РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

в якому кілька дорослих відмовляються від готових понять

Батько Тісту — я вже про це казав — енергійний, рішучий, розумний чоловік. Та навіть йому знадобився цілий тиждень, щоб обміркувати становище. Він провів чимало засідань із кращими своїми інженерами, в яких брав участь і мосьє Трунадіс. Він зачинявся у себе в кабінеті. Він писав і одразу шматував написане.

Отже, становище таке: у його сина Тісту великі пальці — чарівні, і цими чарівними пальцями він зупинив завод. Бо ж військове міністерство одразу анулювало всі замовлення на зброю, яка квітувала.

Деякі особи, позбавлені фантазії, пропонували кинути Тісту до в’язниці, повідомити пресу, що злочинця знешкоджено, замінити гармати, повиті квітами, зброєю сучасного зразка й послати оповіщення всім замовникам, що завод знову виготовляє воєнну продукцію.

Але мосьє Трунадіс, — так, так, мосьє Трунадіс! — рішуче запротестував.

— Після такого удару зразу піднятися не можна, — мовив він. — Підозра ще довго тяжітиме над нашою зброєю. До того, заточити Тісту у в’язницю — марна справа. Він виростить дуби, коріння яких зруйнують стіни, і втече звідти. Неможливо протистояти силам природи.

Мосьє Трунадіс за цей тиждень дуже змінився. Від того дня, як він почув сповідь Тісту, його вуха погасли а голос став тихий-тихий. Скажемо по щирості — мосьє Трунадіс не міг собі уявити Тісту в смугастому одязі, Тісту у в’язниці, хай навіть і квітній.. Адже одна річ, коли до в’язниці садять чужих, сторонніх людей, і геть інша — коли туди кидають маленького хлопчика, якого любиш… Так, так, мосьє Трунадіс — попри нотації, нулі, ляпас — дуже любив Тісту! Не дивуйтеся, так буває нерідко.

Батько Тісту був, безперечно, па боці мосьє Трунадіса. Він, ясна річ, гаряче любив сина. Теж дивовижна річ — любити сина і водночас виготовляти зброю, щоб посиротити сипів інших батьків. Але й так буває, навіть частіше, ніж ви гадаєте…

— Ми ж хотіли як ліпше, — сказав нарешті батько матері. — Ми виготовляли зброю й вірили, що наш син буде від того щасливий. Але, виходить, ці речі поєднати не можна.

— Виходить — не можна, — кивнула головою мати.

— Мене дуже турбує майбутнє Тісту, — вів батько далі. — Ми сподівалися, що вій успадкує моє діло, як успадкував його я від мого батька Шлях Тісту було визначено заздалегідь — керівництво заводом, багатство, слава…

— Так! Чудове майбутнє! — з жалем промовила мати.

— Але виявилось — ми помилялися. Тісту не має анінайменшого хисту до керівництва заводом, який виготовляє зброю. Я бачу: його покликання — в іншому.

— В чому ж?

— У садівництві. Хай вирощує квіти! І я знайшов вихід — ми переобладнаємо наш завод на фабрику квітів!

Ділові люди володіють таємницею цих раптових поворотів, цих несподіваних оновлень у боротьбі з лихом.

Зараз же взялися до роботи. Вона була не з легких. В битві за фіалки та жовтець пролилися океани чорнила. Нарешті думку громадськості було підготовлено. Всі попередні події — таємниче квітування, сама назва «Мірепуаль-Квітний» — сприяли розвиткові нового підприємства.

Мосьє Трунадіс, якому доручили відати рекламою, розпорядився встановити на всіх навколишніх дорогах плакати й транспаранти. Ось що було па них написано:

«Сійте квіти, які виростають за одну ніч!»

«Квіти в Мірепуалі виростають навіть на металі!»

Але найкращий плакат, безперечно, такий:

«СКАЖІТЬ ВІЙНІ «НІ!», АЛЕ СКАЖІТЬ ЦЕ КВІТАМИ!»

Загрузка...