Коли закінчилася доба мамонтів та іншої добірної фауни, що співпало з відступом льодовиків, місцеве населення змушене було перейти на оленів (у північних районах) та бізонів — на півдні. До речі, південна межа суходолу над Чорним морем (яке певний час взагалі не було морем, а лише озером, яке вчені назвали Евксинським) кілька тисячоліть пролягала за сотню кілометрів від сучасного узбережжя. Там теж можна було полювати, а от на Півночі якийсь час перебувати було небезпечно. Льодовики танули, утворювалися озера і болота — «засушеним» відображенням тих часів є сучасне болотисте Полісся, аби уявити давні краєвиди, слід лише прибрати ліси. Поліське озеро, над яким височів Овруцький кряж, так і не наздогнало за розмірами Байкал, коли приблизно 14 000 років тому стався прорив і долиною пра-Дніпра на південь посунула стіна води, змиваючи по берегам річки усе — включно зі стоянками давніх мисливців, не кажучи про сліди якихось там неандертальців.

Тисячоліття по тому мисливці та рибалки усе ж таки змогли насолоджуватися багатим полюванням та риболовлею у межах нашого краю. Як і раніше, кожен колектив мав власні традиції у виготовленні мисливської зброї, пристосованої до особливостей промислу. Це була епоха полювання з луком та стрілами, і кожне плем’я мало власне ноу-хау спорядження вістер майстерно зробленими «трапеціями» та «сегментами» з кременю. Власне, за цими знахідками нині археологи і намагаються встановити межі мисливських угідь племен тих часів. Однак відсутність інших знахідок не дає можливості дізнатися про них докладніше.

Глобальне потепління досить повільно перетворювало Європу на край, більш придатний для людського життя. Настав момент, коли тут почали поширюватися технології господарювання, винайдені приблизно у тих краях, де багато тисячоліть до того вихідці з Африки розпочали свою мандрівку планетою. На той час лише у Європі кількість їх нащадків за різними підрахунками становила від сотень тисяч до мільйона, і прогодуватися лише мисливством та рибальством не було можливості. І от тоді стали в пригоді хліборобство та тваринництво, винайдені мешканцями «родючого півмісяця».

Ці винаходи потрапили на територію краю наприкінці VII — у першій половині VI тисячоліття до н. е., тобто 9000—8000 років тому. Та обставина, що крім вирощування пшениці та розведення худоби новий спосіб життя передбачав виготовлення посуду, нині дає змогу встановити межі проживання давніх колективів. Адже існували різні способи ліплення, форми та основи декорування посуду. Звичайно, у кожної групи ці традиції різнилися. Завдяки цьому можна картографувати території, які належали різним кланам та племенам, спробувати прослідкувати, хто звідки примандрував, з якими сусідами мав справу. Вже понад сто років дослідники займаються цим, уважно вивчаючи тонни знайдених під час розкопок фрагментів даного посуду.

Таким чином вдалося прослідкувати, що у VI тис. до н. е. на землю між Карпатами та Дніпром потрапила якась людність із заходу та півночі. А на лівобережжя Дніпра навпаки — зі сходу, а то і півдня, через Кавказ. Одна з новітніх сенсацій — знахідка черепків із домішкою товчених морських (!) мушель на порогах Південного Бугу, тобто достатньо далеко від узбережжя. Цей посуд, ймовірно, колись належав мешканцям цього узбережжя, поселення яких відомі за розкопками не лише над Чорним, але й над Середземним морем (з південним його узбережжям включно). Тобто ще вісім тисячоліть тому подібні мандри якихось груп населення не були чимось неможливим. Отож нема нічого неймовірного в тому, що петрогліфи на плитах Кам’яної Могили під Мелітополем нагадують петрогліфи з пустелі Сахара, на що вже давно звернули увагу деякі дослідники.

Однак, на жаль, черепки не скажуть, якою мовою говорили ті, хто колись ліпив посуд з незрозумілими нам сьогодні родовими знаками та іншими символами. Проте можна припустити, що тих мов, як і давніх племен, було не одна, не дві. Ще більш цікавою стає історія у цьому плані в наступному тисячолітті, коли починається доба Трипілля.

Трипільці

Вже сама тривалість існування трипільської культури (понад два тисячоліття), здавалося б, давно повинна була б навести дослідників на певні міркування. Приміром, ми сьогодні цілком усвідомлюємо різницю між мовами російською, українською і білоруською. Ця різниця є наслідком певних процесів, у тому числі історичних подій, які мали місце впродовж кількох століть минулого тисячоліття (зауважте — лише одного тисячоліття). Більше того, ми цілком здатні помітити різницю між сучасною українською й тією мовою, якою було написано універсали Богдана Хмельницького майже три з половиною століття тому. Не усі помітять різницю між українською мовою початку 60-х років XX ст. і початку XXI століття. Проте і таку різницю можна помітити, коли докласти трохи зусиль. Тож як після цього ми можемо повірити в те, що трипільці майже три тисячі років говорили тою самою мовою, не кажучи вже про те, що ця мова була не інакше, як українською?

Утім, варто визнати, що певний внесок у такі, м’яко кажучи, спрощені уявлення про вірогідність спадкоємності мови (й культури в цілому) з найдавніших часів внесли самі археологи, у тому числі відкривач трипільської культури В. Хвойка. Доповідаючи про свої дослідження на 11 Археологічному з’їзді в Києві у серпні 1899 року, він заявив, що, безсумнівно, народ, якому належать знайдені ним старожитності, був не чим іншим, як «тією гілкою арійського племені, якій по справедливості належить ім’я протослов’ян». Дискусія, що розгорнулася по виголошенню цієї доповіді в одній із аудиторій університету Св. Володимира, була лише першою в черзі наступних.

Перелік існуючих версій цілком поважних вчених стосовно того, якою була мова трипільців, зайняв би кілька сторінок. Варіантів зазвичай два: або одна мова на всіх, або одна — для еліти, інша — для решти. Ну і далі перебрано усі можливі мовні сім’ї та мови, які відомі у найближчих околицях.

Нині ситуація виглядає таким чином. Остаточно стало зрозуміло, що надто складно визначити через сім чи п’ять тисячоріч етнічну приналежність, а тим більше сказати щось про мову людей, що залишили трипільську культуру. Зробити це, не маючи жодного напису (адже писемність усе ще перебувала в стадії винаходу, а та, що, імовірно, існувала, зовсім не була призначена для фіксації звуків мови своїх творців).

Щоб дати якісь обґрунтовані відповіді на питання «хто такі трипільці?», необхідний синтез даних, здобутих різними науками — від археології до молекулярної біології. Археологи останнім часом досить докладно простежили пересування й рід занять окремих груп людей, однак вони ніколи не скажуть, якою мовою ці люди розмовляли. Лінгвісти можуть реконструювати давні мови, проте напевне сказати, де жили їх носії, не в змозі. З усього виходить, що запис історії людства на молекулярному рівні ДНК докладніший за найбільш достовірні історичні хроніки. Одначе без археологів молекулярні біологи не дадуть відповіді, скажемо, на питання, коли і яким шляхом та або інша популяція могла з’явитися в районі, де виявлені характерні для неї гени. Таким чином бачимо: усі перелічені фахівці просто приречені на співробітництво.

Відомості з археології (і, до речі, фізичної антропології теж) свідчать, що, по-перше, населення попередньої стосовно Трипілля доби неоліту вже було досить різноманітним і неоднорідним — і культурою, і складом. По-друге, немає підстав стверджувати про якісь досить масштабні міграції на землі, іменованій нині Україною, безпосередньо із півночі Анатолії чи навіть Балкан. З іншого боку, без знань і технологій «анатолійців» європейське хліборобство так би й залишилося гарним, але нездійсненним проектом. Відзначимо, без знань та технологій, а от приплив населення у цьому випадку зовсім не є обов’язковою умовою прогресу.

До наших днів з Південно-Східної та Центральної Європи, включно з трипільськими краями дійшло чимало керамічних статуеток, зображені на яких особи мають певні портретні риси. Можливо, вони можуть дати деяке уявлення про те, як виглядали мешканці Старої Європи багато тисячоліть тому. Однак хотілося б застерегти від спроб вивчати антропологію (а по ній визначати мову) давніх епох виключно по культовій скульптурі. Дивніший за це, мабуть, лише пошук мовних предків за домішкою товченої мушлі у глині, з якої зроблено посуд — якщо є мушлі, то це вже точно «індоєвропейці». Авжеж, і таке буває, пишуть. Адже у сакральній сфері, як добре відомо, саме канон, раз і назавжди встановлене правило, як і кого слід зображувати, мав (та й донині має) головне значення у формуванні та художньому відтворенні того або іншого образу.

З іншого боку, трипільська культура стала наслідком процесів, тривалість яких вимірюється не одним десятком і навіть не сотнею років, а більш ніж тисячоліттям. Серед цих процесів, звичайно, могли бути міграції якихось груп населення (із Центральної Європи, приміром), але не менше (якщо не більше) було якихось контактів, обміну товарами (у тому числі зерном) і важливою інформацією — скажімо, на яку саме глибину це зерно варто висівати.

Аналіз та зіставлення матеріальної культури — кераміки, статуеток, типів і технології спорудження жител, характерних інструментів і знарядь праці — показує, що «трипільська популяція», що їй належала честь створення всіх цих артефактів, могла виникнути в результаті взаємодії декількох груп людей часів неоліту. Ці групи людей, причому досить нечисленні (судячи із числа знайдених найдавніших селищ — їх не більше двох-трьох десятків, і усі вони відносно невеликі за розмірами), швидше за все, були в цей момент представниками різних культурних і етнічних угруповань.

Археологи нині здатні окреслити досить широку вихідну територію, з якою ці групи людей пов’язані, — так званий Балкано-Дунайсько-Карпаткий регіон. Зате місце, де відомі найдавніші трипільські селища, займає значно меншу територію — між Карпатами, Прутом і Дністром, приблизно на стику нинішніх північних кордонів Румунії, Молдови з одного боку та заходу України — з іншого. Складається враження, що представники різних європейських племен за якихось обставин колись знялися із насиджених місць, різними шляхами перетнули Карпати у пошуках нової «землі обітованої». Тут вони зустрілися з нечисленним населенням, належним до культури лінійно-стрічкової кераміки й, можливо, ще якимсь.

Голівка реалістичної жіночої статуетки, трипільська культура, кінець V тис. до н. е., північ Кіровоградщини.

У чому могла полягати причина пересування за Карпати населення із Центральної або Південно-Східної Європи? Відповідь на це питання, як не дивно, в останні роки можна отримати, і отримати просто. Досить включити телевізор наприкінці зими або на початку весни, щоб подивитися у програмі новин повідомлення з країн, розташованих на захід від Карпат. На першому місці у новинах будуть повідомлення про катастрофічні паводки, дощі, бурі, лавини з гір, потоки води, що затопили полонини, залили вулиці сіл і міст. При цьому коментатори показують відповідних експертів, які майже в один голос говорять про що? Правильно, про наслідки глобального потепління.

Реконструкції клімату VI тис. до н. е. свідчать: Європа вже переживала щось схоже в епоху, що безпосередньо передувала появі трипільської культури. Причому наслідків глобального потепління в VI тис. до н. е. не компенсували ні зусилля Європейського Союзу, ні гуманітарна допомога. У ті часи мешканцям селищ на Дунаї або в передгір’ях Карпат взагалі не було звідкіля чекати допомоги. Втрата жител, запасів харчів, худоби та врожаю на полях у ті далекі часи майже гарантовано призводили до вимирання цілих племен (і створених ними культур).

Ті, хто вижив, змушений був починати «з чистого аркуша», поєднуючись із такими ж бідолахами у жорстокій боротьбі за існування. Цілком імовірно, що подібне якраз і сталося із предками перших трипільців. Нова спільність склалася у відносно благополучній зоні, якій не були властиві природні катаклізми. Водночас землі та інших природних ресурсів тут було в достатку, а далі, на схід, на тисячу і більше кілометрів лежала ще майже не заселена хліборобами країна.

Та найдавніша спільність трипільців проіснувала років 500—600. Проіснувала, поки не розповзлася від Карпат до межиріччя Південного Бугу й Дніпра. При тодішніх засобах комунікації, у сполученні з осілим способом життя та стабільним приростом населення (врешті-решт таки настав економічний підйом, «зростання ВВП», а отже — достаток і процвітання!) така роз’єднаність та ізоляція цілком логічно вела до формування нових угруповань та культур. Важливим фактором був приплив нових переселенців через Карпати, адже на перевалах віз та дозволу на проживання ще ніхто не запитував. Так одного літа (або весни) з’явилися в трипільському світі групи людей із мальованою керамікою. Саме вони створюють обличчя нової культури, Кукутень. А може, спочатку на обмін було запропоновано красиві горщики, а далі запросили майстрів налагодити виробництво, а ті потягли за собою родичів? Хтозна.

Спочатку кордон між «мальованими» трипільцями-кукутенцями та нащадками перших поселенців пролягла приблизно Дністру, потім — десь по Південному Бугу. У підсумку «першотрипільцям», які трималися прапрадідівських традицій гончарства, залишилася лише частина Середнього Подніпров’я — десь від гирла Тетерева на півночі до Букринського півострова на півдні. Та й від тієї території «розписники» постійно намагалися відкусити ласі шматочки, вийшовши на лівий берег Дніпра у районі нинішнього Переяслава-Хмельницького.

Водночас вже із самого початку на прикордонні чи то Дністер, Буг, а потім і притоки Дніпра, увесь час виникали громади, що складалися, судячи з кераміки, із певної пропорції «першотрипільців» та «розписників». Мало того, у цю компанію раз у раз проникала публіка з іншими традиціями виготовлення кераміки — від «степовиків» із півдня до представників не менш цивілізованих сусідів із заходу й північного заходу (культури Малиця, Люблінсько-Волинської мальованої кераміки). Обставини склалися таким чином, що до кінця V тис. до н. е. трипільско-кукутенський світ набув більш ніж строкатого вигляду (з погляду археології) — понад десяток локальних груп.

І налічувалося тих трипільців, за різними підрахунками, від 100 та 300—400 тисяч осіб. Кожне з трипільських племен, які дуже швидко навчилися об’єднуватися у союзи, захищаючи дану богами землю, мало власну «столицю» — велике поселення з тисячами мешканців, власні «збройні сили» з тисяч чоловіків, озброєних списами, луками. На чолі ополчень стояли професійні воїни (металева зброя, сокири-молоти і кинджали — аби використовувати ці новинки тодішнього «оборонпрому», слід було мати неабияку вправність). Є ще одне свідчення щодо відсутності такої загальнотрипільської мовної та культурної єдності. Це географія й час виникнення укріплених поселень. Їх почали будувати у досить помітній кількості саме за доби поширення на схід розписної кераміки, але при цьому фортифікації споруджують на 100 % «кукутенських» територіях Заходу. Тобто місцеві племена зчепилися в запеклій боротьбі за ресурси. Наступний «марш на схід» цілком логічно призвів до... консолідації першотрипільців. Ті об’єдналися й створили що? Правильно, перші протоміста, про які вже йшла мова. Їхні супротивники відповіли аналогічними організаційними заходами. Межі подібних племінних та понадплемінних утворень нині можливо визначити за поширенням певних стилів розпису посуду та його формам. При чисельності від 3—5 до 25—35 тисяч людей у кожному угрупованні вони були самодостатніми у відтворенні населення. І при цьому чітко усвідомлювали, що зростаюче населення виживе лише за умови, якщо відстоїть свою землю від сусідів. Давно відомо, що народ найкраще об’єднує наявність спільного ворога, навіть якщо цей ворог — начебто свій, родич і «брат», трипілець.

Але подивіться уважніше: цей трипілець начебто й не трипілець зовсім, а кукутенець, і все в нього не так: і горщики не такі, і орнамент він малює неправильно, не за заповітами предків, до того ж не тією фарбою, що треба. А мова — ви тільки послухайте, як вони там, за Бугом (Дністром, Прутом, Дніпром — на вибір), неправильно вимовляють слово «пиво»...

Нині вже нема поважних підстав стверджувати, що колись від земель Трансільванії і Карпат на заході до Дніпра тисячоліттями жив один «трипільський народ» з єдиною мовою.

У 2003 році новозеландські вчені Р. Грей і К. Ейткінсон опублікували статистичну модель розпаду праіндоєвропейської мови. З огляду на тему трипільської мови, найбільш цікаві давні етапи, охоплені цією моделлю, а саме період між 8700 і 6100 роками тому (тобто 6700—4100 рр. до н. е.). Трипільська культура, нагадаємо, існувала між 5000—3000 рр. до н. е., плюс мінімум кількасот років. Так от, у моделі вимальовується певна ритміка поділу мовних груп — 800—600—400—400—400 років. Як бачимо, у зазначений період 6700—4100 рр. (усього — 2600 років) іде прискорення процесів розпаду мовних груп — з початкових 800 до 400 років. Навіть коли взяти середньоарифметичні 600 років, то за час існування трипільської культури «споконвічна» мовна спільність (якщо вона існувала) могла б у підсумку пережити до трьох-чотирьох розподілів! Стосовно політичного поділу трипільців археологія особливих сумнівів не залишає, а там, де політика, обов’язково будуть і культурні, в тому числі і мовні поділи колись єдиного племені.

Отих «розгалужень» могло вийти і більше, адже кожна «гілка», що виділилася спочатку, у наступні 600 років має шанс розділилася надвоє, потім ще раз і так далі. Звичайно, у реальному житті відбувався не лише розподіл, але й поєднання різних груп. Власне, та ж археологія дає тому приклади. Таким чином, мова груп трипільського населення з різною матеріальною культурою могла бути не менш «синтетичною». Уявімо ситуацію на Дніпрі, де в одному і тому самому селищі жили поруч представники принаймні двох «гілок» трипільського племені (пратрипільці та нащадки кукутенців з мальованим посудом), на додачу з «іноземцями» із племен Люблінсько-Волинської кераміки. Останні, зауважимо, доводилися і «пратрипільцям», і «кукутенцям» дуже далекою ріднею, адже також вели родовід від племен культури лінійно-стрічкової кераміки. Але на час зустрічі на Дніпрі глибина того родоводу сягала вже майже півтори тисячі років! Приблизно стільки ж часу минуло до наших днів із часів розселення у Європі давніх слов’ян. Тобто різниця між мовами, якими говорили представники різних племен на Дніпрі у трипільські часи, могла виглядати, як різниця, приміром, між українською і чеською мовами сьогодні. У підсумку за два із лишком тисячоліття подібних процесів могло зрости досить розгалужене дерево «трипільських мов» і відповідної самосвідомості.

Зауважимо, що третій арбітр у суперечці про походження давніх народів — молекулярна біологія це начебто теж підтверджує. Раніше було встановлено, що для Європи із часів давньої кам’яної доби (палеоліту) характерні, точніше найпоширеніші, гаплогрупи Н і V. Для Анатолії, прабатьківщини землеробства, характерні групи Т і J. Якби масштабна міграція хліборобів з перенаселеної «прабатьківщини» мала місце (як про це пишуть вітчизняні прихильники степовиків-індоєвропейців), то у Європі, та й на трипільській території в давні часи групи Т і J переважали б. І справді, у носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки (у просторіччі — лінійників) після аналізу декількох десятків кістяків виявили: 25 % — Т і J, ще 25 % N1A (досить рідкісна група), але от 29,2 % (тобто третина) належали європейським «аборигенам» — Н і V. У будь-якому випадку слід мігрантів з Анатолії вимальовувався цілком чітко. З огляду на той факт, що лінійників зараховують до предків трипільців, логічним було б виявити значне число групи Т і J і в них. Проте у матеріалах із печери Вертеба, датованих часом між 3500—2800 р. до н. е., Т і J виявлено значно менше, ніж вдалося простежити групи Н, тобто «аборигенів».

Це означає, що трипільське населення цього району Тернопільщини другої половини IV — початку III тис. до н. е. було представлене зовсім не генетичними спадкоємцями лінійників, а скоріше нащадками європейських мисливців на мамонтів і північних оленів! Що зовсім не перешкодило їм, зазначимо, бути повноправними спадкоємцями й носіями культурних традицій і технологій, які взагалі виникли досить далеко від Карпатських гір і Дністра. Дослідження лише розпочато, і цілком імовірно, що серед більш ранніх зразків буде виявлено і генетичну спадщину лінійників, однак тенденція наводить на певні думки. Найцікавіше те, що група Н (точніше, її різновиди) і нині переважає на території України, як на заході, так і на сході. Отже, і нині на цій землі живуть люди, серед яких можуть бути нащадки трипільців. І не лише трипільців.

Сусіди трипільців

Якщо вже сама «трипільська земля» була світом достатньо різноманітним, то не менш різноманітний світ існував навколо неї. Іноді ці світи перетиналися, взаємодіяли, проте схоже на те, що частіше існували паралельно.

У науковій літературі чомусь прийнято мешканців сходу й півдня краю тих часів називати «степовиками». Начебто все логічно — більшу частину цих територій нині займають степи. Однак життя у відкритому степу п’ять-сім тисячоліть тому було більш ніж ризикованим. Але ж як стосовно «кочового скотарства»? Зазначимо, кочовий спосіб господарства, виходячи з наявних матеріалів розкопок, — то винахід, зроблений мешканцями степів не без допомоги хліборобів з півночі приблизно на межі IV—III тисячоліть до н. е.

Мешканці степової смуги селилися переважно по берегах більш-менш значних річок. Саме там виявлено більшість поселень і супутніх їм могильників мідної доби. Кількість таких знахідок за сто років досліджень відносно невелика, близько двох сотень, тобто вдесятеро менше, коли порівнювати із даними трипільської культури (понад 2300 місцезнаходжень). Отож видно, що населення у степовій смузі було набагато (разів у десять) менше, ніж у лісовій і лісостеповій зонах, тобто екологічних нішах, уподобаних хазяйновитими трипільцями. До того ж площі, придатні для хліборобства та тваринництва у річкових долинах, не йдуть у жодне порівняння із плато та межиріччями.

Мешканці річкових долин, судячи із залишків їхніх трапез, знайдених під час розкопок, ще у неоліті знали хліборобство й скотарство. Вони мали повний набір землеробських знарядь — знайдено виготовлені з рогу оленя робочі частини мотик, вкладні для серпів, виготовлені з кременю. Деякі вкладні, відзначимо, нагадують трипільські. Однак це не імпорти, а, скоріше, наслідування найбільш вдалих моделей цих знарядь праці.

Асортимент вирощуваних злаків був подібним до трипільського — ті ж плівчасті пшениці, ячмінь. А от проса, культури, типової для кочівників, не знайдено. Так що, як і трипільці, «степовики» споживали більшу частину року різноманітні каші й ходили на риболовлю й полювання, беручи із собою хлібці, що довго не черствіли.

Заплавні луки і досі залишаються подекуди чудовими пасовищами. Правда, нині більша частина їх на Дніпрі та інших великих річках або затоплена водами рукотворних «морів», або забудована житловими масивами сучасних мегаполісів. Але ще у 60-ті роки XX ст. на Дніпрі місцеві жителі у районі Канева, коли закінчувалася трава на правому березі, поромами возили корів пастися на лівий берег. Подекуди худобу могли ганяти на пасовища, використовуючи броди. А скільки чудового сіна запасали на зиму із ближніх та зарічних лугів! Так що ресурси для скотарства «степовики» мали чудові, не кажучи про полювання й риболовлю. Недарма ж найзаможніші поселення — на зразок відомої Дереївки — розташовані саме у таких місцях.

У череді, якщо судити за знахідками кісток тварин на поселенні, переважала велика рогата худоба, тобто корови і бики. Але були також вівці, свині. Особливо привертає увагу наявність свійського коня. Впродовж якогось часу вчені були впевнені у тому, що коня одомашнили саме мешканці степів України в мідну добу! Однак виявилося, що нині пальму першості у них перехопили інші мешканці краю, що жили на тисячоріччя раніше. Проте згадана вище Дереївка відома саме знахідками величезної кількості кінських кісток.

Ясна річ, мешканці подібних селищ повною мірою намагалися використати усі місцеві ресурси: успішно ловили рибу, особливо у Дніпрі та Південному Бузі. Значна кількість стоянок знайдена тут, у районі порогів, де ловити рибу, що йде на нерест, просто й приємно — сама до рук іде. Здобиччю вправних мисливців ставала дичина, що приходила на водопій: олені, козулі й навіть кабани, не кажучи про більш дрібну фауну, як-от видру, бобра й лисицю, хутро яких йшло на прикрашання одягу, а зуби — на всілякі прикраси й амулети.

Життя й побут «степовиків», зважаючи на майже екстремальні умови існування, не дотягували до рівня трипільців. Більш скромними були не дуже великих розмірів житла, найчастіше — злегка заглиблені в землю, з викладеними камінням або із глиняними подами невеликими вогнищами. Більш простим та одноманітним було й хатнє начиння — досить грубі ліпні горщики, прикрашені штампованим орнаментом, зрідка трапляються миски. Втім, трапляються під час розкопок тут і фрагменти виробів трипільських гончарів — особливо мальованого посуду. Його легко вирізнити серед одноманітних темно-коричневих або жовтуватих фрагментів виробів місцевого виробництва.

Спочатку майже усі знахідки з давніх стоянок, селищ та могильників об’єднали у середньостогівську археологічну культуру — від Дніпра до донецьких степів. Згодом стало зрозуміло, що доцільно виокремити із цієї «степової імперії» окремі, більш скромні за територією, зате цілком самобутні культури. Нині археологи пишуть про «середньостогівську спільність», а перелік і номенклатура виділених з неї культур перебуває у стані розвитку та повсякчасного удосконалювання. Так, за останні років 20 з’явилися суворівська, новоданилівська, стогівська, дереївська, квитянська, нижньомихайлівська та інші культури, причому деякі з них виходять за межі України як на захід, так і на схід. Що й зрозуміло — адже які могли бути у давніх степах кордони?

Антропологи, які вивчали кістяки із давніх поховань у степу, дійшли висновку про те, що народ там зібрався різноманітний — від масивних, високих протоєвропеоїдів до малорослих, тонкокістних середньоземноморців. При цьому вони чітко простежують процеси метисації населення. Цей висновок цілком відповідає тій розмаїтості давніх культур, що її реконструюють археологи. Генетичні дослідження показали, що пращури частини степового населення пов’язані походженням з давніми мисливцями та рибалками прильодовикової зони ледь не Сибіру, дехто мав рідню на Балканах, а були серед них такі, що могли б відшукати у родоводі людей з півночі, тобто трипільської території.

У степовій зоні спробували закріпитися також і давні хлібороби. На території Одещини нині відомо вже декілька десятків селищ, що виникли близько середини V тис. до н. е. і розташовані переважно над лиманами, неподалік від морського узбережжя. Ці хлібороби прийшли сюди із заходу, з-за Дунаю, їх культура нагадує старожитності, що належали спільності із довгою назвою: Гумельниця-Коджадермен-Краново VI, поселення й могильники яких нині відомі на території таких країн, як Румунія та Болгарія. Ця спільність, коріння якої сягають у давнього неоліту Балкан і сусідньої Анатолії, належала до тієї ж цивілізації Старої Європи, що й Трипілля. Тільки на відміну від трипільців, які на початку своєї історії скоріше становили таку собі збірну європейських біженців, жителі півдня переселялися великими групами, які зберегли в майже незмінному вигляді культуру своєї балканської прабатьківщини.

Хліборобство та скотарство і надалі залишалися основним заняттям жителів цих селищ. Однак склад череди змінився. Найпомітнішою новацією стала поява свійського коня, причому у кількості, що перевищує ці показники навіть у деяких сусідів-степовиків. Так що саме представників культури Гумельниця (якщо опиратися на статистику знахідок кісток коня під час розкопок) цілком можна було б вважати «головними конярами» степової смуги у V тис. до н. е. Запозичили вони цю свійську тварину, швидше за все, у своїх сусідів. Проте успішно розпочатий гумельницький експеримент з опанування степів усього через декілька сотень років був згорнутий. Причину частина дослідників схильна бачити у зростаючій агресивності «степовиків». Однак більш докладне вивчення природних умов останньої чверті V тис. до н. е. показало, що у цей час на південь посунувся «коридор», по якому переміщуються взимку маси холодного повітря. Як наслідок — тривала холоднеча і люта зима на Балканах та Причорномор’ї, які надовго відбили бажання тут селитися. Зате у лісостепу природні умови покращилися — зими стали теплішими, снігу взимку та дощів у інші пори року випадало вдосталь, аби забезпечити вологою трипільські поля. Саме на цей час і припадає розквіт трипільських протоміст. Вивчення кераміки, статуеток, архітектури трипільських поселень свідчить, що саме туди могла податися частина хліборобів не лише з гумельницьких поселень над лиманами, але і Подунав’я.

На північ від трипільських земель поселилася західна рідня, яка досить успішно заселила частину території краю на Волині. Тут, уздовж північного кордону розселення трипільців, майже завжди залишалася вузька смуга, на яку ті особливо не претендували. Землі ці не такі родючі, як південніші, у зоні широколистих лісів, не кажучи вже про лісостеп. Хіба що видобуток стратегічної сировини — кременю або міді — міг за певних обставин заманити трипільців на північ.

Цілком імовірно, що ті ж корисні копалини були бажаним здобутком і для інших племен, які рухалися із заходу. Хоча вони були не настільки численні, проте (і це чи не головне) вже встигли пристосуватися до вирощування злаків на лесових ґрунтах. Трипільці, мабуть, такі поля просто б забракували. Спочатку Західний Буг перетнули носії культури Малиця, за ними через кілька сотень років пішли племена волино-люблінської (або ж люблінсько-волинської) мальованої кераміки. Уже відомо декілька десятків їхніх поселень, а також поховання. Нещодавно був знайдений навіть цілий могильник неподалік від Острога.

Ця сторінка стародавньої історії нашого краю почала відкривати свої таємниці лише у другій половині XIX ст., а багато що стало більш-менш відомим (і зрозумілим) років десь через сто по тому. Варто згадати, що починалося все, як і належить, зі справжніх легенд, які були живі ще в часи новобудовних археологічних експедицій коштом нині забутого радянського Мінводгоспу (Міністерства водного господарства) — того самого, який колись збирався повертати на південь річки Сибіру. Проте сьогодні вже й сам Мінводгосп — майже така сама легенда.

У степах України й не тільки там і досі можна побачити тисячі насипів над давніми могилами — кургани. Деякі з них мають власну назву — із додатковим словом «могила» — Чорна могила, Товста могила, Гостра могила і так далі. З оповідей місцевих жителів випливає, що саме тут похований (поховані) козак, полковник, які загинули в жорстокому бою з ворогами (татарами, турками, поляками, москалями — список залежить від місцевості). Про те, що бій був запеклим, свідчить червона земля під курганом-могилою — так вона була просочена кров’ю, чи то своєю, чи то ворожою. Героя ховало військо, шапками насипаючи могилу. (Це, зокрема, відображено у фільмі «Богдан Хмельницький».)

Історія поетична, але до виникнення могил-курганів здебільшого вона жодного стосунку не має. Від тих часів, що цікаво, збереглися інші легенди — і не в Україні. Однак є в них, і старих і нових, одна деталь, яка все ж таки стосується реальної історії — те, що в багатьох випадках під найбільшими (і не тільки) давніми могилами знайшли вічний спочинок саме воїни. Тільки билися вони не шаблями, не стріляли з мушкетів та пістолів. Сокира, зроблена з каменю або відлита з бронзи, була їх головною зброєю. Сокира та булава (теж зроблена з каменю) були в ті часи символами не лише воїна, але й влади.

А от червона земля не має стосунку до пролитої крові: давні люди, ховаючи небіжчиків, щедро посипали кістяки мінеральною фарбою, яка збереглася і через сорок-п’ятдесят століть. Саме таким є вік більшості найдавніших поховань під степовими курганами.

Коли трипільська цивілізація занепала, а нащадки її творців перетворилися на звичайних хліборобів і пастухів, які жили невеликими громадами, настав час розквіту громад, які замешкували у степах. Звичне для них середовище — відкриті простори з гарною соковитою травою — просунулися далеко на північ, ледь не до околиць сучасної Київщини. Так, майже п’ятдесят століть тому край був на довгі віки поділений між громадами, частина яких вела осілий спосіб життя, інші були змушені весь час мандрувати. Відносини між ними залежали від багатьох обставин і могли бути то приязними, то ворожими, включно до війни, головною метою якої була боротьба за виживання.

Люди зі степів

Щодо їх походження зламано чимало списів у наукових дискусіях, але, швидше за все, якась частина отих «курганних культур» сформувалася на нашій землі від нащадків останніх трипільців, нащадків давніх мешканців Степу, а також прибульців з інших, як східних, так і західних земель.

Зміна клімату на зламі IV—III тис. до н. е. призвела до розширення степу на сотні кілометрів на північ. Для краю ця подія обернулася одночасно й катастрофою (зникла трипільська цивілізація), і благом, фантастичним подарунком долі — саме в той період здебільшого й сформувалися знамениті українські чорноземи. Втім, у ті давні часи для хліборобів скорочення лісостепової смуги означало крах усього життєвого устрою.

Як говорить давня приказка, «сіно до корови саме не ходить». Отже, корів, коней та іншу живність треба «доправити» до кормів та води. Технологію переміщення тварин до трави в різні пори року мешканці степів почали опановувати ще в часи занепаду Трипілля. Тоді ж встановилися перші маршрути й розпорядок сезонних перекочівель. Шляхи кочування були прив’язані до води — адже худобу треба було не лише годувати, а й напувати по декілька разів на день. Відповідно, ідеальною для кочування могла вважатися місцевість, де є трава, річки або хоча б якісь джерела. Аби тієї трави вистачило, часом доводилося йти досить далеко від місця проживання. Тож вигідно мати житло, яке можна переносити. Місця тимчасового перебування археологи називають стоянками. На них знаходять переважно сміття (битий посуд, кістки тварин) і сліди похідних багать.

Але цілорічно кочувати неможливо. На зиму краще облаштуватися більш ґрунтовно. Необхідно не тільки тепліше й міцніше житло, ніж курінь, але і якесь укриття для худоби, що захищало б не стільки від морозу, як од вітру. Такі місця називають уже поселеннями, хоча точніше було б іменувати їх зимівниками. Давні зимівники могли мати не тільки будівлю на кам’яному фундаменті, а й кам’яні стіни-огорожі, які захищали худобу від вітру та її господарів від нападів надміру войовничих сусідів. Такий зимівник було розкопано в районі Запоріжжя в 50-ті роки XX ст. Будови з кам’яним фундаментом мали глинобитні стіни й, імовірно, вкритий дерном дах. Така покрівля чудово тримає тепло, але може й протекти. Слід відзначити, що мешканці вже існуючого в ті часи невеличкого й нині відомого міста під назвою Троя жили в будинках подібної конструкції. Щоправда, стіна, що оточувала їхнє місто, була набагато масивнішою.

Для частини мешканців степової смуги життя перетворилося на довічну подорож із перервами на зимівлю. Це вимагало двох речей: створення транспортних засобів та транспортабельних предметів побуту. Колесо, можливо, було відоме вже трипільцям, але справжній розквіт колісного транспорту настав за доби так званих «курганних культур». У похованнях ямної та катакомбної культур на кінець XX ст. було знайдено приблизно однакову кількість візків — 56 і 50 відповідно. На той час, імовірно, це був один із найбільших «автопарків» Європи. Більше давніх возів знайдено хіба що у Прикубанні, де їх нарахували аж 118.

До нашого часу дійшли не лише колеса, але й фрагменти давніх возів. Це дає можливість оцінити їхню надійність та досконалість. Приміром, вже в ті часи люди знали розвал коліс (відоме автомобілістам технічне рішення, що підвищує ефективність роботи транспортного засобу в завантаженому стані). Результати технічної експертизи, проведеної свого часу на Запорізькому автозаводі для решток одного такого візка, знайденого в степовій частині Криму, стали несподіванкою для сучасних автомобілебудівників: майстри бронзової доби сорок п’ять століть тому встановили найоптимальніший розвал коліс! Деякі конструкції свідчать про винахід гальма. З огляду на використання якості «приводу» пари волів, є підстави вважати, що ті гальма використовували на крутих спусках. Масивні, досить просторі чотириколісні вироби давніх майстрів могли бути не лише транспортним засобом, а й житлом на колесах. Поряд із двохосьовими конструкціями були створені й одноосьові візки типу гарби.

Дерев’яний та шкіряний посуд став атрибутом господарства на час мандрівок. Але й без горщиків обійтися не могли. Технологія їх виготовлення була примітивна: ліплення із глиняних джгутів руками, випалювання в багатті, часто без зайвих прикрас. Приготування їжі на багатті повернуло до життя (принаймні, у племен ямної культури) уже призабуті з епохи неоліту горщики з округлим дном. Таку посудину не поставиш на стіл, зате примостити серед вугілля в тимчасовому вогнищі значно зручніше, ніж плоскодонний горщик. Як не дивно, але було збережено таке на перший погляд не типове для кочівників ремесло, як ткацтво. У ямників і катакомбників знайдено не лише прясельця, а й сліди та залишки тканин (у похованнях). Із тканини шили й одяг, і тару для зберігання припасів. У Криму розкопали поховання «катакомбника», якому турботливі родичі поклали справжній мішок, наповнений зернами пшениці. Багато речей виготовляли зі шкіри. Іноді їхні залишки непогано зберігаються у глибоких катакомбах. На території Донецької області в підкурганному похованні знайдено прямокутний шкіряний килимок, укритий декором у вигляді нанесених червоною фарбою кіл, частина з яких оточена чорними зубцями. У центрі — червоне коло, вписане в багатопроменеву чорну зірку. Не інакше, як річ належала місцевому магу.

Якщо гончарне виробництво на початку бронзової доби занепало, то металургія отримала новий поштовх. На заміну виробам із м’якої міді прийшли бронзові. На території Донецької області приблизно вже в III тис. до н. е. починається розробка рудних родовищ, а також інтенсивний розвиток металургії. Свідчення цього знайдені в похованнях катакомбної культури. Місцевий її варіант, до речі, один із найдавніших у цій спільності, дістав назву «донецької катакомбної культури»[1]. Технологія добування міді, основи сплаву, не змінювалася століттями. Добуту руду дробили, відбирали шматки найкращі, найзеленіші й закладали до ями, перемежовуючи з шарами деревного вугілля. Потім закладку підпалювали й нагнітали повітря міхами, щоб підняти температуру плавлення. Так добували метал у вигляді невеликих аморфних зливків. Вихід металу з місцевих руд був невеликим (до 4—5%), але часу давнім металургам вистачало. Поблизу добували й інші компоненти для виготовлення бронзи. Потім метал надходив до ливарників. Знайдено значну кількість обладнання, необхідного для цього ремесла. Тиглі, ллячки для розплавленого металу й навіть ливарні форми виготовляли з глини. Багато відливок така форма витримати не могла, зате її легко було виліпити. Для виготовлення складних виробів на зразок провушних сокир були потрібні вже складані форми з кількох частин.

Майстри, котрі працювали з металом, були в суспільстві людьми шанованими, судячи з багатства їхніх поховань. Навіть у потойбічному світі вони мали в своєму розпорядженні всі знаряддя ремесла: керамічні сопла для міхів, ллячки й ливарні форми. Знайдено подібні поховання на території від Криворіжжя на заході, до прикордонних районів Луганської області на сході. В одному з поховань були знайдені глиняні форми для виготовлення зливків бронзи. Коли визначили вагу зливків, які можна було б отримати в цих формах, виявилося, що вона в цілому відповідає стандартам, прийнятим у ту епоху в далекій Месопотамії.

Степовим племенам були відомі вироби із золота й срібла. Найпоширеніші знахідки — масивні спіралі для заплетеного в коси волосся. Такі коси в ті часи мали носити чоловіки-воїни. Матеріал для спіралей добирався відповідно до положення в суспільстві — це могли бути золото, срібло, бронза й навіть дерево.

Асортимент виробів загалом продовжував традиції мідної доби: інструменти, зброя, прикраси. Однак форма і якість виробів помітно відрізняються. Особливо гарно виглядали масивні сокири, придатні і в господарстві, і в бою. Цікаво, що найбільша кількість таких сокир була знайдена саме вздовж північних кордонів ямної культури. Можливо, це сліди давньоямних «богатирських застав».

Метал намагалися витрачати ощадливо. Узяти хоча б ножі катакомбної культури. Усі вони мають невелике трикутне лезо й коротенький стрижень-ручку, який можна було обмотати смужкою шкіри або насадити на нього дерев’яне руків’я. Лезо завдовжки З—5 см, загострене з обох боків, було однаково зручним і для різьблення по дереву, і для відрізання шматочків м’яса під час трапези.

В обмін на метал і вироби з нього отримували не лише матеріальні цінності, а й технологічні новинки від близьких і далеких сусідів, зокрема з Кавказу — визнаного центру розвитку металообробки в ту епоху. Деякі археологічні знахідки дозволяють говорити про існування тісних економічних і культурних зв’язків із провідними на той час осередками цивілізації. Наприклад, у похованнях катакомбників виявлені фаянсові намиста, що потрапили сюди чи то з Єгипту, чи то з Малої Азії.

Загальна чисельність населення степів близько середини III тис. до н. е. за різними підрахунками могла становити від 30 000 до 40 000 осіб, і це на землях від Дінця на сході до Дунаю на заході. Степ було поділено між кількома племенами, володіння яких обмежувалися великими річками. Вирізнити племінну належність можна з врахуванням поховальних ритуалів. Крім того, з певними територіями пов’язане виготовлення певних форм посуду, що надає змогу вирізняти певні групи населення з спільною культурою всередині згаданих ритуальних груп.

Тривалий час вважали, що «катакомбники» змінюють «ямників» у степах, однак дедалі більше з’являється доказів їх співіснування. Навіть більше — уже є праці, у яких реконструюють завоювання частини земель, заселених «ямниками», і встановлення протекторату над переможеними з боку «катакомбників». При цьому на завойованій території зникають поховання «знаті», є небіжчики зі слідами бойових травм.

Генетичні дослідження матеріалів із курганних поховань тільки-но розпочалися, і їхні дані досить неоднозначні. Один із висновків — «ямники» та «катакомбники», схоже, дві різні популяції. Отож конкуренція між ними виглядає цілком імовірною. З іншого боку, у «ямників» чимало рідні в Центральній та Південно-Східній Європі. Дехто вважає це підтвердженням давніх ідей про походи войовничих степовиків у Європу, інші нагадують про вихід європейських хліборобів у степи. Дослідження тривають і розкажуть нам ще чимало цікавого з життя давніх мешканців Степу.

Подекуди можна прочитати, що представників «ямної» спільноти дослідники (археологи, лінгвісти, антропологи) «беззастережно вважають індоєвропейцями»[2]. Точніше було б сказати, що так вважають далеко не всі, адже прямих свідчень немає. «Палеолінгвістика», яка реконструює побутові й господарські «реалії» та природне оточення «індоєвропейців» тих часів, надто неконкретна. У «ямників» були вози, приручені коні, заняття тваринництвом, знання металів, войовничість тощо — але хто не був знайомий із цими «досягненнями» в ті часи?

На північ від степу

Завершення трипільської епохи не означало, що ті землі, які колись були заселені давніми хліборобами, стали пусткою. Так, кількість населення тут скоротилася, змінилася культура, але люди продовжували будувати селища, вирощувати хліб, тож життя тривало.

Суворий побут давніх мешканців краю, необхідність постійної боротьби за багаті на ресурси території або запаси харчування (це міг бути врожай зерна, худоба) призводили до посилення мілітаризації племен. Наявність постійної зовнішньої загрози вимагала чіткої військової організації. Постала, як видно з поховальних звичаїв, ієрархічна система. На вершині піраміди перебували світські та релігійні лідери. Далі — професійні воїни (зброя й техніка бою на той час досягли такого рівня, що володіння ними вимагали цілком певних навичок і постійних тренувань). Нижче стояли звичайні члени племені, які, у свою чергу, теж поділялися на групи ремісників, торговців, пастухів. Нижчий щабель піраміди становили чужоземці, що прибилися до племені; частина з яких, мабуть, була військовополоненими-невільниками. Приналежність до певної соціальної групи могла бути спадковою й позначалася як спеціальними ритуалами, так і символами. Соціальна ієрархія, судячи з характеристик поховань, стала доволі складною, окремі племена могли підкорятися (примусово або добровільно) більш могутнім сусідам.

Символом належності до військового стану були бойові сокири-молоти, виготовлені з твердих порід каменю — граніту, діабазу, базальту. Деякі зі знайдених сокир-молотів настільки великі, що могли використовуватися тільки як культові предмети.

Як техніка бою, так і зброя того часу передбачали війну та знищення супротивника. Багато хто з похованих під курганами чоловіків свого часу померли насильницькою смертю. І справа зовсім не у кровожерливості воїнів тієї епохи, а в природних ресурсах. Переганяючи тварин на нові пасовища, плем’я мало бути впевненим у тому, що там удосталь трави й води. Поява в околицях «незапланованої» череди ставила клан на межу виживання. Тому всі спроби проникнення на чужу територію каралися радикальними методами. Так само приводом до війни ставало з’ясування прав власності на ті чи інші угіддя.

Проте у II тис. до н. е. природне середовище знову почало змінюватися — цього разу на користь хліборобів. Більш вологий і теплий (у порівнянні з попередніми століттями) клімат після 1500 р. до н. е. став причиною скорочення степових просторів до мінімуму. Мало не весь південь України виявився зайнятим лісостепом. А лісова смуга з півночі впевнено поширилася до Черкаської області включно. У ті часи територію України населяли представники трьох культурних груп, спосіб життя яких залежав від регіональних природних умов. У південно-західній зоні нинішніх степів жили хлібороби-«сабатинівці»[3], з ними доволі щільно сусідили представники культур «зрубної»[4] спільноти. Якщо економіка сабатинівців була побудована на землеробстві, то зрубники продовжили традиції степового тваринництва. Клімат сприяв експансії хліборобів, тому щільність населення в деяких районах півдня могла цілком порівнюватися з сучасною.

Досліджено десятки сабатинівських поселень, деякі з них цілком можна назвати містами. Їх планування та якість будівель, на думку фахівців, нічим не поступалася вже згаданій Трої — ті самі кам’яні фундаменти, глинобитні стіни й укриті дерном дахи. Селища зрубників виглядали скромніше, але вони також використовували в будівництві камінь — звісно, там, де його було достатньо.

У північних лісах і лісостепу склалася так звана тшинецька культура. Територія її поширення виходила досить далеко за межі України на захід. Учені в Україні й Польщі дотепер сперечаються — єдина це була культура чи якась епоха такої собі «центрально-східно-європейської» культурної єдності. Її носії, адаптувавши знання попередників до нових умов, спираючись на цей досвід, створили форми ведення господарства, ідеально пристосовані до навколишнього середовища. Невеликі, на дві-три сотні жителів, поселення розташовувалися у глибині лісових масивів або на берегах невеликих річок. Це дозволяло, не побоюючись нападів, вирощувати хліб на випалених ділянках, пасти худобу на лісових галявинах, ловити рибу, дичину, збирати гриби, ягоди, мед. Посуд із глини ліпили руками й прикрашали невигадливим врізним орнаментом. Інструменти робили переважно з кременю, каменю й кісток тварин. Серпи також продовжували робити з кременю, щоправда, вони набули розмірів та обрисів певних металевих прототипів. Бронзових виробів знайдено небагато — здебільшого прикраси. Особливо гарні масивні браслети із закрученими в спіраль кінцями.

Деякі дослідники вважають, що саме тоді в північних лісах остаточно склалися всі основні риси майбутньої праслов’янської культури. На тшинецьких поселеннях зустрічаються всі типи будівель, досі характерних для українських сіл лісової зони. А устрій життя та способи ведення господарства, наприклад, на Волині до середини минулого століття залишався тим самим, як і три-чотири тисячі років тому. З Волинню пов’язаний іще один цікавий момент: у цьому регіоні найповніше зберігся стародавній антропологічний тип, формування якого сягає, можливо, ще часів неоліту або трипільської культури. Жителі цього регіону, перебуваючи осторонь шляхів давніх міграцій, а почасти й торговельних, уникли всіляких вторгнень, звичних для центральних і південних районів, зуміли зберегти від найдавніших часів певні культурні й побутові традиції.

Представники трьох згаданих вище культурних спільнот доволі щільно взаємодіяли між собою. Так, на тшинецьких поселеннях виявлені не тільки вироби, а й ливарні форми від південних сусідів, що свідчать про існування «філій» виробництва, максимально наближених до споживача. Сільськогосподарське виробництво жителів півночі й сабатинівців було здатне ефективно постачати чи не весь регіон продовольством. На той час повсюдно поширюється орне хліборобство, а через кліматичні та ґрунтові особливості його ефективність у сабатинівців була вищою, ніж у лісових районах. У нечисленних степах кочівники випасали худобу, а контроль над центрами металургійного виробництва істотно зміцнював їхню економічну міць. А нестачу чогось завжди можна було поповнити за допомогою невеликої переможної війни із сусідами.

Проте не менші шанси на збагачення надавала торгівля. Хто не чув про багаті на золото Мікени, столицю могутнього царства ахейців, оспівувану Гомером і віднайдену наприкінці XIX ст. Генріхом Шліманом? Але мало хто знає, що легендарні володарі цієї далекої від нашого краю землі свого часу не могли обійтися без деяких гарних речей із Півночі, а саме — сонячного каменю, бурштину. А камінь той, виявляється, чи то видобували тоді в нашому краї, чи транспортували на південь через його територію. Бурштинові намиста досягали не тільки міст на узбережжі теплих морів, а й островів у Середземному морі, тішачи око заможних людей та прикрашаючи місцевих модниць. В обмін із півдня надходили золоті вироби, гарна зброя. Сліди цих взаємовигідних торговельних операцій виявлено на території сучасної Вінницької області поблизу села Гордіївка, де в давні часи проходив бузький бурштиновий шлях. Тут у похованнях місцевої знаті було знайдено предмети, які, можна сказати, відкривають епоху золотих скарбів курганів Краю. Багатство могил свідчить про процвітання понад тридцять століть тому бурштинового бізнесу, що забезпечував існування й заможність місцевого клану протягом кількох сотень років, аж до початку ранньої залізної доби!

Здавалося, тридцять із лишком століть тому гармонія більш-менш мирного співіснування на землях краю від лісів Півночі до теплих морів нарешті була досягнута. Число мешканців краю зросло до небачених раніше розмірів. Хлібороби освоїли території, доступні раніше тільки невибагливим кочівникам. Край забезпечував себе зерном, м’ясом, металом і багатів на транзитній торгівлі з передовими цивілізаціями Європи та Сходу. Здавалося, ще трохи — і виникнуть тут великі, багаті квітучі міста, держави під керівництвом могутніх правителів, а мудрі жерці надійно забезпечать краю вічну милість богів.

Проте залежність давньої економіки від природних умов черговий раз повільно, але впевнено призвела до чергового економічного краху. Сталося це в останній чверті II тис. до н. е. Клімат став набагато сухішим. «Набагато» — це настільки, що рівень Дніпра три тисячі років тому став чи не найнижчим за всю історію існування цієї великої й завжди повноводної річки! За таких умов хліборобство у степовій смузі втратило свою ефективність.

Сабатинівська культура занепала і зникла. Сотні її селищ змінили нечисленні поселення білозерської культури, жителі яких виживали явно не за рахунок хліборобства, а кочували вздовж річкових долин. Але куди ж могла подітися така кількість населення? Оскільки масових поховань померлих від голоду сабатинівців поки що не знайдено, залишається припустити, що вони вчасно встигли кудись піти. Деякі сліди вдалося відшукати на півдні, в Анатолії — серед руїн легендарного Іліона (Трої). Тут археологи натрапили не лише на бронзові вістря стріл і фрагменти посуду, відомого за дослідженнями сабатинівських поселень. На руїнах спаленого міста прибульці почали будувати й нові оселі, облаштовуючи фундаменти так, як це звикли робити на своїй далекій батьківщині.

Однак і в Троаді залишилися не всі — знайшлося чимало охочих долучитися до війська, що вирушило по здобич не абикуди, а до Палестини, а потім до Єгипту. Ця навала увійшла в історію як війни з біблійними філістимлянами та переможні битви фараонів проти «народів моря». Можливо, саме воїни з далекої півночі зображені на рельєфах храмів країни Нілу: з круглими щитами, короткими мечами та парою списів. Цей комплект озброєння відомий дослідникам за розкопками в Причорномор’ї.

Частина ж мешканців степів знову перекваліфікувалася на кочівників — з усіма наслідками як для себе, так і для сусідів, як це було за тисячу років перед тим. Наставала кімерійська епоха.

Народ із легенди

Писемних джерел, що оповідали б докладно про події, які відбувалися в степах на північ від Чорного моря на початку першого тисячоліття до нашої ери, із зрозумілих причин збереглося не так уже й багато. Натомість є ассирійські, вавилонські й фінікійські записи, праці «батька історії» Геродота, найдавніші біблійні тексти... В усіх є згадки про народ, котрий стрімко вирвався з далеких степів. У Біблії їх називали «народом, чиї сагайдаки повні смертоносних стріл». Геродот називав їх кімерійцями, а ассирійські таблички доносять навіть імена їхніх вождів і ватажків загонів — Теушпа Лігдамес, Шандакшатра (тобто кшатрій — воїн, Шанда — воїн).

Городище Дикий Сад, «місто мужів кімерійських» над Південним Бугом, так і залишалося центром околиці. За його укріпленнями жили ремісники. Але серед виготовленої ними продукції з’явилися нові вироби: деталі кінської збруї. І не просто для керування конем, а для ефективного управління бойовим конем. Знахідка вирізаної кістки, зовсім непоказних на перший погляд стрижнів із трьома отворами (їх називають псаліями), є речовим доказом присутності на городищі кінного підрозділу. Деякі псалії зламані по отворах, у які просмикували шкіряні ремені. Це й зрозуміло — кістка матеріал неміцний. Але псалії саме такої ж конструкції в ті часи вже відливали із бронзи або навіть кували із заліза. У сполученні з деякими тактичними новинками та прийомами навчання коня ці нехитрі вироби досить відчутно вплинули на подальшу історію нашого краю та його ближніх і далеких околиць.

Для початку кімерійці та їхні сусіди вдосконалили кінську збрую. Модернізована вуздечка з металевими псаліями й уздою вудилами дозволяла набагато краще управляти конем. Саме кімерійці, можливо, стали родоначальниками нового роду військ — кінноти, точніше кінних стрільців. За однією з версій, саме слово «кімерійці» можна перекласти як «кінний загін». Надійне керування конем надало вершникові перевагу як над пішими воїнами, так і колісницями — основним ударним засобом того часу. На озброєння було взято довгий, понад метр, залізний меч і лук зі стрілами, оснащеними металевими вістрями. Легкі, маневрені вершники обсипали ворога хмарами стріл. Бронзові литі наконечники без проблем пробивали шкіряні або повстяні обладунки. Кімерійські кіннотники могли з відстані 100—150 м тримати під прицільним обстрілом ворожу піхоту й колісниці. У військовій справі нові прийоми бою, невідомі та несподівані для супротивника — то перша запорука успіху. Коли ж смертоносні стріли зробили свою справу й лави супротивника були достатньо проріджені, наставав момент атаки: довгий меч надавав змогу успішно рубати пішого супротивника з коня. На додаток до меча вершник був озброєний кинджалом. Так сформувалася класична пара клинків, подібна до набору лицарської зброї середньовіччя. Вершники мали на озброєнні також списи й сокири.

(Черкащина), яке належало населенню «чорноліської» культури: військовий трофей або жертвопринесення? Кінець IX — початок VIII ст. до н. е.

Однак рано чи пізно на кожну силу знайдеться потужніша сила. Країна кімерійських вояків у понтійских (причорноморських) степах впала під ударами не менш вправних у військовій справі, але більш численних скіфських племен. Вони прийшли зі сходу. Спочатку з ними зіштовхнулися кімерійці, котрі жили в Передкавказзі, на берегах Азовського моря. Кімерійці були поставлені перед вибором: битися чи кудись піти.

І тоді вони обрали свою подальшу долю згідно з власним уявленням про честь та гідність, а також цінності й сенс людського буття. Слід зазначити, що вже в ті далекі часи уявлення про перелічені вище поняття в народу та тієї його частини, котра вважала себе елітою суспільства, відрізнялися істотно. Для скіфів боротьба з кімерійцями була війною за віднайдення нової батьківщини. Такі події завжди обростають багатьма легендами, які вигадливо переплітаються. Їхні уривки, записані античними авторами, дотепер намагаються розгадати історики й археологи, щоб простежити долю та земний шлях кімерійців і скіфів.

Можна виділити кілька етапів «взаємодії» Європи зі степовими воїнами. Спочатку були походи кінних загонів із метою грабунку. Вони розпочалися ще років за сто до приходу в степи скіфів. Потім кімерійці стали осідати в степових районах за Карпатами, головним чином на угорській рівнині. І, нарешті, ці степи, відомі давнім еллінам як «рівнина Лауріон», стали останнім пристановищем кімерійців, котрі полишили «країну Гамір» в Азії під тиском могутніших ворогів.

Про кімерійських вершників не з казок знали етруски й елліни. Судячи з давніх зображень від цього «близького знайомства» залишилися неприємні спогади. На античних посудинах і саркофагах, створених в етруських і еллінських містах, майстри зображували чорні силуети кімерійських вершників з піднятими над головами довгими мечами або кінних стрільців-лучників. Найчисленнішими знахідками, які пов’язують із приходом кімерійців, є деталі й прикраси кінської збруї — вудила, різноманітні псалії, деталі упряжі колісниць. Втім, ці речі, корисні й раціонально сконструйовані, могли закуповуватися, вимінюватися й нарешті копіюватися місцевими умільцями за кімерійськими зразками. Те саме можна сказати про прикраси та зброю, особливо про вістря стріл. Проте є випадки, коли всі ці речі знайдено в похованнях, зроблених за властивим кімерийцям обрядом, або ж у скарбах.

На Великій Угорській рівнині, особливо біля підніжжя Букових гір і Матри, знайдено стільки кімерійських старожитностей (переважно в похованнях), що є підстави говорити про міграцію кочівників у цей регіон. Чи не сюди вони спробували піти від скіфів, що вдерлися у Причорномор’я? Можливо, таких хвиль переселення могло бути декілька, причому не тільки з Причорномор’я. Оскільки в цих місцях знайдено багаті поховання, вважають, що тут могло існувати кімерійське племінне об’єднання на чолі з «царями».

Якщо вірити Геродоту, то на військовій нараді кімерійці розглядали два варіанти подальших дій. Вожді-царі були за битву з прибульцями, натомість «народ» пропонував піти з батьківщини без бою. Кожна сторона завзято стояла на своєму. У результаті кожен учинив так, як вважав єдино можливим, тому що народ не почув царів, а царі не побажали підкоритися народу. Вже понад сто років археологи шукають і знаходять у Наддністрянщині, у районі Тирасполя, поховання кімерійських воїнів — адже саме тут, за Геродотом, поховані ті горді царі, що не побажали здатися скіфам чи полишити свої володіння, а тому перебили одне одного у двобої. Завдяки цим розкопкам було відкрито чимало старожитностей різних епох, переважно більш давніх, ніж ті, що цікавлять нас зараз. Однак було знайдено й поховання кімерійців, щоправда, доволі нечисленні та скромні. Це здебільшого поховання воїнів. Одне з них, досліджене у Слободзеї (Молдова) мало при собі набір кінської збруї (псалії та вудила), залізний меч, брусок, залишки скромного дерев’яного щита й деякі інші деталі спорядження. Так що братську могилу кімерійських царів біля Тирасу-Дністра археологам іще треба розшукати. Однак навряд чи кімерійська еліта поголовно загинула у бою над Тирасом, адже історичні й археологічні дані свідчать: народ кімерійський і надалі не обходився без царів.

Кімерійці, що мешкали в Приазов’ї та на рівнинах Передкавказзя (про них дещо відомо з однієї версії міфу про аргонавтів) під ім’ям гелонів і навіть мали там фортеці, перебралися, як повідомив римський історик Плутарх, «на північ, у лісовий край». Вважають, що цим «лісовим краєм» була північ Полтавської, частина нинішніх Сумської і навіть Чернігівської областей. Деякі кімерійці, судячи зі знайдених багатих курганів, теж на чолі з царями, відкочували до городищ на Правобережжя Дніпра. І ті, й інші не припиняли зв’язку зі своїми одноплемінниками, котрі вирушили на південь, у Закавказзя, — про це свідчать привезені з тих далеких країв речі. Поховання кімерійців знайдені також у Криму. Там частина з них цілком могла приєднатися до таврів, що укріпилися у передгір’ях.

Чимала частина «народу кімерійського», імовірно з Передкавказзя, вирушила на південний берег Чорного моря й оселилася в Каппадокії, що на якийсь час була перейменована на «країну Гамір». Це переселення, ясна річ, також не обійшлося без мудрого й войовничого царя. Мине майже сто років, і цим іммігрантам доведеться знятися з віднайденої батьківщини й повернутися до Європи, у її центральні райони.

Північні сусіди Кімерії

Якщо називати Кімерією степову смугу Північного Причорномор’я, то на північ від неї життя місцевих племен хоч і було порушене великою посухою, що спустошила південніші райони, проте цілковито воно не занепало. Після X століття до н. е., якщо судити за кількістю нових поселень, тут навіть спостерігається демографічний вибух. У культурному плані картина складається доволі різноманітна, чимось схожа на ситуацію часів пізньої бронзової доби.

Для цього періоду лише між Карпатами та Дніпром виділяють кілька археологічних культур, створених хліборобами. Серед них — лужицька, висоцька, гальштатська або гава-голіградська, чорноліська. Деякі з них поширені далеко за межі Краю. Представники цього величезного хліборобського світу, як і за давніх часів, досить активно опановували нові території на сході. На батьківщині Богдана Хмельницького, поблизу Суботова, виявлено залишки фортифікацій та поселень «чорнолісців»[5]. Та й сам Чорний Ліс, що дав назву культурі, перебував ще південніше, можна сказати, просто під носом у кімерійців. Просування чорноліської культури спостерігається навіть на Лівобережжя, де вона досягла межі сучасних Сумської та Полтавської областей. Саме вони заклали перші житла й, імовірно, укріплення там, де згодом постане найбільший населений пункт Східної Європи, згодом описаний еллінським істориком Геродотом як «місто Гелон». На Західній Україні виявлено системи укріплених городищ і валів завдовжки десятки кілометрів.

Є дві основні версії стосовно того, що ж змусило чернолісців і їхніх західних сусідів будувати цілі «укріпрайони», витрачати сили на спорудження грандіозних оборонних споруд, що часом не поступалися легендарним «Змієвим валам» Київської землі (а то й виглядали солідніше), спорудженим за часів найбільшої могутності княжої Русі. Подібні вали, що перекривають шляхи по вододілах, це передусім серйозна перешкода для кінноти, вторгнень кочівників, їх призначення — виграти час для концентрації війська й евакуації мирного населення під захист укріплень-сховищ.

Створення оборонних систем подібного рівня потребує як мінімум існування централізованого керівництва, чіткої координації спільних дій. Яскравим свідченням багатства та влади лісостепових правителів тої пори є скарб, знайдений 1878 року на пасовищі в селі Михалків на Тернопільщині. Загальна вага золотих (!) виробів перевищувала 7,5 кг. До скарбу входила діадема, що нагадує королівський вінець. Ця золота корона створена саме в епоху кімерійських походів. Нічого подібного під час розкопок у степових курганах тієї доби поки що знайдено не було.

З кінними рейдами традиційно пов’язують військову активність степовиків. Однак наявність потужних укріплень у глибині володінь «мирних хліборобів» і система їх розташування дозволяє припустити ймовірність внутрішніх конфліктів між окремими етнополітичними утвореннями — вождівствами. Знахідки псаліїв свідчать про те, що верховий кінь був відомий мешканцям лісостепу. На зайнятій ними території було знайдено бронзові набори збруї не тільки для колісничих запряжок, але й для верхового коня.

А зброю мешканці укріплених величезними валами поселень відливали з бронзи або кували із заліза доволі солідну. Широко відомий завдяки численним виставкам метрової довжини сталевий «кімерійський меч» було знайдено під час розкопок 1972 р. не в похованні степового воїна, а в складі скарбу на поселенні чорнолісців — Суботівському городищі. Отож кінні рейди цілком могли організовувати один проти одного найближчі сусіди-хлібороби, їхні могутні правителі (такі, як власник описаної вище корони). Цілком імовірно, що саме в той період переважно склалася й суспільна система, знайома нам за початком середньовіччя. Нечисленна військово-адміністративна кланова й племінна еліта (королі — князі й бояри), середній клас — професійні воїни (дружинники — прототип лицарства), купці й простолюд (общинники — хлібороби й ремісники).

Відмежувавшись від непроханих гостей високими валами, мешканці лісостепу успішно розвивали сільське господарство й ремесла. Вирощувалися відомі ще з часів Трипілля злаки — плівчасті види пшениці та інші. Навіть форма зернотерок не зазнала кардинальних змін. Житла будували трохи заглибленими в землю. Закопані по периметру стовпи були основою каркаса споруд — як житлових, так і господарських. Властиво, що ямки від зотлілих стовпів та місця вогнищ — це і все, що знаходять археологи, розкопуючи залишки таких будівель. Втім, крім ямок, іноді трапляються сліди діяльності давніх мешканців та сховані ними з різних причин скарби.

На городищах займалися ремеслами. У першу чергу розвивалася чорна металургія й обробка заліза. Передові хетські технології у поєднанні з багатими родовищами болотних руд дозволили налагодити виробництво заліза і сталі. Спочатку майстри відтворювали в залізі звичну їм форму виробів. Так з’явилися залізні сокири-кельти, виготовити які було якщо не складніше, то явно довше, ніж відлити з бронзи. Клинки мечів спочатку теж нагадували бронзові прототипи. При цьому частина продукції виготовлялася на експорт. Але кому вони експортувалися? У кімерійських похованнях знайдено клинки, ймовірно, чорноліського або гальштатського виробництва. Виходить, що й у ті часи комерційні міркування часом превалювали над здоровим глуздом. Продаючи зброю кочівникам, давні «бізнесмени» явно не враховували ймовірності, що невдовзі воно може бути спрямоване проти них самих.

Зберігалися традиції бронзоливарного виробництва. Набуло поширення литво по восковій моделі в глиняні форми. Так можна було виготовляти просто таки неймовірні речі. Особливою розмаїтістю вирізняються прикраси, наприклад знамениті чорноліські браслети. Подібні браслети були в складі скарбу, знайденому під час розкопок на Суботівському городищі. Там поруч зі сталевим мечем було прикопано два широких браслети. Своє виробництво умільці з Суботівського городища розгорнули на імпортній сировині. Частину міді вони добували з рудників Донбасу, а частину відливали з самородної міді з Волині, продовжуючи тим самим ще трипільську традицію розробки цих унікальних родовищ. Відзначимо, що про масштаби та тривалість виробництва свідчать не лише численні знахідки уламків глиняних ливарних форм. При вивченні проб ґрунту з місця давніх майстерень встановлено факт його колосального забруднення відходами виробництва. Навіть через майже 2800 років з моменту закриття суботівського «підприємства» рівень вмісту окисів міді тут перевищувала всі норми в сотні разів! Залишається тільки уявити, який букет професійних захворювань могли отримати в цьому місці майстри та їхня рідня.

Для західної гальштатської культури зафіксовано розвиток видобутку солі з подальшим експортом у ближні й далекі краї. До речі, сама назва культури походить від розкопок на околицях міста Галле, у назві якого відбите слово «галле» — сіль. Цілком імовірно, що й наш славетний Галич — із цього ж топонімічного ряду. Адже найдавніші сліди видобутку солі в Прикарпатті саме й належать місцевим «гальштатцям». Під час розкопок у Прикарпатті були знайдені не лише залишки соляних варниць, а й рештки колодязів, з яких черпали ропу. Їхні стінки, щоб не обсипалися, були акуратно обшиті дошками. Дерево настільки просочилося сіллю, що не згнило впродовж більш як двох тисяч років!

Кімерійці та світова історія

Життя степовиків у ті часи не було ні заможним, ні безпечним. Природні ресурси причорноморських степів не дозволяли вести ефективне кочове господарство. Однак кімерійці швидко зрозуміли, що для безтурботного життя не обов’язково ганяти худобу по злиденних пасовищах. Треба лише повною мірою використати свою військову перевагу для захисту власної худоби та забезпечення більш-менш пристойного рівня життя. Справжній чоловік, воїн, богатир (у грузинській мові це поняття дотепер позначається словом «гмири», етимологія українського прізвища «Гмиря» має ту саму природу) спроможний силою взяти все необхідне в непідготовлених до бою або захоплених зненацька сусідів. Однак вилученням надлишків продовольства, викраденням худоби й дрібним грабунком з конфіскацією цінностей (переважно виробів із металу) справа не обмежилася. Існував більш серйозний чинник, що міг стимулювати агресію кочівників. Економічна міць і процвітання цивілізацій того часу — Єгипту, Ассирії, Вавилонії, Фінікії вимагали рабської праці. Для забезпечення життя міст, видобутку металу й каменю, «сфери обслуговування» потрібне було постійне постачання живого товару. Численні локальні війни могли лише частково задовольнити цю потребу. Работоргівля впродовж тисячоліть була успішним і потужним бізнесом у стародавньому світі. Серед головних посередників у галузі поставок «живого товару» у ті далекі часи були фінікійці, чиї кораблі мандрували по всьому тодішньому цивілізованому світу й навіть за його межами. Діставалися вони й до берегів Чорного моря. І це не припущення: рештки фінікійського корабля, наприклад, усього лише кілька років тому було виявлено підводними археологами поблизу узбережжя Туреччини, а на узбережжі Кавказу відома знахідка каменю з фінікійським написом. Береги Понту ще до початку епохи масової колонізації відвідували й елліни: спогади про це зберігають оповіді про мандрівки аргонавтів та Одіссея.

Отже, кімерійські та інші вожді цілком могли обмінювати невільників на предмети розкоші, а по тому регулярно відряджати загони воїнів по нові партії «товару». Згодом обставини склалися таким чином, що частина кімерійців навіть вирішила перебратися ближче до «ринків збуту», у Малу Азію, тим паче що політична обстановка в тих краях була підхожою: підупалу наддержаву Ассирію лихоманило від заколотів підданих на землях від Єгипту до Еламу. Послаблена ассирійськими навалами країна Урарту перетворилася на відносно доступну й ласу здобич для войовничих сусідів. Водночас зросла потреба в найманцях, адже регулярні армії центральної влади й заколотників зазнавали втрат у нескінченних війнах. Настав справді золотий час для могутніх і відважних воїнів із суворої заморської країни Кшерії — час довгих мечів.

Усі імперії через ті чи інші обставини занепадають і починають розсипатися. Конкуренція всередині керівної еліти, сепаратизм (або боротьба за незалежність) окремих частин держави, стихійні повстання доведеного до розпачу місцевого населення, економічна криза... Якщо додати втручання сусідів — хтось бажає помститися за давні образи, когось місцеві політики запросили як союзника, — то мало кому з імперських правителів вдається все це успішно побороти. Перелічені вище обставини ми знаходимо в історії ассирійської держави починаючи з першої половини VII ст. до н. е.

Ще з епохи бронзи племена, що жили серед гір і в передгір’ях Кавказу, проклали торговельні шляхи на південь і при можливості навіть переселялися ближче до кордонів багатих країн держав Сходу. Археологічних свідчень цьому знайдено чимало. Є дані й про те, що правителі великих і малих держав Азії не раз і не два наймали на службу загони кочівників або користувалися їхньою допомогою як союзників, коли вступали в боротьбу з могутнішим супротивником — тією ж Ассирією.

Спочатку якась частина кімерійців, швидше за все з-поміж мешканців Передкавказзя, облаштувалася за горами, у сусідстві з царством Урарту. Тут знайдено кілька поховань кочівників із відповідним інвентарем. Цю область на північно-східній околиці сучасної Туреччини останні дві з лишком тисячі років іменують Каппадокією. У сусідів цей край 2700 років тому на якийсь час дістав назву «країна Гамір» (Gamir[ra]). Відомо, що саме до цієї країни 714 року до н. е. здійснив похід урартський цар Руса І. Про цей похід нам відомо завдяки докладним зведенням ассирійської агентури. Її повідомлення, а також доповіді, складені для правителя Ассирії шефом розвідки (а цей пост обіймав не хто інший, як сам спадкоємець престолу, майбутній цар Сіннахеріб), були знайдені археологами серед руїн царського палацу.

За тих часів в Ассирії ще вміли оперативно використовувати здобутки розвідки. На 714—709 р. до н. е. припадає грандіозний похід царя Саргона II на північ, зокрема до країни Урарту. Через тридцять років про кімерійців у місцевих документах немає жодного рядка. Схоже, сусідам було не до країни Гамір, а самі кімерійці особливої активності не виявляли.

Спливають вони лише 679 р. до н. е., коли на чолі з царем Теушпою спробували перевірити на міцність ассирійські кордони. Одначе імперська агентура не дрімала й новий цар Асархаддон мав достатньо часу, щоб не лише звернутися, як це належить робити в таких випадках, до оракула бога Шамаша із запитом, чи успішними будуть дії «воїнів гамірра», але й зібрати війська. Набіг не вдався, цар кімерійців наклав головою.

Кімерійці після того (вже 675—676 р. до н. е.) виступили союзниками Фригійського царства, яке спробувало відстояти свою незалежність у боротьбі з Ассирією. У ті ж роки загони кімерійців завилися і на сході, у Мідії, знов-таки поблизу імперських кордонів. І саме в цей момент на місцевій історичній арені з’явилися скіфи. Перед тим вони вже встигли побувати в Причорномор’ї та Передкавказзі, на батьківщині кімерійців. Цей епізод яскраво описаний у Геродота. Країна Гамір, напевно, була переповнена біженцями з історичної батьківщини, які були готові дати своїм ворогам ще не один бій. І вони дали його скіфам, спустошивши при цьому прикордонні з Ассирією райони, в тому числі частину Мідії. Коли ж скіфи, захопивши здобич (або отримавши плату за допомогу від ассирійців), пішли геть, мешканці країни Гамір повернулися до своїх повсякденних занять, головними серед яких були набіги та війни. Після 660 р. до н. е. майже три десятиліття вони атакували міста в Іонії та Лідійське царство, а також тривожили кордони Ассирії. Збереглися перекази, що кімерійці дощенту зруйнували тільки-но засновану колонію еллінів на березі Чорного моря — Синопу. Зрозуміло, що елліни надовго запам’ятали це й навіть через століття ставилися до кімерійців значно з меншою симпатією, ніж до скіфів, їхніх ворогів.

Країна кімерійців стала суверенним царством, із власною династією — владу царя Дугдамме (Лігдаміса) успадковував його син, Сандакшатра. 644 року кімерійцям вдалося навіть захопити столицю Лідії — місто Сарди, при цьому загинув лідійський цар Гігес. Та частина кімерійців, яка встигла облаштуватися на північній околиці давньосхідних держав із вигодою для себе, взяла участь у багатьох локальних війнах і конфліктах. Однак їхня держава проіснувала тут лише близько сотні років і зникла з політичної карти давнього світу так само, як це сталося із «країною мужів кімерійських» на північ від Чорного моря. Останні ж згадки про кімерійців в Азії належать до часів, коли проти них (імовірно, за підтримки скіфських загонів) виступив лідійський цар Алліат. Це сталося вже після того, як ті ж скіфи доклали руку до розгрому Ассирії у 612—609 рр. до н. е. Можливо, саме тоді одне з кімерійських племен назавжди полишило межі Азії й повернулося до Європи, попрямувавши цього разу на угорську рівнину. Вони оселилися у степах за Дунаєм, де були відомі Геродоту як сигіни, «які одягаються, як мідійці» і їздять на колісницях. У сказанні про аргонавтів місце, де мешкають сигіни, зветься «рівнина Лауріон». Одягалися сигіни подібно до мідійців тому, що перебралися, за їхніми словами, у центр Європи з Мідії. Сигіни носили штани й каптан, а на головах — гостроверхі ковпаки, які так любили зображати вазописці з Еллади й Етрурії. Можливо, що нащадки кімерійців, які не втратили своєї ідентичності, ще жили на угорській рівнині через століття після виходу з батьківщини. Згодом ця частина кімерійців остаточно асимілюється місцевим населенням, передаючи кельтам, фракійцям, а також іншим народам свої знання й досягнення у військовій справі та верховій їзді. Так виникають місцеві варіації виробів, що мають кімерійські прототипи. Це стосується передусім деталей кінської вузди. Таким чином з’явився, зокрема, цілий обшир так званих «фрако-кімерійських» старожитностей, поширений у Подунав’ї. Тож цілком імовірно, що нащадки кімерійських воїнів зробили вагомий внесок у формування грізної фракійської кінноти, яку елліни свого часу наймали для охорони від войовничих скіфів.

Елліни називали їх скіфами, захоплювалися природною простотою, одначе жахалися жорстокості звичаїв. У трактатах давніх істориків і на старих мапах Скіфією наші землі називали аж до XVII століття, а сам цей період історії й нині збуджує уяву настільки, що саме в ньому шукають своє коріння багато сучасних народів. Здавалося 6, за такого різноманіття і кількості згадок в історичних працях неважко відтворити яскраві картини зі славного скіфського минулого. Проте коли ці згадки зібрати докупи, то вибудовується доволі фантастичне полотно, подекуди просто неймовірне, котре більше нагадує не історію, а легенди, які скіфи оповідали цікавим еллінам у ольвійських чи боспорських тавернах. За час вивчення скіфських старожитностей самі археологи встигли створити (а потім і успішно розвінчати) чимало легенд, крок за кроком розширюючи межі знання про цей народ або народи. Отож навіть сьогодні розповідь про походження скіфів, хай і побудоване на поєднанні давніх звісток і знахідок у степових курганах, місцями нагадуватиме старі байки, а не перевірений до дрібниць історичний трактат.

Онуки Зевса і Борисфена, які прийшли з глибин Азії

Скіфи зарахували до предків одразу два божества — Зевса й Борисфена, а також одного героя — Геракла, сина Зевса. Боги породичалися через Зевсового сина безпосередньо на берегах Дніпра, себто Борисфена. Саме тут, у «землі на ім’я Гілея», Геракл на якийсь час став чоловіком дочки Борисфена — Змієногої Богині. Таким чином, їхні нащадки доводилися онуками одразу двом богам.

Геракл, Змієнога Богиня, Борисфен на кілька сотень років стали надзвичайно популярними персонажами у краї. Їх зображення можна побачити на монетах, різного роду прикрасах, різноманітному начинні, кінській упряжі, кераміці — і це лише частина виробів, створених давніми ремісниками з таких тривких матеріалів, як метал і кераміка. Можна лише спробувати уявити собі давні килими, картини, фрески з сюжетами, що оповідали про життя і подвиги прабатьків скіфів. Одного із трьох синів батьки назвали Скіфом, він — предок царів народу, і країна була названа його іменем. Саме йому дісталися лук, пояс і прикріплена до пояса чаша Геракла. Двом іншим синам героя — Агафірсу та Гелону довелося шукати щастя за межами володінь Скіфа. Коли врахувати, що Геродот розмістив народи їхнього імені на північ від степів Скіфа, то братам-вигнанцям особливо далеко йти не довелося. Геракл, коли пішов назавжди зі Скіфії, залишив дружині один із двох своїх луків і пояс із прикріпленою до нього чашею. Як заповів герой, той із синів, котрий натягне лук, стане старшим над братами, царем. Переможцем у цьому випробуванні став молодший брат Скіф, від якого ведуть свій рід скіфські царі. За іншою версією батьком братів був сам Папай (так скіфи іменували Зевса).

Є інша версія, згідно з якою герой-прабатько (теж нащадок Зевса) мав ім’я Таргітай, а імена його нащадків звучать у цьому випадку дещо по-іншому — Апоксай, Ліпоксай і Колаксай, а серед божественних дарунків згадують золоту чашу, сокиру й плуг. Тож у будь-якому разі йдеться про божественне, до того ж пов’язане родинними зв’язками із еллінами походження скіфського народу. Скіфи, створюючи цю легенду, явно хотіли укоренитися у Причорномор’ї, встановлюючи, хоч і по жіночій лінії, спорідненість із божеством місцевим, споконвічним володарем Дніпра. Адже родовід самого безсмертного Борисфена губився в глибині тисячоліть. Цю глибину, хай і досить приблизно, дозволяє осягнути образ його змієногої дочки, котрий чи не вперше з’явився ще на кераміці трипільської культури. Ці зображення було створено в епоху, яку відділяє від пригод Геракла двадцять-тридцять століть. Але що таке якихось три тисячі років для безсмертних? Елліни цілком серйозно ставилися до оповідей скіфів. Адже вони вшановували тих самих богів і, звісно, Геракла. Зображення Борисфена прикрашало монети Ольвії, а сусіди називали ольвіополітів не інакше, як «борисфенітами».

Цікаво те, що й у ті давні часи вже траплялися прикрі випадки використання стародавніх легенд із політичною метою. Так, цар Філіп II Македонський, аби виправдати свій похід у глиб скіфських володінь, зробив офіційну заяву, що має намір відвідати землі сусідів зовсім не як завойовник. Він (з військом, тобто почтом, гідним царя) іде на прощу, щоб власним коштом поставити у краях, де колись мандрував великий герой Геракл (ясна річ, давній предок македонського царя), бронзову статую. Македонці вважали сина Зевса своїм пращуром і карбували його зображення у лев’ячій шкурі на своїх монетах. Інший нащадок Геракла, цар скіфів Атей (на його тетрадрахмах теж був присутній образ божественного предка), пообіцяв перелити цю статую на вістря стріл. У результаті обидва нащадки Геракла розв’язали у Причорномор’ї повномасштабну війну.

В розповіді Геродота про скіфів є згадки про те, що вони «прийшли з глибин Азії». Сам учений еллін, певна річ, не зовсім уявляв собі ці «глибини», а точніше — відстані. Та й сьогодні, коли археологам стало чимало відомо про загадкову Азію часів Скіфії та про самих скіфів, вони виглядають вражаюче.

Приміром, сліди народу, що цілком міг бути серед пращурів скіфів, виявлено на Алтаї. Існує також цікава гіпотеза про те, що колись далеко в Азії, неподалік від кордонів тогочасних китайських царств, існував могутній союз кочових племен. У китайських документах вони відомі під ім’ям юєчжі або юєжі (yezhi), існували навіть ієрогліфи для їх позначення в документах. Відомо, що давні правителі Китаю скріпили мир із могутніми вождями войовничих юєчжі шлюбними узами. Ці події датуються VIII ст. до н. е. Однак після смерті правителя юєчжі, який за життя доволі міцно тримав владу, розпочалася жорстока боротьба за його спадок. У результаті одному з племен на чолі з надмірно амбітними вождями-невдахами довелося шукати нове місце для кочування, якнайдалі від «глибин Азії». Дійсно, Геродот записав історію про те, що скіфів колись потіснили на захід їхні більш численні та войовничі сусіди. Дослідження степових курганних старожитностей на території Європи показало, що на кінець VIII — початок VII ст. до н. е. скіфи вже мешкали на Північному Кавказі — саме тут вони створили, як вважають деякі дослідники, «царство Ішкуза».

Вивчаючи праці давніх авторів, учені склали досить довгий перелік етнонімів (назв народів), які записані як «скіфські» або ж вважалися родичами (що майже те саме), а також історичних реалій, за якими стоять певні споріднені їм групи населення. У цьому списку понад тридцять позицій — від власне скіфів, будинів, савроматів, масагетів, тисагетів та інших до «царських скіфів» і навіть «скіфів-відщепенців». У підсумку вийшло значне й розлоге генеалогічне дерево із надзвичайно складною системою зв’язків. Якісь етноніми старші, якісь молодші. Коли ж згадати при цьому розмаїття легенд про походження скіфів, то напрошується висновок про те, що легенди ці, швидше за все, належать принаймні різним племенам. Отже, кожен скіф (будин, масагет — далі за списком) викладав грекам переказ свого роду-племені.

Слід зазначити, що скіфи розселилися не лише у степах Причорномор’я. Ще більше їх, мабуть, так і залишилося «у глибинах Азії» — від меж Китаю й Індії до північних кордонів Перської держави. На цій величезній території було створено чимало могутніх скіфських царств. Так само, як причорноморські скіфи, вони ховали своїх владик у грандіозних усипальницях, наповнених золотом, зброєю, у супроводі улюблених коней, дружин, наложниць та слуг. Усе це тепер із величезним зацікавленням вивчають археологи, розкопуючи давні поховання в Афганістані, Туві, на Алтаї або на Ставропіллі. Ті скіфи, які проживали поблизу північних кордонів перської держави, не раз конфліктували з її правителями. Перси залишили зображення саків, котрі приносять данину цареві Дарію І. Ці воїни і справді поповнили перську армію, причому стали одним із найбільш боєздатних її підрозділів. Наприклад, у битві при Гавгамелах (яку цар Дарій III програв) вони, поки перси та македонці з’ясовували стосунки у бою, встигли вщент пограбувати македонський обоз, дещо затьмаривши тим велич перемоги. І хоча Олександр Македонський спромігся згодом вдертися до їхніх володінь, проте остаточно підкорити далеких родичів причорноморських скіфів не вдалося навіть йому.

Отож ми бачимо, що «скіфами» в давні часи називали племена та народи на величезній території. Якщо поглянути на карту, на якій позначено всі краї, колись населені скіфами та їхніми родичами, то можна побачити, що причорноморські степи, наша улюблена «Велика Скіфія», виглядають порівняно невеличким, скромним острівцем на тлі неосяжних євразійських обширів. Та хіба місце в історії визначається винятково розмірами країни? Славетне ім’я та слава скіфів продовжували жити в краї навіть тоді, коли впали їхні останні царства й міста. Слова «варвар» і «скіф» часом у минулому були синонімами. Один із легіонів Риму, розквартирований у Подунав’ї, називався славетним ім’ям «Скіфський». Потім до історії римської імперії (другої половини III ст. до н. е.) увійшла низка «скіфських» воєн, які дуже дорого обійшлися її східній частині. Відзначимо, що до цього часу власне скіфів у причорноморських степах уже майже не лишилося.

Під їхнім славним і все ще грізним для сусідів іменем виступило об’єднання племен на чолі з прибульцями з далекої європейської півночі — готами. А відтак готські історики благополучно включили всі попередні великі звершення скіфів до числа перемог свого народу. Серед привласнених таким чином перемог минулого був навіть розгром воїнства Дарія І у причорноморських степах (близько 515—514 р. до н. е.). Ця подія відбулася в ті часи, коли предки готів ще жили на «острові Скандза» далеко на півночі. Так могутні й войовничі скіфські царі одразу стали «готськими королями», а останні — власниками пречудового родоводу, що сягав Геракла й Зевса (не кажучи вже про Борисфена). І нині окремі аматори розкриття таємниць давньої історії в пошуках величних і славетних предків продовжують звертатися до знаного імені скіфів.

Скіфи проти «скіфів»

Геродот про ці події розповідав так: «Коли... після 28-річної відсутності через стільки часу скіфи повернулися у свою країну, їх чекало нещастя не менше, ніж війна із мідянами: вони зустріли там сильне вороже військо». Історик викладає подальші події за версією своїх інформаторів-скіфів, які зберегли переказ про те, що військо це складалося з нащадків скіфських дружин і рабів. Далі йде сюжет про втихомирення цього війська, що на початку здавалося грізним, за допомогою бичів. Історія з бичами, звичайно, повчальна, але малоймовірна. А от у те, що в Причорномор’ї скіфів могло зустріти «вороже військо», повірити значно легше. Адже життя тут на час азійських походів не припинялася. Якісь кочовища цілком могли й під владу сусідів потрапити, і захотіти відділитися від «дорогих» родичів, що відправилися невідомо куди. Ветерани азійських походів у свою чергу не без підстав розраховували на об’єднання з одноплемінниками й перерозподіл контролю над якимись територіями, а також торговельними шляхами. Однак нове покоління бачило своє майбутнє інакше, аніж ті, хто повернувся з далекої війни. Адже для тих, хто вже укоренився у Причорномор’ї, інтереси угруповань, до складу яких вони входили, а також місце в них, були набагато важливішими, ніж претензії родичів-ветеранів.

З півночі над скіфськими кочовищами вже нависав нескіфський лісостеп із його величезними городищами-містами та, що важливіше, досить численними мешканцями, а також власними уявленнями про те, який саме має бути у степу (і не лише там) порядок і хто тут взагалі за головного. Адже степами проходили важливі торговельні шляхи до еллінських міст на узбережжі Понту Евксинського. Поділений на кілька великих вождівств-царств, лісостеп виготовив гори зброї й обладунків, маючи вдосталь власних зброярів (і кращі імпортні — власне скіфські, а також інші, не менш прогресивні зразки). «Лицарі» нинішніх Полтавщини та Черкащини були екіпіровані не гірше за своїх степових сусідів і не поступалися їм кількістю. До того ж їхні тили були надійно прикриті могутніми валами, що виросли навколо старих і нових фортець. Були створені цілі укріплені райони, що прикрили стратегічні переправи через Дніпро та інші річки, здатні вмістити населення території лісостепу. І скіфам не вистачило б воїнів з усіх степів, щоб розпочати облогу хоча б одного з них. Конфлікт був неминучий, почалися рейди кочівників на північ, що супроводжувалися часом успішними штурмами деяких фортець. Проте навіть степову смугу в другій половині VI ст. до н. е. скіфи контролювали далеко не всю. Для них усе ще лишалися недосяжними землі в межиріччі Дністра й Дунаю, не кажучи про західніші землі.

Повість про Даріїв похід

Деякі події, що сталися на наших теренах, докорінно змінили ситуацію. Наш край потрапив, як нині кажуть, до «сфери інтересів» однієї могутньої східної наддержави, Персії, а саме царя над царями, Дарія І Гістаспа, прозваного Великим за його військові здобутки й численні перемоги. Формальним приводом для вторгнення персів, за версією Геродота, стало справедливе бажання помститися «доярам кобилиць», затятим грабіжникам і терористам із півночі. Помститися слід було за давні приниження й образи, завдані пращурам персів. У тому, що пращури Дарія Гістаспа колись таки були скривджені скіфами, можна не сумніватися. Подробиць їхніх рейдів на територію Персії історичні хроніки не зберегли, однак той факт, що не менш войовничі сусіди-мідійці якось визнали зверхність скіфського царя Прототія — факт. Добровільно такі речі в давнину не робили. Дарій III народився через понад півстоліття після цих подій, а це термін достатній для того, щоб історія викристалізувалася у переказ, що волав про помсту.

Деякі дослідники вважали, що реальною метою походу була зовсім не праведна відплата, а конкретні економічні інтереси — підпорядкування причорноморських полісів і контроль над торгівлею «скіфським хлібом» із Грецією, прагнення захопити скіфські скарби. Насправді ж грецькі колонії на північних берегах Понту Евксинського у ті часи ледве спиналися на ноги, а власне скіфи (і навіть їхні лісостепові сусіди) навряд чи були серйозними «гравцями» на світовому ринку зерна. Перекрити підвезення зерна з північних та інших берегів Понту цар царів міг значно простіше — досить було послати кораблі у Візантій і перекрити протоки. Золото (до того ж, як показали сучасні дослідження, далеко не найвищої проби) у Скіфії цар зміг би отримати хіба що у вигляді лому, обдерши після перемоги парадну зброю та одяг скіфів або ж розкопавши старі могили. Навряд чи було розумно намагатися у такий спосіб поповнювати державну скарбницю. Простіше й ефективніше контролювати золоті копальні, які в ті часи успішно розробляли фракійці. Ймовірно, плани Дарія, як вважають інші фахівці, були більш масштабними. Крім покарання Скіфії, цар міг запланувати встановити новий перський порядок в Елладі (яка мала нахабство підтримувати грішми й найманцями сепаратистські змагання родичів із підвладних Персії малоазійських полісів), підкорити Фракію, далі Північне Причорномор’я, Кавказ, вийти в тил іншим кочівникам-масагетам, які так небезпечно нависали із півночі над землями Персії. Як наслідок, Понт Евксинський (так називали в ті часи Чорне море) перетворився б на внутрішнє «Перське озеро» з усіма вигодами для світової, тобто перської, торгівлі. Лише така «багатоходівка» могла нарешті забезпечити бажаний мир і спокій на околицях великої держави.

Нащадки аріїв, скіфи й перси зійшлися не на життя, а на смерть у випалених сонцем Понтійських степах. Дотепер не вщухають суперечки, як далеко зайшов Дарій у своєму поході, де встиг побувати й куди, власне, він ішов. Сучасні розрахунки довжини маршруту цього походу коливаються від 3750 аж до 5790 км (туди й назад)! При цьому дослідники намагаються покласти на карту всі етнографічні, історичні та географічні «реалії», згадані в описах цієї війни. Кожна зі сторін мала власні погляди на те, хто переміг. Дарій І стверджував, що його непереможне військо зробило успішний рейд скіфськими степами та помстилося за давні кривди. Еллінська ж пропаганда стверджувала, що цар царів зазнав нищівної поразки, його військо ледве не все полягло більше від хвороб, аніж від скіфських стріл, а сам він ганебно втік, наказавши розібрати за собою переправу через Дунай... Одне слово, приклад «непереможних» скіфів мав правити за взірець борцям із перською навалою в Елладі.

Після відбиття перської агресії скіфські царі у праведному гніві спрямували свою кінноту на правий берег Дунаю, чимало налякавши не тільки фракійців, а й еллінів, що засіли в містах на узбережжі. У роки після перемоги над полчищами Дарія Гістаспа деякі гарячі скіфські голови мріяли про новий похід у перські володіння через Кавказ. Дійшли згадки й про переговори степових воїнів із мужніми спартанцями, завжди готовими помститися персам за приниження Еллади. Проте цим планам так і не судилося збутися.

До речі, історія з походом у Скіфію дивним чином повториться. Мине не набагато більше 180 років, і цього разу війну буде оголошено Персії, а у великий похід вирушать колись гнані та гноблені персами елліни й македоняни. Великі стратеги вирішать пройти шляхами Дарія Гістаспа, щоб, обминувши Кавказ, вийти з тилу до перських володінь. Маршрут знову буде запланований землями скіфів, елліни якось раптово «забудуть» про репутацію непереможних скіфів (що цілком природно, адже вони самі і створювали її), а скіфи знову поховають у понтійських степах великі плани іноземних стратегів, цього разу — македонських.

Останні століття Скіфії

Після невідомих нам подій III ст. до н. е. на просторах колись великої Скіфії розселяються сармати. Проте скіфи зуміли утримати за собою частину територій, а подекуди навіть захопити землі, що належали сусідам. Оскільки цими сусідами були переважно елліни та римляни, вони залишили чимало інформації про останні століття існування аж трьох «Скіфій»: задунайської, подніпровської та кримської. Ці Скіфії були не такими вже значними за територією, до того ж розділені землями, котрі належали іншим племенам, переважно сарматським.

Перемігши царя Атея, македонці так і не змогли надовго закріпитися в степах Добруджі. Невдалий похід Зопіріона дав скіфам другий шанс, і вони вже наприкінці IV ст. до н. е. починають повертатися в степи на обидва береги Дунаю, які довелося ділити із фракійцями. Судячи зі знахідок скіфської кераміки на місцевих поселеннях, сусідство часом було цілком мирним. Водночас Македонія, в особі правителя Лісімаха обстоювала свої права на ці краї, ввела гарнізони в еллінські міста на узбережжі та на початку навіть потіснила союзні сили скіфів, фракійців і еллінів. Однак 281 р. до н. е. Фракія здобула незалежність. Слід відзначити, що у III ст. до н. е. скіфські поховання в тутешніх курганах, як і в Буджацькому степу, на час зникають. Археологи не можуть детально з’ясувати, чим саме займалися скіфи в тутешніх краях. Античні історики характеризують їх, як «скіфів-орачів», яким дісталися не зайняті місцевим населенням болотисті землі в пониззі Дунаю. Однак скіфи були об’єднані під владою одного або кількох правителів і являли собою значну (по місцевих мірках) військову силу. Близько 200 р. до н. е. в одному еллінському написі зайнята ними частина Добруджі прямо іменується «Скіфією». Правителі цієї Скіфії вели активну політику, доповнюючи вбогі врожаї з болотистої землі доходами від торгівлі й «заступництва» над еллінськими полісами. При цьому вони досить охоче брали на службу військових радників і фахівців з-поміж еллінів. Збереглися імена Герменя з Антіохії, котрий служив цареві Каніту, елліна Антигона, який служив цареві Саріаку.

Сліди іншої Скіфії виявлено на берегах Борисфена. Ще в XIX ст. на берегах Дніпра, в межах Херсонської губернії, були виявлені руїни кам’яних будівель, рештки понад півтора десятка давніх міст. Знахідки кераміки дозволили віднести їх до часів античності й припустити, що це і є ті самі міста — Азагарій (Азагаріон), Амадока, Cap, Серім, Метрополь, розміщені еллінським географом Клавдієм Птолемеєм у далекій Скіфії, десь біля межі відомого освіченим еллінам і римлянам світу. Виявилося, що деякі з міст виникли в місцях, де й раніше селилися різні племена (починаючи з бронзової доби), а також існували якісь торговища. Місця останніх позначено знахідками розбитих амфор — звичайних супутників давньої скіфо-еллінської торгівлі. Тож вибір місць для будівництва та й загалом розташування нової скіфської країни не був випадковим.

Дніпровська Скіфія мала свою столицю. Нею, як вважають, могло бути Красномаяцьке городище, найбільше за розмірами та найміцніше укріплене з нині відомих. Були в цій країні міста, фортеці (загалом понад п’ятнадцять) поблизу стратегічних переправ і навіть порт — Метрополіє. Згодом сармати стали проникати й сюди, проте радше як рівноправні мешканці городищ, ніж завойовники. За територією, кількістю мешканіцв, військовим та економічним потенціалом цей острівець колишньої Скіфії був не меншим і не гіршим за деякі царства того часу. Вдале розташування міст Дніпровської Скіфії дозволяло їм відігравати в степовій торгівлі ту роль, що її раніше монополізували елліни, котрі проживали в Тирі, Ольвії та Криму. Можливо, торгівля і не процвітала настільки, як це було в попередні століття, але давала достатньо прибутку, щоб пережити важкі часи, що настали, а також жити надією на більше світле майбутнє.

Придніпровська Скіфія, подібно до вже згаслої на той час лісостепової «Країни міст», стала країною доволі багатонаціональною. Більшість її мешканців спочатку могли становити скіфи, до яких приєдналися фракійці, елліни, кельти, а на заключному етапі — дехто з сарматів. Тут були навіть представники далекої північної зарубинецької культури. Усіх їх, незалежно від мови й віри, пов’язували Дніпро і торгівля. Цей спочатку благополучний острівець у сарматському морі проіснував до II, а подекуди й до III ст. н. е., коли йому послідовно завдали ударів племена сарматів і готів. На руїнах кількох нижньодніпровських міст у III ст. н. е. навіть виникають готські поселення, але це вже інша історія.

Мабуть, найчисленнішими та найкраще вивченими є скіфські старожитності на території Криму. Оскільки на кримській землі інтереси степовиків тісно перетиналися з інтересами еллінів, римлян, то про ці краї й події, що в них відбувалися, до наших днів дійшло відомостей значно більше, ніж про інші дві Скіфії. Щоб вижити в умовах Криму і зберегти незалежність, скіфи, що перебралися сюди, відтворили звичну для них у степових краях інфраструктуру, доповнивши її деякими компонентами, що раніше були відсутні. Серед розбудовників нового царства виявилися нащадки степових скіфів, таврів, мешканців азійського Боспору, еллінів — словом, усіх, хто виявився на території степового Криму в ці непевні часи. У першу чергу була обладнана ставка для правителя в центрі Криму, поблизу передгір’їв. Вибір місця збігся з місцем розташування нинішньої столиці півострова — Сімферополя. Тут раніше вже існувало поселення таврів, потім близько середини II ст. до н. е. остаточно окопалися скіфи. Втім, у складі населення Неаполя, а також інших «скіфських» городищ того часу було чимало еллінів і навіть представників сарматських племен, про що свідчить вивчення антропології похованих у некрополях. Постає цікаве питання: якою ж мовою спілкувалися між собою мешканці давнього багатонаціонального міста в центрі Криму?

Окрім столиці, піддані царів Скіфії побудували й інші фортеці, а також поселення. Їхні мешканці займалися хліборобством, торгівлею, забезпечували всім необхідним тих, хто за старою звичкою кочував у кримських степах і передгір’ях. Одні з цих селищ та міст розташовувалися на межах володінь Херсонеса, інші — в околицях Неаполя. Західне узбережжя Криму скіфи (за правом найсильнішого) приєднали — разом із розташованими там поселеннями. Тобто відібрали в колишніх хазяїв-еллінів. Північно-Західний Крим був районом, у якому вирощували величезну (на той час) кількість зерна на експорт. Так що й ці ресурси тепер були в розпорядженні скіфських володарів, котрі облаштувалися в центрі Криму. Наявність власних портів дозволяла правителям кримської Скіфії вести тепер свої торговельні справи, обминаючи еллінський Херсонес і Боспорське царство.

У якийсь момент володарі Малої Скіфії вирішили спробувати забрати (або взяти під свій контроль) усіх місцевих конкурентів і посередників, а також поживитися здобиччю, яка б дозволила поповнити збіднілі ресурси кримської Скіфії. Хто ж тоді міг припустити, що всі ці великі плани зрештою призведуть до падіння скіфської держави в Тавриді? Спочатку було атаковано Херсонес, якому коштувало великих зусиль відбитися, вдавшись до заступництва царя Понту Мітрідата VI Євпатора. Втручання понтійських військ на чолі з досвідченим стратегом Діофантом скінчилося для скіфів катастрофою: їхнє військо було розгромлене в битві, а багато фортець, міст, селищ віддано вогню. Ворогом з ходу була захоплена навіть столиця Неаполь, в укріплення й оздоблення якої було вкладено чимало коштів і зусиль. На певний час тут навіть розмістився ворожий гарнізон. Після такого розгрому скіфське царство так і не зуміло звестися, а тим паче перешкодити проникненню в кримські степи нових хвиль сарматських племен.

На північ від Скіфії лежали землі, мешканці яких не були схильні до далеких мандрівок і віддавали перевагу осілому життю, вирощуючи хліб та займаючись ремеслами й торгівлею. Це забезпечувало їм чимало вигод, збільшувалось населення, зростали міць і могутність племен, укладалися союзи на чолі з мудрими та могутніми правителями. Маючи такого сусіда, якими були скіфи та кімерійці, мешканці лісостепу й навіть лісу не мали можливості розслабитися ні на хвилину.

Відновлення міського життя

На схилі кімерійської епохи в лісостеповій смузі після кількатисячолітньої перерви почало відроджуватися міське життя, започатковане в трипільські часи. Сліди його добре помітні навіть на поверхні землі, без жодних розкопок. Обживаючи землі України ще кілька століть тому, наші пращури звернули увагу на залишки невідомо коли й ким споруджених укріплень. На давні покинуті фортеці й міста можна було натрапити на землях від Дністра і меж Полісся до Слобожанщини на сході. В українській мові навіть з’явилося відповідне слово — «городище», яке згодом стало офіційною назвою багатьох населених пунктів. А ще привертали увагу давні земляні вали — звідси походять численні села з назвою «Валки». Коли всіма цими валами й городищами зайнялися археологи, то встановили, що більшість із них споруджено за тисячоліття до появи на сторінках літописів не те що України, а й Русі. Нині добу будівництва цих давніх фортець називають «скіфською» або ранньою залізною добою (скорочено — РЗД).

Оскільки епоха скіфська, то й городища відповідно іменують «скіфськими». Однак насправді скіфи до їх спорудження, як правило, взагалі не мали прямого стосунку. Насправді скіфи, мабуть, мріяли, щоб ті величезні фортеці ніколи не були збудовані, а коли це все ж таки сталося, доклали чимало зусиль, переважно марних, щоб їх захопити або зруйнувати. У ті далекі часи у стосунках із кочівниками їхні сусіди мали небагатий вибір: або бути пограбованими і платити данину, або захищатися. Мешканці лісостепу одного дня вирішили не платити данину новоявленим володарям степів і вирішили оборонялися.

Масштаби оборонного будівництва тих часів справляють враження і сьогодні. На Полтавщині відоме городище, яке досить докладно позначене на картах Генерального штабу: довжина його валів становить понад тридцять три кілометри. Периметр стін ассирійської Ніневії, столиці великої та могутньої імперії, стін, під якими відзначилися скіфи під командуванням царя Мадія, становив «лише» дванадцять кілометрів. Трикутник площею близько сорока квадратних кілометрів, який цілком можна побачити з висоти кількох кілометрів (а краще — з космосу), звернений вершиною до півдня й оточений по периметру високими валами. У західній і східній частинах городища є дві цитаделі, відділені валами від внутрішньої частини укріплення. Масштаби цитаделей також солідні — периметр стін становить майже чотири кілометри, а висота валів усе ще складає від трьох до п’яти метрів, а з урахуванням глибокого (до 3,5 м) рову — навіть восьми. Розкопки показали, що по валу йшла стіна з дерева, заповнена всередині землею та глиною, а первісна глибина рову сягала 5,6 м. Ці укріплення кілька разів ремонтували й нарощували. В’їзд до укріплення охороняла дерев’яна вежа, що спиралася на краї земляного насипу. Ширина воріт становила близько восьми метрів, а краї проїзду було викладено каменем, щоб візки, проїжджаючи, не зачіпалися за стіни. У довгому коридорі воріт можна було перехопити супротивника, котрий прорвався. На західному укріпленні перед воротами було виритий рів, перейти який можна було дерев’яним мостом.

Розкопки показали, що будівництво грандіозної фортеці розпочалося саме з цих двох цитаделей. Потім настала черга спорудження головного валу — Великого Більського городища. Його довжина становила понад 25 км, а висота нині досі ще сягає від 5,4 до 7 м. Якщо до цього додати глибину рову, що досягав позначки 9,5 м від підошви вала, то дістанемо загальну висоту профілю укріплень — понад 16 метрів. Навіть на тих городищах, де вали мали, на перший погляд, невелику висоту валів, на дні доволі широкого, але непомітного здалека рову, на нападників цілком міг чекати неприємний сюрприз у вигляді гостроколу з колод. Перебороти таку перешкоду важко, тим паче під обстрілом лучників, які засіли на фортечній стіні. Будівничі давніх фортець дбали і про водопостачання. У північно-східній частині Більського городища вал перекривав яр, утворивши загату на невеликому струмку. Через деякі городища, наприклад Пастирське, протікали невеликі річечки. Тож у випадку облоги захисники не повинні були мати жодних проблем із водою.

Забудова території укріплених поселень була садибною. Кожна садиба складалася з кількох будівель — як житлових, так і господарських, оточених огорожею. Площа садиб, якщо судити з розкопок Східного укріплення в Більську, була різною — від 168 до 1480 кв. м. На Мотронинському городищі середня площа садиб становила вже до 7 соток — майже за сучасними нормами для селищ міського типу. Житла виявилися доволі різноманітними. Знайдено залишки звичайних прямокутних у плані будинків каркасної конструкції. Давні будівельники із задоволенням використовували дерево, складаючи зруби. Археологи навіть знайшли залишки двоповерхових будівель з житлом на другому та підсобними приміщеннями на нижньому рівні. Водночас на багатьох городищах виявлено сліди округлих будівель, покрівлю яких підтримував стовп, закопаний у центрі приміщення. Але це зовсім не залишки кочівницьких юрт, тому що були заглиблені в землю. До приміщення округлої форми, діаметром 3—4 м, примикав прямокутний тамбур, через який заходили в житло. Конструкція покрівлі спиралася також і на стіни, розташовані на певній відстані від стін котловану, обшитих деревом. Так збільшували корисну площу під дахом. На великих садибах (площею понад 700 кв. м.), де найчастіше розкопано по кілька житлових будівель, за розрахунками дослідників, могло мешкати до 20—25 людей.

Між садибами було прокладено вулиці завширшки від двох до трьох чи чотирьох метрів. Звичайно, вони були не дуже рівними й перетиналися далеко не під прямим кутом. З іншого боку, не слід забувати, що на весь Київський Поділ ще у XVIII ст. було цілих три вулиці, і ті, на думку сучасників, були криві. Найширші вулиці вели до воріт. Перед брамами, ймовірно, могли бути влаштовані великі площі, необхідні не стільки для торгівлі, скільки для шикування військ перед вилазкою. Звичайно, могли бути незабудовані площі й усередині поселення. За винятком вулиць і незабудованих ділянок поблизу укріплень для садибної забудови залишається десь 30 % території городища. Тобто кількість садиб у Більську, приміром, могла доходити до п’ятнадцяти-двадцяти тисяч. Тож, за найскромнішими підрахунками, на території «Полтавського Вавилону» могло одночасно мешкати від кількох десятків до ста й більше тисяч людей. Чи жили вони там разом, чи могли сховатися на випадок небезпеки — інша справа. У кожному разі для оборони таких грандіозних укріплень потрібні були тисячі воїнів, інакше будівництво багатокілометрових валів і стін було б марнуванням часу.

Подібні городища відомі під Києвом (Хотівське, Ходосівське) і Переяславом, у Люботині й Трахтемирові — словом, у багатьох місцях по обидва боки Дніпра — Борисфена. Коли руйнівники Ніневії повернулися з азійських походів, Полтавський Вавилон (і безліч менших фортець), то, напевне, вже цілком були готові зустріти непроханих гостей.

У наші дні на околицях Немирова на Вінниччині можна побачити могутні, багатометрової висоти вали, що захищали дві з половиною тисячі років тому територію площею два квадратних кілометри. Вони чітко помітні навіть на знімках, зроблених із супутника! Одне зрозуміло, що ще за півтори тисячі років до перших київських князів місцеві володарі (царі, королі? — одне слово, могутні правителі) різноплемінних мешканців Поділля, Черкащини, Полтавщини, імен яких ми не знаємо, мали значно більші матеріальні й людські ресурси, аніж правителі Русі в період її найбільшої могутності й розквіту.

Виникає питання: чи є підстави називати ці величезні й, імовірно, густонаселені фортеці «містами»? На перший погляд, землянки та двоповерхові зруби, навіть в оточенні могутніх земляних валів і дерев’яних стін не дуже схожі на місто (якщо мати на увазі міста Еллади й Сходу). Якщо ж вважати містом населений пункт, у якому мешкає багато людей (а в сучасній Україні ця планка встановлена десь на рівні 10 000 мешканців) і цей населений пункт є економічним, адміністративним, військовим і релігійним центром значної округи, то відповідь буде позитивною: так, укріплені поселення-городища ранньої залізної доби — це справжнісінькі міста. До речі, тут були й монументальні споруди — укріплення, у які вкладено колосальні матеріальні ресурси й людську працю. На стіни кожної фортеці використано десятки тисяч кубометрів деревини, а обсяг земляних робіт, виконаних вручну, без застосування техніки, вражає уяву навіть сьогодні. Те, що тут немає грандіозних кам’яних храмів, зикуратів, величезних палаців, свідчить насамперед про відмінні від того ж Сходу чи Еллади культурні традиції. Зрештою, місцева громада воліла вкладати наявні ресурси в ті будівлі, які вважала найнеобхіднішими в поточний момент. А тридцятикілометрова фортечна стіна виглядає значно переконливішим символом потуги й багатства перед надміру войовничими сусідами, ніж пречудовий, прикрашений золотом і сріблом, споруджений із мармуру храм, який, боронь Боже, ще впаде в око неситим сусідам.

Міста заведено вважати осередком ремісничого виробництва, що, власне, і годує городян. Однак навіть мешканці середньовічного Києва не могли обійтися без городів, сіножатей, пасік та іншого підсобного господарства. Що тут уже говорити про мешканців Нільського городища, які були значно ближче до землі в буквальному значенні цього слова. Його садиби потопали в зелені плодових дерев — під час розкопок знайдено кісточки яблук і груш. Дерева не тільки служили окрасою і захищали від сонця та пилу, а й годували — знайдено печі для сушіння фруктів.

Однак годувалися городяни залізної доби не лише з полів і городів та садів біля хат. Знайдено численні сліди ремісничого виробництва — різноманітні майстерні, пов’язані з обробкою шкіри, кістки та рогу, ткацтвом, гончарством. Працювали на поселенні ковалі, зокрема й зброярі. Весь набір інструментів і знарядь праці кували із заліза — від серпів і наральників до різців по дереву. Метал виробляли з бурого залізняку, причому печі-домниці розташовувалися на території поселення. Умільцям були відомі всі прийоми обробки заліза — від загартування до цементації. Лише на Більському городищі виявлено понад 40 видів виробів із заліза, включаючи мечі, бойові сокири, наконечники списів і пластинки для обладунків. Процвітало, як і в давні часи, бронзоливарне виробництво, пов’язане передусім із виготовленням прикрас, особливо для кінської упряжі. Працювали майстри й на «оборонку», виготовляючи бронзові вістря до стріл. Мідь із привезеної руди виплавляли на місці, не відмовлялися також від зливків металу й лому, що накопичували в майстерні. Знайдено також сліди ювелірного виробництва, у якому використовували золото.

Таке виробництво неможливе без широких торговельних зв’язків. Спочатку треба одержати сировину, а потім збути вироблене. Адже масштаби виготовлення ремісничої продукції були чималими, розрахованими не тільки на мешканців городищ. Більшість покупців, звичайно, жило й працювало в околицях. Навряд чи місцеві ювеліри або ковалі, не кажучи вже про гончарів або ткачів, мали шанс вигідно продати свої вироби десь на півдні. З еллінських міст на узбережжі далеко в лісостеп надходили вино, керамічний і металевий посуд, скляні намиста, ювелірні прикраси — словом, типовий набір товарів при торгівлі з глухою провінцією. За уламками амфор і клеймами на них (а точніше, за кількістю тари) можна вивчати інтенсивність торговельних зв’язків і стан економіки полісів на берегах Понту й навіть далекого Середземномор’я. Часом подорож із черговою партією товару на далеку північ закінчувалося трагічно: наприклад, у заплаві річки Супой, у прошарку торфу, було виявлено рештки човна-однодревки, завантаженого колись розкішним і дорогим навіть на ті часи набором для пиття вина, що складався з півтора десятка золочених бронзових посудин. Кістяк невдахи-купця було знайдено поруч — човен перевернувся, і він пішов на дно разом із вантажем коштовного посуду. На Більському городищі знайдено кілька перснів із печатками. Вони цілком могли належати еллінським купцям, які з партією товару прибули далеко на північ. А може, ці персні замовили еллінам місцеві торговці, щоб було чим скріплювати угоди й запечатувати в’юки з товаром? Торгівля була в пошані в мешканців городищ і місцевої адміністрації: багато укріплень побудовано так, щоб прикривати давні (хоча деякі з них функціонували ще в XVII—XVIII ст.) шляхи.

Існує думка, що ці городища почали будувати самі скіфи, надивившись свого часу на квітучі міста Азії. Щоправда, Більськ не виглядає дуже подібним до Ніневії, якщо не враховувати значних розмірів. Чомусь також вважається, що подібні населені пункти були надійним тилом і ледь не базою військово-промислового комплексу Великої Скіфії від Дунаю до Дону. Проте кочівники ні в ті далекі, ні в ближчі до нас часи в будівництві таких міст начебто помічені не були. Тож навряд чи скіфи стали винятком із правила.

Про мешканців лісостепу

Оскільки на північ від кочовищ «царських скіфів» Геродот помістив володіння «скіфів-орачів», то саме за ними спочатку рахували більшість знайдених городищ. Хоча з погляду справжніх кочівників, прикладка «орачі» виглядає просто принизливо. Коли розпочалися розкопки, виявилося, що матеріальна культура мешканців городищ, насамперед кераміка, доволі відмінна від власне степової, скіфської. Далі виявилося, що часом у межах одного городища представлено посуд, який походить із кількох археологічних культур. І не лише кераміка була різною, але й типи жител: прямокутні, каркасної та зрубної конструкції, округлі з шатровим дахом — такий собі етнографічний музей просто неба. Частина кераміки й будівельних традицій беруть початок у чорноліській культурі, яку часом іменують «праслов’янською». А от «шатра» і лощена кераміка, прикрашена інкрустованим білою пастою орнаментом, — це вже традиції більш західних культур, так званого гальштату. Круглі будівлі у ранню залізну добу були поширені по всій Європі, до Італії та Британії включно. На «скіфських» городищах знаходять також сліди перебування носіїв північних культур з територій, які дослідники відводять фіноуграм і балтам. Дивовижно, але все перелічене вище культурно-етнічне розмаїття часом поєднується в межах садиб і навіть окремих жител!

У такий спосіб у культурі населення городищ простежено традиції кількох різних племен — часом трьох-чотирьох або й більше. Праслов’яни, фракійці, балти й фіно-угри, скіфи й кімерійці — цілий Інтернаціонал, як у містах Давнього Світу, але наразі в лісостепу. Таку форму політичної організації серед фахівців заведено називати «складним вождівством», оскільки до нього входять представники різних етносів, кожен із яких споконвічно мав своє місце проживання та своїх вождів. Досить показово, що такий строкатий склад населення зазвичай вважають вірною ознакою процесів політичної інтеграції, кінцевим результатом яких, як правило, буде утворення держави. Подібних об єднань-вождівств (деякі за територією не поступалися давньоруським князівствам) у межах лісостепу було декілька. Чи не найпотужніше — на Лівобережжі, з центром у Гелоні-Більську, інші на правому березі. Їхні «столиці» — Трахтемирівське, Немирівське й інші городища-гіганти.

Чимало цікавого про склад мешканців городищ дало вивчення могильників. І нині навколо давніх фортець височіють сотні або навіть тисячі курганних насипів. Деякі з них, як виявилося, містили поховання, за інвентарем (зброя, кінська збруя, прикраси) віднесені до числа кімерійських або скіфських. Щоправда, поховальний обряд далеко не завжди на сто відсотків відповідав степовим звичаям, але це віднесли на рахунок різних впливів та еволюції ідеологічних поглядів. У серці лісостепу — на річці Рось — свого часу було розкопано поховання скіфської військової еліти, що панувала колись у цих краях. На високому березі, під невеликими курганами поблизу містечка Стеблева, було досліджено поховання воїнів, зроблені з VIII до IV ст. до н. е. У найдавніших могилах знайшли зброю й обладунки часів приходу «з глибин Азії» або походів під стіни Ніневії, а в найпізніших — окрім клинків і списів уже місцевого виробництва, грецькі амфори, привезені з сонячного Середземномор’я та Ольвії.

Але хто ж був головним у «скіфів-орачів» Геродота, не кажучи про будинів, гелонів та інших невідомих нам мешканців лісостепу? Поширена думка, що все це «контролювали скіфи», бо тут знайдено так багато поховань воїнів, у тому числі знаті. Вважають також, що час від часу місцеве населення бунтувало, а скіфи для профілактики сепаратизму приходили й палили деякі фортеці. Однак нині стає зрозумілим, що вся ця система укріплень узагалі виникла ще до появи скіфів у Причорномор’ї, а просто шаленими темпами будувалася саме в ті роки, коли «обмежений степовий контингент» наводив порядки в далекій Азії. Цілком можливо, що та частина скіфів, яка відмовилася від участі в азійському поході, за кілька десятиліть кардинально змінила свій спосіб життя. Степові вожді — кімерійські та скіфські — породичалися із керівною чорнолісько-гальштатською елітою племен лісостепу. Їх прийняли, як через тисячоліття слов’яни приймуть варягів. Як наслідок, виникло кілька потужних племінних союзів-вождівств, що контролювали лісостепову смугу з обох берегів Дніпра — Борисфена.

Економічному процвітанню племінних союзів лісостепу значною мірою сприяла торгівля з причорноморськими еллінськими колоніями. За відсутності значущої військової сили у степу якийсь час вона велася напряму. Вражає значна кількість античних імпортів: кераміки, амфор для вина, інших виробів, причому знайдених не тільки в похованнях правителів і воїнів, але й на городищах. Втім, деякі з цих каналів торгівлі були незабаром перекриті скіфськими кланами, котрі повернулися з азійського походу. Вони облаштовувалися у степах всерйоз і надовго. Відповіддю на цей виклик і стало спорудження додаткових укріплень, що прикривали стратегічні шляхи з півночі на південь. Кінні загони «своїх» скіфів і кімерійців цілком могли забезпечити не тільки охорону кордонів, але й безпечне пересування торговельних караванів до античних міст на узбережжі.

Лісостепові володарі могли не лише прийняти під своє заступництво тих, хто не вписувався в нове «скіфське співтовариство», а й наймати на службу скіфські загони, як це успішно довгий час робили правителі Ассирії й Вавилону. А щодо «скіфського контролю» над лісостепом, то, поки укріпрайон того ж Гелона, який складався з десятків фортець і прикордонних укріплень, був у належному стані, про який контроль могла йти мова? Поки Трахтемирівське, а також лівобережні укріплення прикривали переправу на Дніпрі, про успішні набіги в ці краї скіфи могли лише мріяти.

Та обставина, що в середині VI ст. до н. е. скіфські загони повернули на захід воювати за Карпати, може свідчити про те, що перша спроба встановити панування над лісостепом особливим успіхом не увінчалася. До вирішення цього завдання нові володарі степів, войовничі «царські» скіфи, впритул наблизилися лише після завершення навали Дарія III. Саме тоді вони впродовж V ст. до н. е. стали повноправними (і єдиними) господарями степів, а головне — учасниками причорноморської торгівлі, підірвавши монополію своїх північних сусідів. Саме до цього часу відносять сліди численних пожарищ, тобто нападів, на багатьох лісостепових укріпленнях. А «візитні картки» скіфських набігів — це бронзові вістря стріл, видобуті з валів і залишків будівель на городищах.

Не минуло й двох століть, як колись квітучий край надовго перетворився на країну забутих міст. Ті, хто вцілів, знову ховалися, будуючи селища в лісах та ярах, оповідаючи легенди про старі добрі часи, великі міста й мудрих правителів і мужніх воїнів дітям та онукам.

Лише три з половиною століття тому Юрія Хмельницького в одному з міжнародних документів називали не тільки гетьманом, а й «князем Сарматії». Від сарматів за тих часів вела родовід шляхта Речі Посполитої, а вчені мужі й поети у своїх творах часом іменували Україну не інакше, як «Роксоланією». І досі етнонім «росіяни» намагаються часом зіставити з етнонімом одного із сарматських племен — «роксолани». На римських і деяких середньовічних картах територію нашого краю прикрашає напис: «Сарматія». Хто ж вони, такі популярні в різні часи сармати?

Нові лицарі степів

Про савроматів, войовничих сусідів Скіфії, писав ще Геродот, згадуючи, що вони живуть на схід від скіфів. Близькі до скіфів за походженням, культурою й способом життя племена кочували на схід від Дону-Танаїсу. У ті часи переможці Дарія І ще не збиралися ділити свої землі навіть із найближчими родичами. Багато чого написали про сарматів римляни, хоч і познайомилися з ними пізніше, ніж елліни. Однак те знайомство було не менш близьким і тривалим. Саме римляни, складаючи перші (з тих, що дійшли до наших днів) карти Європи, незмінно зображували на ній країну «Сарматію». У багатьох книжках з історії Краю можна прочитати, що в III ст. до н. е. скіфів зі степів «витиснули більш войовничі сармати». Саме «витиснули». Правда, археологи так і не змогли пред’явити вагомих «речових доказів» цього «витиснення», хоча б у вигляді сарматських поховань у курганах, які б датувалися цим самим «III ст. до н. е.». Тож сумніви щодо хрестоматійних положень, які з’явилися на початку 80-х рр. XX ст., були цілком обґрунтованими. Більш уважне дослідження знахідок, а також поглиблене вивчення інших обставин початку сарматської епохи зумовило несподівані висновки.

Виявилося, що в цей час і у скіфів, і в сарматів був спільний ворог, підступний, жорстокий і нещадний. Його не можна було ні вразити стрілами, ні перемогти мечем. Уже вкотре помітно змінився клімат, і степовиків із рідних країв витиснули морозні зими. Вважають, що клімат упродовж приблизно ста років тут установився зовсім сибірський — дев’ять місяців зима, решта — літо. Скіфи полишили степи, дехто взагалі змінив рід господарської діяльності. Коли погодні умови нормалізувалися, у край прийшли нові господарі — сармати, котрі облаштувалися тут, починаючи з II ст. до н. е. Щоправда, далеко не всі степові простори їм вдалося зайняти. Старі господарі, скіфи, ще міцно трималися на землях Тавриди, а степовий трикутник між Інгулом і Дніпром також доводилося обходити стороною. Там спорудило й міцно втримувало майже два десятки міст і фортець інше угруповання скіфів.

«Сармати» — це загальна назва, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Збереглися також назви кількох союзів племен, на яких поширювалося це найменування. Серед них роксолани, язиги, аорси, алани та інші. Доля цих племінних союзів була різною. Одні (приміром, роксолани та язиги) зникли ще в часи Римської імперії, інші дожили до середньовіччя, а нащадки аланів живуть у горах Кавказу й досі. Історія складалася так, що в різний час різні племінні союзи домінували в країні Сарматії. Спочатку головними були роксолани й аорси, а пізніше гору взяли алани.

Спосіб життя та побут сарматів на території краю особливо не відрізнявся від побуту попередників — кімерійців і скіфів. Кочове скотарство у нарешті відталому після холодних зим степу створювало продуктову базу, подібну до горезвісного «прожиткового мінімуму», який у всі часи досить далекий від реальних потреб і тим паче від ідеалу. Природним доповненням до випасання овець і худоби й далі залишатися відпрацьована в краї століттями й випробувана часом військово-грабіжницька економіка. Список її «галузей» теж не змінився: збір данини (під маркою «заступництва», «протекторату»), грабунок, работоргівля, контроль над товаропотоками. Ще можна було податися в найманці, кіннота потрібна була багатьом правителям. Під вплив сарматів потрапили деякі еллінські поліси Північного Причорномор’я. У колись вільній Ольвії десятиліттями карбували монету від імені сарматських царів Форзоя й Інісмея.

Про те, що справи в сарматів ішли добре, свідчать золоті речі, яких чимало знайдено в похованнях тієї епохи. Ці вироби помітно відрізняються від скіфського золота й містять безліч вставок із каменів. Особливо сармати полюбляли бірюзу (блакитне на золоті виглядає чудово) і червоні камені. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами десь на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Наприклад, у безлічі книг відтворена застібка для плаща у вигляді дельфіна. Вона виконана із золота, а тіло дельфіна виточене з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для прикраси одягу виготовлені для сарматів ювелірами з різних країн Азії та Європи.

Військово-грабіжницька економіка спиралася на певний військовий потенціал. Сармати попрацювали над його нарощуванням і вдосконаленням зброї. Їхні кіннотники на той момент були, мабуть, найбільш сильною і підготовленою, а головне — численною важкою кавалерією в цій частині Європи. Литі бронзові вістря стріл були замінені тригранними залізними, що мали більшу пробивну силу. Зразки стріл виявилися настільки вдалими, що були взяті на озброєння римлянами, які зналися на військовій техніці та зброї. Від таких стріл міг захистити тільки суцільний лускатий панцир, що тепер вкривав усе тіло воїна й захищав коня. Довжина ратища списа досягла 4—5 м і його доводилося тримати двома руками. Зате їм тепер можна було дістати навіть піхотинців у щільному строю. Є чимало зображень сарматської кінноти під час атаки, на яких промальовані воїни, переважно озброєні підкреслено довгими списами. Зросла також популярність довгого меча, яким зручно було битися з коня.

Сармати не замикалися у межах причорноморських степів. Як торговці, так і правителі були в курсі всієї сучасної їм європейської політики. Часом торговельні шляхи перетворювалися на шляхи пересування військ. Адже дуже важко було втриматися від спокуси взяти участь у тій чи іншій сутичці за поділ сусідських земель. У Середземномор’ї та його найближчих околицях у II ст. до н. е. спочатку поступово, а потім стрімко сходить зірка Великого Риму. Спираючись на випробувані й непереможні легіони, а також численних союзників, з часом Рим поширив свою владу на більшу частину цивілізованого світу й став близьким сусідом сарматів. Останні регулярно влаштовували набіги на римську провінцію Мезія — часом двічі на рік, а часом взагалі залишалися надовго, щоб ретельніше пограбувати місцеве населення. Лише збільшення чисельності військ і рішучі дії нового легата, Рубрія Галла, врятували прикордонну провінцію від повної руйнації.

Римське сусідство не влаштовувало ні вождів роксоланів, ні царя Дакії Децебала. Поки римляни готувалися до неминучої війни, варвари атакували першими. При цьому сарматська кіннота на початку успішно билася на боці даків. Перша дакійська війна, що тривала кілька років, наочно продемонструвала римлянам переваги важкої кінноти, що прийшла з причорноморських степів. Досить буде сказати, що за результатами війн із даками імператор Доміціан відсвяткував два тріумфи (тріумфом нагороджували воєначальника, під мудрою орудою якого було винищено не менш ніж п’ять тисяч ворогів). Проте на честь перемоги над сарматами Доміціан лише присвятив вінок Юпітеру, тож похвалитися явно не було чим. Адже тріумф (якщо дотримуватися букви римських законів) у цій війні заслужили саме сармати. У деяких джерелах повідомляється про знищення їх військом римського легіону (чисельність із допоміжними підрозділами могла досягати понад 8 тисяч вояків). Та й умови миру виглядали доволі дивно: з одного боку Децебал визнавав залежність від Риму, з іншого боку — став отримувати щорічні субсидії, надто схожі на данину або відступні. Вважають, що римляни в такий спосіб просто купили собі мирний перепочинок, готуючись до нових війн і сподіваючись повернути все сторицею, що й сталося.

У наступній дакійській війні тріумф заслужили винятково римляни. Імператорові Траяну вдалося зламати опір даків та їхніх союзників-сарматів, а саме роксоланів. На колоні Траяна, яку й нині можна побачити в центрі Риму, зображено підрозділ сарматської кавалерії, одягненої в характерні лускаті панцири, який рятується втечею від переможців-римлян. Свято перемоги над даками та їх союзниками римляни відзначали майже три місяці. У тріумфі, відсвяткованому 107 р., окрім полонених даків, вулицями Вічного Міста провели сарматів-роксоланів. А на одній із викарбуваних на честь перемоги монет імператор тримає в руці трофейне сарматське знамено — зображення дракона, укріплене на ратищі. Хвіст у дракона відсутній, імовірно — обірваний. Можливо це, за задумом автора монети, мало символізувати цілковиту перемогу. А от на колоні Траяна, що розповідає про події тієї війни, сарматський дракон ще зображений із хвостом. Мине трохи часу, і сарматські вершники стануть на службу Риму та імператорам, а грізний дракон майорітиме вже над лавами римських кавалерійських підрозділів.

Від початку Трипілля до сарматської доби — майже п’ятдесят століть. За цей час відбулося чимало подій. Змінювалися племена й народи, йшли війни, виникали й зникали міста, було зроблено багато відкриттів і винаходів. За «золотою добою» Трипілля розпочалися темні століття ранньої бронзової доби, а за процвітанням пізньої бронзової доби настав «час довгих мечів» кімерійської епохи. Золото Скіфії частково стало здобиччю більш сильних сусідів, сарматів, які в свою чергу змушені були поступитися першістю королю готів Ерманаріху. Край ішов своїм, невідомим наперед шляхом, від величі до забуття, від занепаду до процвітання — і такі повороти історії відбувалися не раз. Велика спокуса — вважати саме свою країну центром Всесвіту, однак набагато цікавіше спробувати зрозуміти її місце й роль у вічно мінливому світі.

Землі сучасної держави Україна за минулі тисячоліття входили у різні політичні об’єднання. Давні хлібороби, що створили трипільську культуру, два тисячоліття були східним форпостом цивілізованої Старої Європи. Тоді у мові чи не вперше з’явилися слова, що позначають речі, без яких неможлива сучасна цивілізація — хліб, метал, місто. Колись якості та рівню життя на нашій землі заздрили сусіди на півночі, сході й півдні.

А потім на тисячоліття вона перетворилася на далеку, забуту і майже легендарну околицю Європи, забуті людьми і богами місця. Хіба що відважні мандрівники з цивілізованого (за тодішніми мірками) світу насмілювалися заходити сюди, ризикуючи життям або свободою. Одного разу, цілком, як оповідають, випадково заблукав могутній Геракл, аби знайти собі чергову дружину — Змієногу Діву, дочку Борисфена. У Кімерії шукав край Світу хитромудрий Одіссей, але і він прийняв свідоме рішення не затримуватися тут. Ну а потім почалося: звідси вирушили у далекі походи кімерійці та їх вороги — діти Геракла, онуки Зевса й Борисфена, більш відомі світові, як непереможні скіфи. Усі вони стали учасниками історії багатьох держав і народів Старого Світу. Можливо, скіфи назавжди залишилися непереможними, коли б зберегли єдність, проте і вони зникають, залишивши нам у спадок сховане у курганах золото та славетне ім’я. Їх наступники — сармати, теж увійшли в історію уже як вороги непереможного колись Риму. І в легенди далеких народів, але це вже інша історія.

Чого тільки не було у цій історії! Експансія та відчайдушний опір загарбникам, асиміляція прибульців і включення їх у владну еліту. Понтійські степи у Європі і нині часом сприймають як таємничий, величезний край, з якого приходять орди варварів, котрі не знають жалю, варварів, готових усе розтрощити та пограбувати на своєму шляху. Існує також думка, що давні мешканці України час від часу вигравали (траплялося) битви, але так і не виграли (ніколи!) жодної війни.

Добре, але звідки був змушений відступити цар царів Дарій І, навіть не програвши жодної битви? Правильно, з понтійський степів. Пригадаймо крихітний поліс, славну Ольвію, володіння якої не виходили за межі кількох сучасних районів Миколаївської області, а збройні сили не перевищували, у найкращому випадку, тисячі гоплітів. Його громадяни кинули виклик імперії Александра Македонського і... перемогли. Грандіозні стратегічні плани Александра Великого, володаря Греції, Персії, Єгипту та інших країв, ближніх і дальніх, були навічно поховані саме у скіфських, понтійських степах — разом із тридцятитисячною армією нової, великої і могутньої держави македонян. Сталося це тому, що заради перемоги демократії ольвійський демос зумів не лише об’єднати громадян, але і виступити у союзі з непереможними скіфами, незважаючи на те, що у глибині душі продовжував вважати їх варварами. Отож давні мешканці краю були людьми досить розумними, волелюбними і завзятими, могли, коли потрібно, гідно боронитися від найбільших наддержав минулого — Персії, Македонії, Риму. Водночас давні мешканці не раз і не два йшли, коли вважали за можливе, на співробітництво з імперіями, причому часом не без вигоди для себе і своєї країни. Тож є певні підстави говорити про глибину стратегічного мислення, яке у підсумку дало змогу вигравати найнеймовірніші та безнадійні з точки зору давніх стратегів та політологів протистояння.

Є й інший бік теми стосовно друзів та ворогів. Це питання стратегії безпеки краю. Ми можемо побачити у цьому питанні найрізноманітніші підходи, орієнтацію на різних союзників і заступників. Майже дві тисячі років тому деякі еллінські поліси й навіть царства Північного Причорномор’я своїм заступником обрали могутній Рим. Імперія на якийсь час змогла забезпечити їм безпеку від набігів войовничих варварів, розмістивши свої гарнізони за стінами спішно відбудованих військових баз. Дехто волів домовитися з варварами, які кочували у степах. Були такі, хто домовлявся і з Римом, і з варварами одночасно. За всі подібні різновиди допомоги й заступництва, ясна річ, так чи інакше доводилося платити.

У цій ситуації найдалекогляднішими виявилися громадяни Херсонеса Таврійського. Вони не лише розмістили римський гарнізон, але й одночасно подбали про зведення належних міських укріплень. Пізніше, коли впав Рим, вони успішно оборонили себе за зведеними у ті часи укріпленнями. Приходили завойовники, але місто трималося. І нині стіни міста височать на околиці Севастополя, як нагадування про далекоглядність і мудрість мешканців давнього міста. Але навіть найпотужніші укріплення не зможуть зупинити ворога, якщо жителі міста або громадяни держави з тієї або іншої причини не готові дати гідну відсіч. Нагадуванням про це є могутні багатокілометрові вали городищ скіфської епохи — від Більська до Трахтемирова, від Хотова до Немирова.

Край і його мешканці за минулі тисячоліття перепробували усі мислимі моделі взаємодії та інтеграції з Європою. Наші предки уміли вивчати та переймати «передовий досвід» у найрізноманітніших галузях — від технологій до державного устрою. Край то ставав частиною Європи, то протистояв їй. Його мешканці намагалися завоювати якусь частину континенту або взагалі переселитися у більш теплі, благодатні та, як здавалося тоді, цивілізованіші краї, наприклад — на Дунай. І декому це вдавалося. Однак не раз і не два край ставав притулком для цілих народів і окремих людей, котрі з різних причин шукали долі вдалині від своєї історичної батьківщини.

Не лише безжальними й віроломними завойовниками увійшли мешканці краю в давню історію Європи. Часом вони цілком мирно інтегрувалися в цивілізованіші та економічно успішні співтовариства, а їх внесок в історію або культуру країни перебування помітний навіть через тисячоліття. Їхні імена зберегли історичні праці, а часом фрагменти давніх написів. Серед тих, хто прославився вдалині від рідного краю, були мудреці — розумні речі, сказані скіфами Анахарсісом й Атєм, записували філософи в освіченій Елладі.

Давні мешканці краю також увійшли в історію як вправні, відважні воїни. Кому лише не служили вони! Ассирійським і перським царям, еллінським полісам, Великому Риму, воювали в горах Анатолії, на островах Середземного моря та безводних пустелях Азії. Інші, а було їх, напевне, набагато більше, ніж згаданих мудреців і воїнів, упродовж минулих тисячоліть «інтегрувався» не з власної волі, а як раби, робоча сила, що підіймала економіку демократичних полісів Еллади, перських сатрапій або квітучих провінцій неозорої Римської імперії.

За тисячоліття, що минули, було відпрацьовано безліч моделей взаємодії між Заходом і Сходом, Північчю й Півднем — від взаємовигідної торгівлі й союзів до конфронтації та боротьби на повне знищення. Племена й народи, що жили у давні часи на території нашої країни, нагромадили колосальний досвід не лише у галузі економіки й технологій. Вони нагромадили найрізноманітніший політичний досвід, навчилися мирно жити, співіснувати один з одним. Що цікаво — у різні часи саме таке співіснування та співробітництво, а також успішна і взаємовигідна торгівля із сусідами, як правило, зумовлювали розквіт не лише економіки, але й культури.