Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

Хозари

Хозари вперше згадуються у Східній Європі серед переліку північнокавказьких племен, складеного близько 569 р. і збереженого в сирійській хроніці Псевдо-Захарії. Їх поява збіглася з експансією на захід І Тюркського каганату (551—603)[16], і найближчі півстоліття хозари виникають у джерелах лише у зв’язку з військовою активністю каганату. Після розпаду І Тюркського каганату на Західний та Східний хозари становили вже військовий авангард Західнотюркського каганату. У 625—630 рр., коли з тюрками уклав союз візантійський імператор Іраклій, саме «хозарами» джерела називають війська тюрків на чолі з братом Тонйабгу-кагана, які воювали з персами в Закавказзі та брали участь у знаменитому перському поході Іраклія, відзначеного навіть на сторінках «Повісті минулих літ».

Протягом 630—632 р.у Західнотюркскому каганаті починається усобиця, внаслідок якої гинуть основні претенденти на каганський титул; одночасно в поході на Вірменію гине й джабгу хозар[17]. Його син, який мав титул «шад», також стає претендентом на каганський престол, проте несподівано не втручається у тюркську усобицю, водночас на місці західного уділу Західнотюркського каганату саме в 30-х рр. VII ст. виникає окремий Хозарський каганат, який повністю зберігає структуру державного апарату Тюркського. На чолі держави стояв каган та члени його сім’ї — джабгу й шад; нижчу сходинку посідали племінна і родова знать: беги й тархани; залежні народи керувалися власними вождями з титулатурою «ельтебера» або ж каганськими намісниками-тудунами. Самі хозари й Хозарія ще до середини VIII ст. паралельно називалася у джерелах «тюрками» та «Тюркією», і лише з піднесенням II Тюркського каганату[18] (682—745) на сході назва «хозари» остаточно замістила попередній політонім.

У середині VII ст. хозари все ще залишалися союзниками Візантії, воюючи з її супротивником — арабами — на Північному Кавказі. Однак 662 р. візантійський імператор Констант II переносить свою столицю на Сицилію, втрачаючи інтерес до Закавказзя, що змусило хозар стати головним політичним гравцем у регіоні. У 662 та 664 рр. вони вторгаються у Кавказьку Албанію і змушують до союзу та династичного шлюбу її правителя Джуаншера. Вождеві дагестанських савірів Алпу каган надає титул ельтебера і також одружує його з власною донькою, а сам одружується з донькою вождя народу берсилів. Не виходить така політична комбінація лише у випадку з булгарами-унногундурами Прикубання. Після смерті їх правителя Курта («Кубрата», «Кровата») між його синами починається конкуренція, тож надання хозарами титулу «ельтебера» старшому з синів, Батбаяну, призвело до конфлікту хозар із частиною булгарських племен, яку очолював Аспарух.

Після поразки Аспарух утікає на захід і під тиском хозар проходить усе Північне Причорномор’я та поселяється у Придунав’ї в місцевості Онгл. У 70-х рр. VII ст. булгари часто переходили Дунай і здійснювали набіги на слов’ян та сусідні візантійські провінції. Навесні 680 р. імператор Костянтин IV розпочав проти булгар військовий похід, внаслідок якого візантійці зазнали поразки. Булгари вдерлися у Фракію і, за договором 681 р. з Візантією, залишилися там. Саме «в землі Дунаю» Аспарух прийняв собі титул «хана» та швидко підкорив навколишні слов’янські племена, розширивши кордони своєї держави — І Болгарського царства.

Згідно з інформацією хозарського царя Йосифа, хозари переслідували Аспаруха до самого Дунаю. У Північному Причорномор’ї хозари не зупинилися, захопивши Крим і візантійський Боспор, а потім — слов’янські племена українського лісостепу. Літопис повідомляє про підпорядкування хозарами племен полян, сіверян, радимичів і в’ятичів. Більш масштабну картину завоювання дає археологія за ареалом поширення т. зв. «антських» скарбів ювелірних виробів другої половини VII ст., знайдених переважно на Дніпровському Лівобережжі й на правобережному Придніпров’ї. Степи та частково лісостепову зону України в другій половині VII — на початку VIII ст. займають пам’ятки перещепинської культури, що складаються з комплексів кількох соціальних рангів. Пам’ятки найвищої знаті репрезентують таємно заховані в супроводі кісток жертовних коней набори золотих і срібних речей, серед яких виділяються предмети візантійського, перського та тюрко-согдійського походження.

Найбагатшим і найяскравішим комплексом є знахідка з Малої Перещепини на Полтавщині (бл. 25 кг золота і 50 кг срібла), яка, безумовно, належала правителеві кочовиків. Дещо скромнішим за багатством був комплекс із Вознесенки (сучасне м. Запоріжжя), який являв собою великий витягнутий кам’яний вал розмірами 82 х 51 м із залишками обладнання юрти по центру площадки і жертовним комплексом перепалених предметів, що налічував близько 40 комплектів збруї з прикрасами, предмети озброєння і пояси трьох воїнів, а також дорогий золотий пояс правителя. Такі поминальні споруди — «куруки» — будували тюрки Тюркських каганатів у Монголії та Туві для каганів та членів їхніх сімей із династії Ашина. Дещо нижчого соціального рівня були власники комплексів із Келегеїв, Нових Санжарів, Ясинового, Макухівки, Лимарівки, Павлівки, хоча вони й демонструють дорожчі набори речей, ніж лісостепові скарби слов’янської знаті.

Звичайну родову знать і рядове населення перещепинскої культури репрезентують підкурганні й безкурганні поховання типу Сивашівки. Поховані, як правило, зорієнтовані головою в напрямку сходу сонця, часто супроводжуються кістками або цілою тушею коня, барана, а також ліпним посудом, луком зі стрілами, рідше — однолезовим мечем. У знаті пояс і взуття прикрашалися срібними деталями «геральдичного» стилю із золотими вставками з напаяною зерню, що імітували стиль оздоблення поясів і зброї сасанідської Персії. Як у комплексах вищої знаті, так і в рядових похованнях виявлено гончарний посуд. Його виготовляли аланські гончарі спеціалізованих ремісничих центрів із балки Канцирки (Нижнє Подніпров’я) та Мачух (Полтавщина), спеціально переселені для обслуговування кочовиків із Північного Кавказу.

У 698—711 рр. ставка хозарського кагана Ібузіра Гліавана знаходилася на північ від кримських степів, де з ним зв’язався висланий до Херсонеса опальний візантійський імператор Юстиніан II. Каган одружив його з власною сестрою, однак згодом, в обмін на грошовий викуп і певні політичні поступки, погодився видати його імператору Тіберію III. Сестра кагана повідомила своєму чоловікові про підступ, і той утік у Болгарію. За допомогою болгарського хана Тервеля Юстиніан II повернув собі трон і спробував повернути також свою дружину-хозарку з сином. Кілька експедицій на Херсонес, який підкорився владі хозар і керувався каганським намісником-тудуном, завершилися невдало, після чого каган сам відіслав сестру імператору. Але, залишаючись непопулярним правителем, Юстиніан II не мав реальної влади в країні, тож Ібузір Гліаван підтримав повстання проти нього Вардана Філіпіка, який спорядив із Херсонеса флот і врешті скинув Юстиніана II з трону.

Хозари повернули Візантії Херсонес, проте залишили за собою Боспор[19]. На цьому конфлікт із Візантією надовго був вичерпаний і увага хозар повністю переключилася на регіон Північного Кавказу, де активізували араби. 711 р. хозари організовують перший контрудар проти них, а в 715—716 рр. на Північному Кавказі вперше з 664 р. згадується і сам каган, що свідчить про повернення хозарської ставки в Прикаспій. У 732—733 рр. відбувся ще один династичний шлюб хозар із візантійцями — цього разу сина імператора Лева III — Костянтина — і доньки хозарського кагана Вірхора, яка, охрестившись, узяла ім’я Ірина.

Війни хозар з арабами тягнулися зі змінним успіхом. Проте 737 р. арабський полководець Мерван здійснив глибокий рейд у глиб хозарської території: араби взяли столицю дагестанських кочовиків савірів — місто Баланджар — і, переслідуючи хозар до самої Волги, змусили кагана капітулювати й навіть символічно прийняти іслам. Однак, уклавши мирну угоду з арабами, каган Вірхор, як свідчить про це «Життя св. Стефана Сурозького», лише переніс свою ставку подалі від небезпеки в Керч. Усередині каганату було здійснено масштабні переселення залежного осілого населення: з Північного Кавказу до Криму й Подоння переміщені групи напівосілих кочовиків та аланів із Кисловодської долини. Різнорідні археологічні пам’ятки цього населення об’єднуються у салтівську культурно-історичну спільність (КІС).

Переселенці з Північного Кавказу принесли кожен свої специфічні культурні риси, які найяскравіше проявлялися у поховальній обрядовості та житлобудівництві. Однак на всій території каганату спостерігалося формування єдиного стилю в поясних наборах, спорядженні коня, озброєнні та жіночих прикрас. Ще однією характерною культурною ознакою є поширення гончарного сіролощеного столового посуду північнокавказької традиції. На території України виділяють чотири основні локальні зони салтівської КІС: Крим, лісостепова та степова частина басейну Сіверського Дінця, степове межиріччя Дону та Дніпра. Ще однією зоною впливу став лісостеп Лівобережного Середнього Подніпров’я, де в VIII — на початку IX ст. поширюється слов’янська волинцевська культура з менш сильним, та все ж виразним салтівським впливом (сіролощений гончарний посуд, озброєння та кінське спорядження, сільськогосподарські знаряддя праці, поясні набори).

За культурними ознаками та антропологічними даними, населення лісостепового варіанта салтівської КІС переважно становили кавказькі алани, які розселилися на високому правому березі Сіверського Дінця (Верхній Салтів, Старий Салтів, Жовтневе, Рубіжне, Мохнач та ін.), залишивши білокам’яні та земляні фортеці. Аланські поховання становили сімейні катакомби, викопані на схилах ярів. Аланський варіант цієї культури проіснував до початку X ст., після чого відбулося повернення аланів на Північний Кавказ.

Також на правому березі Сіверського Дінця розташовані городища та поселення групи тюркського населення, яке спалювало своїх небіжчиків (Суха Гомольша, Червона Гірка, Кочеток, Нова Покровка), хоча це саме населення відоме й на лівобережжі Сіверського Дінця (Мохнач, Бондариха). Для його могильників характерні поховання перепалених решток у ямках або урнах-горщиках, а також «схованки» — комплекси ритуально обпалених і зламаних залізних предметів (як правило, шаблі, стремена, вудила, серпи, сокири). Могильник Червона Гірка біритуальний (за двома обрядами): спалення межують із тілопокладаннями з орієнтуванням на захід, часто в супроводі цілого кістяка коня. Споріднене першій групі населення мешкало в VIII—IX ст. у Східному Причорномор’ї (Дюрсо, Борисове), тоді як тілопокладання з конем були в населення Нижнього Подоння (Кримський). Жоден із цих могильників не дожив до кінця IX ст., не виключено, що це було пов’язано з повстанням хозарського племені кабарів у середині IX ст.

Лівий, низький берег лісостепового басейну Сіверського Дінця займали в цей час різні групи тюркомовного населення. Найбільший Нетайлівський могильник, розташований навпроти Верхнього Салтова, характеризується східним орієнтуванням небіжчиків, частим супроводом чоловічих поховань спорядженням коня, а також ритуальним руйнуванням кістяків. У трьох похованнях знайдені золоті візантійські монети, що свідчить про певний допуск цієї групи населення до розподілу дипломатичних виплат каганату. Яскравіше ж останнє демонструє близьке за обрядом поховання зі Столбища (Білгородська обл. Росії) з повним захисним озброєнням, золотими монетами та поясом, яке безсумнівно належало одному зі знатних кочовиків. Близька за обрядом група кочовиків мешкала в VIII ст. у Середньому Поволжі, де вона залишила пам’ятки новинківського типу.

Поширені в лісостепу й ґрунтові могильники з орієнтуванням на захід «зливкинської» традиції, населення яких культурно й антропологічно було споріднене з волзькими булгарами. Виділяються, щоправда, і групи зовсім європеоїдного населення, типу могильників Волоконівського та Червона Гусарівка, яке виявляється надзвичайно близьким до груп із Криму.

Більш однорідним є степовий локальний варіант салтівської КІС. У степовому басейні Сіверського Дінця мешкало напівосіле населення, що мало як стаціонарні поселення, так і зимівники та літні кочовища. На постійних поселеннях концентрувались ремісники, на тимчасових — пересічні скотарі. Будувалися в регіоні й городища, хоча, на відміну від лісостепу, лише із земляними валами (Маяки, Сидорове, Тетянівка). За антропологічною характеристикою та обрядом це населення було надзвичайно близьке до волзьких булгар. У X ст. останні прийняли іслам, і, як свідчать археологічні дані, те саме зробило й населення степової Донеччини, де мусульманські поховання відкриті на кількох могильниках (Сидорове, Дронівка). Цей варіант салтівської КІС з’явився пізніше за інші — наприкінці VIII ст., однак проіснував довше, ніж інші, як мінімум до другої половини X ст. У середині X ст., швидше за все, саме населення степового басейну Сіверського Дінця Костянтин Багрянородний називав «Чорною Булгарією».

Кримський варіант салтівської КІС формувався двома етапами. Перші переселенці з Північного Кавказу з’являються тут ще наприкінці VII ст. (Тау-Кипчак). Цей варіант увібрав найбільше від попередників, що було зумовлено високим розвитком візантійського населення регіону, однак прийшле тюркське населення принесло із собою з Північно-Східного Кавказу специфічну конструкцію кам’яних наземних будинків, сіролощений столовий посуд та нові риси поховального обряду. У Криму салтівське населення займає як уже існуючі міста (Керч), так і будує нові (Сугдея, Кордон-Оба, Тепсень). Їхня характерна особливість — наявність християнських храмів, які будуються, починаючи з середини VIII ст. Салтівський вплив у Криму досягає піку наприкінці VIII — на початку IX ст., після чого поступово зникає, незважаючи на відсутність помітних змін у складі населення. Трансформація кримського варіанта культури сталася через політичні події, пов’язані з утворенням феми Херсонеса 841 р. У кримських володіннях каганату в середині VIII ст. активно проповідує християнська церква, що зумовлює помітну християнізацію регіону. Найбільший візантійський влив на матеріальну культуру каганату спостерігається у 30—40-ві рр. VIII ст., другий епізод впливу припадає на 30—40-ві рр. IX ст., коли візантійці будують для хозар фортецю Саркел, про що ми вже писали вище.

Степову зону від Дону до Дніпра в VIII — першій половині IX ст. спорадично використовували кочові хозари. Основна маса їх поховань виявлена на схід від Дону, однак і на півдні України відома низка підкурганних поховань із квадратним ровиком навколо насипу чи без нього, здійснених у підбоях чи катакомбах у супроводі гончарного посуду, озброєння, прикрас, а також цілого кістяка коня або його частин (Мелітополь, Обозне, Дніпровка, Новомиколаївка). Пам’ятки кочових хозар повністю зникають на початку IX ст., що, швидше за все, свідчить про трансформацію культури панівного народу з кочового типу на міський.

Хозарський каганат кардинально змінює політичну орієнтацію у 50-х рр. VIII ст. Причиною цього, імовірно, була епідемія чуми в 744—748 рр. у Візантії, яка викликала економічний занепад імперії й послаблення її політичного впливу. У 759/760 р. арабський намісник Східного Закавказзя Йазід ас-Суламі вислав послів до хозар і каган Багатур погодився віддати за нього свою доньку. Через кілька років хозарка несподівано померла разом зі своїми дітьми. Хозари звинуватили арабів у підступі й вторглися у Закавказзя, повторивши походи кілька років поспіль у 763—765 рр. Таким чином, нетривалий мир з арабами було зруйновано, однак разом із цим шлюбом було зіпсовано надовго й союзні стосунки з Візантією. Як демонструють монетні знахідки на території каганату, жодної золотої візантійської монети не потрапило до хозар після 757 р.

У 786—787 рр. Візантія спробувала за допомогою дипломатичних інтриг спричинити антихозарське повстання в Криму. Єпископ Іоанн Готський передав правителеві кримської Готії суму грошей і уклав із ним таємну угоду про відокремлення Готії від каганату. Повстання завершилося невдало, а каган лише посилив свій вплив у Південно-Західному Криму, призначивши сюди намісника-тудуна. У 799—700 рр. хозари здійснили велике вторгнення в Закавказзя, що стало останньою великою подією в історії раннього (каганського) Хозарського каганату.

На тлі процесів осідання кочовиків на землю та піднесення ролі нової столиці Атіля в дельті Волги, писемні джерела повідомляють про серйозні зміни всередині самого хозарського суспільства. За даними Аль-Масуді, саме в часи правління халіфа Харун ар-Рашида (786—809 рр.) хозарський бег прийняв іудаїзм. А вже в 839—841 рр. посольство до візантійського імператора Феофіла прислали «каган і бег Хозарії». Посли прийшли з незвичним проханням — побудувати для хозар фортецю в пониззі Дону. Візантійці погодилися, виславши до хозар Петрону Каматира, який будує на лівому березі Дону з обпаленої цегли фортецю Саркел — «Білу Вежу» давньоруських джерел. Як відплату хозари віддають Візантії свої кримські володіння, де утворюється фема Херсонеса на чолі з тим же Петроною. Така висока ціна була сплачена за вивчення візантійського фортифікаційного досвіду, який хозари використали для будівництва ще однієї фортеці з обпаленої цегли — Семикаракорської, а також серії кам’яних фортець у Подонні. Одночасним політичним кроком стало переселення на захід від Дону мадярів (угрів).

Іншим цікавим явищем є знамените «хозарське двовладдя», яке найкраще описане для X ст., однак його поява і розвиток з початку IX ст. залишаються малодослідженими. Імовірно, зміни були поступовими, оскільки роль кагана в тюркському суспільстві була надто високою. Каган відрізнявся від звичайного володаря «божественним походженням»: він був «небонародженим», засновником і носієм «еля» — держави. Тому піднесення одного з бегів (голови роду або племені) до рангу співправителів кагана мало означати певний соціальний та ідеологічний переворот у державі. 861 р., коли Хозарію відвідав Костянтин Філософ[20], каган усе ще відігравав головну роль, хоча й залежав у прийнятті рішення від «першого радника» — бега. Згідно ж з арабськими описами X ст., бег («цар») уже уособлював найвищу адміністративну владу в державі, роль же кагана зводилася лише до символічного виконання традиційних обрядів, під час яких бег мав уклонятися кагану. Проте надто тісний символічний зв’язок кагана та його тіла з державою і її «тілом» — народом, призводив до того, що кагана могли звинуватити «в порчі» і вбити під час природних лих — посухи, голоду, війн. Станом на X ст. це призвело до повного виродження каганської родини, тому символічним каганом міг бути обраний будь-який пересічний хозарин із певного роду.

861 р., очевидно, дізнавшись про похід русів на Константинополь, хозари та мадяри здійснили облогу Херсонеса, зняти яку вдалося візантійському посланцеві Костянтину Філософу, який саме повертався від кагана з «релігійного диспуту». Про цю подію повідомляє житіє Костянтина, як вважається, складене зі слів його брата та супутника Мефодія. Намагаючись обрати нову релігію, у 860/861 р. каган і бег запросили представників трьох релігій: християнства, мусульманства та іудаїзму. Легенда говорить, що вибір каган зробив, поставивши всім по черзі те саме питання: «Чия віра від двох інших краща?», на що і Костянтин, і мусульманин нібито відповіли, що це віра євреїв.

Важко сказати, чи пов’язаний перехід хозарської верхівки до іудаїзму з подальшою усобицею, що виникла в каганаті. Писемні джерела говорять лише про її наслідки, а не причини. Зокрема, Костянтин Багрянородний говорить про повстання племені кабарів. Повстанці були розбиті й утекли до мадярів, які саме в цей час теж відмовилися коритися центральній владі хозар.

Як свідчить давньоруський літопис, не змогли хозари в 884— 885 рр. нічого протиставити й русам Олега, які перепідпорядкували собі слов’янських данників каганату — сіверян і радимичів. Одною з головних причин пасивності хозар на західних кордонах могла бути війна з печенігами в Поволжі. Знову ж таки, джерела не дають відповіді на питання про час і причини війни, вони тільки говорять, що перемогу над печенігами хозари здобули лише в союзі з огузами (про них докладніше нижче), розбивши близько 888 р. печенігів за Волгою. Переможені племена печенігів хозари поділили на дві частини, одну з яких 889 р. примусово переселили в Північне Причорномор’я для боротьби з мадярами та хабарами. Під тиском печенігів мадяри відійшли до Нижнього Дунаю, а Північне Причорномор’я надовго стало місцем проживання печенігів, які називалися в арабських джерелах «хозарськими». Проте станом на X ст. джерела повідомляють про те, що хозари спеціально тримали в Саркелі гарнізон із кочовиків-огузів, що свідчить про недовіру печенігам.

Усобиці IX ст. фактично призвели до нівелювання значення каганської династії в Хозарській державі. Країну одноосібно очолив бег-іудей, який віднині називався джерелами «царем», символічна ж посада «кагана» стала виборною. Не довіряючи переважно язичницькому населенню каганату, бег оточив себе в Атілі найманою мусульманською гвардією. Її роль джерела відзначають 6 епізоді походу русів на Каспій 909—914 рр. Пропустивши руські човни 909 р., бег схилився до порад своєї гвардії напасти на русів на зворотному шляху в 913/914 р. Під час переходу через Волгу хозари несподівано напали на русів і перебили їх; лише невеликій частині вдалося прорватися на північ.

До середини X ст. територія і населення Хозарії суттєво скоротилися. Незалежність здобули Аланія і Волзька Булгарії, які затвердили її і власним релігійним вибором — обравши християнство та іслам відповідно. Аланське населення Подоння не пізніше від початку X ст. масово мігрувало назад на Північний Кавказ, а булгари степового басейну Сіверського Дінця прийняли мусульманство, і, як пише Костянтин Багрянородний, навіть утворили самостійну державну одиницю — «Чорну Булгарію», здатну воювати з хозарами. Станом на середину X ст. дійшло в хозар і до військових сутичок з огузами. Не дивно, що військова потужність Хозарського царства цього періоду була лише блідою тінню попереднього Хозарського каганату.

964 р. князь русів Святослав здійснив похід на хозарських данників вятичів, а 965 р. знищив фортецю Саркел (Білу Вежу), дійшовши походом до Прикубання, де воював із ясами і касогами[21]. Після спустошення західних опорних пунктів Хозарії, наступного 966 р. Святослав підкорює вятичів. Синхронно, як свідчить археологічно зафіксоване спалення сіверянського Донецького городища на Сіверському Дінці, відбувається підкорення решти сіверян. Скориставшись ослабленням хозар, 965 р. огузи розбивають залишки печенігів на Лівобережжі Волги та примушують їх з’єднатися з одноплемінниками на півдні України. 968 р., скориставшись походом Святослава на Балкани в Болгарію об’єднані сили печенігів обложили Київ. Очевидно, звинувативши в цій акції хозар, Святослав у 968/969 рр. завдає удару по столиці Хозарії — Атілю. Руси взяли не лише Атіль, а й друге за значенням хозарське місто Прикаспію — Самандар, залишивши залогу в дельті Волги. Хозарські ж степи Поволжя зайняли огузи.

Арабські джерела повідомляють про спроби хозар прийняти іслам, заручившись підтримкою арабів, проте реальних наслідків ця акція не принесла. Рештки хозар осідають у Тмуторокані, де вони ще згадуються у руських літописах XI ст. Звичайно, хозари частково залишалися і в степових містах, зокрема в Білій Вежі. 1064 р. 3000 хозарських сімей, утікаючи від вторгнення половців у Прикаспій, прибули в покинуте місто Кахтан (очевидно, сучасний Дагестан) і відбудували його, проте як самостійна політична одиниця хозари більше ніколи не згадувалися.

Давні мадяри (угри)

Давні мадяри належали до групи угорських племен Зауралля, які мешкали на географічній межі лісостепу і степу, перейшовши в способі господарювання від мисливства до скотарства. Писемні джерела практично не дозволяють визначити первісне місце розташування батьківщини мадярів, однак зрушення останніх десятиліть у дослідженні їх археологічної культури періоду міграції дозволили впевнено визначити, що переселення мадярів у Європу із Зауралля було не поступовим, а сталося за короткий часовий проміжок у першій третині IX ст. На формування культури давніх мадярів наклали свій відбиток археологічні пам’ятки сусідніх тюркомовних племен огузів і кимаків, спостерігається у ній також вплив ювелірних центрів Середньої Азії та Китаю, натомість велика відмінність від культури Хозарії свідчить про значну віддаленість їхнього вихідного регіону від Поволжя. Наразі такий регіон має локалізуватися на схід від Челябінського Зауралля аж до кимацького ареалу Приіртишшя.

На початку IX ст. під тиском печенігів мадяри почали переселення на захід, дійшовши до Волги. Хозари дозволили поселитися їм на лівому березі Волги між волзькими булгарами та власне хозарським осередком на території від пониззя р. Ками до р. Єруслан. Сім племен мадярів не мали єдиного правителя, ними керував «воєвода» Леведі. За короткий час проживання у Поволжі мадяри взяли участь у низці війн як союзники хозар, за що Леведі отримав у дружини знатну хозарку. Проте в 30-х рр. IX ст. мадяри знову були змушені змінити місце проживання й переселилися у Північне Причорномор’я.

Близько 837 р. мадяри вступили в конфлікт із переселенцями з Македонії, розселеними болгарами на північ від Дунаю. А 839 р., швидше за все, саме мадяри згадуються як «ворожі народи», що не давали спокійно повернутися з Константинополя посольству русів. Уже тут, на території України, хозари спробували надати мадярам єдиного правителя («ельтебера»), запропонувавши їм самим обрати собі кандидата. За переказом, Леведі нібито відмовився від такої честі через бездітність, тому мадяри підняли на щиті Арпада, сина Алмуша, який і став засновником першої угорської королівської династії.

Станом на 861 р. мадяри все ще були союзниками хозар, узявши участь, зокрема, в облозі Херсонеса. Однак уже 862 р. вони несподівано здійснюють далекий похід на захід — у межі сучасної Австрії. Такий же похід повторюється 881 р., вже разом із хозарським племенем кабарів. За свідченням Костянтина Багрянородного, кабари приєдналися до мадярів під час великої усобиці в каганаті, внаслідок якої кабари програли й були змушені тікати зі своєї території. Як восьме плем’я їх прийняли до себе мадяри, які на той момент, виходить, також підтримували опозицію до бега (царя) Хозарії. Арабські джерела переказують інформацію, що «в давні часи хозари огороджувалися ровами від мадярів», тобто мадяри, найімовірніше, самі воювали на боці сили, яка програла, а після її поразки перебували у ворожих стосунках із центральною владою Хозарії.

За яскравими археологічними пам’ятками типу Суботців ареал розселення мадярів цього періоду фіксується на межі лісостепової та степової зон України, особливо в районі вигину Дніпра (Суботці, Коробчино, Манвелівка, Твердохліби, Нововоронцовка, Дмитрівка та ін.), хоча їхні пам’ятки також зафіксовані й у Нижньому Подністров’ї (Слободзея). На першому етапі мадяри підтримували контакти з культурним колом салтівської КІС, проте в пізніших похованнях з’являються окремі ранньогончарні посудини слов’янської культури Луки-Райковецької. Контакти зі слов’янами фіксуються і в зворотному напрямку — окремі прикраси типу Суботців виявлені на слов’янських поселеннях (Новотроїцьке городище, Кудеярова гора, Бучак). Втім, арабські джерела свідчать і про інший бік таких контактів, зокрема мадяри займалися нападами на слов’ян з метою захоплення полону для работоргівлі. Відоме наразі найпівнічніше мадярське поховання у Подніпров’ї — Бабичі в Пороссі, свідчить, що давньоруська розповідь про появу угрів під Києвом могла мати під собою певні історичні підстави, та й сама назва Київського топоніма «Угорські ворота» — виникла тоді, коли угри ще мешкали на південь, а не на захід від Києва.

889 р. у Північне Причорномор’я переселяються печеніги, які швидко витісняють мадярів до Нижнього Дунаю. 894 р. візантійці вирішили скористатися їх допомогою для нападу на Болгарію. Болгарський цар Симеон капітулював перед Візантією, уклавши мир, але це розв’язало йому руки у війні проти мадярів. Уклавши союз із печенігами, 895 р. болгари атакували мадярів, змусивши їх утікати на північ у Середнє Подунав’я. 896 р. мадяри зайняли Карпатську котловину, витіснивши та частково підкоривши місцевих слов’ян. Зачепили ці процеси й сучасне українське Закарпаття, де мадярські племена також у низовинах змінили місцеве слов’янське населення.

Пізніша угорська книжна легенда, записана в «Хроніці» нотарія Бели, розповідає про переселення пращурів угорців лісовим шляхом через Суздаль, Київ, Галичину і Польщу з переходом через карпатські перевали. Наразі немає сумнівів у її штучності. Давні мадяри повністю повторили «південний» степовий шлях у Карпатську котловину, яким раніше туди потрапили сармати, гуни та авари, а ще пізніше — також половці.

Печеніги

Кочовий народ «кантари» станом на VIII ст. мешкав у Центральній Азії — у районі середньої течії р. Сирдар’ї, але IX ст. під тиском сусідніх об’єднань кочовиків — кимаків, карлуків і огузів кантари були змушені покинути свої землі. Кантари стали головним племенем об’єднання кочовиків, яке дістало в Європі загальну назву «печеніги». На своєму шляху на захід печеніги змістили і змусили втікати давніх мадярів, а також вступили в конфронтацію з огузами.

Приблизно в середині IX ст. печеніги підійшли до східних кордонів Хозарії у Прикаспії, нав’язавши хозарам доволі тривале військове протистояння, яке відволікало ресурси каганату, і так уже ослабленого внутрішніми усобицями. Лише поява в Прикаспії давніх ворогів печенігів — огузів, схилила шальки терезів на бік Хозарії. До 889 р. хозари в союзі з огузами розбили печенігів і розділили їх на дві частини. Першу частину, яка згодом дістала в арабських джерелах назву «хозарські печеніги», було переселено в Північне Причорномор’я як противагу мадярам і кабарам. Нові землі печенігам вдалося опанувати на диво швидко, а 895 р. у союзі з болгарським царем Симеоном печеніги остаточно розгромили мадярів у Подунав’ї та витіснили їх до сучасної Угорщини. Наступного 896 р. печеніги як союзники болгар уже успішно воювали проти Візантії. Втім, як союзники печеніги були вкрай ненадійними, і протягом X ст. вони з однаковим успіхом то мирно торгували і воювали разом з болгарами, русами, візантійцями проти їхніх супротивників, то, змінюючи сторону, нападали і грабували колишніх союзників.

За свідченням Костянтина Багрянородного, печеніги поділялися на вісім племен (у грецькій передачі — Іртим, Цур, Гіла, Кулпеї, Харавой, Талмат, Хопої, Цопої) на чолі зі своїми ханами («великими архонтами»), а племена — на 40 родів, кожен зі своїм вождем. Власне «кангарами» з них вважалися лише три головні племені, решта ж була включеною до печенізького союзу. Влада передавалася у печенігів не по батьківській лінії, а до двоюрідних братів, що не дозволяло виникнути централізованій системі управління. По обидві береги Дніпра станом на 40-ві рр. X ст. мешкало по чотири племені.

Уперше печеніги прийшли на Русь 915 р., однак, уклавши угоду із князем Ігорем, повернулися назад. 920 р. справа вже дійшла до військового конфлікту, а 944 р. печеніги-найманці, навпаки, брали участь у поході Ігоря на Константинополь. Костянтин Багрянородний описує стосунки Русі з печенігами 50-х рр. X ст. як постійні спроби русів убезпечити себе від нападу кочовиків на свої землі та на човни на дніпровських переправах.

Ще одна частина печенігів, яка називалася у джерелах «тюркські», залишалася проживати в цей час у Заволжі, по сусідству з огузами. 965 р. ослаблення Хозарії спонукало огузів до рішучих дій проти заволзьких печенігів — унаслідок нового конфлікту печеніги зазнали поразки й самі переселилися у Причорномор’я, з’єднавшись зі своїми родичами. Цей прихід нової хвилі печенігів добре фіксується археологічно появою нової групи населення з поволзько-приуральським видом культури. Зрозуміло, що після об’єднання печенігів їхні сили різко зросли. Одним із наслідків такого посилення міг стати напад печенігів на Русь 968 р., коли їм вдалося взяти в облогу Київ, і лише сміливі дії воєводи Претича та вчасне повернення військ Святослава з Болгарії врятували місто.

Святослав «прогнав печенігів у поле», але, як свідчить літопис, одночасно уклав із ними союзний довір. Вважаючи Хозарію причетною до цього нападу, Святослав розгромив її прикаспійські землі, остаточно відкривши ближчий степ для нових прибульців — огузів та печенігів. Останні 970 р. виступили союзниками русів у поході на Візантію. Похід завершися вкрай невдало — і печеніги, і руси були розбиті й зазнали значних втрат. Візантійські дипломати зуміли укласти два сепаратних договори зі Святославом та печенігами, причому за секретними умовами останнього печеніги не мали пропустити русів додому. Попереджений про небезпеку, Святослав все ж таки не пішов суходолом із дружиною воєводи Свенельда, обравши водний шлях. 972 р. на дніпровських порогах його перестрів печенізький хан Куря. Ослаблені руси потрапили в засідку й були розбиті. За пізнішою легендою, з черепа Святослава Куря нібито наказав виготовити оббиту золотом чашу з написом «Чужого шукаючи, своє втратив», але, звичайно ж, легенда не могла мати підстав хоча б із тої причини, що печеніги не мали писемності.

Археологія показує, що печеніги X ст. були настільки близькими родичами огузів, що їхні пам’ятки практично неможливо розрізнити в Поволжі. Серед печенізьких поховань не фіксується виразного соціального розшарування. Більша частина поховань надзвичайно малоінвентарна і супровідний інвентар представлений лише спорядженням лучника або коня. Друга група поховань («знаті») включає срібні з позолотою прикраси пояса або, збруї. Виділити серед відомих наразі поховань комплекси вищої знаті (умовно «ханські») неможливо, вочевидь, статус печенізьких ханів таки не відрізнявся кардинально від голів родів. Печенізькі прикраси X ст., при всій самобутності у формах, виготовлені переважно під впливом художніх стилів Хозарії, але з кінця X ст. до них додаються візантійські й давньоруські мотиви, що домінують у першій половині XI ст.

Стосунки печенігів і Русі в часи правління Володимира Святославича переходять у фазу гострого військового протистояння. 992 р. печенігів розбивають на Трубежі, але 995 р. Володимир зазнає поразки під Васильковим. 997 р., за літописною легендою, лише хитрість та винахідливість рятує мешканців Білгорода від печенізької облоги. Для системної боротьби з печенігами Володимир ініціює масштабну акцію з будівництва фортець на головних водних рубежах Південної Русі: на Десні, Острі, Трубежі, Сулі та інших, для яких проводить значні переселення мешканців у межах Русі. Невеликі гарнізони не могли самостійно відбити напад, однак вони могли довго тримати облогу, а сигнальна система оповіщення дозволяла за короткий час повідомити про напад князю і вчасно зібрати війська для відсічі. У систему оборони проти печенігів були включені і т. зв. «Змієві вали», що перепиняли шлях обозу кочовиків навіть без військових гарнізонів. Змушені користуватися лише проходами на переправах, кочовики, що поверталися з награбованим із Русі, ставали більш передбачуваними і вразливими.

У 1015 та 1019 рр. печеніги виступають у новій для себе ролі союзників одного з претендентів на київський стіл — Святополка. Обидві битви завершилися невдало для союзників — Ярославу Володимировичу (названому в пізніший історіографії «Мудрим») вдалося розбити та прогнати печенігів у поле. 1032 р. Ярослав продовжив політику батька будівництвом нової лінії укріплень на Росі. А 1036 р. він завдав печенігам рішучої поразки під Києвом.

Кінець печенізькому домінуванню у степу поклали їхні традиційні суперники — огузи. 1048 р. огузи (торки) розбивають печенігів, рештки яких розсіюються: частина вирушає у Подунав’я до візантійських кордонів, частина — в Угорщину, частина відходить до руських кордонів і стає «своїми поганими» (їхні київські князі розміщують як захисників степового кордону), нарешті ще одна частина залишається у степу і входить до складу половецького союзу.

1103 р. частина печенізьких родів, що залишилися у половців, була захоплена руськими князями й переселена на власні кордони. Ці печеніги увійшли до союзних прикордонних кочівницьких контингентів «чорних клобуків». Ще один прихід печенігів на Русь стався 1116 р., коли рештки печенігів і торків повстали проти половців у Подонні. Після дводенного бою вони відійшли в напрямку Русі й були прийняті Володимиром Мономахом. Проте 1121 р. Володимиру Мономаху довелося вигнати зі своїх володінь одне з племен «чорних клобуків» — берендеїв, а за свідченням літопису, «торки й печеніги самі втекли».

Торки (огузи, гузи)

Предки огузів входили до Тюркського каганату на правах залежного кочового населення. З утворенням II Тюркського каганату огузи відійшли на захід, у Середню Азію, де зрушили зі своїх місць колишніх союзників тюрків — кангарів (печенігів). Ворожі стосунки огузів і печенігів, попри спорідненість цих народів, зберігалися протягом усієї їхньої історії, і з новою силою поновлювалися щоразу при їх зіткненні у Східній Європі.

Близько 888 р. у союзі з хозарами огузи розбивають печенігів і опановують східну частину Прикаспію, займаючи великі пустельні простори до Приаралля. Протягом довгого часу огузи підтримували союзні стосунки з хозарами, і, за свідченням писемних джерел, саме з огузів хозари формували гарнізон своєї фортеці Саркел на Нижньому Дону. Арабський посланник Ібн-Фадлан переказував, що огузи контролювали торгівельні шляхи зі Сходом, беручи плату за прохід купецьких караванів. Особливої системи в цьому, щоправда, не було, і часто сплата грошей або подарунків вождям огузів не забезпечувала купцям свободи проходу на «низовому рівні». Та й між самими вождями огузів — джабгу та іркінами — рідко спостерігалася згода. Саме тому, попри свою численність, огузам так і не вдалося закріпитися у Середньоазійському регіоні.

До середини X ст., у міру падіння впливу хозар у регіоні, огузи здійснювали дедалі більш самостійну політику, а вожді Приаралля навіть почали карбування власної монети за мусульманськими зразками. 965 р. огузи порушили угоду з хозарами і розбили рештки печенігів у Поволжі, вигнавши їх у Північне Причорномор’я. А ще через кілька років, після остаточного розгрому хозарських міст Святославом, огузи повністю опанували й степове Поволжя.

Період домінування огузів у Поволжі завершився з приходом половців. 1048 р., під тиском останніх, огузи тікають у Північне Причорномор’я, черговий раз витісняючи далі на захід печенігів. На Русі вони стали відомі як «торки».

1055 р. торки підступили до м. Воїнь, змусивши виступити проти них переяславського князя Всеволода. 1060 р. князі Ізяслав, Святослав, Всеволод і Всеслав організовують великий спільний похід проти торків, змусивши кочовиків тікати далеко в степ, не прийнявши бою. Ситуація огузів-торків, щоправда, і так уже була непростою. У степовому Причорномор’ї слідом за ними негайно з’явилися перші племена половців, а їхня нова хвиля переселення 1061 р. змусила торків повторити сценарій печенізької втечі.

Торки 1064 р. попросили дозволу перейти Дунай у візантійські провінції. Їхня частина була розселена в Македонії, а решта, переживши голод і епідемію, повернулася на лівий берег Дунаю і попрохала вже руських князів узяти їх на службу. Торки склали основу вже згаданих «своїх поганих», розселених на південних кордонах Русі у Київському, Переяславському та Чернігівському князівствах. 1080 р. навіть відбулося невдале повстання переяславських торків, ще одне заворушення сталося 1121 р., однак у цілому торки та берендеї не раз прислужилися руським князям. У 1103 та 1116 рр. колонія торків на Русі навіть поповнилася за рахунок нових людей, що прибули від половців.

У XII ст. торки, берендеї та печеніги входили до союзу «чорних клобуків», який становив прикордонну охорону Русі, заснувавши низку міст, зокрема й відомий літописний Торчеськ. За особливостями матеріальної культури поселень такі міста вирізняються слабко, і найкраще про збереження кочовиками елементів своєї культури свідчить поховальний обряд, зокрема одним із найяскравішім є підкурганне поховання князя «чорних клобуків» із Таганчі.