Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

У пошуках слов’ян

Питання походження та ранньої історії слов’ян є надзвичайно складною науковою проблемою, насамперед з огляду на стан джерельної бази. Писемні джерела вкрай скупі та почасти дозволяють доволі широкі тлумачення. Величезні області «слов’янської ойкумени» взагалі століттями залишалися поза увагою тогочасних хроністів та авторів інших жанрів. Тож доводиться покладатися здебільшого на «мовчазних свідків» — археологічні матеріали, а також лаконічні лінгвістичні відомості. Втім, у слов’янських країнах суто академічні труднощі цієї проблематики обтяжені ще й «політичним складником». Часто-густо концепції слов’янського етногенезу, свідомо чи навіть підсвідомо, корегуються міркуваннями ненаукового порядку. Гонитва за «первородством» (чи то «старшинством») серед «братніх народів», спроби збільшити глибину «історичних коренів» чи зміцнити «ступінь укорінення» на певних територіях і решта безглуздостей із царини «історичних прав» подекуди переважують не тільки науковий скепсис, а й самі факти.

Проте в конспективному викладі ці факти доволі однозначні:

— слов’яни є відносно молодою спільнотою, їхній історичний дебют відбувся лише «якихось» півтора тисячоліття тому;

— слов’яни навряд чи були колись компактною спільнотою, «племенем», з якого виросли гілки давніх і теперішніх слов’янських народів; радше йшлося про конгломерат споріднених груп населення, близьких у мовному та культурному плані, котрі за певних історичних обставин підкреслили насамперед мовну близькість, назвавшись (а найголовніше — ставши) для оточення слов’янами;

— уже ставши власне слов’янами, ранньосередньовічні племена контактували з безліччю інших народів у найрізноманітніших формах; саме ці контакти, а також пристосування до незвичних ландшафтів і соціальних умов визначили, зрештою, сучасне різноманіття культур слов’янських народів;

— вищезазначене різноманіття межує зі значною кількістю спільних рис, що зайвий раз засвідчує історичну «молодість» слов’ян.

Слід зауважити, що слов’яни з усією культурною специфікою та особливостями історичного шляху не є чимось абсолютно винятковим серед народів варварської периферії середземноморського цивілізаційного осередку. Дуже схожий шлях на кілька століть раніше пройшли, приміром, германці. Певну «неповторність» раннім етапам історії слов’ян надало розташування їхньої умовної «прабатьківщини», що на півдні та сході межувала з найсхіднішою частиною Євразійського степового коридору, а на півночі та північному сході — з неозорними лісовими просторами північної частини Східної Європи.

На сторінки історичних творів слов’яни вперше потрапляють близько середини VI ст. н. е. Примітно, що й у «Гетиці» Йордана, і в «Історії війн» Прокопія Кесарійського, написаних у 550-х рр. слов’яни фігурують не як «свіжа новина», а радше як загальновідоме явище. Відомості Прокопія дозволяють стверджувати, що слов’яни були присутні на дунайському кордоні вже у 510— 520-х рр., а на другу половину 530-х рр. стали настільки добре відомі ромеям, що слов’янських найманців залучають до операцій імперської армії в Італії. При цьому згадані твори не залишають сумнівів, що слов’яни становили потужну військову силу, а отже, тисячні контингенти слов’янських вояків репрезентують великі юрби населення (воїни становлять у спільнотах такого рівня розвитку десь п’яту частину всього загалу).

Зведення докупи відомостей, що надають разом Йордан та Прокопій, дозволяє впевнено констатувати, що на середину VI ст. слов’яни замешкували землі від правобережжя Дунаю до Лівобережжя Дніпра. Щодо широтних кордонів їхнього ареалу, то на півдні таким кордоном візантійці вбачали чорноморське узбережжя, а на півночі вони знали лише одну точку — витоки Віскли (Вісли). За сучасними уявленнями, ареал слов’ян навіть на момент перших контактів із ромеями був значно ширший, але це вже предмет досить складних реконструкцій, що компенсують необізнаність авторів VI ст. з віддаленими районами розселення слов’ян.

Таким чином, у часи «історичного дебюту» слов’яни замешкували величезний простір не лише у Східній, а й у Центральній Європі, були численними та мали неабиякий військовий потенціал. Напрошується цілком логічний висновок, що безпосередньому зіткненню з ромеями передував певний період, протягом якого слов’яни набули такої потужності. Однак цей період, напевно, не був надто тривалим: жодне джерело, старше від уже згаданих творів Йордана та Прокопія, ніяких слов’ян не знає.

Пояснити це необізнаністю пізньоантичних авторів з етнографією віддалених від кордонів імперії обширів Східної Європи проблематично. Буквально напередодні (звісно ж, в історичному вимірі) початку слов’янської хвилі натиску на дунайський кордон імперії в регіоні вирували події, спровоковані вторгненням гунів. Тож мешканці імперії мали нагоду познайомитися з чималим переліком східноєвропейських племен, зокрема зі списку підданих «імперії гунів» за часів Аттіли. Однак слов’ян серед них немає. Імовірно, слов’яни усвідомили свою спільність та висловили це усвідомлення в самоназві (слов’яни — тобто ті, хто має слово, розмовляє зрозумілою мовою) дещо пізніше, десь на зламі IV—V ст. н. е.

Однак проблема залишається: потрібна певна «демографічна маса» тих, хто за певних історичних обставин зазначену спільність усвідомлює. Таке усвідомлення не виникає спонтанно й нізвідки. Більше того — етнічні спільноти апелюють не лише до єдності мови та побутової культури. Однією з обов’язкових складових є впевненість у спільному походженні, наявності одного історичного коріння. Таким чином, слід шукати, з яким населенням можна співвіднести безпосередніх пращурів слов’ян на попередньому етапі, протягом гунського часу (кінець IV — перша половна V ст.), а за можливістю й у більш ранній час.

Історики тривалий час у вирішенні цієї проблеми покладалися виключно на відомий пасаж у «Гетиці» Йордана: «вони [венети], поставши з одного кореня, породили три народи, тобто венетів, антів та склавинів». Подібне бачення «слов’янського родоводу» викладено й в іншій частині цього твору Йордана: «Хоча тепер їхні [венетів] найменування змінюються залежно від різноманітних родів та місць мешкання, здебільшого вони все ж звуться склавинами та антами». Про один корінь склавинів та антів розповідає і Прокопій, щоправда, називаючи їхніми спільними предками якихось спорів (і пояснюючи назву предків слов’ян, відштовхуючись від еллінського розуміння слова «спори», себто «розсіяні», що одразу видає штучне наслідування «етимологічної традиції», притаманної античній літературі).

У будь-якому разі повідомлення Йордана, попри одиничність його тверджень про походження склавинів та антів від венетів, сприймалося як аксіома. Тим паче, що венети / венеди спорадично згадувалися в межах Центральної та Східної Європи більш ранніми авторами, від Плінія Старшого (23—79 рр. н. е.) до т. зв. «Певтингерової таблиці», карти-інтернарія, остаточну редакцію якої дослідники схильні датувати IV — першою половиною V ст.

Щоправда, венетів / венедів було чимало і в інших частинах Європи. Найбільш відомі серед них — мешканці області між північним узбережжям Адріатичного моря та Альпами, що й нині зветься Венето. У більшості випадків було цілком зрозуміло, що йдеться про кельтські та іллірійські племена. Однак дослідників XIX ст. не надто переймало навіть те, що не відома жодна самоназва слов’янського народу, співзвучна з «венети». У відповідь вони зазначали, що таку співзвучність мають екзоетноніми, назви, що використовувалися для позначення слов’ян фінськими та германськими народами. Тож повісленських давніх авторів та східноєвропейських венетів / венедів без особливих застережень стали вважати слов’янами, а «Природничу історію» Плінія — найранішою згадкою слов’ян у джерелах.

Закріплення в історіографії ототожнення центрально- і східноєвропейських венетів зі слов’янами може слугувати сюжетом окремої захопливої розвідки щодо ваги наукового авторитету у вирішенні суперечливих питань, а також впливу позанаукових чинників на неупередженість дослідників. Уперше «венеди Плінія» були визначенні як «першослов’яни» в праці польського славіста В. Суровецького 1824 р. Згодом цю гіпотезу прийняв такий стовп тогочасної славістики, як П. Шафарик. Авторитет цього дослідника був практично беззаперечним для представників наступного покоління славістів, таких як Л. Нідерле та О. Л. Погодін. Тож на зламі XIX—XX ст. якесь інше розуміння венетів у науковій літературі слов’янськими мовами було практично відсутнє. Критичні ж зауваження та суто науковий скепсис дослідників, котрі представляли інші народи, сприймалися насамперед як шовіністичні закиди та намагання ігнорувати «давність слов’янського родоводу».

Події першої половини XX ст. аж ніяк не сприяли усуненню політичного складника із зазначеної проблематики. Радше навпаки, конфлікт між «слов’янством» та «германством» раз у раз переносився і на історію. Ситуація поволі виправлялася протягом другої половини XX ст., і лише в останні два-три десятиліття «венетське питання» нарешті знов повернулося в суто академічне русло. Цьому сприяло не тільки угамування «слов’яно-германських пристрастей», а й не меншою мірою зміна дослідних парадигм (зокрема, чимало аспектів щодо етногенезу слов’ян перебрали на себе археологи). Щоправда, рецидиви спроб більшого «заглиблення» історичних коренів слов’ян із прирівнюванням до слов’ян венетів трапляються і зараз.

Втім, із критичним підходом доводиться констатувати таке. З огляду на поширення етноніму «венети» в номенклатурі європейських племен, немає жодних підстав вбачати у венетах, котрих античні автори розташовують у Центральній та Східній Європі, неодмінно слов’ян або предків слов’ян. Більше того, щодо пізніших, ранньосередньовічних слов’ян назви, співзвучні з «венети», використовувалися тільки сусідами й ніколи не були самоназвами. При цьому самоназви слов’ян (на рівні племен та союзів племен) на час середньовіччя вже були добре відомі.

Хроністи германського походження вживали термін «венеди» як узагальнювальний, часто зумисне підкреслюючи цю обставину, а за потреби конкретизували племінні назви. Слід зазначити, що цей узагальнювальний термін з’явився саме в середньовіччі на західних околицях «слов’янської ойкумени», а не був успадкований від більш ранніх часів, від германських племен, що колись замешкували Східну Європу. Навіть якщо погодитися, що середньовічна германська традиція перегукується з більш ранньою античною (припустивши, що саме інформатори-германці познайомили античних авторів із якоюсь східноєвропейською людністю), то залишиться питання щодо узагальнювального характеру цього екзоетноніму. Як називала сама себе ця людність, що звалася сусідами «венети», і наскільки усвідомлювала свою єдність — однаково невідомо.

Таким чином, «венедське питання» можна без особливих застережень віднести не просто до одвічних, а до таких, що не мають відповіді. Надто складними та хиткими є системи доказів, що намагаються пов’язати відомих за багатьма джерелами склавинів та антів зі спорадично згадуваними у більш ранній час венетами / венедами. Пряма, як здається на перший погляд, вказівка Йордана на саме такий «слов’янський родовід» за умови критичного розгляду дозволяє щонайбільше зв’язати склавинів та антів із «венетами Йордана», сучасниками Германаріха (середина — третя чверть IV ст.), та аж ніяк не з «венедами Плінія» (І ст.).

Уже зазначалося, що останні 50—60 років проблематика, пов’язана з пошуком витоків слов’ян, перемістилася здебільшого в наукове поле археології. З одного боку, це пов’язано з усвідомленням певної вичерпаності інших груп джерел. З іншого ж боку, тільки в середині минулого століття були відкриті старожитності, в яких можна було доволі впевнено вбачати залишки матеріальної культури слов’ян часів «історичного дебюту». Це зовсім не означає, що історики та лінгвісти припинили власні пошуки, але відтоді йшлося про можливість ширшого порівняння результатів досліджень різних наук між собою, а отже, і ретельнішого корегування кінцевих висновків.

Слід зазначити, що ототожнення певних археологічних пам’яток із матеріальною культурою якихось народів давнини є доволі складною процедурою та завжди залишається певною мірою гіпотетичним. Приміром, визначення пам’яток празької археологічної культури як склавинських, а пеньківської як антських базується на таких засадах:

— зазначені старожитності відбивають культуру населення, яке жило протягом часу, коли склавини та анти раз у раз згадуються пізньоантичними авторами (цей хронологічний збіг встановлений суто археологічними засобами);

— ареали поширення цих старожитностей збігаються, принаймні частково, з територіями, що замешкувалися склавинами й антами згідно з повідомленнями пізньоантичних авторів (для пеньківської «антської» культури цей збіг доволі чіткий, для «склавинської» празької — відповідність менш наочна, ареал празьких старожитностей простягається значно далі на північ — північний схід порівняно з районами мешкання склавинів, вказаними Йорданом та Прокопієм).

Установлення цієї «єдності часу та місця» й дозволяє доволі впевнено вбачати в празьких пам’ятках археологічний відбиток побутової культури склавинів, а в пеньківських — антів. При цьому логічно припускати, що празькі пам’ятки поза межами територій, які візантійські письменники чітко вказують як місця мешкання склавинів, однаково маркують присутність у цих місцевостях саме склавинів. Річ у тім, що відносна уніфікованість побутової культури та вірувань (останнє археологічно відбивається насамперед у поховальних пам’ятках) для суспільств додержавного (а надто — доіндустріального) рівня розвитку найчастіше має саме етнічне забарвлення.

Подібна процедура ототожнення обов’язкова в кожному конкретному випадку. Відповідно, щодо витоків слов’янства, з огляду на щойно продемонстровану непевність «рівності» венети = (пра)слов’яни, цей шлях пошуку пращурів виглядає малопродуктивним. Однак археологи запропонували іншу дослідну процедуру, метод ретроспекції, що базується на понятті «генетично споріднені археологічні культури (або групи пам’яток)».

Різновиди матеріальної культури, так само як і народи, не виникають нізвідки, на порожньому місці. Певні типи речей, споруд, поховань тощо зазвичай є модифікаціями типів речей, споруд, поховань більш раннього часу. Звісно, трапляються й абсолютні новації, але вони найчастіше визначаються або значним технологічним стрибком (приміром, запровадження металургії), або радикальними світоглядними змінами (наприклад, поява нового обряду поховання з огляду на прийняття нової релігії). Такі суттєві перетворення порівняно нечасті, тож матеріальна культура модифікується здебільшого плавно.

Говорячи про «генетичну спорідненість» старожитностей, дослідники, звісно ж, не мають на увазі, що одні горщики породили інші. Ідеться про передавання виробничих традицій, естетичних уподобань, орнаментально-знакових систем тощо від покоління до покоління. У безписемних суспільствах така тривалість можлива виключно за умови безпосереднього «зв’язку поколінь» носіїв певних знань і вмінь. Тобто на рівні етнологічних узагальнень констатація генетичної спорідненості археологічних культур дозволяє впевнено припускати й спорідненість носіїв цих культур.

Власне метод ретроспекції апелює до зазначеної закономірності: встановлення ланцюжка генетично споріднених археологічних культур дозволяє гіпотетично припускати й спорідненість носіїв таких культур. При цьому йдуть від «відомого» до «невідомого». Приміром, вельми обґрунтоване ототожнення носіїв празької та пеньківської культур зі склавинами та антами відповідно дозволяє вбачати в носіях старожитностей попереднього етапу, що генетично пов’язані з празькими та пеньківськими пам’ятками, пращурів склавинів та антів. І так далі в глибину століть.

Однак надто формальне використання методу ретроспекції має чимало «підводних каменів». Ланцюжок генетично споріднених археологічних культур можна за бажанням вибудувати від раннього середньовіччя мало не до доби каменю, але це зовсім не буде означати, що якась людність доби неоліту була протослов’янами.

По-перше, уніфікована матеріальна культура є достатньо вагомою, але далеко не головною ознакою етносу. Самосвідомість, висловлена насамперед у самоназві, а також мовна спільність є більш важливими. При цьому, як афористично вичерпно сформулював академік В. М. Масон, «культурогенез, глотогенез та етногенез є процесами зазвичай взаємопов’язаними, але не взаємодетермінуючими». Тобто складання певної мовної спільноти не означає автоматичного складання типу побутової культури, що відповідає цій мовній спільноті, а видозміни побутової культури зовсім не означають обов’язковість якихось етнічних зрушень (і навпаки).

По-друге, нові археологічні культури набагато частіше є не продуктом простого еволюційного розвитку попередніх старожитностей, а результатом складання елементів двох та більше традицій. Тож завжди залишається відкритим питання: а в носіях котрої з цих традицій було те «праслов’янське зернятко»?

Нарешті, по-третє, ототожнення певних зразків матеріальної культури з їхніми носіями, нагадаємо, є завжди гіпотетичним. І що далі від «відомого», з якого починається ретроспекція, то більшою стає частка «невідомого». Що «нижче» хронологічна сходинка ретроспекції, то менш достеменною стає гіпотеза, аж до повної втрати імовірності.

З урахуванням наведених застережень, що менша кількість «ланок» у «ланцюжку» ретроспекції, то більш вірогідними є припущення щодо генетичної спорідненості археологічних культур, а отже, й щодо можливої спорідненості носіїв цих культур.

Ще одним проблемним моментом методу ретроспекції є необхідність зважати на мобільність носіїв давніх культур. Мається на увазі, що певні культурні елементи (конкретні типи речей, споруд тощо), які є для певної території новаціями, цілком можуть бути проявами традиції, що склалася на суміжних (а не виключено, що й на відносно віддалених) територіях на попередньому хронологічному етапі. Таким чином, «ступаючи» на одну хронологічну «сходинку» вниз, сумлінний дослідник має автоматично розширювати територіальні межі пошуку генетичного підґрунтя певних старожитностей.

Щоправда, у випадку пошуку пращурів слов’ян цілком можливо доволі чітко обмежити територіальне поле розшуків. Підставою для цього є спостереження лінгвістів. Аналізуючи склад найархаїчнішої лексики слов’янських мов лінгвісти дійшли висновку, що в ній відсутні терміни для опису морів та гір. Отже, умовна «прабатьківщина слов’ян» була доволі віддаленою від подібних ландшафтів. Натомість згаданий прошарок лексики містить доволі детальну номенклатуру термінів щодо одноманітних ландшафтів без значних перепадів висот, укритих мішаними лісами, що перемежовуються відкритими просторами, річок, озер, боліт та інших водойм. Якнайкраще «праслов’янському ландшафту» відповідає Полісся та прилеглі до нього з півдня ділянки Лісостепу.

Західний кордон «прабатьківщини слов’ян» дозволяє визначити так званий «ботанічний аргумент». Польський ботанік Ю. Ростафінський звернув увагу на те, що в слов’янських мовах відсутній власний термін для позначення дерева бука (це слово запозичене з германських мов). Тож він логічно припустив, що «прабатьківщина слов’ян» лежала на схід від природного ареалу букових лісів у Європі, себто східніше від умовної лінії Східні Карпати — Вісла. Зі сходу обмежити територію «прабатьківщини» на підставі мовознавчих відомостей проблематично.

Таким чином, зона пошуку «витоків слов’янства» з огляду на лінгвістичні спостереження звужується до прикордоння сучасних Білорусі та України, південно-східних воєводств сучасної Польщі, а також західних областей сучасної Росії (Брянська, Курська, Бєлгородська, не виключено, що навіть трохи ширше). Відповідно в археологічну ретроспекцію доцільно включати тільки ті археологічні культури, ареали яких бодай частково заходили в межі «прабатьківщини», тобто є певні підстави припускати, що носії цих культур дійсно мають стосунок до «слов’янського родоводу».

Уже йшлося про те, що практично будь-який ланцюжок археологічної ретроспекції може бути протягнутий у минуле мало не до матеріальної культури перших представників роду Ното у Східній Африці. Однак щодо етногенезу слов’ян така ретроспекція стосуватиметься дуже опосередковано. Ще раз наголосимо, що кожна сходинка археологічної ретроспекції вниз за хронологією суттєво знижує ступінь достовірності ототожнення носіїв певних старожитностей із предками якоїсь історично відомої людності.

На півдні Східної Європи (і в межах «прабатьківщини слов’ян» зокрема) напередодні «історичного дебюту» слов’ян істотні культурні трансформації, що призводили до формування нових археологічних культур (або груп пам’яток), відбувалися на зламі IV—V ст., на зламі II—III ст., близько середини І ст. н. е., протягом III — початку II ст. до н. е. Ці пертурбації були пов’язані насамперед зі значними міграціями чималих груп населення, найбільш наочним проявом яких часто-густо ставали масштабні воєнні дії, а наслідком — часткова (а подекуди й повна) зміна населення в певних мікрорегіонах. З огляду на це, переважна більшість дослідників, які вивчають питання археологічної славістики, не занурюють ланцюжок ретроспекції значно «глибше» від часу близько рубежу ер.

Зрозуміло, що методично правильно (і, мабуть, більш переконливо) було б відтворити «слов’янську археологічну ретроспекцію» у повній відповідності до її вибудування науковцями: від «відомого», тобто доволі певно ототожнених з ранньосередньовічними слов’янами старожитностей, до «невідомого», генетично пов’язаних із археологічними культурами самого початку середньовіччя старожитностями більш раннього часу. Проте таке «зворотне кіно» важко сприймати зацікавленому читачеві, який не є фахівцем. Тож далі пропонується нарис культурних та історичних процесів на південному заході Східної Європи від останніх століть до н. е. до V—VII ст. н. е., часу побутування культур, що пов’язують зі слов’янами періоду «історичного дебюту», часу т. зв. Великого розселення слов’ян.

Перехрестя епох: етнокультурні процеси на півдні Східної Європи в останні століття до нової ери

Суттєві культурні перетворення на південному заході Східної Європи відбулися протягом III ст. до н. е. Найбільш помітним процесом протягом цього століття став колапс Великої Скіфії. Тривалий час, слідом за вказівками античних авторів (насамперед Діодора Сицилійського), головною причиною зникнення Скіфії з політичної карти світу вважали вторгнення сарматів. Однак дослідження останніх десятиліть суттєво змінили бачення цих процесів.

Занепад Великої Скіфії був пов’язаний насамперед з економічною кризою, що розпочалася у IV ст. до н. е. Основним чинником, що спричинив економічні негаразди, був екологічний. Частина дослідників головну причину екологічної кризи вбачає в антропогенному факторі: вибухове збільшення стад худоби протягом розквіту Скіфії у V ст. н. е. спричинило т. зв. дигресію пасовиськ, угіддя ставали неспроможними суто природним шляхом відновлювати родючість. Інші дослідники звертають увагу на те, що саме на другій половині IV—III ст. до н. е. припадає черговий період аридизації (зменшення зволоженості) Причорноморського Степу, викликаний циклічними змінами клімату. Тобто кількість біомаси на певну ландшафтну одиницю зменшувалася внаслідок суто природних причин. Ці спостереження аж ніяк не виключають одне одного, радше навпаки: антропогенний тиск на екосистему степу посилювався природними змінами, а збіг у часі обох процесів робив ситуацію буквально катастрофічною. Пасовиська зменшувалися за площею та ставали менш поживними, відповідно скорочувалася кількість худоби, а отже — й кількість населення, для якого худоба була основним майном.

Скорочення кількості населення степової Скіфії саме протягом IV ст. до н. е. дуже добре документоване поступовим зменшенням кількості поховальних пам’яток, а для III ст. до н. е. йдеться чи не про повну депопуляцію регіону, адже поховання цього часу одиничні. Далеко не найголовнішим, але доволі промовистим свідченням економічного занепаду Скіфії є поступове згасання протягом IV ст. до н. е. традиції «царських курганів». Будівництво величних поховальних споруд, що потребувало значних трудовитрат за участі чималої кількості людей, пишні поховальні дари, що відправляли в небуття разом зі статусними небіжчиками чималі статки, перетворилися на нездійсненні завдання для економіки, що вже деградувала.

Цікаво, що степовики намагалися протистояти природним негараздам інтенсивним шляхом. Не пізніше рубежу V—IV ст. до н. е. в околицях Кам’янського городища (Кам’янка-Дніпровська Запорізької обл.) утворюється осередок відносної осілості. Навряд чи йшлося про повноцінне комплексне господарство, але якась частина скіфів, осівши, дбала про заготівлю кормів для худоби на зимовий період. Примітивне землеробство, що практикувалося першими поколіннями осілих номадів, напевне, також було орієнтоване насамперед на заготівлю фуражу для худоби. Втім, часткова зміна системи господарювання однаково виявилася неспроможною компенсувати втрати внаслідок кліматичних змін. Шлях, накреслений протягом IV ст. до н. е., дозволив адаптуватися до нових умов лише далеким нащадкам колишніх володарів Причорноморського Степу, носіям т. зв. пізньоскіфських пам’яток II ст. до н. е. — II ст. н. е. Але не будемо забігати наперед.

Економічні негаразди IV ст. до н. е. та скорочення населення безпосередньо позначалися на військовому потенціалі скіфів. «Першим дзвіночком» втрати військово-політичної могутності стала поразка, завдана 339 р. до н. е. армією Філіпа II, батька Александра Македонського, скіфському війську, очолюваному царем Атеєм. Атей загинув у цій битві, велика кількість скіфських жінок та дітей потрапила в рабство, скіфи втратили чимало майна. Показово, що головне джерело щодо цих подій — переказ Юстином твору Помпея Трога — навіть у вкрай лаконічному повідомленні підкреслює: головною здобиччю стали раби та коні, а золота і срібла скіфи не мали.

Втім, згадана поразка не стала катастрофічною, щонайменше до кінця IV ст. до н. е. скіфи залишалися одним із головних політичних гравців у Північному Причорномор’ї. 331 р. до н. е., скіфи прийшли на допомогу мешканцям Ольвії, яку тримав в облозі Зопіріон, один із полководців Александра Македонського, намісник Фракії. Скіфи не тільки змусили Зопіріона зняти облогу, а й повністю знищили його корпус. Невдовзі, близько 328—327 р. до н. е., цар Боспору Перісад І воював з якимось скіфським царем. Відомості щодо цього конфлікту вкрай скупі, однак є підстави припускати, що боспорити здобули перемогу із значними труднощами.

Ще два десятиліття по тому, 309 р. до н. е., скіфи брали активну участь у династичній боротьбі синів Перісада І, які сперечалися за боспорський престол після смерті батька. Тридцяти-тисячний скіфський контингент був основними силами війська старшого з братів, законного спадкоємця Сатира II, та забезпечив йому перемогу в битві на р. Фат (імовірно, один із допливів Кубані). Щоправда, Сатир був поранений і невдовзі помер, а конфлікт у цілому закінчився на користь його супротивника Євмела. Проте показово, що син та потенційний спадкоємець Сатира Перісад, утікаючи від різанини, яку влаштував Євмел своїм родичам, знайшов притулок при дворі царя скіфів Агара. Саме Агар, як припускають, був союзником Сатира у війні з Євмелом, тож сподівання Перісада на надійний захист були не примарними.

Події останніх років IV ст. до н. е., власне, можна вважати останніми в політичній історії Великої Скіфії. На жаль, античні автори надають відомості лише про елліно-скіфські стосунки. Про те, що коїлося в глибині Скіфії, ми можемо судити лише за археологічними матеріалами. Варто зазначити, що протягом IV ст. до н. е. поступово згасає життя і на пам’ятках т. зв. лісостепової Скіфії, а матеріали III ст. до н. е. зустрічаються на зазначених пам’ятках радше як винятки. Можливо, екологічні та економічні негаразди торкнулися й цього населення, а не лише мешканців Степу.

Відсутні в писемних джерелах певні відомості й про «сарматське завоювання» Скіфії. Уже зазначалося, що антична традиція змальовує ці події мало не як блискавичну військову акцію. Але таке бачення пропонують не очевидці й навіть не сучасники подій, а автори, котрі жили щонайменше 200—250 років по тому. Археологічна картина значно відрізняється. Поодинокі сарматські комплекси кінця IV—III ст. до н. е. на схід від Дону є свідченнями короткотривалих військових акцій, набігів, що здійснювалися сарматами на номінально контрольовану скіфами територію. Кардинально ситуація змінюється лише на зламі III—II ст. до н. е., коли сармати (точніше, дві сарматські орди, роксолани та язиги) перетинають Дон і опановують степову частину Дніпро-Донського межиріччя. Те, що згадані простори стають саме територією постійного кочування сарматів, засвідчують курганні могильники, які змінили поодинокі поховання.

Дніпро залишався західним кордоном Сарматії до середини I ст. до н. е., хоча набіги на Правобережжя, судячи з небагатьох поховань, скарбів та поодиноких знахідок, сармати протягом II — першої половини І ст. до н. е. здійснювали. Показово, що до рубежу ер сарматські комплекси відсутні також у Криму. Імовірно, експансію сарматів далі на захід та південь стримували т. зв. «малі Скіфії». Саме в степовому Криму, а також у Буджаку та Добруджі кочували невеликі скіфські орди, що спромоглися зберегти традиційний спосіб життя протягом кризового III ст. до н. е. Слід зазначити, що невдовзі, протягом першої половини II ст. до н. е., кочовий спосіб життя стане прерогативою лише верхівки пізньоскіфського суспільства, а основна маса населення перейде до осілості та орієнтованого на хліборобство господарства.

Окремою проблемою залишається розуміння пізньоскіфського осередку, представленого ланцюжком городищ уздовж нижньої течії Дніпра (здебільшого правого берега в межах сучасної Херсонської обл.). Ці городища засновуються не раніше від останньої третини II ст. до н. е., а їхня матеріальна культура є доволі строкатою: окрім рис, притаманних пізнім скіфам, присутні гетські, сарматські та еллінські особливостей. Тож походження цього населення з більшою імовірністю слід пов’язувати не з територіально ближчою кримською Малою Скіфією, а з Добруджею та пониззям Дністра.

Культурні трансформації протягом III ст. до н. е. у лісостеповій смузі сучасної території України досить складно співвіднести з якимись певними історичними подіями чи конкретними історичними народами. Ключову роль у цих трансформаціях відіграв потік мігрантів, котрі були вихідцями з теренів, обмежених Рейном, південним узбережжям Балтики, Віслою та Карпатами. Протягом третьої чверті І тис. до н. е. в цій зоні склалися та побутували так звані латенізовані археологічні культури. Якщо латенська культура є «археологічним відбитком» історичних кельтів, то терміном «латенізовані» позначають старожитності, що мають яскраве латенське забарвлення, але в носіях яких вбачають не кельтів, а представники інших етнічних груп.

Власне кельти, носії латенської культури, дісталися тільки крайнього заходу сучасної території України, Закарпаття. Їхні пам’ятки, найбільш відомою серед яких є Галиш-Ловачка на околиці теперішнього Мукачева, розташовані вздовж верхньої течії Тиси та її приток. Не виключено, що якісь невеликі групи кельтів перетинали Карпати, про що свідчать поодинокі знахідки на схід від них та унікальний комплекс із поселення Бовшів на Івано-Франківщині. Однак безпосередній вплив латенської культури на населення східноєвропейських земель був мінімальним, значно більше позначилися опосередковані впливи, що були пов’язані з переселенням носіїв латенізованих старожитностей.

Від середини І тис. до середини І ст. до н. е. кельти домінували на обширах Європейського Барбарікуму, а притаманна їм латенська культура впливала на технологічний розвиток та естетичні смаки сусідніх варварських племен. Зокрема, зоною такого впливу були території сучасних Німеччини й Польщі, які в зазначений період замешкували (пра)германці та, що не виключено, носії інших мов. Найстаршим явищем серед латенізованих культур цього регіону була ясторфська археологічна культура. Саме в її ареалі вбачають вихідний регіон, звідки мігранти в останні десятиліття III — перші десятиліття II ст. до н. е. рухалися на південний схід. Причини, що спонукали цю людність до переселення на значну відстань, залишаються предметом дискусії. Проте сам факт цього переселення, зафіксований змінами археологічної картини на обширі від Карпат до Дніпра й від Південної Білорусі до Черкащини, твердо встановлено.

Ці мігранти у більшості випадків приходили не на спустілі землі. Уже йшлося про те, що криза III ст. до н. е. позначилася не лише на степовій, а й на лісостеповій Скіфії, де помітно скорочується кількість замешканих пам’яток. Тож економічні та демографічні негаразди були спільними для всієї системи, що склалася у Великій Скіфії, але, на відміну від степу, в лісостепу про мало не повну депопуляцію не йшлося. Значно меншою мірою зазначені негаразди зачепили північніші землі, лісової зони. Пам’ятки мілоградської (VII—І ст. до н. е.) та юхнівської (V ст. до н. е. — рубіж ер) археологічних культур, південні частини ареалів яких заходили в межі «прабатьківщини слов’ян», продовжили існувати без ознак будь-якої суттєвої кризи, що припадала б на III ст. до н. е. Доволі непевною для III ст. до н. е. є археологічна картина в межиріччі Дністра та Пруту, а також простору між Прутом і головним хребтом Східних Карпат. Однак і тут є бодай нечисленні пам’ятки, у яких вбачають археологічні сліди присутності людності, яку античні джерела називають гетами.

Отже, вихідці з ареалу ясторфських старожитностей у певному обсязі контактували з аборигенним населенням, і саме культура місцевих субстратів надала своєрідності новоутвореним старожитностям поєнешти-лукашівської та зарубинецької археологічних культур. Ідеться про своєрідність зазначених старожитностей порівняно з іншими археологічними культурами кола латенізованих. Однак найяскравіші риси цих старожитностей дозволяють впевнено не відокремлювати поєнешти-лукашівську та зарубинецьку культури від зазначеного кола. Якісний лощений керамічний посуд, застібки-фібули латенської схеми та прикраси, традиція «полів поховань» тощо міцно пов’язує східноєвропейські культури з усім центральноєвропейським латенізованим загалом.

На сучасному рівні вивченості проблеми появи східноєвропейських латенізованих археологічних культур важко скласти певне уявлення про деталі цього процесу. З огляду на хронологію зрозуміло, що культурні перетворення зачепили трохи раніше найближчі до ясторфського ареалу землі, де сформувалися пам’ятки пшеворської культури. Дослідники схиляються до думки, що формування цих старожитностей здебільшого мало вигляд поступової «повзучої» аграрної колонізації сусідніх територій, розтягнутої в часі на близько півстоліття (приблизно в межах другої половини III ст. до н. е.). Цей процес супроводжувався акультурацією тубільного населення (тобто ознайомленням його зі зразками матеріальної культури латенізованого типу) та, ймовірно, асиміляцією цього населення.

Натомість «виплески» населення, що сягнули власне східноєвропейських обширів, судячи з усього, були саме відносно одномоментними переселеннями значних мас людей. Певним «перехрестям» для цих мігрантів став вододіл верхів’їв Прип’яті та Дністра. Частина з них повернула на південь і спустилася вниз Дністром та Прутом, тут почали функціонувати пам’ятки поєнешти-лукашівської культури. Другий потік посунув уздовж Прип’яті на схід. Якась частина цих мігрантів осіла на Поліссі, інші досягли гирла Прип’яті й спустилася на південь вздовж Дніпра, зайнявши відносно вузьку смугу від гирла Десни до гирла Росі. Трохи менша група цих мігрантів посунула навпаки, на північ, і осіла здебільшого в поріччі Дніпра в межах півдня сучасної Білорусі (приблизно від гирла Прип’яті до гирла Березини). Матеріальна культура цих трьох груп відбилася у трьох локальних варіантах пам’яток «класичної» зарубинецької культури (поліському, середньодніпровському та верхньодніпровському).

Одночасність початку поєнешти-лукашівських та зарубинецьких пам’яток свідчить на користь того, що їх поява у Східній Європі була наслідком саме однієї міграційної хвилі. Щоправда, хронологічна картина формування зарубинецьких пам’яток залишає певні питання відкритими. Річ у тім, що ранні комплекси пам’яток поліської та середньодніпровскої груп є приблизно на півстоліття старшими від пам’яток верхньодніпровських. Тобто не можна виключати, що це були дві «хвилі», які послідовно виходили з «прабатьківщини», і мігранти «другої черги», переконавшись у тому, що Полісся та обшири Києво-Канівського Подніпров’я вже зайняті, вимушено рушили на північ.

Проте більшість дослідників схиляється до іншої гіпотези, вбачаючи в утворенні верхньодніпровських пам’яток наслідок переселення вже носіїв власне зарубинецьких старожитностей, насамперед середньодніпровського локального варіанта. Якщо погодитися з цією гіпотезою, то можна припустити, що вже через одне-два покоління мешкання «зарубинців» на Середньому Подніпров’ї їхній демографічний потенціал зріс настільки, що вони спромоглися колонізувати і чималий регіон на півночі.

Як уже зазначалося, своєрідності латенізованим культурам Східної Європи надавали насамперед культури субстратного населення. Це визначило відмінності не тільки між поєнешти-лукашівськими та зарубинецькими старожитностями, а й між локальними варіантами останніх. На Поліссі попередні старожитності представлені пам’ятками поморської культури, на Середньому Подніпров’ї — лісостепової скіфської, на Верхньому — мілоградської. Якихось археологічних слідів конфліктів з аборигенним населенням не спостерігається в жодному регіоні. Відсутні й підстави припускати втечу, принаймні масову, аборигенів за появи мігрантів. Тож слід думати, що прибульці налагодили певні мирні взаємини з попереднім населенням та протягом історично короткого часу асимілювали його.

Саме асиміляцію аборигенів прибульцями, а не розчинення прибульців у масі аборигенів, дозволяє припускати структура латенізованих старожитностей Східної Європи. У домобудівництві, приміром, типи домівок субстратного населення якщо не панували, то становили значну частку. Це цілком логічно, адже в незвичних природних умовах доцільно було скористатися досвідом місцевих мешканців у цій сфері. Так само «місцеве коріння» демонструє чимала кількість різновидів посуду, що використовувався для зберігання запасів та приготування їжі. А от столовий сегмент керамічного набору (більш престижний), складається із високоякісного лощеного посуду, виготовленого в латенських традиціях, принесених у регіон саме мігрантами. Так само за латенізованими зразками виготовлялися металеві деталі одягу та прикраси, тож, імовірно, доволі швидко притаманне прибульцям вбрання витіснило місцеві зразки.

Зрештою, показовим є панування відносно уніфікованого поховального обряду, кремації на стороні та поховання решток кремації на великих могильниках, що налічували кілька десятків, а частіше навіть сотні могил («полях поховань» або «полях поховальних урн»). Окремі елементи цього обряду не були абсолютною новацією для Східної Європи. Однак поширення такого обряду як цілісної системи можна пов’язати тільки з хвилею мігрантів рубежу III—II ст. до н. е., а крім того, цей обряд єднає поєнешти-лукашівські та зарубинецькі старожитності з рештою латенізованих культур. Якщо запозичення в інших сферах можна, за бажанням, пояснити утилітарними міркуваннями, то зміни в поховальній обрядовості засвідчують значні ідеологічні (і навіть ширше — світоглядні) зрушення.

Таким чином, саме «латенська вуаль» визначила «культурне обличчя» населення поєнешти-лукашівського та зарубинецького ареалів. Проте тут не йдеться про механічне перенесення культурного зразка мігрантами з Центральної Європи. По-перше, самі переселенці навряд чи становили якусь компактну культурну спільноту, їхній рух певною мірою затягував населення, яке мешкало вздовж маршруту руху. По-друге, східноєвропейські латенізовані старожитності, беззаперечно, є продуктом синтезу культур прийшлого та субстратного населення. Тож у випадку поєнешти-лукашівської та зарубинецької культур ми маємо справу з оригінальними новоутвореннями, а не прямим наслідуванням якоїсь однієї попередньої традиції.

Для носіїв східноєвропейських латенізованих старожитностей характерна стала осілість, про яку свідчать і довготривалі поселення, і могильники, що безперервно функціонували протягом 150—200 років. Запорукою такої осілості було комплексне господарство, базоване на рільництві. Економічну стабільність, зокрема, добре засвідчують постійні торговельні зв’язки «зарубинців» з античними осередками Чорноморського узбережжя.

Показово, що високоліквідні та компактні предмети розкоші, зокрема прикраси, в античному імпорті «зарубинців» були чи не на останньому місці. Натомість стабільно постачалися теж престижні, але значно складніші для транспортування вино та олія. Знахідки фрагментів амфор, що були основною транспортною тарою для рідини, на деяких зарубинецьких пам’ятках (наприклад, городищі Пилипенкова Гора в околицях сучасного Канева) становлять до 10 % від загальної кількості керамічних знахідок. До того ж амфорні знахідки свідчать: торговельні відносини з причорноморськими полісами встановило вже перше покоління мешканців зарубинецьких осередків (принаймні середньодніпровських), не пізніше від перших десятиліть II ст. до н. е.

Важливість торговельних відносин, основною трасою яких був Дніпро, для «зарубинців» ілюструє й така обставина. Уже згадувалося, що в останній третині II ст. до н. е. на пониззі Дніпра постав пізньоскіфський осередок. Населення пізньоскіфських городищ мало змогу перешкоджати пересуванню «чужинців» цією ділянкою Дніпра, а отже, втручатися у вже налагоджену торгівлю між «зарубинцями» та населенням античних міст.

Однак амфорні знахідки на зарубинецьких пам’ятках переконливо свідчать, що якоїсь значної перерви у «зарубинецько»-еллінській торгівлі не було. Натомість у шарах пізньоскіфських городищ мало не від моменту їхнього будівництва трапляються знахідки посуду зарубинецьких типів, а в могильниках, де ховали небіжчиків мешканці цих городищ, є серія поховань, що супроводжуються зарубинецькими посудинами. Такі поховання здійснені в характерних для пізніх скіфів сімейних склепах за обрядом тілопокладання, геть не притаманним зарубинецькій традиції. Примітно також, що зарубинецькі посудини супроводжують виключно кістяки жінок та дітей. Тож імовірно, що такі поховання належать «зарубникам», які жили серед пізніх скіфів (звідси зарубинецькі посудини в шарах поселенських пам’яток) і були включені у пізньоскіфські родини (їх ховали не окремо, а в родинних склепах), вимушено чи невимушено відмовлялися від «батьківських вірувань» (їх не спалювали, а інгумували), але навіть за таких обставин намагалися бодай частково позначити своє «зарубинецьке походження» навіть у потойбічні (зарубинецький посуд у поховальному інвентарі). Напевне, і дітей від спільних шлюбів ховали в такий спосіб.

Загалом же окреслена археологічна картина дозволяє вбачати такий перебіг подій: середньодніпровські «зарубинці» та нижньодніпровські пізні скіфи (судячи з усього — без особливих конфліктів) віднайшли взаємовигідну конфігурацію співіснування у системі тогочасної «міжнародної торгівлі», а запорукою цієї угоди стало укладання шлюбів на зразок династичних між представниками зарубинецьких та пізньоскіфських громад. Варто зазначити, що подібні механізми відносно сталих відносин пізні скіфи мали й з іншими сусідами, кочівниками-сарматами. Принаймні археологічні матеріали та відомості антропології дозволяють упевнено робити таке припущення. Щоправда, в цьому випадку цілком імовірними були не тільки паритетні стосунки, а й певна зверхність номадів, надання їм данини чи «виплат за мир». У будь-якому разі доволі «інтернаціональна» вже за самим походженням культура пізніх скіфів в умовах існування на Нижньому Дніпрі додатково збагачувалися культурними компонентами, притаманними населенню суміжних територій.

Повертаючись до носіїв зарубинецької культури, зазначимо, що південний напрямок контактів був для них хоч і вагомим, але далеко не єдиним. Не менш жваві стосунки вони підтримували і з латенізованим населенням Центральної Європи, насамперед мешканцями території Польщі. Щоправда, тут ми не можемо конкретизувати форми таких стосунків. Імовірно, ішлося і про торгівлю, і про запозичення певних технологій та конкретних зразків ремісничих виробів, і про переселення час від часу якихось невеликих груп чи навіть окремих осіб. Найголовніше, що такі відносини були безперервними. Це досить добре ілюструється, зокрема, досить швидким потраплянням у зарубинецьке середовище нових типів застібок-фібул центральноєвропейського походження, що доповнювали своєрідну місцеву ювелірну традицію, представлену насамперед т. зв. фібулами зарубинецького типу, які вважаються «етнографічною ознакою» носіїв зарубинецьких старожитностей.

До речі, схожа ситуація спостерігається і в ареалі поєнешти-лукашівської культури. Її носії так само підтримували сталі стосунки з античними осередками, передусім із розташованою в гирлі Дністра Тірою. Однак і з «прабатьківщиною» зв’язок не втрачався, що добре відбито в комплексі прикрас та металевих деталей одягу (фібули, поясні гачки).

Було б досить дивно, якби відомості про племена, що підтримували сталі відносини з античними осередками, жодним чином не потрапили в писемних чи епіграфічних джерелах. Проте не слід забувати, що навіть причорноморські поліси були віддаленою периферією античного світу, тож навіть про них відомості вкрай скупі. Про глибинні території Східної Європи годі й говорити, їхнє населення потрапляло у фокус уваги античних авторів найчастіше тільки тоді, коли ставало одним із гравців тогочасної «геополітики», а надто — коли загрожувало цивілізованим мешканцям Великого Середземномор’я.

Власне, для рубежу III—II ст. до н. е. та подальшого часу антична традиція знає в глибинних районах Східної Європи (окрім кочівників) тільки один стабільно згадуваний народ — бастарнів. Перші згадки про них датовані останньою третиною III ст. до н. е., але саме східноєвропейська локалізація бастарнів та більш детальна етнографічна інформація щодо них належать уже до першої третини II ст. до н. е. Зумовлювався такий інтерес до бастарнів саме зазначеними вище обставинами: очолювані ватажком Клондиком бастарни взяли участь у подіях II та III Македонських війн (200—196 та 171—168 рр. до н. е. відповідно). Протягом цього періоду бастарни кілька разів приходили на Балкани «з-за Дунаю» як найманці македонських царів у їхньому протистоянні з Римом. Навіть якщо вважати відомості античних авторів про кількість бастарнських контингентів перебільшеними (у різних епізодах фігурують від 10 до 30 тис. вояків), то все одно йдеться про представників численної людності.

Співвідносячи відомості про бастарнів як велелюдне плем’я зі східноєвропейськими археологічними реаліями цього періоду, доводиться погодитися, що «археологічним відбитком» бастарнів можуть бути тільки латенізовані культури. Більше того, певні типи речей, що трапляються в ареалах цих культур, радше за все були запозичені саме на Балканах у період Македонських війн. Серед дослідників немає згоди, чи вбачати бастарнів лише в носіях територіально ближчих до Балкан поєнешти-лукашівських старожитностей, чи вважати ними весь загал латенізованого східноєвропейського населення. З огляду на кількість найманців-бастарнів більш прийнятним є другий варіант. Однак цілком слушним є зауваження, що власне бастарнами могла називати себе тільки якась частина цих східноєвропейських варварів, ті, хто організовував та очолював згадані військові акції. Племінна ж належність інших учасників походів, котрих залучали бастарни, могла бути й іншою.

У будь-якому разі цікавою є етнографічна невизначеність щодо бастарнів, що спостерігається у творах античних авторів, хтось із них вважає бастарнів германцями, хтось — кельтами, і при цьому твердження щодо етнічного визначення бастарнів у більшості письменників мають характер радше припущень, а не впевненої констатації факту. Це дало підставу вбачати в бастарнах певний народ «між германцями та кельтами», групу населення, вкрай скупі відомості про мову котрого (до нас дійшло лише шість бастарнських слів) не дозволяють однозначно відносити його до жодної з відомих нам мовних груп. Підкреслимо, що така невизначеність якнайкраще відповідає багатокомпонентності формування поєнешти-лукашівської та зарубинецької культур. Логічно припустити, що абсолютно нове та доволі специфічне на рівні матеріальної культури явище цілком могло відповідати й складанню мови, яку сучасники утруднювалися однозначно віднести до германських або кельтських.

Період від середини II ст. до середини І ст. до н. е. можна характеризувати як час розквіту латенізованих культур Східної Європи. На середину — другу половину II ст. до н. е. ситуація у Східній Європі стабілізувалася, якихось значних переміщень населення не спостерігається. До того ж встановлюється система стабільних торговельних зв’язків між різними групами населення регіону, про що вже згадувалося.

Проте це не означає, що міграційна активність у регіоні зовсім ущухла. Зокрема, одним із показників стабільності та відносного добробуту в зарубинецькому ареалі можна вважати, як не парадоксально, його розширення, наслідком чого стало утворення двох нових груп зарубинецьких старожитностей, пам’яток типу Харіївка та Чечерськ-Кистені. Обидві ці групи утворилися протягом II ст. до н. е., однак перша, найімовірніше, протягом першої половини — середини цього століття, а друга — ближче до рубежу II—І ст. до н. е.

Структура керамічного набору пам’яток типу Харіївка та деякі інші риси матеріальної культури дозволяє вбачати в їх носіях насамперед нащадків мешканців середньодніпровського локального варіанту зарубинецької культури. Однак помітну частку серед посуду «харіївців» становлять форми, прототипи яких однозначно визначаються як пшеворські. Відповідно, слід припускати, що первинний поштовх для міграції «харіївців» дала якась група переселенців з південної частини території сучасної Польщі. До руху цих мігрантів долучилися й мешканці Середнього Подніпров’я (не виключено, що й Полісся), причому зрештою саме вони склали «демографічну більшість» переселенців. Відхід якоїсь частини «зарубинців» аж ніяк не позначився на подальшому розвитку середньодніпровської групи, основні поселення та могильники регіону без помітної «демографічної ями», що синхронізувалася б із цим виселенням, функціонують і надалі. Тож ішлося, ймовірно, про переселення надлишкового населення, відхід якого на інші території став швидше позитивним чинником, дозволивши «зарубинцям» експлуатувати й далі ті самі угіддя, не змінюючи системи господарювання.

«Харіївці» просунулися досить далеко від Дніпра в глиб Лівобережжя, відірвавшись від корінних земель зарубинецького ареалу. Основний ареал цих старожитностей пов’язаний із середньою течією Сейму та північнішими обширами між Сеймом та Десною. Ігнорування переселенцями значно ближчих до корінного ареалу територій Лівобережжя у трикутнику між Дніпром, Сулою та Десною, напевне, було пов’язане насамперед із міркуваннями пошуку звичної екологічної ніші. Проте не тільки, адже прикордоння лівобережних Степу та Лісостепу на II ст. до н. е., нагадаємо, було відкрите для набігів сарматів. Характерно й те, що в «метисній» зарубинецько-пшеворській культурі «харіївців» практично не проявляються риси культури попереднього хронологічно етапу, умовних «лісостепових скіфів». Отже, переселенці намагалися опанувати порожні території, що задовольняли б їхні господарські потреби, а також були відносно безпечними з огляду на зовнішні загрози, насамперед з боку номадів. Зручність зв’язків із «вихідними регіонами» при цьому була явно другорядною, хоча такі зв’язки беззаперечно підтримувалися, про що йтиметься далі.

Дещо по-іншому відбувався процес утворення групи типу Чечерськ-Кистені. Переселяючись з ареалу верхньодніпровських зарубинецьких пам’яток на північ (у межиріччя Дніпра та Друті, а також середню течію Березини) і на північний схід (у межиріччя Дніпра та Сожу), «зарубинці» контактували з доволі розрідженою, але присутньою всюди людністю, яка була носієм культури штрихованої кераміки.

Специфіка лісової зони зумовлювала не надто широкий вибір ділянок, придатних для сільського господарства. Саме з огляду на жорстку конкуренцію за такі ділянки характерною рисою всіх культур доби раннього заліза в цьому регіоні є традиція будівництва городищ. Такі городища були, по суті, місцями мешкання невеликих родових колективів, з укріпленнями, розрахованими насамперед на протидію набігу найближчих сусідів, а не масштабну війну з численним і добре організованим супротивником. Втім, укріплення багатьох із цих фортечок, що будувалися та підтримувалися не одним поколінням мешканців, становили потужні й відносно складні системи захисту. Це знову підкреслює наочну необхідність фортифікаційного будівництва, адже чималі трудовитрати на нього здебільшого цілком себе виправдовували.

Отже, міграція «зарубинців» у зазначених напрямках мала експансивний характер. Принаймні в багатьох випадках сліди пожеж засвідчують, що їхня поява на півночі та північному сході мала конфліктний характер. Втім, навряд чи йшлося про тотальне витіснення попереднього населення або ж, тим паче, його геноцид. Навпаки, компоненти, пов’язані походженням із зарубинецьким та «штриховим» колами, представлені в матеріальній культурі носіїв пам’яток типу Чечерськ-Кистені радше і рівних частках, а своєрідність цих старожитностей на тлі решти зарубинецьких пам’яток визначається насамперед рисами, притаманними саме культурі «штриховиків».

Таким чином, можна припустити, що відносно нетривала «гаряча» стадія експансій швидко змінювалася відносно конструктивною фазою взаємодії «зарубинців» та «штриховиків». Унаслідок цієї взаємодії утворилося метисне населення, що лишило по собі пам’ятки типу Чечерськ-Кистені з настільки синкретичного матеріальною культурою, що практично неможливо визначити, які компоненти домінували. Втім, сам факт експансії «зарубинців» у верхньодніпровському регіоні є доволі промовистим. Після нетривалого періоду (близько століття) перебування на Верхньому Дніпрі носії зарубинецьких пам’яток явно вичерпали можливості ландшафтної ніші, яку опанували в лісовій зоні. Тож надлишкове населення змушувало їх опановувати сусідні території, попри спротив мешканців цих територій.

Попри те, що згадані «виплески» надлишку населення із зарубинецького ареалу були досить масштабними процесами і залишили помітний слід на археологічній карті, вони все ж таки були радше «внутрішньою справою» східноєвропейських варварів і не призвели до радикальної зміни «картини світу» в регіоні. Тож не дивно, що ці події лишилися геть непоміченими античними письменниками, увагу яких до регіону знов привернули лише бурхливі перетворення, пік яких припав на середину І ст. до н. е. Зрушення цього періоду мали чималі наслідки для тогочасної «геополітики», безпосередньо зачепили античний світ, а отже, й більш-менш докладно фіксувалися.

Своєрідною прелюдією до повернення «геополітики» на причорноморські обшири була бурхлива діяльність Мітрідата VI Евпатора (134—63 рр. до н. е.). Правитель (з 113 р. до н. е.) невеличкого елліністичного царства Понт на південно-східному узбережжі Чорного моря за своє тривале життя в кілька разів збільшив власні володіння, а протягом 80—60-х рр. до н. е. навіть вважався «ворогом Риму № 1».

Зацікавленість Мітрідата у втягуванні в сферу свого політичного впливу Північного Причорномор’я проявилася вже в перші роки його правління. 110 р. до н. е. полководець Мітрідата Діофант прийшов на допомогу мешканцям Херсонеса, що потерпали від нападів кримських скіфів на чолі з царем Палаком. Союзне військо понтійців та херсонеситів завдало поразки Палаку в генеральній битві, а згодом захопило столицю кримської Малої Скіфії Неаполь та підкорило мешканців чималих територій у південно-західному та центральному Криму, котрі визнали владу Мітрідата. Щоправда, тільки-но Діофант повернувся у Понт, Палак спромігся повернути втрачені території. Аби знов ствердити владу понтійського царя над Кримом, Діофант здійснив нечуваний подвиг, перетнувши бурхливе осіннє море. Палак, не надто покладаючись на власні сили, заручився підтримкою царя роксоланів Тасія, які зимували десь поблизу Меотиди (Азовського моря), найімовірніше — в степах Лівобережжя між Дніпром та азовським узбережжям. Однак навіть 50 тисяч союзників не спромоглися забезпечити перемогу і союзне скіфсько-роксоланське військо було вщент розбите.

Якщо в протистоянні з кримськими варварами понтійський полководець діяв силовими методами, то покори Боспорського царя Перісада V він домігся дипломатією. Проте не всім на Боспорі такий хід подій здавався прийнятним. Тож у Пантікапеї спалахнуло повстання, очолюване Савмаком, Перісад загинув, а сам Діофант ледь урятувався втечею. Навесні 107 р. до н. е. Діофант із військом херсонеситів здійснив похід на Боспор, полонив Савмака та відіслав його в Понт, а Боспорське царство перейшло під руку Мітрідата, ставши частиною Понтійської держави. Тож відтоді й до смерті Мітрідата фактично весь Крим був його володінням. Союзниками Мітрідата поспішили стати й мешканці інших північнопричорноморських полісів.

Втім, узбережжя Чорного моря цікавило амбітного Мітрідата не в першу чергу. Він невпинно розширяв свої володіння у Малій Азії, що рано чи пізно мало привести до конфлікту з Римом. Упевнений у своїх силах Мітрідат спровокував 88 р. до н. е. початок прямого військового протистояння. Успіхи на початковому етапі І Мітрідатової війни (89—85 рр. до н. е.) були не стільки заслугою понтійців, скільки відбиттям негараздів римлян, які, ледве закінчивши Союзницьку війну в Італії, поринули у громадянське протистояння. Проте енергійні дії Луція Корнелія Сулли протягом 87—85 рр. до н. е. призвели до поразки Мітрідата, та повернення до довоєнного status quo (це коштували понтійцям чималих втрат і чималої контрибуції).

Попри укладений мир, уже невдовзі відбулася II Мітрідатова війна (83—81 рр. до н. е.), але цей конфлікт був радше самоуправою римського намісника Азії Мурени й мав характер кількох незначних сутичок, та невдовзі був владнаний дипломатичними шляхами.

Тим часом Мітрідат не припиняв підготовки до великої війни. Він реорганізовував і переозброював за римським зразком своє військо, вів активну дипломатичну підготовку, шукаючи союзників не лише серед безпосередніх сусідів своєї держави. Приміром, посольство понтійців відвідало навіть Квінта Серторія, який очолював римські війська, що постали проти центральної влади в Іспанії. Північнопричорноморські варвари в планах Мітрідата посідали важливе місце. З одного боку, він набирав із них рекрутів до своєї армії «нового строю». Прямо в джерелах згадуються скіфи (ймовірно, таврійські), таври, язиги та бастарни, і якщо у двох перших випадках цілком могло йтися про підданих чи данників Понту, то у двох останніх напевно йшлося про волонтерів. З іншого боку, є підстави припускати, що Мітрідат підбурював союзних причорноморських варварів, а також мешканців північно- та західнопонтійських полісів у разі початку війни відкрити «другий фронт» на півночі Балкан. Щоправда, цим планам не судилося здійснитися.

III Мітрідатова війна, знов спровокована саме понтійським царем, видалася затяжною (74—63 рр. до н. е.). Основним її театром і цього разу була Мала Азія, а військове щастя знов було практично безперервно на боці римлян. Однак Мітрідат раз у раз вдавався до продовження боротьби, попри поразки, економічні негаразди та відпадання певних областей. Однією з найболючіших зрад, імовірно, стало укладання сепаратного миру сином Мітрідата Махаром, який був намісником Боспору, з очільником римського війська Лукуллом. Це сталося ще на початку війни, 71 р. до н. е. 65 р. до н. е., коли становище виявилося вже геть безнадійним, Мітрідат мусив шукати прихистку за Кавказьким хребтом. З останніми вірним частинами він простував чорноморським узбережжям у бік Боспорського царства. Махар, дізнавшись про наближення грізного батька, покінчив життя самогубством (за іншою версією — був страчений), і Мітрідат отаборився в Пантікапеї, ставши на схилі віку фактично царем Боспору, а не Понту.

Навіть у такій скруті Мітрідат плекав плани повернення на світову арену. Він волів організувати та очолити грандіозний похід причорноморських варварів у саму Італію, на зразок Ганнібала. Важко сказати, що саме більше турбувало потенційних союзників: перспектива походу світ за очі у геть невідомі землі чи непевне реноме Мітрідата як «борця з Римом», цілком наочно ілюстроване поточним становищем понтійського володаря. У будь-якому разі ці потенційні союзники охоче підтримали заколот ще одного сина Мітрідата, Фарнака, 63 р. до н. е. Покинутий практично всіма наближеними, Мітрідат покінчив життя самогубством у Пантікапеї, на горі, що й досі називається його ім’я.

Фарнак, який номінально визнав зверхність Риму, проте, був так само затятим реваншистом, як і його батько. Спроба реставрувати Понтійське царство, щоправда, знов видалася невдалою. Військо Фарнака 47 р. до н. е. було розгромлено в битві при Зелі (неподалік сучасного міста Амасья в Туреччині) самим Юлієм Цезарем, який отримав нагоду промовити своє знамените «Veni, vidi, vici». Фарнак утік до Криму, де Асандр, поставлений намісником перед відплиттям до Малої Азії Фарнаком, розбив царя у битві та перейняв його титул. Аби надати більшої легітимності своїй узурпації, Асандр трохи згодом одружився з дочкою Фарнака Динамією. Тривале тридцятирічне правління Асандра певною мірою стабілізувало ситуацію не тільки на Боспорі, а й у регіоні в цілому.

Якщо події Мітрідатових війн здебільшого зачіпали східну частину Північного Причорномор’я, то ситуація у західній частині регіону значно більше визначалася діяльністю іншого видатного діяча епохи, царя гетів чи даків Буребісти, який правив у 82—44 рр. до н. е. Експансія даків докотилася до берегів Чорного моря в середині І ст. до н. е., десь у проміжку між 55 та 47 рр. до н. е. військо Буребісти вщент зруйнувало Ольвію, яка внаслідок гетського погрому просто перестала існувати на кілька десятиліть. Чимало прихильників має гіпотеза, що очолювані Буребістою війська просунулися далі на схід і саме з цим походом пов’язані археологічно фіксовані сліди руйнувань середини І ст. до н. е. на пізньоскіфських городищах пониззя Дніпра.

З діяльністю Буребісти, найімовірніше, пов’язаний і фінал поєнешти-лукашівської культури. Певних слідів військового розгрому на поселеннях цієї культури, щоправда, археологічно не зафіксовано, але життя на них припиняється саме в межах другої половини І ст. до н. е. Так само приблизно в цей час здійснюються й останні поховання на більшості поєнешти-лукашівських могильників. Лише на північній периферії поєнешти-лукашівського ареалу (в межах сучасної Буковини), життя тривало щонайменше до рубежу ер. Можна зробити висновок, що цей мікрорегіон уникнув прямого військового вторгнення Буребісти. Однак руйнування даками системи економічних зв’язків Північно-Західного Причорномор’я спричинило економічний занепад цього населення, а згодом, протягом нетривалого періоду, й втрату ним культурної самобутності.

Втім, харизматичний Буребіста виявився типовим варварським королем, «каліфом на годину». Невдовзі після його смерті збудована ним держава розпалася, а даки знов перешли в ранг «локальних гравців», чия військово-політична вага не мала значення поза межами власне Дакії (приблизно територія сучасної Румунії). Втім, східний похід Буребісти значною мірою поруйнував військово-політичний баланс, що існував у Північно-Західному Причорномор’ї та побіжно посприяв закріпленню у цьому регіоні сарматів.

Сармати взагалі або ж окремі сарматські орди (насамперед роксолани та язиги) неодноразово згадувалися у контексті Мітрідатових війн, потрапляючи на сторінки писемних джерел здебільшого як союзники якихось правителів. Але це не означає, що сармати були несамостійними військово-політичними гравцями та що вони зосереджувалися виключно на подіях, у яких так чи інакше брали участь представники античного світу. Про «внутрішньосарматські» справи, на жаль, ми змушені складати думку, спираючись мало не винятково на археологічні матеріали.

Не пізніше середини І ст. до н. е. із глибин Азійської Сарматії в Подоння просунулася нова хвиля кочівників, яку більша частина дослідників ідентифікує як аорсів. Військова активність аорсів, судячи з усього, сягала і просторів між Доном та Дніпром, тож, відповідно, викликала рух роксоланів і язигів, що замешкували цей регіон. Останні переходять на Правобережжя Дніпра, чи то скориставшись погромом пізньоскіфських городищ даками Буребісти, чи то самостійно розгромивши цей захисний рубіж (обидві гіпотези рівнозначні). Язиги зайняли приморські степи, а роксолани кочували на північ від них, на прикордонні Степу та Лісостепу.

Саме сарматська, а точніше роксоланська загроза, спричинила бурхливе фортифікаційне будівництво на пам’ятках південної периферії зарубинецького ареалу. Однак сподівання «зарубинців», які замешкували сучасну Канівщину, на вали та рови виявилися марними. Згарища свідчать, що зарубинецькі фортеці не встояли під натиском ворогів, а авторство цих погромів не викликає сумнівів: вали деяких усіяні з фронтального боку сарматськими стрілами.

Значна кількість дослідників вбачає саме в сарматських нападах основну причину розпаду зарубинецької культури, але погодитися з цією думкою повністю важко. Насамперед слід зазначити, що життя на практично всіх пунктах, що зазнали сарматських погромів, невдовзі відновилося та тривало ще близько століття. Також показово, що протягом того ж століття, до середини І ст. н. е., тривали поховальні відправи на зарубинецьких могильниках, закладених ще на початку II ст. до н. е. Тож основна маса носіїв зарубинецької культури залишилася в регіоні та спромоглася відновити звичне життя.

Характер стосунків між «зарубинцями» й сарматами після закінчення «гарячої» стадії конфлікту встановити важко. Цілком імовірно, що сармати збирали данину або ж отримували певні послуги від представників осілого населення. Проте здебільшого мирний характер співіснування «зарубинців» та сарматів у Середньому Подніпров’ї близько рубежу ер особливих сумнівів не викликає. Цікавий матеріал, що ілюструє відносний спокій саме в середньодніпровському регіоні, подає комплекс городища Бабина Гора та прилеглого до нього могильника Дідів Шпиль на Канівщині. На могильнику, окрім типових зарубинецьких кремацій, датованих другою половиною І ст. до н. е. — першою половиною І ст. н. е., присутня серія синхронних інгумацій, у супровідному матеріалі яких поєднані речі зарубинецького та пізньоскіфського кола. Про сталість зв’язків між середньодніпровськими «зарубинцями» та мешканцями нижньодніпровських пізньоскіфських городищ уже згадувалося. Отже, у вирі подій середини І ст. до н. е. певна група мешканців пониззя Дніпра знайшла прихисток у своїх торговельних партнерів і свояків.

Показово те, що саме в другій половині І ст. до н. е. постає група зарубинецьких пам’яток типу Суботова на Тясмині, а також виникає осередок пам’яток типу Рахни, достеменно пов’язаний за походженням із носіями середньодніпровських зарубинецьких старожитностей, на р. Соб (лівій притоці Південного Бугу). Зміщення носіїв зарубинецької традиції на південь та південний схід, у бік потенційного ворога, виглядає дещо дивно. Цілком можливо, що пам’ятки типу Суботів і Рахни постали внаслідок насильницького переміщення «зарубинців» кочівниками. Однак сам час існування зазначених груп пам’яток (перші проіснували щонайменше до середини І ст. н. е., другі — до останніх десятиліть II ст.) свідчить, що їхнє населення не зазнавало принаймні військових нападів.

Але немає сумнівів у тому, що якась частина мешканців Середнього Подніпров’я не знайшла порозуміння із сарматами і змушена була покинути регіон. Частини з них залишилася в долині Дніпра, але змістилася на північ, де північніше сучасного Києва починають формуватися пам’ятки типу Лютіж. Ще одна група втікачів дісталася середньої течії Десни (приблизно прикордоння сучасних України та Росії), де почала функціонувати група пам’яток типу Почеп.

Отже, можна припустити, що окремі громади чи племена «зарубинців» вибудовували відносини із завойовниками-сарматами на власний розсуд, а моделі цієї взаємодії протягом останніх десятиліть до нової ери суттєво відрізнялися. Втім, дуже сумнівно, щоб сарматсько-«зарубинецький» конфлікт мав катастрофічні наслідки для осілого населення та був основною причиною розпаду зарубинецької спільноти. Сарматські напади зачепили тільки середньодніпровську групу зарубинецьких пам’яток, і навіть у цьому регіоні структура зарубинецьких старожитностей не зазнала істотних змін. Натомість фінал «класичної» зарубинецької культури характеризується схожими процесами по всіх трьох її первинних локальних варіантах, не тільки середньодніпровському, а й поліському та верхньодніпровському, і припадає вже на середину І ст. н. е.

Епоха нестабільності: південь Східної Європи у І—II ст. нової ери

В останні десятиліття перед початком нової ери на півдні Східної Європи знов утворився хиткий баланс між різними племенами. Показовим симптомом цього тимчасового затишшя стало відродження Ольвії через декілька десятиліть після гетського погрому. Якщо довіряти ремарці Діона Хрисостома, це відродження сталося не за ініціативи еллінів, а через прохання навколишніх варварів, яким були необхідні порт та ринок для торгівлі з античним світом. Проте правдивість цієї оповідки Діона, котрий відвідав Ольвію значно пізніше, близько 82 р. н. е., не дуже важлива. Археологічні знахідки свідчать, що життя в Ольвії на рубежі ер дійсно відновлюється, хоча місто за подальшу історію ніколи не змогло досягало колишнього рівня розвитку. Територія забудови скоротилася у кілька разів, навколишні сільськогосподарські угіддя, хора, стиснулися до найближчих міських околиць. Проте ольвіополіти, напевно, мали певні гарантії безпеки, що дозволили відродити поліс. І зацікавленість причорноморських варварів у стосунках з цивілізованим світом, а отже, і потреба у «брамі» в цей світ, є цілком можливими.

Але спокій на північному чорноморському узбережжі був доволі відносним. На Боспорі після смерті Асандра у 17 р. до н. е. вирувала чергова династична смута, арбітрами в якій намагалися виступити римляни. З іншого боку в неї активно втягувалися сарматські племена, які мешкали навколо Меотиди (Азовського моря). Втім, цей локальний конфлікт не мав такої геополітичної ваги, як Мітрідатові війни та діяльність Мітрідатового сина Фарнака.

Набагато серйознішими були чергові конфлікти між різними об’єднаннями самих сарматів. Сутички в перших роках нової ери спричинили черговий зсув сарматів у західному напрямку. Історично зафіксованим наслідком цього зсуву на крайньому заході сарматського ареалу став «сарматський жах» мешканців Подунав’я. Поет Овідій, котрий перебував у 8—18 рр. н. е. на засланні у Томах (сучасна Констанца) раз у раз скаржився на сарматські набіги. Завдяки Овідієвим поезіям добре відомо, що наводили цей «сарматський жах» язиги. Тож слід думати, що в цей час язиги постійно вже перебували у Північно-Західному Причорномор’ї, незначно віддалені від Дунаю.

Язиги і надалі залишалися такими собі піонерами-першопрохідцями у просуванні сарматів на захід. Саме язигів уже на початку другої половини І ст. н. е. зазначають як мешканців Карпатської улоговини. Втім, впевненості, що всі причорноморські язиги на цей час вже покинули регіон, немає. Якась їх частина могла залишатися й надалі у Буджаку та турбувати набігами своїх північних сусідів, підіймаючись вздовж Пруту та Дністра. Проникнення сарматів протягом І ст. аж на північ Поділля добре фіксується низкою поховальних пам’яток.

Загалом регіон Середнього та Верхнього Дністра у І ст. н. е. перетворився на чи не найжвавіше «перехрестя культур» у всій Східній Європі. Ще від І ст. до н. е. (радше — другої його половини) через вододіл Західного Бугу, Прип’яті та власне Дністра сюди просуваються носії пшеворської культури. В межах 20—40-х рр. І ст. н. е. в регіоні з’являється населення, котре лишило по собі липицьку археологічну культуру. Вигляд липицької культури, насамперед набір керамічного посуду, що виготовлявся як власноруч, так і на гончарному крузі, а також поховальний обряд, цілком промовисто вказує на вихідний ареал цього населення, це Дакія, область «по той бік Карпат» відносно Пруто-Дністровського межиріччя. У носіях липицьких старожитностей більшість дослідників вбачає дакійське плем’я костобоків, неодноразово згадуване у писемних джерелах саме на східних схилах Карпат.

Прибульці-даки, судячи з усього, на першому етапі мешкання у Подністров’ї відшукували поки що незаселені «пшеворцями» ділянки. Але невдовзі, вже у другій половині І ст., з’являються яскраві свідчення жвавих контактів між «липинцями» та «пшеворцями». Ще більше картину ускладнила поява також у другій половині І ст. в цьому достатньо компактному регіоні третього культурного компонента, принесеного нащадками носіїв поліського локального варіанта зарубинецької культури. Внаслідок контактів цієї людності з «пшеворцями» на Західній Волині формуються ранні пам’ятки зубрицької культури. На межі І—II ст. носії вже власне зубрицьких старожитностей розширюють свій ареал на південь — південний захід, у Верхнє Подністров’я, де контактують із населенням, в культурі котрого в різних пропорціях поєднувалися пшеворські та липицькі компоненти.

«Змішання народів» створило настільки еклектичну археологічну картину, що культурну належність конкретних археологічних пам’яток II ст., а часто навіть окремих комплексів (будівель, поховань), на Волині та у Подністров’ї визначити доволі складно навіть фахівцям. Панівною є думка, що регіон в цілому був ареалом зубрицьких старожитностей, але на півдні цього ареалу й надалі зберігалася своєрідність липицьких пам’яток, що існували черезсмужно із зубрицькими. Цікаво, що упорядкування вимушеного співжиття у цій «комунальній квартирі» відбувалося, судячи з усього, безконфліктним шляхом (принаймні археологічні сліди таких конфліктів наразі невідомі). Не виключено, що консолідації осілого населення сприяла саме «сарматська загроза» з півдня.

Вже згаданий побіжно процес розпаду «класичної» зарубинецької культури був одним з головних культурних зрушень в східноєвропейському Лісостепу протягом другої третини І ст. н. е. Однак перш ніж проаналізувати докладніше причини та наслідки цього процесу, згадаємо ще один вельми показовий епізод першої половини І ст. н. е., що стосується «далекого сходу» зарубинецького ареалу, пам’яток типу Харіївки. Цей епізод не тільки добре ілюструє те, наскільки віддаленими та різносторонніми були зовнішні зв’язки певних груп населення рубежу ер, а й наочно демонструє потенціал археології щодо висвітлення подій, що ніколи не потрапляли на сторінки писемних джерел.

Саме з пам’ятками типу Харіївки дослідники пов’язують могильник Мутин, розкопки котрого кілька років тому стали справжньою сенсацією. Навкруги великого «побратимського» казана було виявлено півтора десятка кремаційних поховань. Правильність кола, яке утворювали могили, навело дослідників на думку, що йдеться про одночасне (або ж з мінімальним розривом у часі) упокоєння кількох осіб. За урни в більшості випадків правили металеві посудини провінційно-римських зразків, а в кількох випадках як урни були використані залізні шоломи центральноєвропейського походження. Загалом практично всі поховання містили чималу кількість зброї, зокрема престижних мечів, наконечників списів та залізних умбонів щитів. Високий статус небіжчиків засвідчують не тільки набори озброєння, а й деталі багатих поясів, а знахідки шпор не лише підкреслюють ту саму статусність похованих, а й чітко вказують на їхню «військову спеціальність» — кавалеристи.

Вигляд мутинських поховань, як щодо набору речей, так і щодо деталей поховального обряду, має найближчі аналогії на території Польщі. Окремі речі подібні тільки до знахідок з прикордоння Римської імперії на Рейні та у верхів’ях Дунаю. Тож сама собою напрошується доволі драматична реконструкція обставин появи цієї пам’ятки в глибині Дніпровського Лівобережжя. Ймовірно, мешканці пам’яток типу Харіївки мали доволі гострі проблеми з якимось із сусідів. Аби зарадити тому, західний, «пшеворський» сегмент цих громад порадив звернутися до своїх «родичів» з крайнього заходу тодішньої «германської ойкумени». В результаті був запрошений (а ще більш вірогідно — найнятий) загін професійних вояків-кіннотників, котрі — не виключено — мали досвід служби у допоміжних частинах римської армії. Загін цей, напевне, був порівно невеликим, але складався виключно з гарно вишколених та екіпірованих бійців з чималим досвідом.

Прибуття цих «солдатів фортуни» на Сейм, судячи з усього, сталося цілком вчасно. Річ у тім, що могильник Мутин датується в межах 1-ї пол. — сер. І ст., а побутування пам’яток типу Харіївки триває щонайменше до поч. II ст. н. е. Тобто реконструйований «сусідський конфлікт», в який втрутилися «мутинські найманці», вирішився на користь «харіївців», а не їхніх супротивників.

Про перемогу «мутинських дружинників» свідчить і сам характер могильника. Поховання справлені з дотриманням доволі складного ритуалу, не відчувається жодного поспіху в діях тих, хто ховав полеглих. До того ж зазначений ритуал був наврядчи знайомий «харіївцям», а отже, останню пошану похованим віддавали саме їхні побратими. Отже, Мутинський могильник є таким собі «меморіальним військовим кладовищем» переможців, а не «братською могилою» переможених. Подальша доля «мутинських дружинників», котрі не загинули, нам невідома. Можливо, вони залишилися жити серед «харіївців», а може, отримали сплату за свої послуги та повернулися назад, на германсько-римське прикордоння.

Здавалося б, цей епізод свідчить на користь думки тих дослідників, котрі вважають головним чинником кризи суспільства «зарубинців» (а отже, й розпаду зарубинецької культури) військовий тиск з боку сарматів. Однак ніщо не вказує, що супротивником, заради боротьби з котрим наймали «мутинських дружинників», були саме сармати. Тож вбачати головну причину «доживання» пам’яток типу Харіївки до початку II ст. саме у військовій перемозі, здобутій «мутинськими дружинниками», було б не надто коректно. Тим більше, що за близько півстоліття, які розділяють поховання Мутина та фінал пам’яток типу Харіївки в сарматів, було чимало шансів на реванш.

Достеменно відомо, що в інтервалі 40—70-хх рр. І ст. н. е. припиняється життя на більшості «класичних» зарубинецьких городищ та селищ Середнього Подніпров’я та Полісся. У цьому ж інтервалі були справлені останні поховання на великих зарубинецьких могильниках, що функціонували безперервно понад 200 років. Для Середнього Подніпров’я є підстави вважати, що каталізатором цього процесу дійсно могли бути сармати: низка пам’яток, зокрема — городище Бабина Гора на Канівщині, мають сліди повторного розгрому близько середини І ст. н. е. Однак на Поліссі такого роду напади не зафіксовані, тож навряд чи їх варто вважати універсальною причиною занепадання «класичних» зарубинецьких пам’яток.

Ще на початку 1990-х рр. А. М. Обломським, Р. В. Терпіловським та О. В. Петраускасом була запропонована інша гіпотеза щодо причин розпаду «класичної» зарубинецької культури. Науковці звернули увагу на те, що найразючішою відміною між «зарубинцями» та їхніми спадкоємцями є різні способи життя, що визначалося насамперед відмінними системами господарювання. Йдеться не про якісь радикальні зміни: продовжувачі «зарубинецької традиції» залишилися землеробами, але були орієнтовані на експлуатацію насамперед легких ґрунтів. Такі ґрунти значно простіше обробляти, але вони швидше виснажуються, що спонукало до частішої зміни експлуатованих ділянок, а отже — достатньо мобільного способу життя.

Саме остання обставина, імовірно, й визначила основний аспект культурних трансформацій при переході від зарубинецької «класики» до груп пам’яток, що продовжили зарубинецьку традицію в останні десятиліття І—II ст. Аспект цей більшість дослідників визначає як «спрощення» або жорсткіше — «примітивізація» й навіть «деградація». Втім, оцінні акценти тут ні до чого, адже така «деградація» мала цілком зрозуміле підґрунтя: що рухливіший спосіб життя, то простіша (принаймні зовні) культура. Витрачати зусилля на складні споруди або ж надмірну «естетизацію» побутових речей просто немає сенсу, за певний час більшість майна доведеться покинути, аби не перевозити зайвого вантажу на нове місце (а транспортні можливості тогочасного населення були вкрай обмежені). Ба більше, така зовнішня простота та невибагливість зазвичай приховує адаптативні переваги «примітивних» суспільств, носіям «простої» культури значно простіше пристосуватися до нових умов існування, насамперед — ландшафтних, але й соціальних також.

На думку згаданих вище дослідників, причини кризи у зарубинецькому середовищі слід вбачати насамперед у кліматичних змінах, що унеможливили подальше господарювання за моделлю, притаманною зарубинецькій «класиці». Варто додати, що не слід скидати з терезів і значення антропогенного фактора. Вже неодноразово згадувалося, що «зарубинцям» була притаманна міцна осілість. Довготривалі могильники свідчать, що певні громади століттями не покидали дуже компактну територію. Тож можна припускати, що саме протягом другої третини І ст. можливості цих ландшафтів, чи пак тих його ділянок, що експлуатувалися «зарубинцями», були остаточно вичерпані. Тож цілком можливо, що кліматичні зміни та екологічні негаразди, спричинені людиною, збіглись у часі, підсиливши негативні наслідки одне іншого.

Значення саме антропогенної складової цієї екологічної кризи, на нашу думку, підтверджує хронологія зникнення з археологічної карти пам’яток «класичної» зарубинецької культури. У другій третині І ст. зникають пам’ятки поліського та середньодніпровського локальних варіантів. Дещо пізніше, не раніше початку II ст., це сталося із пам’ятками типу Харіївки (а вони, нагадаємо, і утворилися дещо пізніше від згаданих груп, тож антропогенний тиск на ландшафт розпочався щонайменше на півстоліття пізніше). Це саме стосується і верхньодніпровських зарубинецьких пам’яток, що також були молодшими від поліських та середньодніпровських і також проіснували до початку II ст., а не виключено — і до його середини.

Варто зазначити, що припинення функціонування пам’яток певної археологічної культури не має на увазі в більшості випадків безслідного зникнення носіїв цієї культури. Навпаки, випадки «археологічного фіналу» через фізичне вимирання носіїв є порівняно рідкісними винятками. Процес «загасання» зарубинецької культури був доволі повільним, багатофакторним та із різними «історичними долями» нащадків носіїв зарубинецької «класики». Так чи інакше ці нащадки не тільки пережили кризу другої третини І ст., а й зберегли певні зарубинецькі традиції, що перейшли, в матеріальну культуру так званих «пізньозарубинецьких пам’яток», що побутували протягом кінця І—II ст. Щодо старожитностей цього кола дослідники уникають вживання терміна «археологічна культура», надто різними шляхами і за участі надто різних культурних компонентів, окрім власне зарубинецьких, вони утворювалися. Однак значення зарубинецької основи у вигляді кожної з цих груп настільки очевидне, що цей зв’язок вказаний термінологічно (а ще якихось 30 років тому щодо них чимало дослідників без особливих застережень вживали визначення «зарубинецькі»).

Найскладніше, за кількома паралельними сценаріями події розгорталися на Середньому Подніпров’ї. Вже згадувалось, що після сарматського натиску середини І ст. до н. е. звідти в діаметрально протилежних напрямах виселилися дві групи, що дали початок існуванню пам’яток типу Рахни на лівобережжі верхньої течії Південного Бугу, а також пам’яток типу Почеп на Десні.

Ще одна група мігрантів здійснила не настільки далеку подорож, перемістившись вздовж Дніпра на північ, на ділянку між гирлами Десни та Прип’яті, заклавши основу пам’яток типу Лютіж. Ситуацію першої половини І ст. н. е. на мікрорегіональному рівні дуже яскраво ілюструє археологічна картина цього часу в межах сучасного Києва: на південних околицях міста ще здійснюються поховання на «класичному» Корчуватівському могильнику, а на північних вже кілька десятиліть триває життя на пізньозарубинецькому поселенні лютізького кола Оболонь. Слід зазначити, що вже у першій половині II ст. носії пам’яток типу Лютіж не тільки повернули собі весь колишній ареал середньодніпровської групи зарубинецької культури, а й просунулися навіть дещо південніше, в район сучасного Кременчука.

Нарешті, є підстави припускати черговий міграційний імпульс із Середнього Подніпров’я на Лівобережжя, де у верхів’ях Сейму, Псла та Ворскли, а також у басейні верхньої течії Сіверського Дінця постали пізньозарубинецькі пам’ятки типу Картамишеве-2 — Терновка-2. Крім середньодніпровських «зарубинців» в їх складанні, імовірно, брали участь і «харіївці». Не виключено також, що в цьому процесі, як і колись в утворенні власне харіївських пам’яток, взяли участь чергові мігранти з ареалу пшеворської культури.

На відміну від середньодніпровського населення, мешканці Верхнього Подніпров’я практично не змінювали ареалу. Там відбуваються радше мікроміграції та змішання носіїв двох тамтешніх зарубинецьких традицій «класичного» часу, пам’яток типу Чаплін та типу Чечерськ—Кистені. Проте головним змістом процесів, як і на Середньому Подніпров’ї, було не змішання різних традицій попереднього етапу, а зміна господарської моделі та способу життя. Втім, навіть така зміна, судячи з усього, виявилася неспроможною вирішити традиційну для лісової зони проблему надлишку населення. Головним напрямком міграцій для пізньозарубинецької людності Верхнього Подніпров’я залишався північний, в глиб лісової зони, куди вони просувалися дуже повільно вздовж Дніпра.

Однак траплялися і протилежні випадки. Надзвичайно цікавим явищем пізньозарубинецького кола є пам’ятки типу Грині, що пов’язані за походженням із пам’ятками типу Чечерськ—Кистені. Вони не утворюють компактного ареалу, а точково трапляються в ареалах всіх інших груп пізньозарубинецьких старожитностей Подніпров’я та Лівобережжя. Примітно, що пам’ятки типу Грині мають надзвичайно вузький час побутування, лише друга половина II ст., себто йдеться про якийсь одномоментний «викид» цього населення з Верхнього Подніпров’я на південь та схід. Причому це навряд чи був якийсь спрямований потік, радше йшлося про «розсіювання».

Нарешті, про долю нащадків поліського локального варіанта зарубинецької культури вже йшлося; спустившись правими притоками Прип’яті та згодом піднявшись лівими притоками Дністра, вони включилися в складні процеси, що відбувалися у цих місцевостях.

Таким чином, весь східноєвропейський лісостеп та прилеглі до нього території лісу протягом останніх десятиліть І—II ст. являли собою «киплячий казан». Населення цього «казани» здійснило у стислі терміни безліч переміщень, і досить віддалених, і відносно коротких. Носії різних традицій контактували між собою, передаючи певні риси культури одне одному.

При цьому «культурні кордони» були практично відсутні не тільки між різними групами населення зазначених обширів. Перепони між лісостепом та степом були, звісно, менш «прозорими» (через насамперед різний спосіб життя їхніх мешканців), однак нездоланними вони аж ніяк не були. Протягом І—II ст. спостерігається постійна присутність сарматів не тільки вздовж північного краю степів. Степові ландшафти такими собі «язиками» заходили доволі глибоко у лісостеп по вододілах рік. Саме на цих пасмах степового ландшафту й відома доволі виразна серія сарматських поховань зазначеного часу. Землеробське населення тяжіло до низьких ділянок річкових долин, тож ресурсні інтереси землеробів та номадів практично не перетиналися, що, цілком можливо, було запорукою відносно мирного черезсмужного співіснування цих груп «одвічних антагоністів».

Зацікавленість сарматів у лісостепових пасовиськах була зумовлена зрушеннями у самому сарматському середовищі. Близько середини І ст. на Правобережжі реконструюється прибуття нової хвилі сарматів східного походження, у яких схильні вбачати аорсів. Саме ці прибульці «посунули» на захід, до Дунаю, язигів, про що вже йшлося. Слідом за ними перемістилася і роксолани. Однак археологічні спостереження дозволяють доволі впевнено констатувати, що принаймні якась частина роксоланів й надалі кочувала в північній частині правобережних степів. Щоправда, аорси, зайнявши прибережну зону та пониззя Дніпра, імовірно, «притиснули» роксоланів на північ, що, власне, і змушувало останніх використовувати для випасу всі доступні угіддя, зокрема — степові «язики», що заходили у глиб лісостепу.

З аорсами, нехай і дуже обережно, дослідники пов’язують сарматських царів Фарзоя та Інісмея (батька та сина), котрі в інтервалі 60—80-х рр. І ст. карбували золоті монети на монетному дворі Ольвії. Остання обставина дозволяє припускати, що Ольвія в цей час знаходилася під протекторатом аорських династів. З аорсами ж схильні пов’язувати кілька сарматських «царських» курганів І ст. н. е. (Соколова Могила на Миколаївщині, курган біля с. Пороги на півдні Вінниччини).

Не варто, однак, сприймати межі між зонами кочування номадів як аналог сучасних кордонів між державами, а домінування у регіоні якоїсь орди як підпорядкованість цій орді решти номадів. Приміром, протягом 60-х рр. І ст. роксолани зазначені як одна з найактивніших орд у стосунках з нижньодунайськими провінціями імперії. Причому немає жодних підстав вважати, що йдеться виключно про безпосередніх сусідів римлян, а не мешканців більш віддалених територій у глибинах правобережного Степу. Степова зона Північного Причорномор’я протягом І—II ст. була не менш «киплячим казаном», аніж лісостепова. Переміщення номадів були такими самими калейдоскопічними, а військове домінування певних орд відносно нетривалим. Приміром, алани, котрі спорадично згадуються як мешканці східноєвропейських степів від рубежу ер, вже протягом II ст. остаточно витісняють язигів та роксоланів на лівобережжя Дунаю, а аорси просто зникають з етнографічної карти регіону.

Підбиваючи проміжні підсумки «бурхливих часів» І—II ст., не можна оминути ще однієї теми, а саме появи звісток про східноєвропейських венетів, центральне місце серед котрих посідає завершальний пасаж у творі «Германія», написаному Конелієм Тацитом в останні роки І ст. Вага цієї звістки полягає в тому, що Тацит, завершивши основну тему свого твору, дуже стисло повідомляє про народи, що мешкали далі на схід від Вісли, але не просто називає їх, а намагається дати коротку етнографічну характеристику. Серед таких народів він зазначає фенів, певкінів, сарматів та власне венетів. Тацит сам зазначає, що певкінів називають також бастарнами. Однак це ототожнення не настільки пряме. Певкінами в античній традиції найчастіше називають одну з груп бастарнів, що замешкувала пониззя Дунаю неподалік острова Певка у дельті цієї річки. Бастарнів Тацит відносить до германців. Сарматів римський письменник не диференціює на окремі племена, тож Тацитові сармати — то всі східноєвропейські кочовики. У фенах науковці, котрі аналізували текст «Германії», зазвичай вбачають населення півночі Східної Європи.

Точної локалізації венетів (втім, як і решти східноєвропейських народів) Тацит не подає, лише зазначає, що мешкають ті між певкінами та фенами. Якщо досліджувати загальний контекст «Германії», то виходить, що венети мешкали на схід від Вісли, на південь від фенів та на північ від певкінів та сарматів. Себто йдеться про величезний східноєвропейський простір в межах лісостепової та південної частини лісової зони із невизначеною східною межею, в котрому вміщуються ареали пізньозарубинецьких пам’яток, а також зубрицької культури.

Свій «етнографічний екскурс» Тацит починає із сумнівів щодо віднесення певкінів, венетів та фенів до германців або сарматів. Конкретно щодо венетів, то він зазначає їхню етнографічну подібність до бастарнів, а тих за більшістю ознак (мова, спосіб життя) схильний вважати германцями. Підкреслюючи близькість венетів до бастарнів Тацит зазначає, що ті так само будують житла та сильні у пішому бою, на відміну від сарматів, що живуть у возах і є вершниками. Цікаво, що до «мовної аргументації» Тацит у цьому порівнянні вже не вдається. Нарешті, надзвичайно важливою є ремарка Тацита щодо того, що венети постійно рискають розбійними ватагами всім простором «між певкінами та фенами». Він якнайкраще описує численні переміщення мешканців східноєвропейського лісостепу на межі І—II ст., реконструйовані на підставі археологічних матеріалів, про які доволі докладно йшлося вище. Тож Тацит подає цілком адекватний, хоча і вкрай лаконічний опис ситуації, виокремлюючи венетів серед загалу мешканців півдня Східної Європи як цілком самостійне явище.

На завершення цього «венетського відступу» не зайвим буде акцентувати на такому: ані з Тацитового опису венетів, ані з огляду на протиставлення венетів не тільки явно іншокультурним сарматам та фенам, а й «культурно подібним» певкінам та германцям, аж ніяк не випливає, що венети в часи Тацита були слов’янами чи праслов’янами. Підстави для таких далекоглядних висновків просто відсутні. Перефразовуючи формулу М. Б. Щукіна щодо безнадійності спроб остаточно віднести бастарнів до германців або кельтів («бастарни були бастарнами»), слід констатувати, що Тацитові венети були венетами.

Країна Ойум: «держава» Германаріха та «імперія» Аттіли

На межі II—III ст. ситуація у Східній Європі, насамперед — у лісостепу та прилеглих частинах лісової зони — знов доволі радикально змінюється. Основним фактором цих перетворень виступили чергові переселенці з території сучасної Польщі, котрі були носіями вельбарської археологічної культури. Ці старожитності сформувалися у польському Помор’ї близько середини І ст. н. е. Оскільки вони не мають виразних генетичних зв’язків із тамтешніми старожитностями попереднього етапу, а натомість демонструють риси подібності з археологічними культурами Скандинавії, то в них без особливих застережень вбачають археологічний еквівалент культури готів та інших германських племен, пов’язаних із цією людністю. Певний час навіть саму культуру називали не вельбарською (за назвою першої докладно дослідженої пам’ятки, могильника в околицях Вельбарка, як зазвичай прийнято в археології), а готогепідською. Річ у тім, що фіксована археологічна зміна населення у зазначеному регіоні як найкраще ілюструє оповідь у Йордановій «Гетиці» про прибуття готів, а слідом за ним гепідів з «острова Скандзи» у гирло Вісли.

Археологічні роботи з вивчення вельбарських пам’яток, що тривають вже понад століття, підтвердили й подальшу розповідь Йордана щодо легендарного періоду історії готів. Носії вельбарських пам’яток протягом відносно короткого часу опанували прилеглі до Балтійського узбережжя регіони, а згодом просуваються на південь вздовж Вісли та її приток. Міграція «вельбарців» подекуди змусила до переселення носіїв пшеворської культури, а подекуди це населення було асимільоване. В останній чверті II ст. вельбарські пам’ятки з’являються на Волині та розповсюджуються далі у напрямку на південний схід. Йордан змальовує переселення готів до «країни Ойум» (так готською звалася Скіфія) як епічний похід, але археологічні матеріали дозволяють твердити, що йшлося про відносно повільну «повзучу» міграцію з аграрним освоєнням щойно опанованих територій. Слід також зазначити, що у рух готів на південний схід були втягнуті й інші мешканці південної частини сучасної Польщі.

Поруч з цим є всі підстави довіряти Йордану щодо того, що проникнення готів до Ойюму мало здебільшого мирний характер. Населення зубрицьких пам’яток Волині, судячи з усього, напередодні появи завойовників змістилося у басейн Верхнього Дністра, звільнивши ці території практично повністю. Вздовж маршрутів просування носіїв вельбарських пам’яток на пам’ятках попереднього періоду відсутні сліди пожеж та інші археологічні свідоцтва військових дій. Опанувавши Волинь та північну частину Поділля на межі II—III ст., якась частина готів продовжила рух на схід, в бік Дніпра. Однак основний потік був спрямований вздовж Долин великих річок (Дністер, Південний Буг) на південь. Щоправда, на цьому етапі йшлося радше про військові походи, що не полишають по собі певних археологічних слідів, а вже від другої чверті III ст. готи та інші народи Правобережжя стають дієвою силою Готських війн, бурхливість перебігу котрих також вкрай ускладнює «археологічну ідентифікацію» їхніх учасників безпосередньо на театрі військових дій.

Поява готів та інших германців на Волині відгукнулася й далеко на сході та північному сході. Саме на межі II—III ст. у доволі стислі терміни завершується період «бродіння» (в обох головних значеннях цього слова) в середовищі пізньозарубинецького населення. Поява потенційного ворога змусила носіїв цих старожитностей до консолідації, й на основі пізньозарубинецьких пам’яток відбувається становлення київської археологічної культури. Важливо, що ця трансформація знов була здебільшого не простим переростанням окремої групи пізньозарубинецьких пам’яток в певний локальний варіант київської культури.

Середньодніпровські пам’ятки київської культури складаються на основі пізньозарубинецьких пам’яток типу Лютіж, але за участі переселенців з півночі, носіїв пізньозарубинецьких пам’яток білоруської течії Дніпра. Останні переселялися не лише на південь, а й на північний схід, в середню течію Десни, куди також змістилися з півночі (території сучасної Брянщини) нащадки носіїв пізньозарубинецьких пам’яток типу Почеп. До цих двох компонентів додалися ще й мігранти з вододілу Дніпра та Дону, нащадки носіїв пам’яток типу Картамишеве-2 — Терновка-2. Тож в старожитностях деснянського варіанта київської культури, що окрім власне Середнього Подесення займав ще й Нижнє Посейм’я, переплелися традиції практично всіх основних груп пізньозарубинецьких старожитностей. Щодо вододілу Дніпра та Дону, то складання там східнолівобережного (або ж сейминсько-донецького) локального варіанта київських старожитностей дослідники вважають результатом внутрішніх міграцій тамтешнього пізньозарубинецького населення. Таким чином, складання київської культури відбувалося в формі змішання в різних пропорціях різних традицій пізньозарубинецького етапу. При цьому локальні варіанти київських старожитностей мають набагато уніфікованіший вигляд, аніж локальні групи пізньозарубинецьких пам’яток.

Імовірно, контакти різних груп населення, котрі відбувалися саме в час формування київських старожитностей, не припинялися й надалі, але набули дещо інших форм: не стільки переміщення цілих громад, скільки обмінні шлюби між різними громадами. З етнографічних спостережень добре відомо, що у суспільствах, рівень розвитку котрих відповідає рівню розвитку носіїв київської культури, керамічний посуд, який ліпиться власноруч, без застосування гончарного круга, виготовляється жінками. Відповідно, відносна однорідність наборів посудин, що спостерігається археологічно у всьому ареалі київської культури протягом всього часу її існування (рубіж І—III — середина V ст.), спонукає до висновку, що відбувався доволі регулярний обмін майстринями не тільки між громадами в межах певного локального варіанта, а й між громадами різних локальних варіантів (принаймні у «прикордонних зонах» між останніми). Власне, з огляду на зазначені археологічні спостереження й постулюється консолідація «киян» у момент складання київської культури та збереження ними доволі тісних зв’язків надалі, протягом всього пізньоримського часу (III — середина V ст.).

Родинні та шлюбні зв’язки були не єдиним, що єднало різні групи «киян» між собою. Певне спільне «інформаційне поле» формувалося також представниками тогочасного «високотехнологічного» ремесла, металургами, ковалями та ливарниками. Металеві вироби коштували порівняно дорого, а «купівельна спроможність» носіїв київських пам’яток була незначною. Тож металообробка мала форму радше мандрівних артілей (чи навіть майстрів-одинаків), що, обслуживши певну околицю, мусили переміщуватися на сусідні «ринки». В археології це добре відбито відносно стандартизованими знаряддєвими наборами, формами прикрас та металевих деталей одягу. Надзвичайно яскравим втіленням цього є специфічна ювелірна традиція прикрас з виїмчастими емалями, що брала початок ще у пізньозарубинецькому колі пам’яток і продовжилася в київській культурі.

У будь-якому разі археологічна картина рубежу II—III ст. цілком однозначна: консолідація населення Середнього і Верхнього Подніпров’я та Дніпровського лісостепового Лівобережжя є незаперечно, причому процес відбувався доволі швидкими темпами. Хронологічний збіг із колонізаційною активністю носіїв вельбарської культури дозволяє вважати небезпідставним припущення, що основною мотивацією до консолідації ранніх «киян» була саме зовнішня загроза.

Втім, з огляду на подальший розвиток подій, було б перебільшенням вважати, що ця консолідація зарадила на початку III ст. просуванню «вельбарців» на схід. Готів та інших германців набагато більше цікавили перспективи встановлення контролю над основними річковими артеріями Правобережжя, пограбування причорноморських міст та грабіжницьких походів на римські провінції, а не завоювання чергових угідь та підкорення тамтешнього населення. Тож поворот завойовників на південь та південний захід створив таку собі «оперативну паузу» протягом чи не століття, за якої структура київських старожитностей встигла не тільки остаточно оформитися, а й усталитися.

Перша третина III ст., імовірно, була присвячена виконанню першого пункту щойно окресленої «стратегічної програми» готів. Контроль над річками не обов’язково мав на увазі підкорення тубільного населення регіону, цілком достатньо було союзницьких відносин.

Протягом другої третини цього століття вирували Скіфські або Готські війни, що захопили практично всі племена, котрі замешкували південь Східної Європи. Готи проявили себе в цих подіях як провідна організаційна та наймогутніша військова сила. Йшлося не лише про те, що за готами міцно закріпилася слава «найзухваліших серед варварів» та головного ворога імперії (принаймні серед варварів), а й про остаточне ствердження готської військово-політичної зверхності над більшістю населення між Дніпром та Карпатами. Археологічно досить добре простежується, що саме в розпал Готських війн з Центральної Європи до Східної прийшла чергова хвиля мігрантів, тож у варварському середовищі поширювалися чутки про легку здобич, що приваблювало тогочасних шукачів пригод з досить віддалених куточків варварської Європи.

Перебіг Готських війн доволі докладно викладено у попередньому томі цієї серії, тож зосередимося на підсумках зазначених подій. Римляни вважали цю війну переможною. Дійсно, східноєвропейські загарбники були відкинуті з території провінцій, а кордон стабілізувався по Дунаю. Щоправда, задля «вирівнювання кордону» довелося відмовитися від Дакії, що буда єдиною «задунайською» римською провінцією. Втрата ця була доволі болючою, адже розташовані в Дакії рудники постачали чималу частку золота, що оберталося в імперії. Однак розуміння неспроможності римлян утримати цю віддалену територію спонукало імператора Авреліана вивести гарнізони та евакуювати звідти романізоване населення, котре певною мірою поповнило демографічні втрати по імперський бік Дунаю, спричинені нападами готів та інших східноєвропейських варварів.

Ще на самому початку Готських війн римські гарнізони були виведені з Тіри та Ольвії, і невдовзі ці міста були захоплені варварами. Так само варварських погромів зазнало Боспорське царство. Фактично єдиною «точкою опори» в Північному Причорномор’ї для римлян залишився Херсонес, що спромігся (завдяки допомозі та, ймовірно, прямій військовій присутності римлян) уникнути варварських погромів. Тож, чудово розуміючи неможливість впливати на ситуацію в регіоні старими методами через традиційних союзників, римляни намагалися вибудувати нову політичну конфігурацію вже через стосунки з варварами. Головним політичним результатом війни стало укладання з готами угоди-фоедусу. Статус федератів, що отримали готи, зобов’язував їх не тільки не нападати на імперські території, але й боронити кордон від нападів інших варварів. За це федерати отримували не лише регулярні виплати-стипендії (в натуральній та грошовій формах), а й користувалися «режимом найбільшого сприяння» у торгівельних відносинах, мали «дипломатичний супровід» в разі виникнення суперечок з іншими варварами, отримували преференції для потрапляння на службу в союзницькі частини імперського війська тощо.

Отже, результати війни були цілком на користь варварів. У ході бойових дій вони регулярно вивозили з імперії чималу здобич та виводили значну кількість полонених. Дакія, покинута римлянами, невдовзі була заселена готами та іншими варварськими племенами. Економіка постійно підживлювалася як через виплати стипендій, так і через жвавий товарообмін між імперією та Східною Європою. Та найголовніше, у варварське середовище буквально ринули найкращі тогочасні технології, ремісничі та аграрні, причому носіями цих технологій були не тільки полонені, а й ремісники, котрі добровільно переселялися у варварське середовище, покладаючись, імовірно, на певні гарантії безпеки та економічних прав, що надавав фоедус обом сторонам такої угоди.

Зазначені кондиції, і бурхливі воєнні події, і «умиротворення» останніх десятиліть III ст. стали тим тлом, на котрому склалася побутова культура чималої кількості східноєвропейських варварів, археологізовані рештки якої нині називають черняхівською археологічною культурою, або ж культурою Черняхів — Синтана-де-Муреш (останню назву застосовують до пам’яток цього кола на території сучасної Румунії). Культуру цю визначають як «провінційно-римського кола», але таке визначення не означає, що йдеться про перебування черняхівського ареалу у складі римських провінцій. Воно виключно підкреслює вагомість технологій (а отже, і готових виробів) провінційно-римських зразків у структурі черняхівських старожитностей.

Головним спільним елементом для всіх локальних варіантів черняхівських пам’яток є високоякісний керамічний посуд, виготовлений за допомогою гончарного круга та обпалений у печах-горнах. Саме застосування спеціальних прийомів обпалювання надавало більшості черняхівських посудин різних відтінків сірого кольору. Є чимало типів загальночерняхівських прикрас та застібок-фібул, хоча різноманіття тут було значно ширше, адже представники різних народів Східної Європи, об’єднаних «черняхівською вуаллю», часто віддавали перевагу «національним» типам прикрас, яких вимагала специфіка «національного костюму». Подібна ситуація була й у ковальстві. Черняхівські ковалі використовували доволі розвинутий набір технологій, а готові вироби членувалися на «загальночерняхівські» (насамперед знаряддя праці та побутові предмети) та «національні» чи «племінні» (насамперед зброя).

Надзвичайно значущою новацією, привнесення якої у варварське середовище Східної Європи пов’язане саме із «черняхівцями», був т. зв. важкий плуг з відвалом, що дозволив експлуатувати важкі в обробітку, але родючі чорноземні ґрунти. Стабільні багаті врожаї визначили таку спільну для більшої частини черняхівського ареалу рису, як великі довготривалі поселення, де одночасно мешкало до кількох сотень людей.

Міцну осілість «черняхівців» засвідчують і великі довготривалі могильники, поховання на яких здійснювалися подекуди протягом 120—150 років. Такий характер могильників побіжно підтверджує, що громади, котрі ховали на них своїх померлих, якщо і змінювали місце свого мешкання, то тільки в межах мікрорегіону, не відходячи на відстані понад 10 км від місця останнього притулку померлих родичів. Утім, могильники на кілька десятків, а то й сотень поховань з доволі широким хронологічним інтервалом між найбільш ранніми та найбільш пізніми могилами часто-густо знаходяться впритул до лише одного синхронного поселення значних розмірів.

Ще однією характерною рисою черняхівських некрополів є т. зв. біритуальність, себто на одній поховальній пам’ятці присутні одночасні поховання як за обрядом тілопокладання, так і за обрядом тілоспалення. Виняток з цього правила (тобто могильники або лише з інгумаціями, або лише з кремаціями) надзвичайно нечисленні. Біритуальність могильників свідчить не лише про строкатість вірувань «черняхівців». Слід зважати, що йдеться про кладовище конкретної громади, а отже, в цій громаді співмешкали люди різних вірувань та, цілком ймовірно, різних етнічних груп.

Інтенсивне землеробство, доповнене скотарством, створювало всі умови для розвитку ремесла. Сліди різних виробництв, насамперед гончарного, а також металургії та металообробки, трапляються на багатьох черняхівських пам’ятках. Було б надто оптимістично стверджувати, що «черняхівці» мали повноцінне ринкове ремесло, майстри працювали, скоріше за все, на замовлення. Однак попит на ремісничі вироби був доволі стабільним, а «купівельна спроможність» населення уможливлювала утримання громадою (або групою сусідніх громад) спеціалізованих майстрів найбільш необхідних спеціальностей.

Важко визначити, чи існували «черняхівські» торговці, адже археологічно засвідчена тільки «міжнародна торгівля», постачання римських ремісничих виробів, а також чималої кількості олії та вина (про що свідчать численні знахідки решток амфор практично на кожній черняхівській пам’ятці). Втім, чи обслуговувалася така торгівля купцями з римських провінцій або ж до неї долучалися й представники «черняхівців», достеменних відомостей немає. Окремо слід сказати про монети імперського карбування, знахідки яких доволі часті (як окремих екземплярів, так і доволі великих скарбів). Думка щодо існування грошового обігу в черняхівському середовищі не надто обґрунтована, внутрішня торгівля цілком могла обходитися суто натуральними обмінними операціями. Монети ж могли бути такою собі валютою для купування імпортних товарів, а також засобами накопичення. Зокрема, щойно згадані скарби цілком могли бути «суспільним коштами», отриманими на загал через систему федератських стипендій та прихованих «на чорний день» саме як спільне майно громади чи племені.

Маркером стабільного економічного становища у середовищі носіїв черняхівських пам’яток є також невпинне демографічне зростання. На теперішній час відомо понад 3,5 тис. пам’яток цієї культури, що надзвичайно багато як для археологічного явища, що відбиває часовий проміжок — лише два з половиною століття. Левова частка цих пам’яток датується часом розквіту цієї культури, кінцем III — третьою чвертю IV ст.

Економічний розквіт «черняхівців», окрім технологічної складової, без жодного сумніву, мав і «політичну». Навряд чи такий рівень добробуту був досяжний без відсутності розбрату у доволі строкатому з етнічної точки зору черняхівському суспільстві, а надто — без захисту цього суспільства від зовнішніх загроз. Ці функції виконували готські королівські роди, котрі спиралися на військову силу насамперед своїх одноплемінників. Не виключено, що до «пильнування спокою» було залучено і решту германців, а також військові еліти інших племен.

Достеменно не відомо, коли саме готи розділилися на дві частини, візіготів, очолюваних королями з роду Балтів, та остроготів, котрі підкорялися королям роду Амалів, однак сталося це не пізніше періоду Готських війн. Обидві частини готів самостійно вибудовували стосунки з Римом, а відносини між ними не завжди були союзницькими. Та проте на всій території готського панування на півдні Східної Європи спостерігається настільки однорідна побутова культура, що навіть виявлення кордону між володіннями Балтів та Амалів є практично невирішуваною проблемою (найбільш поширена серед науковців думка, що таким кордоном був Дністер).

Якісь локальні особливості черняхівських пам’яток пов’язані не з політичним підпорядкуванням певних територій, а з культурними особливостями народів, що ці території замешкували. Насамперед це проявляється у домобудуванні, поховальному обряді, а також ліпному керамічному посуді. Приміром, пам’ятки території Румунії! та межиріччя Пруту та Дністра мають яскраві риси, притаманні культурі гетодакійського населення, старожитності узбережжя Чорного моря — культурні риси іраномовних народів (пізніх скіфів та сарматів), пам’ятки Верхнього Дністра — прояви зубрицькой традиції, а прикордоння ареалів черняхівської та київської культур позначене т. зв. «черняхівськими пам’ятками київської традиції». При цьому в конкретній пам’ятці може проявлятися не одна, а кілька традицій одночасно.

Доволі показово, що культурні компоненти, котрі маркують в черняхівському середовищі германців (вельбарські та пшеворські), рівномірно поширені по всьому ареалу черняхівської культури. Ба більше, ці компоненти присутні на переважній більшості черняхівських пам’яток. Тож складається враження, що германські військові контингенти доволі рівномірно були розпорошені підконтрольною готським королям територією, насамперед — для утримання у покорі підкорених народів. Не виключено, що таке «розквартирування» мало й елементи інституту на зразок середньовічних «кормлінь». Себто місцеві громади, бодай частково, утримували воїнів та їхні родини, що було своєрідним податком.

Цікаво, що першість готів заперечували виключно германці, а от про «сепаратистські виступи» східноєвропейських тубільців нам не відомо. Зокрема, відомо про конфлікт готів та гепідів під час Готських війн, війну між готами та вандалами за часів остроготського короля Геберіха (близько першої третини IV ст.), а також готів та герулів на початку правління славетного Германаріха (близько середини IV ст.). Всі ці конфлікти завершувалися, зрозуміло, перемогами готів.

Непевними є відомості про взаємини між готами та тайфалами, порівняно невеликим германським племенем, що прийшло до Східної Європи разом з готами. Вони постійно згадуються як союзники готських королів, але про їхню підпорядкованість прямих звісток немає. Останнім часом в літературі з’явилися спроби пов’язати тайфалів з культурою карпатських курганів, ареалом якої є Буковина. Однак вигляд цієї культури провінційно-римського кола, за багатьма показниками дійсно відмінної від черняхівської, вбачається доволі еклектичним. Зокрема, немає особливих сумнівів, що серед її носіїв були й представники дакійської людності. Скидається на те, що творцями цієї культури була якась група учасників Готських війн, доволі строката за складом. Втім, остаточно відкидати гіпотезу, що політичними зверхниками цієї людності були германці-тайфали, достатніх підстав немає.

Цікавим питанням є також відносини «готських королівств» з причорноморськими номадами, провідною групою котрих були алани. Останні постійно фігурують як військові союзники готів, але як рівноправні партнери, а не підпорядкована готським королям сила. Доволі промовистою є археологічна картина на Лівобережжі: в степовій частині пам’ятки черняхівської культури відсутні, а Дніпро є таким собі «непорушним кордоном». У правобережному степу черняхівські пам’ятки зосереджені в долинах великих річок і у приморській зоні, а на ділянках між ними трапляються сарматські кургани III—IV ст. Тож і тут номади, імовірно, зберігали певною мірою самостійність. Щоправда, тут наявні також і свідчення входження сарматів до черняхівських громад (насамперед поховання на черняхівських могильниках, справлені за обрядом, притаманним сарматам).

«Золоте століття» черняхівського суспільства припало на правління вже згаданого короля остроготів Германаріха, що тривало чи не півстоліття напередодні 375 р. Окрім вже згаданого угамування герулів початковий період правління «найшляхетнішого поміж Амалів» був відзначений також війною готів з венетами. Йордан, єдиний автор, що згадує ці події, лише констатує чисельність та невисокі бійцівські якості супротивників готів, а також відносну легкість, з якою готи здобули перемогу. Ані коли саме, ані де саме відбувався зазначений конфлікт, Йордан не повідомляє. З контексту, щоправда, зрозуміло, що ці венети мешкали десь на північ від готів, тож в них слід бачити носіїв київських старожитностей.

Дещо конкретизувати перебіг подій готсько-венетської війни дозволяє археологія. До середини IV ст. на Правобережжі київські та черняхівські пам’ятки в зоні контакту існували черезсмужно, іноді на відстані лише 1—2 км одне від одного, як то було, приміром, на Стугні в районі сучасного Обухова Київської обл. «Кияни» та «черняхівці» займали різні ландшафтні зони (заплави з легкими ґрунтами та більш високі ділянки долин із чорноземами відповідно), тож не надто заважали одне одному. Однак на середину зазначеного століття життя на київських селищах припиняється. Ще більш промовиста археологічна картина фіксується дещо північніше, на поселенні Глеваха, де будинки «киян» гинуть у пожежі, а ранній київський шар перекритий більш пізнім черняхівським. Тож конфліктність обставин, за яких носії київської культури мусили покинути правобережну Київщину, сумнівів не викликають.

Дещо інакше розвивалася ситуація на Лівобережжі. «Черняхівці» проникли у південну частину тамтешнього лісостепу не раніше середини III ст., а по закінченні Готських війн поступово розширювали свій ареал на північ та схід. Для середини IV ст. фіксується відтік населення з пам’яток сеймінсько-донецького варіанта київської культури на Десну. Однак чимала частина цього населення залишилася на місці, а в зоні контакту з «черняхівцями» утворюється значна кількість «черняхівських пам’яток київської традиції». Імовірно, саме мешканці цих пам’яток і були венетами, котрих підкорив Германаріх. Варто уваги й таке: чимало черняхівських пам’яток Лівобережжя мають доволі яскраві сарматські риси. Тож не виключено, що експансія готів у цьому регіоні спиралася й на союзних кочовиків, котрі згодом осіли на щойно завойованих землях.

Йордан, висвітлюючи діяння Германаріха, приписує готському королю встановлення контролю над чи не всією Східною Європою, аж до Балтійського узбережжя, однак ці подвиги явно перебільшені. Цікавою є думка, що готи, завоювавши практично весь лісостеп, мали змогу монополізувати контроль над традиційною торгівлею хутром з народами лісової зони. Цей контроль епічна готська традиція, до котрої часто апелював Йордан, і гіперболізувала аж до повного підкорення населення лісу. Однак археологічний матеріал підтверджує хіба що наявність доволі жвавих торговельних відносин між «черняхівцями» та «киянами», причому серед останніх найбільш сталими контрагентами були найближчі сусіди «черняхівців», мешканці деснянського локального варіанта.

На початку другої половини IV ст. ситуація в регіоні стабілізувалася. Однак тривале правління Германаріха зрештою закінчилося трагедією. Вже літній король був поранений через кровну помсту з боку роду Росомонів. Це зібглось у часі з вторгненням до Європи (тобто на схід від Дону за тодішніми уявленнями) гунів, що сталося близько 375 р. Щодо подробиць перебігу гунської навали та, зокрема, гунсько-готської війни знов відішлемо читачів до попереднього тому серії. Зазначимо лише, що гуни буквально протягом кількох років спромоглися вщент зруйнувати систему відносин, що склалася між східноєвропейськими варварами. Основна маса готів та інших германців (а також, імовірно, й інших народів, прихованих під «черняхівською вуаллю») покинула регіон і переселилася на імперський бік дунайського кордону або ж знайшла притулок у Криму і навіть на Кавказькому узбережжі Чорного моря. Ці події дали поштовх масштабним зрушенням доби Великого переселення народів, які абсолютно перекроїли карту Європи в цілому, а не лише її східної частини.

Якась частина «черняхівців», що зберегла вірність Вінітарію, котрий успадкував трон Германаріха, ще залишалася на старих місцях. Вінітарій навіть зробив спробу відновити статус готів як «регіонального лідера» (про це також ішлося у попередньому томі). Однак особливого успіху не мав, адже гунський король Баламбер не надто прихильно поставився до самоуправства свого васала.

Втім, втрата готами політичної зверхності ще певний час не впливала на культурне домінування «черняхівців». Період поступового загасання черняхівських традицій розтягнувся на життя приблизно трьох поколінь, до середини V ст. На тривалості цього процесу позначився, ймовірно, своєрідний «запас міцності», накопичений протягом періоду розквіту, адже гунська навала спіткала суспільство «черняхівців» на піку їхнього розвитку. Тож цього «запасу міцності» вистачило надовго і попри втрати населення (зокрема, висококваліфікованих майстрів), і попри розорення численним гунськими набігами та, не виключено, внутрішніми конфліктами, і попри перерізані гунами та їхніми підданими канали традиційних торговельних зв’язків.

Руйнація черняхівської культури зайняла цілу епоху, гунський час (кінець IV — перша половина V ст.). За час «загасання» черняхівської культури гуни встигли перемістити основну ставку з північнопричорноморського степу далеко на захід, у Паннонію, побудувати «імперію» за часів правління Аттіли, котрий підкорив мало не всі варварські народи від Рейну до Поволжя та завдав нищівних втрат самій Римській імперії, а згодом, після смерті Аттіли, втратити практично всіх підданих та розпастися на безліч дрібних орд, очолюваних численними синами «Батога божого».

Однак головний зміст подій гунського періоду, звісно, не зводився до падіння «держави» Германаріха та інших негараздів готів, а також зникнення з археологічної карти черняхівської культури. Ще раз підкреслимо, що ці події та процеси були лише ланцюжком у зрушеннях доби Великого переселення народів. Саме у вирі цих подій і відбулася остаточна етнічна кристалізація слов’ян, а Велике розселення слов’ян, що було одним з етапів Великого переселення народів, вивело їх нарешті на історичну арену.

Анти і склавини: історичний дебют

Бурхливі події вторгнення гунів у Європу безпосередньо практично не зачепили прикордоння лісостепової та лісової зон, регіон умовної «прабатьківщини слов’ян». У потоці втікачів від гунського свавілля фігурує безліч племен. Разом з готами притулку за дунайським кордоном Імперії шукали і їхні піддані-германці, і багаторічні союзники алани, але жодного разу не згадані венети, котрі були нещодавно підкорені Германаріхом. Щоправда, вже згадувалося, що невдовзі після 375 року до втечі вдалися не всі готи. Якась частина остроготів, очолювана Вінітарієм, залишилася у Східній Європі, визнавши верховну владу короля гунів Баламбера.

Саме у контексті діянь цих двох можновладців у Йордановій «Гетиці» вперше згадуються анти, очолювані «королем» Божем / Бозом. Чимало дослідників вбачають в «антах Божа» таку собі актуалізацію з боку Йордана: історик готів, котрий укладав свій твір мінімум через 150 років після подій готсько-антського та спричиненого ним гунсько-готського конфліктів, наклав етнографічну реальність середини VI ст. на останню чверть IV ст. Ці зауваження вбачаються слушними. Напад готів, очолюваних Вінітарієм, на «антів Божа» стався невдовзі після появи гунів в Європі. При цьому той самий Йордан повідомляє, що попередник Вінітарія Германаріх за якийсь час до цього воював з венетами, і жодних антів для «золотого століття» Германаріха ще не відомо.

Більше того, завершивши опис підкорення венетів Германаріхом, Йордан уточнює: «Вони ж [венети], як ми вже сказали на початку [нашого] викладу або у каталозі народів, поставши з одного кореня, породили три народи, тобто венетів, антів та склавинів, котрі, хоча тепер лютують всюди, по гріхах наших, тоді, однак, всі підкорилися владі Германаріха». Плутаність цього пасажу зайвий раз ілюструє, наскільки перекрутилися в свідомості Йордана актуальні та застарілі етнографічні відомості, починаючи з того, що у згаданому ним самим «каталозі народів» йдеться про два «племені», склавинів та антів, котрі є для часу життя Йордана «історичним продовженням» венетів. Однак у будь-якому разі побудова фрази не залишає сумнівів, що «всі» підкоренні Германаріхом — то венети, з котрими і воював готський король, та аж ніяк не породжені цими венетами анти, склавини та, можливо, й венети, що були сучасниками Йордана.

Текст Йордана, на жаль, не дозволяє чітко визначити, скільки часу минуло між готсько-венетською та готсько-антською війнами, однак навряд чи цей час виходив за рамки життя одного, максимум — двох поколінь. Тож якщо йти за Йордановим текстом буквально, то виходить, що принаймні якась-то частина венетів протягом життя одного або двох послідовних поколінь виокремилася з венетського загалу та явила себе світові під ім’ям антів. З урахуванням того, що і «венети», і «анти» є екзоетнонімами, все виглядає ще складніше: окремість антів мала бути не лише самоусвідомлена ними, а й стати цілком зрозумілою оточенню за вкрай короткий час.

Апріорно відкидати можливість такого сценарію, звісно, не слід, навіть попри всю хиткість конструкції. Однак варто зважати, що жодне з джерел, авторами котрих були сучасники гунської навали, жодних антів не знає. Щоправда, серед підданих та данників Аттіли та його попередників (а також серед сусідів та ворогів «імперії» гунів) такі джерела не знають і венетів. Тож слід думати, що «імперія» гунів була таким собі інформаційним бар’єром, через який інформація щодо населення східноєвропейського лісостепу не досягала письменних мешканців пізньоантичних осередків, а безпосередньої участі в очолюваному гунами натиску варварів на Римську імперію ані венети, ані анти та склавини не брали. На такому інформаційному тлі обізнаність Йордана із подробицями війни готів Вінітарія з антами Божа здається ще більшою, але одночасно й значно менш достовірною.

За такого стану писемних джерел певне розуміння процесів, що відбувалися у Східній Європі, може надати чи не виключно археологічний матеріал. Вже йшлося, що із переселенням частини готів та їхніх підданих і союзників на захід, а також опануванням причорноморських степів гунами поволі руйнується черняхівська культура. Втім, далеко не всі «черняхівці» вдалися до переселення, якась їх частка залишилася у Східній Європі. Йшлося насамперед про населення в києво-черняхівському прикордонні на Лівобережжі, а також мешканців верхів’їв Дністра та Західного Бугу на Правобережжі. Нашестя гунів зруйнувало засади, на котрих ґрунтувався складний та яскравий побут «черняхівців». Порушення стабільності «політичного режиму» та руйнація сталої складної системи «зовнішньоекономічних зв’язків», демографічні втрати та прямі грабунки завойовників-гунів призвели до швидкого занепаду економіки та технологічної деградації залишкових груп «черняхівців» у Східній Європі. Позначилися на темпах цієї деградації і зовнішні фактори іншого порядку, пов’язані з експансією на південь носіїв київської культури.

Гунський час слід вважати періодом руйнації не лише черняхівської, а й власне київської культури. Однак якщо у першому випадку йшлося про поступову втрату «провінційно-римської складової» аж до її остаточного здійснення, а отже, і зникнення культурних особливостей «черняхівців» взагалі, то у випадку з київськими старожитностями слід говорити радше про поступову трансформацію їх у культури початку середньовіччя.

Найбільш прямим продовженням київської культури є колочинські старожитності, що склалися на основі деснянського та верхньодніпровського варіантів київських пам’яток. Різниця між пам’ятками пізнього хронологічного горизонту київської культури та раннього хронологічного горизонту колочинської полягає здебільшого у зрозумілих тільки вузьким спеціалістам відмінностях наборів ліпних керамічних посудин. Також не оминула колишній ареал київської культури і технологічна деградація, вже кілька разів зазначена для черняхівських пам’яток гунського часу. Найбільш яскравим проявом цієї деградації є чи не повна відсутність продукції ливарників (прикрас та металевих деталей одягу) на ранніх колочинських пам’ятках. Меншою мірою це стосується ковальських виробів, однак київська ковальська традиція сама по собі була доволі примітивною на тлі черняхівської. Незмінною (порівняно із попередніми київськими старожитностями) залишилася провідна форма колочинського житла (злегка заглиблена будівля з центральним опорним стовпом, що підтримував покрівлю, опалювана відкритим вогнищем). Нарешті, не змінився суттєво й сам спосіб життя: «колочинці» й надалі жили невеликими, здебільшого по п’ять чи сім родин, селищами, що тяжіли до заплавних ділянок річкових долин. Останнє дозволяє припускати, що це населення, як і його попередники, було орієнтоване на експлуатацію легких заплавних ґрунтів.

Дещо складнішим вбачається механізм утворення пеньківської культури. Найбільш ранні пеньківські пам’ятки зосереджені у дніпровському лісостеповому лівобережжі, на стику ареалів київської та черняхівської культур. З київського боку в генезі цих пам’яток провідну роль відіграли носії старожитностей сейминсько-донецького локального варіанта, хоча участь брали і вихідці з Подесення, котрі принесли на південь зразки притаманної їм матеріальної культури. Однак найбільші відмінності між ранніми колочинськими та ранніми пеньківськими пам’ятками зумовлені участю в утворенні останніх черняхівського населення Лівобережжя. Слід зважати на те, що чималу частку цих «черняхівців» становили саме носії «черняхівських пам’яток київської традиції», себто населення, споріднене із киянами, як такими. Однак були серед «черняхівців», котрі піддавалися акультурації та, вірогідно, асиміляції, й носії інших традицій, сарматської та германської. В цьому процесі найбільш наочними були тенденції, що характеризують розпад черняхівської культури взагалі — технологічна деградація (насамперед зникнення традиції виготовлення посуду на гончарному крузі), спрощення агрикультури (відмова від експлуатації чорноземів та переорієнтація на легкі ґрунти) та, як наслідок, зміна способу життя в цілому та спрощення соціальної структури.

Ранньоколочинські та ранньопеньківські пам’ятки, особливо у зоні стику ареалів цих культур, вкрай важко розрізняються і за структурою поселень, і за типами будівель, і навіть за керамічними наборами. Щоправда, відмінності поступово наростали з огляду на напрямок та інтенсивність колонізаційної активності «пеньківців» та спрямованість їхніх культурних контактів. Рухаючись уздовж краю степу та лісостепу на захід, «пеньківці» не пізніше середини V ст. досягають Дніпра та переходять на правий берег, а протягом другої половини V ст. пеньківські пам’ятки вкривають південь лісостепу від Дніпра до межиріччя Дністра та Пруту. Згодом достатньо швидко (не пізніше перших десятиліть VI ст.) «пеньківці» з’являються на лівобережжі Дунаю, де стають відомі візантійським авторам як анти.

Зазначимо, що вже на Південному Бузі носії пенківської культури зіткнулися із носіями празької, на Дністрі ці контакти набули більшої інтенсивності, тож на Дунаї в ранній фазі присутності там мігрантів зі Східної Європи є пам’ятки як «чисті», із яскраво вираженим домінуванням чи то пеньківських, чи то празьких рис, так і «змішані», з проявами обох традицій одночасно. Ба більше, на лівобережжі Дунаю східноєвропейці-мігранти зіткнулися із місцевим населенням, тож поруч з пам’ятками «празько-пеньківської традиції» на середину VI ст. формуються пам’ятки культури Іпотешт — Кіндешт — Чурел, що поєднували риси побуту місцевого та прийшлого населення.

Як не парадоксально, але походження «найбільш слов’янської» серед археологічних культур самого початку середньовіччя, празької, котру доволі однозначно ототожнюють зі склавинами, є найбільш проблематичним на сучасному рівні вивченості. Генеза цих старожитностей пов’язана, як припускають, із поки що погано вивченою групою пам’яток типу Острів у Прип’ятському Поліссі. Ці пам’ятки також входять у культурне коло київської культури, але мають певні риси відмінності. Вже на ранньому етапі розвитку празьких пам’яток, близько рубежу IV—V ст. (точніше — у перші десятиліття V ст.), до процесу складання празької культури долучилися й носії пам’яток Верхнього Дністра (ймовірно, саме в цього населення була запозичена одна з найяскравіших етнографічних ознак носіїв празької культури — пічки-кам’янки, котрими опалювалися житла).

Опанувавши на середину V ст. весь південь лісової та північ лісостепової зони між Дніпром та Карпатами, «пражани» спрямували свою колонізаційну активність у двох напрямках. Один потік спускався на південь долинами Південного Бугу, Дністра та Пруту, а на рубіж V—VI ст. «вивів» празькі пам’ятки на Дунай. Цікаво, що якщо колонізаційна активність «пеньківців» у регіоні була пов’язана з лівобережжям пониззя Дунаю, то «пражани» опанували береги цієї річки здебільшого у середній та верхній течії. Другий колонізаційний потік «пражан» рухався, обходячи Карпати з півночі. Не пізніше того самого рубежу V—VI ст. вони заселили сучасні Малопольщу та Сілезію, а на середину VI ст. досягли Ельби. На вододілі Ельби та Дунаю обидва колонізаційні потоки «пражан» зімкнулися.

Подальший перебіг Великого розселення слов’ян у південному та західному напрямках був пов’язаний вже з опануванням ними Балкан та приальпійської зони в басейні Сави. Бурхливий початок цього процесу у 540—550-х рр. зазвичай називають Балканськими війнами (про них йшлося у попередньому томі серії). Саме перебігу цих війн, а також набігам слов’ян на землі імперії напередодні них, вони зобов’язані тим, що ранньовізантійські письменники звернули пильну увагу на «нових варварів» та лишили нам відомості про склавинів та антів.

Таким чином, «історичний дебют» слов’ян вийшов не тільки гучним, а й блискавичним. Фактично протягом гунського часу (життя лише трьох-чотирьох поколінь) культурна ситуація на півдні Східної Європи змінилася докорінним чином. Мешканці прикордоння лісу та лісостепу, неодноразово згаданого як «прабатьківщина слов’ян», скориставшись військово-політичним та, головне, демографічним вакуумом, що утворився у більш південних регіонах внаслідок гунської навали, міцно опанували ці території. Саме в ході зазначеної «первинної експансії», що в цілому завершилася на середину V ст., структури празької, пеньківської та колочинської культур остаточно устатковуються як нові, але доволі стабільні археологічні явища.

Примітно, що базові елементи структури всіх трьох згаданих культур є подібними. Система розселення, базова форма житла (невеликі, до 20 м², однокамерні заглиблені житла, розраховані на малу сім’ю), керамічний набір, що складається з виключно ліпного посуду, провідною формою якого є горщик (понад 90 % посудин), доволі стандартний (і досить простий) набір знарядь праці та зброї, практично повна відсутність виробів з кольорових металів, поховальні пам’ятки, що являють собою невеликі безкурганні могильники з похованнями за обрядом кремації осторонь. Все це — універсальна характеристика, що може бути застосована до кожної з трьох згаданих культур, відмінності між ними проявляються лише у конкретних типах споруд та речей.

Якщо порівнювати зазначену структуру зі старожитностями попереднього хронологічного етапу, то найближчі аналогії ми побачимо в старожитностях кола київської культури, а також локальних різновидах пам’яток північної периферії черняхівського ареалу. Себто все вказує на «прабатьківщину слов’ян», окреслену лінгвістами. Втім, залишається питання: чи можна беззастережно вважати слов’янами вже населення пізньоримського часу (III — середина V ст.), «демографічну основу» носіїв беззаперечно слов’янських старожитностей V — VII ст.? Адекватною відповіддю на це питання буде «ні». Вже йшлося, що попри достатньо прозорі генетичні зв’язки між старожитностями цих періодів, культури початку середньовіччя були новими самостійними явищами. Це дозволяє припускати, що усвідомлення своєї окремості, матеріальним втіленням якої є археологізованні рештки побутової культури, ствердилося саме протягом періоду формування цих старожитностей та первинної експансії їхніх носіїв (у рамках кінця IV—V ст.). На кінець цього періоду становлення усвідомлення окремості усталилося настільки, що, досягши Дунаю, носії празьких та пеньківських пам’яток вже доволі однозначно атестували себе оточенню як склавинів та антів відповідно. Швидкість процесу етнічної кристалізації слов’ян (період життя трьох — п’яти поколінь) була якраз пов’язана з інтенсивністю та різноманіттям контактів з представниками «чужинців» («інших») в ході Великого розселення, що раз у раз унаочнювали елементарне протиставлення «ми — вони».

Щодо швидкості слов’янської експансії V—VI ст., то тут слід відзначити кілька моментів. По-перше, слов’яни у більшості випадків «окуповували» якщо не геть спустілі території, то принаймні місцевості з дуже розрідженим населенням. У цьому плані надзвичайно показовим прикладом є територія сучасної Польщі, де «пражани» закріпилися у південній частині, практично безлюдній на момент їхнього приходу, ще на рубежі V—VI ст., а процес у заселених на час появи слов’ян північних регіонах Польщі мав абсолютно інший характер. «Пражани» не тільки повільно просувалися на північ протягом всього VI ст., але й мали асимільовувати тубільне населення, запозичуючи при цьому чимало елементів матеріальної культури. В результаті цього синтезу склалися старожитності суківсько-дзедзицького кола.

По-друге, набагато більш вагомим бар’єром для слов’янської експансії були не військово-політичні, а екологічні кордони. Тут гарним прикладом є ситуація V—VII ст. на території України, де в степу слов’янські пам’ятки «блискуче відсутні». Традиційне пояснення цьому вбачають у «степовій небезпеці», остраху слов’ян щодо агресивних номадів. Однак археологічні пам’ятки цього періоду свідчать, що протягом V та (значно більшою мірою) VI ст. номадів, для яких причорноморські степи були постійним місцем кочування, було обмаль. Натомість не пізніше VI ст. пеньківські пам’ятки «вклинюються» долинами великих рік глибоко у степ (в долині Дніпра, приміром, до ділянки між сучасними Дніпропетровськом та Запоріжжям). Дуже сумнівно, що ці «степові клини» утворилися з огляду на якесь поблажливе ставлення до слов’ян сусідів-номадів. Радше в долинах великих річок були всі умови для слов’янської системи господарювання, що за всієї невибагливості та гнучкості однаково потребувала певного рівня природної зволоженості ґрунтів задля практикування рільництва.

По-третє, варто зважати й на обставини, що можна визначити як «цивілізаційні». Дослідники давно звернули увагу на те, що навіть на тлі відносного економічного добробуту, а отже, і цілком природного демографічного вибуху, темп опанування слов’янами нових територій виглядає однаково неадекватним. Не надто зрозуміло, звідки бралися всі ці юрби людей, що заселяли все нові й нові обшири?

З одного боку, є підстави припускати, що «мобілізаційні резерви» підтягувалися з корінних територій. Дійсно, протягом VI ст. спостерігається певне знелюднення і «прабатьківщини», і «зони початкової експансії» слов’ян. Для першої половини цього століття це був процес природний, мешканці слов’янського «хінтерланду» підтягувалися ближче до «фронтиру», аби взяти участь у грабіжницьких походах на Балкани (в чому ми впевнені) та у західному напрямку, в межиріччя Одеру та Ельби або ж в північні райони сучасної Польщі (що ми маємо підстави припускати з огляду на археологічні матеріали). У другій половині VI ст., як припускають, чергова хвиля східноєвропейських мігрантів була пов’язана вже не стільки із доброю волею, скільки з насильницьким переселенням цього населення аварами, котрі після нетривалого (550—560-ті рр.) перебування у причорноморському степу та «примучування» місцевих слов’ян у 568 р. перенесли ставку до Паннонії, де постав Аварський каганат.

Однак наведені спостереження не пояснюють ситуацію для V ст., періоду «первинної експансії». Єдиним її логічним поясненням вбачається «навернення у слов’яни» чималої кількості населення, котре до початку контактів із слов’янами належало до інших етнічних груп, відомих у Східній та Центральній Європі, а також Подунав’ї протягом пізньоримського періоду. «Бути слов’янином» було елементарно зручно. Проста й невибаглива, аж до примітивності, побутова культура слов’ян, гнучка та ефективна в короткочасовій перспективі система господарювання виявилися адекватною відповіддю на «виклики часу». На зламі епох античності та середньовіччя світ зрушився у буквальному розумінні цього вислову. Складні, високотехнологічні, побудовані на системі широких «зовнішньоекономічних» зв’язків культури провінційно-римського зразка втратили можливість існування. Примітивізується навіть культура в самій імперії, а про віддалену периферію середземноморського цивілізаційного осередку годі й казати. Тож примітивний слов’янський «культурний зразок» перетворився на багатьох територіях на чи не єдиний інструмент адекватної адаптації.

Можна припускати, що запозичення слов’янського способу життя супроводжувалося й іншими проявами асиміляції, зокрема — перейняття мови, спочатку як lingua franka, а за одне-два покоління вже як рідної. Тож не дивно, що на початок VI ст. імперські військові та чиновники побачили на лівому березі Дунаю численну юрбу «нових варварів», здатну виставляти тисячі бійців, котра на питання щодо власного роду-племені відповідала «слов’яни» або «анти».

При всьому цьому не слід забувати, що слов’яни характеризуються у всіх перших згадках про них як потужна військова сила. Зазначаючи примітивність озброєння та відсутність належної організації війська, візантійські автори повідомляють, що ці недоліки компенсуються не тільки кількістю слов’янських вояків, а й їхньою фізичною силою та витривалістю, а також вправністю у партизанських методах ведення бойових дій. Тож щойно наведені «цивілізаційні фактори» йшли поруч з військовим потенціалом.

Насамкінець слід зауважити, що звичні зі школи «склавини та анти» зазвичай сприймаються як етнічні чи племінні категорії. Насправді ж під цими назвами «ховаються» радше політичні структури, союзи племен. На це прямо вказують, зокрема, Йордан та Прокопій, цитати з котрих наводилися ще на самому початку «слов’янської оповіді». Ці структури мали насамперед військове спрямування й були достатньо незалежні у веденні «зовнішньої політики», зокрема могли укладати угоди не лише між «братніми народами», а й з третіми сторонами. Приміром, якась частина придунайських антів ще від 545 року була союзниками імперії і навіть воювала з «братніми» склавинами, в союзі з котрими за кілька років напередодні грабували провінції імперії.

Доволі яскравим прикладом є події, пов’язані з останньою згадкою антів у писемних джерелах. За наказом кагана аварський воєначальник Апсіх, аби дошкулити Візантії, пряме зіткнення з якою унеможливлювала існуюча між каганатом та імперією мирна угода, здійснює каральний рейд проти союзних візантійцям антів. При цьому аварська каральна експедиція проходить в область антів землями склавинів, чи то данників, чи то союзників (що більш імовірно) аварів. Зауважимо, що відсутність писемних згадок про антів після Апсіхового погрому 602 року навряд чи означало геноцид антів. Просто відтоді вони перестали являти собою саме помітну військово-політичну силу (принаймні у фокусі уваги візантійців та тих самих аварів), але на схід від Подунав’я, в межах сучасних Молдови та України, «антські» пеньківські пам’ятки продовжували функціонувати й надалі, до останніх десятиліть VII ст.

Саме ці пам’ятки пізнього пеньківського горизонту дозволяють реконструювати цікаву конфігурацію взаємовигідних відносин між осілим слов’янським населенням та кочовиками. Для зазначеного часу провідною групою причорноморських номадів були булгари, які політично підпорядковувалися владі каганів хозарів. Втім, це підпорядкування не мало на увазі вбудованість у жорстку владну ієрархію. Булгарські хани були абсолютно автономні у питаннях «внутрішньої політики» та мали чималу свободу у зовнішньополітичних зносинах. Імовірно, саме в рамках цієї свободи вони й налагодили якісь договірні стосунки з сусідами-антами. Підставою для такого твердження є група ювелірних виробів, що умовно зветься в літературі «прикраси кола старожитностей антів», ареал якої пов’язаний насамперед з ареалом пеньківської культури, а також прилеглими до нього областями культур коломийської та, меншою мірою, празької.

Чоловічий сегмент цієї ювелірної традиції більш «інтернаціональний». Найбільш яскравим його елементом є т. зв. воїнські пояси геральдичного стилю. Цей атрибут високого соціально статусу притаманний практично всім варварським угрупованням від Дунаю до Уралу, незалежно від того, йдеться про осіле населення чи про кочовиків. Натомість жіночі прикраси, насамперед певні різновиди пальчастих фібул та скроневих кілець, пов’язані здебільшого саме з ареалом мешкання слов’ян, хоча і структура набору жіночих прикрас цього кола в цілому відповідає певному «стандарту» статусного костюма. Найближчі паралелі й чоловічих, і жіночих наборів «антських» зразків спостерігаються саме в кочовиків Північного Причорномор’я. Тож дійсно є підстави припускати, що спілкування еліт цих двох груп населення було мирним та сталим, а взаємопроникнення ювелірних традицій пов’язане насамперед з підтримкою «дипломатичних стосунків» (із неодмінним тогочасним атрибутом — дипломатичними дарами) та інститутом «династичних шлюбів».

Є підстави припускати спілкування не тільки еліт, а й нижчих верств цих суспільств. Зокрема, на низці пеньківських пам’яток у Надпоріжжі, на Орелі та Тясмині археологічно зафіксовані сліди «зимових юрт». Такі споруди розглядаються як свідчення осідання кочовиків, а їхня одиничність на конкретних пам’ятках, в оточенні суто пеньківських жител, дозволяє припускати, що ці родини номадів включалися в структуру слов’янських громад.

Наприкінці 670-х рр. союзники-анти, імовірно, підтримали «сепаратистський» виступ проти влади Хазарського каганату, до якого вдалася одна з булгарських орд, очолювана ханом Аспарухом. Повстання зазнало поразки, булгари Аспаруха мусили рятуватися втечею і з Лівобережжя відкочували аж на пониззя Дунаю, давши старт формуванню Першого Болгарського царства. Осілі ж союзники булгар залишилися на місці, і невдовзі були покарані хозарами. Саме внаслідок цієї каральної акції в землю потрапили скарби т. зв. першої групи скарбів кола старожитностей антів). Масштабність карального походу засвідчується картою згаданих скарбів, що включає повністю весь пеньківський ареал на Лівобережжі, а також пеньківський осередок на пониззі Росі, приблизно в межах сучасної Канівщини (саме там знайдений найбільш відомий серед «антських скарбів», Мартинівський). Ще більш цікавим є північний кордон зони випадіння цих скарбів, що виходить за межі власне пеньківського ареалу і пов’язаний з ареалом колочинської культури (найпівнічніший з відомих «антських скарбів» знайдений у Трубчевську на Брянщині). Тож є підстави припускати, що союзом із булгарами були охоплені не тільки анти-«пеньківці», а й їхні північні сусіди.

Повертаючись до ситуації на Правобережжі, зазначимо, що жодних певних слідів якихось каральних акцій (зокрема, випадіння скарбів) для цього часу не фіксується на празьких пам’ятках. Імовірно, стосунки склавинів-«пражан» і з сусідами-«пеньківцями», і з номадами будувалися якимось іншим чином, а тому вони не були втягнуті у реконструйовані події. Однак у будь-якому разі і це населення, нехай і опосередковано, невдовзі долучилося до масштабних змін, одним з найсуттєвіших поштовхів для яких став булгаро-хозарський конфлікт та зумовлені ним каральні заходи хозар щодо осілого населення півдня Східної Європи.