Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Михайло Відейко (ч. notes)

Примітки

1

У степах за тих часів існували два основні поховальні ритуали: в одному випадку ховали небіжчиків у ямах («ямники»), в іншому — в катакомбах (відповідно — «катакомбники»).

2

Тобто належними до індоєвропейської мовної сім’ї.

3

Культура названа за першими знахідками, зробленими біля села Сабатинівка на Південному Бузі.

4

«Зрубники» ховали небіжчиків під курганами в поховальних спорудах, зроблених із дерева — звідси й назва.

5

Уперше сліди археологічної культури виявлено у славнозвісному Чорному Лісі — звідси й назва.

6

Докладніше: Г. Казакевич. Східні кельти. — Київ—Вінниця, 2015. — 358 с.

7

Автохтонний — корінний, місцевий. Тут: такі, що вказують на місцеве походження.

8

Топонімічна легенда — легенда, яка пояснює походження певної географічної назви.

9

Гідронім — назва водного об’єкта (річки, озера, моря). Тут — від річок Буг і Полота.

10

Патронім — ім’я, похідне від предка, батька.

11

Полюддя — щорічний зимово-весняний обхід київських князів із дружиною слов’янських племен з метою збору данини.

12

Алани — іраномовний народ, нащадками якого є сучасні осетини. Первісно кочовий народ, який з V ст. н. е. перейшов до осілого способу життя і мешкав на Північному Кавказі.

13

Греки-візантійці від початку так називали Русь, тому сучасна назва Росії (з 1721 р.) є еллінізмом, що зберігся у православній церковній літературі та риториці для позначення земель Київської митрополії.

14

Фема — військово-адміністративна одиниця Візантійської імперії на чолі зі стратигом.

15

Тюркомовний народ булгар у VII ст. розділився: одна частина переселилася у Подунав’я, де заснувала І Болгарське царство, інша — залишалася на Північному Кавказі, але в другій половині VIII ст. зайняла середнє Поволжя (сучасний Татарстан), де їхня держава проіснувала до монгольської навали XIII ст.

16

Держава кочових племен на чолі з племенами «тюрків», яка охоплювала первісно Алтай і Монголію, а до 70-х рр. VI ст. поширилася степами на захід аж до Дніпра. Етнонім «тюрки» дав пізніше назву всій групі споріднених із ними тюркомовних народів.

17

Відомий із джерел лише за тюркським титулом «джабгу / йабгу» молодший брат Тонйабгу кагана, який станом на 20-ті рр. VII ст. очолював західний уділ Західно-тюркського каганату, до якого входили й хозари.

18

Відновлений каганат східних тюрків, які повстали проти Китаю після періоду підкорення 630—679 рр.

19

Боспор візантійського та хозарського періодів практично не мав сільськогосподарської округи й обмежувався містами Керч та Фанагорія (хозарська Таматарха, давньоруська Тмуторокань).

20

Більше відомий слов’янам як св. Кирило — просвітник і творець кириличного алфавіту.

21

Так давньоруські літописи називали кавказькі народи аланів та адигів.

22

Шаскольский И. Π. Известие Бертинских анналов в свете данных современной науки. // Летописи и хроники. 1980 г. — М., 1981. — С. 44, 54.

23

Константин Багрянородный. Об управленим империей. — М., 1991. — С. 47—49, 319—320.

24

Ковалевский А. П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921—922 гг. — Харьков, 1956. — С. 141—143,153, 154.

25

«Великая хроника» о Польше, Руси и их соседях XI—XIII вв. — М., 1987. — С 71, 96,103,122—124, 134—135, 145,184, 212, 220.

26

Етнічна та етнокультурна історія України. — K., 2005, Том 1, книга друга. — С. 280.

27

Хабургаев Γ. А. Этнонимия «Повести временных лет» в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза. — М., 1979. — С. 215, 220.

28

Мельникова Е. А., Петрухин В. Я. Название «Русь» в этнокультурной истории древнерусского государства (IX—X вв.). // Вопросы истории, 1989, № 8. — С. 24—38.

29

Тезисы о 300-летии воссоединения Украины с Россиєй (1654—1954 гг.). — М., 1950. — С. 5; Брайчевський М. Ю. Конспект з історії України. — К., 1993. — С. 37; Толочко Π. Π. Древнерусская народность: воображаемая или реальная. — СПб, 2005. — С. 28 та ін.