Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

Початки Русі та ранні етапи розвитку держави ^{(О. Комар)}

Проблема «походження Русі» — наслідок кількасторічних сумнівів у точності літописної розповіді про покликання варягів та здогадів на тему: «Як би могло бути насправді». Ким лише не уявила русів за цей час фантазія дослідників: скандинавами, східними або прибалтійськими слов’янами, сармато-аланами, тюрками, фінами, балтами, германцями-ругами тощо. Сучасні процесам утворення Русі писемні джерела IX—X ст., щоправда, для такого розмаїття поглядів зовсім не дають підстав.

839 р. до франкського короля Людовіка прибули в Інгельхайм посли візантійського імператора Феофіла. Разом із ними прийшли люди, які називали свій народ «Рос» (Rhos), а свого короля — «хакан» (chacanus). Феофіл у супровідному листі просив дозволу для росів повернутися додому через володіння імператора Людовіка, оскільки на зворотному шляху посольству загрожували якісь дикі варварські народи. Здійснивши детальне дізнання, Людовік з’ясував, що посланці виявилися шведами (Sueones), після чого вирішив затримати їх для з’ясування справжньої мети візиту, запідозривши у шпигунстві. Відголосок візиту бачимо і в листі Людовіка II (844—875 рр.) до візантійського імператора Василія І (867—886 рр.), у якому франкський король стверджував, що титулом «хакан» (chacanus) вони називають правителя авар, але не хозар чи норманів (вікінгів-скандинавів).

За двадцять років по тому візантійці нічого не знали про походження народу «Рос», який 860 р. учинив несподівану облогу Константинополя. Але в латиномовній хроніці венеційського історика X — поч. XI ст. Іоана Диякона нападники названі «народом Норманів» (Normannorum gentes). Єпископ Кремони Ліутпранд уточнює: «Ближче до півночі живе народ, який греки за зовнішнім виглядом називають „русіями“ [тобто „рудими“], ми ж за місцерозташуванням називаємо норманами». Аль-Масуді, навпаки, вважав русами норманів, які здійснили напад на Андалусію 912/913 р.

Арабська «Анонімна записка» кінця IX ст., інформація з якої запозичена багатьма географами X—XI ст., розповідає про проживання русів на острові в Північному морі, про їхнього царя — хакана, а також де-факто про паразитичний спосіб життя: напади на кораблях на слов’ян і здобування таким чином усього необхідного для життя. Із притаманних для русів занять араби відзначають лише війну і торгівлю хутром. З накопиченням нової інформації у X ст. розповідь про «острів русів» поступово змінюється на розповідь про три види русів або три центри з найбільшими містами: «Куйаба», «Славійа» і «Артаб / Арса».

У менш легендарній формі для середини X ст. дуже схожу інформацію переказує Костянтин Багрянородний, який також виділяє як заняття росів торгівлю та збір данини зі слов’ян «кружлянням» (полюддям). Візантійський імператор знає власне «Росію»[13], у складі якої згадує міста Київ, Чернігів, Вишгород, Смоленськ та загадковий «Теліутца» (Любеч?), а також «зовнішню Росію», до якої відносить Новгород. Костянтин відзначає різницю мови росів та слов’ян, передаючи назви дніпровських порогів «слов’янські» та «роські». Більша частина останніх наразі етимологізується зі скандинавських мов.

Археології радянського періоду фактично було поставлено завдання нівелювання значення такого роду писемних джерел шляхом демонстрації незначної кількості скандинавських рис у давньоруській культурі IX—X ст. Це завдання цілком успішно було провалено: археології, навпаки, довелося виділити цілу низку ранніх давньоруських пам’яток X ст. саме з високим відсотком скандинавських елементів. Щоб пояснити цей феномен, з’явився термін «інтернаціональна дружинна культура», яка нібито завжди мала бути сплавом різновекторних культурних імпульсів. Тільки залишалося загадкою, чому між реальними можливими векторами впливу розвинутих суспільств: візантійським, хозарським, каролінгським, мадярським, вибір упав на скандинавську домінанту, якої ніколи раніше не спостерігалося в археології Середньої Наддніпрянщини.

Автор «Повісті минулих літ» акцентував увагу на існуванні торговельного шляху «з варяг у греки», вважаючи саме його причиною появи варягів (норманів) Аскольда і Діра у Києві. Реальність цих правителів, як справедливо зауважив О. Толочко, під великим питанням, враховуючи можливість запозичення імен із топонімічних легенд, адже в Києві існували «могили»: Аскольдова й Дірова, чий ранг міг бути зіставлений із князівською Олеговою. Ще менше є підстав вважати реальним існування торговельного сполучення Скандинавії й Візантії раніше від X ст. і зокрема — до першого русько-візантійського договору 911 р.

У пошуках початків торгівлі скандинавів із півднем слід звернути увагу на інший шлях — волзький — та іншого торгового партнера — арабський схід. Подібна торгівля була неможливою, поки Хозарія дотримувалася союзу з Візантією. Однак 760/761 р. відбувся шлюб дочки хозарського кагана й арабського намісника Закавказзя Йазіда ас-Суламі, який сплатив за наречену калим (посаг) у вигляді 100 тис. дирхемів. Щоправда, в 763—764 рр., після раптової смерті дочки кагана та її дітей, хозари знову розпочали набіги на Закавказзя, внаслідок чого Йазіда усунули від посади 764 р. Повторно Йазід ас-Суламі був призначений намісником Вірменії 775 р., знову встановивши мирні стосунки з Хозарією, і з саме з цього моменту розпочався постійний приплив арабського срібла у Східну Європу. Арабські монети швидко досягають не лише хозарського Подоння, але й городища на Старій Ладозі (поблизу майбутнього Новгорода). Постійний приплив дирхемів сюди показує скарб, знайдений 1892 р., із 31 монет, карбованих у 749—786 рр. Схожа ситуація зі скарбами в Прибалтійському регіоні, де точно ідентифіковані скарби з арабськими монетами також належать до 80-х рр. VIII ст.

У 80—90-х рр. VIII ст. підвищується інтенсивність карбування дирхемів арабськими країнами, і саме в цей період встановлюється постійне функціонування Волзького шляху, яким арабське срібло потрапляло із Закавказзя та Прикаспію у Прибалтійський регіон. Проте з якихось причин арабський дирхем у цей період взагалі не потрапляв на Наддніпрянщину, включаючи й найтісніше пов’язаний із Хозарією ареал волинцевської культури. Ситуацію кардинально змінює згаданий нами вище погром волинцевської спільності початку IX ст. Найраніші скарби арабських монет зі слов’янського ареалу датуються наймолодшими монетами 802—812/813 рр., а найбільш стабільно скарби IX ст. трапляються у басейні Оки. Ситуація у салтівському ареалі, навпаки, стає дзеркальною — найпізніші дирхеми IX ст. тут даються періодом 814—815/816 рр.

Складається враження, що близько 815 р. група торговців, які здійснювали свої операції водними шляхами через Оку та Волгу, якимось чином відрізала від торгівлі з арабським сходом північні землі Хозарії, повністю переорієнтувавши грошові потоки на себе.

Слов’яни — носії волинцевської культури — опинилися на початку IX ст. в епіцентрі цих подій. Після масштабного військового погрому їхній зв’язок із Хозарією помітно слабшає, натомість вони отримують доступ до каналу надходження арабського срібла, швидше за все, в обмін на торгівлю хутром. До 30-х рр. IX ст. хозари настільки переймаються проблемами свого північно-східного кордону, що відправляють спеціальне посольство до Візантії з проханням збудувати для них фортецю на нижньому Доні. У 837—838 рр. ця місія була доручена Петроні Каматіру, під керівництвом якого була споруджена фортеця Саркел. Судячи з того факту, що після повернення з Хозарії Петрона був призначений стратигом феми[14] Херсону, спеціально створеної 841 р., хозари пішли на значні територіальні поступки візантійцям у Криму. Але завдяки Саркелу вони отримали досвід побудови кам’яних фортець, використаний для облаштування цілої укріпленої лінії у Подонні.

Посольство русів до Константинополя у 837—838 рр. (яке згодом 839 р. візантійці переслали до Людовіка І в Інгельхайм), швидше за все, зовсім не випадково збіглося з хозарським — як і хозари, руси намагалися заручитися підтримкою одного з головних політичних гравців регіону — Візантії, однак не дуже вдало. Поверненню посольства тим же шляхом заважали якісь племена, у яких заведено вбачати давніх мадярів, спеціально переселених до Причорномор’я хозарами із Заволжя.

Як показали подальші події, 861 р. хозари разом із мадярами вчинили облогу Херсонесу, швидше за все, знаючи про напад русів на Константинополь минулого 860 р. і намагаючись скористатися ситуацією для повернення своїх територіальних поступок візантійцям 838—841 рр. Натомість останні згадали про суперників Хозарії — русів, унаслідок чого відбулося перше символічне хрещення русів та укладання мирної угоди з імператором Василієм І, як стверджував Продовжувач Феофана, завдяки «щедрим роздачам золота, срібла і шовкового одягу» (одразу після 861 р. або, за іншими джерелами, бл. 874 р. чи у 881—882 рр.). До 911 р., коли між Руссю та Візантією було укладено новий торговий договір, джерела не знають більше про протистояння русів та візантійців. Та й живописна легенда «Повісті минулих літ» про морський похід і взяття князем Олегом Константинополя, як не прикро для патріотичного читача, не знаходить підтвердження у грецьких джерелах. Натомість арабські джерела знають про морський похід русів на Каспій 913 р.

Родова легенда Рюриковичів, швидше за все, не знала князя Олега, на відміну від київського циклу переказів, що змусило літописця увести його в історичну оповідь як «воєводу Рюрика». Саме Олегу літопис приписує убивство князів Аскольда й Діра, підкорення племен сіверян, радимичів та древлян, а також війни з уличами і тиверцями. Прикриваючись ім’ям малолітнього Ігоря, Олег завойовує Смоленськ і Київ, проте не приєднує їх до своїх північних володінь, а навпаки, саме Київ робить столицею — «матір’ю городів руських». Літописець не вбачає в цьому нічого дивного, адже в його часи Київ був бажаним призом для кожного князя. Дивує цей факт лише археолога.

Київ IX ст. мало нагадував місто, як ми його собі уявляємо щодо тих часів. Невеличкі слов’янські поселення культури Луки-Райковецької на узвишшях групувалися навколо городища на Замковій горі. Лише в часи Олега, у 80-х рр. IX ст., до структури поселень додається Київський Поділ — низова, щорічно затоплювана повенями ділянка під Замковою та Старокиївською горами. На останній саме в цей час зводяться укріплення ще одного невеликого городища; паралельно на горах виникає давньоруський курганний могильник.

Археологічних слідів формування інших давньоруських міст раніше початку X ст. не простежується. До найраніших мали б належати Вишгород, Чернігів, Любеч, Витичів, Седнів. Усі давньоруські міста виникають на незаселених територіях і не мають підоснови IX ст. у вигляді слов’янських поселень, включаючи Чернігів та недалеке від нього Шестовицьке городище, де найближчі за часом попередні поселення належать до давнішої волинцевської, а не її наступниці — роменської культури. Натомість носії роменської культури потрапляють у складі різноплемінного населення наприкінці IX—X ст. чи не в усі ранні міста Південної Русі: у Київ, Чернігів, Вишгород, Любеч, Седнів, де їх присутність яскраво фіксується за знахідками характерної ліпної роменської кераміки, яка, проте, завжди знаходиться лише в супроводі давньоруських речей.

Власне, для населення лівобережної роменської культури кінець IX ст. позначається великими змінами в розселенні. Важко сказати, що цьому сприяло більше — відхід із Причорномор’я мадярів чи пільгова політика русів, однак сконцентроване до цього лише в Посейм’ї та верхів’ях Псла роменське населення починає рух річковими басейнами на південь, швидко зводячи городища по Сулі, Пслу, Ворсклі. Скориставшись відтоком аланського населення салтівської культури з Подоння, частина носіїв роменської культури займає на початку X ст. низку колишніх салтівських городищ у лісостеповому басейні Сіверського Дінця та будує нові свої укріплення (Мохнач, Коробові Хутори, Донецьке городище). Немає сумніву, що ця група сіверян залишалася під владою Хозарії і саме проти них був спрямований похід Святослава у 60-х рр. X ст., позначений, зокрема, археологічно спаленням Донецького городища на місці сучасного Харкова. Решта сіверянського ареалу, включаючи Посейм’я, перебували під давньоруським впливом вже з кінця IX ст., що підтверджує уявлення літопису про підкорення сіверян Олегом.

Найбільший відсоток скандинавських елементів серед південноруських пам’яток демонструє Шестовицький археологічний комплекс під Черніговом, менший відсоток скандинавських знахідок у Києві, Вишгороді, Чернігові та Седневі. Особлива роль таких поселень, як Шестовицьке, підкреслюється схожими давньоруськими комплексами в інших регіонах — Гньоздовським під Смоленськом, Тимерівським під Ярославлем. Такі величезні торгово-ремісничі поселення набули найбільшого розквіту в другій половині X ст., однак несподівано припинили існування на початку XI ст., так і не перетворившись на міста. Ідеться про сезонні місця збору та обслуговування купців на річкових торгівельних шляхах. Склад населення, яке проживало у таких пунктах або помирало в дорозі від хвороб (ми говоримо про поховання), був надзвичайно строкатим, із реально великим відсотком скандинавів (камерні поховання, кремації в човнах, озброєння та прикраси скандинавського стилю). Проте їх вкрай помилково вважати «дружинними» або якось причетними до військової верхівки русів, що яскраво демонструється відмінностями між Гньоздово та Смоленськом, Шестовицею та Черніговом. Кількість предметів торгового інвентарю й іноземних імпортів у комплексах X ст. Чернігова та Шестовиці взагалі малозіставна; та проте, оцінюючи демонстративний соціальний статус великих курганів на горах Чернігова (Чорної могили, Гульбища), порівняно з багатими, але розташованими в щорічно затоплюваній заплаві Шестовиці невеликими скандинавськими курганами, бачимо реальну різницю у демонстрації соціальної ролі таких поховань для місцевих общин.

Розвиток давньоруських річкових поселень та городищ був, без сумніву, пов’язаний із налагодженням торгівлі шляхом «із варяг у греки», який набув особливої актуальності після укладання договору з Візантією 911 р. Близько 915 р. була проведена акція київських військ у басейні Оки, яка супроводжувалася розгромом Супрутського городища та появою низки скарбів. Унаслідок цієї операції було остаточно підкорено Києву окський відрізок Волзького шляху, а потік арабського срібла, включаючи масові булгарські поволзькі[15]наслідування дирхемам, переорієнтовано у Подніпров’я — Київ та Смоленськ. Привласнювальна економіка русів досягла свого піку в середині X ст., коли князь Ігор заплатив життям за спроби збільшити прибутковість полюддя — відома оповідь про його вбивство древлянами.

Слід відзначити, що про певну економічну незадоволеність русів у 40-х рр. X ст. свідчить не лише знаменитий епізод конфлікту Ігоря з древлянами 945 р., але й факт походів 941 та 943 рр. Ігоря на Константинополь. Перший морський похід завершився невдачею — руські кораблі були спалені «грецьким вогнем», однак, зібравши сухопутні війська із залученням як союзників печенігів, русам вдалося змусити візантійців підписати нову торговельну угоду 944 р. Чим саме були спричинені незгоди з Візантією, залишається загадкою, однак нумізматичний матеріал свідчить, що саме у 40-х рр. X ст. почалося різке скорочення об’ємів карбування арабського дирхема на сході, а якість монет за вмістом срібла почала знижуватися. Втрата прибутковості східної торгівлі могла спонукати до пошуків більшої вигоди від торгівлі з Візантією, яка, проте, дуже суворо стежила за торговими квотами для «варварів», щоб ні за яких умов не збільшувати їхньої могутності. А також, як свідчить літопис, руси саме тоді спробували збільшити обсяг зборів від полюддя.

Надзвичайно цікаву інформацію дали археологічні дослідження Іскоростеня (сучасний Коростень) — древлянського центру, спаленого Ольгою 946 р. на знак помсти за вбивство її чоловіка — Ігоря Рюриковича. Коростенське городище продемонструвало включення древлян до сфери впливу давньоруської культури як на рівні гончарного ремесла, так і комплексу престижних прикрас. У шарах пожежі 946 р., окрім характерних слов’янських прикрас Правобережжя, було виявлено повний набір поясних оздоб давньоруських типів, скандинавські підвіски типу «Борре», поясні та збруйні бляшки угорського й печенізького стилів, тобто характерний мультикультурний мікс давньоруського часу, який заведено називати «дружинною культурою». Чи пов’язане це зі знищенням древлянами дружини київського Ігоря, чи весь цей набір був притаманний уже для древлянської знаті — звичайно, залишається відкритим питанням. Однак факт тісного включення древлян до кола впливу давньоруської культури станом на 40-ві рр. X ст. є безсумнівним.

Значення цього факту додатково підкреслюється іншими археологічними спостереженнями, адже у 940—950-х рр. археологи фіксують скарби та спалені городища у всьому слов’янському ареалі від Дніпра до Дністра. Спалені городища цього горизонту є на півдні Київщини (Монастирок), у Південному Побужжі (Червоне), у Пруто-Дністровському межиріччі (Алчедар, Єкимоуци), скарби припадають на той самий ареал (Копіївка, Червоне, Алчедар, Єкимоуци) і верхів’я Дністра (Крилос). Літописи справді згадують про підкорення київським воєводою Свенельдом не лише древлян, а й уличів. Як бачимо, археологія свідчить, що насправді повстаннями було охоплено значно ширший ареал племен від Дніпра до Подністров’я, і завершилися події схожим фіналом — військовим придушенням. Спеціально для контролю племен у другій половині X ст. будуються нові давньоруські міста — осередки князівської влади — Овруч, Галич, Пліснеськ, які демонструють виразно давньоруський характер культури, включно зі скандинавськими рисами (Пліснеськ).

Убивство древлянами Ігоря та широта погромів слов’янських городищ 40—50-х рр. X ст. наочно свідчить про кризу системи полюддя. Тож не дивно, що з наступницею Ігоря на київському столі — княгинею Ольгою, літописці пов’язують першу реформу державного устрою Русі. Остання відтоді поступово почала набувати рис не класичного варварського «вождівства», що жило за рахунок данини підкорених племен та епізодичної присутності в підкорених теренах, а більш прогресивної ранньофеодальної держави з осередками центральної адміністрації.