Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

«Золота доба» Русі (від початку XI ст. до смерті Ярослава) ^{(А. Плахонін)}

За перші двадцять років правління Володимира Русь перетворилася на державу, що охопила чи не половину Східної Європи, а прийняття Володимиром християнства та шлюб з порфірородною сестрою візантійського імператора ввели його в престижний клуб найбільш могутніх володарів тодішнього світу. Утім, як будь-яка держава, що виникла шляхом завоювання протягом одного-двох поколінь, Русь Володимира не була позбавлена хвороб росту. За великим рахунком, вражаюче виглядаючи на сучасній нам карті, насправді вона являла собою порожній всередині контур, лише форму для майбутньої держави, яку ще тільки належало заповнити і зшити адміністративною структурою, військово-адміністративною і культурною елітою, зрештою містами та фортецями, які мали утримати разом усе це скороспіле, роздуте утворення, яке екзальтовані публіцисти іноді називають імперією. «Золота доба» Русі, яка видається найвищою точкою її історичного злету, нам з вами радше нагадала б великий будівельний майданчик посеред незайманих лісових хащ та неораного лісостепу.

Цей будівельний майданчик розпочинався прямо з князівського палацу. Масштабна будівельна програма Володимира не могла оминути його столицю, де на місці великого язичницького могильника було побудовано нове місто — «Місто Володимира». Руси не просто пограбували Херсонес, вони зробили це із розумінням, що спробують вже у Києві відтворити візантійські зразки містобудування. Вони прихопили корсунських священиків, святі мощі, церковні посудини, ікони, скульптури — людські і тварин, інші елементи церковного та світського декору. І що навіть мармурові саркофаги, у яких поховали Володимира та Анну, а потім і його сина Ярослава, й ті були трофейні — з кримських ранньохристиянських поховань III—IV ст. Осередком цього нового міста, як це личить будь-яким державам неофітам, був князівський палац і величний кам’яний храм, що на честь десятої частини князівських доходів, що йшли на його побудову і утримання, дістав назву Десятинного. Втім, дуже швидко й це нове місто стало затісним, і за два десятиліття будівництво продовжувалося вже за його межами. Так само, немов на дріжджах, зростали нові міста по всій Русі — від Переяславля на південному сході до Володимира на заході. Але їх стрімкий злет був ще попереду.

Будівництво Десятинного храму, печеніги та численні сини — ось все, що хвилювало старіючого Володимира в останню чверть століття його правління. Про печенігів ми вже згадували — проти них боролися переважно шляхом будівництва валів та фортець (якщо вірити таким літописним оповіданням, як байка про білгородський кисіль, ті вміли брати добре укріплені міста тільки виснаженням). Правда, пробували ще їх християнізувати, навіть за допомогою професійних місіонерів із Заходу. Один із них, Бруно Кверфуртський, виклав у листі до германського короля Генріха II докладний опис своєї місії та перебування при дворі Володимира. Гостини Бруно у Києві датуються зимою 1007—1008 рр. Привітний хазяїн, неймовірно багатий сеньйор (так у листі — Авт.) Русі Володимир намагався вмовити Бруно не ризикувати життям, але врешті-решт особисто проводив його до прикордонних укріплень. Історики вже давно помітили, що, якщо за часів Святослава землі печенігів починались за день шляху від Києва, Бруно та Володимир їхали до печенізького кордону вже два дні. Оцей додатковий день на карті й був головним виграшем від будівництва укріплень по Трубежу, Сулі та Стугні, про яке згадує літописець. За словами Бруно, місія виявилася вдалою, він нібито навіть висвятив печенігам єпископа. Про подальшу долю цього єпископа нам не відомо, на відміну від самого Бруно, який невдовзі з фатальними для свого життя наслідками вирішив християнізувати ще й північних варварів — балтський народ прусів. Інколи до наслідків цієї місії історики зараховують військовий союз між зятем польського князя та короля Болеслава І Святополком Володимировичем та печенігами, які згадуються у складі його війська у боротьбі з Ярославом у битві під Любечем та на Альті. Чи справді це так, ми напевно не знаємо.

Та не печеніги були головною проблемою Володимира у ці останні роки його життя. Відома не тільки за літописом, а навіть у джерелах за кордонами Русі (хоча б у хроніці Титмара) неймовірна хіть Володимира мала за собою доволі прогнозовані наслідки. Літописець згадує про 12 синів Володимира, кожен з яких за родовим правом, що панувало на ранньому етапі державотворення на Русі, мав права на відповідну долю батьківських багатств та батьківського війська. І дехто з них не бажав чекати, поки батько помре. Згадуючи про адміністративно-територіальний устрій Володимирової держави, літописець пише про «посадження» синів Володимиром як про одномоментну подію, що сталася 988 р. Втім, насправді сини відправлялись посадниками у віддалені міста в міру дорослішання, а рокіровки між ними, у зв’язку із смертю одних та переміщенням на їх місце інших, тривали до останнього батьківського дня. Втім, Новгород, Полоцьк, Турів, Ростов, Муром, Овруч, Володимир, Тмуторокань не перетворилися тоді на центри нових князівств. Дві третини своїх доходів княжичі-посадники мали віддавати батькові в Київ і лише третину витрачали на себе та на своїх дружинників. Володимир таким чином вбивав одразу двох зайців — з одного боку, отримував непоганий інструмент для регулярного збору податків з величезної території (а бюрократичного апарату на зразок нинішнього українського тоді на Русі не було) задля фінансування оборони рубежів Русі від печенігів та амбітних будівельних програм, а з іншого — суми, що лишалася у розпорядженні, його синів було недостатньо, аби зібрати військо, яке могло б змагатися з батьківським.

Але ця пересторога спрацьовувала не завжди. Судячи з натяків літописця, в обхід старших Володимир зібрався передати київський стіл одному з молодших синів — Борису. Насправді важко відтворити порядок старшинства синів Володимира. Так, літописець наводить їх список, навіть двічі — спершу перелічує, який з них від якої дружини, а вдруге, аби зазначити, який син в яке місто поїхав. Більш-менш напевно знаємо лише, що після шлюбу з Анною він серйозно поставився до християнських шлюбних чеснот — це однаково підтверджують і вітчизняні джерела, і навіть анекдоти, що ходили про Володимира у тогочасній Європі (про нібито металевий пояс цноти, який він надягав, аби вгамувати свою хіть). Отже, численні діти Володимира народжувалися у відносно короткий проміжок часу, від різних дружин, й інколи час їх народження відрізнявся не роками чи місяцями, але тижнями й днями.

Зрозуміло, у цій плутанині важко було дійти згоди, хто за кого старший, інтереси кожного з синів відстоювало певне придворне угруповання, а інколи й іноземні володарі, як-от у випадку зі Святополком, який був не тільки князем-посадником у Турові, але й зятем польського князя Болеслава І. Про заколот Святополка ми дізнаємось лише із західних джерел. Дивно, адже літописець старанно передає найбрудніші чутки про нього — і про те, що він нібито син від двох батьків (Ярополка і Володимира, який нібито зґвалтував його вже вагітну Святополком наложницю), і звинувачуючи його у масовому братовбивстві після смерті батька, хоча, за іншими джерелами, хоча б частина жертв не на його совісті. Та про цей заколот літописець мовчить. Отже, якщо вірити західним джерелам, священик Рейнберн — духівник невідомої нам ім’я доньки Болеслава дружини Святополка готував заколот, аби нібито відвернути руську церкву від Константинополя, за що всі троє — Рейнберн та Святополк з дружиною були кинуті у в’язницю. Чи справді очільника заколоту Святополка цікавили питання церковної юрисдикції, чи він лише збирався таким чином отримати допомогу тестя, ми не знаємо. Складність узгодження хронології західних хронік та літописів дозволяють навіть деяким історикам датувати перший похід Болеслава на Київ ще за життя Володимира. Втім, є ще один момент. Рейнберн був не простим духівником польської княжни — до того він був хрестителем польського Помор’я, першим єпископом Колобжега та здобув слави, провівши обряд хрещення Балтійського моря. Чи не збирався він повторити цей обряд з Дніпром та Чорним морем, куди той впадає?

Інший син Володимира, новгородський князь Ярослав, зовсім не цікавився питанням адміністративного підпорядкування церкви Русі. Втім, і він відмовився сплачувати батьку 2/3 свої доходів, покладаючись на географічну віддаленість Новгорода та, навпаки, близькість до головного джерела найманців — Скандинавії. Володимир було зібрався із своєю дружиною піти на Новгород, та на горизонті вкотре невчасно з’явилися печеніги. Тож військо замість Новгорода на чолі із улюбленим сином та можливим спадкоємцем Борисом вирушило на кочівників, а недужий Володимир лишився у Києві. Головні дійові персонажі шекспірівської п’єси зайняли свої місця. Завіса підіймається, на сцену виходить Смерть.

Шекспіра тут згадано недарма. Якщо вірити оповідям літопису та житій перших двох християнських мучеників з-поміж Рюриковичів — Бориса та Гліба, Святополк поєднував у собі риси принца Гамлета, що мстився за смерть батька — у нашому випадку Ярополка, та Річарда III, що безжально вбивав усіх своїх родичів, що стояли між ним та неподільною владою. Втім, як тільки дослідники історії Русі перестали переказувати літописи і звернулися до наукових методів вивчення джерел, в них почали з’являтися сумніви. Перший з них логічний. Злий геній британської монархії вбивця власних племінників Річард III був останнім Річардом на британському троні. Але на Русі, навпаки, правнука одного з трьох Володимировичів, що пережили ту братовбивчу вакханалію, сина Ізяслава Ярославича було названо на честь «вбивці» Святополка, і Святополк Ізяславич довгі 20 років був київським князем, хоч, як і його двоюрідний дід, не дуже подобався літописцю.

Та найбільший удар по літописній версії війни 1015—1019 років на Русі було завдано 1834 р., коли вже за рік після першого видання у Данії було видано російський переклад «Саги про Еймунда», головний герой якої норвезький конунг Еймунд Рінгссон очолював загін із 600 скандинавських найманців на службі Ярослава. Згідно з оповіддю саги, після трьох битв нібито за наказом Ярослава Еймунду вдалося за допомогою хитрощів вбити його брата та конкурента князя Кенугарда (Києва) Бурицлава. Для багатьох істориків та публіцистів ця оповідь і досі є підставою, аби перекласти усі звинувачення у вбивстві братів зі Святополка на Ярослава. Втім, чи справді в нас є підстави довіряти оповіданню «Саги про Еймунда» більше, ніж літописній версії подій?

Політична ситуація на Русі у цій оповіді дуже відрізняється від тої, що ми знаємо за іншими джерелами. Автор саги знає лише трьох князів, що княжили тоді на Русі: Ярицлейва у Хольмгарді (Новгороді), Вартилава у Палтеск’ю (Полоцьку) та Бурицлава у Кенугарді. Якщо щодо ідентифікації Ярицлейва та Вартилава сумнівів майже немає (хоча у сазі племінник Ярослава полоцький князь Брячислав Ізяславич помилково названий його братом), київського Бурицлава ототожнюють і з Борисом, і зі Святославом Володимировичами, та навіть і з польським князем Болеславом І. Тож варто тільки пристати до версії, що це Борис — і матеріали для звинувачення Ярослава перед судом історії готові. Втім, читаючи сагу, неважко помітити, що політичну ситуацію на Русі в ній вкрай спрощено, сага містить численні пізніші вставки (зокрема, полоцький Вартислав стає наприкінці київським князем, що відсилає нас до подій 1068—1069 рр., коли на короткий проміжок часу в Києві внаслідок повстання киян сів син Брячислава Всеслав), а той же образ Бурицлава є збірним — у ньому поєдналися й сам Святополк і його тесть Болеслав. Лише окремі історичні події подано цілком достовірно — перша битва між Ярославом та Святополком під Любечем чи обставини військово-політичного союзу Святополка з печенігами наприкінці протистояння з братом. Як історичне джерело, багато у чому скандинавські саги нагадують початкову частину нашого літописання. Так само вони були записані за кілька сторіч після їхнього створення, тож в усній традиції вони переосмислювалися у звичних для скандинавської традиції далеких від принципу історизму літературних канонах. Різні сюжети поєднувалися в один, а інколи, як, наприклад, із «Сагою про Еймунда», запозичувалися й для оповідань про інших героїв. Так, у «Сазі про Інгвара Мандрівника» пригоди Еймунда в Гардах (на Русі) приписані вже шведським вікінгам Інгвару та його синові Свейну.

Тож будь-який сумлінний історик, попри сумніви, у вивченні обставин усобиці 1015—1019 рр. змушений все ж таки спиратися не на саги, а на повідомлення літописця, хіба що трохи доповнюючи їх враженнями від перебування у Києві саксонських найманців польського князя та короля Болеслава І, що зберіг для нас у своїй хроніці князь-єпископ саксонського Мерзебургу Тітмар.

Смерть Володимира захопила його синів зненацька. Судячи з подальших подій, між ними не існувало якогось узгодженого плану дій на випадок смерті батька — проти них діяла взаємна недовіра та величезні відстані між їх володіннями. У таких обставинах вигравав той, хто був найближче до місця подій — тіла батька, столиці та скарбниці. А в Києві на той момент був лише Святополк. Перебування у в’язниці внаслідок поразки його заколоту раптово перетворилося на козир. За допомогою спільників він швидко звільнився, захопив казну та, як пише літописець, перекупив киян. Під киянами, звісно, він розуміє не усе населення міста, а найближче оточення батька — старших дружинників та духовенство. Борис разом із батьківським військом у той час повертався з Лівобережжя — він так і не знайшов печенігів. Звістка про смерть батька наздогнала його за день від Києва на річці Альта. За оповіддю джерел, дружина було запропонувала йому йти на Святополка, але Борис відмовився, визнавши старшинство брата. Тож військо полишило його — служити київському князю було вигідніше, ніж невдасі, якого чекала або сира земля, або невеликий уділ у яких-небудь «тьмутороканях». Найгірші очікування справдилися — Святополк двічі надсилав вбивць до Бориса. Спершу його намагався вбити воєвода Путша, а потім, вже пораненого, добили два варяги (багато хто саме в одному з них вбачає Еймунда). Першу кров у драмі було пролито. Невдовзі біля Смоленська за наказом Святополка було вбито муромського князя Гліба, якого буцімто запросив у Київ сам київський князь. Овруцький князь Святослав наважився було тікати на захід, але теж наклав головою від убивць того ж Святополка.

Зауважу тут лише, що на драму ця братовбивча війна перетворилася вже в уяві нащадків. Насправді, вбивства братів у боротьбі за престол були в Рюриковичів нормою — згадаймо, яким чином київським князем став Володимир, та нам лишається лише здогадуватись, чи насправді єдиним сином спершу був Святослав. Втім, культ Бориса та Гліба, яких вже за кілька десятиліть за загальноприйнятими у тодішній Європі традиціями оголосили християнськими мучениками — покровителями династії (такі святі прародителі-князі були обов’язковим атрибутом династичних легенд усіх тодішніх європейських володарів), та поширення християнських норм та стандартів з часом призвели до пом’якшення звичаїв. Вбивство, а ще більше братовбивство з норми перетворилося на злочин, і навіть більше — таким самим злочином на Русі сприймали у подальшому скалічення конкурентів, що у тій самій Візантії було дієвим інструментом у династичній боротьбі. Але тих читачів, хто зібрався було вітати такі зміни, мусимо засмутити. Припинення вбивств родичів мало катастрофічні наслідки для державної єдності Русі. Адже за родовим правом кожен з нащадків династії мав право на свою частку, тож що більше з часом ставало Рюриковичів, то слабшою ставала влада київського князя, то більше самостійних та напівсамостійних володінь з’являлося на території, яка за інших обставин могла бути об’єднана під владою єдиного володаря. Цю загрозу добре розуміли ті ж самі османи, що зберегли традицію вбивства братів султана до XVII ст.

Тож, як вимагали тодішні звичаї, у протистоянні братів за владу живим мав лишитися лише один. Від підступних вбивств супротивники перейшли до військових дій. Поки Святополк вбивав братів, Ярослав збирав варязьких найманців. На початку осені 1016 р. він вирушив на Київ на чолі війська, яке нібито складалося з 40 тисяч новгородців та тисячі варягів. Та насправді навряд чи його військо було більшим за 3—4 тисячі воїнів. Святополк зустрів його поблизу Чернігова біля міста Любеч. Обидва війська три місяці стяли по різні боки Дніпра, не наважуючись на битву. Перевагою Ярослава були скандинавські найманці, Святополк, крім чисельної переваги, мав на своєму боці ще й печенігів. Втім, варязьких найманців у нього навряд чи було багато — велика дружина русів, скоріше за все, саме київського походження, в цей час брала участь у візантійському поході, який поклав край існуванню Західного Болгарського царства. Врешті-решт, військо Ярослава скористалося тим, що Святополка та печенігів розділяло озеро, та розбили обидві частини його війська поодинці. Переможці піддали Київ погрому. Навіть лояльний до Ярослава літописець побіжно згадав, що разом із його вокняжінням у Києві «погоріли церкви». Чи це були свідомі антихристиянські дії якоїсь частини війська Ярослава, чи звичайне мародерство, ми напевно не знаємо.

Втім, приводу для заспокоєння у Ярослава не було — Святополк втік. Якщо вірити «Сазі про Еймунда», невдовзі він повернувся з печенігами, але зазнав поразки у битві під стінами Києва. Літописець про цей набіг нічого не знає, оповідаючи, що Святополк з-під Любеча втік одразу до Польщі. Як наслідок, Ярославу довелося зіткнутися не лише з одним із своїх братів, але з могутнім польським володарем, чиї володіння на той час охоплювали не тільки більшу частину території сучасної Польщі, але й окремі території сучасних Німеччини, Чехії (Моравія) та Словаччини. У січні 1018 р. Болеслав уклав почесний для себе мир з германським імператором Генріхом II, і в нього нарешті були розв’язані руки. Можемо припустити, що битві передували якісь військові дії, адже Ярослав зустрів Болеслава аж на Західному Бузі. Деякі історики навіть припускають існування військового союзу між Ярославом та Генріхом II. Розгром був повний — Київ дістався переможцям, а сюжет про те, як Болеслав пошкодив свій меч Щербець об Золоті ворота, навіки увійшов до польської історичної міфології навіть попри те, що Золоті ворота насправді побудували у Києві пізніше. Втім, вічно захищати свого зятя Болеслав не міг. Спершу він відпустив німецьких, угорських та печенізьких найманців, а його власна дружина сильно страждала від збройного невдоволення киян. Болеслав повернувся в Польщу, прихопивши військову славу, Червенські міста на західному порубіжжі Русі, скарби, Анастаса Корсунянина та декількох дочок Володимира, одну з яких — Предславу, зробив своєю наложницею.

В цей час Ярослав дістався Новгорода. Він лишився ні з чим — ані війська, ані скарбів, щоб його найняти. Як розповідає літописець, він зібрався було сісти на човен, аби сховатися за морем, та новгородці на чолі з посадником сином Добрині Костянтином змусили князя не полишати боротьби. Новгородці зібрали потрібні гроші (мабуть, значною мірою з тих, що за рік-півтора до того вони здобули під час погрому Києва) на наймане військо. Коли наступного 1019 р. дружина Ярослава підступила під Київ, Святополку лишалося тільки тікати — поляків та печенігів під рукою вже не було. Цього разу Святополк втік до печенігів, повернувся було з великою ордою, та був розбитий на річці Альта, поблизу місця, де за його наказом було вбито брата Бориса. Святополк вирішив знову тікати до тестя, але, як пише літописець, загинув десь «межі чехи та ляхи». Історики довго сприймали це повідомлення буквально, що Святополк загинув десь на польсько-чеському прикордонні, але історик Ігор Данилевський влучно зауважив, що вислів «межі чехи та ляхи» у пізніші часи вживався у значенні «невідомо де». Втім, ми напевно не знаємо, може, це саме лиха доля Святополка зробила цю фразу крилатою, адже оповідь про руського Каїна завдяки церковному шануванню Бориса й Гліба, у наступні століття була широко відома по всій Русі. Наостанок зауважимо, що «Сага про Еймунда» може мати й історичне підґрунтя і Святополка дійсно було вбито варягами за наказом Ярослава. Хтозна.

Втім, навіть після загибелі Святополка Ярослав не знайшов спокою. Адже лишалися іще живі родичі. За рік-півтора спалахнула війна з племінником — полоцьким князем Брячиславом Ізяславичем. Той було захопив та пограбував Новгород, але врешті-решт зазнав поразки на річці Судомі (це на кордоні сучасних Псковської та Новгородської областей). А ще за два роки на Русь з Тмуторокані, що на Північному Кавказі, з військом прийшов іще один син Володимира Мстислав. Поки на Русі точилася братовбивча війна, Мстислав тримався осторонь, збираючи під свою руку землі навколишніх племен — касогів (предки сучасних адигейців) та ясів (предки сучасних осетин та черкесів). На початку 1020-х рр. в Ярослава накопичилися проблеми. Судячи з літописного повідомлення про його похід на Берестя, не все спокійно було на польському кордоні. На півночі, у Суздалі, спалахнуло язичницьке повстання, яке київський князь був змушений придушувати особисто. Тож, поки Ярослава не було в Києві, Мстислав спробував захопити його зненацька, але кияни не пустили його у місто. Тож Мстислав задовольнився Черніговом. З півночі стрімким маршем рухався Ярослав, який набрав у Новгороді нове велике військо. Обидві армії зустрілися поблизу Листвена, з якого відкривався шлях від Дніпра до Києва і до Чернігова. Ярослав зазнав ганебної поразки та втік. Втім, і Мстислав не мав сил для подальшого протистояння. За ініціативою Мстислава за два роки у 1026 р. було укладено мир, за яким брати поділили Русь по Дніпру.

Угода між Ярославом та Мстиславом виявилася тривкою, їх дружини ходили у походи разом, а історики навіть називають їх співправителями, використовуючи на зразок Давнього Риму термін «дуумвірат». Втім, Мстислав облаштовував у Чернігові столицю ґрунтовно, не тільки розпочав масштабні фортифікаційні роботи, але й заклав величний Спаський собор. Невідомо, як би склалося у подальшому, але Мстислав пережив своїх нащадків, і 1036 р. раптово для себе Ярослав опинився спадкоємцем його володінь. Того ж року він наказав схопити та ув’язнити свого останнього живого брата — псковського князя Судислава. Іронія долі — Судислав врешті-решт пережив усіх своїх братів. Його племінники згадали про дядька аж 1059 р. Старця звільнили з порубу та віддали у ченці в Київський Георгіївський монастир, де він 1063 р. і помер. Тож 1036 р. усі колишні володіння Володимира, крім Полоцької землі, опинилися під владою його сина Ярослава. Аби знову зібрати їх докупи, йому знадобився 21 рік.

Якщо й говорити про «Золоту добу» історії Русі, то це про останні 18 років правління Ярослава. Припинення усобиць мало наслідком зовнішньополітичні успіхи, амбітну будівельну програму та злет культури в самій Русі.

1025 р. невдовзі після власної коронації помер Болеслав І. Наразі вже у Польщі спалахнула усобиця, антихристиянські повстання, неврожаї та епідемії. Цим не міг не скористатися Ярослав, який спочатку за допомогою Мстислава, а потім й самотужки спромігся повернути втрачені за сім років до того прикордонні землі — Червенські гради, Белз та Перемишль. Втім, невдовзі Ярослав примирився з поляками. Коли за допомогою германського імператора Генріха III польський престол захопив онук Болеслава Казимир І, Ярослав видав за нього Марію-Добронєгу (інколи Доброгнєва), ймовірно, його сестру, судячи з віку від шлюбу Володимира з Анною. Казимир визнав встановлений Ярославом кордон, а руські дружини допомогли повернути під його владу Мазовію.

Ще більш гучною була перемога Ярослава над печенігами. 1036 р., поки Ярослав у Новгороді ставив новим князем свого сина Володимира та єпископом Жидяту, вони усією ордою обложили Київ. Стрімким маршем Володимир дістався Києва та, об’єднавши київську та новгородську дружини, вщент розгромив печенігів на полі на місці сучасного Софіївського заповідника та Софіївського майдану. Після цієї перемоги літописець вже не згадує про набіги печенігів на Русь. З візантійських джерел ми дізнаємось, що вони відступили на Балкани. Протягом наступних десятиліть у північнопричорноморські степи прийшли нові хвилі кочовиків — спершу торки, а потім половці. Протягом 30—40-х рр. Ярослав будував масштабні укріплення по річці Рось, відсунувши кордони Русі ще далі на південь. Тут розселяли численних полонених, яких Ярослав приводив з польських та литовських походів, а пізніше до них додалися й «свої погани» — кочовики, які вступали на службу до київських князів.

Менш вдалою для Ярослава стала русько-візантійська війна 1043 р. Аби розповісти про неї, треба спочатку зробити невеличкий історичний екскурс вглиб віків. Ще на початку «Повісті минулих літ» розповідається, що Русь виникла на торговельному шляху, який літописець називає «Шляхом з варяг у греки», що через Новгород та Київ зв’язував Скандинавію та Візантію. Ось вже тисячу років ця наочна конструкція відтворюється чи не у кожному підручнику чи популярній книжці з історії Русі. Втім, ще півстоліття тому деякі історики звернули увагу, що набагато зручніше подорожувати зі Скандинавії у Київ та Візантію не через Фінську затоку, Волхов та Новгород, а Західною Двіною на Полоцьк та волоком на Смоленськ чи Німаном та волоками на Прип’ять. Крім того, насправді, ми нічого не знаємо про прямі економічні зв’язки між Скандинавією та Візантією. Візантійські речі, що потрапляли у Скандинавію, чи навпаки, скандинавські у Візантії не такі численні, аби говорити про важливий трансконтинентальний торговельний шлях. Втім, історичні джерела знають-таки один товар, що протягом трьох сторіч долав увесь цей маршрут. Мова йде про скандинавських найманців на візантійській службі, перші згадки про яких датуються ще з перших років X ст. Довгий час вони могли потрапити до Візантії лише згоди київських князів, що контролювали Дніпровський шлях, тож посередницькі послуги київських князів були для них важливим джерелом прибутку як від зацікавлених у важкоозброєних найманцях візантійців, так і від скандинавів, що мріяли будь-що потрапити до багатого на золото легендарного Півдня. Пам’ятаєте, найманці-руси були важливим інструментом Володимира у його переговорах з імператором Василієм II.

Втім, після зацарювання 1042 р. нового імператора Костянтина Мономаха все раптом змінилося. Чи то через повстання у Південній Італії, до якого були причетні найманці-варяги, чи то через загальну недовіру до вірних своєму попереднику військових загонів Костянтин вирішив розпустити варязьку гвардію. Наслідком загального невдоволення цим рішенням стали збройні зіткнення по всій імперії, у яких постраждали руський монастир на Афоні та торговельні склади русів у самому Константинополі, де було вбито якогось знатного руса. Костянтин відрядив у Київ посольство з вибаченнями та грошовою компенсацією, але Ярослав його не прийняв. За його наказом було зібрано військо, на чолі якого було поставлено його старшого сина, новгородського князя Володимира Ярославича та воєвод Вишату та Івана Творимирича. Грецькі джерела по-різному оцінюють кількість русів, що взяла участь у поході. Іоанн Скілиця говорить про 100 тис. воїнів, втім, інші джерела наводять більш реалістичну цифру — 400 човнів, тобто приблизно 12—16 тис. русів. У червні 1043 р. флот русів подолав Босфор та пристав до берега вже у Мармуровому морі. Руси зійшли з човнів та побудували на узбережжі військовий табір. Втім, вони не поспішали розпочинати військові дії, вдавшись до переговорів з греками. Поблажливий настрій очільників війська русів пояснюється тим, що за 3 роки до цього візантійський флот постраждав від пожежі, а їх сухопутна армія була послаблена розформуванням загонів найманців, серед яких була не тільки вже згадана нами варязька гвардія, а й інші найбільш боєздатні національні формування. Імператор скористався часом, що нерозсудливо надали йому руси, зібрав війська та залишки флоту, та захопив русів зненацька і з суходолу, і з моря. Як і раніше, вирішальну роль, за грецькими джерелами, відіграв грецький вогонь, а за літописом, флот русів загинув внаслідок шторму. Частина човнів з Володимиром Ярославичем та Іваном Творимиричем змогла таки втекти — тікаючи, вони навіть спромоглися потопити декілька грецьких човнів. Але от дружина на чолі з Вишатою, що відступала суходолом, була розбита біля Варни, а 800 русів разом з воєводою потрапили у полон, де їх було осліплено.

Мир між греками та Руссю було укладено лише 1046 р. Перед загрозою печенігів на Дунаї імператор потребував військової допомоги, тож умови миру були почесними для Русі. Полонені повернулися на Русь без викупу, візантійці також погодилися компенсувати втрати русів від погромів, що стали причиною війни. Саме цим часом датують і шлюб між не відомою нам на ім’я родичкою імператора Костянтина Мономаха та сином Ярослава Всеволодом. Втім, шлюб цей за престижністю не можна порівняти із шлюбом між Володимиром та Анною. Візантійські джерела не знають порфірородної дочки Костянтина — імператриця Зоя для цього була застара, тож мова може йти про дочку від попередніх двох його шлюбів чи взагалі від коханок, хоча грецькі джерела нічого не знають і про них. Втім, син від цього шлюбу, руський князь Володимир Всеволодович, надзвичайно хизувався своїм походженням, так що навіть взяв прізвисько на честь свого гаданого діда — Мономах. Пізніше навколо цього шлюбу народилося багато легенд, найвідомішою з яких є російський фальсифікат «шапки Мономаха» — нібито царського вінця, що було надіслав на Русь імператор Костянтин Мономах. Українським відлунням цієї історії є фальшивий перстень-печатка Мономаха — подарунок митрополита Володимира екс-президенту Віктору Януковичу на честь його інавгурації. Повертаючись до миру 1046 року, мусимо зазначити, що навіть після нього русько-візантійські відносини до самої смерті Ярослава не були приязними. Адже чим інакше можна пояснити неканонічне — без згоди константинопольського патріарха — поставлення у київські митрополити русина Іларіона 1051 р.? Остаточно русько-візантійські відносини нормалізувалися лише після смерті Ярослава, коли Іларіона було усунуто з кафедри, а його місце посів грек Єфрем.

У той час, коли у воїнів закінчувалися стріли, а пощерблені мечі ховали у піхви, наставав час для дипломатії. В середньовіччі замість звичних нам посольств та консульств використовували інші інструменти, найдієвішим з яких були династичні шлюби. Тож, коли наші з вами сучасники називають Ярослава Володимировича «тестем Європи», це не означає, що, як сучасний український батько, той вважав, що чим далі від батьківщини він видасть своїх дочок, тим ситнішим буде їх життя. Це означає, що шляхом династичних шлюбів Ярослав встановив регулярні дипломатичні стосунки з більшістю тогочасних європейських держав, крім хіба що королівств Іберійського півострова. Адже руські (чи будь-які інші) принцеси та їх почет виконували функції вже згаданих нами посольств та консульств, а інколи навіть і розвідки.

Втім, оповідаючи про шлюбну політику Ярослава, треба, мабуть, почати з нього самого. Ще за часів Володимира Рюриковичі почали плести сітку шлюбів, що з часом укрила усю Європу. Окрім візантійського шлюбу самого Володимира та польського Святополка, про більшість інших нам лишається лише здогадуватись з непевних повідомлень тогочасних іноземних джерел чи довірятись історикам доби Ренесансу та Просвітництва, — як то про «дружину з Русі» маркграфа Північної Саксонської марки Бернхарда II чи про угорський шлюб Премислави Володимирівни. Хіба що про дружину Ярослава Володимировича шведську принцесу Інгігерду, яка по хрещенню отримала християнське ім’я Ірина, ми знаємо дуже добре, більшою мірою завдяки скандинавським сагам, які приділили надзвичайно багато уваги перипетіям її не дуже щасливого сімейного життя. Свого часу її батько — король Свеаленду Улаф III з династії Інлінгів обіцяв видати її за норвезького короля Олафа II, та порушив обіцянку, проте своє глибоке почуття до колишнього нареченого Інгігерда, якщо вірити сагам, зберегла до кінця життя. Втім, це не завадило їй народити Ярославу 9 чи 10 дітей, що б там не казали саги про її подружню вірність чоловіку. Батько дав за нею Ярославу величезний посаг, про розмір якого можна судити з того, що у відповідь після шлюбної ночі Ярослав подарував дружині місто Ладога, яким кілька десятиріч по тому володіли милі серцю його дружини варяги.

Сини Ярослава та Інгігерди-Ірини також мали закордонних дружин. Якщо щодо німецької дружини старшого Ярославича — Володимира — сьогодні історики мають величезні сумніви, шлюби його молодших братів дуже добре відомі за тогочасними джерелами. Ізяслав Ярославич був одружений з сестрою Казимира І Гертрудою, а сам Казимир І, як ми вже згадували, мав за дружину чи то його тітку, чи то сестру. Наступний Святослав Ярославич; про першу його дружину, яка мала закордонне ім’я Кілікія (чи Цецилія) ми, на жаль, нічого не знаємо. Другою його дружиною стала Ода, скоріше за все, родичка германського імператора, дочка графа Штаденського Леопольда. Про візантійський шлюб наступного сина — Всеволода — ми вже згадували вище. Вдруге Всеволод був одружений з половецькою княжною, яка у хрещенні отримала ім’я Анна.

Більш відомі шлюби дочок Ярослава. Свою старшу — Анастасію — Ярослав намагався запропонувати як дружину германському імператору-вдівцю Генріху III, та той обрав шлюб з Агнесою де Пуатьє, дочкою могутнього герцога Аквітанії. Тоді ображений Ярослав віддав дочку за угорського принца-втікача Андраша, що переховувався разом з братом у Києві. За п’ять років в Угорщині спалахнуло повстання, очолити яке покликали Андраша з братами, і 1046 р. Анастасія раптово для себе перетворилася на угорську королеву. Вона народила синів Давида та старшого Шаломона, який після смерті батька хоча й побував королем, але програв у запеклій боротьбі за угорській трон своєму дядькові Белі та його синам. Дітей вони обидва не мали, тож Анастасія мала онуків тільки від дочки Аделаїди, яка стала чеською королевою.

Друга за старшинством Ярославна — Єлизавета, у найкращих куртуазних манерах була оспівана її майбутнім чоловіком у віршах. Ще один високородний втікач при дворі Ярослава, брат по матері норвезького короля Олафа II (того самого, за яким усе життя зітхала Інгігерда), Харальд попросив було Ярослава віддати за нього другу дочку, але Ярослав відмовив йому. Харальд пішов шукати слави та багатств у Візантію, та, як у казці, здобув і їх, і руку Єлизавети (Олисави). Та поки він був у далеких краях, то писав на її честь вірші, що збереглись до нашого часу. Разом з багатствами та молодою дружиною він повернувся у Норвегію, де 1046 р. буквально купив собі півкоролівства в короля Мануса, а після його смерті став одноосібним королем. Та подружнє життя Єлизавети не склалося — вона народила чоловікові двох дочок, тож той взяв собі іншу дружину, аби мати синів. 1066 р. Харальд наклав головою, намагаючись здобути Англію, а про подальшу долю Єлизавети ми нічого не знаємо. Лише те, що її дочка Інгігерда згодом стала данською та шведською королевою, а от інша — Марія — за дивним збігом обставин померла у той самий день, коли загинув її батько.

Якщо старші дві Ярославни виграли свої корони у лотереї, — як інколи кажуть, хочеш стати генеральшею, вийди заміж за лейтенанта, молодшій Ярославні, Анні, пощастило вийти заміж не за принца-втікача, а одразу за короля, хоча за тогочасними мірками й сорокатрирічного «старця». До того королю Франції Генріху не щастило у шлюбі. Спершу його наречена дочка германського імператора Матільда померла ще до вінчання. Його дружина, теж Матільда, але з фрисландської графської династії, померла. Тож, врешті-решт перетнувши сорокарічну межу, Генріх опинився і без дружини, і без спадкоємців. Часу на експерименти він не мав — якби він одружився з представницею якоїсь західноєвропейської королівської чи графської династії, завжди був ризик, що та виявилася б його родичкою, і на залагодження цієї проблеми з Папою пішли б роки або навіть десятиріччя. Тож варіант був один — взяти дружину з тридесятого королівства, найвіддаленішої від Франції християнської держави. Подивіться на карту самі — так уже сталося, що у ті часи це була Русь. Як би там не бідкалися різницею у віці пізніші коментатори, Анна народила від чоловіка трьох синів та одну дочку. Старший їхній син став королем Філіпом І, середній помер у дитинстві, а від третього на ім’я Гуто пішла т. зв. Друга династія графів Вермандуа.

Утім, Анна була поганою матір’ю. Після смерті чоловіка, покинувши неповнолітніх дітей, молодшому з яких було 7 років, Анна втекла з графом Раулем Валуа, який до того ж не був офіційно розлученим. Незважаючи на відлучення від церкви, вона щасливо прожила з ним до самої його смерті 1074 р.

Навряд чи є ще одна княжна, з якою пов’язано стільки історичних непорозумінь, скільки з Анною. Її «відкриття» російськими популяризаторами історії збіглося у часі з формуванням військово-політичного союзу між Російською імперією і Францією, з якого пізніше повстала Антанта, і королева Анна-русинка стала його історичною покровителькою. З найвідоміших вигадок — приписуване Анні Реймське Євангеліє, яке насправді потрапило у Францію у XVI ст., чи то вигадка, що Анна була регентом за малолітства її сина. Так сталося, що усі ці фантазії некритично були запозичені й українською патріотичною історіографією, і врешті-решт у нас дописалися до того, що нібито Анна навчила французів навіть користуватися виделкою. Насправді Анні французи мають завдячувати одним: саме вона завезла у Західну Європу грецьке ім’я Філій, яке після її сина носили ще п’ять французьких королів та безліч інших правителів в інших країнах заходу. Про саму ж Анну по смерті її другого чоловіка майже не згадували — ми нічого не знаємо ані про місце, ані про дату її смерті та де її було поховано. Жодних виграшів для середньовічної Русі — ані політичних, ані економічних — цей шлюб не мав. Лише історична випадковість, що, втім, збуджує політ фантазії любителів історичного минулого протягом кількох останніх століть.

Міжнародний престиж середньовічної держави та її володаря завжди кувався не лише зброєю та дипломатією. Голосніше за мечі про престиж влади говорили величні споруди, що володарі лишали по собі нащадкам. І в цьому Ярославу Володимировичу не було рівних серед володарів Русі. Якщо величне місто Володимира, побудоване його батьком, разом із Десятинним храмом було не чим іншим, як великим палацовим комплексом, то місто, побудоване Ярославом на заміському могильнику, там, де він 1036 р. розбив печенігів, вже було містом у загальноприйнятому розумінні — елітним житловим районом Києва та політико-адміністративним центром Русі. Ярослав уже не будував, як його батько, палац — він мав за мету відтворити ще не Третій Рим, але вже другий Константинополь. Серцем цього міста, як і в Константинополі, став Софійський собор. Він був хоча й незрівнянно менший у порівнянні зі своїм прототипом, але більший за нього собор побудували у Східній Європі лише за півтисячоліття. Поруч зі святою Софією, яка стала, як і в константинопольського патріарха, резиденцією митрополита, Ярослав звів храми на честь святих Георгія й Ірини, — одночасно святих покровителів самого Ярослава та його дружини, але й з натяком на головні храми імператорської столиці. Центральним елементом фортифікаційних споруд новозбудованого міста стали, як і в Константинополі, Золоті ворота — парадний в’їзд до столиці Русі.

Кам’яна архітектура Києва промовисто говорила, і, судячи з того, що всі мозаїки Софії містили написи грецькою, а не слов’янською мовою, зверталася вона до Константинополя. Розписи собору містять сцени повсякденного життя імператорського двору, зокрема Іподром, але одним із центральних зображень храму є відтворення групового портрету самого Ярослава та його сім’ї. Якщо згадати, що схожий, хоч і менший за масштабами, храм Святої Софії було побудовано разом із Новим містом у Новгороді, архітектура обох столиць Русі стала заявами на рівний статус із Константинополем, який Ярослав намагався підкріплювати у військовій та релігійній сферах.

Ця його програма була сформульована у «Слові про закон та благодать», з яким тоді ще чернець Іларіон звернувся до княжої сім’ї на освяченні чи то церкви Благовіщення на Золотих воротах, чи то навіть Софійського собору. Головним у цьому зверненні було твердження у праві на самостійність «молодих народів», які тільки-но пізнали християнську віру, як колись греки за Єлени та Константина самі вперше пізнали Христа. Ольга та Володимир, за Іларіоном, нові Єлена та Константин, тож і Київ, разом з новим Софійським храмом і Золотими воротами, має бути рівний другому Риму, місто каганів Володимира та Ярослава місту імператорів. Не дивно, що, коли звільнилася кафедра митрополита, 1051 р. Ярослав без благословення патріарха поставив на ній Іларіона — це був вінець його амбіцій, попри поразку і війні 1043 р., його момент торжества над Візантією. Втім, за три роки, коли Ярослав помер, усе швидко стало на свої місця — Іларіона змістили, у новозбудованій Софії почав правити служби черговий митрополит-грек, а зібрану потом та кров’ю Ярослава Руську державу, як виявилося, назавжди розділили між собою його сини.

Ярослава Володимировича, який з легкої руки Карамзіна отримав прізвище Мудрий, все ж таки можна вважати покровителем культури та наук на Русі. Ми досі не знаємо, чи знав грамоту сам Ярослав, але вже його сини, як нам відомо з історичних джерел, хизувалися знанням кількох іноземних мов, вміли читати і писати, а від онука Ярослава — Володимира Всеволодовича, що народився незадовго до смерті діда, нам лишився особистий щоденник. Дякувати за це маємо саме Ярославу, який запровадив регулярну освіту на Русі. Втім, рівень цієї освіти за стінами кафедральних храмів та князівських палаців не можна переоцінювати. Бібліотека самого Ярослава, пошуками якої переймаються ентузіасти вже багато століть, навряд чи перевищувала два-три десятки книжок, а в Києво-Печерському монастирі і за кілька десятиліть по смерті Ярослава на ченця, що читав Старий Заповіт та знав грецьку і давньоєврейську, дивились з підозрою — чи не підступи це диявола.

Втім, розвиток економіки, торгівлі, разом із церковним поширення і приватного землеволодіння вимагали не книжної грамоти, а звичайного вміння писати і читати — невдовзі по смерті Ярослава знахідки графіті та берестяних грамот стають масовими, що свідчить про поширення писемності серед міської верхівки. Їх мова далека від книжної, засвідчуючи величезну прірву між народними говірками та мовою богослужебних книг. Так само до років княжіння Ярослава відносять і перші кроки писаного права Русі. По-перше, це церковний статут, що брав за взірець візантійські норми церковного права. Поки що неможливо з’ясувати, яка частина того комплексу давньоруського права, який ми знаємо під назвою «Руська правда», належить саме Ярославу, але часточка його власної праці у цьому новгородському зводі права XVI ст. безперечно є. Але у чому Ярославу дійсно належить пріоритет, так це у створенні першого відомого нам князівського Заповіту, який, всупереч традиції братовбивства, встановлював порядок визначення старшинства та наслідування всередині князівської сім’ї. І, хоча до права майорату — наслідування від батька старшим сином — ще було далеко, заповіт Ярослава відповідав загально розповсюдженій у тогочасній Європі практиці. Встановлені ним норми були загальноприйнятими на Русі ще півстоліття до Любецького з’їзду, а в окремих її землях вживалися до XV ст.

Ярослав помер у лютому 1054 р. Разом із дружиною його було поховано у мармуровому саркофазі у Софійському соборі. 1940 р. радянський антрополог Михайло Герасимов за черепом Ярослава відтворив його портрет. Після дослідження скелету Ярослава історики дізналися, що князь мав зріст 175 сантиметрів та кульгав на обидві ноги — внаслідок уродженої хвороби Пертеса та поранення у битві. Коли 2009 р. історики наважилися зробити генетичне дослідження решток Ярослава та його дружини, з’ясувалося, що кістки у саркофазі підмінені — у ньому знайшли кістяки двох жінок, один скіфських часів, а другий давньоруських, але зі слідами важкої фізичної праці. За різними версіями, рештки Ярослава зникли або 1943 р., або, скоріше за все, після відкриття саркофага 1964 р., вже у 2000-ні роки.