Тісту — хлопчик з чарівними пальцями

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Коли дорослі розмовляють надто гучно, хлопчики, буває, не чують їх.

— Ти мене слухаєш, Тісту?

І Тісту киває головою, мовляв, так, так, аби тільки вдати, що слухає; насправді ж він нічогісінько не чує.

Але тільки-но дорослі починають говорити півголосом, звіряючи один одному таємниці, хлопчики зразу нашорошують вуха, аби почути те, що хочуть од них приховати. Тісту був щодо цього такий самий, як усі.

Вже кілька день в Мірепуалі тільки й знали, що шепотілися. В повітрі витала таємниця, ба навіть у килимах Осяйного Дому причаїлася вона. Батько й мати голосно зітхали, переглядаючи газети. Служник Каролюс і куховарка Амелі шушукалися біля пральної машини. А в мосьє Трунадіса де й дівся його трубний голос — він і ледве шелестів.

Тісту ловив на льоту слова, які віщували щось лихе.

— Напруження… — промовляв заклопотано батько.

— Криза… — вторувала мати.

— Ускладнення, ускладнення… — докидав мосьє Трунадіс.

Тісту подумав був, що йдеться про хворобу. Він розхвилювався й, виставивши великі пальці, подався шукати, хто занедужав.

Обійшов будинок і сад, але нічого лихого не побачив. Мусташ почувався чудово; чистокровки вибрикували на лугу; Гімнаст був і собі здоровий та веселий.

Взавтра у всіх на вустах крутилося інше слово.

— Війна… Це неминуче, — казав батько.

— Війна! Бідолашні люди! — розпачливо хитала головою мати.

— Війна! Знову! — промовляв мосьє Трунадіс. — Хто ж цього разу ЇЇ виграє?

— Війна! Який жах! — зітхала Амелі, ледве не плачучи.

— Війна… війна… все-таки війна, — приказував служник Каролюс.

Тісту уявляв собі війну як щось неподобне, бо про неї говорили півголосом, щось відразливе, мов хвороба в дорослих, щось гірше за пияцтво й жорстокіше за злидні, страшніше за злочин. Мосьє Трунадіс вже згадував про війну — коли показував Тісту пам’ятник мірепуальцям, що загинули. Але мосьє Трунадіс, як завжди, говорив надто гучно, тож хлопчик мало що втямив.

Слід вам сказати — Тісту був не з полохливих. Навпаки, він нічого не боявся. Ви знаєте, як він спускався сходами. А коли ходили купатися на річку, його доводилось зупиняти, аби він десять разів не стрибав у воду з найвищої вишки. Не встигнеш і оком змигнути — він уже в повітрі ширяє, розкинувши руки, наче крила. І по деревах Тісту лазив, як ніхто інший. Коли рвали вишні, видирався на самісінький вершечок. Йому ніколи не паморочилася голова…

Але почуття, які донімали Тісту, коли він слухав розмови про війну, не мали нічого спільного ні з боягузтвом, ані з сміливістю — вони були нестерпні та й годі. І Тісту поклав дізнатись про війну якомога більше Насамперед він пішов до Мусташа.

— Я не заважаю вам, мосьє Мусташу? — спитав він у садівника, який саме підстригав кущі.

— Анітрохи, хлопче.

— Мосьє Мусташу, війна… Що це таке?

Садівник мовби здивувався, а потім сказав, пригладжуючи вуса:

— Я проти неї.

— Чому проти?

— Тому… тому, що й за найменшої війни можна винищити найбільший сад.

— Винищити? Як це?

— А так. Зруйнувати, стерти на порох, згладити із світу.

— Он як! А ви це бачили, мосьє Мусташу? Сади, винищені війною?

Садівник похилив голову, насупив свої густі сиві брови й мовчки крутив вуса.

— Так, бачив, — мовив він нарешті Я бачив, як за мить загинув сад у цвіту. Я бачив, як на мільйони осколків розлетілися оранжереї. І стільки бомб упало на сад, що годі було й думати, ніби він колись виросте знову. Земля стала мертва.

Тісту зсудомило в горлі.

— А чий то сад?

— Мій.

Мусташ повернувся спиною, аби сховати свою печаль, і знову взявся підстригати кущі.

Тісту замислився. Намагався уявити свій сад зруйнованим, як сад Мусташа, з побитими оранжереями. Мертву, спопелілу землю…

Сльози набігли йому на очі.

— О, я мушу про це розказати! — вигукнув він. — Хай усі знають! Піду до Амелі, Каролюса…

— Каролюсові є ще більше чого тужити, як мені. Бо він утратив свою батьківщину.

— Свою батьківщину? Він утратив на війні батьківщину? Хіба може так бути?

— Може! його батьківщина знищена. Її більше нема Ось чому він тут.

«Війна — страшне лихо, коли в ній можна втратити батьківщину, так, як-от гублять носовичок», — подумав Тісту.

— Але буває ще гірше, — повів далі Мусташ. — Ти згадав про Амелі. То вона втратила сина. Він загинув на війні. А інші втрачають руку, ногу; а ще інші — голову. На війні всі щось втрачають.

І Тісту збагнув: війна — найбільше й найстрашніше безладдя, яке тільки можна уявити, бо в ній кожен втрачає найдорожче для себе.

«Як же можна стати їй на заваді? — спитав він себе. — Мосьє Трунадіс, звичайно, проти війни, адже він над усе ненавидить безладдя, відсутність порядку. Завтра я заведу з ним про це розмову».