Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

Слов’янські спільноти на території сучасної України в VIII — X ст. ^{(О. Комар)}

Історію східнослов’янських племен VIII—X ст. в узагальнювальних працях традиційно відносять уже до частини «писемної» завдяки хрестоматійній розповіді «Повісті минулих літ» про розселення слов’ян. В історичній науці XVIII—XIX ст. вона й справді вважалася цілком реалістичною. Однак у XX ст., під тиском автохтоністичних[7] концепцій походження слов’ян та об’єктивного поступу історичної текстології й археології, оповідь про слов’янську батьківщину на Дунаї було визнано лише книжною конструкцією літописця, яка розвивала в руслі генеалогічної легенди наратив одного з перекладних писемних джерел про походження європейських народів від Яфета.

Сучасному історику доводиться вирішувати проблему джерел «Повісті минулих літ» чи не щодо кожного повідомлення раніше від 1037 р., коли починаються щорічні записи літопису. У своєму розпорядженні давньоруський книжник точно мав слов’янські переклади грецьких історичних хронік: Іоана Малали, Георгія Амартола та його продовжувача, Палею, а також один із творів кирило-мефодіївського циклу — т. зв. «Сказання про початок слов’янської грамоти». Порівнюючи їх інформацію з усними переказами, топонімічними легендами[8], іншими джерелами, автор «Повісті минулих літ», як справжній історик, вносив свої поправки й доповнення до чужоземних звісток і, навпаки, за допомогою останніх намагався датувати й увести в історичний контекст східнослов’янські перекази.

Першим важливим хронологічним орієнтиром для нього стали події 626—627 рр. — облога аварами («обрами») Константинополя та похід візантійського імператора Іраклія у союзі з тюрками-хозарами («білими уграми») у глиб Персії. Другим — вторгнення кочовиків-булгар у слов’янські землі в Подунав’ї (680 р.), а незабаром і «білих угрів» (тюрків-хозар). Ці сюжети дозволили літописцеві згадати розповіді про насильство авар над дулібами та підкорення частини східнослов’янських племен (полян, сіверян, радимичів, в’ятичів) хозарами. Останній факт мав для нього особливе значення, адже історія появи Південної Русі починається у літописі зі звільнення полян, а згодом по черзі сіверян, радимичів та в’ятичів від хозарської данини та їх підпорядкування Києву. Сам початок Русі датований літописцем за згадкою Георгія Амартола про похід русів на Константинополь (860 р.) за часів правління імператора Михайла III (840—867 рр.). Завершується частина про слов’янське розселення сюжетом про переселення на захід кочовиків-угрів з їх зупинкою під Києвом, розміщеним у літописній статті під 898 р., хоча з Північного Причорномор’я їх витіснили печеніги ще 889 р., а до 896 р. давні мадяри вже опанували Карпатську котловину. Часті помилки в датуванні подій найдавнішої частини літопису ясно свідчать, що розбивка тексту на річні записи відбувалася пізніше й не завжди вдало.

Окреме складне питання: якою саме інформацією володіли київські літописці кінця XI — початку XII ст. про слов’янські племена VIII—X ст.? Чи справді існували усні перекази про їхнє минуле, чи такі оповіді лише пояснювали в анекдотично-легендарній формі причини етнографічних відмінностей мешканців різних регіонів Русі в XI—XII ст.?

Описана в «Повісті минулих літ» етногеографічна картина включає назви племен з різними суфіксальними моделями утворення: на -ане/-яне (поляни, сіверяни, древляни, бужани, волиняни, полочани); -ци (тиверці); -ичи (уличі, дреговичі, кривичі, радимичі, в’ятичі); безсуфіксні (дуліби, білі хорвати). Перша група об’єднує мешканців територій, згаданих у самому літописі й відомих з інших джерел як «землі»: Польска, Деревска, Сѣверска, Волыньска; «бужани» та «полочани» утворені від гідронімів[9]; форма ж «тиверці» передбачає існування міста або регіону «Тивер». На прикладі легенди про походження радимичів і в’ятичів від двох братів-«ляхів»: Радима і В’ятка, сам літописець демонструє розуміння суфікса -ичі як патронімічного[10], щоправда, не наводить аналогічних легенд для решти племен. Нарешті третя, безсуфіксна, група етнонімів повторюється у Балкано-Дунайському регіоні, через що історики не раз ставили під сумнів належність згаданих племен до східнослов’янської групи або й узагалі їх проживання в рамках майбутнього давньоруського ареалу.

Деякі географічні прив’язки племен у літописі викликали бурхливі дискусії дослідників. Наприклад, літопис у різних місцях локалізує на р. Буг дулібів та бужан, в обох випадках зазначаючи «де нині волиняни» («після них волиняни»). Чи означає ця редакційна поправка, що «волиняни» — лише назва мешканців сучасних автору земель Волині; чи, може, племінного союзу, у який згодом увійшли дуліби та бужани; чи взагалі на Бузі послідовно проживали три різні племені — дуліби, бужани та волиняни? Уличів і тиверців літопис також садовить по Бугу, але, швидше за все, іншому — Південному. Щоправда, Новгородський І літопис молодшого зводу знає як град уличів Пересічень, тотожний за назвою давньоруському місту південніше від Києва. Це змусило автора стверджувати, що уличі (угличі) проживали спочатку вниз по Дніпру, а потім переселилися у межиріччя Південного Бугу і Дністра. В’ятичів літопис розселяє по Оці, не згадуючи про значно більший ареал розселення слов’ян у Подонні, відомий за археологічними даними.

Небагато допомагають у розв’язанні проблеми й іноземні джерела, плутана і фонетично спотворена інформація яких, проте, слугує нескінченним ресурсом для здогадів та інтелектуальних вправ істориків. Надзвичайно складна для інтерпретації латиномовна пам’ятка IX ст. — т. зв. «Баварський географ» — містить деякі назви племен, що віддалено нагадують східнослов’янські: Zuireani (сіверяни?), Busani (бужани?), Unlizi (уличі?), Velunzani (волиняни?), Ruzzi (руси?). Але якщо сусідство Ruzzi поруч з Caziri (хозари) справді виглядає закономірним, то решта «східнослов’янських» етнонімів виявляються розкиданими в переліку між племенами Центральної Європи і Прибалтики, змушуючи згадати факти подібності назв племен у різних частинах слов’янського світу (наприклад, дуліби, поляни, севери, серби, хорвати, смоляни тощо). Використанню «Баварського географа» як повноцінного джерела заважають і різні варіанти реконструкцій слов’янських етнонімів з латинських форм, адже дослідники східних і західних слов’ян вбачають у них зовсім різні назви.

До західнослов’янського ареалу безперечно належать описи слов’янських племен у арабського географа Аль-Масуді (помер 956/957), який, зокрема, згадує плем’я Дулана (дуліба?) з королем на ім’я Ван.джС.лаф, тобто чеського короля Венцеслава (921—929/935), а також для давніших часів — плем’я В.лінана з правителем на ім’я Мадж.к, яке за контекстом розповіді ніяк не може бути тотожним волинянам давньоруських літописів. Черпаючи інформацію про слов’янські назви з джерела арабо-іспанського походження, Аль-Масуді практично не мав даних про східнослов’янські племена, називаючи їх сукупно Сакаліба і Руси. У ряду інших арабських авторів X ст. є цікава згадка про найбільше місто слов’ян Ва._._.т (Вантіт, В.б.ніт), де перебуває цар слов’ян і де щомісяця проводяться триденні торги. Незважаючи на очевидну невідповідність рівню соціальної організації цієї частини слов’ян уявленням літописців і сучасної археології про в’ятичів, саме в їхніх землях дослідники намагаються найчастіше локалізувати це місто. Однак ім’я «царя сакаліба», яке фігурує у таких творах — С.вгт.м.л.к, — указує на великоморавського князя Святополка (871—894), тож і місто може бути столицею Моравії — Велеградом. Невизначеність географічних прив’язок та труднощі фонетичного передавання слов’янських назв в арабській літературі IX—XI ст. залишають широке поле для різноманітних гіпотез, однак роблять її все ж малоінформативною для формування надійної фактологічної бази.

Найбільш достовірним джерелом X ст. зі згадками назв племен східних слов’ян наразі вважається твір візантійського імператора Костянтина Багрянородного (945—959) «Про управління імперією». Інформатором візантійців виступав мешканець Русі, який добре знав топографію Дніпровського басейну і володів при цьому кількома мовами, зазначивши назви дніпровських порогів і слов’янською, і однією зі скандинавських мов. Зі слів інформатора греки записали назви й низки племен: крівітаіни / крівітці (кривичани / кривичі); лензаніни / лензеніни (лендзяни? / ленчани? / ленчанени?); вервіани / дервленіни (дервляни? / дервлянени), другувіти (дреговичі), северії (сівер), ультіни (уличани). Принаймні двоє племен — кривичі та «лензаніни» мали доступ до Дніпра, готуючи для русів човни-однодревки; з печенігами межували «лензаніни», деревляни та уличі. Шлях кружляння (тобто полюддя[11]) навколо «Русі» у вузькому розумінні (який зберігався і в XI—XIII ст. за трикутником князівств Київ — Чернігів — Переяслав), за Костянтином, становили «Славінії» «вервіан» (очевидно, деревлян), дреговичів, кривичів та северів (сіверян), а під «іншими слов’янами» — «пактіотами» (данниками) русів неважко вгадати принаймні радимичів, пропущених у цьому ланцюжку на шляху від кривичів до сіверян.

Важливість даних Костянтина Багрянородного важко переоцінити, адже це пряме підтвердження сучасником подій реалістичності картини розселення слов’ян та їхніх стосунків із Руссю у середині X ст., зображеної авторами «Повісті минулих літ». За одним істотним винятком — літописи не знають племені «лензанінів/ленчаненів», а Костянтин — «полян». Одна з реконструйованих форм «лендзяни» (від led — необроблена земля) тотожна давньоруському «ляхи», «мешканці Лядської землі», що закономірно викликало порівняння з «Польською землею» літопису та його твердженням про походження полян (щоправда, польських) від «ляхів». Від «ляхів» літопис виводив також генеалогію радимичів і в’ятичів. Інформатор Костянтина вживав паралельно форми «кривичі» та «кривичани», «деревляни» та «деревлянени», а також, очевидно, «уличі» та «уличани», маючи на увазі як самі племінні назви, так і мешканців відповідних племінних земель. Однак «лензаніни» мають бути утвореними не від давньоруського «ляхи», а від неіснуючих форм «лядчани», «ляшани». Та й, за логікою літопису, київські поляни у X ст. вже давно мали зватися «руссю», тоді як загадкові «лендзяни/ленчани» були данниками русів і мешкали південніше від них — саме там, де «Повість минулих літ» і Новгородський І літопис розташовували придніпровських уличів. Звідки ж там з’явилися «лензаніни»? Чи це сталося після переселення уличів на захід від Південного Бугу, чи вони самі були частиною уличів, чи, може, літописці просто сплутали два подібні етноніми? Списки Новгородського І літопису подають назву у формах Угличи, Углѣчѣ, Углицѣ тож не можна виключати, що «лензаніни/ленчанени» Костянтина називалися «угле(н)чанами» і не становили єдиного племені з «уличанами».

Ситуація, коли ми не можемо з упевненістю назвати навіть плем’я, яке мешкало південніше від Києва по Дніпру в середині X ст., відбиває об’єктивний стан нашої джерельної бази. Найпринциповіша ж різниця між літописом та іноземними свідченнями про слов’ян X ст. стосується оцінки соціального-політичного розвитку східнослов’янських утворень. Літописці називають їх «княжіннями», що стало головною причиною появи найпопулярнішої в радянський період концепції утворення Давньоруської держави шляхом консолідації ранньодержавних утворень слов’ян — «княжінь» — навколо Полянського з центром у Києві. Сам Літопис, а також арабські джерела й Костянтин Багрянородний, навпаки, протиставляють слов’ян Русі, підкреслюючи данницький характер взаємовідносин русів із навколишніми племенами. Давня дискусія істориків щодо істинності тієї чи іншої моделі традиційно точиться на уривчастих і переважно непевних згадках, в інтерпретації яких заздалегідь не може бути певності. Тож не дивним є намагання розширити доказову базу за рахунок іншого типу історичних джерел — археологічних.

Археологію часто помилково вважають безсловесним дорадником історії. Насправді інформативність пам’яток матеріальної культури завжди прямо пропорційна ступеню культурного розвитку суспільства. Якщо припустити на хвилину, що про Давню Русь не збереглося жодної згадки літописів та іноземних хронік, саме археологія розказала б про те, що наприкінці X ст. язичницька Русь прийняла християнство візантійського обряду та почала будувати кам’яні християнські храми за зразком візантійської архітектури. Археологія б правильно вказала найперший храм і назвала б ім’я його ктитора — князя Володимира, завдяки плінфі та монетам зі знаками-тризубами. З огляду на широкий ареал знахідок «геральдичних» підвісок археолог зробив би висновок про поширення влади князя Володимира на всю Русь і навіть на деякі сусідні з нею фіно-угорські та балтські племена. Час закладення цілої серії давньоруських міст і городищ розказав би про непересічні об’єми містобудівної активності Володимира та спорудження ним оборонної лінії на півдні. Давньоруські срібники дозволили б назвати й ім’я наступника Володимира в Києві — Святополка, а також іншого сина князя, який сидів на півночі — Ярослава. Князя Ярослава легко ототожнили б із князем Георгієм за нумізматичними і сфрагістичними знахідками; завдяки останнім вдалося б також правильно аргументувати початок удільного періоду й назвати імена багатьох князів і княгинь. Чимало розповіла б археологія про культурно-економічні зв’язки Русі, а завдяки корпусу берестяних грамот, який щороку зростає, — про грошові одиниці Русі, давньоруський іменослов і навіть про живу давньоруську мову. Яскраво змалювали б археологи і трагічний фінал Русі в середині XIII ст., щоправда, як це не дивно, не виявили б прямого винуватця погромів. Швидше за все, виникло б два напрями пояснення: один відстоював би масштабну феодальну усобицю, а другий, менш популярний, апелював би до пізнішого входження південної частини руських земель до зони золотоординського впливу, підозрюючи в нападі кочовиків.

Період VIII—X ст. на території України для археолога насичений подіями не менше, особливо на Дніпровському лісостеповому Лівобережжі. Протягом останньої третини VII ст. тут масово приховуються слов’янські речові скарби, так і не знайдені їхніми власниками. У цей же час на Полтавщині та Сумщині наприкінці VII — на початку VIII ст. спостерігається глибоке проникнення кочовиків перещепинської культури в лісостеп (Мала Перещепина, Зачепилівка, Макухівка, Рябівка), яке супроводжується також появою стаціонарних аланських[12] гончарних центрів, зокрема, біля с. Мачухи. Аналогічна послідовність простежуються і на Правобережжі Дніпра, щоправда, лише у вузькій смузі Придніпров’я. Поховання кочовиків цього періоду на півдні Київщині (Оленівка, Журавлиха) демонструють реалістичність розповіді літопису про появу хозар під самим Києвом.

У 40-х рр. VIII ст. Хозарський каганат різко посилює свою активність на північно-західних кордонах, перш за все в лісостеповому Подонні. Після поразки від арабів 737 р. й особливо глибокого рейду полководця Мервана в Прикаспії, хозарський каган Вірхор тимчасово змінює ставку, переносячи її до Криму в Керч, ближче до союзної Візантії. У Криму, в Нижньому Подонні, а також у басейні Сіверського Дінця, саме в цей період починається поширення пам’яток салтівської культурно-історичної спільності. «Салтівці» вели переважно осілий та напівосілий спосіб життя. Останній більшу роль відігравав для степового булгарського варіанта басейну Сіверського Дінця, тоді як суто кочове хозарське населення займало степи між Доном і Волгою. Найбільшу кількість хліборобських знарядь праці (наральники, серпи, мотики, коси) дають аланські пам’ятки та, як не дивно, кремаційні могильники. Стаціонарні поселення та фортеці-городища були осередками ремесла: гончарного, залізоробного, ювелірного. Широкий комплекс наступального та захисного озброєння вершника, а також комплекс спорядження коня на кілька століть виявилися найбільш передовими у Східній Європі та стали предметом запозичення й наслідування сусідами.

Поліетнічне населення салтівської культурно-історичної спільності станом на середину VIII ст. перебувало на значно вищому рівні суспільного й економічного розвитку, ніж сусідні слов’янські племена, тож не дивно, що контакт із ним спричинив імпульс культурних змін й у слов’янському середовищі. Уся зона вторгнення кочовиків VII ст., окреслена «антськими» скарбами в ареалі пеньківської, колочинської і частково празької культур, у VIII ст. виявляється об’єднаною в рамках єдиної волинцевської культури. Її ареал охоплював здебільшого пізніші сіверянські землі та «полянський» анклав на Правобережній Київщині, включаючи й сам Київ.

Основним типом поселень залишалися звичайні відкриті селища, проте виникає і Битицьке городище на Пслі — як припускається, імовірний ремісничий та адміністративний центр даної групи населення. «Волинцевці» освоюють гончарний круг, виготовляючи характерний сіролощений гончарний столовий посуд, що наслідував салтівський, однак як кухонний досі ще використовується грубий ліпний. На волинцевських пам’ятках зустрічається й прямий салтівський імпорт у вигляді керамічної тари (амфори, глеки), прикрас (сережки, намиста, дзеркала, поясні бляшки тощо), предметів озброєння та спорядження коня. Поза тим, порівнюючи ступінь інтеграції даної групи слов’ян у сферу культури Хозарського каганату, яскраво бачимо й відмінність з ареалом Подоння — ідеться, безумовно, лише про сусідів, але ніяк не тісно інтегроване в економіку й культури каганату населення, що цілком відповідає літописній моделі данництва.

На Дніпровському Правобережжі волинцевська культура охоплює лише вузьку смугу території від Києва на півночі до Бучака на півдні. Лише в цій зоні були поширені волинцевський гончарний посуд, салтівські прикраси. Південніше та західніше від згаданої групи населення розташовувалися поселення іншої культури — Луки-Райковецької, на яких ознак хозарського впливу не спостерігається. Тож лише цей невеличкий волинцевський анклав на Правобережному Придніпров’ї наразі можна співвідносити з літописними полянами — данниками хозар.

На захід від Дніпра культурна ситуація у VIII ст. виглядає монолітною завдяки утворенню на місці ареалів попередніх празької та пеньківської культур єдиної культури Луки-Райковецької. Зміни, які спостерігаються у культурному плані, проте, нічим не позначилися на соціальному розвитку. Для VIII ст. ми не знаємо в райковецькому ареалі жодного надійно датованого городища, не виділено жодного надійного комплексу з гончарним посудом, немає ремісничих центрів. Схоже, що відсутність політичних потрясінь залишила цю частину слов’янських племен без імпульсу до розвитку, внаслідок чого ні побут, ні суспільна організація не відрізнялися кардинально від ситуації VI—VII ст. Щоразу, коли в працях дослідників зустрічається протилежне твердження про «поступ суспільних відносин, торгівлі, містобудівництва тощо», аргументацію цього положення стосовно VIII ст. шукати марно. Більше того, стабільність не сприяє утворенню такої археологічної категорії знахідок, як скарби, тож про рівень розшарування слов’янського суспільства цього періоду ми знаємо навіть менше, ніж щодо VII ст.

Принцип «без елітарних ознак немає соціальної еліти» в цьому випадку, щоправда, не може бути застосованим. Для ранньослов’янських культур VI—IX ст. притаманний максимально «демократичний» поховальний обряд, без гонитви за демонстрацією соціального статусу в багатстві поховання. Така ж ситуація була й у плані житлобудівництва. Цю формальну картину соціальної рівності слов’янського суспільства VIII ст. порушують рідкісні скарби ювелірних прикрас, які все ж наочно демонструють, що розшарування існувало. За винятком Фатовізького скарбу волинцевської культури, який включав деталі важкого поясного набору кочівницького зразка, серед решти східнослов’янських скарбів VIII—X ст. чоловічі «елітні» ознаки не представлені. З причин, наразі не до кінця зрозумілих, у складі таких скарбів переховували в основному жіночі прикраси. Типи останніх як на Лівебережжі, так і на Правобережжі Дніпра в VIII ст. переважно наслідують візантійські зразки або прикраси слов’ян Подунав’я. Особливо виділяється скарб початку VIII ст. із с. Залісся у Верхньому Подністров’ї, який містив серію срібних жіночих прикрас загальною вагою близько 2,6 кг. Тонка робота візантійських ювелірів вказує на привізний характер прикрас, а найближчі аналогії за типами браслетів примушують згадати скарб із Чаджавиці (Хорватія). На сьогодні Заліський скарб — мабуть, найбільш вагомий орієнтир для археолога у проблемі локалізації місця проживання племені «білих хорватів».

На початку IX ст. на Лівобережжі, в ареалі волинцевської культури стається масштабний катаклізм, який призводить до знищення пам’яток цієї культури. У вогні гине ціла низка досліджених археологами волинцевских поселень — Битицьке городище, Андріяшівка, Стовпяги, Бучак та інші. У поспіхом залишених житлах залишається все хатнє начиння, на поселеннях трапляються речові скарби й рештки загиблих мешканців. Така картина охоплює величезну зону від частини Правобережного Придніпров’я на заході до верхів’я Псла на сході. Верхня хронологічна межа події визначається достатньо точно завдяки повній відсутності у волинцевських комплексах дирхемів — арабських монет. Стався такий погром ще до початку притоку дирхемів до слов’ян Дніпровського Лівобережжя, який позначається скарбами з Нижньої Сироватки (молодша монета 812/813 р.) та Нижніх Новосілок (молодша монета 811/812 чи 816/817 р.), тобто раніше від 813—815 рр.

Наслідком подій стало припинення існування пам’яток волинцевської культури, жодна з яких не продовжує функціонувати далі у IX ст. Населення, що вижило, починає обирати для життя більш безпечні місця на річкових мисах, обносячи їх примітивними дерево-земляними укріпленнями. Так виникають перші городища нової роменської культури (Опішнянське, Новотроїцьке). Населення продовжує традиції волинцевського житлобудівництва та ліпного посуду, додаючи лише в його орнаментуванні характерну роменську «гусеничку» (гребінчастий штамп по плічках посудин), однак повністю зникає високоякісний столовий гончарний посуд, який замінюється ліпним підлощеним. Порівнюючи процент салтівського впливу на волинцевському та роменському етапах, також виразно фіксуємо падіння інтенсивності контактів з Хозарським каганатом.

На Правобережжі, в ареалі культури Луки-Райковецької, у IX ст. жодних катастроф не фіксується, навпаки, спостерігаються певні зрушення в рівні суспільної організації: виникають перші городища, починається виробництво примітивного кружального (вже не ліпного, а виробленого на гончарному крузі) посуду. Скориставшись зникненням волинцевського населення на Правобережжі, їхню зону проживання займають носії культури Луки-Райковецької, які, зокрема, споруджують городища на Замковій горі у Києві та в Монастирку.

У IX ст. ареал культури Луки-Райковецької не є монолітним і розпадається на три великі зони. Перша охоплює басейн Прип’яті від р. Західний Буг до Горині, куди географічно тяжіють і пам’ятки Житомирщини. Друга охоплює Придністров’я та Пруто-Дністровське межиріччя, до неї ж примикає невелика група пам’яток на Південному Бузі. Третя зона охоплює Правобережне Придніпров’я. Поділ цього ареалу між племінними союзами здебільшого гіпотетичний. Так, бужан і волинян, як правило, локалізують між Бугом і Горинню; білих хорватів — у Верхньому Подністров’ї, а тиверців — нижче за течією. Уличам віддають пам’ятки на Південному Бузі та південної частини ареалу Придніпров’я, залишаючи його північ полянам. Тут ситуація виглядає найбільш загадковою, адже, окрім полян, уличів та «лензаненів», є ще один претендент — деревляни, про «ображання» якими полян згадує давньоруський літопис.

У 30-х рр. IX ст. на півдні у слов’ян з’являється новий сусід — кочові племена давніх мадярів (угрів), які залишили нечисленні, але яскраві поховання типу Суботців, концентрація яких спостерігається у районі Порожистого Дніпра.

Арабські джерела згадують про напади мадярів на слов’ян з метою захоплення рабів на продаж, які збувалися на невільничих ринках у Криму. Тож саме загроза з боку мадярів могла стати одним із головних стимулів до будівництва слов’янами городищ у середині IX ст. Іншим серйозним чинником стала поява русів.