Тісту — хлопчик з чарівними пальцями

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Люди звикають до всього, навіть до надзвичайного, незбагненного.

Минув якийсь час — і мірепуальцям здавалося, що в’язниця зроду-звіку буяла квітами, і вони забули про неї.

Забули про диво й батько та мати Тісту, й знову обсіла їх турбота — як далі вчити й виховувати сина.

— Гадаю, йому б корисно було побачити злидні, — сказав нарешті батько.

— А, може, краще хай гляне на хворих у лікарні — либонь, більше дбатиме про своє здоров’я, — відмовила мати.

— О, це іншим разом. А завтра хай мосьє Трунадіс поведе Тісту в бідняцькі квартали Я певен — мосьє Трунадіс дасть нашому синові чудовий урок.

Отже завтра Тісту з мосьє Трунадісом подалися на околицю міста.

Дорогою мосьє Трунадіс трубним своїм голосом пояснював, що бідні люди живуть тільки по околицях.

— Ці бідняцькі квартали — наш бич, — заявив він.

— А що таке бич? — спитав Тісту.

— Ну, бич — це лихо, що спіткало багатьох людей, дуже велике зло.

Мосьє Трунадісові не треба було більше нічого казати. Тісту вже потирав свої великі пальці…

Те, що він побачив цього разу, було ще страшніше, ніж в’язниця. Вузькі й брудні дороги звивалися між безладними купами гнилих дощок. Це були халупи, такі діряві й хиткі, що подив брав, як вони не валяться навіть від легенького вітерця. Двері латані-перелатані там шматок картона, тут клапоть бляхи від консервної бляшанки.

Поряд з прямими, брукованими, чисто підметеними вулицями, кам’яними будинками, крамницями, парками бідняцькі квартали видавалися геть іншим містом, таким огидним, що його наче соромилось те, кам’яне. Тут не було вуличних ліхтарів, тротуарів, крамниць і поливальників, що їх наймав Муніципалітет[5].

«Зелена трава очистить і оздобить ці вузькі, брудні дороги; березка й ломиніс підтримають жалюгідні халупи, не дадуть їм завалитися!» — майнуло у Тісту в голові, і, виставивши великі пальці, він заходився тицяти, куди тільки трапляло око.

В халупах тулилося куди більше людей, ніж вони могли вмістити. Ці люди були бліді, як крейда, виснажені так, що ледве трималися на ногах.

«Я посію під вікнами калачики! Може, їхній багрянець зарум’янить обличчя цих бідолах!» — подумав Тісту.

— А чому бідняки мешкають в таких курниках? — раптом спитав хлопчик у мосьє Трунадіса.

— Мабуть, тому, що не мають іншого житла А взагалі це безглузде питання.

— А чому в них немає житла?

— Тому, що вони не мають роботи.

— А чому в них нема роботи?

— Тому, що їм не таланить.

— Отже, вони нічогісінько не мають?

— Саме так, Тісту. Оце і є злидні.

«Завтра вони матимуть квіти!» — осміхнувся подумки Тісту.

Він побачив, як чоловік бив жінку, як, плачучи, тікала від батька дитина.

— А що, через злидні люди стають лихими? — знов запитав Тісту.

— Буває, ще й нерідко, — відказав мосьє Трунадіс і трубним своїм голосом почав давати пояснення.

З його слів виходило: злидні — це щось на взірець жахливої чорної квочки з хижими очима, закарлюченим дзьобом і широчезними, майже неосяжними крилами. Під крилами вона безнастанно вигріває своїх страхітливих курчат. Мосьє Трунадіс знав, як їх усіх звуть: курча-крадіжка, що спустошує гаманці й ламає сейфи; курча-пияцтво, яке вимагає горілки й валяється по канавах; курча-злочин — мовби вбивця з револьвером; курча-революція — безперечно, воно найнебезпечніше від усіх…

— Тісту! Ви мене не слухаєте! — раптом вигукнув мосьє Трунадіс. — І покиньте мацати руками всю цю грязюку! Зараз же надягніть рукавички!

— Я забув їх удома, — мовив Тісту.

— Слухайте уважно. Що ж потрібно для того, аби позбутися злиднів та їхніх згубних наслідків? Поміркуймо трохи…

— Потрібен достаток! — подумавши, зраділо вигукнув Тісту.

— Ні, потрібна дисципліна! Потрібен порядок!

Тісту якусь мить помовчав. Його, певне, не переконали ці слова. Трохи подумавши, він мовив:

— Мосьє Трунадісе, ви певні, що той порядок існує? Щось я в нього не вірю!

Вуха мосьє Трунадісові зайнялися вогнем.

— Бо коли б існував порядок, — вів Тісту далі, — то не було б і злиднів.

Увечері мосьє Трунадіс написав до щоденника Тісту: «Хлопець неуважний, багато розумує. Його доброта заважає йому реально оцінити дійсність».

А назавтра… Та ви, мабуть, і самі вже здогадалися! Назавтра мірепуальські газети писали про квіткову повінь у бідняцьких кварталах. Всі халупи повила березка. Ясно-блакитні арки затуляли двері, живоплоти з калачиків виросли під вікнами, обрамляли доріжки, порослі зеленого травою. І бідняцькі квартали, до яких досі вважали за краще не підходити, стали найгарнішими в місті!

Хмарою посунули сюди глядачі — дивуватися й милуватися…

Мірепуальці небавом збагнули, що з цього можна мати зиск. Вони встановили плату за вхід до кварталів — сто франків А люди сунули й сунули. Невдовзі знадобилися вартові, екскурсоводи, продавці листівок, фотографи.

З’явилися гроші. На них постановили спорудити житловий будинок на сто дев’яносто дев’ять квартир з електричними плитами в кухнях — такий завбільшки, аби всі бідняки могли там поселитися. А що на будову треба було багато людей, то всі безробітні дістали роботу.

Мусташ за першої ж нагоди похвалив Тісту.

— Чудово, чудово облагодив ти цю справу з бідняцькими кварталами! Але твоєму квітникові бракує пахощів. Іншим разом не забудь про жасмин. Він швидко росте й чудово пахне.

Тісту пообіцяв іншим разом так і зробити.