Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

Етнічні процеси та самоназви в регіоні південної Русі ^{(О. Моця)}

Одним із важливих моментів у процесі становлення розглянутої епохи стала зміна самосвідомості в подальшому розвитку східнослов’янського етносу, коли на зміну старим племінним найменуванням прийшла нова «руська» назва (не плутати з російською!) і було сформоване нове державне об’єднання під назвою «Руська земля», або «Русь», як його називали сучасники. Тогочасні мешканці відомі під назвами «руси», «русини» або ж «русичі», хоча є й інші, більш локальні самоназви. Для їх всебічного аналізу слід звернутися до повідомлень літописів, і передусім до Іпатіївського, та деяких інших вітчизняних й окремих іноземних писемних джерел. Цю інформацію доповнюють результати антропологічних досліджень, археологічні матеріали, окремі мініатюри-малюнки.

Слід зазначити, що давнє усвідомлення себе як частини загальнослов’янського етнічного масиву продовжувало бути присутнім у самоусвідомленні автохтонного хліборобського населення. Уже на початку «Повісті минулих літ» до володінь одного з синів Ноя — Яфета — серед інших народів належали й території слов’янського розселення. Про це свідчать уточнення, що «Въ Афетовї же части входить Русь, Чудь и вси язице». Окрім того, ще й фіксуються зони розселення конкретних груп цієї етнічної спільноти: «... и тако разидеся Словенскъ. Темъ же и прозвася Словенская грамота».

Але вже в недатованій частині повідомлень «Повісті» вказується й на те, що князі руські володіють хозарами, хоча раніше це було навпаки. Таке повідомлення слід використовувати для розгляду історичних процесів у середньовічні часи саме на півдні східнослов’янської ойкумени. У цій частині літопису руським князем названо й Олега, за часів правління якого слов’яно-хозарські відносини різко змінюються на його користь. Цей князь, як уже раніше відзначалося, 882 р. назвав саме Київ матір’ю міст руських; тут словени новгородські, варяги та інші воїни, які прибули з ним, почали іменуватися руссю. А під 898 р. зафіксована знаменита фраза про локалізацію Русі в середньодніпровському регіоні: «Поляне. яже нынѣ зовемая Русь». Питання начебто вирішено однозначно. Проте це не так. Ще під 862 р. маємо повідомлення про те, що слов’яни відправляють за море — до скандинавів, які звуться руссю — своїх послів із пропозицією очолити північносхідно-європейську коаліцію із представників різних народів (конунг Рюрик та його брати погоджуються на це) — так звана легенда про покликання варягів. Далі ситуація ще дужче заплутується. Під 898 р. знаходимо роз’яснення, що «Словѣнескъ языкъ и Русыи одинъ. от Варягъ бо прозвашася Русью».

Рік у рік інформація про русів збільшується. 907 р., під час походу того ж Олега на Константинополь, вони чинили зло грекам; після встановлення мирних договірних відносин із правителями Візантійської імперії останні передають данину представникам тих руських міст, що перебувають у підпорядкуванні згаданого князя; руси визнаються учасниками торговельних операцій і в столиці імперії поселяються біля церкви Св. Мами; вони отримують у своїх «зарубіжних відрядженнях» місячину на проживання. Та й мирні відносини між обома країнами затверджуються цілуванням хреста візантійцями та присягою представників протилежної сторони за руським законом — зброєю, богами Перуном і Велесом. А в договорі 912 р., що був укладений у тому ж Константинополі, вихідці зі Східної Європи зафіксовані конкретно: «мы от рода Русскаго. Карлы Инегельд. Фарлофъ. Веремудъ. Рулавъ. Гуды Руальд. Карнъ. Фрелавъ. Рюаръ. Актеву. Труанъ. Лидульфостъ. Стемиръ. иже послани от Олга великого князя Рускаго».

Важлива інформація про русів належить до часів правління в Києві Олегового наступника — Ігоря (Старого). 941 р. під час походу цього князя на Цареград — Константинополь вони були оточені візантійцями на морі, а потім на «руських» лодіях (човнах) почали втікати назад. Ті, яких супротивник наздоганяв і палив так званим грецьким вогнем, кидались у воду. Звичайно, передусім тут може йтися не про етнічну приналежність воїнів, а про їхню підданість зверхникам східнослов’янської держави. Але, мабуть, здебільшого це були все ж таки вихідці зі східнослов’янського середовища.

Через деякий час, 944 р., той же князь Ігор «совокупи воя многы Варягы. и Русь, и Поляны. и Словѣны. и Кривичи. и Тиверци. и Печенегы», знову рушив на греків. Як бачимо, в цьому випадку і вихідці з Північної Європи, і кочівники надчорноморських степів, і представники східнослов’янських угруповань відділені від власне русів — імовірніше за все, представників великокняжої військової дружини. Але далі всі присутні в даному поході об’єднуються в одне ціле. Про це свідчать повідомлення корсунців (мешканців Херсона — Корсуня, античного Херсонеса): «сє итуть Русь», а потім і болгар: «йдуть Русь. и Печенегы», які вони передали візантійським зверхникам. Слід відзначити, що на півдні давньоруської держави протягом кількох століть якраз кочівники — печеніги, торки й половці (які змінили хозар) — стали основними суперниками русів і якраз проти них будувалися знамениті Змієві вали — дерев’яно-земляні споруди, котрі часто не давали войовничим номадам прориватися на хліборобські території.

На наступний 945 р. супротивниками — руськими послами та візантійцями — була підготовлена хартія, у якій відзначалося: «мы от рода Рускаго слы. и гостьє Иворъ солъ Игоревъ великаго князя Рускаго. и обьчии слы». Серед останніх послів та купців були представники таких осіб: Вуєфаст — Святослава, Ігоревого сина, Іскусев — княгині Ольги, Слуди — племінника князя Ігоря, Уліб — Володиславів, Каніцар — Предславин, Шигоберн — жінки Улібової Сфандри, Прастен — Турдів, Лібіар — Фостів, Грім — Сфірків, Прастен — Ігоревого племінника Якуна, Кари — Тудків, Каршев — Тудорів, Єгрі — Єрлісків, Воїст — Воїків, Цстр — Ямідів, Прастен — Бернів, Ятвяг — Гунарів, Шібрід — Алданів, Кол — Клеків, Стеггі — Єтонів, Сфірка (не зрозуміло кого), Алвад — Гудів, Фудрі — Тулбів, Мутор — Утінів. Окрім того, серед купців були названі Адун, Адолб, Ангівлад, Уліб, Фрутан, Гомол, Куці, Єміг, Турбрід, Фурстен, Бруни, Роальд, Гунастар, Фрастар, Інгельд, Турберн і другий Турберн, ще один Уліб, Турбен, Мони, Руальд, Свен, Стір, Алдан, Тілій, Апукбар, ще один Свен, Вузелів і Сенька-бирич.

Усіх їх до Константинополя послали «вєликыи нашь князь Игорь. и бояре єго. и людиє вси Рустии». Не викликає заперечень точка зору тих дослідників, які відносять переважну більшість перерахованих вище за іменами до представників північноєвропейського регіону. У новому договорі руси знову згадуються багато разів: вони приходять до Константинополя як піддані Русі; знову мешкають біля церкви Св. Мами; у конфліктних ситуаціях руси й християни-греки узгоджують свої взаємні претензії регламентними положеннями. Пізніше в Києві присягались на Горі (тобто в аристократичній частині міста), клянучись зброєю і «обручами», сам князь Ігор, його мужі та руси — язичники («поганыя Руси»). А християни-руси присягали в церкві Св. Іллі на Подолі, бо «мнози бо бѣша Варязи християни». Тут варяги — частина русів. А перед тим у Константинополі хрещені руси присягалися своєю церквою Св. Іллі в місцевому Софійському соборі.

Після хрещення княгині Ольги 955 р. константинопольський патріарх запевняв, що благословлятимуть сини руські її нащадків навіть в останньому поколінні: «снове Рустии. и в послѣднии родъ внукъ твоихъ». Після смерті цієї непересічної жінки — передвісниці офіційної християнізації Русі, яка першою увійшла в небесне царство, — руські сини повинні були хвалити її як зачинательку, бо вона й після смерті молилася за країну. І в цьому випадку «синів» слід розглядати передусім як підданих східнослов’янської держави (звичайно, здебільшого етнічних слов’ян).

Наступний історичний сюжет, у якому згадуються руси, належить до 971 р., коли після захоплення воїнами Святослава подунайського міста Переяславця греки спробували дізнатися, скільки ж у нього воїнів. У війську цього князя було тоді 10 000 воїнів, але він назвав удвічі більшу цифру — 20 000 русів. Супротивник виставив проти них, згідно з літописним повідомленням, 100 000 своїх воїнів. Руси все ж таки здолали греків, які відкупилися, навіть враховуючи всіх убитих із протилежного боку. Пізніше до їхніх імператорів були відіслані руські посли, які вели переговори від імені князя руського. У заключному договорі Святослав Ігоревич підтвердив присягу свою «съ всими людьми нашими, єже суть подо мною Русь, бояре и прочии» про мирні відносини між двома державами. Далі він знову наголошує на тому, що разом із ним присягаються «бояре и Русь вся».

Різниця між русами та представниками одного з літописних племен — радимичів — була зафіксована в описі походу князя Володимира на останніх 984 р., коли на річці Піщані його воєвода на прізвисько Вовчий Хвіст здобув перемогу. Після цього радимицькі представники вже «платять дань в Руси. и повозъ везутъ и до сего дне». У цьому випадку радимичі — явно ще не руси.

988 р., коли імператори вмовляли свою сестру Анну вийти за того ж Володимира Святославича, то одним із їхніх аргументів стало звернення до неї про те, як багато зла руси зробили грекам. Тут руси і візантійці виступають уже як окремі народи. А 1015 р., після смерті цього великого князя київського, літописець цитує біблійного царя Соломона, який стверджував, що після смерті праведного мужа надія не згине і «се бо в память держать Рустии людиє». Тоді ж, після братовбивчого протистояння між Володимировими синами, Святополк дізнається, що на нього йде Ярослав із новгородцями й варягами. У відповідь він «пристрой бещисла вои Руси и Печенѣгъ». Боротьба між братами тривала й 1018 р., коли Святополка підтримав польський князь Болеслав. Сили їхньої коаліції виступили проти Ярослава, який у відповідь «множество совокупи Руси. Варягы Словены».

1051 р. «постави Ярославъ Лариона митрополитомъ. Руси». Лаврентіївський літопис уточнює, що Ілларіон за походженням був русином. І в повідомленні 1054 р. підкреслюється: «Преставися князь. Рускии Ярославь». Східнослов’янське походження тогочасних руських князів не викликає сумнівів і в описі подій 1115 р., коли Володимир Мономах та інші його родичі зібралися у Вишгороді для перенесення в нову церкву мощів Бориса і Гліба. 1147 р. Ізяслав Мстиславич ставить митрополитом Клима Смолятича, а той же Лаврентіївський літопис знову уточнює — родом русина. Наступного 1148 р. руські землі згадуються як населені східними слов’янами території.

Чітке етнічне розмежування простежується і в описі подій 1151 р. під час протистояння Ізяслава та Юрія (на боці останнього були й кочівники-половці). Бої точилися по Дніпру. У районі зарубського броду половці, побачивши, що сил супротивника замало, кинулися на них озброєні вбрід. А руси переправилися на човнах. Тенденція у характеристиці русів як східних слов’ян продовжується й надалі. 1160 р. у протистоянні згадуються руські князі, а 1178 р. вони вже виступають разом проти половців на чолі з ханом Кончаком.

Галицький регіон (як і північні та північно-східні східнослов’янські території) тривалий час не належав до власне «руської зони». Це знайшло підтвердження і в контексті розгляду проблеми в більш конкретних випадках: 1202 р. «Собравшю же Роурикоу Половци и Роуси много и приде на Галичь». А 1211 р. у боротьбі за це місто русь і ляхи перемогли угрів та чехів.

Але вже 1224 р. за Галицько-Волинським літописом (насправді 1223 р.) «оустрѣша и Татарове Половецкыя полкы Роускыя». А потім «быс побѣда на всі князя Роускыя. яко же не бывало никогда же. Татаром же побѣдившимъ Роусьскыя князя». Після цього монголо-татари доходять до Новгорода-Святополча на Дніпрі. Жителі міста «не вѣдающим же Роуси льсти ихъ. исходяхоу противу имъ со крсти. они же избиша ихъ всих». Протистояння нової кочівницької сили й русів в етнічному плані не викликає жодних сумнівів.

Як і в історичному епізоді 1229 р., коли в конфлікті між ляхами і Литвою були задіяні Данило Галицький та його брат Василько. Біля міста Каліша великому князю Кондрату поляки говорили, що коли руси візьмуть місто, то й слава буде їм, а не польському зверхнику. Після подальших переговорів «ствуориша же межи собою клятвоу Роусь и Ляхове. аще по сель коли боудеть. межи ими оусобица не воевати Ляхомъ Руское челяди ни Роуси Лядскои». Аналогічне етнічне розмежування зафіксоване й під 1235 р., коли згадуються «Ляхъ и Русь и Половець, множество». А також під 1237 р., коли згадується битва на річці Калка й відзначаються руські князі (зокрема й Данило).

Не слід забувати й про «руську» термінологію в «Слові о полку Ігоревім», котра використовується під час опису відомого походу на половців 1185 р. Головний герой поеми новгород-сіверський князь Ігор Святославич звертається до свого воїнства з такими словами: «Хощу бо, рече, копіє преломити конецъ поля половецкого; с вами, русици, хощу главу свою приложити, а любо испити шеломомъ Дону». А вже на початку бою «Русичи великая поля чрьленными щиты прегородиша, ищучи себѣ чсти, а князю славы». І вже після програної битви: «Ту кровавого вина не доста; ту пир докончаша храбріи русичи: сваты попоиша, а сами полегоша за землю Рускую».

Основна тенденція у формуванні етнічного самоусвідомлення в середовищі східних слов’ян за часів існування першого державного утворення у вищенаведеній літописній інформації та й у «Слові» простежується досить чітко в напрямі «русин — східний слов’янин».

Та проте слід порівняти таке бачення з кількома найбільш відомими іноземними джерелами середньовічних часів, у яких автори теж порушували етнічні питання на теренах тогочасної Східної Європи.

Серед найбільш ранніх слід згадати Бертинські анали, у яких повідомлялося, що германський імператор Людовік Благочестивий приймав 839 р. у південнонімецькому Інгельгеймі послів імператора Візантії Феофіла. Разом зі своїми представниками останній вислав до нього якихось людей із народу Рос, які стверджували, що їхній цар на ім’я Хакан відправив їх до Константинополя заради встановлення дружби. Додому вони не могли повернутися старим шляхом через вороже налаштовані проти них войовничі племена, які осіли на цій дорозі. Ретельно розібравшись у ситуації, Людовік дізнався, що вони належать до шведського народу, а тому, мабуть, є шпигунами. Він вирішив затримати їх у себе до з’ясування реальних намірів та мети цих іноземців. Про такий вердикт було повідомлено правителю Візантії. Більшість дослідників вважає, що в цьому випадку шведи були використані «хаканом русів» як чиновники-цайманці, які й були відправлені до візантійського імператора з дипломатичною місією[22].

Наступне, і не менш відоме джерело, — це повідомлення візантійського імператора Костянтина Багрянородного про назви дніпровських порогів, через які купці змушені переправлятися на шляху до константинопольських ринків: «...Вони приходять до першого порога, який називається Ессупі, що означає по-роськи й по-слов’янськи „Не спи“. Поріг [цей] такий же вузький, як простір циканістирію (тобто імператорського манежу для кінно-спортивних ігор — Авт.), а посередині нього знаходяться обривисті високі скелі, котрі стирчать, як острівці. Тому вода, що набігає й приливає до них, падаючи звідти вниз, видає гучний страшний гул. Через це роси бояться проходити поміж скель, але, приставши поблизу й висадивши людей на суходіл, а інші речі залишивши в моноксилах, потім оголені, промацуючи своїми ногами [дно, тягнуть їх], щоб не наштовхнутися на який-небудь камінь... Коли вони пройдуть цей перший поріг, то знову, забравши із суходолу інших, відпливають і приходять до другого порога, який називається по-роськи Улворсі, а по-слов’янськи Островуніпрах, що означає „Острівець порога“. Він подібний до першого й також важко прохідний. І знову, висадивши людей, вони проводять моноксили, як і до того. Подібним чином обминають вони й третій поріг, який іменується Геландри, що по-слов’янськи означає „Шум порога“, а потім таким же чином — четвертий поріг, величезний, названий по-роськи Анфор, по-слов’янськи ж Неасит, оскільки в камінні порога гніздяться пелікани. Отже, біля цього порога всі пристають до суходолу носами вперед, з ними виходять призначені для вартування мужі й відходять... поки не минуть поріг. Потім також одні волоком, інші на плечах, переправивши свої моноксили по цей бік порога, зіштовхують їх у річку і, поклавши вантаж, заходять самі й знову відпливають. Підступивши ж до п’ятого порога, що називається по-роськи Варуфорос, а по-слов’янськи Вулніпрах, оскільки він створює велику затоку, й переправивши знову по рукавах річки свої моноксили, як на першому та другому порозі, вони досягають шостого порога, що зветься по-роськи Леанді, а по-слов’янськи Веручи, що означає „Кипіння води“, й проходять його подібним чином. Від нього вони відпливають до сьомого порога, котрий називається по-роськи Струкун, а по-слов’янськи Напрезі, що перекладається як „Малий поріг“». Уданому випадку «роські» назви дніпровських порогів тлумачаться як скандинавські[23].

Рухаючись за інформацією про русів із заходу на схід, через південь, не можна оминути й відомий опис поховання знатного руса на Волзі, зроблений Ібн-Фадланом під час його поїздки у Волзьку Булгарію з Багдада 922 р. Результати багаторічних досліджень у Північній та Східній Європі підвели більшість спеціалістів до висновку, що обряд поховання в човні (кремація або інгумація) не був характерним для слов’ян. На користь скандинавського походження поховання на Волзі свідчить і проживання там купців у довгих будинках — типових будівлях для території Північної Європи. Окрім того, слід зупинитися на деталях одягу жінок, які супроводжували купців. Так, в Аміна Разі, який переповів Ібн-Фадлана, відзначено: «Жінка тих місць, відповідно до свого положення й кількості (свого статку), робить коробочки із золота, срібла або дерева і, починаючи з дитячих років, прив’язує їх поверх грудей, щоб вони не змінювалися (буквально — „залишалися у своєму положенні“) й не робилися великими». А в Наджиба Хамадані те саме місце читається так: «Кожна жінка має прив’язану до грудей коробочку золоту чи дерев’яну, і кожна (коробочка) зроблена у вигляді кола».[24] Не важко в цих «коробочках» побачити черепахоподібні (шкаралупоподібні) фібули-застібки — обов’язкову деталь костюма скандинавської жінки.

Найбільш вірогідно етнос русів у цьому контексті визначив О. Спіцин, який бачив у них вихідців із північноєвропейського регіону, які довго мешкали на Русі. На підтримку якраз такої думки слід іще раз процитувати Ібн-Фадлана в редакції Аміна Разі: «Льон [лляне полотно] цієї області й місцевості знаменитий, і особливо льон резиденції її царя, котра називається Кийава». Так «рекламувався» один із товарів, привезений русами для продажу на Волгу. Але для нас більш важливим є те, що тут конкретизується, звідки це робилося — із Середнього Подніпров’я.

Тож усі три вищезгадані іноземні джерела IX—X ст. вказують однозначно на русів — скандинавів за походженням. Але дещо пізніше, на початку II тис. н. е., ситуація кардинально змінилася: на сторінках тогочасних писемних джерел уже йдеться про слов’ян-русів. Це можна підтвердити, зокрема, матеріалами такого відомого польського джерела, як Велика хроніка. На її сторінках часто згадуються руські фортеці, князі, землі, передусім зі складу галицько-волинських територій. Цікаво, що у двох випадках — за часів Болеслава Сміливого й сина Коломана II та дочки Володимира Мономаха Євфимії Бориса — мова йшла про дві частини Русі: «обидві частини Русі»[25]. У цьому разі це перегукується з повідомленням Багрянородного про «Зовнішню» та «Внутрішню» Русь — землями навколо Новгорода й Києва.

Далі слід звернутися до розробок щодо самого «руського» найменування й одразу ж слід відзначити, що проблемою походження терміна «русь» займалося багато дослідників і на сьогодні відомо вже близько двох десятків концепцій із цього приводу.

При цьому треба пам’ятати, що історична самосвідомість народу формується передусім у його соціальної та інтелектуальної еліти — у нашому випадку в князівському оточенні та в тогочасних «книжників». Звичайно, цей процес був спрямований на виявлення «реальних» (з точки зору середньовічної людини) витоків і «реального» родичання зі світом цивілізації. Питання початку, історичних витоків було основною проблемою для формування самосвідомості. Центральною була ця проблема і для давньоруського літопису ранньої редакції (так званого Початкового літопису), у якому формувався погляд на Русь «із середини», як запропонував В. Петрухін.

Звичайно, розгляд питання слід розпочинати із «голови» — тобто з походження правлячої на Русі династії Рюриковичів, яке також викликає певні дискусії. Проте треба зауважити, що полеміка, яка розгорнулася з цього приводу, нині вирішується на користь саме літописної концепції. Слушну думку з цього приводу висловив В. Баран: «Літопис складався при живих князях — Рюриковичах. Важко уявити, що в ньому неправильно подано етнічне походження правлячої династії. Можна не сумніватися в тому, що самі князі пам’ятали і стверджували своє норманське походження»[26].

З мовознавчої точки зору сама назва пояснюється таким чином: «Термін „Русь“ самим літописом оголошується не східнослов’янським за походженням. І він, дійсно, не може бути включеним ні в одну зі словотвірних груп власне східнослов’янських етнонімів літописного часу й знаходить відповідності в північних найменуваннях неслов’янських (балтійських та фінських) етнічних спільнот». І далі: «А факти ці зводяться до того, що літописному ствердженню про появу русі на півночі та про її зв’язок із норманськими поселеннями Приладожжя відповідають численні дані ономастики: всі прибалтійсько-фінські народи, які не були слов’янізовані, знають (і досі зберігають) етнонім Ruotsi (русь) для позначення шведів (а не слов’ян!); а імена перших київських князів та їх наближених зафіксовані як у давньоруських, так і в іноземних джерелах, в основній масі виявляються норманськими (давньошведськими) за походженням, а не слов’янськими»[27].

Але тоді слід пояснити парадоксальну на перший погляд ситуацію, коли назва з’являється на півночі, а державний «руський» центр — уже на півдні східнослов’янської ойкумени. На нашу думку, найбільш реальний варіант пояснення ситуації запропонували О. Мельникова та В. Петрухін. Вони звернули увагу на еволюцію слова «русь», гострота суперечок щодо якого розпочалася ще з другої половини XVIII ст. — тобто з полеміки М. Ломоносова з німецькими науковцями в Російській Академії наук. Сам процес обговорення цього питання з тих часів і до наших днів теж пройшов свою еволюцію: від безкомпромісних однозначних заяв до врівноваженого обговорення.

В опосередкованій формі еволюція значення терміна «русь» відобразила найбільш важливі етносоціальні зрушення в східно-словенському суспільстві, причому настільки послідовно, що є можливість зіставити основні етапи такої еволюції з етапами русько-скандинавських зв’язків у часи раннього середньовіччя. Найбільш істотні модифікації в семантиці, вживанні та формі назви «русь» у цілому завершуються з консолідацією держави східних слов’ян. Витоки ж самої назви «русь» слід відносити до часів, які передували слов’янському проникненню на північний захід Східної Європи. Тож в епоху, котра передувала східнослов’янсько-скандинавським контактам, у фінському середовищі виникає етносоціальний термін ruotsi, а пізніше, в часи зміни форм діяльності скандинавів, з’явився такий термін, що зберігав лише етнічне значення й перетворений також пізніше на хоронім Ruotsi.

Зіставлення двох варіантів легенди про запрошення варягів («Повість минулих літ» і «Новгородський перший літопис») однозначно вказує на ототожнення понять «русь» і «дружина». Взаємозамінність виразів «дружина многа» і «вся русь» вказує на соціально-термінологічне значення слова «русь» у літописній традиції XII ст. Але вже в літописних текстах, де описуються події кінця IX — початку X ст., можна побачити весь спектр значень назви «русь» із тенденцією до його розширення та перенесенням назви зі скандинавських реалій на східнослов’янські.

Загалом ситуація виглядає таким чином. Огляд основних груп джерел, які в тій чи іншій формі фіксують назви «русь» та «рос», досить чітко вказує на його походження й основні тенденції розвитку протягом VIII — першої половини X ст. Спорадичні набіги скандинавських загонів спочатку на прибережні регіони Східної Балтики, а пізніше — вгору по річках Балтійського басейну ще в довікінгівську епоху, що доповнювалися з часом осіданням частини скандинавів у таких центрах, як Стара Ладога, Рюрикове городище та інших, створили стійку основу для етномовних контактів. Особливості проникнення скандинавів у фінські землі (у результаті походів на суднах, веслярі та воїни на яких називалися ruotsi) зумовили перетворення професійної назви на екзонім (іноназву) у згаданому фінському середовищі. Запозичене слово від самого початку отримало семантичну двозначність, відображаючи специфіку умов, у яких проходили скандинаво-західнофінські контакти. У північно-західній зоні контактів усіх етнічних груп воно потрапляє у давньоруську мову.

На першому етапі відносин скандинавського та східнослов’янського світів, в умовах зародження державності у формі надплемінних територіально-політичних структур відбувається запозичення назви «русь» як етносоціального терміна з домінуванням етнічного значення. Проникнення скандинавів на південь від Приладожжя в IX ст. було спочатку епізодичним та пов’язувалося з виходом окремих експедицій до Чорного моря, їхній рух річками Східно-Європейської рівнини ще не був, мабуть, пов’язаним з осіданням у слов’янських поселеннях. Це спричинило майже цілковиту відсутність археологічних знахідок скандинавського походження, датованих IX ст. (за деякими винятками) поза зоною початкових слов’яно-фіно-скандинавських контактів.

На другому етапі, коли формується східнослов’янська держава, головною її консолідувальною силою стає великокнязівська дружина, до складу якої входили і скандинави. Успішність її діяльності повного мірою залежала від відповідності внутрішнім соціально-економічним процесам державотворення у слов’янському середовищі. Зайди-варяги, які збирали данину з племен північного регіону Східної Європи, були вигнані; скандинавський «князь» потім був покликаний сюди «зі всією руссю», тобто військовою дружиною, по «ряду» — договору. Варязькі дружини на півночі Східної Європи стають не лише конкурентами місцевої знаті в експлуатації місцевого населення, а й природними її союзниками, що становили завжди готову й до того ж не пов’язану з представниками місцевих племен військову силу. Саме таку надплемінну нейтральну силу в суперечливих соціальних, політичних та етнічних умовах і являли собою покликані князь та його військова дружина. Нейтральною, не пов’язаною із племінними традиціями, була і самоназва «русь».

Далі, коли Олег захопив Київ та інші південні території, його дружина вже стає поліетнічною. Імовірно, цей етап у розвитку назви «русь» засвідчений і Багрянородним, у якого соціальне значення назви домінує над етнічним. Поширення назви «русь» на поліетнічні великокнязівські контингенти зумовлювало швидкий розмив початкової етнічної прив’язки до власне скандинавів.

Відсутність чіткої етнічної атрибуції прикметника «руський» у візантійсько-руських договорах підкреслюється тим, що імена довірених осіб від «рода руського» мають не лише скандинавське, а й слов’янське, балтське, фінське походження. Таким чином, назви «русь», «руський» тут не пов’язуються лише зі скандинавами, а всі території, підпорядковані великому князеві київському, хоча й заселені різноетнічними народами, називаються «Руською землею». Етнічно нейтральна, не пов’язана з жодним із племінних етнонімів (що було особливо важливим в епоху боротьби з племінним сепаратизмом) назва «Русь» виявилася найбільш відповідною та життєвою для нової східнослов’янської спільноти.

Така еволюція назв, етнонімів та харонімів особливо характерна для епохи становлення держав і складання нових етнічних спільнот. Так сталося в Дунайській Болгарії — слов’янській державі, де свого часу була узвичаєна назва від тюрків-болгар; романомовній Франції (за основним населенням) — від германського племені франків і т. ін. Тож, як не парадоксально, протягом усієї своєї історії скандинавське за походженням слово «Русь» має певний стосунок до скандинавів лише в додержавний період розвитку східнослов’янського суспільства, а його еволюція відображає етнокультурні та соціально-політичні процеси становлення східнослов’янської державності[28]. З початку II тис. н. е. термін «руси» починає стосуватися лише представників східнослов’янського етнічного масиву, передусім її південного регіону (північ Русі традиційно називалася «Вся Новгородська область» або «волость», а Поволжя аж до часів Батия — «Залісся»).

З проблемою «русів» як етнічного угруповання середньовічних часів тісно пов’язана проблема так званої давньоруської народності, яка в останні десятиліття зазнала певної «модифікації» в роботах різних дослідників. Але між кількома концепціями про таку народність все ж таки існує певна подібність: і при ствердженні наявності давньоруської спільності, і при неодночасній появі окремих східнослов’янських народів ці етнічні структури розглядаються як щось стабільне й незмінне у своєму розвитку[29].

Водночас відомо, що загалом феодальна епоха в етнічному плані досить невизначена, хоча саме бурхливі події тих століть, що були пов’язані з виникненням і розпадом держав і племінних союзів, масовими переміщеннями та змішанням різномовних груп населення, створили базу для формування багатьох сучасних народів. Етнічна невизначеність цього періоду, коли попередні племінні зв’язки були втрачені, а нові, національні, ще не склалися, досить ускладнює виділення в ньому якого-небудь єдиного типу етнічної спільноти, таксономічно рівного племені або нації. Як відомо, остання була типовою вже для капіталістичної епохи. На відміну від попередньої феодальної, коли правлячі прошарки стояли в культурному, а в деяких випадках навіть в етнічному плані ніби поза основною масою населення, зі вступом у буржуазну, більш демократичну епоху — в період формування націй — співвідношення змінилося.

Тому необхідно нагадати, що суспільство Київської Русі було структурованим. На його вершині знаходилися князі, які становили єдину правлячу династію і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Численну категорію соціальної верхівки становили бояри, що разом із князями були керівною елітою держави, а надалі й володарями окремої літописної землі. Привілейоване становище в давньоруському суспільстві належало й князівській військовій дружині, що брала участь не лише у військових кампаніях, придушенні соціальних конфліктів, айв управлінні державою чи землею.

На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні верстви населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, ізгої, холопи. Основною категорією серед них, задіяною у сфері сільськогосподарського виробництва, були смерди. А останні з переліку були людьми неповноправними, їхній соціальний стан був аналогічний рабському. До феодально залежних верств населення належали також вотчинні ремісники, які мешкали в садибах феодалів. А в містах значним був відсоток вільних ремісників, так званих посадських. В урбаністичних центрах мешкали й більшість купців. Ще одну окрему групу давньоруського населення становило православне духовенство — біле й чорне.

Після перерахування всіх основних груп давньоруського населення виникає питання: які ж рівні етнічної самосвідомості мала кожна з них?

Почнемо із соціальних верхів, ураховуючи, на наш погляд, одну суттєву деталь: на відміну від західноєвропейських феодалів різного рангу, котрі здебільшого, отримавши володіння, залишалися там назавжди, а також передавали їх своїм нащадкам (процес відбувався з покоління в покоління), давньоруські князі, починаючи з часів ранньофеодальної монархії IX—XI ст., практично весь час перебували в русі, докладаючи багато зусиль, щоб перейти й посісти більш престижний і вигідний у політичному та економічному плані престол. Для Західної Європи не були характерними випадки типу, зафіксованого в Лаврентіївському літописі під 1135 р.: «Георгии князь Володимеричь. испроси у брата своєго Ярополка Переяславль. а Ярополку вда Суждаль. и Ростовъ, и прочюю волость свою но не всю» (тут ідеться про політику Юрія Долгорукого, коли він рвався до влади у подніпровському регіоні).

Такі постійні переміщення, різноманітні інтенсивні контакти між князівськими родинами та їхніми васалами давали можливість підтримувати зв’язки між окремими регіонами Русі, не дозволяли повністю «переключатися» тільки на внутрішні проблеми конкретної підвладної території. Ось лише кілька прикладів: Володимир Мономах посідав ростовський, смоленський, володимир-волинський, знову смоленський, чернігівський, переяславський, а вже потім київський престоли; його син Мстислав Великий — новгородський, ростовський, смоленський, знову новгородський, білгородський, київський князівські престоли. Показовою є доля іншого сина Володимира Мономаха — Юрія Долгорукого, який був князем ростово-суздальським чотири рази, переяславським двічі, городецько-остерським один раз, київським тричі. У столиці Русі всі троє й були поховані. Та й їхні попередники — Святослав, Володимир, Ярослав — правлячи спочатку в Новгороді, а потім уже в Києві, звичайно, не мали відповідного російського чи українського «громадянства». При цьому не слід забувати, що пересування країною відбувалося разом із численним почтом.

Отже, для роду Рюриковичів східноєвропейські землі дійсно були «полем єднання» і вони цю історичну спільність реально відчували. «Горизонтальні» зв’язки між князями-родичами цікавили й літописців хіба що на тлі інших питань, пов’язаних із міжособистісними відносинами: за численністю згадок, за даними І. Данилевського, слова «брат», «братья» посідають в «Повісті минулих літ» друге місце після слова «лѣто».

Звичайно, з князями у відчутті єдності були солідарні й бояри — представники адміністративного апарату держави та підпорядковані їм безпосередні слуги й виконавці. До цього контингенту входили не лише вихідці зі східнослов’янського середовища, але й з інших країн та земель.

До них можна приєднати і представників військової еліти та молодшої дружини, які повною мірою залежали від князівської «милості» та супроводжували своїх господарів у їхніх переміщеннях на далекі відстані. Починаючи з часів Володимира Святославича, не можна не відзначити інтенсивність мікроміграційних процесів, що фіксуються, зокрема, переселенням за волею великого князя київського «кращих мужів» із північних районів східнослов’янського світу на південь для оборони від кочівників. У світлі порушеного питання таке переселення можна розглядати як процес, що сприяв міжплемінним контактам і формуванню нової етнічної спільноти на рівні верхнього соціального зрізу. Цьому ж сприяла й «відкритість дверей» у великокнязівських дружинах для представників різних етносів та племінних угруповань. Але це не означало, що кожен, хто потрапляв на Русь, автоматично й безповоротно втягувався в такий процес. Багато з найманців-професіоналів, певний час перебуваючи на службі в конкретного східнослов’янського зверхника, далі могли переходити до іншого володаря.

Тепер розглянемо другу складову формування нових етнічних відносин у суспільстві Східної Європи на зламі І—II — у перші століття II тис. н. е. Мова йде про православ’я, котре стало державною релігією 988 р. Дослідники епохи Київської Русі розглядають християнський чинник як цементуючий у формуванні так званої давньоруської народності, але забувають про те, що стосовно Європи православ’я, як і католицтво, не мало кордонів на значних просторах, а тому не може бути єдиним етновизначальним критерієм для окремих країн. Тому постулат «православ’я — народність» усе ж таки не слід безапеляційно розглядати як аксіому.

Чисельні релігійні громади у східнослов’янському світі очолювали церковнослужителі, які ще з кінця X ст. почали готуватися із представників місцевого люду. Але серед вищого духовенства перебувало й чимало вихідців з інших європейських країн. Насамперед це стосується корпусу митрополитів, яких призначав патріарший синод у Константинополі, а сам акт інтронізації відбувався у Києві за погодженням із великим князем. Переважно це були греки за національністю, окрім Іларіона та Климента Смолятича, яких Ярослав Мудрий та Ізяслав Мстиславич висунули на саму верхівку церковної ієрархії зі східнослов’янського середовища без патріаршого благословення.

У зв’язку з цим цілком логічним є усвідомлення того, наскільки ставленики Константинополя відображали патріаршу (а разом із тим й імперську) ідеологію, і питання, чи ставали вони русами по духу. У Візантії була вироблена концепція ієрархії правителів і держав, що в ідеалі й загалом обіймала весь світ. На чолі цієї ієрархії стояв імператор, оточений підлеглими йому володарями, котрі вважалися ідеалізованими членами його родини: англійський правитель був йому тільки другом, болгарський — сином, руський — небожем. Карлові Великому було неохоче надано статус брата. Відповідно варіювалися й титули цих правителів: володар, владний правитель, король, навіть імператор. Тож до XV ст. нікому з чужинців не було дозволено іменуватися «імператором римлян».

«Своїх претензійних поглядів візантійці не змінювали аж до самої загибелі їхньої держави. Навіть наприкінці XIV ст., коли їхня імперія обіймала територію, ледве більшу за територію Царгорода, візантійський патріарх читав норовистому московському князеві лекцію про міжнародні порядки. Князеві слід пам’ятати, повчав патріарх, що він — усього лише місцевий правитель, тоді як візантійський імператор — імператор римлян, цебто всіх християн. Те, що володіння цього імператора в облозі в поган, значення не мало. У світі й у вселенській церкві імператорові належать особливі прерогативи. Через це не годиться князеві обривати звичай згадувати в літургії ім’я імператора»[30].

Звичайно, у зв’язку з такою міжнародною ситуацією в релігійній сфері досить проблематично говорити про «руський патріотизм» вищого духовенства в перші століття II тис. н. е. Митрополити дійсно бажали миру та спокою в країні східних слов’ян, але лише в плані їхнього ідеологічного підданства імперії, яка й скеровувала їх сюди для реалізації вищенаведеної вселенської моделі. Окрім митрополитів та їх безпосереднього оточення, таку ідею, ймовірно, сповідувала й певна частина ортодоксальних священнослужителів, здебільшого греків за походженням. Вони перебиралися на Русь, починаючи з кінця І тис. н. е. Але більшість священників усе-таки була місцевого походження і свято вірила в єдність Русі. Саме вони й були справжніми патріотами «Руської землі».

Якщо ж говорити про ремісників і, купців, які мешкали переважно в містах, то вони внаслідок своєї діяльності мали контактувати з різними верствами населення, а тому отримували різноманітну інформацію і теж могли відчувати певну єдність на значних територіях.

Проте з сільським населенням ситуація була інакша. Воно в ті часи становило головну масу люду і в демографічному плані явно домінувало. Селянство в широкому значенні охоплювало всіх дрібних сільських виробників, що вели індивідуальне господарство власними силами та засобами виробництва і для яких трудова діяльність становила їхню найважливішу функцію. Замкнений характер господарювання і відсутність постійних, інтенсивних контактів між окремими громадами не давали можливості відчувати свою єдність із «колегами» на значних просторах Східної Європи. Навряд чи смерд десь під Галичем щось знав про мешканця поліської Чернігівщини, не кажучи вже про сільське населення Новгородщини або Суздальщини. Їхні «світи» за тих часів були набагато локальнішими та конкретнішими. А тому, з сучасної наукової точки зору, тогочасне сільське населення ще було безетнічним.

Не могли відчувати якоїсь загальної єдності й ті групи населення, що фактично мали становище рабів. Вони, як, наприклад, у стародавньому Римі, не належали до громадянського суспільства, не могли виконувати всередині нього якісь соціальні функції, а просто були власністю конкретних господарів.

Після розгляду основних категорій давньоруського люду можна констатувати, що етнічне єднання відчували представники верхніх соціальних верств тих часів, зокрема на території південноруських земель. Вони належали до виразників субкультури, що дістала в різних дослідників назву офіційної, міської, дружинної, дружинно-міської — на противагу народній чи сільській. Перша з названих, тобто елітарна, внаслідок висхідної (а тому прогресивної) стадії розвитку феодалізму була передовою, більш інтегрувальною. Тут існує принципова відмінність від специфіки етнічних утворень пізніших часів (особливо під час формування націй), коли між окремими територіями та групами населення встановлюються набагато тісніші взаємозв’язки, а це, в свою чергу, сприяло закріпленню нової самосвідомості певної історичної людської спільноти та конкретного індивідуума зокрема на східноєвропейських теренах.

У цьому не було нічого незвичного. Подібна ситуація фіксується і в інших європейських країнах та регіонах тієї епохи. Так, у добу середньовіччя під терміном «угорська нація» розумілося лише дворянство (І. Фодор). А коли один із французів прийняв запрошення стати вихователем сина князя Чорторийського, то він із подивом дізнався, що Польща була країною кріпосницькою, країною селян, які нічого не відали про державу і знали лише свого пана, а також місцевих князів (Ф. Бродель).

Можна спробувати з’ясувати (звичайно, приблизно) і те, яка ж частина населення Київської Русі відчувала свою єдність, була виразником так званої давньоруської народності. Передусім це тогочасні міські жителі, які за різними підрахунками становили від 4 до менш як 6% від загального населення країни[31]. Сюди ж треба додати населення прикордонних фортець, де основу становили дружинники та їхні сім’ї, заміських монастирів, пунктів князівських та боярських адміністрацій (погостів), купецьких «караван-сараїв» на торговельних шляхах. Гіпотетично набереться близько 10 %. З іншого боку, за іншими підрахунками (Ф. Броделя) навіть у XV—XVIII ст. «світ становив усе ще велику селянську країну, де від 80 до 90 % людей жили плодами землі, і тільки ними». Напевне, на Русі близько 90 % тогочасного люду не мали жодного уявлення про загальноетнічну єдність.

Прийняття гіпотези, що давньоруська етнічна спільність існувала лише на рівні носіїв елітарної культури й не усвідомлювалася пересічним східнослов’янським населенням, і насамперед сільським людом, що кількісно переважав у багато разів, дозволяє логічніше реконструювати механізм подальшої появи на історичній арені сучасних росіян, українців та білорусів, а також пояснити відсутність спроб етнічної інтеграції всього східнослов’янського населення після навали орд хана Батия в першій половині XIII ст., коли таке державне утворення, як Київська Русь, перестало існувати. Відстоювання твердження про міцні й всебічні зв’язки по горизонталі й вертикалі в суспільстві IX—XIII ст. не дозволяє обґрунтовано вказувати на причини, що призвели до швидкого поділу східних слов’ян та формування сучасних народів. Сприйняття інших, протилежних поглядів, переводить цю проблему до безперспективних у плані її реального вирішення навіть на теоретичному рівні.

Але слід розібратися й у тому, як тогочасні конкретні громади усвідомлювали себе в певних місцевостях та населених пунктах, які громадські стосунки мали тощо. Цей прошарок самоусвідомлення, але вже місцевого рівня, в епоху Київської Русі можна характеризувати умовною назвою «городяни» з конкретною прив’язкою до певного міста та його округи. Свого часу Г. Хабургаєв запропонував називати такі утворення «народо-найменуваннями», а тому, у зв’язку з відсутністю інших пропозицій, ми теж використаємо цей термін. Дослідник відніс назви таких груп населення до власне етнонімів, що утворилися від найменувань адміністративно-політичного походження (від приналежності до міста та його волості).

Городяни в територіальному розумінні поділялися на кілька ієрархічних щаблів: власне міські мешканці; населення міста й округи; мешканці окремих земель, яких іменували за назвою столиці землі — князівства.

Якщо ж говорити про мешканців власне міста, то вони згадуються багато разів під найменуванням своїх міст (градів). Почнемо з «матері міст руських», а далі розглянемо й інші випадки. 907 р. саме кияни назвали князя Олега «Віщим», коли він повернувся сюди з переможного походу на Константинополь. А 945 р. ті самі кияни від імені княгині Ольги «запросили» до себе древлянських послів. Пізніше, 980 р., під час облоги Києва силами Володимира, воєвода Ярополка Блуд хитрістю виманив свого господаря з міста, переконуючи того, що кияни звернулися до «робичича» з пропозицією взяти град (хоча це була неправда). 1015 р. саме вони («люди») першими почали оплакувати смерть великого князя.

1069 р. у протистоянні Всеслава з Ізяславом перший утік до Полоцька з Білгорода таємно від киян. Люди, повернувшись до столиці, зробили там віче. Подальші згадки про безпосередніх мешканців Києва стосуються таких подій: 1078 р., після битви на Нежатиній ниві, коли вбитого князя Ізяслава привезли на човні на лівий берег Дніпра, то назустріч йому вийшов увесь Київ. 1087 р. убитого Ярополка привезли до столиці Русі. Вийшли його оплакувати князь, священики і «всі кияни». Трагічні події 1097 р., коли після об’єднувального Любецького заїзду (цьому раді були всі кияни) осліпили князя Василька, призвели до реального захоплення його об’єднаними силами Володимира, Давида й Олега. Один із винуватців цієї ганебної акції Святополк хотів утекти, але саме городяни не дали йому цього зробити. Місто було врятовано. Вони ж послали по Володимира Мономаха до Переяслава з проханням посісти на батьківському престолі 1113 р.

1155 р., коли Юрій Долгорукий зібрався захоплювати столицю, то Ізяслав, його супротивник, виправдовувався, що він посів престол якраз через вимогу самих киян, котрі закликали його до цього. 1158 р., після смерті самого Юрія, до Ізяслава Давидовича прийшли представники міської громади й повідомили його про це. 1161 р. Ростислав послав до Святополка Ольговича послів із пропозицією відправити до нього сина Олега, мотивуючи це «ать познатеть Кияны лѣпшия» разом із торками та берендеями. Проте того ж року до міста увійшов Ізяслав і біля Софійського собору дав прощення всім жителям. Сам же пішов на Ростислава до Білгорода Київського. 1169 р., у момент розпочатої нової міжкнязівської боротьби, кияни відправили своїх послів до «чорних клобуків» з метою прихилити їх на свій бік. Одночасно Мстислав, домовившись зі своїм оточенням та мешканцями міста, пішов до Вишгорода, а потім зайняв і сам Київ. А померлого Володимира Андрійовича священики й кияни поховали в Андріївському монастирі. 1177 р., коли Святослав зі своїми полками і «чорними клобуками» став біля Вітачева на Дніпрі, до нього прибули столичні представники з повідомленням, що Роман пішов до Білгорода. 1194 р., коли після смерті Святослава Всеволодовича до столиці входив Рюрик Ростиславич, із традиційними вітаннями йому на зустріч вийшли церковнослужителі та кияни.

На літописних сторінках присутні також численні повідомлення про мешканців інших південноруських міст, які мешкали в межах самих укріплень. Зокрема під 1015 р. згадуються боярин Путша і вишгородські боярці, котрі присягалися Святополку, що разом із вишгородцями будуть йому вірними. А під 1160 р., під час походу Ізяслава Давидовича на Путивль, було оточено Вир. Але його мешканці замкнулися від нього. Існує також кілька повідомлень пов’язаних із жителями Володимира-Волинського. Коли 1202 р. Володимир Ігоревич із «безбожними галичанами» хотіли знищити «плем’я Романове», то цей князь за порадою галицьких бояр послав до володимирців попа з вимогою видати йому обох Романовичів. Обурені мешканці оточеного міста хотіли вбити його, але бояри не дозволили. А 1204 р., коли ляхи підійшли до згаданого міста, володимирці відчинили їм ворота, хоча пізніше й шкодували про це.

Значно більше існує згадок про мешканців Галича. Зокрема, 1173 р. тут галичани спалили незаконну дружину Ярослава Осмомисла Настаську, а самого князя водили до хреста, щоб він присягся жити далі зі своєю законною дружиною. 1189 р. у бою за місто було поранено Ростислава Берладничича, якого понесли до міста, де галичани планували зробити його своїм князем. 1206 р. після безчинств угрів галичани бажали привести до влади Мстислава Ярославича Німого. Друга спроба була більш вдалою: брат Романа Ігоревича Володимир посів у Галичі; інші Ігоревичі посіли в кількох містах Галицької землі. Про галичан у значенні мешканців самого міста розповідається в характеристиці подій 1209—1212 рр. А 1234 р. Данило зі своїм братом Васильком пішли до столиці князівства, де їх зустрічала більша частина міста. Дружньо налаштовані галичани думали схопити його супротивника Олександра і виїхали навздогін за ним.

Є в писемних джерелах і згадки про мешканців Луцька та Переяславля Руського. Коли 1085 р. Володимир прийшов до першого з названих міст, то лучани здалися на його милість. 1227 р. у процесі боротьби за владу вже Данило й Василько стали під стінами. Лучани спочатку замкнулися в місті, але наступного дня здалися. А в іншому випадку, коли 1096 р. хан Тугоркан прийшов до Переяславля, мешканці зачинили перед ним браму (в літописі уточнюється, що це були саме городяни). 1126 р. Ярополк Володимирович, укріпившись у Переяславлі, вийшов із міста з самими переяславцями, наздогнав і розбив половців.

Вищенаведеними фактами інформація про мешканців південноруських міст не обмежується. 1177 р. у міжкнязівських сутичках князь Мстислав зрадив трепольців і відчинив браму міста супротивнику. 1157 р. Володимир Андрійович підійшов до Червеня, а червеняни замкнулися в місті й не хотіли його пускати. 1095 р., коли половці наблизилися до Юр’їва, то юр’ївці вибігли з нього та прийшли до Києва. Кілька разів про мешканців Чернігова також згадує літописець. Так, коли 1078 р. війська на чолі з Ізяславом рушили на згадане місто, то чернігівці закрилися в ньому й оборонялися щосили. 1152 р. війська Юрія і Святослава із союзними їм половцями оточили знову місто, та чернігівці билися з міських стін і вистояли.

Але в багатьох випадках термін «городяни» не можна тлумачити лише в розумінні мешканців, що проживали в межах оборонних укріплень, а застосовувати його здебільшого щодо населення округи в цілому.

Так, 1068 р. після поразки на р. Альта від половців київські люди прибігли до міста, зробили віче й вимагали зброї та коней від князя. Навряд чи організовані городяни ходили в бій без спорядження. Імовірно, у цій акції, як і в багатьох інших ситуаціях, ідеться і про мешканців міської округи, які були втягнуті у тогочасний вир подій. 1132 р. під час походу Мстислава й інших князів на Литву було вбито багато киян, бо ті не встигли йти за князем, а пересувалися вслід. Звичайно, організована військова дружина за першою командою вирушила в похід, але для підрозділів, що збиралися з мешканців різних населених пунктів, був потрібен певний час. 1135 р. під час міжкнязівського конфлікту Ярополк зібрав київських вояків, а Юрій — переяславців для боротьби із Всеволодом Ольговичем, що тоді посідав престол у Чернігові. Війська концентрувалися в київській окрузі. 1139 р., в часи продовження конфлікту, у новий похід на Чернігів Ярополк разом із родичами зібрав киян, переяславців, галичан, туровців, а також суздальців, ростовців, полочан, смолян, угрів. Навряд чи це були лише власне городяни.

1146 р. кияни клялись Ігореві: «Ты намъ князь». Наступного дня цілували йому хрест і вишгородці. Після смерті Всеволода й поховання новий князь приїхав до Києва і скликав усіх киян на Ярославів двір. Кияни зібралися біля Турової божниці й почали накладати провину на Всеволодового тіуна Ротшу і на вишгородського тіуна Тудора — тобто управителів князівської держави, яке не обмежувалося міською територією. Брат Ігоря Святослав присягся, що з боку нового князя не буде ніякого насильства, і дав їм нового тіуна. Під час переговорів він зійшов із коня, як це зробили й кияни, а потім вони разом цілували хрест. Далі Святослав узяв із собою ліпших київських мужів і поїхав із ними до брата. А інші жителі міста кинулися грабувати двір згаданого Ратші, а також двори мечників — державних виконавців, що виконували князівські рішення у його володіннях. Пізніше киянам Ігор зовсім не сподобався і вони послали до Переяслава по Ізяслава. До війська останнього приєдналися «чорні клобуки» й порошани, тобто мешканці Поросся. Туди ж прислали послів білгородці й василівці, що теж не жалували Ольговичів.

1149 р., коли Ізяслав повернувся із волзького походу до Києва, йому повідомили, що Ростилав Юрійович підбурював проти нього берендеїв і киян. 1152 р. той же Ізяслав у союзі з угорським королем Гейзою вирішили йти на галицького князя. Київський зверхник, що знову посів цей престол, зібрав усю свою дружину, війська дядька й співправителя В’ячеслава, «чорних клобуків», «ліпших» киян, усю «руську» дружину, після чого виступив у похід.

1172 р. Мстислав Ізяславич займає Київ, досягає згоди з братами, а також із галичанами, іншими князями та киянами. А 1174 р. Андрій Юрійович прислав княжити до Києва Романа Ростиславича. Його з хрестами зустрічали митрополит, архімандрит печерський, ігумени та кияни. Того ж року, коли Андрій організував похід на Київ із ростовцями, суздальцями, володимирцями, переяславцями, муромцями, новгородцями й рязанцями, до них приєдналися пізніше смоляни, багато князів та переяславці. Проти них Святослав зібрав коаліцію з 20 князів, берендеїв, мешканців Поросся, киян і «всю Руську землю».

Зафіксовано «окружну ситуацію» і щодо інших південних міст. Зокрема, коли 1121 р. були пограбовані землі навколо Белза та Червеня і велику кількість населених пунктів розорено, белжани назвали трагічну ніч злою. Звичайно, це стосувалося як міст, так і до навколишніх сіл. А коли 1097 р. Мстислав із залогою зачинився у Володимирі, з ним були берестяни, піняни, вишеговці. Навряд чи до них ставилися виключно вихідці з Берестія, Пінська та Вишеги, а не мешканці їхніх околиць. Як і в ситуації 1204 р., коли до Лешка Білого приїхали берестяни з проханням відпустити до них на володарювання Романову княгиню та її дітей. 1097 р., після осліплення свого супротивника, Давид заперся у Володимирі. Володар та Василько Ростиславичі підступили до міста й послали своїх послів до володимирців з поясненнями, що вони прийшли не брати місто, а по ворогів своїх. Пізніше, під час бойових дій, Давид, зайнявши Сутейськ і Червен, зненацька захопив володимирців. Мстислав тоді замкнуся в місті, з чого випливає, що згадані володимирці не були городянами. А 1288 р. за померлим князем Володимиром плакали всі володимирці, імовірно, і жителі передмість.

Значно більше свідчень маємо знову про галичан. 1160 р. Святослав Ольгович пішов до Вщижа на Святослава Володимировича з союзниками, серед яких були й галичани. Вони ж були серед союзників Мстислава Ізяславича, коли він 1171 р. рушив із Володимира на Київ. 11174 р. у протистоянні між Ростиславичами і Ольговичами прибічники останнього побоювалися, що супротивник може використати галичан, як і «чорних клобуків». 1235 р. на Каменець пішли галичани і болоховські князі, але були переможені. 1238 р. князі Михайло й Ростислав клялися перед Данилом, пояснюючи, що «невірні» галичани заважали їм виконувати обіцянки перед ним.

Згадуються в літописі й звенигородці. Коли 1146 р. Всеволод ходив на Галич на Володимирка Володаревича, то було спалено острог Звенигорода. На вічі мешканці міста хотіли здатися, але потім почали оборонятися й вистояли. 1128 р. в облозі Каменця брали участь Володимир із половцями, Михайло та інші князі з курянами, пінянами, новгородцями та туровцями. Звичайно, це були не лише конкретні вихідці з літописних міст, але й мешканці їх округ.

1146 р. під час протистояння Ізяслава Мстиславича з Святославом Ольговичем перший із них посилає на супротивника свого сина Мстислава з переяславцями та берендеями. 1171 р., коли Мстислав Андрійович із братами взяли Київ, розграбували його, то в цьому їм допомагала Олегова військова дружина, а також смоляни, суздальці й чернігівці. 1234 р. після протистояння було укладено мир із Володимиром та Данилом, з одного боку, й Мстиславом Глібовичем з чернігівцями — з іншого. Цікаве також літописне повідомлення 1159 р. Тоді після відступу від Білгорода половці підійшли до Юр’їва. Але багато з них були захоплені берендичами та самими юр’ївцями.

Але в писемних повідомленнях присутні й інші історичні епізоди, коли «городяни» згадуються в обох вищерозглянутих варіантах — як мешканці конкретних міст, так і їхніх околиць.

1147 р., до себе на нараду Ізяслав зібрав бояр, свою дружину та киян. Серед іншого повідомив, що їхніми союзниками в протистоянні з його дядьком Юрієм виступили смоляни та новгородці. Кияни не погоджувалися йти на представника «Володимирового плем’я», але були готові виступити проти Ольговичів. Тож після сварки з чернігівськими князями Ізяслав наказав тисяцькому Лазарю збирати киян. Вони зійшлися і там «братів-киян» через свого посла князь закликав іти на Чернігів. Вони повинні були збиратися «від малого до великого». Мешканці міста схилилися на заклик свого князя. Але перед походом вони вирішили розправитися з Ігорем — його було жорстоко вбито. Ізяслав, дізнавшись про це, засуджував киян. Про цю смерть довідалися і куряни, але й вони не могли підняти руку на «Володимирове плем’я». Тож послали до Гліба Юрійовича послів і взяли від нього посадника. Далі цей князь разом зі Святославом Ольговичем пішов до міста Вир, де до них приєднався Святослав Всеволодович. Під час військових сутичок було спалено Уненіж, Білу Вежу, Бохмач. Про це почули глібльці й хотіли втекти, але не встигли. Тоді під час облоги їхнього міста Глібля мешканці завзято билися й захистили себе від нападників. Ізяслав і Мстислав зняли облогу, але, повертаючись до Києва, попередили дружину, киян і смолян про готовність виступити знову на Чернігів. Пізніше Гліба Юрійовича, який зайняв Городок Остерський, захотіла бачити своїм князем частина переяславців.

1150 р., під час чергової зміни влади, кияни вийшли до Ізяслава і повідомили його, що Юрій покинув місто, а на престол посів В’ячеслав. Вони визнали першого з названих своїм князем. Після протистояння Ізяслава з Володимиром Володаревичем галицьким на річці Ольшаниці, «чорні клобуки» й кияни рекомендували першому з них відступити через нерівні сили. Після цього вони втекли, а залишилася лише вірна дружина. У цей час на лівий берег Дніпра підійшов Юрій із союзниками. Багато киян на посадах переправилися до нього, а інші почали перевозити його дружинників на Поділ. Кияни, боячись Володимира галицького, завели Юрія в місто.

Пізніше кияни разом із берендеями та мужами Вячеслава знову запросили Ізяслава до себе. Під час тактичних пересувань Ізяслав підійшов до Дорогобужа, а мешканці його вийшли з хрестами вклонитися йому. Протистояння між його дружиною та галичанами тривало й далі, але без активних дій. Перший відступив до Мичеська, і тут його зустріли дружинники. Вони разом із мичанами вклонилися князю. Далі Ізяслав планував використати сили киян. Його брат Володимир рушив до річки Ірпінь, білгородці спорудили міст, і Ізяславів брат в’їхав до Білгорода Київського. Син Юрія Борис швидко покинув це місто, про що повідомили його жителі. Юрій переправився через Дніпро й пішов до Остерського Городка, а кияни радісно зустріли Ізяслава.

Далі протистояння з Юрієм Долгоруким тривало в сутичках на Дніпрі. На боці Ізяслава виступали кияни й «чорні клобуки». Вони ж, після зміни воєнної ситуації, радили князю не вступати у відкритий бій. Той послухався їх і відступив, а потім розташував свої сили перед київськими міськими стінами. Кияни з усіма своїми силами стали між князівськими дружинами; їх було «многе множество». Підійшли й «чорні клобуки» зі своїми вежами. Тобто коаліційні сили В’ячеслава та Ізяслава, у зв’язку з винятковою ситуацією у протистоянні з Юрієм, складалися з киян, «чорних клобуків», а також кількох князівських дружин. Юрій після битви відступив і пішов на зустріч із Володимиром галицьким. Підійшов до Білгорода і там вимагав відкрити браму. Але білгородці йому не підкорилися. «А Киев ти ся кое отворилъ?» — запитали вони. В’ячеслав, Ізяслав та Ростислав вирушили слідом за супротивником, а кияни вирішили поповнити військо всіма своїми людськими ресурсами — навіть тими, хто мав хоча б палицю. Під час нового бою піші кияни не впізнали Ізяслава і мало не вбили його (можливо, багато з них узагалі не бачили цього князя, бо жили десь за містом). Така сама подвійна інформація про місто та його округи міститься в літописних повідомленнях про Галич та Переяславль Руський (нині Переяслав-Хмельницький).

Є ще один нюанс у розгляді питання про територіальні межі поняття «городяни». Фактів із цього приводу набагато менше, але вони існують. Один із них належить до ще не датованої частини літопису і стосується характеристики полян, у якій дається уточнення: «суть поляне кияне». Звичайно, його можна інтерпретувати і як віднесення жителів міста до членів згаданого літописного племені, але не виключається й варіант, що найменування міста було поширене пізніше на всі землі цього союзу, тобто на правобережну частину Середнього Подніпров’я. Вдруге кияни в цьому найширшому значенні терміна «городяни» згадуються разом з іншими в момент підготовки військ до битви на річці Калка, коли вони збиралися на Дніпрі. Тоді до руських князів приєдналася вся Половецька земля, а крім того — чернігівці, смоляни, кияни та представники інших земель. Також галичани, волинці, куряни, трубчани, путивльці.

Але більше інформації щодо вживання розглянутого терміна в межах усього князівства знову ж стосується Галицької землі. 1144 р. відбулося нове міжкнязівське протистояння. Дві коаліції — Всеволода та Володимира — зустрілися біля Звенигорода. Першому з них вдалося обхідним маневром обійти супротивника, а коли це побачили галичани, то занепокоїлися: «Мы сде стоимы. а онамо жены наша возмоуть». З цього тексту очевидно — звенигородці теж галичани. 1153 р. у протистоянні Ізяслава Мстиславича та інших князів проти Ярослава Володимировича «руська» коаліція зі змінним успіхом перемагала. Ізяслав гнав галичан, і вони вбігли у своє місто Теребовль.

1208 р., після того як угри посадили на престол Данила, його суперники Ігоревичі були схоплені. Галичани вимагали їх повісити заради помсти. Пізніше в Данила відібрали матір — княгиню Анну: галичани вигнали її з міста. Вона пішла до Белза, залишивши сина у «невірних» галичан. 1229 р. той же Данило перебував в Угровську. Йому туди повідомили галичани, що боярин Судислав пішов у Пониззя, а королевич Андрій залишився в місті. Данило з малою дружиною пішов до Галича й переміг. Після цього разом із королевичем до Угорщини рушив і боярин-зрадник, де весь час закликав: «Изеидете на Галичь. и приймете землю Роускоую». Слід відзначити, що в цьому випадку Галич представлений як частина Русі. 1240 р. цей князь під час монголо-татарської навали залишив свого сина Льва в Угорщині, побоюючись невірності з боку тих же галичан. Як відзначав літописець, галицькі бояри Данила князем називали, а самі всю землю держали.

Як бачимо, історичні процеси IX—XIII ст. стали важливим етапом у розвитку самоусвідомлення східнослов’янського автохтонного населення півдня Східної Європи. Але навала монголо-татар на чолі з ханом Батиєм докорінно змінила етноісторичну ситуацію у регіоні, де надалі сформувався сучасний український етнос.