Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

Русь: від варварського народу до держави (середина — друга половина X ст.) ^{(А. Плахонін)}

Середина — друга половина X ст. в історії Русі — доба важливих соціально-економічних змін, що перетворили військово-торговельну корпорацію у Середньому Подніпров’ї, одну із багатьох конкуруючих за данину зі східнослов’янських племен та торговельні шляхи до імперій Сходу та Півдня, на територіальну державу, найбільшу в тогочасній Європі. Цьому сприяла не тільки її територіальна експансія у Східній Європі, але й культурно-цивілізаційний вибір на користь християнства, що вплинув не тільки на культурний розвиток східного слов’янства, але й залишив глибокий слід у політичній та соціально економічній історії Русі.

Якщо про початковий період історії русів літописець кінця XI — початку XII ст. мав доволі приблизне уявлення, інтерпретуючи переважно свідчення усних оповідей, вже розповідаючи про події з середини X ст., він місцями відчував під ногами більш твердий ґрунт. Якщо генеалогічний зв’язок із більш ранніми ватажками русів у родових переказах його покровителів-князів був розмитий, про своє походження від Ігоря Старого та його дружини Ольги вони пам’ятали добре; від часів Ігоря збереглися тексти угоди з Візантією, а від правління його дружини Ольги вже вела свою історію християнська громада Києва. Тож, окрім фольклорних оповідань про помсти деревлянам, літопис містить і цілком раціональні подробиці її правління. Втім, і тут не можна перебільшувати об’єктивність свідчень літописця, — дуже важко зрозуміти, чи темні віки нашої історії і справді тоді почали розвиднюватися, чи варто сприймати на віру оповіді київського книжника, що творив свою історії більш ніж за століття по тому. У цьому історикам дещо допомагають іноземні джерела, що саме з цього часу починають все частіше згадувати русів та їх правителів, і ці свідчення стають дедалі конкретнішими.

Хоча грецькі джерела згадують про найманців-русів у складі візантійського війська від початку X ст., як і військо русів Аскольда сторіччям раніше, у візантійські хроніки середини X ст. руси Ігоря вриваються немов нізвідки, зненацька. Крім них, розгром флоту київського князя детально описав також італійський дипломат, єпископ Кремони Луітпранд. Наприкінці травня 941 р. у Константинополь прибули гінці від болгар, а потім і від стратига Херсонеса. Вони повідомили, що з півночі йде великий флот русів. Для греків момент був вкрай невдалий: візантійський флот був далеко від столиці, бився з арабами у Середземному морі. У місті лишалися тільки 15 негодящих хеландій, а посланці поширювали панічні чутки про нечувані 10 тисяч човнів русів. Втім, 11 червня 941 року біля містечка Ієрон на вході у Босфор цей невеличкий флот сміливо зустрів північних варварів. Ті спершу оточили нечисленні грецькі човни, та греки застосували грецький вогонь, і шоковані руси втекли, як пише візантійський хроніст, лише тому, що могли, на відміну від греків, пересуватися у мілководді. Після цієї невдачі руси розгромили чорноморське узбережжя Малої Азії. Врешті-решт вони були розбиті на суходолі та вдруге на морі і відступили на північ.

Хоч літописець і розповідає про другий похід Ігоря на греків, який нібито відбувся 944 р., це, скоріш за все, непорозуміння. А от договір із греками, укладений у тому році (літописець помилково датує його наступним 945 р.), абсолютно достовірний. Він регулює юридичний статус перебування купців русів у Константинополі, а також містить пункт про взаємну військову допомогу Візантії та русів. На виконання цієї угоди найманці-руси у складі візантійської армії регулярно згадуються візантійськими та східними джерелами з 949 до 967 р.

Вже восени наступного 945 р. Ігор загинув від рук древлян, яких він обклав непосильною для них даниною. У літописному оповіданні про загибель Ігоря та помсту за нього його дружини Ольги тісно переплетені міфи та історичні факти. Втім, загибель князя від рук повсталих древлян — подія історична, її добре знали сучасники та пам’ятали навіть за кілька десятиріч по тому. За чверть сторіччя імператор Іоанн Цимісхій у листі до сина Ігоря Святослава погрожував йому долею батька, який було підняв руку на греків, та загинув від «германців», які прив’язали полоненого князя до дерев і розірвали його навпіл. Так само достовірним є і повідомлення «Повісті минулих літ» про остаточне підкорення землі древлян русами, — від 946 р. вона управлялася посадниками київських князів. Що ж до сюжетів про «помсти Ольги», у них своєрідно відбито оповідання про язичницькі обряди русів та людські жертвоприношення як невід’ємну складову їхнього поховального ритуалу, добре описаного арабським мандрівником X ст. Ібн Фадланом. Так само і спалення Іскоростеня нібито за допомогою птахів — відомий за сагами міфологічний сюжет, який, скоріше за все, був вплетений у легендарну оповідь пізнішими оповідачами.

Перші кроки княгині Ольги в історії, як і в перших князів русів, більше нагадують міф, легенду. Таємниче походження — і за кілька сторіч по її смерті, навіть у наш час, продовжують з’являтися нові версії про час та місце її народження (від Пскова та болгарської Пліски до волинського Пліснеська), сюжет страшної помсти древлянам за своїм характером чимось схожий на фольклорну язичницьку оповідь про смерть князя Олега від коня. Однак останні два десятиліття життя вдови Ігоря дали підстави митрополиту Іларіону через століття назвати її другою святою Єленою. Перелом епох, що характеризує Русь другої половини X ст., відбився в її життєвому шляху, який вона розпочала як героїня язичницького переказу, а завершила як персонаж християнського житія. Пізніше, вже через покоління, її онук, якого той самий Іларіон нарік другим святим Костянтином, повторив її шлях від кривавого язичницького володаря до володаря-християнина. Навряд чи він був би таким вдалим, якби шлях йому не торувала його бабка Ольга.

Прямим наслідком завоювання землі деревлян стала перша відома нам за літописом спроба адміністративно-територіального поділу Русі. Літописець відзначає, що одразу після завоювання Ольга по всій Древлянській землі встановила данину та податки, облаштувала погости та ловища. Древлянську землю було позбавлено автономії, надалі нею завжди управляє посадник. Наступного року вона поширила цю систему і на Новгородську землю. Власне, околиці Києва по Дніпру та нижній Десні та Новгород (Рюрикове городище) з околицями, ось і все, що тоді безпосередньо належало київським князям. Вся інша територія майбутньої Русі належала численним племенам, які перебували у тій чи іншій формі залежності від русів Ольги, або інших дружинних угруповань. Імовірно, впорядкування зазнала і данина, що стягувалася київською дружиною і з цих напівзалежних навколишніх племен. Адже найкращою запорукою від повторення древлянських повстань у майбутньому був не тільки батіг — показове покарання, але й гарантія неповторення зловживань Ігоря, що стали причиною повстання. Втім, археологічні дослідження останніх років демонструють більш широку картину територіальної експансії часів Ольги, яка з Древлянської землі сягнула Волині та Подністров’я. Тут з’являються не тільки елементи дружинної культури, але й кераміка київського типу, що засвідчує територіальну експансію середині X ст. Русі на захід, що, як ми ще побачимо, мало наслідки у зовнішній політиці Ольги.

Утім, деякі історики скептично ставляться до повідомлення літописця про адміністративне упорядкування Ольгою Новгородської та Древлянської землі. Трактат «Про управління імперією» вченого візантійського імператора Костянтина Багрянородного, написаний близько 949 р., містить розлогий опис Русі. Крім переліку декількох міст — Києва, Новгорода (у якому сидів юний Святослав), Чернігова, Смоленська та, можливо, Любеча і Вишгорода, у ньому згадуються «пактіоти» — залежні від русів племена древлян, дреговичів, кривичів, сіверян, данину з яких, судячи з детального опису, продовжували збирати шляхом класичного полюддя — щорічного об’їзду князем з дружиною підвладних племен, яке арабські автори згадують ще з IX ст. Втім, інформатори могли і не встигнути повідомити імператору про зміни, адже книга була написана лише за кілька років після завоювання Древлянської землі.

Скупу, місцями анекдотичну оповідь «Повісті минулих літ» про зовнішню політику Ольги значно доповнюють зарубіжні джерела. Літописцю було відомо лише про поїздку Ольги у Константинополь, де її нібито охрестив сам імператор, що підтверджується також і західними джерелами. Втім, вчений імператор Костянтин Багрянородний у трактаті «Про церемонії» хоч і лишив нам опис прийому посольства русів з архонтисою Ольгою на чолі, на жаль, нічого не говорить про предмет переговорів. Можливо, ця поїздка була чимось пов’язана із пізнішим посольством Ольги до германського короля Оттона І, про яке нічого не говорить літописець, але про яке повідомляється у німецькому «Продовженні хроніки Регінона Прюмського» та «Хільдесхаймських аналах». Як свідчать німецькі джерела, «Єлена, королева ругів» нібито звернулась до німецького короля з проханням висвятити для її народу єпископа та священників. За два роки, 961 р., на Русь вирушив щойно висвячений за наказом короля єпископ Адальберт, але вже наступного року він повернувся назад, за повідомленням хроністів, нібито ледве врятувавши своє життя.

Тож, можливо, й в Константинополі Ольга вела переговори про хрещення Русі. Втім, вони зазнали невдачі, про що літописець згадує побіжно та в анекдотичній формі — спершу Ольга нібито відмовляє імператорові вийти за нього заміж, а за кілька років відповідає відмовою його послам на вимогу надіслати подарунки у відповідь на його багатий прийом у Константинополі. Як за століття до того Велика Моравія та Болгарія, Ольга намагалася побудувати, кажучи сучасною мовою, різновекторну зовнішню політику, застосовуючи на свою користь суперечність між Візантією з одного боку та папством і Німецьким королівством з іншого. Втім, судячи з усього, ця її політика зазнала невдачі. Історики пояснюють це її конфліктом із сином Святославом.

На момент загибелі батька Святослав був ще зовсім малою дитиною (напевно близько 3 років), тож владу прибрала до рук його мати. Хоча літописець і розповідає, що дитиною Святослав увесь час був біля матері, під 949 р. Костянтин Багрянородний говорить, що той княжить на півночі у Новгороді. Так само його не було біля матері під час її подорожі у Константинополь 957 р. У нас є всі підстави більше довіряти тогочасним повідомленням візантійських джерел. Поки його мати все більше схилялася до християнства, Святослав, схоже, виховувався у дружинному середовищі, адже до останнього залишався завзятим супротивником християнства. Тож невдачу місії єпископа Адальберта деякі історики пояснюють тим, що Святослав на час його приїзду на Русь вже досяг повноліття та очолив партію супротивників християнізації. На жаль, про цей конфлікт літописець говорить лише натяками, у формі вигаданої розмови між ним та Ольгою, у якій на прохання матері охреститися Святослав нібито відповів, що у такому разі з нього буде насміхатися дружина.

Попри численні пам’ятки на його честь, що множаться останніми роками Україною, Святослав Ігоревич навряд чи може слугувати взірцем правителя. Утім, судячи з літописної оповіді, його ім’я і за сторіччя після смерті згадувалося у героїчному епосі як взірець військової доблесті. Після походу на древлян ані літописи, ані зарубіжні джерела довгі два десятиліття не згадують про військову активність русів. Та навряд чи всіх у дружині задовольняв розмірений щорічний ритм полюддя. Виразником очікувань тієї частини дружини, яка прагнула завойовницьких походів, і став Святослав. Поки його мати будувала південний та західний вектори зовнішньої політики, молодий князь спершу спрямував свою увагу на Схід, де колись грізний Хозарський каганат вже не перше десятиріччя хилився до занепаду.

Згідно з непевною хронологією «Повісті минулих літ», 964 р. Святослав здійснив похід на східнослов’янське плем’я в’ятичів у басейні Оки, що до того платило данину хозарам. Наступного 965 р. дружини Святослава здобули хозарську фортецю Саркел на Нижньому Дону та підкорили племена ясів та касогів у Прикубанні. Втім, цей похід не став вирішальним у долі Хозарського каганату. Як повідомляють арабські джерела, у 968—969 рр. могутнє військо русів спустилося Волгою, розграбувало хозарське місто Семендер та столицю каганату Ітиль. Хоча раніше цей похід приписували Святославу, здійснили його, скоріше за все, інші дружини русів з північного сходу Європи, оскільки київський князь в цей час перебував у Києві та на Балканах. Деякі історики навпаки, пов’язують цей похід з поверненням Святослава у Київ після першого Балканського походу, та вважають його помстою за напад союзних хозарам печенігів на Київ. Втім, навіть цей погром не поклав край історії каганату. За допомогою правителів Хорезму в обмін на прийняття ісламу той на пів сторіччя було відродився, хоча його влада не поширювалася далі Нижнього Поволжя. На ясів та касогів за 20 років ходив ще син Святослава Володимир та на початку XI ст. його онук Мстислав. А плем’я в’ятичів остаточно було підкорено лише наприкінці XI ст. Не знаємо напевно, чи лишив Святослав по собі залогу в Саркелі, який у літописах дістав назву Білої Вежі, чи встановлення його політичного зв’язку із Києвом треба датувати вже часами Володимира Святославича.

968 р. Святослав як найманець греків втрутився у війну між Візантією та Болгарським царством. Йому вдалося закріпитися у гирлі Дунаю, де його базою стало місто Переяславець. Дружини русів діяли проти болгар самостійно, а їх човни брали участь у діях візантійського флоту. Русам вдалося здобути потужну болгарську фортецю Доростол на Дунаї, а потім і столицю Болгарського царства Преслав. Бойові дії русів супроводжувалися грабунками та масовими вбивствами, історичні джерела рясніють описами масових жертвопринесень християн язичницьким богам, дуже схожі на вже згадувані нами вище безчинства війська батька Святослава Ігоря у Малій Азії. Налякані жорстокістю загарбників болгари були змушені піти на угоду з русами.

У цей час у печенігів, які спочатку виступали як союзники русів проти Хозарського каганату, із його поразкою були розв’язані руки. Тож вони повернули зброю проти своїх вчорашніх союзників. Поки Святослав воював на Дунаї, орда печенігів взяла в облогу Київ, де перебувала мати Святослава Ольга. Святослав полишив головну дружину в Болгарії та з малим військом швидко повернувся на Русь. Втім, облогу вдалося зняти і без його участі. Літописець переповів важку розмову Святослава з матір’ю, яка дорікала йому в тому, що він не боронить батьківську спадщину, шукаючи воєнної удачі за морями. Втім, Святослав уже втратив інтерес до Наддніпрянщини — його вабили багаті землі Балкан, де він прагнув заснувати нову державу. Після смерті матері він розділив землі, що йому належали, — Київ, Древлянську землю та Новгород, між синами і повернувся на Балкани з твердим наміром розпочати війну проти своїх учорашніх союзників греків.

За відсутності Святослава стратегічна ситуація тут повністю змінилася. У Візантії відбувся черговий династичний переворот, і місце імператора Никифора Фоки заступив енергійний полководець Іоанн І Цимісхій. У Болгарії також змінився правитель — царя Петра змінив на престолі його син Борис. Після невдалої спроби укласти угоду з візантійцями той перейшов на бік Святослава, але його владу відмовилися визнавати західні землі Болгарії. Святославу вдалося утворити антивізантійську коаліцію, до складу якої крім дружин русів та східних болгар увійшли угорці та одна з численних орд печенігів. 30-тисячна армія союзників удерлася до візантійської Фракії, де їм протистояло 10-тисячне військо на чолі з Вардою Скліром. Літописець оповідає, що Святослав переміг греків, дійшов до стін Константинополя та взяв данину не лише на живих, але й на загиблих воїнів. Втім, тогочасні грецькі джерела оповідають лише про битву під Аркадіополем (більш ніж 100 кілометрів від Константинополя), у якій військо Святослава зазнало поразки, — печеніги та більша частина русів були винищені. Залишки армії Святослава відступили до Дунаю, а армія греків вирушила до Малої Азії, де в цей час спалахнуло повстання.

Воєнну кампанію 971 р. очолив сам імператор Іоанн Цимісхій. Скоординованим ударом сухопутної армії та флоту за три тижні квітня імператор взяв військо Святослава у стратегічні кліщі. Його армія подолала гірські перевали, здобула столицю Болгарії Преслав, де у полон потрапив болгарський цар, та підійшла до Доростолу, який з Дунаю вже блокував візантійський флот. Втім, облога зі змінним успіхом тривала довгі три місяці. Лише зазнавши декількох поразок, у полі перед загрозою голодної смерті, під тиском варязьких найманців Святослав пішов на угоду з імператором. В обмін на обіцянку більше не піднімати зброю проти Візантії 22 тисячі воїнів Святослава отримали по дві міри хліба на кожного воїна та вільний прохід на Русь. Угоді передувала особиста зустріч імператора Іоанна Цимісхія зі Святославом, чудово описана візантійським хроністом Львом Дияконом.

Після голодної зимівлі в гирлі Дніпра частина війська Святослава вирушила до Києва суходолом, а частина, на чолі із самим Святославом, на човнах Дніпром. Тут їх чекала засідка орди печенігів, яку очолював «князь» Куря. Святослав знайшов свою злу смерть, а його оббитий сріблом череп став чашею на святковому бенкеті печенізького володаря.

Якщо до цього літописець нічого не розповідає нам про братів київських князів — ані про братів Ігоря, ані Святослава (про братів Ігоря можна тільки здогадуватись за згадкою Костянтином Багрянородним не названих на ім’я племінників у складі посольства Ольги), Святослав лишив по собі одразу трьох синів: Ярополка, Олега і молодшого Володимира. 970 р., поховавши матір, перед тим як вдруге вирушити на Балкани, Святослав розділив між ними свої володіння. Ярополк отримав Київ, Олег Древлянську землю, а Володимир Новгород. У цьому розподілі знову, як і в оповіданні про адміністративно-територіальну реформу Ольги, перелічені безпосередні володіння київської династії, які, на відміну від земель їх «пактіотів»-данників, вони могли передавати у спадок. Тож, з огляду на цю інформацію, попри скептицизм деяких істориків, можемо напевно стверджувати, що територіальне ядро Русі склалося саме за правління Ольги, коли торговельно-дружинна корпорація почала перетворюватися на територіальну державу.

Ми не знаємо, чи після смерті батька троє братів перетворилися на самостійних правителів, чи між ними мала зберігатися система «старшинства» — підпорядкування молодших братів старшому, відома нам вже з другої половини XI ст. Та, з огляду на вік їхнього батька, навряд чи навіть старший Ярополк на момент його смерті досяг повноліття. Тож, як і у випадку з малолітством їх батька, перші роки правління головну роль відігравали не вони. Так, біля Володимира літописець згадує його воєводу Добриню, а регентом при київському князі Ярополку став воєвода Свенельд. Вперше літописець згадує його ще за життя Ігоря — військо князя заздрить багатству дружинників Свенельда. Він активно підтримав Ольгу в конфлікті з древлянами, скоріш за все, був наставником юного Святослава, брав активну участь у його балканських походах, на зворотному шляху його дружина єдина врятувалася від печенігів, вирушивши, на відміну від Святослава, на Русь суходолом. Тож навряд чи в Києві була якась сила, яка могла б кинути виклик Свенельду, який став регентом та, за твердженням літописця, злим генієм Ярополка.

Принаймні саме на нього літописець покладає провину за першу братовбивчу війну на Русі — усобицю. Нібито 975 р. Олег Древлянський на полюванні вбив сина Свенельда Люта, і той кілька років намагався вмовити Ярополка помститися його братові. Втім, Ярополк напав на Олега лише 977 р., коли він досягнув повноліття і вже менше залежав від Свенельда, який, власне, зникає з літопису одразу після оповідання про смерть сина. Ярополк розбив військо брата біля столиці Древлянської землі Овруча, а сам Олег загинув у фортечному рву, впавши туди, тікаючи мостом. Коли Володимир у Новгороді дізнався про смерть Олега, він втік «за море», скоріш за все у Скандинавію. Тож Ярополку вдалося об’єднати усі на той час володіння Рюриковичів — Київ, Древлянську землю та Новгород.

Хоч літопис про це мовчить, за повідомленням західних джерел Ярополк відновив дипломатичні контакти його баби. Посли русів відвідали германського імператора Оттона II на імперському з’їзді у Кведлінбурзі в грудні 973 р. Якщо вірити пізнішому Ніконівському літопису, Київ відвідали посли Папи. Дружиною Ярополка була не названа літописцем на ім’я грекиня, тож, можливо були відновлені і дипломатичні стосунки з Візантією. Ми не знаємо, чи насправді Ярополк вів перемовини про хрещення Русі та як далеко зайшли ці переговори. Втім, з огляду на те, що 1044 р. Ярослав Володимирович наказав охрестити кістки Олега та Ярополка, той навряд чи був християнином.

Так, в імперіях Заходу та Півдня можна було шукати нову віру, але молодший брат Володимир виявився прагматичнішим, — він вирушив за північне море за військом. 980 р. (за іншими даними 978) він повернувся на Русь з найманою варязькою дружиною та спершу повернув собі Новгород. Подальші його кроки продемонстрували, що він не збирається задовольнятися батьківським спадком. На шляху з Новгорода до Києва Володимир підкорив навіть незалежний Полоцьк, правитель якого Рогволд уклав союз із Ярополком, який було закріплено угодою про шлюб Ярополка з його дочкою Рогнедою. Володимир взяв собі і Полоцьк, і Рогнеду. Ярополк, нібито намовлений зрадником воєводою Блудом, не наважився боронити Київ, та сховався у фортеці Родень на Дніпрі. Врешті-решт після довгої облоги під час переговорів з братом його було підступно вбито, і Володимир став одноосібним правителем Русі.

Вище ми вже відзначали, що літописна біографія Володимира Святославича у чомусь нагадує долю його баби Ольги. Так само кривавий язичник спочатку й ідеал християнського володаря після хрещення. Такий літературний штамп, характерний для середньовічної християнської книжності, дав підставу деяким сучасним авторам літературних та наукових панегіриків князю поставити під сумнів як найбільш криваві подробиці його приходу для влади, так і пікантні подробиці його звичок, які вони вважають чи не літературними гіперболами, аби відтінити чудесне Преображення Володимира після хрещення. Можна було б погодитися з їх сумнівами, якщо б за 35 років по тому усобиця вже охрещених синів Володимира багато у чому не перевершила жахи боротьби за владу самих Святославичів.

Попри те, що Володимир однією ногою вже стояв у християнській добі історії Русі, літописна оповідь про його правління значною мірою також побудована на усних джерелах, переказах та анекдотах. Наскільки небезпечно беззастережно довіряти літопису, свідчить той факт, що на момент написання «Повісті минулих літ» вже не пам’ятали подробиць хрещення Володимира — чи то у Василеві, чи то у Києві, чи то у Херсонесі, а історики змушені шукати пояснення цьому нібито у тому, що Володимира у Херсонесі примусили хреститися вдруге. Так само навряд чи можна довіряти літописному анекдоту про походження Володимира нібито від рабині — ключниці княгині Ольги Малуші, та його низький порівняно з братами соціальний статус. У ранніх русів була поширена полігамія (багатоженство), разом із тим багаті руси тримали ще й наложниць з-поміж рабинь. Втім, у давніх германців, скандинавів та слов’ян будь-яка наложниця, яка народжувала сина, отримувала статус повноправної дружини, а її син мав ті ж самі права, що й діти від інших дружин. Та літописець вперто наполягає на його низькому походженні. Так, при розподілі Святославом володінь, про Володимира нібито згадали лише тому, що новгородці з підказки Добрині самі попросили князя надіслати їм молодшого сина. Втім, від Костянтина Багрянородного ми знаємо, що статус Новгорода був надзвичайно престижним (принаймні вищим від древлянського Овруча, який отримав Олег) ще у попередньому поколінні, і за регентства Ольги посадником у ньому був сам Святослав. На порівняно високе походження матері Володимира вказує і той факт, що брат його матері Добриня належав до старшої дружини і правив за нього у роки малолітства свого племінника.

Вже більш ніж тисячоліття Володимира шанують як хрестителя Русі. Та, перш ніж охрестити Русь, він вогнем та мечем зібрав докупи в єдину державу землі десятків східноєвропейських племен, саме він утворив Русь у кордонах, які ми пам’ятаємо за шкільними історичними атласами. Він не бездумно, як його батько, кидався туди-сюди, залишаючи за спиною попелища та ворогів. Там, куди приходили дружини київського князя, лишалися його посадники, або, як з волзькими болгарами, на ціле покоління було встановлено взаємовигідний мир.

Вже на шляху війська Володимира з Новгорода на південь, крім завоювання Полоцька, була ліквідована автономія кривичів, дреговичів, сіверян — племен, на яке поширювалося полюддя київських князів. Принаймні, якщо вірити літописам, київським князям більше не доводилося час від часу приводити їх до покори. Наступним став похід на Захід — на Волинь та підконтрольні Польщі Червенські гради. Можемо лише здогадуватися, чи це був завойовницький похід, чи вимушена кампанія, з огляду на можливі союзницькі відносини між Ярополком, Германською імперію та Польщею. Якщо боротьба за Червенські гради та Перемишль тривала ще півстоліття, Волинь надійно увійшла до складу Русі. За кілька років Володимир був змушений повторити західний похід, цього разу проти балтського племені ятвягів. Втім, боротьба з ятвягами тривала ще й у середині XIII ст., тож перемога Володимира у кращому разі була лише тактичною. Третій західний похід Володимир здійснив вже після хрещення, цього разу на племена білих хорватів у Прикарпатті, — Верхнє Подністровя було остаточно включене до складу Русі.

За що не брався Святослав, усі свої справи лишав незакінченими. Як вірний син, Володимир доклав чимало зусиль, аби завершити розпочаті батьком справи. За два роки він підкорив племена радимичів та в’ятичів, і, хоча в останніх ще Володимир Мономах за 100 років згадує власних племінних князів Ходоту з синами, вони вже ніколи не виходили з політичної орбіти Русі. Наступного року, за повідомленням літописця, Володимир вирушив на болгар, і, хоча літопис говорить про волзьких, ми напевно знаємо, що київський князь вирушив на Волгу. Хоча літопис і говорить про перемогу Володимира, мир з волзькими болгарами було укладено на рівних умовах, що відкривало для купців шлях Волгою на Південь. Похід Володимира на волзьких болгар засвідчує ще одну забуту літописцем обставину. Так само як і Полоцьк, на цей час було ліквідовано незалежний статус угруповань русів на Верхній Волзі і землі майбутнього Ростово-Суздальського князівства остаточно увійшли до складу Русі. Від волзьких болгар Володимир рушив униз Волгою, де остаточно підкорив та обклав даниною залишки Хозарського каганату. Саме в цей час під владу київських князів потрапив Таманський півострів з містом Тмуторокань.

Та найбільша небезпека з часів та з вини Святослава загрожувала Києву з півдня. Тільки у «Повісті минулих літ» згадано про 7 печенізьких нападів на Русь за роки правління Володимира. Захистом від печенігів стали лінії укріплень — циклопічні Змієві вали та фортеці уздовж південних кордонів обабіч Дніпра. Аби ця система укріплень спрацювала, Володимир взявся за масштабну програму переміщення населення. Згідно з повідомленнями літописця, він переселяв на південь «кращих мужів» усіх підкорених ним східноєвропейських племен, включаючи фіно-угорські народи. Цю політику продовжував і його син Ярослав. Це підтверджується й археологічними знахідками особистих речей — прикрас, характерних для найвіддаленіших куточків Східної Європи, чиї власники були переселені за наказом Володимира на південні кордони Русі. Таким чином Володимир вбивав одразу двох зайців — укріплював кордони та лишав підкорені ним племена без політичної еліти, яка б могла очолити організований спротив завойовникам.

На новоприєднаних землях за наказом Володимира здійснювалися важливі перетворення. Разом із племенами зникали старі протоміські родоплемінні та дружинні центри, життя з яких разом із мешканцями слідом за владою та перерозподілом відчужуваного надлишкового продукту перетікало на побудовані неподалік нові адміністративні центри — князівські міста. Саме у роки правління Володимира розпочався стрімкий злет таких міст, як Чернігів (поруч із старими Шестовицями), Переяславль, волинський Володимир, Смоленськ (поруч із дружинним Гньоздовим), Ростов (поруч із Сарським городищем), Ярославль (поблизу Тимерьово, названий на честь тодішнього ростовського посадника, сина Володимира Ярослава) тощо. Новий адміністративно-територіальний поділ мав розірвати старі племінні традиції, а їх високий статус підкріплювався високим рангом призначених князівських адміністраторів-посадників, якими часто ставали численні сини київського князя. Втім, мета створюваної адміністративної системи була одна — спрямувати матеріальні та людські ресурси на підтримку грандіозного оборонного будівництва у Середньому Подніпров’ї, для захисту серця Русі від кочовиків.

Військові успіхи та зростаюча міць київського князя дозволила йому знову, після невдач батька, наважитися втрутитися у візантійську політику. Успіх, що очікував у цій справі Володимира, зумовлений навіть не стільки його порівняно більшим військовим потенціалом, скільки більш обережними діями та поміркованими цілями, які він ставив перед собою. На відміну від батька, який, немов хижак, прагнув лише військової здобичі та нових земель, Володимир прагнув від візантійських імператорів лише визнання його політичного статусу, хоча б ціною за це мала стати християнізація Русі.

Останнім часом особливо в Україні набирає популярності точка зору, що хрещення Русі слід датувати сторіччям раніше Володимира, а саме походом русів на Константинополь 860 р. Втім, хоча й справді навіть у часи Володимира греки пам’ятали це хрещення, та саме роками перебування на константинопольській кафедрі патріархів Фотія та Ігнатія датували заснування Руської єпархії, жодне джерело, окрім літописної оповіді про цей похід, не пов’язує його з київським угрупованням русів та не знає імені князя, що очолював військо русів. Більше того, літописна оповідь про Аскольда та Діра — їхнє походження та перебіг їх княжіння у Києві, вважається одним з найтемніших місць у літописі, а ототожнення ватажка війська русів з Аскольдом є хоча і ймовірною, але лише здогадкою літописця, який намагався дати раду численним легендарним оповіданням двохсотрічної давнини на тлі інформації грецьких хронографів, що їм суперечила. Саме тому літописне оповідання рясніє хронологічними та логічними неузгодженостями. Зокрема, йому довелося передатувати похід Аскольда на Константинополь 866 р., адже насправді той відбувся ще за 2 роки до того, як «новгородці» «закликали» Рюрика разом із дружиною (до складу якої нібито входили Аскольд та Дір) «з-за моря».

Але найбільше запитань викликає характер хрещення русів «Аскольда». Хоча греки поставилися до нього всерйоз, численні приклади хрещення дружин норманів на заході континенту наводять на зворотні думки. Оскільки обряд хрещення північних варварів супроводжувався багатими дарами, деякі їх ватажки, ласі до легкої наживи, примудрялися хреститися по кілька разів. Тож, якщо греки і поставили галочку в переліку християнських народів навпроти русів, християнство в IX ст. так і не прижилося у Середньому Подніпров’ї, усе наступне століття скоріше нагадуючи поодинокі паростки пролісків під суцільним сніговим покривом язичництва. Попри цікавість до християнства з боку окремих представників еліти, — зокрема, як йшлося вище, християнкою була Ольга — язичницька партія в Києві мала переконливі контраргументи, що зв’язували руки навіть владолюбній княгині. Втім, хоч і повільно, християнство поширювалося на Русі — в Києві з часів Ольги відома церква, а в її найближчому оточенні був священик на ім’я Григорій, у похованнях тих часів археологи знаходять натільні хрести. Якщо раніше, у часи Святослава, язичницька партія спиралася на беззастережну підтримку князівської дружини, але християнство поступово поширювалося і в їх середовищі. Декілька послів Ігоря давали клятву виконувати договір 944 р. у храмі святого Іллі, тобто вже були охрещені. Охрещених найманців-росів у імператорській палацовій варті згадує й Костянтин Багрянородний. Першими християнськими мучениками на Русі стали Феодор Варяг та його син Іван, що належали саме до військово-торгівельного прошарку населення Києва.

Одним з неочікуваних наслідків територіальної експансії Володимира стало загострення релігійного питання. Раніше руси являли собою більш-менш гомогенний прошарок суспільства — вели спільний спосіб життя та мали спільні вірування. Різке збільшення території держави вимагало чисельного збільшення військового стану, до складу якого після переселення на південний кордон включалися представники інших підкорених племен та народів, багато з яких мали власних богів. Так звана «язичницька реформа Володимира», описана літописцем, стала спробою механічного об’єднання пантеону племінних богів, у який, якщо вірити «Повісті минулих літ» потрапили не тільки слов’янські, але фіно-угорські, балтські та навіть іранські божества. Втім, ця незграбна спроба не могла не зазнати невдачі, — навряд чи ця ідея була сприйнята суспільством. Та й навколишні народи за останнє сторіччя майже всі навернулися до монотеїстичних релігій — якраз напередодні волзькі болгари прийняли іслам, а сусідні поляки християнство. Християнство поширювалося не тільки у русів, але знаходило дедалі більше вірних навіть у Скандинавії, яка була невичерпним джерелом найманого війська київських князів. Язичництво гальмувало розвиток стрімко зростаючого державного об’єднання у рівноцінного гравця на шахівниці тогочасної міжнародної політики. Тож питання, чи навертатися у монотеїзм, не було. Якщо вірити літописцю, Володимира цікавило питання, яку монотеїстичну релігію обрати.

Літописний сюжет про вибір Володимиром віри — теологічний диспут спеціально запрошених у Київ представників східної та західної церков, ісламу та іудаїзму, а також про посольство русів, яке мало ознайомитися із відправою релігійних культів «на місцях», улюблене джерело цитування для численних популярних текстів про хрещення Русі. Втім, ця легендарна оповідь містить багато анахронізмів та належить до т. зв. «мандрівних сюжетів», що час від часу спливають за певних історичних обставин у різних народів — зокрема, хозар, волзьких болгар, мораван, монголів. Та й чи були у Володимира сумніви? Адже, попри намагання його баби Ольги та, можливо, його брата Ярополка, запросити місіонерів з Германії та Риму, історично, економічно та культурно руси були міцно зв’язані саме з Візантією, тож навіть діяч масштабу Володимира був неспроможний обірвати цю дніпровську пуповину.

Попри значущість прийняття християнства для подальшої історії Русі, його обставини забулися вже за кілька десятиліть, і давньоруські джерела фіксують декілька версій хрещення київського князя та перебігу русько-візантійської війни, що передувала цьому. Так само мало допомагають історикам тогочасні візантійські та східні джерела, що суперечать одне одному, а саме хрещення згадується лише у пізніших компіляціях, одна з яких навіть датує подію роками правління імператора Іоанна II Комніна, тобто XII ст. Хронологічно найбільш рання з руських джерел «Пам’ять та похвала князю руському Володимиру» Іакова Мніха містить відмінну від літописної хронологію та оригінальну послідовність подій. Згідно з повідомленнями Іакова, Володимир хрестився на десятий рік від вбивства ним свого брата Ярополка, яке він, на відміну від літопису, датує 978 роком, а в хрещенні прожив 28 років. На другий рік після хрещення, 988 р., він ходив «до порогів» і лише наступного 989 р. пішов на Корсунь. Ця дата добре узгоджується з повідомлення візантійського історика Льва Диякона, який прив’язував падіння Херсонеса до комети 989 р. Втім, порівняно пізніша «Повість минулих літ» датує хрещення Володимира і похід на Херсонес одним 988 р. Цю дату підтверджує праця сирійсько-єгипетського історика Яхії Антіохійського.

Так само не роз’яснюють джерела, чи був похід Володимира на Херсонес ворожим до імператора Василія II актом, чи навпаки, як союзник імператора він підкорив повстале проти нього місто. Достеменно відомо лише, що Володимир підтримав Василія II у громадянській війні, що спалахнула в імперії, за що йому було обіцяно руку сестри імператора порфірородної (народженої, коли її батько був імператором, що вважалося надзвичайно престижним) Анни. Яхія Антіохійський згадує про участь 6-тисячного війська русів у малоазійських кампаніях імператора 988 та 989 рр., тобто або ми маємо датувати корсунський похід кількома місяцями між ними, або й справді Херсонес перейшов на бік повстанців. Деталі облоги Херсонеса в «Житії Володимира особливого складу» та літописця дещо різняться, та є й спільні обставини. Облога тривала три місяці, а місто впало лише через зраду — за версією «Житія» варяга Жидьберна, а за версією «Повісті минулих літ» Анастаса Корсунянина. Володимиру вдалося перекрити постачання у місто припасів та/або води, і Херсонес капітулював. Місто було пограбовано, а численні сліди пожежі й руйнувань у наші часи були знайдені археологами.

Ми не знаємо напевно, чи справді у Херсонесі відбувся обряд хрещення (перший? повторний?) Володимира, та саме тут він нарешті отримав обіцяну йому руку грецької принцеси, а посланці Василія II — символічні ключі від їхнього ж міста. Дивна обставина. Якщо тогочасні зарубіжні джерела майже не згадують про хрещення Володимира і Русі, його шлюб, навпаки, не лишився непоміченим. У візантійців не було заведено віддавати порфірородних принцес заміж за іноземних володарів, і Анна саме напередодні відмовила германському імператору. Мабуть, і сам Володимир вважав Анну найбільшим своїм військовим трофеєм, і, як-то кажуть, тримав її «під склом». З літопису нам не відомі діти Володимира від Анни, хоча історики й робили спробу довести, що святі Борис і Гліб, а також дружина польського князя Казиміра І Марія-Добронєга народилися саме від цього шлюбу. Хоч у цій частині літописець і скупий на точні дати народжень та смертей, особливо численних Володимирових дружин, втім, про смерть Анни 1011 р. він написав. Хоча грецькі джерела навпаки, пишуть, що вона померла за кілька років по смерті свого чоловіка.

Звичайно ж, хрещення князя — чи то у Василеві, чи то в Києві, чи то в Херсонесі — ще не було хрещенням всієї країни. Розмір володінь Володимира зумовив хрещення як процес протяжний у часі на довгі роки та навіть десятиліття. Якщо в Києві, де відсоток християн був вищий, а вплив центральної влади був найбільшим, хрещення пройшло без ексцесів, вже у Новгороді воно вилилося в збройне протистояння. Якщо ж говорити про більш віддалену периферію Русі, як Верхня Волга, язичницькі повстання спалахували тут ще понад півстоліття по тому. Що ж до більш мирного спротиву християнству, окремі елементи язичництва ми можемо спостерігати й у наші часи — в фольклорних ритуалах та навіть у християнській обрядовості українців, білорусів та росіян.